Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 27 страниц)

У вирішальний день, коли Дідеріх, відчуваючи, як серце його калатає в конспект промови, засунений до бокової кишені, під’їхав о пів на одинадцяту з дружиною до місця врочистості, воно являло собою ще малолюдне, але дуже організоване видовище. Насамперед був уже встановлений військовий кордон. І хоч пройти його можна було після старанної перевірки, але саме це й створювало святкове почуття власної переваги над простим людом, який, стоячи на сонці, витягав пітні шиї з-за ланцюга солдатів коло підніжжя великого чорного муру. Трибуни праворуч та ліворуч від довгого білого покривала, за яким погляд угадував Вільгельма Великого, стояли в затінку наметів і численних прапорів. Ліворуч пани офіцери, завдяки дисципліні, що ввійшла в їхню плоть і кров, як пересвідчився Дідеріх, мали можливість розміститися самі і влаштувати своїх дам без сторонньої допомоги; вся суворість поліційного нагляду була перенесена праворуч, де цивільні билися за місця. Густа також була невдоволена зі свого місця; тільки намет проти пам’ятника, де розташувалися офіційні гості, здавався їй гідним прийняти її – адже й вона офіційна особа, Вульков це визнав. Дідеріх мав провести її туди, якщо він не боягуз, але, звичайно, його відважний напад був відбитий так енергійно, як він і передбачав. Про людське око, а також для того, щоб Густа не усумнилася в ньому, він висловив протест проти тону поліційного офіцера і мало не був заарештований. Орден корони четвертого ступеня, чорно-біло-червоний шарф і пред’явлена промова врятували його, але ніяк не могли служити – ані для світу, ані для нього самого – повноцінною заміною мундира. Хоч би там що, а цієї єдиної справжньої честі, честі мундира, він був позбавлений, і Дідеріх не міг не сказати собі, що без нього людина, хоч яка б вона була мудра, а все ж таки проходить життям із нечистим сумлінням.

В стані цілковитої розгубленості почало подружжя Геслінгів свій відступ, що зауважили всі. Густа, в пір’ї, мереживах і діамантах, посиніла від злості. Дідеріх сопів і з усіх сил випинав своє черевце з шарфом, наче прикриваючи власну поразку національними кольорами. Так довелося їм пройти між членами Товариства воїнів, які, в циліндрах, прикрашених дубовими вінками, стояли під офіцерською трибуною, очолювані Кюнхеном у формі лейтенанта рушення, та між одягненими в біле й прикрашеними чорно-біло-червоними шарфами молодими дівчатами під проводом пастора Цілліха в церковному вбранні. Та коли подружжя дісталося до своїх місць, хто з поставою королеви сидів на Густиному стільці? Вони остовпіли: це була Кетхен Цілліх. Тут Дідеріх усе ж таки був змушений в свою чергу сказати владне слово.

– Дама помилилася, це не її місце, – звернувся він зовсім не до Кетхен Цілліх, яка, очевидно, була йому зовсім незнайома і навіть підозріла, а до контролера, і якби навіть співчутливі голоси навколо не висловлювали свою згоду з ним, Дідеріх все одно стояв би на варті мовчазних сил порядку, моралі й закону, і швидше трибуна запалася б, ніж Кетхен Цілліх залишилася на ній… Проте сталося щось неймовірне: під іронічною посмішкою Кетхен контролер знизав плечима, і навіть поліціянт, якого покликав Дідеріх, підтримав її. Дідеріх, приголомшений таким порушенням божественного порядку, дозволив відіпхнути Густу до задніх лав, причому вона обмінялася з Кетхен Цілліх кількома ущипливими фразами. В обміні думок взяли участь сторонні особи, і він виріс би на справжній скандал, але вдарила музика – «Марш гостей у Вартбургу», і справді, гості ввійшли до намету для почесних відвідувачів; попереду Вульков – його не можна було не пізнати, незважаючи на червоний гусарський мундир, – між паном у фраку і з орденською зіркою та якимсь поважним генералом. Чи це можливо? Ще два генерали! А їхні ад’ютанти! Мундири всіх кольорів, при орденах, а які постави!

