Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 27 страниц)

– Сподіваюся, що до цього не дійде. – І Ядасон пояснив йому, що у нього нема ніяких підстав боятися процесу. Всі свідки пригоди в погрібці повинні будуть посвідчити те саме, що й він; навіть Лауерові друзі. Дідеріхові нема потреби заходити надто далеко…

Дідеріх відповів, що, на жаль, він це вже зробив учора, бо зрештою скандал Лауерові влаштував він. Але Ядасон заспокоїв його.

– Кому яке діло? Йдеться про те, чи були сказані паном Лауером слова, в яких його звинувачують. Ви, як і всі інші, просто дасте свої свідчення, якщо хочете, обережно.

– Дуже обережно! – запевнив Дідеріх. І бачачи диявольський вираз на Ядасоновому обличчі: – Невже я доведу до тюрми таку порядну людину, як Лауер? Так, порядну людину! Ті чи інші політичні погляди в моїх очах не є ганьбою!

– Особливо коли вони належать зятеві старого Бука, який вам поки що потрібний, – закінчив Ядасон, і Дідеріх схилив голову. Цей єврей-кар’єрист безсоромно експлуатує його, а він проти нього безсилий. Чи можна після цього вірити в дружбу! Він зайвий раз сказав собі, що всі поводяться в житті пронозливіше і безцеремонніше за нього. Перед ним стоїть велике завдання: виробити в собі навальність. Він випростався і заблискав очима. Далі він не пішов: адже з таким добродієм з прокурорського нагляду ніколи не знаєш… А втім, Ядасон сам змінив тему розмови.

– Чи відомо вам, що у військовому управлінні і в суді у нас ходять дуже дивні чутки про телеграму його величності полковому командирові? Полковник запевняє, що не одержував ніякої телеграми.

Дідеріх внутрішньо затремтів, але сказав твердим голосом:

– Але ж це надруковане в газеті!

Ядасон двозначно посміхнувся.

– Мало що буває в газеті! – Він сказав Кляпшеві, який знову просунув крізь двері свою лисину, принести «Нецігську газету». – От подивіться, в цьому номері взагалі нема нічого, що не стосувалося б його величності. Передова присвячена визнанню монархом релігії одкровення. Потім іде телеграма полковникові, потім місцева хроніка з подвигом вартового і «Суміш» з трьома анекдотами із кайзерового родинного життя.

– Дуже зворушливі анекдоти, – зауважив Кляпш, закотивши очі.

– Безперечно, – потвердив Ядасон.

А Дідеріх:

– Навіть така он газета вільнодумних підбурювачів змушена визнати кайзерову велич.

– Але при такій похвальній старанності не виключена можливість, що редакція вмістила монаршу телеграму на номер раніше – ще до її пересилання.

– Ні в якому разі! – вирішив Дідеріх. – Це безперечно стиль його величності!

Кляпш теж потвердив, що пізнав його. Ядасон поступився:

– Авжеж… Ніколи не можна певно знати, тому ми й не спростовуємо. Хоч полковник нічого не одержав, та до «Нецігської газети» телеграма могла прийти безпосередньо з Берліна. Вульков викликав редактора Нотгрошена, але той відмовляється вказати джерело. Вульков плюнув і прийшов до нас запитати, як можна примусити Нотгрошена дати свідчення. Кінець кінцем ми зреклися цієї думки і вирішили краще почекати спростування з Берліна, бо ніколи не можна знати…

В цей час Кляпша покликали на кухню, і тому Ядасон додав:

– Смішно, га? Всім ця історія здається підозрілою, але ніхто не хоче втручатися, бо в цьому випадку в цьому цілком особливому випадку, – з лукавим наголосом сказав Ядасон, і все його обличчя, навіть вуха, виражали лукавство, – якраз найменш імовірне має найбільше шансів стати дійсністю.

Дідеріх обімлів: така чорна зрада йому й не снилася. Ядасон спостеріг його жах і зніяковів, він почав викручуватися.

– Ну, між нами кажучи, у цієї людини також є свої хибливості.

Дідеріх відказав холодно й погрозливо:

– Вчора ввечері ви цього не думали.

Ядасон сказав на своє виправдання, що шампанське робить людину некритичною. Невже доктор Геслінг узяв поважно ентузіазм усіх інших? Більшого критикана, ніж майор Кунце, взагалі не знайдеш.

