Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 27 страниц)

Кюнхен поспішив потвердити, що в цьому не може бути сумніву, але це мало допомогло йому.

– В усякому разі, ви, напевне, читали в журналі «Домашнє вогнище» мій роман; його я і переробила на драму. Всі мої твори абсолютно оригінальні. Я сподіваюся, панове, – вона обвела поглядом приявних, – що ви виступите проти таких злісних чуток.

З тим Кюнхена відпустили. Він одійшов, важко дихаючи. Дідеріх тоном зневажливого співчуття нагадав йому про Нотгрошена, який уже зник зі своїми небезпечними відомостями, і Кюнхен кинувся за ним, щоб запобігти ще гіршому лихові.

Коли Дідеріх повернув голову, картина в залі змінилася: не тільки пані президентшу, але й старого Бука оточили люди. Це було разюче, але в цьому можна було впізнати людську натуру. Люди шкодували, що перед тим вони дали волю своїм інстинктам; з відданими обличчями підходили вони один по одному до старого, наче були ні при чому. Така велика була, навіть після тяжких струсів, влада звичаю, віддавна визнаного! Дідеріх сам уважав за доречне уявки не відпадати від більшості. Упевнившись, що Вульков уже поїхав, він підійшов до Бука. Старий якраз сидів сам у м’якому фотелі, поставленому для нього коло самої сцени; його біла рука якось особливо тендітно звисала з ручки крісла. Він підвів очі на Дідеріха.

– А, от і ви, любий Геслінгу! Я часто жалкував, що вас не видно, – зовсім просто і зичливо сказав він.

У Дідеріха зразу ж підступили до очей сльози. Він простяг йому руку, зрадів, коли пан Бук затримав її трохи довше в своїй, і пробурмотів щось про справи, клопоти і «якщо говорити щиро» – його раптом охопила потреба в одвертості – про вагання й перешкоди.

– Це добре з вашого боку, – відказав старий, – що ви не тільки змушуєте мене здогадуватися про це, але й признаєтеся самі. Ви молодий і дієте зі спонук, яким підкоряються уми в наш час. Я б не хотів укинутися у властиву старощам нетолеранцію.

Дідеріх опустив очі. Він зрозумів: це було прощення за процес, який коштував зятеві старого Бука громадської честі; і йому стало душно від такої поблажливості і такої зневаги.

Старий вів далі:

– Я поважаю боротьбу і занадто добре її знаю, щоб ненавидіти тих, хто бореться проти моїх родичів.

Тут Дідеріх злякався, що це може завести надто далеко, і визнав за краще відповісти ухильно. Він сам не знає… Часом уплутуєшся в оказію…

Старий прийшов йому на допомогу.

– Я знаю: ви шукаєте і ще не знайшли самого себе.

Його біла борідка пірнула в шовкову шийну хустку.

Коли вона виринула, Дідеріх зрозумів, що почує щось нове.

– А ви все ж таки не купили того будинку, що позад вашого, – сказав Бук. – Ваші плани, напевне, змінилися?

Дідеріх подумав: «Він знає все», – і вже бачив викритими свої найтаємніші розрахунки.

Старий хитро й лагідно всміхнувся.

– Може, ви хочете спершу перенести вашу фабрику на інше місце, а потім розбудувати? Я гадаю, що ви надумуєте продати вашу ділянку і тільки чекаєте певної нагоди, яку я і беру до уваги, – додав він, і, кинувши на Дідеріха погляд: – Місто збирається побудувати притулок для немовлят.

«Старий пес! – подумав Дідеріх. – Він спекулює на смерті свого кращого друга!» Але в той же час у нього майнула щаслива думка: ось що він запропонує Вулькову, щоб завоювати Неціг!.. Він засопів.

– Зовсім ні, пане Буку. Моєї землі, яка перейшла до мене від батька, я не віддам.

Старий знову взяв його руку.

– Я не спокусник, – сказав він. – Ваші почуття роблять вам честь.

«Осел», – подумав Дідеріх.

– Тоді ми пошукаємо іншого місця. Може, й ви візьмете участь у цьому. Ми цінуємо людей, здатних на щире служіння загальному добру, любий Геслінгу, навіть коли це служіння тимчасово спрямоване в хибний бік.

Він підвівся.

– Якщо ви хочете балотуватися в радники, можете числити на мою підтримку.

Дідеріх дивився на нього, не розуміючи. Очі старого були блакитні й глибокі, і він пропонував Дідеріхові почесну посаду, якої Дідеріх позбавив його зятя. Що тепер робити: плюнути чи сховатися від сорому? Дідеріх визнав за краще клацнути каблуками і коректно висловити свою вдячність.

