Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 27 страниц)

ГЕНРІХ МАНН ВІРНОПІДДАНИЙ

БОРЕЦЬ ПРОТИ ДЕСПОТИЗМУ

Передмова Кіри Шахової

Першої воєнної зими до Спілки радянських письменників надійшов лист, який трохи пізніше, у лютому 1942 року, з’явився на шпальтах газети «Правда». В ньому були такі рядки: «З першого дня цієї війни я знав і стверджував, яким буде її кінець: війська, що вдерлися, неминуче будуть відкинені, а Червона Армія почне наступ проти Німеччини… Ви втілюєте в життя ідею, яка в найближчому столітті пануватиме всюди. Саме тому ви такі чудові воїни: ваша ідея, котра є ваше покликання, має перемогти. Я безмежно захоплююся непохитністю радянського народу, його мужністю, його твердою рішучістю, його самовідданою вірністю справі, яка варта того, щоб заради неї героїчно вмерти і жити». Ці слова написав сімдесятилітній німець, якого по праву називали совістю свого народу, – один з найбільших письменників-реалістів XX століття Генріх Манн.

Все життя, вся творчість великого німецького письменника була присвячена боротьбі за те, щоб справдилися великі ідеали гуманізму, щоб і суспільство, і окрема людина позбулися прагнення до насильства, націоналістичних передсудів, мілітаристського духу. Від самого початку своєї письменницької діяльності Генріх Манн з безжалісною силою викривав вади буржуазного світу, зривав з нього пишне вбрання і показував приховані огидні виразки невиліковно хворого устрою. Активне заперечення суспільства, в якому мільйони приречені на жалюгідне існування для того, щоб тисячі туркгаймерів, геслінгів і вулькових втішалися гараздами і заподіювали несправедливість, – зробило Генріха Манна одним з найбільших сатириків нашого століття. Прогресивні, гуманістичні і демократичні переконання закономірно привели письменника до послідовно антимілітаристської позиції з самого початку імперіалістичної війни, обернули його на вірного друга нашої країни з перших років її існування, допомогли ще в 20-х роках розпізнати небезпеку фашизму і з мужньою вірою в перемогу боротися проти брунатної чуми саме тоді, коли ця пошесть, здавалося, поширилася на всю Західну Європу. На схилі свого довгого віку Генріх Манн бачив живі і переконливі результати діяльності тих історичних сил, що з ними він пов’язав свою долю художника слова і громадського діяча, – в новій соціалістичній дійсності першої на землі Німеччини робітничо-селянської держави – Німецької Демократичної Республіки. За рік до своєї смерті сімдесятивосьмилітній письменник у відповідь на вітальні телеграми керівників НДР Вільгельма Піка та Отто Гротеволя писав: «Для тих, хто чесно і послідовно діє і мислить, успіх визначений наперед. Справа єдиної демократичної Німеччини, справа справедливого миру є справою істини, на яку марно силкуються кинути тінь. На Вашому боці – саме життя. А я, поки живий, стою за перемогу життя і радий, що наші з вами прагнення спільні».

Генріх Манн народився 27 березня 1871 року, тобто був ровесником Паризької комуни, а помер 13 березня 1950 року, звідавши все, що випало на долю людям першої половини нашого бурхливого століття. Його життєвий і творчий шлях не був легким і простим, були на ньому свої труднощі, зупинки, шукання і помилки. Та тепер, коли ми маємо можливість оцінити все зроблене митцем у цілому, коли з вершин часу перед нами розкривається весь краєвид його творчості, можна з цілковитою певністю сказати, що Генріх Манн завжди йшов дорогою прогресу, у великих випробуваннях часу гідно ніс високе звання письменника, змагався на боці сил, яким належить майбутнє.

