Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 27 страниц)

Дідеріх уже навчився володіти собою, навчився правил пристойності, корпоративного духу, навчився дбати про ідеали. Тільки з жалем і огидою думав він про своє минуле злиденне життя бродячого дикуна. Тепер в його життя ввійшли порядок і обов’язок. У точно визначені години він приходив на квартиру до Вібеля, у фехтувальний зал, до перукаря і на ранковий кухоль пива. Післяобіднє вештання містом знову приводило до пиварні, і кожен крок робився в корпорації під наглядом, з дотриманням усіх тонкощів етикету і взаємною поштивістю, яка, проте, не виключала добродушної грубості. Одного разу коло дверей туалету Дідеріх зіткнувся з одним із своїх університетських однокашників, з яким досі підтримував тільки офіційні стосунки, і, хоч обоє вони ледве стояли на ногах, ні один з них не хотів пройти раніше за другого. Довго розсипалися вони компліментами один перед одним, аж поки обоє, силою настійної потреби, налітаючи один на одного, як два кабани, вдерлися до дверей, так що аж лопатки затріщали. Це було початком їхньої дружби. Переживши разом хвилини людської слабості, вони й потім, за офіціальною випивкою, сідали поруч, пили на брудершафт і називали один одного «свинею» і «бегемотом».

Не завжди корпоративне життя поверталося своєю веселою стороною. Воно потребувало жертв; воно привчало мужньо зносити скорботу. Сам Деліч, що так часто був джерелом веселощів, завдав «Новій Тевтонії» горя. Якось уранці, коли Дідеріх і Вібель зайшли до нього, він стояв перед умивальником і лише встиг сказати: «А, це ви? Вас сьогодні теж мучить спрага?» – як раптом, перш ніж вони встигли підхопити його, упав на підлогу разом з тазом і глеком. Вібель обмацав його: Деліч не поворухнувся.

– Розрив серця, – коротко сказав Вібель.

Твердим кроком він підійшов до дзвоника. Дідеріх підняв черепки і витер підлогу. Потім вони перенесли Деліча на ліжко. Нестримному хазяйчиному голосінню вони протиставили сувору витримку, гідну членів їхньої корпорації. Потім пішли виконувати необхідні формальності. Дорогою, розмірено крокуючи в ногу з Дідеріхом, Вібель сказав із стоїчною зневагою до смерті:

– Це може статися з кожним із нас. Пиятика – не жарти. Кожен повинен це розуміти.

Дідеріх поділяв загальний урочистий настрій, викликаний тим, що Деліч лишився вірний своєму обов’язкові і помер на полі честі. З гордістю ішли вони за труною. «Нова Тевтонія» – наш стяг!» – можна було прочитати на кожному обличчі. Спустивши прикрашені крепом рапіри, вони стояли на цвинтарі із зосередженими обличчями воїнів, в яких найближча битва може відібрати життя так, як попередня забрала його в їхнього товариша; похвали покійникові, про якого найстаріший член корпорації сказав, що він заслужив найвищої нагороди в школі мужності та ідеалізму, розчулили їх усіх, ніби стосувалися їх самих.

На цьому Дідеріхове учнівство скінчилося, бо Вібель вийшов з корпорації, щоб підготуватися до екзамену на референдарія; і відтепер Дідеріх мусив самостійно запроваджувати в життя перейняті в нього принципи і вщеплювати їх новакам. Він робив це суворо, свідомий своєї високої відповідальності. Горе новакові, що заслужив «великого келиха»! Не минало й п’яти хвилин, як він навпомацки, тримаючись за стіни, вибирався із зали. Одного разу трапилося щось жахливе: новак пройшов у двері раніше за Дідеріха. За кару йому була восьмиденна заборона цокатися з ним під час пиятики. Не пиха і не себелюбство керували Дідеріхом: лиш його висока думка про честь корпорації. Він сам був тільки людиною – отже, нічим; всі його права, все його значення і вага випливали з корпорації. Навіть фізично він завдячував їй усім: округлістю білого обличчя, черевцем, яке викликало у новаків таку пошану, привілеєм приходити на публічні урочистості у високих чоботях, із стрічкою через плече та в кольоровій шапочці, втіхою носити мундира! Звичайно, він досі повинен був поступатися місцем лейтенантові, оскільки корпорація, до якої належав лейтенант, була, безперечно, вища; та принаймні він міг не боятися трамвайного кондуктора, той не наважиться нагримати на нього. Його мужність була грізно накреслена на його обличчі рубцями, що перетинали підборіддя, борознили щоки і врізалися в коротко обстрижений череп, – і яка то радість мати змогу щодня доводити її кожному! Якось несподівано трапилася блискуча нагода. Він, Готліб Горнунг і покоївка їхньої хазяйки втрьох були на танцях у Галензее. Вже кілька місяців друзі спільно наймали приміщення, де прислужувала гарненька дівчина; обоє вони робили їй незначні подарунки і в неділю їздили разом з нею за місто. Що ж до того, чи домігся Горнунг у неї того ж самого, що й він, то про це Дідеріх мав свої власні припущення. Офіційно і від імені корпорації це було йому невідомо.

Роза була гарно одягнена, і на балу охочих залицятися до неї знаходилося чимало. Щоб протанцювати з нею ще одну польку, Дідеріх змушений був нагадати, що він купив їй рукавички. Він уже віддав їй, як личить перед танцем, церемонний уклін, як раптом хтось несподівано втерся поміж них і потяг Розу до танцю. Дідеріх розгублено дивився їм услід з неясною свідомістю, що безкарно лишити цього не можна. Але ще раніше, ніж він встиг щось вирішити, якась дівчина, протовпившись крізь танцюючі пари, кинулася до Рози, дала їй ляпаса і грубо вирвала її з кавалерових рук. Побачивши це, Дідеріх зразу ж попрямував до Розиного викрадача.

– Шановний пане, – сказав він, твердо дивлячись йому в очі, – ваша поведінка обурлива.

Той відповів:

– Хай так!

Вражений таким незвичним поворотом офіційної розмови, Дідеріх пробелькотів:

– Грубіян!

Той чітко відповів:

– Бовдур, – і зареготав.

Зовсім приголомшений такою зневагою до етикету, Дідеріх хотів уже вклонитися й відійти, але той раптом штовхнув його в живіт, і тієї ж миті вони вже каталися по підлозі. Серед вереску і підохочувальних вигуків вони боролися доти, доки їх не розборонили. Готліб Горнунг, який допомагав шукати Дідеріхове пенсне, зненацька крикнув: «Он він чкурнув!» – і кинувся навздогін. Дідеріх за ним. Вони підбігли саме тоді, коли Дідеріхів супротивник з якимось супутником сідав на візника, і найняли першого, що їм трапився. Горнунг твердив, що корпорація не може цього дарувати.

– Погань, сам тікає, а про даму забув.

Дідеріх заявив:

– Щодо Рози, то для мене вона більше не існує.

– Для мене теж.

Дорогою вони дуже хвилювалися.

– Чи доженемо їх? У нас не коняка, а якась шкапа.

– А що, як цей мужлай не зможе відповісти за свої вчинки на дуелі?

Було вирішено: «Тоді інцидент офіційно не відбувся».

Перший візник спинився в західній частині міста, біля цілком пристойного будинку. Двері зачинилися Дідеріхові й Горнунгу перед самим носом. Вони вирішили чекати. Стало прохолодно, вони ходили туди й сюди перед будинком, двадцять кроків уліво, двадцять кроків управо, не спускаючи очей з парадного ходу, і повторювали ті ж самі грізні й багатозначні слова. Тут може йтися лише про пістолети! Цього разу за честь «Нової Тевтонії» ворог заплатить дорого! Аби тільки той не був справді якимсь мужлаєм!

Нарешті з’явився швейцар, і вони почали його розпитувати. Вони намагалися описати йому молодих людей, але виявилося, що у жодного з них не було якихось особливих прикмет. Горнунг ще завзятіше за Дідеріха наполягав на тому, що треба чекати, і вони ще дві години ходили туди й сюди, аж поки з дому вийшло двоє офіцерів. Дідеріх і Горнунг вирячили очі, не бувши певні, що тут нема якої помилки. Офіцери зніяковіли. Один неначе навіть зблід. Тоді Дідеріх зважився. Він підійшов до зблідлого офіцера:

– Шановний пане…

Голос не слухав його. Лейтенант зніяковіло сказав:

– Ви, мабуть, помиляєтесь.

Дідеріхові вдалося вимовити:

– Аж ніяк. Я змушений вимагати задоволення. Ваша поведінка…

– Я вас зовсім не знаю, – пробелькотів лейтенант.

Але його товариш прошепотів йому: «Так діла не буде».

Він узяв у нього візитну карточку, приклав до неї свою і простяг обидві Дідеріхові. Дідеріх подав свою, потім прочитав: «Альбрехт граф Тауерн-Беренгейм». І вже не читаючи другої, став поквапливо і старанно уклонятися. Тим часом другий офіцер звернувся до Готліба Горнунга:

– Мій друг, звичайно, дозволив собі тільки невинний жарт. Проте він ладен дати перше-ліпше задоволення; я хочу тільки заявити, що образливих намірів у нього не було.

Його супутник, до якого він при цьому повернувся, знизав плечима. Дідеріх пробелькотів:

– О, я дуже вдячний!

– Отже, ми можемо вважати, що з цією справою покінчено, – сказав один із них, і обидва офіцери пішли геть.

Дідеріх ще й досі стояв на місці з вогким лобом і затуманеною свідомістю. Зненацька він глибоко зітхнув і повільно всміхнувся.

Після цього в пиварні тільки й розмов було що про цю пригоду. Дідеріх вихваляв перед своїми товаришами по чарці справді лицарську поведінку графа.

– Справжній аристократ завжди лишається вірний собі.

Його випнуті губи нагадували мишачу нірку, коли він мовив:

– Манери – не пуста штука.

Знову й знову звертався він до Горнунга, як до свідка великої події в своєму житті.

– І все так просто, правда? О, навіть рисковатий жарт не спиняє цих панів. І як він поводився: б-бездоганно, кажу я вам! Пояснення його вельможності були такі вичерпні, що я ніяк не міг… Ви розумієте: не можна ж бути грубіяном.

Всі зрозуміли це і запевнили Дідеріха, що «Нова Тевтонія» в цій справі поводилася цілком пристойно. Візитні карточки обох аристократів обійшли всіх новаків і були прибиті під кайзеровим портретом, між схрещеними рапірами. Не було жодного новотевтона, який би цього вечора не впився.

Семестр закінчився; але у Дідеріха й Горнунга на дорогу додому грошей не було. Вони вже давно не мали грошей на найнеобхідніше. З огляду на ті обов’язки, що їх накладала на Дідеріха належність до корпорації, сума, визначена йому, була збільшена до двохсот п’ятдесяти марок, а проте він багато заборгував. Усі джерела були вичерпані, спраглий погляд бачив навкруги саму висохлу пустелю, і зрештою довелося, хоч як мало це личило лицарям, подумати про стягнення тих грошей, які вони самі свого часу позичили товаришам. Звичайно, за цей час дехто із старих корпорантів встиг забагатіти. Та Горнунг марно шукав таких у своїй пам’яті; тоді Дідеріх згадав про Мальмана.

– До нього можна, – заявив він. – Адже ж він не був у жодній корпорації: це просто негідник і скнара. Спробую все ж таки навідатися до нього.

Але Мальман, побачивши Дідеріха, відразу вибухнув громовим реготом, про який Дідеріх майже забув і який зразу збавив йому хоробрості. Який Мальман нетактовний! Адже ж він повинен був відчути, що тут, в його юридичному бюро видачі патентів, разом з Дідеріхом духовно приявна вся «Нова Тевтонія», і вже заради неї слід було б поставитися до Дідеріха з пошаною. Дідеріхові здалося, наче його раптом вирвали з якогось єдиного цілого, що вливало в нього силу, і він зненацька опинився перед цією людиною сам на сам. Непередбачене й неприємне становище! Тим простіше виклав він суть справи. О, він не просить своїх грошей, він ніколи не поставився б так до товариша! Коли б Мальман тільки зробив йому послугу і поручився за його вексель. Мальман відкинувся на спинку крісла і поважно, без вагань відповів:

– Ні.

Дідеріх був приголомшений:

– Як це ні?

– Порука за когось суперечить моїм принципам, – пояснив Мальман.

Дідеріх почервонів від обурення.

– Але ж я поручився за вас, і потім векселя було подано мені, і мені довелося сплатити за вас сто марок. А ви сховалися.

– От бачите? А якби я тепер поручився за вас, ви б так само не заплатили.

Дідеріх тільки закліпав очима.

– Ні, дружочку, – закінчив Мальман, – якби я наважився поповнити самогубство, то обійшовся б і без вас.

Дідеріх набрався духу і задирливо сказав:

– Ви, очевидно, не маєте уявлення про те, що таке честь, шановний пане!

– Анінайменшого, – підтвердив Мальман і зайшовся громовим реготом.

Дідеріх, карбуючи кожне слово, заявив:

– Ви взагалі, здається, шахрай, до того ж патентований.

Мальман перестав сміятися; його очі на маленькому обличчі запалали злобою, він підвівся:

– Забирайтеся звідси, – спокійно сказав він. – Мені наплювати на цю розмову, але в сусідній кімнаті сидять мої службовці, і їм не слід таке слухати.

Він схопив Дідеріха за плечі, повернув його і підштовхнув до дверей. За кожну спробу вирватися Дідеріх діставав міцного стусана.

– Я вимагаю задоволення! – кричав він. – Ви повинні зі мною битися.

– Саме це я й роблю. Ви що, не помічаєте? Тоді я покличу ще когось на підмогу. – Він відчинив двері: – Фрідріху!

І Дідеріх потрапив до рук пакувальника, який скинув його зі сходів. Мальман гукнув навздогін:

– Не майте на мене зазле, дружочку! Якщо у вас знову буде якась потреба, приходьте ще.

Дідеріх почистився і вийшов від Мальмана в пристойному вигляді. Тим гірше для Мальмана, якщо він так поводиться! Дідеріхові не було чим собі дорікати; суд честі його виправдав би цілком. Це вкрай обурливо, що якийсь індивід може собі на таке дозволити; Дідеріх був ображений за всі корпорації. З другого боку, не можна було відкинути того, що Мальман значно відсвіжив колишню Дідеріхову повагу до нього. «Який негідник, – думав Дідеріх. – Але таким треба бути…»

Вдома лежав рекомендований лист.

– Тепер ми можемо їхати, – сказав Горнунг.

– Як це ми? Мені самому потрібні ці гроші.

– Ти, звичайно, жартуєш. Я ж не можу залишитися тут сам.

– Тоді шукай собі товариство!

Дідеріх так зареготав, що Горнунг подивився на нього, як на божевільного. Після цього Дідеріх справді виїхав.

Лише дорогою він помітив, що адреса на конверті написана рукою його матері. Цього ще ніколи не було… Відколи вона послала останню листівку, писала вона, батькові стало значно гірше. Чому Дідеріх не приїздить?

«Нам слід бути готовими до найгіршого. Коли ти хочеш ще раз побачити палко коханого всіма нами тата, не барися більше, мій сину».

Від тону листа Дідеріхові стало моторошно. Він вирішив просто не повірити матері. «Жінкам я взагалі не вірю, а у мами, крім того, і так не все гаразд».

Але в момент Дідеріхового приїзду пан Геслінг справді доживав останні хвилини.

Вражений цим видовищем, Дідеріх не встиг ще переступити поріг, як зайшовся страшними зойками. Спотикаючись, дістався він ліжка, обличчя йому стало мокре, наче під час умивання; він часто-часто махав руками й безпомічно бив себе по стегнах. Раптом він побачив на ковдрі батькову руку, впав навколішки і поцілував її. Пані Геслінг, тиха й покірна навіть в останні хвилини життя свого чоловіка, по другий бік ліжка так само поцілувала ліву руку. Дідеріх згадав, як цей спотворений чорний ніготь налітав на нього, коли батько бив його по щоках, і голосну заплакав. А прочухан, коли він украв гудзики з ганчір’я! Ця рука була страшна, але Дідеріхове серце стискалося від думки, що він утратить її. Він відчував, що мати думає про те саме, а вона вгадувала його думки. Раптом, обійшовши ліжко, вони впали одне одному в обійми.

Відвідини знайомих, які приходили виявити своє співчуття, повернули Дідеріхові самовладання. Стримано й впевнено репрезентував він перед усім Нецігом «Нову Тевтонію», бачив на обличчях захоплення і майже забував про своє горе. Зустрічати старого Бука він вийшов до самого під’їзду. Огрядна постать першої людини Неціга в парадному сюртуці справляла величезне враження. Старий з гідністю тримав перед собою циліндр денцем донизу й скинувши чорну рукавичку, він простяг руку, що вразила Дідеріха своєю м’якістю. Погляд його блакитних очей проймав Дідеріха теплом. Бук сказав:

– Ваш батько був добрий громадянин. Молодий чоловіче, будьте й ви таким. Поважайте завжди права своїх близьких! Цього вимагає ваша власна людська гідність. Я сподіваюся, що нам доведеться ще спільно попрацювати в нашому місті для загального добра. Ви, певно, незабаром закінчите університет?

Дідеріх ледве міг вимовити «так», настільки він розгубився від побожності. Старий Бук спитав уже не таким урочистим тоном:

– Скажіть, мій молодший син заходив до вас у Берліні? Ні? О, він неодмінно зайде. Він тепер теж там учиться.

Але йому доведеться відбувати свій рік військової служби. А ви вже відслужили?

– Ні, – Дідеріх густо почервонів і промурмотів слова перепрошення. Він до цього часу ніяк не міг перервати навчання. Але старий Бук знизав плечима, ніби це не має жодного значення.

За батьковою духівницею, Дідеріх разом із старим бухгалтером Сетбіром призначався на опікуна своїх двох сестер. Сетбір повідомив його, що батько залишив капітал у сімдесят тисяч марок, призначений на посаг дівчатам. Навіть процентів з нього не можна було чіпати. Що ж до фабрики, то чистий прибуток з неї за останні роки становив пересічно дев’ять тисяч марок.

– Це й усе? – запитав Дідеріх.

Сетбір пильно подивився на нього, спочатку з жахом, потім з докором. Якби молодий господар знав, скільки його покійному батькові й самому Сетбірові довелось попрацювати, щоб піднести фабрику на таку висоту! Звичайно, підприємство ще можна розширити…

– Ну, гаразд, – сказав Дідеріх.

Він бачив, що багато що треба тут змінити. Щоб він жив на четверту частину від дев’яти тисяч марок? Він був обурений на батька, який припускав таку можливість. Коли мати стала говорити, начебто небіжчик на смертельнім ложі висловив певність, що житиме далі в своєму сині Дідеріху і що Дідеріх ніколи не одружиться, а завжди піклуватиметься про матір і сестер, Дідеріх утратив самовладання.

– Батько не був такий хворобливо сентиментальний, як ти, – кричав він, – і він ніколи не брехав!

Пані Геслінг здалося, ніби вона знов почула свого покійного чоловіка, і притихла. Дідеріх скористався з цього, щоб збільшити своє місячне утримання на п’ятдесят марок.

– Насамперед, – суворо сказав він, – я мушу відслужити свій рік. Це коштуватиме грошей, і вони повинні знайтися. Час на ваші дріб’язкові розрахунки ще прийде.

Він наполягав навіть на тому, щоб відбувати службу в Берліні. Батькова смерть збудила в ньому дику жадобу свободи. Щоправда, ночами йому снилося, ніби старий батько виходить з контори – із сірим обличчям, як у труні, – Дідеріх прокидався, весь облитий потом.

Він виїхав, напучуваний материнськими благословеннями. Готліб Горнунг та їхня спільна Роза більше не придавалися йому, і він перебрався на іншу квартиру. Новотевтонам він у належній формі розповів про зміни, що сталися в його житті. Безтурботному студентському життю настав кінець. Прощальна вечірка! В пам’ять Дідеріхового батька були проголошені жалобні «саламандри», але вони з успіхом могли стосуватись і його самого, і найпишнішого розквіту його життя. Він украй розчулився і кінець кінцем опинився під столом, як у вечір свого вступу до корпорації в ролі «товариша по чарці»; віднині він – «старий».

З потуманілою після пияцтва головою стояв він наступного ранку серед інших молодих людей зовсім голий перед полковим лікарем. Той гидливо оглядав усі ці виставлені перед ним чоловічі туші, а коли дійшов до Дідеріхового черевця, його погляд сповнився зневаги. Всі відразу почали посміхатись, і Дідеріхові не лишалося нічого іншого, як у свою чергу віп’яти погляд у своє почервоніле черевце. Лікареве обличчя знову стало суворим. Одному новобранцеві, який чув не так справно, як цього вимагав статут, добре перепало – знаємо ми цих симулянтів! Інший, що мав до того ж прізвище Левісон, дістав чималого прочухана:

– Якщо вас ще раз занесе сюди лиха година, то принаймні помийтеся!

Дідеріхові було сказано:

– Ну, а з вас ми зженемо жир. Місяць служби, і, запевняю, ви станете цілком схожим на людину.

Таким чином, його взяли до армії. Забраковані одягалися так швидко, ніби казарма горіла. Визнані придатними допитливо поглядали один на одного і нерішуче йшли геть, ніби чекали, що чиясь важка рука ляже їм на плечі. Один з них, актор, з таким виразом обличчя, наче йому на все наплювати, повернувся, знову підійшов до полкового лікаря і голосно, ясно вимовляючи слова, сказав:

– Я хочу ще додати, що я гомосексуаліст.

Полковий лікар відсахнувся й увесь почервонів. Він сказав беззвучно:

– Такі свині нам справді непотрібні.

Дідеріх висловив своїм майбутнім товаришам обурення з приводу такої безсоромності. Потім він заговорив з унтер-офіцером, який тільки-но вимірював коло стінки його зріст, запевнивши того, що він дуже радий бути зарахованим до армії. Проте він написав у Неціг лікареві, докторові Гейтейфелю, який змащував йому горло ще в дитинстві: чи не засвідчить лікар, що у нього золотуха і рахіт. Не губити ж йому своє здоров’я на цій шкуролупні. Але Гейтейфель відповів, щоб він і не думав ухилятися, служба піде йому тільки на користь. Дідеріх відмовився від кімнати і переїхав зі своїм чемоданчиком до казарми. Коли вже треба прожити тут два тижні, то чому ж йому не заощадити на комірному.

В казармі зразу ж почалися вправи на турніках, стрибки та інші такі важкі вправи, від яких аж дух перехоплювало. «Муштра» провадилася поротно в коридорах, які називалися «районами». На обличчі лейтенанта фон Куллерова застигла байдужа пиха, на однорічників він ніколи не дивився інакше, як зіщуливши одне око. Зненацька він вигукував: «Ротний!» – і давав унтер-офіцерам якусь інструкцію, після чого зневажливо відвертався. Всі ці вправи на дворі казарми, шикування, розходини і розсипання мали тільки одне на меті: заганяти цих «зухів». Так, Дідеріх відчував, що тут усе – поводження, манера висловлюватися, вся військова рутина – спрямоване головним чином до того, щоб звести до мінімуму особисту гідність. І це імпонувало йому; це викликало у нього, хоч як важко йому було – і саме тому – глибоку повагу, своєрідне захоплення самозневагою. Принципи та ідеали були, очевидно, ті ж самі, що й у новотевтонів, але запроваджувалися вони з більшою жорстокістю. На перепочинки, під час яких можна було згадати, що ти також людина, часу ніколи не вистачало. Раптово і невблаганно людина зводилася до рівня воші, складової частки необробленої сировини, яку формувала чиясь безмірна воля. Було б безумством і згубою повставати проти неї хоча б у найпотаємніших глибинах душі. Найбільше, що можна було, це, всупереч своїм переконанням, часом ухилитися.

Під час бігу Дідеріх упав, йому заболіла нога. Не так, щоб він не міг не кульгати, проте він кульгав, і коли рота рушила «в поле», йому дозволили залишитися. Щоб допевнитися цього, він наважив, підійти до самого капітана.

– Пане капітане, дозвольте…

Що тоді сталося! У своєму невіданні він самоволячки звернувся до влади, від якої тільки можна було мовчки, внутрішньо схиливши коліна, приймати накази! Влади, наблизитися до якої слід було тільки «за командою»! Капітан так кричав, що збіглися всі унтер-офіцери, і на їхніх обличчях був жах від скоєного блюзнірства. З переляку Дідеріх зашкутильгав дужче, і його довелося увільнити від служби ще на один день.

Унтер-офіцер Ванзелов, відповідальний за провину свого однорічника, тільки й сказав Дідеріхові:

– А ще освічена людина!

Він звик до того, що всі прикрощі йшли від однорічників. Ванзелов спав у приміщенні їхнього відділення за перетинкою. Після того, як гасили світло, вони лихословили, поки унтер-офіцер обурено не кричав:

– А ще освічені люди!

Попри довголітній досвід, він досі сподівався від одно-річників більшої інтелігентності й вихованості, ніж від інших, і завжди розчаровувався. Дідеріх, на його думку, був далеко не з гірших. Не тільки пиво, яким його частували, впливало на оцінку Ванзелова. Ще більшу увагу Ванзелов звертав на дух радісного послуху, а у Дідеріха він був. На заняттях із «статуту» він міг бути прикладом для інших. Він, здавалося, був сповнений військових ідеалів хоробрості й чиношанування. До всього, що стосувалося відзнак і рангів, у нього було ніби якесь природжене чуття. Ванзелов казав: «Тепер я командувач корпусу», – і Дідеріх зразу ж починав поводитися так, начебто й не сумнівався в цьому. Коли ж Ванзелов заявляв: «Тепер я член королівської сім’ї», – Дідеріхова поведінка була така, що на обличчі унтер-офіцера з’являлася усмішка шаленця, опанованого манією величності.

Під час приватної розмови в їдальні Дідеріх оповів своєму начальникові, що він у захваті від солдатського життя. «Розчинятись у великому цілому!» – казав він. Тільки одного на світі він хотів – лишитися на військовій службі. І він був щирий, хоч після обіду на навчанні «в полі» мріяв лише про те, щоб залягти в рів і здиміти. Мундир – і так надто вузький заради статурності – після їди ставав для нього мукою. Що з того, що капітан, викрикуючи команду, сміливо й войовниче гарцює на коні, – коли тобі самому доводиться відсапуватися від бігу і відчувати, як булькотить у шлункові неперетравлений суп. Об’єктивне захоплення, яке переповнювало Дідеріха, тут відступало перед особистими тяготами. Нога знову розболілась, і Дідеріх прислухався до болю з острахом і надією, змішаною із зневагою до самого себе, – ось-ось біль стане сильніший, такий сильний, що йому не треба буде йти «в поле» що, можливо, він навіть не зможе виходити на двір казарми і його змушені будуть відпустити!

Він дійшов до того, що в неділю розшукав батька одного з товаришів по корпорації – таємного радника медицини. Він змушений просити його допомоги, сказав Дідеріх, червоніючи від сорому. Він у захваті від армії, того великого цілого, і охоче залишився б на військовій службі. Це велична справа, стаєш, так би мовити, часткою влади і завжди знаєш, що треба робити: це прекрасне почуття! Але ж у нього нога.

– Я не можу допустити до того, щоб стати калікою. Зрештою мені треба утримувати матір і сестер.

Таємний радник оглянув його.

– «Нова Тевтонія» – наш прапор, – сказав він. – Випадково я знаю вашого головного лікаря.

Про це Дідеріхові вже говорив його товариш. Він попрощався уклінно і пішов з малою надією.

Ця надія спричинилася до того, що наступного ранку він ледве міг ступати. Він заявив, що хворий.

– Хто ви? Чого це ви мене турбуєте? – і полковий лікар зміряв його поглядом. – У вас квітучий вигляд, і ваш живіт уже трохи спав.

Але Дідеріх стояв струнко і правив своє: він хворий; лікареві довелось погодитися на огляд. Побачивши його ногу, він заявив, що як не закурить сигари, то зомліє. Він не знайшов нічого, що заслуговувало б на увагу, і обурено зіпхнув Дідеріха із стільця. «В роту! Годі! Кругом марш!» – і питання було вичерпане. Але під час навчання Дідеріх зненацька скрикнув і впав. Його віднесли в «околоток»[3]3
  Околоток – на солдатському жаргоні лазарет.


[Закрыть] – місце перебування легкохворих, де відгонило солдатським потом і нічого було їсти. Однорічники сиділи на власних харчах, дістати їжу тут було не так просто, а від раціонів, що їх відпускали іншим, йому не перепадало нічого. Поголодувавши, він заявив, що здоровий. Не дістаючи допомоги від людей і позбавлений всіх звичайних прав цивільного світу, він ніс свого тяжкого хреста; та одного ранку, коли він уже стратив будь-яку надію, його відкликали з навчання до кабінету головного лікаря. Цей високий начальник забажав його оглянути. Головний лікар заговорив з ним зніяковіло і неофіційним тоном, але незабаром знову перейшов на військовий стиль розмови, якому, одначе, так само бракувало невимушеності. Очевидно, і він не виявив нічого серйозного, проте результат його втручання був зовсім інший. Хай Дідеріх «поки що» продовжує службу, а там видно буде.

– З такою ногою…

За кілька днів до Дідеріха підійшов санітар і зняв на копіювальний папір відбиток фатальної ноги. Дідеріхові наказали почекати в «околотку». Полковий лікар саме робив обхід і не проминув нагоди висловити Дідеріхові свою глибоку зневагу.

– Навіть не плоскостопість! Аж смердить лінощами!

Але раптом двері прочинилися, і з кашкетом на голові до палати ввійшов головний лікар. Його хода була твердіша й певніша, ніж звичайно; не дивлячись ні на кого, він мовчки наблизився до свого підлеглого і віп’яв у його кашкет похмурий і суворий погляд. Полковий лікар зніяковів, він потрапив у таке становище, яке, очевидно, не припускало звичайної колегіальності. Нарешті він збагнув, скинув кашкета й став струнко. Після цього начальник показав йому аркуш паперу з відбитком ноги і тихо заговорив з ним тоном, що наказував бачити те, чого там зовсім не було. Полковий лікар, кліпаючи очима, позирав то на начальника, то на Дідеріха, то на аркуш паперу. Потім клацнув каблуками: він побачив те, що йому наказали.

Коли головний лікар пішов, полковий лікар наблизився до Дідеріха. Увічливо, з легкою посмішкою розуміння він сказав:

– Оказія була, певна річ, ясна з самого початку. Але заради людей довелося… Ви розумієте, дисципліна…

Дідеріх стояв наввипинки, показуючи всім своїм виглядом, що розуміє цілком.

– Але, – повторив полковий лікар, – я, звичайно, знав, що оказія поважна.

Дідеріх подумав: «Якщо не знав, то знаєш тепер». Уголос він сказав:

– Дозвольте покірно запитати, пане полковий лікарю: я, звичайно, зможу служити й далі?

– За це я вам не можу поручитися, – сказав полковий лікар і відійшов.

Від важкої служби Дідеріх був надалі увільнений, «в полі» його більше не бачили. З тим більшою готовністю й радістю виконував він усе, що вимагалося в казармі. Коли під час вечірньої перевірки капітан з сигарою в роті і трошки напідпитку повертався з казино, ладний покарати гауптвахтою за те, що чоботи натомість бути намащеними лише почищені, – до Дідеріха він причепитися не міг. Тим невблаганніше звертав він свою справедливу суворість на іншого однорічника, який уже третій місяць спав у загальному приміщенні, відбуваючи таким чином покарання за те, що давно колись, протягом перших двох тижнів служби, ночував не в казармі, а вдома. У нього тоді температура піднялася до сорока градусів і якби він ночував у казармі, то, певно, помер би. Ну то що ж, хай би помер! Коли капітан бачив цього однорічника, на його обличчі завжди відбивалося горде задоволення. А Дідеріх, непомітний і неушкоджений, думав у цей час: «От бачиш? «Нова Тевтонія» і таємний радник медицини значать більше, ніж температура сорок градусів…» Що ж до Дідеріха, то одного дня всі потрібні формальності були щасливо завершені, і унтер-офіцер Ванзелов заявив йому, що він увільняється. Дідеріхові очі зразу ж наповнилися слізьми; він тепло потиснув Ванзелову руку.

– Треба ж було, щоб це сталося саме зі мною, а я, – він схлипнув, так це все любив!

І він опинився «на волі».

Протягом цілого місяця він сидів удома й зубрив. Виходячи на обід, оглядався навколо: чи, бува, не помітив його хто-небудь із знайомих. Нарешті, йому довелося з’явитися до «Нової Тевтонії». Прийшов він з високо піднесеною головою.

– Хто з вас не служив в армії, той взагалі нічого не знає. Можете бути певні, там бачиш світ з іншого погляду. Я взагалі хотів залишитися на військовій службі, начальники радили мені це, вони знаходили в мене видатні здібності. Але раптом…