– Хто той жовтий, високий? – палко допитувалася Густа. – От красень!

– Прошу не наступати мені на ногу! – сказав Дідеріх; його сусіда також схопився з місця, всі витягали шиї, гарячкували і аж умлівали від щастя.

– Дивись на них добре, Густо! Еммі дурна, що не пішла з нами. Це єдине в своєму роді, неповторне видовище, це найвище, проти цього нічого не скажеш!

– Але той, з жовтими вилогами! – зітхала Густа. – Який стрункий! Певно, справжній аристократ, це зразу видно!

Дідеріх солодко засміявся.

– Там немає жодного несправжнього аристократа, за це можна головою ручатись. Подумай-но, тут приявний флігель-ад’ютант його величності!

– Певно, це і є жовтий!

– Тут, власною персоною!

Публіка потроху орієнтувалася.

Флігель-ад’ютант! Двоє дивізійних генералів, хай йому біс! А яка витончена граціозність уклонів! А яка привітність! Навіть бургомістра, доктора Шеффельвейса, витягли із задніх рядів, де він скромно ховався; тепер він у своєму мундирі обозного лейтенанта запасу стояв наввипинки перед високим начальством. Фон Квіцін в уланській формі оглядав крізь монокль ділянку під пам’ятником, яка деякий час належала йому. А Вульков, червоний гусар, лише тепер демонстрував повною мірою усе своє значення урядового президента, коли, віддаючи честь, виставляв напоказ міцний облямований шнурами профіль нижньої половини свого тіла.

– Це підпора нашої влади! – вигукував Дідеріх під бурхливі звуки маршу. – Поки у нас будуть такі керманичі, ми будемо пострахом для всього світу!

І в нестримному пориві, певний, що настав його час, він кинувся вниз, до ораторської трибуни. Але поліціянт, який її охороняв, ступив йому назустріч.

– Ні, ні, вам ще рано, – сказав поліціянт.

Різко зупинившися, він зіткнувся з контролером, що наздоганяв його, – служителем магістрату, тим самим, з яким сперечався за місце; той запевнив Дідеріха, що добре знає, що місце дами з жовтим волоссям належить панові радникові, але «дама одержала його за наказом згори». Все подальше служитель повідомив уже завмираючим шепотом, і Дідеріх відпустив його рухом, що промовляв: «Тоді, звичайно!» Флігель-ад’ютант його величності! Тоді, звичайно! Дідеріх подумав: чи не слід йому повернутися й публічно засвідчити Кетхен Цілліх свою пошану.

Але він уже не встиг. Полковник фон Гаффке скомандував своїй роті: «Вільно», те ж саме й Кюнхен наказав своїм воїнам; за почесним наметом заграла полкова музика: до молитви! Дівчата і члени Товариства воїнів відразу ж відгукнулися. Кюнхен у своєму історичному мундирі рушенця, прикрашеному, крім залізного хреста, ще й славетною латою – тут пройшла французька куля – зустрівся серед майдану з пастором Цілліхом у церковному вбранні, підійшла й рота, і під керуванням Цілліха старому небесному союзникові були віддані почесті. На цивільній трибуні поліціянти стежили за тим, щоб публіка вставала; офіцери робили це самі. Оркестр заграв «Могутню тверджу». Цілліх, мабуть, збирався розпочати ще дещо, але обер-президент з жовтавим обличчям, певно, вважаючи, що для старого союзника досить, опустився на своє крісло; праворуч від нього – блискучий флігель-ад’ютант, ліворуч – дивізійні генерали. Коли особи в офіційному наметі розташувалися відповідно до своїх внутрішніх законів, фон Вульков зробив знак, і один з поліціянтів відразу ж рушив з місця. Він попрямував до свого товариша, який охороняв ораторську трибуну, після чого останній обернувся до Дідеріха.

– Ну, тепер починайте, – сказав поліціянт.