Мабуть, не багато родин за всю історію людства можуть похвалитися тим, що за життя двох генерацій вони дали світові аж п’ять письменників і серед них двох таких всесвітньовідомих, як брати Генріх і Томас Манни. В родині Маннів художній хист був притаманний майже всім її членам, навіть тим, хто за юнацьких років обрав шлях, далекий від мистецтва, як, наприклад, Віктор Манн, молодший з братів, учений-агроном, що написав цікаву історію своєї обдарованої родини. Рід Маннів, бюргерський з діда-прадіда, належав до тієї великої торговельної буржуазії німецьких портових міст, яка мала свої давні культурні традиції, ділові і культурні зв’язки за межами відсталої, провінційної Німеччини. В романі Томаса Манна «Будденброки» яскраво відбиті важливі етапи піднесення й упаду таких буржуазних родин, як Маннівська, протягом дев’ятнадцятого століття, наприкінці якого стара ліберальна буржуазія змушена була поступитися місцем новій, агресивній імперіалістичній буржуазії вільгельмівської доби. Батько братів Маннів був останнім, хто ще займався в сім’ї торговельними справами, синів вабило інше життєве покликання.

В дитинстві і за молодих літ Генріх і Томас були дуже близькі, мали багато спільного. Пізніше життєві шляхи братів розминалися іноді дуже далеко, щоб наостанку зблизити їх, об’єднати в однакових поглядах на основні проблеми, які хвилювали людство в 30 – 40-х роках. Обидва брати дістали добру освіту, обидва рано виявили нахил до літератури та мистецтва. Молодий Генріх певний час навіть вагався, стати йому маляром чи літератором. І хоча він обрав друге, однак гостре око художника, особливе вміння бачити і фіксувати в пам’яті барви та лінії зовнішнього світу збагатили його і як майстра слова, надали неповторного колориту його портретам, інтер’єрам, пейзажам. За традицією буржуазних родин брати довершили свою освіту подорожами за кордон. Перебування у Франції і особливо ті кілька років, які Генріх Манн разом з братом провів в Італії, вельми позначилися на його естетичних уподобаннях і смаках, збудили в ньому великий інтерес до культури та історії сусідніх народів, підказали низку тем для майбутніх творів. Та головним чинником, який формував світогляд Генріха Манна, була німецька дійсність; саме їй він присвятив свої перші великі твори, зокрема роман «Земля обітована» (1900), який приніс авторові значну популярність.

Для долі Генріха Манна-письменника те, що він народився в час незабаром по утворенні єдиної Німецької імперії, мало чи не вирішальне значення. Об’єднання Німеччини відбулося в рік франко-прусської війни, коли шовіністичний чад змішувався з вірнопідданим фіміамом на честь кайзера Вільгельма І та його «залізного канцлера» Бісмарка, які «залізом і кров’ю» згуртували німецьку націю. Те, про що довгими десятиліттями мріяли кращі сини німецького народу, те, за що боролися революціонери на барикадах 1848 року, відбулося не завдяки переможній народній революції, а внаслідок реакційних маневрів правлячої верхівки. Новопостала буржуазно-поміщицька Німецька імперія семимильними кроками рушила шляхом імперіалістичного розвитку, намагаючись у короткий строк надолужити все те, що було втрачене за століття державної роздрібненості. Вільгельмівська Німеччина, від моменту свого створення найреакційніша капіталістична держава, марила про перерозподіл світу, завоювання ринків збуту, загарбання колоній. Зовнішня і внутрішня політика монархії була войовнича по відношенню до інших держав, антидемократична, спрямована проти прогресивних сил власного народу. Останні десятиліття XIX віку в кайзерівській Німеччині минули під знаком бурхливого розвитку капіталістичного виробництва, запеклих класових боїв, посилення репресій, з боку уряду проти трудящих, нарощування воєнного потенціалу і підготовки до загарбницьких воєн.

Імперіалістичний характер Німецької держави помітно позначився в царині ідеології. Якщо в першій половині XIX століття на яскравому ще й раніше небосхилі німецької філософії засяяли імена Гегеля, Фейєрбаха, Маркса, Енгельса, то в другій половині віку Німеччина дає світові реакційну філософську систему Фрідріха Ніцше з її ірраціоналізмом та культом індивідуалізму, вченням про «надлюдину» і «мораль панів». Само в Німеччині і саме тоді розквітає література, яка апологетизує динамічного промисловця, цього, мовляв, «Фрідріха Великого» в галузі індустрії, або оспівує сталеву волю і безмежну рішучість гордовитого аристократа-офіцера, героя франко-прусської кампанії, який уособлює кращі риси германців – «народу панів». В сентиментальних історіях про кохання аристократа і буржуазки, із щасливим шлюбом під завісу, масова белетристика відбивала опосередковано характерний для країни альянс буржуазії та юнкерства, утворення єдиного правлячого класу, що поєднував у собі найреакційніші риси земельної аристократії та промислово-фінансової буржуазії.

Поруч трубадурів вільгельмівської монархії в тогочасній німецькій літературі виступають і численні письменники-декаденти. Їхні твори свідчили про розгубленість і страх, які пойняли велику частину німецької буржуазної інтелігенції перед лицем нової національної дійсності. Типові для мистецтва занепаду настрої песимізму, зневіри, трагічної самоти, намагання втекти від жорстокої і огидної дійсності в далеке минуле, містику чи світ фантазії та краси притаманні і німецькому декадансові кінця століття. Консервативний романтизм переживає відродження. Активізуються естетські гуртки і школки. В старі міхи «мистецтва для мистецтва» ллється нове вино.

Через специфіку історичного розвитку Німеччини критичний реалізм у німецькій літературі по революції 1848 р. не дав таких значних художніх творів, як російський, норвезький або французький. Слід ще додати, що й по злуці численних німецьких князівств, герцогств та земель у єдину державу в сфері політичній, соціальній, духовній і далі відчувався дуже сильний негативний вплив колишньої роздрібненості. В мистецтві та літературі він знаходив свій вияв у провінційній вузькості, замкненості, локальності тематики і проблематики, камерності звучання. Хоч і були в цей час талановиті письменники-реалісти, як Шторм або Раабе, їхній внесок у скарбницю світової літератури критичного реалізму неможливо порівняти із здобутками Толстого, Ібсена чи Мопассана.

Генріх Манн почав свою літературну діяльність у дев’яностих роках як новеліст. Його новели вельми розмаїті за своєю тематикою, описуваною країною чи добою, позначені й різнорідними стильовими шуканнями автора, і багатьма літературними впливами. Що їх об’єднує, так це глибокий інтерес письменника до складної і тонкої сфери людської психіки, його велика спостережливість і нахил до драматичної напруги, динамічного розвитку дії. Та сам автор уважав їх лише за підготовчий етап, учнівські спроби і справжній початок своєї літературної творчості датував 1900 роком, коли вийшов у світ роман «Земля обітована». За перші десять років нового століття Манн написав шість романів. Це, крім уже згаданого, трилогія «Богині, або Три романи герцогині д’Ассі» («Діана», «Мінерва», «Венера») (1903), романи «Гонитва за коханням» (1904), «Вчитель Унрат» (1905), «Між расами» (1907), «Маленьке місто» (1909).

Не все тут було рівноцінне, не все з однаковим успіхом витримало пробу часу. На ідейній концепції «Богинь», як і на формальній стороні трилогії, виразно позначилися декадентські впливи; романи ці пройняті естетством і індивідуалізмом, хоча й не позбавлені критики брудного світу грошей, що розбещує і губить навіть по-справжньому обдарованих людей. В романі «Гонитва за коханням» дія точиться в середовищі артистичної богеми Мюнхена, міста, в якому Манн жив довгий час. Письменник уже зрікається хвали гордій індивідуальності на зразок Віоланти Ассі, яка протиставляє себе нікчемному оточенню. Він показує, які необгрунтовані претензії егоцентричної особистості поставити себе над суспільством, відкинути будь-яку мораль, стати, говорячи словами Ніцше, «по той бік добра і зла». Але й тут Манн ще не може цілком позбутися певних моментів, характерних для декадентського мистецтва. Змальовуючи розклад буржуазії, автор надає багато місця картинам оргій, еротичним сценам. Деякі сторінки книги неприємно натуралістичні.

Серед перших романів вирізняється «Маленьке місто», і не лише тому, що цей твір постав не з німецьких, а з італійських вражень (багато з Віолантиних пригод діялося також на італійському тлі). Важливою відмінністю «Маленького міста» було те, що письменник уперше спробував поставити в центрі оповідання не індивіда, а масу, колектив, народ. В цьому творі Манн показує, як у мікрокосмі провінційного містечка в дещо карикатурному вигляді відбиваються політичні і соціальні конфлікти, які хвилюють європейське суспільство. Він створює цілу галерею виразних постатей-типів, розкриває перед читачем глибший сенс зовні буденних справ. Навколо дрібного питання про те, буде чи не буде дозволено мандрівній оперній трупі дати в місті свої вистави, розгортається запекла боротьба між фанатичними клерикалами і не менш фанатичними «прогресистами», причому кожна з партій запобігає перед народом. Письменник переконливо і оригінально виявляє складний діалектичний зв’язок різних явищ, які в сукупності дають те, що ми називаємо життям суспільства. Діалектика характерів, стосунків, конфліктів – сильна сторона цього трагікомічного твору, в якому органічно поєднуються задирлива іронія і пафос великих пристрастей. Томас Манн називав цю братову книгу кращою з усього ним на той час написаного і бачив у ній «духовний поворот до демократії, до спільності, до об’єднання, до любові».

Та більшість дослідників творчості Генріха Манна найцікавішими творами першого періоду його письменництва вважає сатиричні романи «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», в яких з особливою силою виявився своєрідний талант митця, котрий зразу ж, уже в своєму первістку, зарекомендував себе як безжалісний саркастичний критик буржуазного суспільства.

Навіть при першому побіжному знайомстві з романом «Земля обітована» в око впадають риси, які свідчать про його близькість до творів великих французьких письменників – Бальзака і Мопассана. Андреас Цумзе – головний герой роману – сприймається як ще одна модифікація образу буржуазної молодої людини XIX століття, як логічне завершення розвитку типу, що починався постаттю Ежена Растіньяка, щоб за кілька десятиліть деградувати до Жоржа Дюруа. Андреас Цумзе близький родич Дюруа, його, сказати б, німецький кузен. Мопассан назвав «любого друга», точніше людей цього типу, «чоловіком-повією». Це визначення дуже пасує і героєві «Землі обітованої». Кар’єрист і вискочень, як і його старший побратим, він хіба трохи сентиментальніший та недолугіший, трохи необережніший і тому програє свою життєву ставку. Не тільки риси характеру головного героя, але її чимало ситуацій, сюжетних ходів викликають у пам’яті схоже з романів французьких критичних реалістів. Та під пером молодого німецького письменника вони набувають нового, різко сатиричного забарвлення, стають гротесковими. Те, що у героїв Бальзака було трагедією, драмою, пристрастю, у персонажів Манна, які живуть і діють за нових історичних умов, скидається на ниций фарс, розіграний зажерливими, але нездарними акторами. В критиці часто висловлюється думка, що образові Андреаса Цумзе вадить статичність. Він не розвивається в часі. Автор лише грунтовніше, сказати б, у різних ракурсах показує ті ж самі незмінно притаманні йому якості. Але в такому зображенні є своя переконлива логіка. Постаті роману не мають перспективи розвитку, якихось змін на краще, вони безперспективні, як і форми суспільства, в якому живуть і діють. Розклад буржуазного суспільства породжує продукти гниття і не вивільнює нової енергії.

Надзвичайно вразливий на те, що звуть «духом часу», Генріх Манн схопив важливу прикмету світу, який його оточував, – внутрішню порожнечу і закостенілість при зовнішній розкішності й метушні. Зокрема це відбилося і в тому, що постаті роману, рухаючись і діючи, залишаються внутрішньо незмінними, духовно інертними. Це стосується і справжнього героя капіталістичної Німеччини мільйонера Туркгаймера, навколо якого, як укруг ритуального боввана, рухається все виведене в романі. Він центр і магніт «обітованої землі», на блиск його грошей, як комашня на вогонь, летять молоді й старі андреаси цумзе. Він диктує свої умови політикам, урядовцям, пресі, бо він платить і може, практично беручи, купити все і всіх, від актриси до міністра, від журналіста-початківця до маститого метра літератури, від оплесків захоплення до дівочого кохання. Він активний та динамічний у галузі накопичення грошей і зашкарублий, нерухомий у тій делікатній сфері, яка зветься духовністю.

В романі по-бальзаківському людно. Десятки майстерно виписаних постатей, у кожної своя неповторна манера говорити, свої жести, свої примхи і… свої розрахунки щодо того, як краще пристосуватися, влаштуватися, урвати, аби собі, аби більше, смачніше, дорожче! Манн не дає в романі картини життя всієї країни чи всього Берліна, він обмежується досить вузьким соціальним середовищем – буржуазні підприємці, банкіри й промисловці і та частина інтелігенції, що спродалася їм, слугує їхнім діловим інтересам, улещує, тішить і розважає. Це середовище в романі замкнене і нерухоме, хоч велика кількість сцен світського життя і може створити якусь ілюзію енергії. Насправді письменник змальовує існування, в якому можливі лише кількісні, а не якісні зміни. Іронія, що наскрізь просякає роман, є сама по собі запереченням подібного середовища та форм його життя. Автор широко вдається до таких прийомів загострення художнього образу, як гротеск або сатирична гіпербола, проте вони не втрачають у нього цілком реального життєвого змісту. Маннова сатира густо насичена барвами, та вони, зрозуміло, не складають гармонійного колориту, не милують ока. Це кричуща строкатість, що дратує і викликає відчуття чогось неприємного, вульгарного і позбавленого смаку, чим саме і був об’єкт Маннового зображення. Якщо вдатися до прикладу із спорідненої царини – живопису, образи «Землі обітованої» своїми кольорами й різкими лініями близькі до картин відомого німецького маляра-сатирика Отто Дікса, його триптиха «Велике місто» (можливо, що роман надихав художника в цій праці).

«Вчитель Унрат, або Кінець одного тирана» – великий здобуток Генріха Манна в галузі соціально-психологічної сатири. З надзвичайним блиском виявився його хист до створення монументальних сатиричних образів, які по праву можуть стояти поруч кращих літературних типів, що давно вже стали для мільйонів читачів живим утіленням певних людських рис, чеснот і вад. Вчитель Унрат, німецький унтер Пришибеєв, – мерзенний виплід державної системи, що спирається на насильство. Його ненавидять і бояться не лише учні гімназії, де він викладає. І ті, що давно вже покинули шкільну лаву, зберігають десь на дні душі липучий ляк і почуття безсилості перед владою, які вщепив їм за дитинства вчитель-тиран. Найстрашніше не те, що Унрат – недорікувата, обмежена людина, тупий педант, сповнений недовіри і ненависті – покликаний вчити і виховувати дітей, хоч і це велике лихо. Найгірше те, що цей «педагог і напутник» не якийсь ганебний виняток, а норма кайзерівської школи. З усіма своїми бридотами він чудово вписується в щоденне життя вільгельмівської Німеччини. Він породження цього життя і одночасно його інструмент для формування покірливих і тупих вірнопідданців. Та постать вчителя Унрата має глибший зміст як втілення найреакційніших сторін німецької дійсності кінця минулого століття. «Унратівщина» як суспільне явище була відкрита письменником задовго до того, як духовні годованці похмурого вчителя-тирана – німецькі фашисти – стали запроваджувати в життя його людиноненависницькі принципи. Тим-то і великий Генріх Манн-сатирик, викривач капіталістичного суспільства, що, висміюючи різні негативні явища, характерні для цього суспільства, він спроможний побачити найнебезпечніше, найсуттєвіше і показати його на повний зріст.