– Ви бачите, – відповів старий, – служіння загальному добру перекидав міст від молодих до старих і навіть до тих, яких більше нема.

Він показав рукою на стіни, де з намальованих глибин у радісних, хоч і вицвілих уже тонах виступало минуле покоління. Він усміхнувся молодим дівчатам у кринолінах і водночас одній із своїх небог та Меті Гарніш, які проходили поблизу. Коли він звернув своє обличчя до старого бургомістра, який, оточений квітами й дітьми, виходив з воріт замка, Дідеріхові впала в око велика подібність їх обох. Старий Бук показав на деякі постаті на стінах.

– Ось про цього я багато що чув. Цю даму я ще знав. Чи не скидається цей панотець на пастора Цілліха? Ні, ми не можемо насправді цуратися один одного, бо віддавна злучені спільними ідеалами і прагненнями до прогресу – злучені вже самими тими, які залишили нам «Гармонію»!

«Ну й гармонія!» – про себе сказав Дідеріх, шукаючи приводу, щоб піти геть. Старий, як звичайно, знайшов перехід від поважних справ до сентиментальних балачок. «Зразу видно літератора», – подумав Дідеріх.

Повз них пройшли Густа Даймхен та Інга Тіц. Густа тримала подругу під руку, а Інга розводилася про те, що пережила за лаштунками.

– Як ми злякалися, коли вони все товкли: чай, кава, кава, чай!

Густа заявила:

– Іншим разом Вольфганг напише п’єсу значно кращу за цю, і тоді я теж гратиму.

Інга визволилася, обличчя її зразу набрало стриманого виразу.

– Он як? – сказала вона, і простодушна жвавість раптом зникла з Густиного повнявого обличчя.

– А чому ж ні? – жалібно і обурено спитала вона. – Що з тобою?

Дідеріх, який міг би пояснити їй це, поквапливо обернувся знов до старого Бука. Той правив далі свою балаканину:

– Ті ж самі друзі тоді, що й тепер; і вороги також тут. Дуже збляк залізний рицар, страховище для дітей, в ніші коло воріт. Дон Антоніо Манріке, грізний кавалерійський генерал, що пограбував під час Тридцятилітньої війни наш бідний Неціг; коли б Рікештрасе не називалася твоїм ім’ям, хто б коли-небудь про тебе згадав?.. Він теж один з тих, яким не подобалося наше вільнодумство і хто наміряв знищити нас.

Зненацька старий затрусився від нечутного сміху. Він узяв Дідеріха за руку.

– Справді, чи не схожий він на нашого пана фон Вулькова?

Вираз обличчя в Дідеріха став ще коректніший, але старий не помітив цього, він раптом звеселився і ще згадав щось. Він повів Дідеріха за кадуби з хатніми рослинами і показав йому на стіні дві постаті: молодий пастух стояв на одному березі струмка, пристрасно розкривши обійми, а по той бік – пастушка, яка важилася перескочити через струмок. Старий зашепотів.

– Як ви гадаєте, чи з’єднаються вони? Це знає тепер небагато хто. Я ще знаю.

Він подивився в усі боки, чи не стежить хто-небудь за ним, і раптом відчинив дверцята, яких чужий ніколи б не знайшов. Пастушка на дверях наблизилася до коханого. Ще трохи, і в темряві за дверима вона, напевне, впала в його обійми… Старий вказав на покій, що відкривався за дверима.

– Він зветься «куточком кохання».

Світло від ліхтаря з двору навпроти падало крізь незаслонене вікно; воно освітлювало люстро і канапу на тонких ніжках. Старий вдихав притхле повітря, що не знаходило собі виходу бозна-скільки часу, і самозабутньо всміхався. Потім зачинив дверцята.

Але Дідеріх, якого це все не дуже бавило, побачив щось таке, що збудило в ньому значно більшу цікавість. Він побачив члена окружного суду Фріцше; так, це був він. Певно, його відпустка скінчилася, він повернувся з півдня і прийшов сюди, хоч і з деяким запізненням і без Юдіфі Лауер, відпустка якої, звичайно, триватиме, доки чоловік не вийде із в’язниці. І де лише він проходив, прихвало похитуючи всім тілом, що скорше свідчило про зніяковіння, чути було шепіт, і кожен, з ким він вітався, кидав крадькома погляд на старого Бука. Очевидно, Фріцше зрозумів, що йому треба на щось зважитися; він зробив над собою зусилля і пішов уперед. Старий, який нічого не підозрівав, раптом побачив його перед собою. Він аж пополотнів; Дідеріх злякався і вже простяг руки. Але нічого не трапилося, старий опанував себе. Він стояв так прямо, що визначився рівчачок на спині, і холодно, не відводячи очей, дивився на того, хто спокусив його дочку.

