Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 27 страниц)

– Я працював для своїх синів, а не для того, щоб ти потім розважалася!

Густа доводила, що її власне майно було основою всього, але краще б вона цього не казала… Густі ж, коли в неї був нежить, звичайно, не доводилося сподіватися того, що Дідеріх її доглядатиме. Вона повинна була в таких випадках триматись якомога далі від нього: Дідеріх твердо поклав не допускати ніяких бацил. На фабрику він заходив лише з дезинфекційними таблетками в роті; а якось уночі знявся страшенний галас через те, що куховарка захворіла на інфлуенцу і температура у неї підскочила до сорока.

– Вигнати її з дому з усією гидотою! – звелів Дідеріх; і коли куховарку відвезли, він ще довго ходив по квартирі, розбризкуючи повсюди знезаражувальну рідину.

Увечері, під час читання «Локаль-Анцейгера», він ще і ще раз пояснював дружині, що мореплавство важливіше від життя, з чим Густа погоджувалась уже тому, що також не полюбляла дружину кайзера Фрідріха, котра, як відомо, зрадила нас Англії, не кажучи вже про деякі родинні обставини в замку Фрідріхскрон, що їх Густа дуже осуджувала. Проти Англії нам потрібен міцний флот; її неодмінно треба сплюндрувати; вона найлютіший кайзерів ворог. А чому? В Нецігу це знали абсолютно точно: лише тому, що його величність якось у веселому настрої зволив поплескати принца Уельського по тому місцю, яке йому здалось особливо спокусливим. Крім того, з Англії надходили деякі тонкі гатунки паперу, ввезення яких безперечно можна було б припинити внаслідок переможної війни. Відриваючись від газети, Дідеріх говорив Густі:

– Тільки Фрідріх Великий ненавидів англійців, цей народ злодіїв і крамарів, так, як ненавиджу їх я. Це слова його величності, і я підписуюся під ними.

Він підписувався під кожним словом кожної кайзерової промови, і саме в його першій, найрізкішій формі, а не в пом’якшеній, якої воно набирало другого дня. Дідеріх жив і ширяв у цих крилатих словах, які виявляли німецький і сучасний дух, немовби у випроміненнях своєї власної особи; його пам’ять зберігала їх, наче він сам говорив їх. Іноді він справді проголошував їх раніше. Іноді під час своїх громадських виступів перемішував їх із власними висловами – і ні він сам, ні слухачі не могли відрізнити, що належало Дідеріхові, а що кайзерові…

– Як чудово! – говорила Густа, котра читала «Суміш».

– Тризубець повинен бути в наших руках! – не слухаючи, товк Дідеріх, тимчасом як Густа, втішаючись випадком з кайзеровою дружиною, була дуже задоволена. В Губертусштоку імператриці заманулося ходити в простому, майже міщанському одязі. Поштар, якому вона при зустрічі на дорозі назвала себе, не повірив їй і висміяв її. Потім він, украй пригнічений, впав навколішки і одержав марку. Це викликало захоплення також і в Дідеріха, як розчулило його й те, що кайзер у свят-вечір вийшов на вулицю, щоб на п’ятдесят сім марок свіжонадрукованих грошей влаштувати берлінським біднякам радісне свято; і як затремтів він, дізнавшися, що його величність став почесним членом мальтійського ордену «Рицар великого хреста».

Невідомі світи відкривав «Локаль-Анцейгер» і робив водночас найвищих осіб такими близькими і приступними. У вітальні бронзові постаті їх величностей у дві третини натуральної величини, здавалося, з посмішкою підсувалися ближче, а зекінгенський сурмач, що супроводив їх, по-дружньому сурмив.

– Як чудово, певно, в кайзеровому домі, – казала Густа, – коли велике прання! Перуть сотеро челядок!

А Дідеріхові давали глибоке задоволення кайзерові такси, яким дозволялося не шанувати шлейфів двірських дам. У голові його дозрівала думка: вже на ближчому вечорі в себе дати своїй Менне повну волю в цьому відношенні. Щоправда, вже на наступній газетній шпальті одна з телеграм поважно стурбувала його, тому що досі не було з’ясовано, чи зустрінуться німецький кайзер і російський цар.