Дідеріх піднімався дуже обережно, боячися спіткнутися, бо ноги у нього раптом ослабли, а очі затуманилися. Посопівши трішки, він розпізнав перед собою деревце, яке замість листя було вкрите чорно-біло-червоними паперовими квітами. Вигляд деревця повернув йому пам’ять і сили; він почав:

– Ваші вельможності! Найшановніші, вельмишановні і шановні панове!

Сто років минуло з того часу, відколи великий кайзер, пам’ятник якому зараз відкриє представник його величності, був посланий нам і нашій вітчизні; але одночасно – і це робить дану хвилину ще знаменнішою – майже десятиріччя минуло з того часу, як його великий онук зійшов на престол! І як же нам не оглянутися із гордістю і вдячністю на той великий час, в який нам судилося жити.

І Дідеріх оглянувся. Він вихваляв по черзі небачений розквіт господарського життя і націоналістичної думки. Особливо довго спинився на океані.

– Океан конче потрібний для величі Німеччини. Океан стверджує нашу думку, що на ньому і по той бік нього без Німеччини та німецького кайзера не може бути прийняти більше жодна ухвала, бо справа, світової торгівлі – це тепер найважливіша справа!

Але не тільки з ділового погляду, ще більше з погляду духовного і морального цей розквіт можна назвати неперевершеним. Бо що було у нас раніше?

Дідеріх дав маловтішну характеристику старшого покоління, збитого однобічною гуманітарною освітою на шлях аморальних поглядів і, через своє виховання, чужого націоналістичному напрямові думок.

– Коли тепер це все докорінно змінилося, коли в справедливому усвідомленні того, що ми є найздібнішим народом Європи і всього світу – про критиканів і негідників я не кажу, – ми становимо одним єдину націоналістичну партію, то кому ми завдячуємо цим? Тільки його величності, – відповів Дідеріх.

– Наш кайзер збудив громадян від сну, його високий приклад зробив нас тим, чим ми є! – і Дідеріх ударив себе в груди. – Його особа, його одним єдина, незрівнянна особа досить, сильна, щоб ми всі, подібно до плюща, обвилися навколо неї! – вигукнув він, хоч цього не було в конспекті. – Що його величність ухвалює заради добра німецького народу, в тому ми з радістю будемо допомагати йому; всі ми, чи то пан, чи то холоп! Кожен чорнороб, і той – будь ласка! – знову додав він експромтом, натхнений запахом поту, що його дотягав вітер з-за ланцюга солдатів.

– Дивуючи світ своїм гартом, сповнені високого морального прагнення до позитивної діяльності, у своїй войовничості – пострах усім завидющим ворогам, які оточують нас, ми – обрана нація і знаменуємо собою небувалу висоту німецької культури, культури панів, якої ніколи й ніхто в світі, хоч би хто він був, не перевершить.

Тут обер-президент кивнув головою, а флігель-ад’ютант удав, ніби плеще в долоні; відразу ж на трибунах знялася буря оплесків. У цивільних замайоріли носові хусточки, Густа мазала своєю, і Кетхен Цілліх також, незважаючи на нещодавнє непорозуміння. Дідеріх, із серцем легким, як ці розмайні хустки, знову полинув на крилах красномовства.

– Але наш народ-повелитель допевнюється такого небувалого розквіту не млявим і кволим миром. Ні! Наш старий небесний союзник визнав за потрібне випробувати вогнем міць німецького золота. Ми мали пройти крізь плавильню Ієни й Тільзіта, і кінець кінцем нам усе ж таки пощастило всюди переможно підняти наші прапори і на бойовищі викувати німецьку імператорську корону!

І він нагадав про багате на випробування життя Вільгельма Великого, яке, запевняв Дідеріх, переконує нас, що творець світів не спускає з ока народ, обраний, ним як своє знаряддя. Великий кайзер, у свою чергу, ніколи не припускався помилки в цьому відношенні, це стало особливо ясно у великий історичний момент, коли він, як король з божої ласки, із скіпетром в одній руці і з державним мечем у другій, склав подяку тільки богові і від нього прийняв корону. У високому усвідомленні свого обов’язку він відмовився скласти подяку народові й від нього прийняти корону, він не злякався грізної відповідальності перед самим богом, від якої його не міг звільнити жоден міністр, жоден парламент! Дідеріхів голос затремтів від хвилювання.