– Уже повернулися, пане раднику? – голосно сказав він.

Фріцше спробував весело засміятися.

– Так, погода там була краща, ніж тут, пане раднику. Ну, і мистецтво, певна річ!

– У нас тут лише відбиток його, – і старий, не спускаючи очей із бесідника, вказав на стіни. Його постава справила враження на більшість із тих, хто здаля спостерігав його, сподіваючись вияву якоїсь хибливості з його боку. Він гідно встояв, хоча в його становищі зрозуміла була б і деяка нестриманість. Він репрезентував колишню добру славу – один за всю родину, яка розпадалася, за почет, якого вже не було. Цієї хвилини, натомість багато чого втраченого ним, він усе-таки завоював симпатію декого з приявних… Дідеріх ще чув, як він офіційним тоном виразно говорив:

– Я наполіг, щоб наші нові вулиці були прокладені в іншому напрямку тільки заради збереження цього будинку і цього живопису. Можливо, вони мають лише історичну цінність. Але картина, що прагне увічнити свій час і його звичаї, може і сама сподіватися увічнення.

Тут Дідеріх тихенько відійшов, йому було соромно за Фріцше.

Бургомістрова теща спитала його, якої думки старий про «Таємну графиню». Дідеріх подумав і мусив признатися, що Бук зовсім не згадував п’єси. Обоє були розчаровані.

Тим часом Дідеріх зауважив, що Кетхен Цілліх глузливо поглядає на нього, а саме їй слід було б поводитися якомога сумирніше.

– Ну, панно Кетхен, – голосно спитав він, – що ви думаєте про «Зеленого ангела»?

Вона відповіла ще голосніше:

– «Зелений ангел»? Ах, це ви? – І засміялась йому просто в обличчя.

– Я б вам радив бути обачнішою, – сказав він, насупившись. – Уважаю за свій обов’язок попередити вашого батька.

– Тату! – зразу ж покликала Кетхен.

Дідеріх злякався. На щастя, пастор Цілліх не чув.

– Я, звичайно, відразу ж розповіла батькові про наш маленький пікнік. Що ж тут такого, це ж були тільки ви.

Вона переборщила. Дідеріх засопів.

– Ну, а для любителів гарних вух там був ще й Ядасон. – Побачивши, що це їй дошкулило, він додав: – Під час наступної зустрічі в «Зеленому ангелі» ми пофарбуємо їх у зелений колір, це створить настрій.

– Якщо ви гадаєте, що справа у вухах…

При цьому погляд Кетхен виявив таку безмежну зневагу, що Дідеріх поклав ужити енергійних заходів. Вони стояли біля кадубів з рослинами.

– Як ви гадаєте, – спитав він, – чи перестрибне пастушка через стумок і ощасливить пастуха?

– Вівця, – сказала Кетхен.

Дідеріх пустив це повз вуха, підійшов до стіни і став мацати по ній. Він знайшов дверцята.

– Бачите? Вона стрибає.

Кетхен підійшла ближче, витягнула шию і з цікавістю зазирнула до потайного покою. Раптом вона відчула штурхана і опинилася всередині кімнати. Дідеріх пристукнув дверцята й бурхливо, з несамовитим сопінням накинувся на Кетхен.

– Пустіть мене, я буду дряпатися! – гукнула вона і хотіла заверещати. Але від сміху не могла опиратись, а канапа була вже близько.

Боротьба з нею, її оголені руки й плечі позбавили його решти самовладання. «Так, так, – сопів він, – зараз побачимо. – При кожній здобутій мостині підлоги він повторював: – Зараз побачимо. То я вівця? Ага, коли гадаєш, що маєш справу з порядною дівчиною, і плекаєш чесні наміри, тоді ти вівця? Зараз побачимо». – Останнім зусиллям він повалив її на канапу.

– Ай! – сказала вона, задихаючись від сміху. – Що ж ми побачимо?