– Якщо ця зустріч не відбудеться незабаром, – багатозначно говорив він, – ми повинні бути готовими до всього. Із світовою історією жартувати не можна.

Він радо зупинявся якомога довше на загрозі катастроф, бо «німецька душа поважна, майже трагічна», правив він.

Але Густа не цікавилася цим, вона позіхала все частіше. Під осудливим чоловіковим поглядом, очевидно, згадувала про свій обов’язок, визивно мружила очі і навіть штовхала його коліньми. Він ладен був уже висловити ще одну націоналістичну думку, але Густа незвично суворим голосом промовила: «Дурниці!» Дідеріх, замість покарати таке зухвальство, дивився на неї, кліпаючи очима, наче сподівався ще чогось більшого… Коли він пробував обхопити її знизу, то вона остаточно струшувала з себе втому, і він зненацька діставав доброго ляпаса, після чого підводився і, відсапуючися, ховався за портьєру. А коли знову виходив на світло, очі його зовсім не блискали, а були сповнені ляку і темної хоті… Це, певно, відбирало останні сумніви у Густи. Вона вставала, розпутно погойдуючи стегнами, починала в свою чергу блискати очима і, владно вказуючи ковбаскоподібним пальцем на підлогу, сичала:

– Навколішки, нещасний рабе!

І Дідеріх виконував її вимогу! В нечуваному і безумному перекрученні всіх законів Густа насмілювалася наказувати йому:

– Схились перед моїм чарівним станом! – і потім, лежачи на спині, він дозволяв їй ступати собі на живіт. Щоправда, вона уривала посередині це заняття і раптом, уже без лютого пафосу, дуже діловито питала:

– Чи не досить з тебе?

Дідеріх не ворушився; Густа відразу ж знову брала над ним владу.

– Я володарка, ти підданий, – виразно запевняла вона. – Встати! Марш! – і своїми пухкими, в ямочках, кулаками вона підштовхувала його до подружньої спальні. – Радій! веліла вона, але Дідеріх випручувався й гасив світло. В темряві, із зрадливим калатанням серця, слухав він, як Густа за його спиною називала його найобразливішими іменами, – щоправда, вже знову позіхаючи. Трохи згодом – вона вже, мабуть, спала – Дідеріх, досі ще сподіваючись найстрашнішого, навкарачки заповзав на підвищення коло вікна і ховався за бронзового кайзера…

Постійно, після таких нічних примх, він вимагав уранці книгу витрат, – і було дуже погано, коли Густині рахунки не збігалися. Грізною карою за приявності всієї челяді Дідеріх швидко розбивав її ілюзію влади, в разі, коли вона ще зберігала про неї спогад. Авторитет і доброзвичайність знову торжествували. Взагалі все було завбачено так, щоб подружні стосунки складалися не занадто на Густину користь: кожного другого-третього вечора, а іноді ще частіше, Дідеріх, за його словами, ішов до погрібця, але це не завжди бувало так… У погрібці Дідеріхове місце було під готичною аркою, на якій можна було прочитати: «Чим більше вина, тим гірша жона; чим гірша жона, тим більше вина». Соковиті старовинні вислови на інших арках так само благотворно впливали на настрій, немовби мстилися за поступки, які природа часом змушує робити вдома дружині. «Хто не хоче співати й пити, вічно з жоною приречений жити» або: «Рятуй нас боже від болячок, від злих собак і злих жінок». А той, хто зводив очі до стелі, сидячи між Ядасоном і Гейтейфелем, міг прочитати: «При мирному вогнищі тихий спочин та вірні мечі нам сіяють зі стін. Як справжній німець у давній час, приходь і залий всі турботи враз!» Це й робили всі без різниці віросповідань і партій, тому що і Кон, і Гейтейфель укупі зі своїми друзями й однодумцями через деякий час знову напосіли свої місця, один по одному і без великого галасу, бо не можна було без кінця заперечувати або ігнорувати успіх, що окрилював і підносив дедалі вище націоналістичну ідею. Відносини між Гейтейфелем і Цілліхом по-старому були дуже напружені. Між їхніми світоглядами все ж таки лежала нездоланна безодня, а «в свої релігійні погляди німець не дозволяє втручатися», як визнавали обидві сторони. От у політиці, навпаки, всяка ідеологія шкідлива. Свого часу у франкфуртському парламенті засідали деякі видатні люди, але вони не були реальними політиками, і тому, за Дідеріховим висловом, робили самі лише дурниці. А втім, пом’якшений власними успіхами, він погоджувався, що Німеччина поетів і мислителів, мабуть, також мала своє виправдання.