– І народ оцінив це, про це свідчить обожнення особи покійного кайзера. Адже справи його увінчалися успіхом; а де успіх – там бог. У середньовіччі Вільгельма Великого залучили б до лику святих. А ми сьогодні ставимо йому чудовий пам’ятник!

Обер-президент знову кивнув головою і цим знову викликав бурхливе схвалення. Сонце сховалося, вітер похолоднішав; і, наче натхнений спохмурнілим небом, Дідеріх перейшов до глибоко поважного питання.

– Хто заступив йому дорогу до його високої мети? Хто був ворогом великого кайзера й вірного йому народу? Щасливо розгромлений ним Наполеон дістав свою корону не від бога, а від народу! Це надає вирокові історії одвічного, всепереможного змісту! – І Дідеріх почав малювати картину затруєного демократичною гнилизною і тому занедбаного богом царства Наполеона Третього. Брутальне прагнення земних благ, сховане під машкарою облудного благочестя, зродило найбезсоромніше діляцтво; нехтування духовними цінностями природно переплелося з гонитвою за нижчими насолодами. Основного тону в громадському житті надавала реклама, що раз у раз вироджувалася в цькування. Зовні спираючись тільки на престиж, всередині країни – тільки на поліцію, вірячи в самий тільки примус, монархія Наполеона Третього прагнула лише театральних ефектів, славословила минулу епоху, і єдина вершина, якої вона справді досягла, був шовінізм… Це все чуже нам! – вигукнув Дідеріх і піднятою рукою покликав небо за свідка. – Тому ніколи не спіткає нас та страшна доля, яка була уготована царству нашого одвічного ворога!

Коли він дійшов до цього місця, вдарила блискавка; між ланцюгом солдатів і муром, там, де юрмився народ, вона яскраво прорізала чорну хмару, а потім пролунав гуркіт грому, що рішуче переходив усякі межі. Обличчя високих осіб, які сиділи в почесному наметі, набрали осудливого виразу, а обер-президент здригнувся. На офіцерській трибуні, зрозуміла річ, витримка лишилася бездоганною; на цивільній, однак, була помітна деяка тривога. Але вереск дам змовк, коли Дідеріх громоподібним голосом вигукнув:

– Наш старий небесний союзник посвідчує це! Ми не такі! Ми поважні, вірні й правдиві! Бути німцем – значить спевняти справу заради неї самої! Хто б із нас коли-небудь торгував своїми поглядами? Де у нас продажні чиновники? Чесність чоловіків поєднується у нас із чистотою жінок, бо жіноча принадливість, підносячи нас, ніколи не служить нам знаряддям низьких утіх. Але променистий образ справді німецької суті зростає на грунті християнства, і це єдино вірний грунт, бо всяка поганська культура, хоч би яка вона була прекрасна й блискуча, при першій-ліпшій катастрофі гине, а основа істинно німецької суті – це поважання влади, спадкової і освяченої богом влади, проти якої ми безсилі. Тому ми повинні по-старому вбачати найвищий обов’язок – у захисті батьківщини, найвищу честь – у військовому мундирі і найвищий труд – у військовому ремеслі!

Грім гуркотів, хоч і сполоханий, здавалося, могутнім Дідеріховим голосом; зате почали падати краплі, такі важкі, що чути було падіння кожної зокрема.

– З країни нашого одвічного ворога, – кричав Дідеріх, – котяться брудні хвилі демократії, і тільки німецька мужність і німецький ідеалізм є тою греблею, яка їх стримує. Треба викорчувати до останнього пня ворогів божественного порядку, які не знають батьківщини, які прагнуть підірвати наш державний лад, щоб тоді, коли нас у свій час покличуть до небесного збору, кожен з нас став перед своїм богом і своїм старим кайзером з чистим сумлінням, і коли його запитають, чи він від щирого серця працював для добра держави, щоб він міг ударити себе в груди і щиро сказати: «Так!»