Дідеріх відсунувся разом із стільцем, йому аж у душі похолонуло, наче він зненацька опинився в розбійницькому кублі.

– Я сподіваюся, – з непохитною твердістю сказав він, – що можу покластися на справжні німецькі погляди усіх інших, як на свої власні, сумніватися в яких я не дозволю нікому.

До Ядасона повернувся його різкий тон.

– Якщо цей натяк стосується мене, то я з обуренням відкидаю його. – Так верескливо, що Кляпш просунув голову в двері: – Я, королівський асесор, доктор Ядасон, завжди до ваших послуг.

На це Дідеріхові довелося пробурмотіти, що він не хотів сказати нічого образливого. Але рахунок оплатив він. Прощання було холодне.

Дорогою додому Дідеріх сопів. Чи не слід було йому бути люб’язним з Ядасоном? На той випадок, якщо Нотгрошен промовиться? Щоправда, він потрібен Ядасонові для процесу проти Лауера! В усякому разі добре те, що він знає тепер справжнє обличчя цього пана! «Його вуха знову здалися мені підозрілими! З такими вухами все ж таки не можна мати справжніх німецьких поглядів!»

Вдома Дідеріх одразу ж узявся за «Берлінський Локаль-Анцейгер». Там були вже анекдоти про кайзера для завтрашнього номера «Нецігської газети». А може, вони вийдуть лише післязавтра, для всіх місця не вистачає. Але він читав далі: руки його тремтіли… Ось! Він сів, бо ноги не тримали його.

– Тобі погано, мій сину? – спитала пані Геслінг.

Дідеріх не міг одірвати очей від літер: казка стала дійсністю. Ось вона, серед інших безперечних фактів, у єдиній газеті, яку читав сам його величність! Усередині, десь у самій глибині душі, ледь чутно навіть для самого себе, Дідеріх шепотів: «Моя телеграма!» Він мало не розривався від тремкого щастя. Чи можливе це? Невже він правильно передбачив, що скаже кайзер? Його вуха вловлювали навіть слова з такої далечини? Його мозок працював спільно з..? Божевільні думки про якийсь містичний зв’язок опанували його… Але ж може ще з’явиться спростування, і тоді він буде вкинений назад у свою нікчемність! Дідеріх перебув тривожну ніч, а вранці допався до «Локаль-Анцейгер». Анекдоти. Відкриття пам’ятника. Промова. З Неціга. Тут повідомлялося про ту шану, яка випала на долю єфрейтора Еміля Пахольке за хоробрість, виявлену ним проти внутрішнього ворога. Все начальство, з полковником на чолі, тисло йому руку. Він одержав грошові подарунки. «Як відомо, кайзер ще вчора підвищив солдата на єфрейтора». Надруковано! Не спростування: навпаки – потвердження! Він зробив Дідеріхові слова своїми і вчинив так, як підказав йому Дідеріх!.. Дідеріх широко розгорнув газетний аркуш: він споглядав себе б ньому, ніби в дзеркалі, і власні плечі бачилися йому вкритими горностаєм.

Про цю перемогу і запаморочливий Дідеріхів зліт, на жаль, не можна прохопитись ані єдиним словом, але досить було і його поводження, пиховитого вигляду, рішучості в розмові, владності в погляді. Його родичі і робітники на фабриці змовкали при ньому. Сам Сетбір змушений був визнати, що робота на фабриці помітно пожвавлюється. І чим рівніше тримався і світліше виглядав Дідеріх, тим мавпоподібніше крався повз нього Наполеон Фішер, звісивши довгі руки, вишкіривши зуби, поглядаючи спідлоба на господаря, наче дух приборканої крамоли… Це був слушний момент для атаки на Густу Даймхен. Дідеріх склав візит.

Вдова обер-інспектора Даймхена прийняла його спочатку сама, сидячи на старому плюшевому дивані, але в брунатному шовковому платті з безліччю бантів; пальці, червоні і спухлі, як у пралі, вона розчепірила на животі, щоб нові персні були весь час гостеві перед очима. Сторопівши, він висловив захоплення ними, і тоді пані Даймхен залюбки почала базікати про те, що тепер їм з Густою, дякувати богові, вистачає на все. Вони ще тільки не знають, чи їм купити меблі в старонімецькому стилі, чи в стилі Людовіка XV. Дідеріх палко порадив старонімецький стиль. Він бачив такі меблі в найкращих домах Берліна. Але пані Даймхен поставилася до його слів недовірливо.

