Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 27 страниц)

«Коли б ти знав як!» – зніяковіло і зневажливо подумав Дідеріх, ідучи з усіма до столу. Приступаючи до телятини, він, нарешті, згадав, хто завжди сидів навпроти нього. Це була та тітка, яка з таким апломбом питалася його, що він вивчає, і не знала, що хімія і фізика – це не одне й те саме. Агнеса, котра сиділа поруч нього, поясніла йому, що ця тітка вже два роки тому померла. Дідеріх пробурмотів співчуття, але про себе подумав: «Значить, вона більше не плестиме дурниць». Йому здавалося, що в усіх тут приголомшений і пригнічений вигляд, лише його самого доля вивищила по заслузі. І він озирнув Агнесу згори донизу поглядом власника.

На солодку страву довелося чекати, як і три роки тому. Агнеса тривожно поглядала на двері. Дідеріх бачив, як потемніли її прекрасні золотисті очі, ніби трапилася якась біда. Він раптом відчув до неї глибокий жаль, величезну ніжність. Він підвівся і крикнув крізь двері:

– Марі! Крем!

Коли Дідеріх повернувся, Геппель підніс свою склянку.

– Ви вже колись так само зробили. Ви як у нашому домі як рідний. Правда, Агнесо?

Агнеса подякувала Дідеріхові поглядом, який перевернув йому всю душу. Він мусив опанувати себе, щоб стримати сльози, які підступили до очей. Як доброзичливо всміхалися йому родичі! Шуряк цокнувся з ним. Які гарні люди! І Агнеса, люба Агнеса кохає його! Він не заслуговує на це! Сумління в нього голосно заговорило, майнула невиразна думка, що потім треба буде поговорити з паном Геппелем.

На жаль, по обіді пан Геппель знову завів розмову про заворушення. Якщо вже ми, нарешті, скинули з себе кірасирські Бісмаркові чоботи, то ні до чого тепер дратувати робітників хвастовитими промовами. Молодик (так пан Геппель називав кайзера) своїм базіканням ще накличе на нас революцію… Дідеріх уважав за свій обов’язок від імені молоді, непохитно відданої своєму блискучому молодому кайзерові, якнайсуворіше засудити таке критиканство. Його величність самі зводили сказати: «Тих, які хочуть мені допомогти, просимо до нас! А тих, які проти мене, я знищу». При цьому Дідеріх старався блискати очима. Пан Геппель сказав, що далі буде видно.

– В наш важкий час, – додав Дідеріх, – кожен повинен стояти на своєму посту. – І він став у позу перед Агнесою, яка в захваті дивилася на нього.

– А чим наш час важкий? – спитав Геппель. – Ми самі один одному псуємо життя, через те нам і час здається важким. Я завжди був у злагоді зі своїми робітниками.

Дідеріх висловив твердий намір запровадити вдома, на своїй фабриці, зовсім інші порядки. Соціал-демократів він більше у себе терпіти не буде, і робітники по неділях ходитимуть до церкви!

– Навіть так? – здивувався пан Геппель. Він не може вимагати цього від своїх людей, коли він сам заглядає до церкви лише великої п’ятниці. – Навіщо ж мені їх дурити? Християнство – добра річ, але пасторовому базіканню не вірить більше ні одна душа.

На Дідеріховому обличчі відбилася глибока певність власної переваги.

– Дорогий пане Геппелю, я можу сказати вам тільки одне: в те, у що вважають за потрібне вірити там, нагорі, і особливо в те, у що вірить мій шановний друг, асесор фон Барнім, беззастережно вірю і я. Це все, що я можу вам сказати.

Геппелів шуряк, який був службовцем, зненацька став на бік Дідеріха. У Геппеля вже почервоніло обличчя, коли ввійшла Агнеса з кавою.

– Ну, як вам подобаються мої сигари? – Геппель плеснув Дідеріха по коліну. – От бачите, в особистих смаках у нас розбіжності нема.

Дідеріх подумав: «Я тепер, так би мовити, член сім’ї». Він почав поводитися трохи вільніше, стало зовсім затишно. Пан Геппель поцікавився, коли Дідеріх закінчить університет і дістане звання доктора. Він ніяк не міг збагнути, що якась робота з хімії може потребувати двох або ж більше років. Дідеріх у висловах, яких ніхто не розумів, розказав про труднощі хімічних проблем. У нього було відчуття, що Геппель жде на його диплом з певною метою. Агнеса, очевидно, також відчула це, бо втрутилася в розмову і змінила тему. Коли Дідеріх попрощався, вона вийшла разом з ним і шепнула йому:

– Завтра о третій у тебе.

