Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 27 страниц)

– Я б хотів установити, що тут нема нічого, що могло б дати привід до непорозуміння.

– Про якесь непорозуміння тут не може бути й мови, – сказав Дідеріх.

– І якби родина Цілліхів, – вів далі Ядасон, – ушанувала б мене тим, що зупинила б свій вибір на мені, ця пригода ні в якому разі не стримала б мене. Я вважаю за обов’язок честі сказати це.

Дідеріх відповів:

– Повірте, що я зможу цілком і повністю оцінити вашу коректну поведінку.

Після цього вони клацнули каблуками, потисли один одному руки і розійшлися.

Кетхен і Ядасон, прощаючись, обмінялися одне з одним умовними знаками. Дідеріх був переконаний, що вони зараз знову зустрінуться в «Зеленому ангелі». Він розстебнув пальто, сповнений гордості: він своєчасно побачив злісну пастку і виплутався з цієї історії, суворо дотримавши всіх правил пристойності. Він почував до Ядасона певну пошану і симпатію. Бо теж повівся б так само. Чоловіки завжди зрозуміють один одного. Але ж вона! Облудна машкара Кетхен, пасторської дочки, котра несподівано показала сьогодні своє обличчя розпусної жінки; її лукава двоїстість, така чужа тій простоті, яку Дідеріх відчував у глибині власного серця, вразили його, наче він заглянув у безодню. Він знову застебнув пальто.

Отже, крім бюргерського світу та ще того, в якому жив тепер Лауер, були ще й інші світи.

Удома, важко сопучи, він сів вечеряти. Настрій його здавався таким загрозливим, що всі троє жінок не наважувалися й слова сказати. Пані Геслінг набралася духу.

– Тобі не смакує вечеря, милий сину?..

Замість того щоб відповісти, Дідеріх накинувся на сестер.

– Щоб ви більше не сміли зустрічатися з Кетхен Цілліх!

Вони вирячили на нього очі. Він почервонів і грізно сказав:

– Вона розпусна жінка!

Але вони тільки зневажливо стулили губи, і навіть жахливі натяки, які він один по одному гнівно кидав, очевидно, не справляли на них враження.

– Ти, звичайно, маєш на увазі Ядасона? – цілком спокійно спитала, нарешті, Магда.

Дідеріх відсахнувся. Отже, вони знали цю таємницю, і вони в змові – напевне, всі жінки. І Густа Даймхен! Вона заговорювала так само про це. Він утер спітнілого лоба. Магда сказала:

– У тебе, може, були поважні наміри щодо Кетхен, але ж ти нас не питав.

На це Дідеріх, щоб зберегти свою гідність, так штовхнув стола, що всі аж заверещали. Він забороняє їм удаватися до подібних припущень, кричав він. Треба сподіватися, існують ще порядні дівчата. Пані Геслінг почала благати тремтячим голосом:

– Для цього, мій любий сину, тобі досить лише подивитися на своїх сестер.

І Дідеріх справді подивився на них; він кліпав очима і вперше не без остраху подумав про те, що робили досі із своїм життям ці дві жінки, які були йому сестрами.

– Е, дурниці, – вирішив він і бадьоро випростався, – вас просто треба тримати в шорах. Коли у мене буде дружина, я їй покажу!

Сестри з посмішкою перезирнулися, і Дідеріх злякався, бо він думав про Густу Даймхен, а їхня посмішка, може, також стосувалась її? Звірятися не можна було на жодну. В своїй уяві він бачив Густу, її лляне волосся, пухке, рожеве обличчя. Її м’ясисті губи були розтулені, вона показувала йому язика, як Кетхен Цілліх, коли гукала йому: «Прощавай, овечко!» Густа, така схожа і обличчям, і фігурою на Кетхен, виглядала б із висолопленим язиком і напівп’яна цілком, як та!

Магда сказала:

– Кетхен, звичайно, дурна, але що ж, її можна зрозуміти, коли доводиться так довго чекати і ніхто не приходить.

Еммі зразу втрутилася.