– Хто знає, чи бували ви у таких благородних людей, як ми. І не кажіть, багато хто тільки вдає, що має гроші, а насправді у нього й пфеніга за душею нема.

Дідеріх розгублено замовк, і пані Даймхен задоволено затарабанила пальцями по животі. На щастя, ввійшла Густа в шовковому платті, яке гучно шелестіло. Дідеріх гнучким рухом схопився з крісла, сказав з наголосом: «Вельмишановна панно!» – і припав до ручки. Густа зареготала.

– Дивіться, не вивихніть собі ноги! – Але відразу ж утішила його. – Зразу видно справжнього кавалера. Лейтенант фон Бріцен теж так вітається.

– Так, так, – сказала пані Даймхен, – у нас бувають усі пани офіцери. Ще вчора я сказала Густі: «Густо, – кажу я, – ми можемо на кожному кріслі вигаптувати по баронській короні, бо на кожному вже сидів якийсь барон».

Густа скривилася:

– Але що стосується сімейних домів і взагалі, то Неціг досить міщанське містечко. Я думаю, ми переїдемо до Берліна.

З цим пані Даймхен не згоджувалася.

– Навіщо давати людям таку втіху? – зауважила вона. – Стара Гарніш тільки сьогодні мало не луснула, коли побачила моє шовкове плаття.

– Мама завжди так, – сказала Густа. – Їй нічого не треба, тільки іншим туману напускати. А я думаю і про свого нареченого. Ви знаєте, що Вольфганг уже склав державний іспит? Що йому робити тут, у Нецігу? А в Берліні з нашими грішми він може багато чого досягти.

Дідеріх погодився:

– Він завжди хотів стати міністром або кимось таким. – Дещо глузливо він додав: – Це ж, кажуть, дуже легко.

Густа відразу ж змінила тон на ворожий.

– Син старого пана Бука це не перший-ліпший, – в’їдливо сказала вона.

Але Дідеріх поблажливим тоном світської людини пояснив їй, що в наш час для того, щоб домогтися успіху, потрібні дані, яких старий Бук не має, незважаючи на весь свій вплив: індивідуальність, заповзятливість і розмах, а головне, справжні націоналістичні погляди. Молода дівчина вже не перепиняла його, вона навіть з повагою дивилася на зухвалі кінчики його вусів. Відчувши, що справляє враження, він, проте, переборщив.

– Нічого цього в особі пана Вольфганга Бука я досі не помічав, – сказав він. – Він тільки філософствує і критиканствує, а загалом, кажуть, дуже весело збуває час… Що ж, – закінчив він, – адже його мати також була актриса… – І він одвів очі, хоч почував, що грізний Густин погляд шукає його зору.

– Що ви хочете цим сказати? – спитала вона.

Він удав, що вражений.

– Я? Зовсім нічого. Я тільки говорю про те, як живуть у Берліні багаті молоді люди. Адже Буки – така вельможна родина.

– Сподіваюся, – різко перебила Густа.

Пані Даймхен, позіхнувши, нагадала про кравчиню. Густа очікувально подивилася на Дідеріха, тому не лишалося нічого іншого, як підвестися і попрощатися. Поцілувати руку він, зважаючи на напруженість атмосфери, більше не насмілився. Але в сінях Густа наздогнала його.

– Може, ви тепер мені скажете, – спитала вона, – що означали ваші слова про актрису?

Він відкрив рота, ковтнув повітря і знову закрив його, густо почервонівши. І ледве не прохопився про те, що йому розповіли про Вольфганга Бука сестри. Він сказав співчутливим тоном:

– Панно Густо, ми з вами такі давні знайомі… Я хотів тільки сказати, що Бук вам не пара. У нього, коли можна так висловитися, погана спадковість з материного боку. Старий також був засуджений до кари на смерть. Ну, а що у Буків є особливого? Повірте мені, не слід входити до родини, що котиться з гори. Це гріх щодо себе самої, – додав він ще.

Але Густа взяла руки в боки.