Від бурхливої радості він схопив її в обійми і поцілував тут же, в передпокої, тимчасом як зовсім близько служниця брязкотіла посудом. Агнеса сумно запитала:

– Невже ти й не подумав, що було б зі мною, якби раптом хтось зайшов?

Він зніяковів і на знак пробачення зажадав ще одного поцілунку. Вона поцілувала його.

Дідеріх звичайно повертався з кав’ярні до лабораторії о третій годині. Цього дня він уже о другій годині був у своїй кімнаті. Вона прийшла точно, навіть раніше як о третій.

– Ми обоє не могли дочекатися! Як ми кохаємо одне одного!

Сьогодні було краще, ніж першого разу, набагато краще. Вона більше не плакала, не боялася; і до кімнати заглядало сонце. Дідеріх розмаяв на сонці Агнесине волосся і занурив у нього своє обличчя.

Вона забарилася в нього так довго, що їй ледве вистачило часу, щоб зробити куплю, на яку вона покликалася, ідучи з дому. їй довелося бігти. Дідеріх, який біг разом з нею, був дуже стурбований, щоб це їй не пошкодило. Але вона сміялася, вся порожевівши, і називала його своїм ведмедем. Так закінчувалися тепер усі ті дні, коли вона приходила. Вони завжди були щасливі. Геппель бачив, що Агнеса почувається краще, ніж будь-коли раніше, і це молодило його самого. Тому й неділі миналися все веселіше. Розмова тривала до вечора, потім подавали пунш, Дідеріх грав Шуберта або вдвох з шуряком співав студентських пісень, а Агнеса акомпанувала їм. Іноді вони шукали поглядом одне одного, в обох на душі було так, немовби це святкували їхнє щастя.

Часом траплялося, що до Дідеріха в лабораторії підходив служник і повідомляв, що його питає якась дама. Він одразу ж кидав роботу, гордо червоніючи під догадливими поглядами своїх колег. А потім вони вдвох блукали містом, заходили до кав’ярні, паноптикуму; Агнеса цікавилася живописом, і завдяки цьому Дідеріх дізнався, що існують художні виставки. Агнеса любила подовгу спинятися перед картиною, яка їй подобалася, перед якимсь мирним, святковим пейзажем з далеких прекрасних країн, і, напівзаплющивши очі, ділитися з Дідеріхом своїми фантазіями.

– Поглянь добре, тоді ти помітиш, що це не рама, а ворота з золотими східцями; ми спускаємося ними, проходимо стежкою, обминаємо кущі глоду і сідаємо в човен. Ти відчуваєш, як він хитається? Це тому, що вода полоще наші руки, вона така тепла. А там, біля гори, он та біла цятка – ти бачиш? – це наш дім, туди ми їдемо. Бачиш? Бачиш?

– Так, так, – гаряче підтакнув Дідеріх. Він також примружив очі і бачив усе, що хотіла Агнеса. Він так захопився, що взяв її руку, щоб витерти. Потім вони сіли в куток і почали розмовляти про мандрівки, в які вони коли-небудь поїдуть, про безхмарне щастя в далекій сонячній країні, про вічне кохання. Дідеріх вірив у те, що говорив. У глибині душі він добре знав, що доля призначила його для роботи і для практичного життя, де немає часу для високих почуттів. Але те, що він говорив тут, було правдою вищою, ніж те, що він знав. Справжній Дідеріх – такий, яким він мусив би бути, – не брехав цієї хвилини.

Коли вони підвелися і пішли далі, Агнеса зблідла і здавалася стомленою. В її прекрасних золотих очах був блиск, від якого Дідеріхові стало ніяково; вона тихо, з тремтінням спитала:

– А що, якби наш човен перекинувся?

– Тоді я б урятував тебе! – рішуче сказав Дідеріх.

– Але до берега далеко, а озеро страшенно глибоке.

Він не знав, що йому відповісти на це.

– Ми мали б потонути. Скажи, ти хотів би вмерти разом зі мною?

Дідеріх глянув на неї, потім заплющив очі.

– Так, – сказав зітхаючи.