– Але це був тільки перший щабель, тепер наші духовні досягнення стосуються галузі промисловості і техніки. Доказом цього служить успіх.

Гейтейфель повинен був погодитися з цим. Його зауваження про кайзера, про вплив і значення його величності звучали багато стриманіше, ніж колись; при кожному новому виступі найвищого промовця він нашорошувався, пробував критиканствувати, але все ж таки водночас виразно давав зрозуміти, що він і сам не від того, щоб приєднатися до такого погляду. Рішучий лібералізм – це стало потроху загальновизнаним – тільки виграє, якщо він сповниться ідеї націоналізму, візьме участь у позитивній роботі і, далі високо тримаючи прапор свободи, страхатиме, проте, ворогів, які відмовляють нам у місці під сонцем, невблаганним «Quos ego»[8]8
  Я вас (лат.)


[Закрыть]. Бо не тільки Франція, наш одвічний ворог, знову підносила голову: настав час розквитатися і з нахабними англійцями! Флот, за побудування якого невтомно провадив свою геніальну пропаганду наш геніальний кайзер, був нам украй потрібний, і наше майбутнє справді на морі – ця істина дедалі більше торувала собі дорогу. За столом постійних відвідувачів погрібця ідея флоту міцно засіла в головах і перетворилася в полум’я, яке підтримувалося добрим німецьким вином і яскраво палало на честь свого творця. Флот – ці кораблі, чудові машини, винайдені буржуазною думкою, які, введені в дію, фабрикують світову потугу так само, як у Гаузенфельді певні машини фабрикували певний, відомий під назвою «Світова потуга» папір, – цей флот був Дідеріховому серцю найдорожчий; і Кона, і Гейтейфеля ідея націоналізму завоювала головним чином за допомогою флоту. Під готичним склепінням погрібця ширяла гадка про десант в Англії. Очі блищали, докладно обговорювалося бомбардування Лондона, бомбардування Парижа було супровідним явищем і завершувало плани господа бога щодо Німеччини. Бо «християнські гармати роблять добре діло», як казав пастор Цілліх. Тільки майор Кунце сумнівався в цьому, пророцтва його були дуже невеселі. Відколи його, Кунце, переміг соціал-демократ, Фішер, він вважав за можливу всяку поразку. Але він залишався єдиним критиканом. Хто найбільше радів, так це Кюнхен. Подвиги, вчинені лютим дідком давно ще, у велику війну, тепер, нарешті, за чверть століття, знаходили своє справжнє потвердження в загальному напрямі думок.

– Насіння, – казав він, – яке ми посіяли тоді, сходить тепер. Щоб мої старі очі ще побачили… – і він засинав за третьою пляшкою.