– З гори? А ви, значить, ідете вгору? Тому що пиячите в погрібці і вчиняєте людям бешкет? Все місто говорить про вас, а ви чіпляєтеся до порядної родини. З гори! Хто дістане мої гроші, той взагалі не може котитися з гори. Вас просто завидки беруть, ви думаєте, я цього не знаю? – і вона подивилася на нього зі слізьми люті на очах.

Він дуже зніяковів; йому хотілося впасти перед нею навколішки, розцілувати їй товсті пальчики і поцілунками стерти сльози з її очей, але хіба це було можливе? Тим часом вона скупчила в гримасу зневаги всі рожеві подушечки на своєму обличчі, повернулася і з грюкотом зачинила за собою двері. Дідеріхове серце калатало від страху, він ще постояв трохи, а тоді поплентався додому, відчуваючи себе маленьким і приниженим.

Потім він зміркував, що тут йому робити нема чого; Густині заручини його не обходять ніяк, при всіх своїх грошах вона просто гладка дурепа, – і це заспокоїло його. Якось увечері Ядасон повідомив його, про що він довідався в магдебурзькому суді. Дідеріх тріумфував. П’ятдесят тисяч марок – тільки й усього! І через це поводитись як графиня? Звичайно, дівчина такої непевної поведінки більше пасувала занепалим Букам, аніж такому здоровому духом і чесному чоловікові, як Дідеріх! Тоді вже краще Кетхен Цілліх. Зовнішнім виглядом схожа на Густу, наділена майже такими ж принадами, а крім того, у неї приємний характер і сама вона добросерда. Він почав частіше приходити до них на склянку кави і падковито залицятися до неї. Вона застерігала його від Ядасона, і Дідеріхові лишалося тільки погодитися з нею. З величезним осудом говорила вона і про пані Лауер, яка з членом окружного суду Фріцше… Що ж до процесу Лауера, то єдина Кетхен Цілліх була цілком на Дідеріховому боці.

А для Дідеріха справа повертала на гірше. Ядасон домігся того, що прокуратура доручила судовому слідчому допитати всіх свідків тієї нічної пригоди, і хоч який стриманий був у своїх свідченнях Дідеріх, усі інші бачили в ньому винуватця того скрутного становища, в яке вони потрапили. Кон і Фріцше уникали його, брат старого Бука, такий ввічливий, не відповідав на його привітання. Гейтейфель нещадно змащував йому горло, але ухилявся від будь-яких приватних розмов. Того дня, коли стало відомо, що суд подав до рук фабрикантові Лауеру обвинувальний акт, Дідеріх не застав нікого за своїм столом у погрібці. Учитель Кюнхен саме одягав пальто. Дідеріх ще встиг ухопити його за комір. Але Кюнхен поспішав, він мав виступати на зборах спілки вільнодумних виборців проти нового військового законопроекту. Він зник, і Дідеріх розчаровано згадував ту переможну ніч, коли на вулиці лилася кров внутрішнього ворога, а тут – шампанське і коли серед націоналістів найвойовничіший був Кюнхен. А тепер він виступає проти збільшення нашої славної армії! Самотній і всіма покинений Дідеріх сидів за своїм кухлем пива; тут з’явився майор Кунце.

– А, пане майоре, – з удаваною веселістю сказав Дідеріх, – чому це про вас ні слуху ні духу?

– Зате про вас говорять дуже багато, – пробурмотів майор, не скидаючи капелюха й пальта і оглядаючись, наче в сніговій пустелі. – Ні душі!

– Дозвольте запросити вас на склянку вина, – ризикнув сказати Дідеріх, але зразу ж дістав відсіч.

– Дякую, я ще досі п’яний від вашого шампанського.

Майор замовив пиво й мовчки сів за стола, обличчя його було похмуре. Щоб якось порушити тяжку мовчанку, Дідеріх спитав:

– Ну, а що чувати з Товариством воїнів, пане майоре? Я все думав, що скоро ви мене туди приймете.

Майор дивився на нього так, наче хотів його з’їсти.

– Ах, он як! Ви думали? Ви, мабуть, думали також, що для мене буде велика честь, якщо ви вплутаєте мене в свої бешкетні справи?

– В мої? – здригнувшися, спитав Дідеріх.

– Так, добродію! – загримів майор. – У ваші! Фабрикант Лауер бовкнув зайве, це може статися з кожним, навіть із старим служакою, який не шкодував життя на службі своєму монархові. А ви підступом довели пана Лауера до необдуманих слів. Я ладен посвідчити це перед слідчим. Лауера я знаю: він учасник французького походу і член нашого Товариства воїнів. А ви, хто ви такий? Хіба я знаю, чи служили ви взагалі? Покажіть-но ваші папери!