Але потім він пошкодував, що вів таку розмову. Він добре бачив, чому Агнеса раптом сіла на візника і поїхала додому. Все її обличчя, аж до самого чола, заливав гарячковий рум’янець; вона не хотіла, щоб Дідеріх бачив, як вона кашляє. Весь час аж до самого вечора Дідеріх був у поганому настрої. Такі речі шкідливі для здоров’я, не призводять ні до чого доброго і тільки завдають неприємностей. Його професор уже дізнався про відвідини дами. Не годиться, щоб вона заради своїх примх відривала його від роботи. Він обережно пояснив їй це.

– Твоя правда, – сказала вона. – Педантичним людям потрібні твердо встановлені години. Отже, тепер я повинна приходити до тебе о пів на шосту. А як бути тоді, коли мені захочеться кохати тебе вже о четвертій?

Він відчув глум, може навіть зневагу, і відповів брутальністю. Такої коханої, яка хоче перешкодити його кар’єрі, він взагалі не потребує. Не так він уявляв собі все це. Тоді Агнеса попросила пробачення. Вона буде зовсім невимоглива й чекатиме у нього в кімнаті. Якщо він буде зайнятий, о! хай не церемониться. Це засоромило Дідеріха, він полагіднів і разом з Агнесою став нарікати на світ, в якому існує не саме тільки кохання.

– А хіба не можна інакше? – спитала Агнеса. – Ти маєш трохи грошей, я теж. Навіщо тобі робити кар’єру і знесилюватись? Нам би могло бути так добре.

Дідеріх погодився з нею, але потім роззлостився. Тепер він майже навмисне змушував її чекати. Він заявив, що навіть відвідування політичних зборів – обов’язок важливіший, ніж побачення з Агнесою. Одного вечора, в травні, повернувшись додому із запізненням, він зустрівся в під’їзді з молодиком у формі однорічника, який нерішуче подивився на нього.

– Пан Дідеріх Геслінг?

– Так, це я, – пробурмотів, затинаючись, Дідеріх, – а ви… ти… ви, напевне, пан Вольфганг Бук?

Молодший син першої людини Неціга поклав, нарешті, виконати наказ свого батька і відвідати Геслінга. Дідеріх повів гостя нагору, в поспіху він не зумів придумати приводу, щоб не прийняти його, а в кімнаті сиділа Агнеса! В сінях він розмовляв дуже голосно, щоб вона почула і сховалася. З острахом відчинив він двері. В кімнаті не було нікого; її капелюшок не лежав на постелі; але Дідеріх знав: вона щойно була тут. Він бачив це по стільцю, що був трохи зсунутий з місця, відчував це по повітрю, яке, здавалося, ще тихо колихалося за її платтям. Напевно, вона була в маленькій темній комірчині, де стояв умивальник. Він підсунув до дверей комірчини крісло і, похмурий від ніяковості, почав бурчати на хазяйку, яка не прибирає кімнати. Вольфганг Бук висловив побоювання, що прийшов невчасно. «О ні!» – запевнив Дідеріх. Він запросив гостя сісти і приніс коньяку. Бук попрохав пробачення, що прийшов невчасно: служба не дає йому права вибору.

– Це нам знайоме, – сказав Дідеріх і, щоб попередити всякі запитання, відразу ж повідомив, що він уже відслужив свій рік. Він захоплений солдатським життям, це справжнє життя. Щасливий той, хто може зовсім залишитися в армії! На жаль, його зв’язує родина. Бук посміхнувся м’якою скептичною посмішкою, яка не сподобалася Дідеріхові.

– Авжеж, офіцери: принаймні бачиш людей з гарними манерами.

– А ви буваєте в їхньому товаристві? – спитав Дідеріх, і в його запитанні прозвучав глум.

Але Бук просто відповів, що його іноді запрошують до офіцерського зібрання. Він знизав плечима.

– Я ходжу туди, бо вважаю за корисне познайомитися з людьми всіх напрямків. З другого боку, у мене багато знайомих серед соціалістів. – Він знову посміхнувся. – Бачите, іноді мені хотілося б стати генералом, а іноді – вождем робітників. Мені самому цікаво, що кінець кінцем переважить. – І він випив другу чарку коньяку.

«Огидний суб’єкт! – думав Дідеріх. – А тим часом Агнеса сидить у темній комірчині!»