Загалом задовільно складалися і Дідеріхові взаємини з Ядасоном. Колишні суперники, які виросли обоє і висунулися в коло забезпечених буржуа, не заважали один одному ані в політиці, ані за столом постійних відвідувачів погрібця, ані так само на тій тихій віллі, яку Дідеріх відвідував раз на тиждень, у ті вечори, коли він, потай від Густи, не сидів на своєму місці під готичною аркою. Вілла ця стояла за Саксонськими воротами, колись вона належала фон Бріценам, а тепер у ній жила самотня дама, яка зрідка з’являлася на вулиці, і до того лише в кареті, іноді вона, пишно причепурена, сиділа у «Валгаллі», в ложі авансцени, всі дивилися на неї в біноклі, але ніхто з нею не вітався; а вона в свою чергу поводилася, мов королева, яка оберігає своє інкогніто. Звичайно, незважаючи на це пишне оформлення, всі кругом знали, що то Кетхен Цілліх, яка, навчившись у Берліні свого ремесла, з успіхом займалася ним на віллі фон Бріценів. Ніхто також не приховував, що такий стан речей не сприяв піднесенню авторитету пастора Цілліха. Парафіяни почувалися ображеними, про глумільників годі й говорити – вони раділи до нестями. Щоб запобігти катастрофі, пастор звернувся до поліції з проханням усунути це лихо, але зустрів опір, який можна було пояснити лише певними зв’язками між віллою фон Бріценів і найвищою владою міста. Зневірившись не менше в земній справедливості, ніж у небесній, батько поклявся сам справити обов’язки судді. І справді, він, казали, якось після полудня, коли блудна дочка ще лежала в постелі, піддав її жорстокій карі. Тільки матері, як запевняли парафіяни, котра здогадалася про все і пішла слідом за ним, Кетхен завдячувала життям. Взагалі матір обвинувачували в тому, що вона занадто ніжно ставиться до своєї дочки, яка вся загрузла в гріхах. А щодо пастора Цілліха, то він з церковної кафедри оголосив, що Кетхен для нього вмерла і перемінилася на тлін, чим урятував себе від втручання консисторії. Згодом випробування, що випало йому на долю, зміцнило його авторитет… Дідеріх із свого боку офіційно з числа мужчин, які вносили свою частку на утримання Кетхен, знав тільки Ядасона, хоч з усіх Ядасонова частка була найменша; Дідеріх навіть підозрівав, що її зовсім не було. Стосунки Ядасона з Кетхен – ще від минулих часів – становили собою щось на зразок заставного листа, що тяжів над підприємством. Тому Дідеріх не вагався одверто обговорювати з Ядасоном ті клопоти, що їх завдавала йому Кетхен. Обоє присунулись один до одного за столиком у ніші під написом: «Що для мужа люба жінка приготує, те завжди йому смакує», і тихенько, щоб не почув пастор Цілліх, який поблизу від них говорив про християнські гармати, обмірковували все, що стосувалося вілли фон Бріценів. Дідеріх скаржився, що Кетхен висуває ненаситні вимоги на його кишеню, він сподівався від Ядасона доброчинного впливу на неї в цій справі. Але Ядасон лише спитав:

– Для чого ж ви її утримуєте? Повинна ж вона коштувати грошей?

І це була щира правда. По першім короткім задоволенні з того, що він здобув ласку Кетхен, хоча б і таким шляхом, Дідеріх помалу почав дивитись на неї як на статтю, як на дуже значну статтю своїх видатків на рекламу.

– Моє становище, – говорив він Ядасонові, – вимагає широкої репрезентації. Інакше я, щиро кажучи, плюнув би на все це, тому що, між нами, Кетхен дає таки замало.

Тут Ядасон красномовно посміхався, але мовчав.

– Взагалі, – провадив далі Дідеріх, – це той самий жанр, що й моя дружина, але моя дружина, – він підніс руку до рота, – здібніша. Бачте, із сумлінням нічого не вдієш, після кожного візиту на віллу фон Бріценів у мене таке почуття, наче я завинив перед своєю дружиною. Смійтеся, смійтеся! Я після цього справді завжди дарую їй щось. Тільки б це не викликало в неї якої підозри.

Ядасон сміявся з іще більшою підставою, ніж думав Дідеріх, бо він уже давно визнав за свій моральний обов’язок з’ясувати вельмишановній директорші цю обставину.

В політиці перед Дідеріхом і Ядасоном відкрилося таке ж поле для корисного співробітництва, як і на віллі у Кетхен; вони спільно докладали всіх сил, щоб очистити місто від недобромисних елементів, особливо таких, які поширювали пошесть образ на адресу його величності. Дідеріх, завдяки своїм різноманітним зв’язкам вишукував їх, а Ядасон віддавав до рук правосуддя. Після появи гімна Егірові[9]9
  Егір – бог моря в старонімецькій міфології.


[Закрыть] їхня діяльність стала особливо плідною. У власному Дідеріховому домі вчителька музики, яка навчала Густу, назвала гімн Егірові… В те саме, що вона назвала, вона й полетіла. Навіть Вольфганг Бук, який з недавнього часу знов оселився в Нецігу, визнав вирок за цілком справедливий, бо він задовольняв монархічне почуття.

– Виправдання народ не зрозумів би, – сказав він за столом у погрібці. – Монархія серед політичних режимів – те ж саме, що в коханні суворі й енергійні дами. Хто дотримується таких понять, той потребує певної дії, а лагідність йому не потрібна.