Дідеріх поліз до кишені. Він став би струнко, якби майор наказав йому це зробити. Майор простяг перед себе руку з його військовим квитком. Раптом він жбурнув квитка і люто пирхнув:

– Авжеж. Рушенець. Хіба я не казав? Плоскостопість, напевне.

Дідеріх був блідий, тремтів при кожному майоровому слові і простяг уперед руку, ніби для клятви.

– Пане майоре, слово честі, я був у армії. Через нещасний випадок, який тільки послужив моїй добрій славі, мені через три місяці довелося залишити полк…

– Знаємо ми ці нещасні випадки… Кельнере, візьміть гроші!

– Інакше я назавжди лишився б на військовій службі, – зривистим голосом говорив Дідеріх. – Я був солдатом тілом і душею, спитайте моїх начальників.

– До побачення. – Майор уже одягнув пальто. – Я хочу вам, добродію, сказати тільки одне: хто не служив, того аж ніяк не мусять обходити образи на адресу його величності з боку інших людей. Його величність має за ніщо тих панів, які не служили… Грюцмахере, – звернувся він до господаря, – вам слід було б уважніше придивлятися до публіки. Через одного якогось одвідача, без якого легко можна було б обійтися, пана Лауера мало не заарештували, а мені доведеться з моєю покаліченою ногою тягатися до суду в ролі свідка обвинувачення і псувати з усіма стосунки. Добродійний вечір у «Гармонії» вже скасований, я залишився без роботи, а коли я приходжу сюди до вас, – він знову оглянувся, ніби в сніговій пустелі, – я не застаю ані душі. Крім, звичайно, викажчика! – крикнув він уже на сходах.

– Даю вам слово честі, пане майоре… – Дідеріх кинувся за ним. – Я не виказував, це все непорозуміння. – Майор був уже на вулиці. Дідеріх крикнув йому вслід: – Принаймні згляньтеся на мене!

Він витер піт з лоба.

– Пане Грюцмахере, ви ж розумієте… – із слізьми в голосі сказав він. Шинкар усе розумів, бо Дідеріх замовив вина.

Дідеріх пив і сумно хитав головою. Він не міг збагнути цієї невдачі. Його наміри були чисті, лише облуда його ворогів потьмарила їх… До погрібця ввійшов член окружного суду доктор Фріцше, нерішуче озирнувся і, впевнившися, що Дідеріх сам, підійшов до нього.

– Докторе Геслінгу, – сказав він, простягаючи йому руку, – ви так виглядаєте, ніби у вас урожай побило градом.

– У великій справі, – пробурмотів Дідеріх, – без прикростей не буває. – Але, побачивши співчуття на обличчі доктора Фріцше, він остаточно розм’як. – Вам я можу сказати, пане раднику, ця історія з паном Лауером мені страшенно неприємна.

– Йому тим паче, – не без суворості сказав Фріцше. – Якби він не стояв поза всякою підозрою щодо можливої спроби втекти, ми змушені були б заарештувати його вже сьогодні. – Він побачив, що Дідеріх зблід, і додав: – Що було б прикро навіть нам, суддям. Адже ж і ми люди і серед людей живемо. Але, звичайно… – Він поправив пенсне і надав своєму обличчю належної сухості: – Закон є закон. Якщо Лауер у згаданий вечір – мене самого тоді вже тут не було – справді дозволив собі нечувані образи на адресу його величності, як твердить обвинувачення, а ви в цій справі основний свідок…

– Я? – в розпачі скрикнув Дідеріх. – Я нічого не чув! Ані слова!

– Проти цього говорить свідчення, дане вами на попередньому слідстві.

Дідеріх зніяковів.

– Згарячу ж не знаєш, що говорити. Але коли я тепер силкуюся відновити в пам’яті ту сумнівну пригоду, мені здається, що всі ми були тоді таки добре напідпитку. Особливо я.

– Особливо ви, – повторив Фріцше.

– Так, і я, очевидно, ставив панові Лауеру двозначні запитання. Що він мені відповідав, я б тепер не міг посвідчити під присягою. Та й взагалі все це був тільки жарт.