Він сказав:

– За ваших достатків ви можете виставити свою кандидатуру до рейхстагу і взагалі обрати таке заняття, яке вам до вподоби. Це мене життя змушує до практичної діяльності. Що ж до соціал-демократів, то я дивлюся на них, як на своїх ворогів, бо вони кайзерові вороги.

– Ви цілком цього певні? – спитав Бук. – А я скорше підозріваю кайзера в таємній любові до соціал-демократів. Він сам охоче став би першим вождем робітників. Та вони не захотіли.

Дідеріх обурився. Це образа його величності. Але Бук наполягав на своєму.

– Хіба ви не пам’ятаєте, як він погрожував Бісмаркові, що не дасть свого війська для захисту багатіїв? Він плекав, принаймні спочатку, майже таку ж ворожість до багатіїв, як і робітники, хоч, звичайно, з інших причин, бо йому важко згодитися з тим, що інші також мають владу.

З виразу Дідеріхового обличчя Бук помітив, що той збирається обуритись, і випередив його.

– Будь ласка, не думайте, – сказав він жвавіше, – що в мені говорить антипатія. Навпаки, це ніжність, своєрідна ворожа ніжність, коли хочете.

– Не розумію, – сказав Дідеріх.

– Авжеж, це ніжність, яку відчувають до того, в кому бачать свої власні вади, або назвіть їх гідностями. В усякому разі всі ми, нинішня молодь, такі ж, як наш кайзер, і хотіли б повною мірою виявити свою особистість. В той же час ми добре усвідомлюємо, що майбутнє належить тільки масам. Бісмарків більше не буде і Лассалів також. Може, тільки найобдарованіші з нас досі ще намагаються заперечувати це. Він в усякому разі заперечує. І коли людині спадає з неба така влада, було б справді самоприниженням не перецінити себе. Але в глибині душі у нього, напевно, ворушаться сумніви щодо тієї ролі, яку він на себе взяв.

– Ролі? – спитав Дідеріх. Але Бук навіть не помітив цього.

– Вона може завести його дуже далеко, бо в сучасному нам світі вона повинна здаватися надзвичайно парадоксальною. Наш світ не чекає від жодної людини більшого, ніж від її сусіди. Важать лише на середній рівень, а не на виняток, і вже менш за все на великих людей.

– Дозвольте-но! – Дідеріх чванливо випнув груди. – А Німецька імперія? Чи існувала б вона, якби не великі люди? Всі Гогенцоллерни – великі люди!

Бук знову сумно і скептично посміхнувся.

– Тоді хай вони будуть на сторожі. Та й нам не шкодить. Кайзер, у відповідних до його становища обставинах, стоїть перед тим самим питанням, що і я. Чи стати генералом і протягом усього життя готуватися до війни, якої, напевно, ніколи не буде? Чи – хай навіть геніальним – народним вождем, у той час, коли народ настільки рушив уперед, що може обійтись і без геніїв? І те, і друге – романтика, а романтика, як відомо, веде до банкрутства. – Бук випив одну за одною дві чарки коньяку. – Отже, чим мені стати?

«Алкоголіком», – подумав Дідеріх. Він питав себе, чи не слід йому вилаяти Бука. Але Бук був у військовому мундирі! Крім того, галас міг би злякати Агнесу, вона вийшла б, а що сталося б тоді? В усякому разі він поклав точно запам’ятати Букові висловлювання. І з такими поглядами людина гадає зробити кар’єру! Дідеріх пригадав, що в школі Букові письмові роботи, занадто вигадливі, викликали у нього незрозуміле, але глибоке недовір’я. «Звісно, – думав Дідеріх, – такий він і лишився. Мистецька натура. Вся їхня родина така». Дружина старого Бука була єврейка і грала колись на сцені. І Дідеріх минулим числом відчув, що він ображений поблажливою ласкою, яку старий Бук виявив до нього на батьковому похороні. Молодий Бук теж весь час ображав його і своїм поблажливим тоном, і своїми манерами, і своїм знайомством з офіцерами. Що він – пан фон Барнім, чи як? Він так само лише з Неціга. «Ненавиджу всю їхню сім’ю!» І Дідеріх, примруживши очі, вдивлявся в це м’ясисте обличчя з трохи загнутим носом і з очима, які вогко блищали і в яких світилася думка.

Бук підвівся.