– Кого ти маєш на увазі? Якби Кетхен задовольнилась якимось Кінастом, їй теж не довелося б чекати.

Магда в гордовитій свідомості, що факти за неї, тільки випнула груди й промовчала.

– І взагалі, – Еммі кинула серветку і встала. – Як ти можеш вірити тому, що чоловіки говорять про Кетхен? Це ж огидно. Невже ми нічим не можемо захистити себе від їхніх пліток?

Вона обурено сіла в куток і розгорнула книгу. Магда тільки знизала плечима, а переляканий Дідеріх марно шукав приводу запитати: може, й Густа Даймхен також?.. Коли так довго сидиш відданицею?

– Бувають ситуації, – зауважив він, – коли плітки перестають бути плітками.

Еммі жбурнула книгу.

– А коли б навіть і так! Кетхен робить, що хоче! Ми, дівчата, маємо таке ж право сповна звідати втіхи в житті, як і ви! Хай чоловіки радіють, коли їм після цього ще пощастить з нами одружитися!

Дідеріх підвівся.

– Я не дозволю говорити такого в своєму домі! – суворо сказав він і доти дивився на Магду, блискаючи очима, поки вона не перестала сміятись.

Пані Геслінг принесла йому сигару.

– Про мого Діделя я знаю напевне, що він ніколи не ожениться з такою, – і вона заспокійливо погладила його по голові.

Він сказав з притиском:

– Я не можу собі уявити, мамо, щоб справжній німець коли-небудь міг на це зважитися.

– О, не всі такі ідеалісти, як мій любий син, – підлещувалася вона. – Є багато матеріалістів, які на додачу до грошей беруть дещо й такого, про що люди казна-що базікають. – Під його владним поглядом вона злякано торохтіла далі: – Наприклад, пан Даймхен. Господи, тепер він номер, і йому все одно, але скільки було свого часу розмов. – Тепер усі троє вп’ялися в неї очима, ждучи, що вона далі скаже. – Авжеж, – боязко мовила вона. – Про пані Даймхен і пана Бука. Густа ж уродилася передчасно.

По цих словах пані Геслінг довелося втекти за параван коло грубки, бо всі троє кинулися до неї.

– Остання новина! – кричали Еммі і Магда. – Як же це сталося?

Але Дідеріх громовим голосом змусив їх припинити бабські плітки.

– Ми ж слухали твої чоловічі плітки! – кричали сестри, намагаючись відштовхнути його від грубки.

Мати, ламаючи руки, дивилася на їхню рукопаш.

– Я ж нічого не сказала, діти! Але тоді всі говорили про це, і пан Бук подарував пані Даймхен посаг.

– Так ось воно що! – вигукнула Магда. – От які в родині Даймхен багаті дядечки зі спадщиною! Он звідки золоті торбинки!

Дідеріх заступився за Густину спадщину:

– Вона ж із Магдебурга!

– А наречений? – спитала Еммі. – Також із Магдебурга?

Зненацька всі замовкли і приголомшено подивилися одне на одного. Потім Еммі тихо повернулася на диван і навіть знову взяла книгу до рук. Магда почала прибирати зі столу. Дідеріх підійшов до паравану, за яким знітилася пані Геслінг.

– Тепер ти бачиш, мамо, до чого це призводить, коли дають волю своєму язику? Ти ж не берешся твердити, що Вольфганг Бук одружується із власною сестрою?

З-за паравану чути було жалібний голос:

– Я ж не винна, мій любий сину. Я вже давно забула про цю стару історію, і ще ж невідомо, чи це так. Жодна душа тепер цього не знає.

Еммі кинула з-за своєї книги:

– Але старий Бук знає, де він тепер візьме грошей для свого сина.

Магда буркнула в скатертину, яку саме складала:

– Буває ще й не такого.

Тоді Дідеріх підняв руки, ніби волаючи до неба. Але він своєчасно затлумив жах, який його опановував.