При цих словах Дідеріх почервонів… На жаль, такі думки Бук висловлював тільки, поки був тверезий. Пізніше він своєю давно відомою звичкою змішувати з брудом найсвященніші блага давав досить приводів для виключення його з порядного товариства. Від цієї долі захищав його Дідеріх. Він виручав свого друга.

– Візьміть до уваги, панове, його погану спадковість: адже ж у його родини всі ознаки виродження, яке зайшло вже досить далеко. З другого боку, той факт, що акторство його все ж таки не задовольнило і він повернувся до професії адвоката, свідчить про здорове начало в ньому.

Йому заперечували; є щось підозріле в упертому мовчанні Бука про його трирічне блукання по підмостках. Чи здатний він дати сатисфакцію взагалі? На це Дідеріх не мав чого відповісти; але якесь логічно необгрунтоване і все ж глибоке почуття знову й знову тягло його до сина старого Бука. Знову він із запалом відновлював розмову, яка щоразу різко уривалася, коли виявлялися найнепримиренніші суперечності. Він навіть увів Бука в свій дім, але це мало несподівані наслідки. Бо коли спочатку Бук приходив тільки заради особливо доброго коньяку, то незабаром став приходити: явно заради Еммі. Вони прекрасно розуміли одне одного через голову вкрай здивованого Дідеріха. Провадили витончені, дотепні розмови, очевидно, без участі душевності або інших факторів, які діють звичайно при спілкуванні статей, а коли інтимно понижували голос, Дідеріха просто охоплював жах. Перед ним був вибір: або втрутитись і відновити правильні стосунки, або ж вийти з покою. Сам дивуючись, він вибирав останнє. «Вони обоє пережили багато, хоч і сумнівного», – говорив він собі, усвідомлюючи свою цілком зрозумілу перевагу, не помічаючи, що в глибині душі пишається Еммі тим, що вона, його рідна сестра, досить витончена, досить своєрідна, досить небездоганна, щоб зійтися з Вольфгангом. «Хто знає», – думав він, вагаючись, а потім рішуче: «А чому б ні! Бісмарк теж так зробив – з Австрією. Спочатку розбив, а потім – союз!»

Виходячи з цих ще неясних міркувань, Дідеріх виявив певну увагу і до Вольфгангового батька. Старий Бук останнім часом хворів на серце і дуже рідко виходив на вулицю, та й до того здебільшого простоював перед якоюсь вітриною, наче дуже уважно розглядаючи її, а насправді намагався приховати тяжку дихавицю. Про що він думав? Яка була його думка про новий господарський розквіт Неціга, про націоналістичне піднесення і про тих, кому тепер належала влада? Чи змінив він свої переконання і чи переможений він внутрішньо? Бувало, що головний директор доктор Геслінг, найвпливовіший з місцевих громадян, тихенько ховався в підворітниці, щоб потім непомітно скрадатися за цим уже напівзабутим старим, який давно втратив свій вплив: з якоїсь загадкової причини цей мерущий дід навіював йому, такій великій людині, тривогу… Старий Бук платив проценти по заставному листу із запізненням, а тому Дідеріх запропонував через Вольфганга, що вступить у володіння будинком. Звичайно, старий може в ньому жити аж до самої своєї смерті. Меблі Дідеріх ладен був також купити і заплатити за них готівкою. Вольфганг переконав батька погодитися.

Тим часом минуло й двадцять друге березня, коли сповнилося сто років з дня народження Вільгельма Великого, а пам’ятник йому і досі ще не стояв у Народному парку. Запитам на зборах радників не було краю, кілька разів після тяжкої боротьби додаткові кредити затверджувалися і знову перевищувалися. Найтяжчого удару зазнало місто Неціг тоді, коли його величність відхилив проект пам’ятника, що відображав його ясновельможного діда пішим, і зажадав кінної статуї. Дідеріх, гнаний нетерпінням, часто вечорами ходив на Мейзештрасе, щоб перевірити стан робіт. Стояв травень місяць, і навіть у присмерок було ще дуже тепло, але на порожній, щойно обсадженій ділянці Народного парку повівав вітерець. Дідеріх знову з прикрістю згадав про блискучу справу, яку зробив тут власник юнкерських маєтків пан фон Квіцін. Для нього це було просто! Земельні спекуляції – невелика штука, коли двоюрідний брат – урядовий президент. Місту просто довелося купити у нього всю ділянку під пам’ятник кайзерові Вільгельму і заплатити, скільки він зажадав… Тут виткнулися дві постаті; Дідеріх своєчасно помітив їх і сховався в кущах.