– Ну, побачимося вдома. В один з найближчих семестрів я складу іспити – і що тоді лишається робити, як не труждатися в ролі адвоката в Нецігу… А ви? – запитав він.

Дідеріх суворо заявив, що часу гаяти не збирається і гадає закінчити свою докторську дисертацію ще влітку. Потім він відпровадив Бука до виходу. «А ти все ж таки дурень і більш нічого, – подумав він. – Сидиш і не помічаєш, що у мене тут дівчина». Він повернувся до кімнати, задоволений зі своєї переваги над Буком і над Агнесою, яка прождала так довго в темряві і навіть не писнула.

Але, відчинивши двері, він побачив, що вона майже лежить на стільці, важко дихає і притискає до губ носову хустку. Вона глянула на нього почервонілими очима. Він зрозумів: вона там ледь не задихнулася, і вона плакала, поки він тут пив коньяк і правив теревені. Першим його поривом було безмірне каяття. Вона кохає його! Ось вона сидить у комірчині і кохає його так палко, що ладна витерпіти все! Він уже хотів простягти руки і впасти їй до ніг, щоб слізно вимолити пробачення. Але його вчасно стримав страх перед сценою і сентиментальним настроєм після цього, що знов буде коштувати йому кількох робочих днів і дозволить їй взяти гору над ним. Він не дасть їй такої втіхи! Адже вона, звичайно, перебільшує. Він недбало поцілував її в чоло і сказав:

– Ти вже тут? А я й не помітив, як ти прийшла.

Вона здригнулась і начебто хотіла щось сказати, але промовчала. Тоді він повідомив її, що від нього щойно пішов гість.

– Йолоп, до того ж єврейчик, а вдає із себе бозна-що! Просто огидно!

Дідеріх почав ходити кімнатою. Щоб не дивитися на Агнесу, він ходив усе швидше й швидше та говорив усе запальніше:

– Це наші найлютіші вороги! Чваняться своєю так званою освіченістю і ображають усе, що для нас, німців, є святим! Такий єврейчик мусить радіти, що ми його терпимо! Хай зубрить свої пандекти і тримає язика за зубами. На всі ті дотепні замизкані книжечки, яких він начитався, мені наплювати! – крикнув він ще голосніше з наміром дошкулити й Агнесі. Вона не відповідала, то ж він зробив прямий випад проти неї:

– І це все тому, що кожен тепер може застати мене вдома. Заради тебе я вічно мушу сидьма сидіти в хаті.

Агнеса тихо сказала:

– Ми не бачилися вже шість днів. У неділю ти знову не прийшов. Боюся, що ти більше не кохаєш мене.

Він зупинився перед нею. І звисока:

– Слухай, люба моя, мені справді нема чого переконувати тебе в тому, що я тебе кохаю. Але спитай мене, чи маю я охоту щонеділі милуватися плетінням твоїх тіток і говорити з твоїм батьком про політику, в якій він нічого не тямить.

Агнеса опустила голову.

– Раніше було так добре! Ти так здружився з батьком.

Дідеріх повернувся до неї спиною і почав дивитись у вікно. В тому-то й річ. Він боявся надто великої дружби пана Геппеля. Через свого бухгалтера, старого Сетбіра, він дізнався, що Геппелеве підприємство почало підупадати. Його целюлоза нікуди не годилася, Сетбір перестав замовляти її. Звичайно, такий зять, як Дідеріх, був би для нього дуже вигідний. Дідеріх відчув, що ці люди обплутують його. І Агнеса також! Він мав підозру, що вона в змові із старим. Обурений, він повернувся до неї.

– І потім, люба моя, щиро кажучи, що ми з тобою робимо, – це наша справа, чи не так, і не будемо вплутувати в це твого батька. В такі взаємини, як наші, вплутувати родину не треба. Моє почуття моралі вимагає тут чіткого розмежування.

Спливла якась мить, потім Агнеса підвелася, наче тепер збагнула все. Обличчя її залив червінь. Вона пішла до дверей. Дідеріх наздогнав її.

– Але, Агнесо, я зовсім не думав нічого поганого. Все це тільки тому, що я надто поважаю тебе… І я неодмінно прийду в неділю…

Вона слухала його з закам’янілим обличчям.

– Ну, не гнівайся ж, – просив він. – Ти навіть не скинула свого капелюшка.