Раптом Кетхен почала боронитися насправжки. Вона вишарпнулася; смуга світла, що падала крізь незавішене вікно, освітлювала безладдя її туалету; а обличчя, ніби спухле від напруження, було звернене до дверей. Він повернув голову; там стояла Густа Даймхен і дивилася на них, ніби скам’яніла. Кетхен вирячила очі, а Дідеріх, упираючись колінами в канапу, мало не звихнув собі шию… Нарешті, Густа зачинила двері і рішучим кроком підійшла до Кетхен.

– Ах ти, шльондро! – від щирого серця сказала вона.

– Сама шльондра! – не вагаючись, відповіла Кетхен.

Густа тільки рота роззявила. Вона подивилася на Дідеріха розгублено і так обурено, що її очі сповнилися вологого блиску.

Він запевнив її:

– Панно Густо, це тільки жарт.

Та де там! Густа накинулася на нього:

– Я вас знаю, від вас усього можна чекати.

– Ах, ти його знаєш! – глузливо зауважила Кетхен. Вона підвелась, а Густа присунулася до неї ще ближче. Дідеріх скористався з нагоди, надав своїй постаті гідності й одійшов убік, щоб дати можливість дамам розв’язати цю справу між собою.

– І я маю дивитися на це! – вигукнула Густа.

А Кетхен:

– Нічого ти не бачила! І навіщо тобі взагалі дивитися?

Дідеріхові це також почало здаватися дивним, тим паче, що Густа промовчала. Кетхен явно брала гору. Вона закинула голову і сказала:

– Щодо тебе, то я дивуюся. У кого рильце в пуху, як у тебе…

Густа дуже стривожилася.

– У мене?.. – протягом спитала вона. – Що ж я такого зробила?

Кетхен раптом затнулась, а Дідеріха пойняв страх.

– Сама добре знаєш. Мені неприємно про це говорити.

– Я нічого не знаю, – з жалем у голосі сказала Густа.

– Я б ніколи не повірила, що такі речі можливі, – сказала Кетхен і зморщила носика.

Густі урвався терпець.

– Мені це набридло! Що на вас усіх напало?

Дідеріх запропонував:

– Краще б нам вийти тепер звідси.

Але Густа тупнула ногою.

– Я й кроку не ступлю, поки не дізнаюся. Весь вечір я помічаю, що на мене вилуплюють очі, наче я проковтнула дохлу рибу.

Кетхен відвернулася.

– Ну, от бачиш! Будь удоволена, що тебе не викинули разом з твоїм зведеним братом, Вольфгангом.

– З ким?.. З моїм братом?.. Чому братом?..

У глибокій тиші Густа важко дихала і блукала поглядом по кімнаті. Раптом вона зрозуміла.

– Яка підлість! – з жахом вигукнула вона.

По обличчю Кетхен розлилася солодка посмішка. Дідеріх підняв руки, відхиляючи від себе будь-яку підозру. Густа вказала пальцем на Кетхен.

– Це ви, дівки, вигадали! Ви всі заздрите на мої гроші!

– Авжеж! – вигукнула Кетхен. – Дуже нам потрібні твої гроші, коли за ними ховається така мерзота.

– Та це ж неправда! – заверещала Густа. Раптом вона впала долілиць на канапу і застогнала. – Ах, боже мій, боже мій, що ми накоїли!

– От бачиш, – сказала без жалю Кетхен.

Густа схлипувала все голосніше. Дідеріх торкнув її за плече.

– Панно Густо, не треба, хтось може ввійти. – Він думав, чим би втішити її. – Цього ніколи не можна знати напевне. Ви не схожі одне на одного.

Але його спроби втішити тільки розлютили її. Вона схопилась і перейшла в наступ:

– Ти… ти взагалі добра штучка! – засичала вона на Кетхен. – Я скажу про тебе, що я бачила!

– Так тобі й повірять! Таким не вірять. Про мене кожен знає, що я порядна дівчина.

– Порядна! Обсмикни хоч сукню!

– Такою підлою, як ти…

– Можеш бути лише ти!

Тут обидві злякалися, замовкли і кілька секунд нерухомо стояли одна проти одної з виразом страху та ненависті на повнявих обличчях, таких схожих між собою. Груди в них випнулися, плечі піднялися, руками обидві вперлися в боки і, здавалося, легкі бальні сукні от-от тріснуть на них. Густа зробила ще одну атаку.

– А я все ж таки скажу!

Кетхен остаточно втратила самовладання.

– Тоді поспішай, бо я вийду раніше і розповім, що розчинила ці двері і застукала вас обох.

На це Густа тільки закліпала очима, а Кетхен, раптом заспокоївшись, додала:

– Авжеж, Це мій обов’язок перед собою. Для тебе це вже однаково.

Але Дідеріхів погляд зустрівся з Густиним, порозумівся з ним і, ковзнувши донизу, зупинився на знайденому ними обома в ганчір’ї діаманті, що прикрашав її палець. Дідеріх по-лицарському всміхнувся, а Густа, зашарівшись, підійшла до нього так близько, що майже спиралася на нього. Кетхен тихенько попрямувала до дверей. Схилившись до Густиного плеча, Дідеріх сказав:

– Проте ваш наречений надовго залишає вас на самоті.

– Ах, цей наречений… – відказала вона.

Він ще трохи нахилив голову і пригорнувся лицем до її плеча. Вона не ворухнулася.

– Шкода, – сказав він і так несподівано відсунувся, що Густа заточилася. Вона раптом збагнула, що її становище істотно змінилося. Її гроші вже не були козирем, вони втратили цінність; такий чоловік, як Дідеріх, коштував дорожче. Погляд її відразу ж набрав покірного виразу. Дідеріх поважно сказав:

– На місці вашого нареченого я б у всякому разі повівся інакше.

Кетхен надзвичайно обережно причинила двері знову і повернулася, приклавши пальця до губів.

– Знаєте що? Вистава почалася вже давно, напевне.

– О боже! – сказала Густа; а Дідеріх:

– Ну, тоді ми в пастці!

Він мацав усі стіни, шукаючи іншого виходу; навіть відсунув канапу. Не знайшовши нічого, він роззлостився.

– Тут справді пастка! І через цей старий балаган пан Бук змінив напрямок усіх вулиць. Ну, він ще доживе до того, що я знесу геть цей мотлох! Дайте мені тільки стати радником!

Кетхен хихотіла.

– Чого ви так розпалилися? Тут дуже затишно. Тепер ми можемо робити, що хочемо.

І вона перестрибнула через канапу. Тоді Густа опанувала себе і також хотіла перестрибнути. Але вона спіткнулася. Дідеріх підхопив її. Кетхен теж повисла на його руці. Він підморгнув обом.

– Ну, що ж ми будемо робити?

Кетхен сказала:

– Це вам видніше. Адже ж ми троє знаємо тепер одне одного.

– І втрачати нам теж нема чого, – сказала Густа. І всі троє зареготали.

Але Кетхен раптом жахнулася.

– Ой, горе! В люстрі я схожа на свою покійну бабусю.

– Воно зовсім чорне.

– І подряпане.

Вони наблизили обличчя до скла, намагаючись при тьмяному світлі гасу прочитати вигуки, пестливі імена й дати під надряпаними тут сплетеними серцями, урнами, амурами і навіть могилами.

– Дивіться, он на тій урні! – сказала Кетхен. – «Лише тепер пізнали ми горе…» Чому? Тому, що вони побували тут? Це, певно, були божевільні…

– Ми не божевільні, – заявив Дідеріх. – Панно Густо, адже ж у вас є діамант.

Він намалював три серця, додав до них напис і запропонував дівчатам відгадати, що це значить. Вони з вереском відвернулися, а він гордо сказав:

– Недарма ж цей покій зветься «куточком кохання»!

Раптом Густа злякано скрикнула:

– Хтось дивиться на нас!

З-за люстра висовувалася бліда, як у мерця, голова. Кетхен метнулася до дверей.

– Ідіть-но сюди! – крикнув Дідеріх. – Це тільки намальовано.

Люстро з одного боку відокремилося від стіни, вони повернули його ще трохи. Тоді виступила вся постать.

– Це та сама пастушка, яка за дверима стрибала через струмок!

– Для неї вже все позаду, – сказав Дідеріх, бо пастушка сиділа і плакала. А на зворотній стороні люстра віддалявся пастух.

– Тут є вихід! – Дідеріх показав на освітлену щілину, помацав рукою, двері під шпалерами відчинилися.

– Це вихід, коли все вже позаду, – зауважив він і пішов уперед.

За його спиною Кетхен глузливо сказала:

– У мене нічого немає позаду.

Густа з легким сумом:

– І в мене немає.

Дідеріх удав, ніби не почув. Пересвідчившися, що вони були в одній із маленьких віталень поза буфетом, він швиденько пройшов до дзеркальної галереї і непомітно загубився в юрбі, яка саме цієї хвилини ринула із зали. Всі були схвильовані трагічною долею таємної графині, яка все ж таки вийшли заміж за вчителя музики. У пані Гарніш, пані Кон, бургомістрової тещі – у всіх були заплакані очі; Ядасон, який зняв уже з себе грим, прийшов пожинати лаври, але дами зустріли його не дуже добре.

– Це ваша провина, пане асесоре, що так скінчилося!. Зрештою це ж була ваша рідна сестра!

– Пробачте, пані!

І Ядасон узявся захищати свою точку зору правного спадкоємця графських маєтків. Мета Гарніш сказала:

– Але вам не слід було прибирати такого задирливого вигляду.

Відразу ж усі погляди звернулися до його вух, почувся хихіт, і тієї ж миті Дідеріх узяв під руку Ядасона, який скрекотливим голосом марно допитувався, що трапилося. Смакуючи наперед солодку помсту, Дідеріх повів його туди, де пані фон Вульков прощалася з майором Кунце, палко дякуючи йому за послуги в справі постановки її п’єси. Побачивши Ядасона, вона просто повернулася до нього спиною. Ядасон наче прикипів до підлоги, Дідеріх не міг зрушити його з місця.

– В чому справа? – облудно спитав він. – Ах, так, пані фон Вульков. Ви їй не сподобалися. Прокурором вам уже не бути. Ваші вуха занадто впадають усім у вічі.

Дідеріх був готовий до всього, але потворна гримаса, що викривила Ядасонове обличчя, перевершила всі його сподівання! Куди поділася зачіпна молодецькість, якою Ядасон чванився все життя?

– Я завжди казав… – мовив він зовсім тихо; але Дідеріхові здавалося, що він чує нестямний крик… Потім Ядасон поворухнувся, затупцював на одному місці і повів далі:

– Вам можна сміятися, мій любий! Ви не знаєте, який скарб ваше обличчя. Мені б ваше обличчя і нічого більше – через десять років я був би міністром.

– Ну, ну, – сказав Дідеріх. І додав: – Всього обличчя вам навіть не треба, тільки вуха.

– Хочете їх продати мені? – спитав Ядасон і так глянув на Дідеріха, що той злякався.

– А хіба це можна? – непевно спитав він.

Ядасон, цинічно сміючись, уже підходив до доктора Гейтейфеля.

– Ви ж спеціаліст у галузі вух, пане докторе…

Гейтейфель сказав йому, що справді здійснюються – хоч поки що тільки в Парижі – операції, які зменшують наполовину розмір вух.

– Навіщо зразу всі? – сказав Гейтейфель. – Половину ви спокійно можете залишити собі.

Ядасон уже опанував себе.

– Чудовий дотеп! Розповім у суді. Ах ви, шахраю! – І він поплескав Гейтейфеля по череві.

Дідеріх тим часом зайнявся своїми сестрами, які вийшли з гардеробної, вже перевдягнені для балу. Їх вітали і поздоровляли з усіх боків, а вони розповідали про свої враження на сцені.

– Чай – кава. Боже, як ми хвилювалися! – говорила Магда.

Дідеріх як брат також приймав віншування. Він ішов посередині, Магда повисла у нього на руці, а руку Еммі він затримував силоміць. Вона сичала:

– Облиш цю комедію!

А він серед сміху та привітань сопів:

– У тебе, щоправда, була маленька роль, та будь утішена, коли тобі взагалі дають грати. Подивися на Магду!

Справді, Магда ніжно горнулася до нього; здавалося, вона ладна демонструвати щастя дружної родини доти, поки він побажає.

– Крихітко, – з лагідною пошаною сказав він, – ти мала успіх. Але можу тебе запевнити, що я також. – Він навіть зробив їй комплімент: – А ти сьогодні дуже мила. Для Кінаста ти, мабуть, занадто хороша.

Після того, як на довершення всього пані фон Вульков, уже виходячи, зичливо кивнула їм, сестри і брат зустрічали на своєму шляху тільки найвідданіші обличчя. Залу звільнили, схований за групою пальм оркестр заграв полонез. Дідеріх дуже шанобливо схилився перед Магдою і, тішачися з свого тріумфу, пішов з нею в другій парі, зразу ж за майором Кунце, який ішов у першій парі. Так пройшли вони повз Густу Даймхен, якої ніхто не запросив. Вона сиділа коло горбатої панни Кюнхен і дивилася їм услід з таким виразом, наче її побили. Вигляд її справив на Дідеріха майже таке ж саме враження, як Лауерів у в’язниці.

– Бідна Густа! – сказала Магда.

Дідеріх насупив брови:

– Авжеж, авжеж, такі наслідки.

– Але по суті, – і Магда подивилася на нього спідлоба, – наслідки чого?

– Це байдуже, дитино моя, тепер нічого не зміниш.

– Діделю, ти все ж таки запроси її потім на вальс.

– Не можу. Треба знати свій обов’язок перед самим собою.

По цьому він зразу ж покинув залу. Саме цієї хвилини молодий Шпреціус, тепер уже не лейтенант, а знову гімназист, запросив панну Кюнхен. Він, мабуть, зробив це з поваги до батька горбатої. Густа Даймхен лишилася сидіти. Дідеріх обійшов бічні кімнати, де літні чоловіки грали в карти; Кетхен Цілліх, котру він застукав за дверима з якимсь актором, наставила йому носа, і він увійшов до буфету. Там за столиком прилаштувався Вольфганг Бук і малював у своєму блокноті матерів, які сиділи вздовж стін зали, чекаючи дочок.

– Дуже талановито, – сказав Дідеріх. – А вашу наречену ви вже намалювали?

– З цього боку вона мене не цікавить, – відповів Бук так флегматично, що у Дідеріха виник сумнів, чи зацікавився б Густин жених її пригодами з Дідеріхом у «куточку кохання».

– Вас взагалі не зрозумієш, – розчаровано сказав він.

– Зате вже вас без найменшого зусилля, – відказав Бук. – Тоді на суді під час вашого довгого монолога мені хотілося намалювати вас.

– З мене досить і вашої промови; це була спроба, на щастя, невдала, викликати недовір’я і зневагу в очах широких кіл громадськості до моєї особи і моєї діяльності.

Дідеріх блискав очима. Бук здивовано помітив це.

– Ви, здається, образилися. А я так хотів сказати вам приємне. – Він похитав головою і всміхнувся задумливо і захоплено. – Чи не випити нам пляшечку шампанського? – спитав він.

Дідеріх висловив сумнів:

– Мені з вами… – Але, подумавши, поступився. – Суд установив, що ваші закиди були спрямовані не проти мене одного, а проти всіх націоналістів. Цим, на мій погляд, питання вичерпане.

– Що ж, тоді вип’ємо гейдсику? – спитав Бук. Він змусив Дідеріха цокнутися. – Ви повинні все ж таки визнати, любий Геслінгу, що так докладно, як я, вами взагалі ще ніхто не займався… Тепер я можу вам сказати: ваша роль на суді цікавила мене більше, ніж моя власна. Я потім розіграв її вдома перед люстром.

– Моя роль? Ви, певно, хочете сказати – мої погляди? Щоправда, для вас типовий представник нашого часу – актор.

– Тоді я мав на увазі… іншого. Але ви бачите, наскільки я спостережливіший… Якби мені завтра не треба було обороняти пралю, яка начебто вкрала спідні у Вулькових, я, може, грав би Гамлета. За ваше здоров’я!

– За ваше здоров’я. Для цього ви, звичайно, не потребуєте поглядів.

– Боже, у мене теж є погляди. Та чи завжди ті самі?.. Отже, ви радите мені іти на сцену? – спитав Бук.

Дідеріх уже відкрив рота, щоб порадити йому це, але тут підійшла Густа, і Дідеріх почервонів, бо подумав про неї, коли Бук ставив своє питання. Бук мрійно сказав:

– А тим часом моя ковбаса з капустою пригоріла б, а це така смачна страва.

Але Густа, підкравшися ззаду, затулила йому очі й спитала:

– Хто це?

– А от і вона, – сказав Бук, поляскуючи її по руці.

– Мужчинам тут весело? Може, мені піти? – спитала Густа.

Дідеріх поспішив принести їй стільця, але насправді краще залишився б на самоті з Буком, гарячковий блиск у Густиних очах не віщував нічого доброго. Вона говорила швидше, ніж звичайно.

– По суті, ви чудово підходите один одному, ви тільки дуже церемонитеся!

– Це взаємна повага.

Дідеріх затнувся, потім зробив зауваження, яке вразило його самого:

– Власне кажучи, щоразу, коли я розлучаюся з вашим нареченим, я шалію від злості, але при зустрічі знову радію. – Він випростався. – Якби я не був націоналістом, він зробив би мене ним.

– Зате якби я був ним, – лагідно посміхаючись, сказав Бук, – ви б одбили в мене всяку охоту до цього. Тут уся принада.

Але Густа, мабуть, була заклопотана чимось іншим; вона зблідла і проковтнула слину.

– Я тобі зараз щось розповім, Вольфгангу. Б’юся об заклад, що ти знепритомнієш!

– Пане Розе, будь ласка, чарку геннесі! – крикнув Бук. Поки він мішав коньяк із шампанським, Дідеріх схопив Густу за лікоть і, користуючися з того, що цієї хвилини музика грала особливо гучно, благаюче зашепотів:

– Не робіть дурниць!

Вона зневажливо засміялась.

– Доктор Геслінг боїться. Йому ця історія здається занадто бридкою, а на мою думку, вона тільки кумедна. – І з гучним сміхом: – Що ти скажеш? Говорять, що твій батько з моєю матір’ю… ти розумієш? І тому ми з тобою… ти розумієш?

Бук неквапом похитав головою, потім посміхнувся:

– Хай собі говорять.

Тоді Густа перестала сміятися.

– Що значить – хай собі говорять?

– Ну, якщо нецігчани вірять таким речам, тоді це для них справа звична, а коли так, це не має жодного значення.

– Словами каші не помастиш, – сказала Густа.

Дідеріх визнав за потрібне гарантувати собі безпеку.

– Помилка може статися всюди. Але не можна безкарно нехтувати думкою своїх ближніх.

Густа зауважила:

– Вольфганг гадає, що він занадто добрий для цього світу.

А Дідеріх:

– Ми живемо в суворий час. Хто не борониться, має загинути.

Тут Густа в болісному захопленні вигукнула:

– Доктор Геслінг не такий, як ти! Він захищав мене! Я маю докази, це мені сказала Мета Гарніш, яку я кінець кінцем примусила говорити. Він взагалі єдиний, хто захищав мене. Він на твоєму місці підкупив би тих, котрі насмілюються обмовляти мене!

Дідеріх потвердив це кивком голови. Бук весь час вертів у руках келиха і розглядав своє відображення в ньому. Раптом він поставив його на стіл.

– Хто ж вам сказав, що я охоче не підкупив би кого-небудь, першого, хто попадеться, бо всі вони майже однаково підлі і дурні? – І він підморгнув.

Густа знизала оголеними плечима.

– Так говориться, але вони зовсім не такі дурні, вони знають, чого хочуть… А в дурні якраз шиються розумні, – з викликом закінчила вона, і Дідеріх з іронією кивнув головою.

Тоді Бук глянув на нього очима, в яких зненацька спалахнуло безумство. Він гарячково охопив себе за шию тремтячими руками.

– Але якби мені, – голос його раптом зовсім охрип, – якби мені попався той, хто розпочав усе це, хто поєднує в своїй особі все, що є мерзенного й огидного в усіх, – якби мені попався він, цей збірний образ усього нелюдського, всього долюдського…

Дідеріх, білий, як маніжка, боком сповз із стільця і відступав крок за кроком. Густа скрикнула і, охоплена панічним страхом, відскочила до стіни.

– Це коньяк! – крикнув їй Дідеріх.

Та Буків погляд, що переходив від одного до другого і обіцяв страшну загибель, несподівано пом’якшав. Він підморгнув і весело блиснув очима.

– До цієї суміші я, на жаль, звик, – пояснив він. – Але хай бачать, що ми й це вміємо.

Дідеріх гучно сів на своє місце.

– Комедіант ви, та й годі! – обурено сказав він.

– Ви вважаєте? – спитав Бук, ще веселіше блискаючи очима.

Густа зморщила носика.

– Ну, хочу розважитися, – сказала вона і вже хотіла піти.

Але до них зблизився член окружного суду Фріцше, він уклонився їй і Букові. Чи дозволить пан адвокат протанцювати котильйон з його нареченою? Він говорив надзвичайно ввічливо, начебто бажаючи когось заспокоїти. Бук не відповів, він насупив брови. Але Густа вже взяла Фріцше під руку. Бук подивився їй услід, глибоко замислившись, між бровами в нього лягла зморшка.

«Так, так, – думав Дідеріх, – не дуже приємно, мій любий, зустріти чоловіка, що тільки-но повернувся з веселої мандрівки з твоєю сестрою, а потім ще забирає у тебе з-під носа наречену, і ти нічого не можеш вдіяти, бо інакше скандал стане ще більший, адже ж ваші заручини вже самі по собі є скандалом…»

Бук, схаменувшися, мовив:

– Знаєте, мені тільки тепер по-справжньому захотілося одружитися з панною Даймхен. Я вважав цю справу не дуже… сенсаційною, але нецігчани надали їй пікантності.