– Чи я потрапив між розбійників і вбивць? – діловито спитав він і, випроставшись, пішов до дверей. Там він обернувся. – Я, звичайно, не можу перешкодити вам роздзвонити ці ваші милі новини по всьому місту. Що ж до мене, то я заявляю, що не маю з вами нічого спільного. Я оголошу це в газеті! – І він вийшов.

Він не пішов до погрібця, а, сидячи на самоті у Кляпша, поринув у роздуми про світ, в якому можливі такі мерзенні речі. Звичайно, тут самим лише чемним поводженням нічого не вдієш. Хто хоче відняти у Буків їхню ганебну здобич, той не повинен відступати й перед сильними засобами. «Броньованим кулаком!» – суворо проказав він у кухоль з пивом, і стук покривки, яким він зажадав собі четвертого кухля, звучав, як брязкіт меча… Трохи згодом його постава втратила суворість; виникли сумніви. Його втручання все ж таки призвело б до того, що все місто почало б показувати пальцями на Густу Даймхен. Жоден мужчина, який хоч трішки дотримує приписів пристойності, не оженився б з такою дівчиною. Це йому казало його власне почуття і виховання в дусі мужності та ідеалізму, яке пустило в ньому таке глибоке коріння. А шкода! Шкода Густиних триста п’ятдесяти тисяч марок, які тепер залишаться без господаря і без застосування. А є ж така слушна нагода знайти їм застосування. Дідеріх з обуренням відкинув цю думку. Він тільки спевнить свій обов’язок! Він мусить запобігти злочинові. А чим ця боротьба чоловіків скінчиться для жінки – це вже її клопіт. Яке значення має одна з цих істот, котрі зі свого боку – Дідеріх переконався в цьому – були здатні на першу-ліпшу зраду. Ще один кухоль, і він собі наважив.

За ранковою кавою він дуже цікавився туалетами сестер для балу в «Гармонії». Лишається якихось два дні, а нічого ще не готове! Домову кравчиню було так важко дістати – вона шила у Буків, Тіців, Гарнішів і скрізь. Ця дівчина була врозхап, і це, здавалося, сповнювало Дідеріха захопленням. Він сам брався піти до неї і привести її, скільки б це не коштувало. Це йому пощастило, хоча й не без труднощів. На другий сніданок він скрадався до їдальні так тихо, що не завадив розмові в сусіднім покої. Саме цієї хвилини кравчиня натякала на якийсь скандал, що міг би затьмарити все, що взагалі траплялося досі. Сестри, здавалося, про все це й уявлення не мали, і коли, нарешті, були названі імена, вони жахнулися і відмовилися повірити. Пані Геслінг голосніше за всіх побивалася: як панна Геріц могла навіть подумати про щось подібне. Але кравчиня запевняла, що про це вже знає все місто. Вона зараз від бургомістерші Шеффельвейс, мати якої прямо зажадала зятевого втручання! Все ж таки ні пані Геслінг, ні її дочки не хотіли вірити. Дідеріх ждав скорше протилежного. Він був вдоволений зі своєї рідні. Та невже стіни і справді мають вуха? Можна було подумати, що чутка, яка зродилася в зачиненій кімнаті, разом з димом вийшла через комин і поширилася містом.

Проте він і досі не заспокоївся. Він сказав собі, що здорове сприймання робочого люду за певних обставин становить фактор, силу якого можна визнати і навіть використати. До самого обіду він крутився коло Наполеона Фішера; раптом – уже пролунав дзвін – коло глянцювальної машини почувся пронизливий крик, Дідеріх і механік одночасно кинулися туди і разом витягли руку молодої робітниці, захоплену сталевим валом. З руки текла чорна кров. Дідеріх зразу ж звелів потелефонувати до міської лікарні. І. сам він, – хоч коли побачив кров, то мало не зомлів, – не відходив від покаліченої, поки їй накладали тимчасову пов’язку. Тихо плачучи, вона дивилася на свою руку безпорадними від жаху очима, як поранена молода тварина. Дідеріх ласкаво розпитував дівчину про її рідню, але вона нічого не розуміла. Наполеон Фішер відповідав замість неї. Батько кинув сім’ю, мати була прикута до ліжка; дівчина годувала себе і маленьких брата й сестру, їй було ще тільки чотирнадцять років.