– Тут легко дихати, – сказав старий Бук.

Його син відповів:

– Якщо цей краєвид не одіб’є охоти. Вони наробили на півтора мільйона боргів, щоб насипати цю купу сміття.

І він указав на безладне нагромадження кам’яних цоколів, орлів, ротонд, левів, тумб і фігур. Орли, лопотячи крильми, запускали пазури в іще порожній цоколь, інші кублилися на тумбах, що симетрично переривали ротонди; там і леви готувалися до стрибка туди, де й так було доволі пожвавлення завдяки розгорнутим прапорам і людям, які завзято жестикулювали. На задній стіні цоколю Наполеон Третій, ідучи в скорботній позі переможеного за тріумфальною колісницею, був загрожений нападом лева, що зловісно вигинав спину саме позаду нього на сходах монумента, тимчасом як Бісмарк та інші паладини почували себе як удома в цьому звіринці і попростягали руки з підніжжя цоколю, щоб прилучитися до діянь ще неприявного монарха.

– Хто він – той, хто прижене і стане там нагорі? – спитав Вольфганг Бук. – Старий був тільки предтечею. Цю містично-героїчну бутафорію відгородять від нас ланцюгами, а ми будемо лупати очима, що і становить кінцеву мету всього. Комедія, до того ж бездарна.

За хвилину – присмерк уже густішав – батько сказав:

– А ти, мій сину? І тобі колись гра здавалася кінцевою метою.

– Як і всьому моєму поколінню. На більше ми не здатні. Нам би треба було поводитися простіше і скромніше – це найнадійніша позиція перед лицем майбутнього; і я не заперечую, що покинув сцену із суєтних мотивів. Чудасія, батьку, – я пішов тому, що одного разу, коли я грав, якийсь начальник поліції заплакав. Ти подумай, хіба це можна було стерпіти! Витончені переживання, проникнення в серця, висока моральність, модернізм інтелекту й душі – все це я зображую для людей, які здаються рівними мені, тому що вони кивають мені і обличчя у них розчулені. А потім вони хапають революціонерів і стріляють у страйкарів. Бо мій начальник поліції відповідає за всіх.

Тут Вольфганг Бук обернувся саме до того куща, за яким ховався Дідеріх.

– Мистецтво лишається для вас мистецтвом, і ніякі бурі духу ніколи не зачіпають вашого життя. Того дня, коли творці вашої культури змогли б зрозуміти це, як я, вони, як я, залишили б вас на самих себе разом з вашими дикими звірами. – І він указав на левів і орлів.

Старий теж глянув на пам’ятник, він сказав:

– Вони зробилися дуже могутніми; але від їхньої потуги в світі не стало більше ні розуму, ні доброти. Значить, вона була марна. Ми також, очевидно, жили даремно. – Він подивився на сина. – І все ж ви не повинні поступитися їм полем битви.

Вольфганг тяжко зітхнув.

– На що надіятися, батьку? Вони остерігаються доводити справу до крайнощів, як привілейовані класи перед революцією. Історія, на жаль, навчила їх поміркованості, їхнє соціальне законодавство запобігає вибухові і підкупляє. Воно насичує народ якраз настільки, щоб йому не треба було боротися за хліб, а тим паче за свободу. Хто ще тепер свідчить проти них?

Старий випростався, голос його знову став звучний.

– Дух людства, – сказав він і, помовчавши, бо син схилив голову: – Ти повинен вірити в нього, мій сину. Коли катастрофа, якої вони гадають уникнути, буде позаду, будь певен, людство визнає наші звичаї за ще безсоромніші і безглуздіші, ніж ті, які передували першій революції.

Він сказав тихо, наче здалеку:

– Той не жив би, хто жив би тільки в сучасності.