У зв’язку з цим слід згадати ще одну важливу тему роману – історію згубної пристрасті Унрата до співачки вар’єте Рози Фрейліх. Спочатку це почуття здається незбагненним, неймовірним, навіть таким, що порушує правду образу бездушного самітника, для якого кохання – це щось гріховне, підозріле, ба навіть крамольне. Та пізніше стає очевидним глибокий авторів задум. Манн показує, як у душі людини, вихованої в державі насильства, придушені людські почуття набувають викривленої, потворної форми. Всі природні прояви людської вдачі, загальмовані, загнані в підсвідомість, вибухають пристрастями, які здаються ірраціональними. Кохання набуває рис еротичної манії або садистської жорстокості. Відчуття своєї приниженості знаходить компенсацію у мстивому знущанні з тих, хто беззахисний або підвладний. Манн дає читачеві можливість зазирнути у «безодні» душі вірнопідданого раба, як до нього це робив Достоєвський, і це допомагає зрозуміти деякі причини пізнішого явища – нелюдської жорстокості німецьких фашистів, яка здавалася багатьом незбагненною, ірраціональною.

Як і в іншому сатиричному романі, у «Вчителі Унраті» нема позитивних героїв. Зображеному злу протистоїть авторів гуманістичний світогляд, який дає йому право і силу судити і засуджувати хибне суспільство, що спирається на владу грошей, примус і облуду; суспільство рабів і тиранів. Ще сильніше, ніж у «Землі обітованій», відчувається в цій сатирі жахлива духовна порожнеча світу власників, його розтлінний вплив на все, що становить для людини зміст і цінність її життя. Наука, мистецтво, віра, кохання, батьківські почуття, людська гідність – все втрачає свою природну вагу і призначення, переводиться і нікчемніє. Щедро використовуючи гротескні образи й ситуації, Генріх Манн показує цілковиту аморальність суспільства, в якому вихователями та моралістами можуть бути унрати, в якому за мистецтво править розпусне фіглярство Рози Фрейліх, речниками християнської віри виступають цинічні й егоїстичні святенники, а кохання стає товаром з ринковою вартістю, не більше.

Ще на початку століття Манн задумує новий твір, головною постаттю якого мав стати буржуа доби Вільгельма II. Не великий фінансовий магнат, як Туркгаймер, не «столична штучка», а типовіший на той час середній капіталістичний діяч провінційного масштабу, який ще має стати «фігурою». В січні 1907 року він пише оповідання «Гретхен», котре можна розглядати як підготовчу роботу до роману «Вірнопідданий», своєрідний начерк характеру і середовища, що стануть у центрі уваги письменника в наступні роки. Манн довго не друкував цього оповідання, мабуть маючи намір зробити його одним з епізодів майбутнього роману. На схилі віку він згадував в автобіографічній книзі «Огляд століття», що безпосередньо наштовхнуло його на задум «Вірнопідданого». Одного разу він спостерігав, як буржуазна публіка палко й улесливо вітала кайзера Вільгельма II на Унтер ден Лінден. Водночас хазяїн кав’ярні, де сидів письменник, брутально вигнав із зали якогось чоловіка лише за те, що той був робітником і йому не місце було серед «чистого та добромисного» товариства. Цей разючий соціальний контраст, як блискавка, осяяв саму сутність Німецької держави, але, як писав Манн по сорока роках, «мені було потрібно шість років все сильніших переживань, поки я був підготовлений до того, щоб написати «Вірнопідданого» – роман про буржуазію доби Вільгельма II». Розглядаючи творчість письменника в цілому, можна сказати, що більшість написаного ним за перше десятиліття творчості, передусім «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», були ніби ідейно-художньою підготовкою до написання цього сатиричного шедевру.

Є підстави гадати, що перший варіант роману був написаний ще 1910 року, але авторові знадобилося ще понад три роки, щоби вважати книгу завершеною. Жодний з попередніх творів не вимагав від нього таких великих зусиль, не забирав стільки часу.

Уривки з роману, присвячені дитячим літам героя та його перебуванню в Берлінському університеті, з’явилися в сатиричному журналі «Сімпліціссімус» в 1911–1912 рр. Та повністю твір зміг бути надрукований німецькою мовою лише по листопадовій революції 1918 року та поваленню монархії. Тільки ці історичні події зняли заборону публікації «Вірнопідданого». Цікаво відзначити, що вперше роман було видано 1915 року в Росії, причому перекладено його було просто з рукопису. «Я виступив з романом «Вірнопідданий» раніше, ніж це було можливе… Лише в кінці 1918 р. його могли читати і справді читали: позірно він мав великий успіх серед усіх німців, котрі після програної війни спершу вкинулися в роздуми про своє становище. Та скоро вони покінчили з цим і поводилися далі так, наче нічого не сталося». (Якими актуальними здаються слова великого письменника, коли думаєш про сучасну ситуацію у Західній Німеччині!)

«Вірнопідданий» – перша частина трилогії «Імперія», наступні томи якої, «Бідні» та «Голова», були створені в 1917–1925 рр. Але це водночас і цілком завершений, самостійний роман, до того ж, безумовно, найкращий у трилогії, а можливо, і найкраща книга Генріха Манна взагалі.

На відміну від попередніх творів із досить складною, а подекуди й плутаною структурою «Вірнопідданий» вражає простотою і стрункістю побудови. Письменник використовує архітектоніку ро-ману-виховання, історії життя та історії кар’єри, але надзвичайно широко розсуває межі цієї традиційної і трохи старомодної в XX столітті форми, ще раз доводячи, яка вона гнучка і містка. Сюжет роману тісно пов’язаний з постаттю головного героя, «вірнопідданого» Дідеріха Геслінга. Але перипетії долі цієї малопочтивої особи допомагають письменникові показати основні конфлікти політичного та соціального життя кайзерівської Німеччини передвоєнних десятиліть, виявити докорінні суперечності цілого періоду в розвитку капіталістичного суспільства. Даючи узагальнений образ імперіалістичної держави та її керманичів, апостолів експлуатації і мілітаризму, Манн напрочуд виразно і переконливо змальовує національні особливості Німецької держави та її буржуазії, ті вкрай сприятливі для реакції умови, за яких міг сформуватися тип «вірнопідданого». Саме досконале знання цих умов дає письменникові можливість зазирнути в майбутнє, не раз стати прозірцем прийдешніх подій. На останніх сторінках роману він змалював символічну сцену зливи, яка змиває з лиця землі весь монархічний накип, весь бруд кайзерівського райху. Революція 1918 року в Німеччині була ніби справдженням пророчої метафори митця. Так само пророчими були попередження Генріха Манна про небезпеку націоналістичної істерії та сліпого схиляння перед «залізним вождем». Всім відомо, до чого ці тенденції, що їхній зародок він так проникливо помітив, призвели німецький народ пізніше, за років панування Гітлера та його зграї, які незліченні жертви та тяжкі страждання принесли народам світу.