– Ах, так, жарт! – Фріцше зітхнув. – Але що вам заважає просто так на суді й сказати? – Він підняв пальця. – Звичайно, я аж ніяк не хочу вплинути на ваші свідчення.

Дідеріх підвищив голос.

– Ядасону я цієї каверзи не забуду! – І він розповів про махінації цього добродія, який під час оказії навмисне вийшов, щоб не потрапити в свідки; а потім негайно зібрав матеріал для обвинувачення, зловживаючи напівнеосудним станом присутніх і навчивши їх заздалегідь, які свідчення треба давати. – Ми з паном Лауером вважаємо один одного за порядних людей. І як сміє цей єврей нацьковувати нас один на одного!

Фріцше поважно вияснив, що тут справа не персонально в Ядасоні, а в діях прокурорського нагляду. Щоправда, треба визнати, що Ядасон, можливо, схильний до надмірної запопадливості. І, притишивши голос, він додав:

– Бачте, в цьому саме й криється причина, чому ми неохоче працюємо з євреями. Такий суб’єкт не застановлюється над тим, яке враження справить на народ те, що освічену людину, фабриканта, буде засуджено за образливі висловлювання на адресу його величності. Його радикалізм зневажає такі практичні міркування.

– Його жидівський радикалізм, – доповнив Дідеріх.

– Він, не замислюючись, висуває себе на перший план, хоч я зовсім не відкидаю, що сам він при цьому вірить, ніби пильнує також службових і національних інтересів.

– Та де там! – вигукнув Дідеріх. – Це ж мерзенний кар’єрист, який спекулює нашими найсвященнішими почуттями!

– Це, мабуть, занадто різко… – Фріцше задоволено посміхнувся. Він підсунув свого стільця ближче. – Припустімо, що провадити слідство доручать мені: бувають випадки, коли є підстави зректися своїх обов’язків.

– Ви дуже близькі з родиною Лауерів, – сказав Дідеріх і багатозначно кивнув.

Обличчя Фріцше набрало світського виразу.

– Але ви розумієте, що цим самим я б лише потвердив певні чутки.

– Цього не слід робити, – сказав Дідеріх. – Це суперечило б приписам честі.

– Мені лишається тільки спокійно і діловито виконувати свій обов’язок.

– Справжній німець завжди діловий, – сказав Дідеріх.

– Тим паче, що свідки, я сподіваюся, не захочуть без потреби ускладнювати моє завдання.

Дідеріх приклав руку до грудей.

– Пане раднику, всяка людина може виявити надмірну запальність, коли йдеться про високі почуття. Я людина пориву. Але я пам’ятаю, що повинен за все відповісти перед богом. – Він опустив очі. І мужнім тоном: – Я теж умію каятися.

Очевидно, це задовольнило Фріцше, бо за вино заплатив він. Вони поважно й багатозначно потисли один одному руки.

Уже наступного дня Дідеріх був викликаний до слідчого і опинився перед Фріцше. «Дякувати богові», – подумав він і діловито й щиросердо дав свідчення. Фріцше, здавалося, теж дбав тільки про те, щоб встановити правду. Громадська думка, звісно, була прихильна до обвинуваченого. Про соціал-демократичний «Голос народу» нема чого й говорити; він дозволив собі навіть в’їдливі вихватки щодо Дідеріхового приватного життя, за цим, безперечно, стояв Наполеон Фішер. Але навіть така звичайно поміркована «Нецігська газета» саме тепер вмістила звернення Лауера до своїх робітників, в якому фабрикант пояснював, що чесно розподіляє прибутки своєї фабрики між усіма, хто на ній працює: одну чверть службовцям, другу – робітникам. Протягом восьми років вони, крім заробітної платні й утримання, поділили між собою суму в сто тридцять тисяч марок. Це справило сприятливе враження на широкі кола. На всіх обличчях Дідеріх бачив осуд для себе. Навіть редактор Нотгрошен, від якого він зажадав пояснень, дозволив собі двозначно посміхнутися і сказати щось про соціальний прогрес, який не спинити ніякими націоналістичними фразами. Особливо погано це все відбилося на його справах. Замовлення, на які Дідеріх твердо розраховував, не надходили. Власник універсального магазину Кон одверто сказав йому, що свої різдвяні каталоги замовить краще паперовій фабриці Гаузенфельд: щоб не відстрахати своїх клієнтів, він, мовляв, змушений бути особливо стриманим у політичних питаннях. Дідеріх приходив тепер до контори дуже рано, щоб перехоплювати такого роду листи, але Сетбір завжди з’являвся ще раніше, і докірлива мовчанка старого управителя ще більше розлючувала Дідеріха.