Зненацька він ніби захитався. Син швидко підхопив його, і старий, спираючись на його руку, згорбившись і спотикаючись, зник у темряві. Дідеріхові, який поквапливо пішов у другий бік, здавалося, що він бачив поганий, скорше незбагненний сон, в якому захитувалися підвалини. І незважаючи на те, що все почуте здавалося нереальним, захитувалися вони глибше, ніж будь-коли захитувала їх знана йому крамола. У одного із бесідників дні були лічені, у другого також небагато було попереду, але Дідеріх відчував, що краще б вони зчинили в країні страшенний галас, а не шепталися тут, у темряві, про речі, які стосувалися лише духу та майбутнього.

В нинішні часи, звичайно, були значніші справи. Спільно з творцем пам’ятника Дідеріх накреслив план художнього оформлення урочистого відкриття, і художник при цьому виявив більше завбачливості, ніж від нього сподівалися. Взагалі дотепер він виявляв тільки добрі сторони своєї професії, а саме – талант і аристократичні погляди, в стосунках виказав себе надзвичайно коректним і діловитим. Молодий скульптор, небіж бургомістра, доктора Шеффельвейса, являв собою приклад того, що всупереч застарілим забобонам порядність існує всюди і що нема ніяких причин удаватися в розпач, коли якийсь юнак занадто ледачий, щоб обрати хлібну професію, і стає художником. Коли він уперше повернувся з Берліна до Неціга, він ще косив бархатну куртку і завдавав родині самих лише прикростей; але під час свого другого візиту він носив уже циліндр; минув ще деякий час, і його відкрив кайзер. Тоді йому замовили для «Алеї перемог» статую маркграфа Гатона Могутнього та його двох найвидатніших сучасників – ченця Тасіло, спроможного випити за день сто літрів пива, і рицаря Кліценціца, що навчив берлінців гнути спини, хоч вони його потім і повісили. На заслуги рицаря Кліценціца його величність зволили звернути особливу увагу обер-бургомістра, що знов-таки сприятливо відбилося на скульпторовій кар’єрі. Ніяка поштивість не могла бути надмірною щодо людини, на якій безпосередньо лежав промінь монаршої ласки; Дідеріх віддав в його розпорядження свій дім, найняв для митця верхового коня, потрібного йому, щоб давати вихід своїм силам, – а які постали надії, коли вславлений гість назвав багатонадійними перші малюнки маленького Хорста! Дідеріх, не гаючись, призначив Хорста для мистецтва, цієї найсучаснішої з кар’єр.

Вульков, який нічого не тямив у мистецтві і не зумів зблизитися з фаворитом його величності, дістав від комітету по спорудженню пам’ятника почесний дар у дві тисячі марок, на які він мав право як почесний голова; але врочисту промову під час відкриття комітет доручив своєму фактичному голові, духовному творцеві пам’ятника і засновникові націоналістичного руху, плодом якого й був пам’ятник, панові раднику і головному директорові, докторові Геслінгу. Браво! Дідеріх, розчулений і збуджений, бачив себе коло підніжжя нових верховин. Чекали на самого обер-президента[10]10
  Начальник провінції у вільгельмівській Пруссії.


[Закрыть]. Дідеріх буде говорити перед його ясновельможністю – які перспективи це відкривало! Щоправда, Вульков збирався стати у нього на дорозі; розгніваний тим, що промову доручили не йому, він навіть відмовився допустити Густу на трибуну для офіційних осіб. З цього приводу у Дідеріха сталася з ним суперечка, яка мала бурхливий характер, але не дала наслідків. Він повернувся додому, важко дихаючи.

– Нічого не вийшло. Він затявся, що ти неофіційна особа. Ми ще побачимо, хто офіційніший, ти чи він! Він ще буде тебе просити! Я, дякувати богові, більше не потребую його, але він, може, потребує мене.

Так воно й сталося, бо коли вийшов наступний номер «Ді Вохе», – що було в ньому, крім звичайних портретів кайзера? Дві фотографії: одна зображувала автора нецігського пам’ятника кайзерові Вільгельму за останнім ударом різця, а друга – голову комітету з його дружиною, Дідеріха з Густою. На Вулькова – ні натяку, це зауважили всі і сприйняли як ознаку погіршення його становища. Він сам, очевидно, відчув це, бо вжив заходів, щоб якось попасти в «Ді Вохе». Він склав Дідеріхові візит, але Дідеріха не було вдома; художник із свого боку також викручувався. Тоді Вульков справді на вулиці підійшов до Густи. Історія з місцем для неї на трибуні офіційних осіб – лише непорозуміння.