Вона скинула. Він зажадав, щоб вона сіла на диван, і вона сіла. Навіть поцілувала його, як він цього хотів. Та хоч її уста і всміхались, і цілували, проте очі лишалися нерухомими й байдужими. Раптом вона рвучко обняла його; він злякався: може, це ненависть? Але потім відчув, що вона кохає його ще палкіше, ніж будь-коли раніше.

– Сьогодні було справді чудово! Так, моя маленька люба Агнесо? – сказав Дідеріх, вдоволений і добростливий.

– Прощай, – сказала Агнеса, поквапливо хапаючи парасольку й сумочку, поки він ще одягався.

– Чому ти так поспішаєш?

– Я ж більше нічого не можу для тебе зробити. – Вона була вже коло дверей і раптом припала до одвірка і прикипіла на місці.

– Що з тобою?

Коли Дідеріх підійшов ближче, він побачив, що вона плаче. Він торкнувся її плеча.

– Ну, що з тобою?

Вона заридала голосно й судорожно. Плачеві не було кінця.

– Послухай-но, Агнесо, – кілька разів повторював Дідеріх, – що це раптом з тобою сталося? Адже ж нам було так добре. – І вже зовсім безпорадно: – Чи я скривдив тебе чимсь?

Схлипуючи, вона насилу вимовила:

– Я не можу. Даруй.

Він поніс її на диван. Коли Агнеса нарешті кинула плакати, їй стало соромно.

– Даруй! Я не винна.

– Може, я винен?

– Ні, ні! Це нерви. Даруй!

Сповнений жалості і терпеливості, він довів її до візника. Але потім і цей припадок почав здаватися йому наполовину комедією і одним із засобів остаточно обплутати його.

Він не міг позбутися тієї думки, що Геппелі плетуть таємні інтриги проти його свободи і його майбутнього. Щоб захистити себе, він удавався до різкого поводження, до підкреслення своєї чоловічої незалежності і до холодності, як тільки відчував, що стає ніжним. В неділю у Геппелів він був насторожі, начебто у ворожому таборі: коректний і неприступний. Коли ж буде готова дисертація? – питали вони. Може статися, що він знайде розв’язання задачі завтра, а може, тільки через два роки, цього він і сам не знає. Він підкреслив, що і в майбутньому залишиться в матеріальній залежності від своєї матері. Він ще довго не матиме часу займатися чимсь іншим, крім фабрики. І коли Геппель почав говорити про ідеальні цінності життя, Дідеріх різко відмахнувся:

– Я вчора тільки продав свого Шіллера. Я ще з глузду не з’їхав і не дозволю, щоб мені замилювали очі.

Коли після таких промов він ловив на собі німий і засмучений Агнесин погляд, то відчував на мить, наче все це говорив не він сам, наче він блукає в тумані, говорить нещиро і діє проти власної волі. Але це минало.

Агнеса приходила до нього в призначений ним час і йшла геть, коли йому треба було працювати або збиратися до пиварні. Відколи він зупинився якось перед ковбасною і заявив, що споглядати її – для нього найбільша естетична втіха, Агнеса не кликала його більше відвідувати виставки, щоб помріяти перед картинами. Його самого, нарешті, засмутило, що вони тепер так рідко бачаться. Він закинув їй, що вона не домагається частіших побачень.

– Раніше ти була зовсім інша.

– Я чекаю, – сказала вона.

– Чого ти чекаєш?

– Щоб і ти став таким, як раніше. О, так буде, я знаю напевно.

Він промовчав, боячись розмови про їхні стосунки. Проте вийшло так, як вона сказала. Його робота була, нарешті, закінчена і схвалена; йому лишалося тільки скласти незначний усний екзамен, він був у піднесеному настрої на порозі рішучого повороту в житті. Коли Агнеса з букетом троянд прийшла привітати його, він заплакав і сказав, що завжди-завжди буде її кохати. Вона повідомила, що Геппель щойно виїхав у справах на кілька днів.

– А погода стоїть така чудова…

Дідеріх відразу ж підхопив:

– Ми повинні скористатися з цього! Такої нагоди ми ще не мали ніколи.

Вони наважили поїхати кудись у село. Агнеса чула про якесь містечко, що звалося Міжлісся; це був тихий куток, романтичний, як і його назва.

– Ми цілий день пробудемо вдвох!

– І ніч, – додав Дідеріх.

Вокзал, з якого вони мали виїхати, теж лежав у віддаленій частині міста, а поїзд був зовсім маленький і старомодний. У вагоні, крім них, не було нікого; повільно смеркало, кондуктор засвітив для них тьмяного ліхтаря, і вони, пригорнувшись одне до одного і широко розкривши очі, мовчки дивилися крізь вікно на рівні, одноманітні поля. Добре було б зійти тут, податися пішки далеко-далеко і загубитися в лагідній темряві! Вони ледве не вийшли в якомусь сільці з купкою будинків. Кондуктор з грайливою посмішкою повернув їх назад: чи їм так дуже хочеться ночувати на соломі? Нарешті вони приїхали. Коло готелю був великий двір, простора кімната для приїжджих, з гасовими лампами під дощаною стелею, і добростливий хазяїн, який, звертаючись до Агнеси, називав її «шановна пані» і при цьому хитро підморгував. Вони почувалися наче змовниками, і їм було ніяково. По вечері вони б охоче відразу піднялися до своєї кімнати, але посоромились і слухняно гортали сторінки журналів, які підсунув їм хазяїн. Та як тільки він одійшов від них, вони перезирнулися і миттю опинилися на сходах. У кімнаті ще не було світла, двері ще були розчинені, а вони вже стискали одне одного в обіймах.

Рано-вранці до їхньої кімнати зазирнуло сонце. Внизу на подвір’ї порпалися кури, раз у раз злітаючи на стіл коло альтанки. «Будемо снідати там!» Вони опустилися донизу. Яка теплінь! З клуні приємно пахло сіном. Кава і хліб були смачні, як ніколи. На серці було так легко, все життя розкривалося перед ними. Вони підуть гуляти далеко-далеко: хазяїн перерахував їм усі дороги й села в цій місцевості. Вони радісно похвалили його будинок і постіль.

– Це, певно, ваша весільна мандрівка?

– Авжеж! – І вони від щирого серця засміялися.

Брукове каміння головної вулиці стирчало вістрям догори, липневе сонце розмальовувало його всіма барвами. Будинки були горбаті, кособокі і такі низенькі, що вулиця між ними виглядала як поле, всіяне камінням. Дзвоник бродячого крамаря довго дзвенів у них за спиною. Нечисленні, одягнені наполовину по-міському, перехожі пробиралися в тіні і оглядалися на Дідеріха й Агнесу, які гордо йшли й почувалися тут найелегантнішими. Агнеса звернула увагу на ательє мод, де були виставлені капелюшки для місцевих модниць.

– Аж не віриться! В Берліні такі носили три роки тому!

Нарешті через похилені ворота вони вийшли в поле. Селяни збирали хліб. Небо було синє й густе, ластівки плавали в ньому, наче в сонній воді. Селянські будиночки за ланами потопали в гарячому блиску, а вдалині чорнів ліс із блакитними смугами. Агнеса і Дідеріх побралися за руки і, не змовляючись, заспівали пісню мандрівних дітей, яку знали ще. із шкільної лави. Дідеріх навмисне брав баса, щоб викликати Агнесине захоплення. Коли вони змовкли, не знаючи далі слів, то глянули одне одному в обличчя і поцілувалися на ходу.

– Лише тепер я по-справжньому бачу, яка ти гарна, – сказав Дідеріх, розчулено дивлячись на її рожеве обличчя з золотистими віями навколо золотистих, як зорі, очей.

– Літо мені на користь, – і Агнеса зітхнула на повні груди так, що її вільна широка блузка настовбурчилася. Вона йшла легка, струнка, з вузькими стегнами, в голубому шарфі, що маяв за нею. Дідеріхові стало жарко, він скинув піджак, потім жилет і, нарешті, признався, що охоче полежав би десь у затінку. Вони знайшли затінок край ще не скошеної смуги жита, під запашним кущем акації. Агнеса сіла і поклала Дідеріхову голову собі на коліна. Вони жартували і загравали одне з одним. Раптом вона помітила, що він заснув.

Він прокинувся, озирнувся навкруг і, побачивши Агнесине обличчя, щасливо заяснів.

– Любий, – сказала вона, – яке у тебе зараз добре, дурне обличчя.

– Стривай! Я спав не більше п’яти хвилин… Ні, зажди, я проспав цілу годину. Ти нудьгувала?

Але вона ще більше, ніж він, була здивована тим, що минуло стільки часу. Він вивільнив голову з-під її руки, яку вона поклала на його волосся, коли він заснув.

Назад ішли полями. Раптом побачили якусь темну масу: серед колосся лежав дід у хутряній шапці, в рудій куртці і плисових, уже поруділих штанях. Він лежав скорчившись, обмотавши бороду довкола колін. Вони нахилилися, щоб краще роздивитись, і враз помітили, що той весь час дивиться на них чорними блискучими очима. Мимоволі прискорили ходу, і в поглядах, якими вони обмінялися, був жах, наче від страшної казки. Вони озирнулися навколо: перед ними були обшири чужої країни, маленьке чуже містечко спало вдалині на сонці, і небо здалось їм таким незнайомим, ніби вони вже багато днів і ночей були в дорозі.

Який екзотичний обід в альтанці готелю – сонце, кури, відчинене кухонне вікно, крізь яке Агнесі подавали тарілки! Куди поділися поважний порядок на Блюхерштрасе чи звичний для Дідеріха стіл, заставлений пивом?

– Я не поїду звідси, – сповістив Дідеріх. – І тебе не пущу.

А Агнеса:

– І не треба. Я напишу татові і перешлю листа через заміжню подругу, яка живе в Кюстріні. Він подумає, що я там.

Надвечір вони ще раз пішли гуляти, цього разу в другий бік, де дзюрчала вода і де обрій затуляли крила трьох вітряків. На воді погойдувався човен; вони найняли його і попливли каналом. Назустріч їм плив лебідь. Лебідь та їхній човен нечутно ковзнули один повз одного. Під навислими над водою кущами човен сам зупинився, і раптом Агнеса запитала Дідеріха про його матір і сестер. Він відповів, що вони завжди добре ставились до нього і що він любить їх. Він попросить прислати йому картки сестер, вони стали такими гарненькими; власне, мабуть, гарненькими їх назвати не можна, але вони такі виховані й милі. Еммі любить вірші, як Агнеса. Дідеріх буде піклуватися про них і віддасть їх заміж. Що ж до матері, то з нею він не розлучиться, їй він завдячує всім тим хорошим, що зазнав у своєму житті, поки не прийшла Агнеса. І він розповів про те, як вони разом сиділи в присмерку, про казки, які вона повідала йому на різдво під ялинкою, і навіть про молитви «як підказувало серце». Агнеса слухала, як зачарована. Нарешті вона зітхнула:

– Я б хотіла познайомитися з твоєю матір’ю. Своєї я не знала. – Він поцілував її з жалем, розчулено і з неясним відчуттям нечистого сумління. Він відчував: від нього залежить тепер сказати слово, яке утішить її цілком і назавжди. Але він одігнав цю думку, він не міг. Агнеса глибоко заглянула йому в очі.

– Я знаю, – тихо сказала вона, – що в душі ти добра людина. Але часом тобі доводиться робити інакше.

Тут він злякався. Тоді вона сказала, ніби просячи пробачення:

– Сьогодні я зовсім тебе не боюся.

– А хіба ти взагалі боїшся? – покаянно спитав він.

Вона сказала:

– Я завжди боялася людей занадто гордовитих і веселих. Раніше, з подругами, мені часто здавалося, що я їм нерівня, а вони помічають це і зневажають мене. Та вони не помічали. Ще в дитинстві у мене була лялька з блакитними скляними очима; коли моя мати померла, мене посадовили до сусідньої кімнати і залишили саму з лялькою. Вона весь час нерухомо зирила на мене своїми вилупленими холодними очима, які говорили: «Твоя мати померла, тепер усі будуть дивитися на тебе так, як я». Мені хотілося покласти її на спину, щоб вона затулила очі, але я не зважувалася. Ну, а хіба людей я можу класти на спину? В усіх такі очі, і часом, – вона сховала обличчя у нього на плечі, – часом навіть у тебе.

Йому щось здавило горло, він провів рукою по її шиї, і голос йому урвався.

– Агнесо, люба Агнесо, ти не знаєш, як я тебе кохаю… Я боявся тебе, так, я! Три роки я тужив за тобою, але ти була надто гарна для мене, надто прекрасна, надто добра…

Серце його розтануло; він розповів їй усе, що після її перших відвідин написав у листі, який досі ще лежав у шухляді його письмового стола. Вона випросталась і, напіврозтуливши уста, захоплено слухала його.