При цьому Дідеріх так ударив себе в груди, що йому перехопило дух. Цивільна трибуна скористалася вимушеною паузою, щоб рухом сповістити про те, що вважає промову за скінчену, бо гроза нависла тепер над самими головами учасників урочистих зборів, і в сірчано-жовтому світлі, одна по одній, повільно, начебто застерігаючи, зі стуком падали дощові краплини завбільшки в яйце… Дідеріх звів подих.

– Коли тепер спадуть покрови, – з новим пафосом почав він, – коли на знак привіту схиляться прапори, опустяться шпаги і блиснуть, салютуючи, штики…

Тут у небі так страшенно загуркотіло, що Дідеріх присів і враз опинився під своєю трибуною. На щастя, він виліз з-під неї раніше, ніж його зникнення помітили, бо всі зробили те ж саме. Навряд чи хто чув, як Дідеріх попросив обер-президента, щоб той зволив дати наказ про зняття покривала. Все ж таки обер-президент вийшов з почесного намету, він був жовтіший, ніж звичайно, блиск його ордена погас, і він тихо сказав «Ім’ям його величності наказую: зняти покривало!» – Після чого покривало зняли! Оркестр заграв «Варту на Рейні». І приявність Вільгельма Великого, який з виглядом батька родини, але оточеного всіма грізними атрибутами влади, гнав на коні в повітрі, ще раз загартувала підданців проти небесного гніву. «Слава» пана обер-президента була палко підхоплена. Звичайно, звуки гімна «Слава тобі, у вінку звитяги» дали його вельможності зрозуміти, що час йому підійти до підніжжя пам’ятника, оглянути його і ощасливити скульптора кількома словами. Всі бачили, як висока особа нерішуче звела очі до неба, але – іншого й чекати годі було – почуття обов’язку перемогло, і ця перемога була тим більш блискуча, що обер-президент був єдиний у фракові серед стількох хоробрих воїнів. Він сміливо рушив уперед під великими, повільно падаючими краплинами, а за ним виступили улани, кірасири, гусари і обоз… Уже був прочитаний напис: «Вільгельм Великий», скульптор, відзначений кількома словами, одержав свій орден, і тепер лишилося репрезентувати й прикрасити орденом духовного творця пам’ятника, Геслінга, але зненацька безодні небесні розчинилися. Вони розчинилися зразу, від краю до краю, з силою, схожою на довго стримуваний вибух вулкана. Вельможні гості й незчулися, як уже стояли по кісточки у воді; у його вельможності з рукавів і штанів бігли струмочки. Трибуни зникли в потоках води, намети, оточені наче схвильованим морем, опускалися під натиском зливи, і в їхніх мокрих обіймах з криком борсалися юрби людей. Пани офіцери видобули шпаги проти стихії – розрізаючи парусину, вони прокладали собі шлях. А цивільні, віддані на поталу стихії, нагадували сірого змія, який, дико звиваючись, плавав у потоці, що захлеснув майдан. За таких обставин обер-президент вирішив, що було б недоцільно продовжувати програму врочистості. Осяяний блискавками, бризкаючи водою, наче фонтан, він почав відступ, а за ним флігель-ад’ютант, обидва дивізійні генерали, драгуни, гусари, улани і обоз. Дорогою його вельможність згадав, що на його пальці досі ще висить орден для духовного творця пам’ятника, і, до кінця вірний своєму обов’язкові, але твердо поклавши не затримуватися, він на бігу вручив його урядовому президентові фон Вулькому. Останній у свою чергу, зустрівши поліціянта, який поки що устояв проти подій, довірив йому передачу монаршої відзнаки, після чого поліціянт, наперекір штормам і шквалам, кинувся шукати Дідеріха. Нарешті він знайшов його під ораторською трибуною, навкарачки в калюжі. «Ось ваш орден, беріть», – сказав поліціянт і побіг, бо саме спалахнула блискавка, і так близько, наче хотіла завадити врученню нагороди. Дідеріх тільки зітхнув.

Коли він, нарешті, зважився висунути носа, то побачив, що переворот на землі досі ще триває на повну силу. Великий чорний мур навпроти тріснув і збирався впасти разом з будинком, що стояв за ним. Над клубком істот у мерехтливому химерному світлі, сірчано-жовтому та блакитному, ставали дибки й тікали геть коні, запряжені в парадні карети. Добре простим смертним – за ними давно і сліду не лишилося. А на голови заможних і освічених уже падали уламки і вогонь з небес. Нічого дивного в тому, що, відповідно до обставин, багато дам, яких зовсім не по-лицарському відштовхували від виходу, просто перекочувалися одна через одну. Покладаючи надію тільки на власну хоробрість, пани офіцери пускали в діло зброю проти кожного, хто ставав їм на дорозі, тимчасом як чорно-біло-червоні полотнища прапорів, зірвані бурею з уламків трибун і офіційного намету, літали в повітрі і хльоскали по головах учасників битви. На довершення всього, незважаючи на безнадійність становища, полкова музика ще грала, грала і по тому, як упав військовий кордон і весь світовий порядок, грала ніби на потопаючому кораблі, сурмлячи про загибель і руїну. Новий напад урагану розігнав і оркестр, і Дідеріх, примруживши очі і з жахом чекаючи кінця всього, знову пірнув у прохолодну глибину своєї ораторської трибуни, вчепившись за неї, як за останній притулок на землі. Але його прощальний погляд охопив картину, яка перевершувала всяке людське розуміння: паркан навколо Народного парку, весь обвішаний чорно-біло-червоним, повалений тягарем налеглих на нього тіл; і цей безлад, цих людей, які перекочувалися одне через одного, навалювалися купою, з’їжджали з неї, ставали на руки і сідали одне одному на голову; і стихії, що вимітали це все сміття, поливаючи його потоками вогню, женучи його геть, як сп’янілих блазнів, женучи геть пана і холопа, блискучі мундири і громадян, які прокинулися від сну, єдиних підпор і божих посланців, ідеальні блага, гусарів, уланів, драгунів і обоз!..

Але апокаліптичні вершники все ж таки гнали далі. Дідеріх збагнув: це були тільки маневри перед страшним судом, сам суд ще попереду. Він обережно покинув свій притулок і впевнився, що дощ досі ще падає і кайзер Вільгельм Великий ще стоїть на своєму місці з усіма атрибутами влади. У Дідеріха було таке почуття, ніби пам’ятник зруйновано і знесено водою. Щоправда, святковий майдан виглядав як страхітливий спогад, жодної душі не видко було на його руїнах. Але ні, там, віддалік, рухався хтось, і навіть в уланській формі: пан фон Квіцін оглядав повалений будинок. Уражений блискавкою, будинок димів за уламками великого чорного муру; і серед загальної втечі встояв тільки фон Квіцін, бо його підтримувала невідступна думка. Дідеріх читав у нього в серці: «Будинок, – думав фон Квіцін, – треба було і його продати цій наволочі. Але нічого не можна було вдіяти, ніяк не щастило. Ну, зате я тепер одержу страхову премію. Є ще бог на світі». І він пішов назустріч пожежникам, які, на щастя, вже не могли своїм втручанням зіпсувати справу.

Дідеріх, підбадьорений прикладом, також рушив у путь. Він загубив свого капелюха, в його черевиках хлюпала вода, а в одвислих на заду штанях він наче носив за собою калюжу. Найняти дрожку, очевидно, було неможливо, то ж він поклав пройти старим містом. Старі вузькі завулки стримували вітер, і йому стало тепліше. «Про нежить не може бути й мови. Але треба буде все ж таки, щоб Густа поклала мені компреса на живіт. Хоч би вона не занесла додому інфлуенци!» Після цього майнула думка про орден. Орден Вільгельма, заснований його величністю, дається тільки за видатні заслуги в справі піднесення добробуту і благородства духу в народі… «Ось він! – голосно, на всю безлюдну вулицю, сказав Дідеріх. – Хоч би з неба падав динаміт!» Повалення влади природою було замахом з непридатними засобами. Дідеріх показав небові свій орден Вільгельма і сказав: «Зась», після чого прикріпив його поряд з орденом корони четвертого ступеня.

Дивно, перед будинком старого Бука по Флейшгауергрубе стояло кілька екіпажів. Серед них навіть сільський візок. Чи не?.. Дідеріх заглянув у дім: скляні двері в сіни, всупереч звичаю, відчинені навстіж, ніби чекали на якогось рідкісного гостя. В просторих сінях урочиста тиша, і тільки скрадаючись повз кухню, він почув плач: це плакала стара служниця, поклавши голову на руки. «Отже, справді? – Раптом Дідеріх затремтів, зупинився, готовий відступити. – Це мене не обходить… Ні, обходить, тут кожна річ – моя, мій обов’язок подбати про те, щоб вони потім нічого з собою не забрали». Але не тільки це штовхало його вперед; було щось значно складніше і глибше, від чого він сопів, а в животі йому різало. Обережно піднімаючись спадистими старими сходами, він думав: «Пошана хороброму ворогові, коли він залишився на полі битви! Господь присудив так, авжеж, ніхто не може сказати, чи не доведеться і йому одного дня… Ну, знаєте, адже є різниця між добрими ділами і лихими. І в ім’я доброго діла ні від чого не можна ухилитися. Нашому старому кайзерові, напевне, також довелося себе опанувати, коли він ішов у замок Вільгельмсхеє до вщент розбитого Наполеона».

Він був уже на другому поверсі і тихенько крався довгим коридором, в кінці якого виднілися відчинені – знову відчинені – двері. Притиснутися до стіни – і заглянути. Просто дверей ліжко, на високо збитих подушках лежав старий Бук, очевидно, непритомний. Ні звуку. Невже він сам-один? Обережно – до другого одвірка. Тепер видно було завішені вікна, а перед ними, півколом, родина: коло самого ліжка Юдіф Лауер, вся задерев’яніла, далі Вольфганг з таким обличчям, якого ніхто б від нього не сподівався; між вікнами скупчилась отара з п’яти дочок разом з батьком-банкрутом, який вже не виглядав елегантним, далі омужичений син і його дружина з тупим поглядом і, нарешті, Лауер, який відсидів своє у в’язниці. У них були всі підстави сидіти так тихо: в цей час вони втрачали останню надію коли-небудь ще виплисти! Вони були нагорі і почували себе в безпеці, поки тримався старий. Він упав – і вони разом з ним; він зникав – і вони разом з ним. Він завжди стояв на сипкому піску, бо не спирався на владу. Суєтна та мета, яка веде геть від влади! Безплідний той дух, бо не залишає по собі нічого, крім тліну! Засліплення – всяке честолюбство, що не має кулаків і грошей в цих кулаках!

Але звідки у Вольфганга таке обличчя? Це не скорбота, хоч сльози течуть із пожадливо спрямованих на батька очей. Це заздрість, сумна заздрість! Що з усіма іншими? Темні брови Юдіфі Лауер насуплені, її чоловік зітхає, а дружина старшого брата навіть молитовно склала натруджені руки. Дідеріх у рішучій позі став коло дверей. В коридорі було темно, приявні в кімнаті не могли його побачити, а коли б і побачили! Але старий? Його обличчя було звернене до дверей, і здавалося, що там, куди він дивився, було більше, ніж могли бачити інші, – були примари, що їх заслонити від нього не міг ніхто. З їхнім відблиском у вражених очах він повільно простер руки, спробував підняти їх, підняв і, киваючи, розкрив обійми. Кому? І скільки їх, що він так довго киває, так широко розкриває обійми? Цілий народ, мабуть, і який, коли його поява викликала цю неземну радість на обличчі старого Бука?

Але раптом він злякався, ніби побачив якогось чужака, що несе із собою жах; злякався і почав задихатися. Дідеріх навпроти нього випростався ще більше, виставивши вперед черевце з чорно-біло-червоним шарфом, випнув груди з орденами і почав на всякий випадок блискати очима. Голова старого раптом хитнулася, впала на груди, ніби підітнена. Його діти скрикнули. Дружина старшого закричала здушеним від страху голосом:

– Він щось побачив! Диявола побачив!

Юдіф Лауер підвелася й повільно причинила двері. Дідеріх уже зник.