– Я плюну на весь цей мотлох! – кричав він. – Подивимось, куди дінетеся ви й робітники. Я із своїм докторським дипломом завтра ж дістану посаду директора на сорок тисяч марок!

– Я жертвую собою заради вас! – кричав він на робітників, коли вони, всупереч правилам внутрішнього ладу, пили пиво, – Я доплачую своїх грошей тільки для того, щоб не звільнити жодного з вас.

Під різдво йому все ж таки довелося звільнити третину робітників; Сетбір з цифрами в руках довів йому, що в інакшому разі під Новий рік нічим буде платити по векселях, «адже нам довелося позичити дві тисячі марок, щоб внести завдаток за новий голандер», і він стояв на своєму, хоч Дідеріх гнівно хапався за каламар. На обличчях тих, які залишилися, він читав недовір’я та зневагу. Як тільки двоє-троє робітників збиралися докупи, Дідеріхові вже здавалось, що він чує слово «викажчик». Вузлуваті, порослі чорним волоссям руки Наполеона Фішера звисали не так низько, як раніше, і він навіть немов порожевів.

Останньої неділі перед різдвом – окружний суд щойно призначив сесію для розгляду справи – пастор Цілліх виголосив у церкві св. Марії казань на слова писання: «Любіть ворогів ваших». Дідеріх злякався вже при першому слові. Незабаром він відчув, що парафіяни стрепенулися. «Мені відплата, каже господь». Пастор Цілліх виразно крикнув це в бік лави Геслінгів. Еммі і Магда знітилися, пані Геслінг схлипнула. Дідеріх грізно відповідав на погляди, що шукали його: «Хто ж мститься, той засуджений». Тут обернулися всі, і Дідеріх схилив голову.

Вдома сестри зробили йому сцену. У знайомих гостять їх погано. Молодого вчителя Гельферіха вже не садовлять поряд Еммі, він залицяється тепер до Мети Гарніш, і вона добре знає чому.

– Бо ти для нього надто стара, – сказав Дідеріх.

Ні, бо ти своєю поведінкою викликаєш неприязнь до нас. Всі п’ятеро дочок брата старого Бука перестали з нами вітатися! – вигукнула Магда.

Як дам я всім п’ятьом по ляпасу!

– Це ти, будь ласка, облиш! Досить з нас одного процесу.

Тут йому увірвався терпець.

– З вас? Яке вам діло до моєї політичної боротьби!

– Через твою політичну боротьбу ми ще залишимося старими паннами!

– Ви вже й без того старі панни. Ви тут цілий день байдики б’єте, я працюю на вас, як віл, а тепер ви ще бурчите і збриджуєте мені мої найсвятіші завдання! Зробіть ласку. Йдіть звідси! Як на мене, то можете йти хоч у няньки!

І він грюкнув за собою дверима, незважаючи на заломлені руки пані Геслінг.

В такому невеселому настрої зустріли вони різдво. Брат і сестри не розмовляли між собою; пані Геслінг виходила із замкненої кімнати, де вона прикрашала ялинку, не інакше, як з заплаканими очима. А на святий вечір, коли вона завела туди своїх дітей і тремтячим голосом заспівала «Тиху ніч», ніхто її не підтримав.

– Усе це Дідель дарує своїм милим сестрам, – сказала вона, благально дивлячись на нього, щоб він не висвідчив її брехні.