В перших же рядках роману «Вірнопідданий» Генріх Манн знайомить читачів з маленьким Діделем Геслінгом, хворобливою і заляканою дитиною. Основний метод виховання, який застосовують його батьки, це биття. Страх перед батьковою караючою десницею, озброєною міцним ціпком, – перше, найглибше почуття малого. Цей страх в’їдається в його душу назавжди, набуваючи протягом Дідеріхового життя різних форм: поваги до авторитетів, учителів, старших студентів, командирів; схиляння і плазування перед владою; солодкого тремкіту від споглядання сильних світу цього. Зроджений насильством, цей ляк занапащає добрі задатки дитячої натури, спотворює її; пробуджує в свою чергу нахил до насильства, мстивість; вчить брехати, викручуватися, підлабузнювати. Жорстоке й нерозумне виховання – не приватний принцип Дідеріхових батька й матері. Це норма німецького життя, яка панує в родині, школі, казармі. Письменник постійно підкреслює нормативність чинників, що впливають на формування Геслінгової особистості, показує типовість етапів і методів виховання вірнопідданого бюргера. Автор загострює цю думку і тим, що залюднює роман численними Дідеріховими духовними близнюками, покликаними до життя специфічними умовами імперії.

Спершу був страх. Але зразу ж за цим дитина з багатої родини навчається розуміти і свою силу, яка випливає з багатства. Щойно побитий батьковим ціпком, Дідель, увесь у сльозах, уже розмахує кулаком і показує язика робітникам батьківської фабрики, які наважилися сміятися з нього, хазяйського сина. Він швидко розуміється на тому, де слід бути покірливим, а де можна дозволити собі зухвалість і брутальність. Так складається роздвоєна вдача майбутнього вірнопідданого, рабська і тиранічна водночас.

В школі Дідеріх проходить через руки вчителів, подібних до Унрата. Він радо скоряється паличній дисципліні, легко пристосовується до схоластичних методів навчання, стає вірником і шепотинником для найжорстокіших наставників. Беззастережне схиляння перед силою і владою занапащають звичайні моральні критерії. Моральним стає те, до чого заохочує влада. І Дідеріх виказує своїх товаришів, зраджує і провокує їх, а потім, як справжній Іуда, висловлює покараним своє фарисейське співчуття. Зрадництво стає його другою натурою. І він може заради власного зиску зрадити будь-кого, починаючи від однокашників і кінчаючи рідними, ба навіть колишніми кумирами.

Батько посилає Дідеріха по закінченні гімназії до університету в далекий Берлін. Новий час вимагає від промисловця технічної підготовки, і майбутньому паперовому фабрикантові не завадить освіта хіміка. Та головна освіта, якої набуває молодий Геслінг в Берліні, не фахова, але політична. Тут вивершується його класове усвідомлення. В університеті він увіходить до лав реакційної студентської корпорації «Нова Тевтонія». Сама назва цієї організації свідчить про її шовіністичний характер. За кухлем пива слухає Дідеріх палких, хоч і недорікуватих промовців, котрі славлять велику німецьку націю і паплюжать усі інші народи. Від них він переймає шовіністичний і мілітаристський жаргон, на якому буде висловлюватися навіть у найінтимніші моменти свого життя. Захлинаючись п’яним шалом, молодий карпорант співає націоналістичних пісень і цілком тверезо вчиться ненавидіти «крамолу», «мерзенних бунтівників», що наважуються піти проти підвалин монархії, проти власності і «порядку». Формування «мужнього світогляду» героя довершується коротким перебуванням в армії, у «великому цілому», до якого він мріяв належати. Та умови військової служби в кайзерівській армії вимагають від крихкотілого товстуна з пивним черевцем надто великих зусиль. Скориставшися першою-ліпшою нагодою, Дідеріх здихався свого «патріотичного обов’язку». Однак пізніше це приховане дезертирство не заважає безсоромному нахабі проголошувати панегірики на честь армії та похвалятися своїм славним військовим минулим. Сторінки книги, відведені для розповіді про невдатне Дідеріхове перебування в армії, належать до кращих антимілітаристських сторінок світової літератури. В романі автор ними не обмежується. Він послідовно виступає проти німецького мілітаризму, який просякає всі осередки суспільного організму. Добрий десяток сатиричних образів старих і молодих вояк допомагає письменникові зірвати з чола кайзерівської армії патріотичні та героїчні лаври, показати її насильницьку суть.