– Він крутив хвостом, як наша Менне, – розповідала Густа.

– Ну, а тепер нехай зачекає, – вирішив Дідеріх і не минав нагоди розповісти про цю історію всьому місту.

– Чи варто церемонитися, – сказав він Вольфгангові Буку, – коли він уже пропаща людина. Пан полковник фон Гаффке також уже відмовляється від нього. – І сміливо додав: – Тепер він бачить, що існують ще й інші сили. Вульков, собі на лихо, не зумів своєчасно пристосуватися до теперішніх життєвих умов – широкої публічності, яка кладе свою печать на нинішній курс.

– Абсолютизм, пом’якшений гонитвою за рекламою, – доповнив Бук.

З огляду на упад Вулькова, Дідеріх усе більше картав себе за те, що пішов на земельну спекуляцію, яка завдала йому таких збитків. Його обурення зросло настільки, що приїзд саме тепер депутата Наполеона Фішера до Неціга став для нього справжньою полегкістю. Парламентаризм і недоторканність депутатів мають усе ж таки свої гарні сторони! Відразу ж після свого повернення до рейхстагу Наполеон Фішер вийшов на трибуну і почав виголошувати викривальну, промову. Без найменшого ризику для себе оприлюднив махінації нецігського урядового президента фон Вулькова, який заробив на ділянці під пам’ятник кайзерові Вільгельму величезну суму грошей, що її, як запевняв Наполеон Фішер, Вульков просто здер з міста; Фішер розповів також про одержаний Вульковом почесний дар, як кажуть, у 5000 марок, що, за висловом депутата, «був звичайнісіньким хабаром». Як писала газета, народний речник викликав своєю промовою надзвичайне обурення. Щоправда, це обурення стосувалося не Вулькова, а викривача. Депутати несамовито вимагали доказів і свідків. Дідеріх тремтів, боячися в наступному рядку побачити своє прізвище. На щастя, його не було. Наполеон Фішер дуже добре усвідомлював обов’язки, що їх накладало на нього його звання. Тоді заговорив міністр, він віддав на розсуд рейхстагу цю нечувану, вчинену, на жаль, під захистом депутатської недоторканності, вихватку проти неприявного, який не може боронитися. Рейхстаг виявив своє ставлення оплесками на адресу міністра. На цьому питання, з погляду парламентаризму, було вичерпане; залишалося тільки пресі висловити своє обурення і, оскільки напрямок її не був бездоганний, легко підморгнути при цьому оком. А відповідальним редакторам кількох соціал-демократичних газет, котрі забули про обережність – серед них і редакторові нецігського «Голосу народу», – довелося стати перед судом. Дідеріх скористався з цієї нагоди, щоб сквапно відмежуватися від тих, які могли взяти під сумнів папа урядового президента. Подружжя Геслінгів склало Вульковим візит:

– Я знаю з першоджерела, – казав він потім, – що перед цим чоловіком блискуче майбутнє. Він нещодавно полював з його величністю і кинув чудовий дотеп.

За тиждень «Ді Вохе» подала портрет на цілий розворот, лисина й борода на одній сторінці, живіт – на другій, з написом: «Духовний творець нецігського пам’ятника кайзерові Вільгельму, урядовий президент фон Вульков, який нещодавно зазнав обурливих нападок у рейхстагу, незабаром має бути призначений на обер-президента»… Портрет головного директора Геслінга з дружиною забрав тільки чверть сторінки. Дідеріх пересвідчився, що належна дистанція відновлена. Влада і за сучасних умов широкої публічності залишалася недоторканною, як завжди, що принесло йому, всупереч усьому, глибоке задоволення. Це найкраще підготувало його внутрішньо до урочистої промови. Вона зродилася в честолюбних видивах безсонних ночей і в жвавому обміні думками з Вольфгангом Буком, а особливо з Кетхен Цілліх, яка виявила незвичайно ясне розуміння всієї величі наступної події.