Еммі і Магда зніяковіло подякували йому, він так само зніяковіло поглядав на дарунки, які були начебто від них. Йому було прикро, що він, незважаючи на наполегливі Сетбірові поради, скасував звичайну ялинку для робітників, щоб покарати їх за непокірливість. Тепер він міг би сидіти разом з ними. А тут, у родині, все це було тільки штучним підігріванням старих давно пережитих настроїв. По справжньому святковим його могла зробити тільки приявність тієї, якої тут не було: Густи… Товариство воїнів було йому заказане. А в погрібці він не знайшов би нікого – в усякому разі, жодного друга. Дідеріх почувався забутим, незбагненим і переслідуваним. Які далекі були безтурботні часи «Нової Тевтонії», коли всі її члени, натхненні взаємною приязню, пили пиво і співали пісень. Тут, у цьому суворому житті, не було більше хоробрих товаришів по чарці, які завдавали один одному чесних рубців; тут підступні конкуренти старалися вхопити один одного за горлянку… «Я не придатний для цього жорстокого часу, – думав Дідеріх, кладучи до рота марципана і мрійно дивлячись на вогні різдвяної ялинки. – Адже я, безперечно, добра людина. Навіщо ж вони втягують мене в такі погані історії, як оцей процес, і цим завдають такої шкоди моїм діловим стосункам, що я, о боже мій! не зможу навіть заплатити за замовлений мною голандер». При цій думці йому мов за шкуру снігом сипнуло, до очей підступили сльози, і щоб пані Геслінг, яка весь час тривожно поглядала на його стурбоване обличчя, не помітила їх, він тихцем скрався до темної сусідньої кімнати. Він сперся на рояль і, затуливши обличчя руками, заридав. За дверима Еммі і Магда сперечалися за пару рукавичок, а мати не наважувалася сказати, кому вони призначені. Дідеріх схлипував. Повна невдача в політиці, справах і коханні. «Що ж у мене лишилося?» Він відкрив рояль. Дрож пройняв його, він був такий безмежно самотній, що боявся чим-небудь порушити тишу. Звуки рояля полилися самі собою, руки рухалися майже несвідомо. Народні мелодії, Бетховен і студентські пісні впереміж лунали в півтемряві, наповнюючи її душевною теплотою і приємно затуманюючи свідомість. Якось йому здалося, що чиясь рука торкнулася його волосся. Може, це йому тільки почулося? Ні, бо на роялі зненацька звідкись узявся повний кухоль пива. Звичайно, мама! Шуберт, мила простота і затишок рідного дому… Настала тиша, але він не помітив цього, поки не пробив стінний годинник: минула ціла година.

– Так я відсвяткував різдво, – сказав Дідеріх і вийшов до рідних. Це все його втішило і підбадьорило. Сестри досі ще злостилися за рукавички, то ж він вилаяв їх за черствість і поклав рукавички до кишені, щоб обміняти їх для себе.

Всі дні свята були затьмарені турботами про голандер. Шість тисяч марок за новий патентований голандер Майєра! Цієї суми не було, і за наявних обставин не було й надій дістати її. Це була якась незбагненна лиха доля, гидкий опір людей і речей, що озлоблював Дідеріха. Коли Сетбіра не було, він грюкав віком бюрка і жбурляв на підлогу папки з листами. Нового господаря, який взяв кермо фабрики до своїх твердих рук, мали чекати нові починання, успіх повинен був прийти сам, події мали вгадувати наперед його бажання!.. Після вибухів гніву Дідеріх занепадав духом і вживав заходів на випадок катастрофи. Він поводився лагідно із Сетбіром: мабуть, старий і цього разу зможе допомогти. Він принижено просив також пастора Цілліха сказати своїм парафіянам, що проповідь, про яку говорило все місто, була скерована зовсім не проти нього, доктора Геслінга. Пастор з покаянним виглядом пообіцяв йому це під грізним поглядом дружини, яка підперла його обіцянку. Потім батьки залишили Дідеріха сам на сам з Кетхен, і він у своїй пригніченості був їм такий вдячний, що мало не освідчився їй. Слівце «так», готове злетіти з милих пухких губок Кетхен, було б усе ж таки успіхом, воно забезпечило б йому спільників в його боротьбі з ворожим світом. Але неоплачений голандер! Він проковтнув би чверть посагу… Дідеріх зітхнув: йому пора до контори. І Кетхен міцно стулила губи, яким так і не довелося вимовити заповітного слівця.

Тим часом треба було щось наважити, бо на голандер чекали з дня на день. Дідеріх сказав Сетбірові:

– Я б радив їм приставити його точно призначеного дня, бо інакше я без церемоній поверну їм його назад.

Але Сетбір нагадав, що звичайне право надає фабрикантам кілька пільгових днів. І хоч Дідеріх утратив самовладання, старий твердо стояв на своєму. А втім, машина прибула точно в призначений час. Вона ще не була розпакована, а Дідеріх уже гримів: