Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 24 (всего у книги 27 страниц)

– Ганьба! – крикнули робітники, члени професійних спілок.

Дідеріх, працюючи ліктями, пробився до трибуни.

– Це підлий наклеп! – крикнув він Сетбірові в обличчя. – Посоромтеся! Відколи вас відставили, ви перейшли до критиканів.

За командою майора Кунце, Товариство воїнів дружно заревіло: «Підлість!» і «Слухайте, слухайте!» Робітники свистіли, а Сетбір показував тремтячого кулака Дідеріхові, який погрожував, що запроторить його до в’язниці. Тут старий Бук підвівся і подзвонив.

Коли запанувала тиша, він заговорив м’яким голосом, що дедалі більше набирав звучності й теплоти:

– Громадяни! Не давайте поживи честолюбству окремих осіб, приписуючи їм надмірне значення. Що тут особи? І навіть класи? Ідеться про долю народу, до нього належать усі, за винятком можновладців. Ми повинні діяти спільно, ми, громадяни, не повинні повторювати тієї помилки, якої допускалися за днів моєї молодості, не будемо шукати порятунку в багнетах, як тільки й робітники зажадають своїх прав. Те, що ми ніколи не хотіли визнавати за робітниками їхні права, дало можновладцям змогу позбавити і нас наших прав.

– Цілком слушно!

– Тепер, коли від нас вимагають збільшення армії, народові і всім нам випадає, може, остання нагода захистити нашу свободу від можновладців, які озброюють нас лише для того, щоб закріпачити. «Хто народився рабом, рабом залишиться», – кажуть не тільки вам, робітникам: юнкерство, влада якого обходиться нам усе дорожче, говорить це всім нам.

– Цілком слушно! Жодного рекрута і жодного пфеніга!

Бук сів під вигуки палкого схвалення. Дідеріх, готуючися до рішучої сутички і заздалегідь умиваючися потом, ще раз окинув поглядом залу і помітив Готліба Горнунга, який командував постачальниками на пам’ятник кайзерові Вільгельму. Пастор Цілліх крутився серед християнських юнаків. Товариство воїнів скупчилося навколо Кунце. Тут Дідеріх витяг з піхов меч.

– Заклятий ворог знову підіймає голову! – знехтувавши всіма небезпеками, крикнув він. – Зрадником батьківщини є той, хто відмовляє нашому блискучому кайзерові в тому, що він…

– У-у! – закричали зрадники батьківщини, але Дідеріх під дружні оплески добромисних далі кричав, хоч голос його уривався:

– Один французький генерал зажадав реваншу!

З-за столу президії хтось запитав:

– А скільки він одержав за це з Берліна?

Залунав сміх, тимчасом як Дідеріх підняв руки, наче збираючися злетіти догори.

Блискуча рать! Кров і залізо! Мужні ідеали! Могутнє єдино державство!

Ці міцні вирази з бряжчанням вилітали з його уст під рев добромисних.

– Тверда влада! Тверджа проти брудних хвиль демократії!

– Ім’я вашої тверджі – Вульков! – знов крикнув той самий голос з-за столу президії.

Дідеріх різко обернувся, він пізнав Гейтейфеля.

– Ви хочете сказати, що уряд його величності…

– Також тверджа! – сказав Гейтейфель.

Дідеріх простяг палець у напрямку до нього.

Ви образили кайзера! – з незвичайною різкістю крикнув він. Але за його спиною хтось заверещав:

– Шпиг!

Це був Наполеон Фішер, і його товариші хрипкими голосами повторили те ж саме слово. Вони посхоплювалися зі своїх місць і оточили Дідеріха грізним кільцем.

– Він знову провокує! Він хоче ще одного загнати до в’язниці! Геть!

І Дідеріха схопили за комір. З обличчям, спотвореним від жаху, він вертів шиєю, яку стискали мозолясті руки, і здушеним голосом волав до голови зборів про допомогу. Старий Бук не відмовив йому в ній, він безперестанку дзвонив і послав навіть кількох молодих хлопців урятувати Дідеріха від його ворогів. Як тільки Дідеріх зміг поворухнутися, він тицьнув пальцем на старого Бука.

– Продажність демократів! – крикнув він, пританцьовуючи на місці від збудження. – Я йому доведу її!

– Браво! Дайте говорити! – і табір націоналістів рушив уперед, перекидаючи столи і міряючися поглядами з крамольниками. Здавалося, зараз почнеться бійка; вже лейтенант поліції на трибуні взявся був за свою каску, щоб надіти її на себе; момент був критичний. Але раптом з трибуни долинуло владне:

– Тихше! Хай говорить!

І зразу стало майже тихо, в цьому голосі прозвучав гнів не чуваної ще тут сили. Старий Бук, який виріс на трибуні за столом президії, вже не був більше поважний дідок, він здавався стрункішим від припливу сил, від ненависті він був блідий і глянув так на Дідеріха, що не одному аж дух захопило!

– Хай говорить! – повторив старий. – І зрадникам дають слово перед тим, як оголосити їм вирок. Ось вони, зрадники нації! Вони тільки зовні змінилися від того часу, коли моє покоління боролося, падало, йшло до в’язниці і на страту.

– Ха-ха! – із зарозумілою насмішкою вимовив Готліб Горнунг. На своє нещастя, він сидів недалеко від могутнього робітника, який підняв кулак з таким грізним виглядом, що Горнунг, ще не встигнувши навіть скуштувати вдару, впав разом із своїм стільцем.

– Уже тоді, – вигукував старий, – були люди, які воліли краще зиск, ніж честь, і котрим ніяке гноблення не здавалося принизливим, якщо воно їх збагачувало. Принизлива жадоба наживи – плід і знаряддя всякої тиранії – це вона зламала нас, а так само і вас, громадяни…

Старий розкинув руки, збираючи сили для останнього крику свого сумління.

– Громадяни, і вам загрожує небезпека бути зрадженими і стати їхньою здобиччю! Хай ця людина говорить.

– Ні!

– Хай він говорить. А потім спитайте його, скільки приносять йому готівкою ті погляди, що їх він має зухвальство називати націоналістичними. Спитайте його, кому продав він свій будинок, для якої мети і заради якої вигоди!

– Вулькову!

Цей вигук був кинений з трибуни, але вся зала підхопила його. Дідеріх, підштовхуваний міцними кулаками, не зовсім добровільно досяг східців трибуни. Тут він озирнувся, шукаючи допомоги; старий Бук сидів нерухомо, спершися стиснутим кулаком на коліно, і не спускав з нього очей; Гейтейфель, Кон, усі члени президії з холодною пожадливістю на обличчях чекали його загибелі. «Вульков! – кричала йому зала: – Вульков!» Він пробурмотів щось про наклеп, серце його калатало, на секунду він заплющив очі, сподіваючися, що впаде і таким чином позбудеться всього цього. Але він не впав, і коли йому не залишалося нічого іншого, в ньому спалахнула одчайдушна мужність. Він обмацав нагрудну кишеню, певний своєї зброї, і безстрашно зміряв поглядом ворога – того підступного старого, який, нарешті, скинув з себе машкару батьківської прихильності і виявив усю свою ненависть. Дідеріх блиснув на нього очима і стиснув кулаки. Потім твердою ходою підійшов до краю трибуни.

– Хто хоче заробити? – рявкнув він, як закликач, перекрикуючи галас. І зразу стало тихо, наче від помаху чарівного жезла. – Всякий може у мене заробити! – ревів Дідеріх, не знижуючи тону. – Кожному, хто доведе, скільки я заробив на продажу мого будинку, я заплачу стільки ж!

Цього, очевидно, ніхто не сподівався. Постачальники перші закричали «браво», потім наважились і християни, і воїни, але без належної твердості, бо знову залунали крики: «Вульков!» та ще під акомпанемент пивних кухлів, якими вибивали такт об столи. Дідеріх зрозумів, що це було підготовлено заздалегідь і стосувалося не тільки його, але й значно вищих персон. Він тривожно озирнувся – і справді, лейтенант поліції вже знову взявся за каску. Дідеріх зробив йому знак, що справиться сам, і заревів:

– Не Вульков, а зовсім інші особи! Вільнодумний притулок для немовлят! Під нього я повинен був віддати свій будинок, от на що мене штовхали, можу потвердити це під присягою. Як націоналіст, я енергійно опирався вимогам обдурити місто і поділити здобич з безсовісним радником магістрату.

– Ви брешете! – крикнув старий Бук, схоплюючись і весь палаючи від обурення.

Але Дідеріх запалився ще сильніше, свідомий своєї правоти і своєї високоморальної місії. Він засунув руку до нагрудної кишені і в обличчя тисячоголовому драконові, який вивергав: «Брехун! Дурисвіт!», безстрашно змахнув аркушем паперу.

– Ось доказ! – ревів він і махав до того часу, поки його стали слухати.

– Зі мною це не вийшло, зате в Гаузенфельді… Так, громадяни! В Гаузенфельді!.. Яким чином? Зараз. Двоє добродіїв з вільнодумної партії відвідали власника і домагалися купчого листа на певну ділянку – на той випадок, якщо притулок вирішено буде споруджувати там.

– Імена! Імена!

Дідеріх ударив себе в груди, поклавши ні в якому разі не відступати. Клюзінг виказав йому все, за винятком імен. Блискучим поглядом обвів він членів комітету; один начебто зблід. «Чи пан, чи пропав», – подумав Дідеріх і заревів:

– Один з них – власник універсального магазину, Кон!

І він покинув трибуну з виглядом людини, що спевнила свій обов’язок. Унизу його прийняв у свої обійми Кунце і несамовито розцілував в обидві щоки під оплески націоналістів. Усі інші кричали: «Доказів!» або «Обман!» Але «Хай Кон говорить!» – цього хотіли всі, Кон не міг знехтувати цією вимогою. Старий Бук нерухомо дивився на нього, щоки його помітно тремтіли; потім сам надав йому слово. Кон, виштовхнутий Гейтейфелем, знехотя волочачи ноги, вийшов з розгубленим виглядом з-за довгого столу президії і справив несприятливе враження ще перед тим, як заговорив. Він посміхнувся винуватою посмішкою.

– Панове, ви, звичайно, не повірили попередньому промовцеві, – сказав він так тихо, що майже ніхто не дочув. Проте Кону здалося, що він зайшов уже занадто далеко. – Я не хочу рішуче спростувати попереднього промовця, але все це було зовсім не так.

«Ага! Він зізнається», – і тут вибухнув такий ураган, що Кон від несподіванки перелякано відскочив назад. Вся зала розмахувала кулаками і шаленіла від люті. Тут і там супротивники вже кидались один на одного. «Слава!» – верещав Кюнхен; його волосся маяло, він бігав між лавами, розмахуючи кулаками, підбурюючи до бійки… На трибуні також усі були на ногах, крім лейтенанта поліції. Старий Бук покинув місце голови і, відвернувшися від зборів, до яких даремно полинув останній крик його совісті, один і осторонь усіх звернув очі туди, де ніхто не бачив, що вони плачуть. Гейтейфель обурено переконував у чомусь лейтенанта поліції, який не зрушив з місця і заявив, що тільки службова особа ухвалює, чи припинити збори і коли саме. Нема потреби робити це якраз у той момент, коли вільнодумні потрапили в скрутне становище! Потім Гейтейфель підійшов до столу і почав дзвонити. При цьому він кричав: «Друге ім’я!» – І тому, що всі на трибуні кричали разом з ним, то кінець кінцем у залі почули, і Гейтейфель міг провадити далі.

– Другий з тих, хто побував у Гаузенфельді, – член окружного суду Кюлеман! Ну, певно. Сам Кюлеман. Той самий Кюлеман, на спадщину якого має бути збудований притулок для немовлят. Чи стане хто твердити, що Кюлеман обкрадає свою власну спадщину? От бачите! – І Гейтейфель знизав плечима, на що зала відповіла схвальним сміхом.

Але утишка тривала недовго, пристрасті вже знову розпалювалися. «Докази! Хай Кюлеман сам скаже! Злодії!» Гейтейфель пояснив, що Кюлеман тяжко хворий. До нього пошлють, його вже викликають телефоном.

– Ой-ой! – шепнув Кунце своєму другові Дідеріху. – Якщо це був Кюлеман, тоді ми програли і можемо наперед забиратися звідси!

– Нічого подібного! – з шаленою відвагою кинув Дідеріх.

Що стосується пастора Цілліха, то він покладав надії тільки на перст божий. Дідеріх у зухвальстві своєму сказав:

– Обійдемось і без нього! – і почав розмову з одним із скептиків, намагаючись його переконати. Добромисних він підбурював до рішучих дій, соціал-демократам стискав руку, щоб зміцнити їхню ненависть до буржуазної корупції, і всім тикав в очі лист Клюзінга. Він так люто бив долонею по аркушу, що ніхто нічого не міг прочитати, і кричав:

– Хіба тут написано Кюлеман? Тут написано Бук! Якщо Кюлеман ще ворушить язиком, він муситиме визнати, що це був не він. Це був старий Бук!

При цьому він усе ж таки стежив за трибуною, де стало незвичайно тихо. Члени комітету метушились, але розмовляли пошепки. Старого Бука вже не було.

– Що трапилося?

В залі також стало спокійніше, хоч ніхто не знав чому. Нарешті хтось сказав:

– Кажуть, Кюлеман помер.

Дідеріх скоріше відчув це, ніж почув. Він раптом перестав переконувати і надриватися. Від хвилювання він мимоволі скривив обличчя. На звернені до нього запитання не відповідав, чув навколо безглуздий хаос звуків і погано усвідомлював, де він. Потім прийшов Готліб Горнунг і мовив:

– Що ви скажете, він помер. Я був нагорі, вони викликали його по телефону. Саме в цей момент він помер.

– В слушний момент, – сказав Дідеріх і з подивом озирнувся, ніби прокинувшись.

– Перст божий знов себе виправдав, – вирішив пастор Цілліх, і Дідеріх не міг не визнати, що цим перстом як-не-як нехтувати не слід. Що було б, коли б він указав долі інший шлях?..

Партії в залі розпалися, втручання смерті в політику обернуло членів цих партій на мирних людей; вони розмовляли півголосом і розходилися додому. Уже опинившися на вулиці, Дідеріх дізнався, що старий Бук знепритомнів.

«Нецігська газета» повідомила про «трагічне закінчення передвиборних зборів» і присвятила «високозаслуженому громадянинові Кюлеману» почесного некролога. Коли й сталися речі, які потребують роз’яснення, то на покійного, в усякому разі, не лягала пляма… Дальші події розгорнулися по тому, як Дідеріх і Наполеон Фішер поговорили віч-на-віч. Напередодні перебалотування відбулися збори «партії кайзера», на які були допущені й супротивники. Дідеріх виступив і полум’яними словами затаврував продажність демократії та її голову в Нецігу, назвати якого – обов’язок кожного монархіста, – проте він усе ж таки визнав за краще не називати його.

– Бо мої груди, панове, гордо здіймаються від свідомості того, що я роблю послугу нашому блискучому кайзерові, зриваючи машкару з його найнебезпечнішого ворога і доводячим вам, що цей ворог так само думає лише про зиск. – Тут його пройняла думка, або йому пригадалося, він і сам не знав. – Його величність зволили мовити високі слова: «Мої африканські володіння за ордер на арешт Еугена Ріхтера!» Я ж, панове, віддаю до рук його величності найближчих друзів Еугена Ріхтера! – Він дав одшуміти бурхливим оплескам, потім трохи стишив голос. – І тому, панове, у мене є особливі підстави гадати, чого сподіваються від «партії кайзера» у високих, дуже високих колах. – Він схопився за кишеню, начебто в ній і цього разу лежали вирішальні дані; і раптом на весь голос: – Хто й тепер ще віддасть свій голос вільнодумним, той не вірнопідданий!

Збори були з цим згодні, і тому Наполеон Фішер, що був тут приявний, зробив спробу вказати на логічні наслідки такої точки зору. Дідеріх відразу втрутився.

– Виборці-націоналісти з прикрістю спевнять свій обов’язок і оберуть менше зло. Але я перший з обуренням відкидаю будь-яку змову з крамолою!

Він до того часу стукав кулаком по кафедрі, поки Наполеон Фішер не щез. А на доказ щирості Дідеріхового обурення в день перебалотування на шпальтах соціал-демократичного «Голосу народу» можна було прочитати, під іронічні вихватки на адресу самого Дідеріха, все, що він сказав про старого Бука, – тут уже ім’я було назване.

– Геслінг спіймався, тепер старий Бук запізве його до суду, – говорили виборці. Але багато хто відповідав:

– Це старий Бук спіймався, Геслінг багато дечого знає.

І вільнодумці, оскільки до них доходив голос розуму, вважали, що час стати обережнішими. Коли вже націоналісти, з якими, мабуть, жарти кепські, вважають, що треба голосувати за соціал-демократа… А якщо соціал-демократ пройде, то краще бути серед тих, які голосували за нього, бо інакше попадеш під бойкот робітників…

Все вирішилось о третій годині дня. На Кайзер-Вільгельмштрасе пролунали сигнали тривоги. Всі кинулися до вікон і дверей, щоб довідатися, де горить. Вулицею, в мундирах, марширували члени Товариства воїнів. Його прапор указував їм дорогу честі. Кюнхен, що командував походом, хвацько зсунув на потилицю каску і, викликаючи жах у глядачів, махав шаблею. Дідеріх ішов нога в ногу з усіма, тішачи себе певністю, що далі все відбуватиметься за командою, механічно. Треба лише крокувати, і старий Бук перетвориться в кисіль під розміреним кроком влади! На другому кінці вулиці новий прапор підхопили під горді вигуки «слава» і оглушливий рев оркестру. Колона, подовжена, що й оком не зглянеш, вірними синами батьківщини, які до неї вливалися, досягла Кляпшової пиварні. Тут вона розбилася на загони, і Кюнхен скомандував: «Вибирати!»

В передпокої уже чекав виборчий комітет, парадно вбраний, з пастором Цілліхом на чолі. Кюнхен войовничо скомандував: «Вперед, хлопці, до урн! Ми голосуємо за Фішера!» – після чого, під звуки сурм, воїни рушили з правого флангу на виборчу дільницю. За ними слідом пішла вся колона. У Кляпша, який не сподівався такого ентузіазму, вже не вистачало пива. Під кінець, коли справа націоналізму, здавалося, дала все, на що вона була здатна, прибув, зустрінутий вигуками «слава», бургомістр доктор Шеффельвейс. Він цілком відкрито взяв червоного бюлетеня, а проголосувавши, здавався радісно схвильованим.

– Нарешті! – сказав він, стискаючи Дідеріхові руку. – Сьогодні ми перемогли дракона!

– Ви, пане бургомістре? – безжально відповів Дідеріх. – Ви ще наполовину стирчите в його пащі. Коли б він, подихаючи, не захопив і вас із собою.

Доктор Шеффельвейс зблід, а в цей час залунало нове: «Слава! Вульков!..»

Понад п’ять тисяч голосів за Наполеона Фішера! Гейтейфель, який ледве набрав три тисячі, був зметений націоналістичною хвилею, і до рейхстагу вступив соціал-демократ. «Нецігська газета» констатувала перемогу «партії кайзера», бо саме їй Неціг завдячує тим, що впала фортеця вільнодумства, – проте Нотгрошен цією заявою не викликав ані особливого задоволення, ані гучних заперечень. Доконаний факт усі вважали за природний, але малозначущий. Після передвиборної метушні час був знов подумати про зиск. Пам’ятник кайзерові Вільгельму, ще так недавно основний центр громадянської війни, нікого більше не хвилював. Старий Кюлеман відписав місту шістсот тисяч марок для загального добра – дуже пристойно! Притулок для немовлят чи пам’ятник кайзерові Вільгельму – це було так само байдуже, як питати у Готліба Горнунга губки чи зубної щітки. На вирішальному засіданні радників з’ясувалося, що соціал-демократи за пам’ятник, – ну й гаразд. Хтось запропонував зразу ж організувати комітет і просити урядового президента фон Вулькова перебрати на себе почесне голосування. Тут підвівся Гейтейфель, якого власна поразка все ж таки роздратувала, і висловив сумнів, чи урядовий президент, причетний до продажу певної ділянки, вважатиме за зручне розв’язувати питання про обрання місця, на якому повинен стояти пам’ятник. Приявні посміхалися і підморгували один одному; і Дідеріх, весь похоловши, чекав, що зараз вибухне скандал. Чекав мовчки, з таємною зловтіхою: як поведеться владі тепер, коли її хитають. Він і сам міг би сказати, чого хоче. Коли ж нічого не сталося, він підвівся і з поміркованим запалом висловив протест проти обмови, яку вже колись відкинув публічно. А супротивна сторона, навпаки, до цього часу анінайменшою мірою не спростувала закинених їй обвинувачень.

– Заспокойтеся, – відповів Гейтейфель. – На все свій час. Позов уже вчинений.

Це як-не-як викликало певне хвилювання. Щоправда, враження було послаблене, коли Гейтейфель змушений був визнати, що старий Бук притяг до відповідальності не радника, доктора Геслінга, а тільки «Голос народу». «Геслінг надто вже багато знає», – повторювали всі, і поряд з Вульковом, якому припало почесне головування, головою комітету по спорудженню пам’ятника кайзерові Вільгельму обрано Дідеріха. У магістраті ці постанови знайшли в особі бургомістра, доктора Шеффельвейса, палкого захисника і дістали схвалення, причому старого Бука на цьому засіданні не було. Коли він сам так байдуже дивиться на свою справу!.. Гейтейфель сказав:

– Навіщо ж йому милуватися з усього цього свинства, якому він не може завадити?

Але цим Гейтейфель тільки пошкодив самому собі. Старий Бук протягом короткого часу зазнав двох поразок, то ж усі передбачили, що третьою буде процес проти «Голосу народу». Свідчення, яке треба буде дати на суді, кожен заздалегідь підганяв до існуючого стану речей. Геслінг, звичайно, зайшов занадто далеко, говорили розсудливі люди. Старий Бук, якого всі знають з давніх-давен, не шахрай і не злодій. Зробити якусь необережність він ще, може, був здатний, особливо тепер, коли сплачує борги свого брата і сам уже загруз по вуха. Може, він і справді ходив з Коном до Клюзінга з приводу ділянки? Непогана справа – коли б тільки вона не випливла на світло денне! І чому це Кюлеман дав дуба саме тієї хвилини, коли йому треба було рятувати свого друга? Це дуже підозріло. Пан Тіц, комерційний директор «Нецігської газети», котрий був своєю людиною в Гаузенфельді, говорив одверто, що заступатися за людей, роль яких вочевидь скінчена, є злочином проти самого себе. Тіц зазначав також, що старий Клюзінг, який міг би одним словом покласти край усьому, вважав за краще мовчати. Він був хворий, тільки через нього розгляд справи довелося відкласти на непевний час.

Проте хвороба не завадила йому продати свою фабрику. Це була остання новина, в цьому й полягали ті вирішальні зміни у «великому підприємстві, яке має першорядне значення для господарського життя Неціга», зміни, про які туманно сповіщала «Нецігська газета». Клюзінг зав’язав стосунки з однією берлінською фірмою. Дідеріх на запитання, чому він тримається осторонь, показував листа, в якому Клюзінг пропонував йому, раніше, ніж будь-кому іншому, купити фабрику:

– І до того ж на винятково пожитних умовах, – додавав він. – На жаль, я зв’язаний з моїм шуряком в Ешзейлері, я навіть не знаю, чи не доведеться мені поїхати з Неціга.

Але як знавець справи, він на запитання Нотгрошена, який опублікував його відповідь, заявив, що проспект нічого не перебільшує, а скорше навіть применшує. Гаузенфельд – насправді золоте дно; можна палко рекомендувати купівлю акцій, допущених до котирування на біржі.

І справді, гаузенфельдські акції в Нецігу були нарозхап. Наскільки об’єктивна і незалежна від особистих інтересів була Дідеріхова думка, виявилося за особливої нагоди, коли старий Бук шукав грошей. Бо він дійшов до цього; родина і відданість громадським інтересам довели його до такого становища, коли навіть друзі відступилися від нього. Тоді втрутився Дідеріх. Він дав старому гроші під другого заставного листа на його будинок по Флейшгауергрубе.

– Йому, мабуть, страшенно потрібні були гроші, – зауважував Дідеріх щоразу, коли розповідав про це, – коли вже він узяв їх у мене, свого найзапеклішого політичного супротивника! Хто б міг подумати, що він дійде до цього!!

І Дідеріх замислено хитав головою над примхами долі… Він додавав, що будинок обійдеться йому дорого, якщо перейде в його власність. Щоправда, свій незабаром доведеться залишити. А це також доводило, що він не розраховує на Гаузенфельд…

– Але, – додав Дідеріх, – старий не купається в розкошах, хто знає, чим закінчиться його процес… І саме тому, що в політиці мені доводиться боротися проти нього, я хотів показати… Ви розумієте?

Це розуміли всі і вітали його з таким більше ніж благородним учинком. Дідеріх скромно заперечував.

– Він заявив, що мені бракує ідеалізму, цього я не міг стерпіти.

Його голос тремтів від мужнього зворушення.

А доля робила своє, і коли в багатьох життя було сповнене перешкод, тим приємніше було усвідомлювати, що власне життя іде рівно. Дідеріх особливо відчув це того дня, коли Наполеон Фішер від’їздив до Берліна, щоб відхилити військовий законопроект. «Голос народу» сповістив про масову демонстрацію, казали, що вокзал запосіла поліція; обов’язок націоналіста велів бути приявним при цьому. Дорогою Дідеріх зустрівся з Ядасоном. Вони привіталися так церемонно, як цього вимагала їхня остигла дружба.

– Ви теж хочете подивитися на цей балаган? – спитав Дідеріх.

– Я їду у відпустку – до Парижа. – Справді, на Ядасоні було вбрання туриста. Він додав: – Хоча б для того, щоб утекти від політичних дурниць, що їх тут натворили.

Дідеріх великодушно поклав не звертати уваги на роздратованість людини, яка не допевнилася успіху.

– Власне кажучи, всі думали, – сказав він, – що тепер ви зважитеся.

– Я? Яким чином?

– Щоправда, панна Цілліх виїхала до тітки.

– До тітки? Здорово! – Ядасон пирхнув. – І всі так думали! Ви, звичайно, теж?

– Мене ви до цієї справи не вплутуйте. – Дідеріхове обличчя виражало цілковите розуміння. – А чому «здорово»? Де ж поділася Кетхен?

– Втекла, – сказав Ядасон.

Тут Дідеріх усе ж таки зупинився і засопів. Кетхен Цілліх утекла! В яку халепу він мало не вскочив!.. Ядасон сказав світським тоном:

– Авжеж, у Берлін. Простодушні батьки ще сном і духом не знають. Я не гніваюся на неї; ви розумієте, це мало колись-то скінчитися.

– Так чи інакше, – доповнив Дідеріх, уже отямившись.

– Краще так, аніж інакше, – виправив Ядасон, на що Дідеріх, довірливо понизивши голос:

– Тепер я можу вам це сказати: мені завжди здавалося, що ця пташка і у вас не зазимує.

Але Ядасон запротестував, його самолюбство було вражене:

– Ви що, очманіли? Я ж сам дав їй рекомендації. От побачите, вона зробить кар’єру в Берліні.

– Не маю сумніву. – Дідеріх підморгнув: – Я знаю її здібності. Ви, звичайно, вважали мене за плохуту. – Ядасонові протести він відхилив. – Ви вважали мене за плохуту. А я тим часом добре-таки пополював у ваших володіннях, тепер я можу сказати це вам одверто.

І він розповів асесорові, який ставав дедалі неспокійнішим, про свою пригоду з Кетхен у «куточку кохання», розповів з подробицями, яких насправді не було. З посмішкою задоволеної помсти дивився він на Ядасона, який, очевидно, був у скрутному становищі: чи вважати це за образу своєї честі, чи ні. Нарешті він визнав за краще поплескати Дідеріха по плечу, і вони по-дружньому почали робити висновки, які самі собою спадали на думку.

– Звичайно, це все лишиться тільки між нами… Таку дівчину також треба цінувати по справедливості, бо де інакше візьметься поповнення для розваги вищого світу? Адресу? Але тільки вам. Якщо колись потрапиш до Берліна, то знатимеш, куди податися.

– В цьому була б навіть певна принадність, – зауважив Дідеріх замислено.

Ядасон побачив свій багаж, і вони попрощалися.

– Політика, на жаль, трохи роз’єднала нас, але ж звичайне, людське, дякувати богові, зближує. Бажаю вам розважатися в Парижі.

– Про розваги не може бути й мови. – Ядасон обернувся з таким обличчям, немов збирався когось занапастити. Але, помітивши тривогу на Дідеріховому обличчі, знову підійшов до нього. – За місяць, – сказав він незвичайно поважно і зосереджено, – ви це самі побачите. Було б, мабуть, бажано, щоб ви поволі підготували до цього громадську думку.

Дідеріх, мимоволі схвильований, спитав:

– Але що ви маєте на увазі?

І Ядасон багатозначно, з посмішкою самозреченої рішучості:

– Я маю намір привести свій зовнішній вигляд у відповідність до своїх націоналістичних поглядів…

Коли Дідеріх збагнув зміст сказаного, він міг у відповідь лише шанобливо вклонитися, але Ядасона вже не було. Той виходив на платформу, і там вуха його ще раз – останній раз! – спалахнули, як двоє церковних вікон у промінні вечірнього сонця.

До вокзалу підійшов гурт чоловіків, у центрі якого майорів прапор. Кілька поліціянтів повільно зійшло зі сходів і вишикувалося супроти прибулих. Гурт зразу заспівав «Інтернаціонал». Проте натиск був успішно відбитий представниками влади. Щоправда, кілька чоловік усе ж таки прохопилося і скупчилися навколо Наполеона Фішера, який своїми довгими руками тягнув майже по землі гаптований дорожній мішок. У буфеті вони освіжилися після всіх злигоднів, зазнаних під липневим сонцем за справу крамоли. Потім, зваживши на запізнення поїзда, Наполеон Фішер зробив спробу виголосити на платформі промову, але чиновник поліції заборонив це депутатові рейхстагу. Наполеон поставив свого гаптованого мішка і вишкірив зуби. Знаючи його, Дідеріх був певен того, що він учинить опір державній владі. Але, на його щастя, прийшов поїзд, і лише тепер Дідеріх уперше звернув увагу на присадкуватого чоловіка, який весь час відвертався, коли повз нього проходили. Він тримав у руках великий букет квітів і дивився назустріч поїздові. Де Дідеріх бачив ці плечі… Що за чортовиння! З вікна купе кивала Юдіф Лауер! Чоловік допоміг їй вийти, підніс їй букета, і вона взяла його з тією поважною усмішкою, якою завжди усміхалась. Коли обоє обернулися до виходу, Дідеріх поквапливо, гучно сопучи, одійшов убік. Чортовиння тут не було ніякого, просто закінчився Лауерів термін – він вийшов із в’язниці.

Не те, щоб можна було чогось побоюватися з його боку, але треба було знову звикнути до того, що він на волі!.. І він зустрічає її з букетом! Невже він нічого не знає? У нього ж був час, щоб подумати. А вона! Тепер, коли він відсидів свій термін, повертається до нього! Бувають взаємини, які порядній людині і не сняться. А втім, Дідеріха все це так само не обходило, як і всіх інших. Він лише спевнив тоді свій обов’язок. «На всіх, напевне, це справить таке ж неприємне враження, як на мене. Йому з усіх боків дадуть зрозуміти, щоб він краще сидів удома… Бо що посієш, те й збереш». Кетхен Цілліх зрозуміла це і зробила правильний висновок. Що є слушне для неї, те є не менш слушне і для деяких інших людей, не тільки для Лауера.

Сам Дідеріх, який ішов тепер по місту, приймаючи на кожному кроці шанобливі уклони, вважав за цілком природне займати місце, уготоване йому його заслугами. В цей суворий час він здобув стільки перемог, що тепер залишалося тільки збирати плоди. Люди навколо почали вірити в нього – із його душі відразу зникли всі сумніви… Про Гаузенфельд останнім часом стали поширюватися несприятливі чутки, і акції почали падати. Звідки стало відомо, що окружне управління у цієї фабрики свої замовлення забрало назад і передало їх Геслінгові? Дідеріх не прохопився ані одним слівцем, але це стало відомо ще раніше, ніж почалося звільнення робітників, з приводу якого так побивалася «Нецігська газета». Старий Бук, як голова спостережної ради, сам змушений був зажадати цього звільнення, що дуже пошкодило йому в громадській думці. Управління вдалося до таких крутих заходів, напевне, тільки тому, що спостережну раду очолював старий Бук. Було помилкою обирати його на голову. Взагалі краще було б йому тими грішми, що їх так благородно дав йому Геслінг, сплатити борги, аніж купувати гаузенфельдські акції. Дідеріх сам висловлював всюди цю думку.

– Хто б міг чекати цього від нього! – знов зауважував він і знов замислювався над примхами долі. – От коли видно, на що здатна людина, яка втрачає грунт під ногами…