– Дивлячись на неї, цього не скажеш, – зауважив Дідеріх. – А втім, робітницям досить часто нагадували, що з машиною треба бути обережними. Вона сама винна в своєму нещасті, я тут ні при чому. Ну, – сказав він лагідніше, – ходімте-но зі мною, Фішере.

У конторі він налив дві чарки коньяку.

– З переляку не завадить і випити… Скажіть одверто, Фішере, ви вважаєте, що я мушу платити? Адже ж запобіжники у машини, на вашу думку, в порядку?

Механік знизав плечима, то ж Дідеріх сказав:

– Ви хочете сказати, що можна спробувати правуватися? Але я цього не зроблю, я заплачу без суду.

Наполеон Фішер, не розуміючи, вишкірив свої великі жовті зуби, а Дідеріх вів далі:

– Це вас дивує? Ви, напевне, думали, що тільки Лауер здатний на це? Що стосується його, то ваша власна партійна газета відкрила вам очі на його дружнє ставлення до робітників. Я, звичайно, не сиджу у в’язниці за образу величності і не позбавляю тим самим хліба моїх робітників; я шукаю практичніших засобів для виявлення своїх соціальних поглядів. – Він зробив урочисту паузу. – І тому я поклав виплачувати дівчині заробітну платню весь час, поки вона лежатиме в лікарні. Скільки вона одержує? – швидко спитав він.

– Півтори марки, – сказав Наполеон Фішер.

– Авжеж… Хай вона пролежить навіть два місяці. Нарешті, три… Та вже, звичайно, не вічно.

– Їй лише чотирнадцять років, – сказав Наполеон Фішер, дивлячись на нього спідлоба. – Вона може зажадати відшкодування за каліцтво.

Дідеріх злякався, аж засопів. Наполеон Фішер уже знову шкірив зуби в загадковій посмішці і дивився на стиснутий хазяїнів кулак, що боязко ховався в кишені. Дідеріх витяг руку.

– Оголосіть про моє великодушне рішення робітникам! Вам це не до вподоби? Звичайно, ви розповідаєте їм з більшою охотою про підлі вчинки капіталістів. Уявляю собі, які громові промови про старого Бука ви тепер виголошуєте на ваших зборах.

Наполеон Фішер дивився на Дідеріха, не розуміючи, в чому справа, але той не звернув на це уваги.

– Я теж вважаю, що це не дуже гарно, – провадив він далі, – коли хтось одружує свого сина з дочкою тієї жінки, з якою у нього було щось таке, і до того ж перед народженням дочки… Але…

По обличчю Наполеона Фішера майнула тінь хвилювання.

– Але! – з притиском повторив Дідеріх, – я був би дуже невдоволений, якби мої робітники плескали язиками з цього приводу і якби ви, Фішере, здумали нацьковувати робітників на міські власті тому лише, що один з членів магістрату учинив щось, чого ніхто не може довести. – Він обурено розітнув повітря кулаком. – Мене вже обвинувачували в тому, що начебто я почав процес проти Лауера. Я не хочу, щоб це повторилося: мої робітники повинні поводитися спокійно.

Тон у Дідеріха став фамільярніший, він нахилився до Фішера:

– Ну, а тому, що я знаю, Фішере, який ви маєте вплив…

Він раптом розтулив кулака, на долоні лежали три великі золоті монети.

Наполеон Фішер кинув на них погляд, і обличчя його скривилося, ніби він побачив диявола.

– Ні! – вигукнув він. – Ні в якому разі! Своїх поглядів я не зраджу! За всі багатства світу!

Очі його налилися кров’ю, голос зривався. Дідеріх відсахнувся: так близько він ще ніколи не дивився в обличчя крамолі.

– Правду треба з’ясувати! – верещав Наполеон Фішер. – Про це потурбуємося ми, пролетарі! Цьому ви не можете перешкодити, пане докторе! Ганебні вчинки панівних класів…

Дідеріх швидко подав йому ще чарку коньяку.

– Фішере, – наполегливо сказав він, – ці гроші я вам пропоную за те, щоб моє ім’я не згадувалося в цій справі.

Але Наполеон Фішер відмахнувся. Гордість відбилася на його обличчі.

– До примусового свідчення, пане докторе, ми не вдаємося. Ми не вдаємося. Тому, хто постачає нам агітаційний матеріал, боятися немає чого.

– Тоді все гаразд, – з полегкістю сказав Дідеріх. – Я так і знав, Фішере, що ви великий політик. І тому щодо дівчини, я маю на увазі робітницю, з якою трапилося нещастя… Я щойно зробив вам послугу своїм повідомленням про Букове свинство.

Наполеон Фішер з гідністю посміхнувся.

– Тому що пан доктор вважають мене за великого політика… Я не говоритиму про відшкодування за каліцтво. Тайнощі вищих кіл для нас усе ж таки важливіші, ніж…

– …ніж така собі дівчина, – закінчив Дідеріх. – Ви завжди мислите, як політик.

– Завжди, – погодився Наполеон Фішер. – Бувайте здорові, пане докторе!

Він вийшов, залишивши хазяїна міркувати про те, що пролетарська політика має свої переваги. Три золоті монети Дідеріх поклав назад до кишені.

Наступного вечора всі люстра, які тільки були в домі, позносили до вітальні. Еммі, Магда та Інга Тіц крутилися перед ними, аж поки в них не заболіли шиї; потім вони схвильовано присіли на краєчок стільця.

– Боже мій, уже час!

Але Дідеріх твердо поклав цього разу не приходити так рано, як на процес Лауера. Все враження від твоєї особи зведеться нанівець, коли прийдеш занадто рано. Нарешті вони злагодилися. Інга Тіц ще раз попросила вибачення у пані Геслінг за те, що займе її місце в кареті. Пані Геслінг ще раз сказала:

– Ах, боже мій, я охоче поступлюся для вас цим місцем. Я вже стара для такого великого балу. Веселіться ви, діти! – І вона із слізьми обняла дочок, які холодно відсторонилися. Вони знали, що мати просто боїться, тому що всюди тільки й було розмов про жахливу плітку, в якій була винна саме вона.

В кареті Інга відразу ж заговорила про це.

– Ах, ці Буки і Даймхени! Мене тільки цікавить, чи стане їм нахабства прийти сьогодні.

Магда сказала спокійно:

– Вони муситимуть прийти. Бо інакше вони визнають, що це правда.

– А коли навіть і так? – заявила Еммі. – Я вважаю, що це їхня справа. Мене це мало хвилює.

– Мене також, – додав Дідеріх. – Я, власне, й почув про це вперше сьогодні ввечері від вас, панно Тіц.

Тут Інга Тіц утратила самовладання. До такого скандалу не можна ставитися так легко. Може, він уважає, що вона все це вигадала? Буки вже давно чухають собі потилиці через цю історію: спитайте хоч їхню челядь.

– Значить, ці плітки йдуть від челяді, – сказав Дідеріх, відповівши легким поштовхом Магді, яка торкнулась його коліном.

Але вже час був виходити з карети і зійти східцями, що з’єднували нову частину Кайзер-вільгельмштрасе з розташованою нижче старою Рікештрасе. Дідеріх лаявся: ішов дощ, бальні черевики перемокли; до того ж перед «Гармонією» стояла біднота і вороже поглядала на все. Невже, коли переносили вище всю цю частину міста, не могли розвалити й цей мотлох? Зберегти історичний будинок «Гармонії»? Наче місто не мало коштів збудувати для громадськості в центрі сучасний першорядний будинок. У цьому старому ящикові тхне цвіллю! А біля самого входу дами завжди хихотіли, бо там стояла статуя Дружби, на якій, щоправда, був високий парик, але зате більш нічого.

– Обережніше, – сказав Дідеріх, – бо сходи можуть завалитися.

Тонкі бильця витяглися догори, наче дві схудлі від старощів руки. Дерево, колись темно-рожеве, зовсім вицвіло. Але нагорі, де бильця сходилися, на балюстраді, по-старому всміхався блискучим мармуровим обличчям бургомістр з кіскою, який все це відписав містові і який також був з родини Буків. Дідеріх сердито відвернувся.

У великій дзеркальній галереї було зовсім тихо; в глибині її виднілася лише якась дама, що заглядала до зали крізь щілину дверей; раптом дівчат охопив жах: вистава почалася! Магда, зайшовшись плачем, подалася вздовж галереї. Тоді дама обернулася, приклавши пальця до губів. Це була пані фон Вульков, авторка п’єси. Вона схвильовано всміхнулась і шепнула:

– Все гаразд, моя п’єса подобається. Ви прийшли якраз вчасно, панни Геслінг, ідіть перевдягатися.

Ах так! Еммі й Магда брали участь лише в другій дії. Дідеріх також позбувся глузду. Поки сестри разом з Інгою Тіц, яка мала допомогти їм, поспішали крізь бокові приміщення до гардеробної, він відрекомендувався президентовій дружині, пані фон Вульков, і розгублено залишився стояти біля неї.

– Тепер вам не можна заходити, бо ви перешкодите, – сказала вона.

Дідеріх пробурмотів пробачення і обвів очима галерею; серед виноградних ліз, намальованих на стінах, у потемнілих люстрах він бачив своє таємничо бліде відображення. Ніжно-жовтий лак стін узявся примхливими розколинами, а на панно вмирали барви квітів і облич… Пані фон Вульков зачинила маленькі двері, крізь які, здалося Дідеріхові, ніби хтось увійшов – це була намальована на дверях пастушка з обвитою стрічками палицею. Президентша причинила двері дуже обережно, щоб не перешкодити виставі, але все ж таки піднялася легка хмарка пороху, ніби посипалася пудра з волосся намальованої пастушки.

– Цей будинок такий романтичний, – шепнула пані фон Вульков. – Ви не вважаєте, пане докторе? Коли бачиш себе тут у люстрі, так і здається, що ти в криноліні.

Ще більше розгубившись, Дідеріх подивився на її вільне і пряме плаття. Оголені плечі були запалі й сутулі, волосся лляного кольору, а на носі у пані фон Вульков було пенсне.

– Ви блискуче гармоніюєте з цією обстановкою, пані президентшо, – виправився він і був нагороджений усмішкою за свою сміливу підлесливість. Не всякий зумів би так влучно нагадати пані фон Вульков, що вона уроджена графиня Цюзевіц!

– Справді, – зауважила вона, – не віриться, що цей будинок свого часу був зведений не для добірного товариства, а просто для добрих нецігських бюргерів. – Вона поблажливо посміхнулася.

– Так, це смішно, – шуркнувши ногою, погодився Дідеріх. – Але сьогодні, безперечно, тільки пані графиня може почувати себе тут удома.

– Ви, певно, любите і розумієте красу, – висловила здогад пані фон Вульков, і коли Дідеріх потвердив це, вона заявила, що в такому разі йому не можна пропустити всієї першої дії, і запропонувала йому дивитися крізь щілинку. Сама вона вже давно тупцювалася від нетерпіння. Вона вказала віялом на сцену. – Пан майор Кунце зараз піде зі сцени. Він не дуже добре грає, але що вдієш, він член комітету «Гармонії» і перший пояснив художнє значення моєї п’єси.

Дідеріх зразу ж пізнав майора, бо той зовсім не змінився; тим часом авторка поквапливо викладала йому зміст. Селянська дівчина, з якою розмовляв Кунце, була його неправоложна дочка – отже, графиня, чому п’єса й називалася «Таємна графиня». Саме цієї хвилини Кунце сердито, як завжди, виявляв дівчині цю таємницю. Він повідомив її також про те, що має намір віддати її заміж за бідного кузена і відписати їй половину своїх маєтків. І він пішов, залишивши дівчину та її названу матір, добру орендаторку, у великій радості…

– Хто ця жахлива особа? – не подумавши, спитав Дідеріх.

Пані фон Вульков здивувалася.

– Це ж комічна бабуся з міського театру. У нас нікого не знайшлося для цієї ролі; але моя небога охоче грає з нею.

Дідеріх злякався, під жахливою особою він зрозумів небогу.

– Ваша небога вельми чарівна, – поспішив він запевнити і захоплено глянув на гладке червоне обличчя, яке сиділо просто на плечах – на вульковських плечах! – І, видно, талановита, – додав він для більшої певності.

Пані фон Вульков шепнула: «Дивіться, дивіться».

Із-за лаштунків вийшов асесор Ядасон. Яка несподіванка! На ньому були свіжовипрасувані штани, розкішна випнута на грудях візитка і величезна краватка з червоним блискучим каменем відповідних розмірів. Та хоч як блищав камінь, Ядасонові вуха затьмарювали його блиск. Волосся на ньому було коротко обстрижене, а голова плеската, то ж вуха вільно стирчали і, мов два ліхтарі, освітлювали його святковий одяг. Він розвів руки в жовтих рукавичках, наче вимагав довгорічного тюремного ув’язнення; справді, він наговорив небозі, яка здавалася зовсім збентеженою, та заплаканій кумедній бабусі найнеприємніших речей… Пані фон Вульков шепнула:

– Це лиходій.

– Ще б пак! – переконано сказав Дідеріх.

– Хіба ви знаєте мою п’єсу?

– Ах, он як! Ні. Але я вже бачу, куди він верне.

Справа в тому, що Ядасон, який був сином і спадкоємцем старого графа Кунце, підслухав усе під дверима і зовсім не мав наміру відступити небозі фон Вулькова половину дарованих йому богом маєтків. Він наполегливо зажадав, щоб вона негайно ж залишила поле битви, коли ж ні, то він доправиться її арешту як лжеспадкоємниці, а графа Кунце віддасть під опіку.

– Це підлість, – зауважив Дідеріх. – Вона ж йому сестра.

Пані фон Вульков пояснила:

– Так, звичайно. Але, з другого боку, він має слушність, допевняючись майорату. Він дбає про добро всього роду, незважаючи на те, що окремі особи при цьому постраждають. Для таємної графині це, поза всяким сумнівом, трагічно.

– Якщо добре вдуматися… – Дідеріх надзвичайно зрадів. Ця аристократична точка зору спадала і йому на думку, коли він не виявляв ніякого бажання виділити Магдину частку під час її заручин.

– Пані графине, ваша п’єса – чудовий твір, – захоплено сказав він.

Але пані фон Вульков злякано потягла його за рукав. Серед публіки гомоніли, човгали ногами, сякалися й хихотіли.

– Він переграє, – простогнала авторка. – Я йому не раз про це говорила.

Бо й справді Ядасон поводився дуже дивно. Небогу разом з кумедною бабусею він загнав за стіл і всю сцену заповнив буйними виявами своєї графської особи. Чим більший осуд виявляла йому зала, тим визивніше він поводився на сцені. Хтось навіть зашикав; більше того – багато хто з глядачів обернулися до дверей, за якими тремтіла пані фон Вульков, і шикали. Може вони робили це тільки тому, що двері рипіли, але авторка відсахнулася, загубила пенсне і з безпорадним жахом мамрала рукою, поки Дідеріх не повернув їй пенсне. Він спробував утішити її.

– Це нічого: адже Ядасон скоро піде зі сцени, треба сподіватись!

Вона прислухалася крізь зачинені двері.

– Так, дякувати богові, – пробелькотіла вона, клацаючи зубами. – Він скінчив, тепер моя небога з кумедною бабусею втечуть, а потім знову прийде Кунце з лейтенантом, розумієте?

– У виставі бере участь і лейтенант? – з пошаною спитав Дідеріх.

– Так. Власне, він ще в гімназії; це син голови окружного суду Шпреціуса. Знаєте, він грає бідного родича, за якого старий граф хоче віддати свою дочку. Він обіцяє старому, що шукатиме таємну графиню по всьому світу.

– Цілком зрозуміло, – сказав Дідеріх. – Це в його власних інтересах.

– Ви побачите, він – шляхетна людина.

– Але Ядасонові, пані графине, коли дозволите, ви не повинні були давати ніякої ролі, – докірливо і з таємним задоволенням сказав Дідеріх. – Хоча б уже через самі його вуха.

Пані фон Вульков сказала пригнічено:

– Я не думала, що зі сцени вони справлятимуть таке враження. Ви гадаєте, що через нього провалиться п’єса?

– Пані графине! – Дідеріх приклав руку до серця. – Таку п’єсу, як «Таємна графиня», не так легко провалити!?

– Справді? Адже в театрі найважливіше – це художня стійність п’єси.

– Звичайно. Щоправда, такі вуха теж не без впливу… – і Дідеріхове обличчя набрало стурбованого виразу.

Пані фон Вульков вигукнула з благанням у голосі:

– А друга ж дія ще значно сильніша від першої! Вона відбувається в розбагатілій родині фабриканта, де таємна графиня служить покоївкою. Там є ще вчитель музики, зовсім не вихована людина, одну з дочок він навіть цілував, і от він сватається до графині, але вона, звичайно, підносить йому гарбуза. Вчитель музики! Хіба вона може!

Дідеріх погодився, що це відпадає.

– Дивіться, яка трагедія: дочка, що дозволила вчителеві поцілувати себе, знайомиться на балу з одним лейтенантом і стає його нареченою, а коли лейтенант приходить у дім, виявляється, що це той самий лейтенант, який…

– О боже, пані графине! – Дідеріх простяг руки, начебто захищаючись, увесь схвильований стількома ускладненнями. – І звідки це все у вас?

Авторка палко всміхнулася.

– Так, це найцікавіше, просто я й сама не знаю. Це такий таємничий процес! Часом я думаю, що це у мене спадкове.

– У вашій шановній родині багато письменників?

– О ні. Але якби мій великий предок не виграв битви під Крехенвердою, не знати, чи написала б я «Таємну графиню»! Кінець кінцем головне – це кров!

Коли вона згадала про битву, Дідеріх шуркнув ногою і не посмів більше нічого питати.

– Скоро дадуть завісу, – сказала пані фон Вульков. – Ви чуєте що-небудь?

Він не чув нічого; тільки для авторки не існувало ні дверей, ні стін.

– Тепер лейтенант присягається таємній графині у вічній вірності, – шепнула вона. – От, – і вся кров відринула від її обличчя. Потім знов із силою линула до щік; залунали оплески, не занадто бурхливі, але все ж таки оплески. Двері відчинили зсередини. Завіса знову піднялася, і коли на сцену вийшли молодий Шпреціус і небога Вулькова, оплески посилились. Раптом із-за лаштунків вискочив Ядасон і став попереду парочки з таким виглядом, начебто успіх стосується тільки до нього; відразу в залі зашикали. Пані фон Вульков обурено відвернулася. Тещі бургомістра Шеффельвейса і дружині члена окружного суду Гарніша, які віншували її, вона заявила:

– Асесор Ядасон як прокурор неможливий. Я скажу про це чоловікові.

Дами зразу ж переказали цей вислів далі і мали великий успіх. До дзеркальної галереї зненацька набралося людей, які жваво обговорювали Ядасонові вуха. – Пані фон Вульков написала чудову п’єсу, але Ядасонові вуха… – Проте, коли стало відомо, що в другій дії Ядасон на сцені не з’явиться, всі були розчаровані.

Вольфганг Бук з Густою Даймхен підійшли до Дідеріха.

– Ви чули? – спитав Бук. – Кажуть, що Ядасонові доведеться за службовим обов’язком конфіскувати власні вуха.

Дідеріх осудливо відказав:

– Я не дозволяю собі глузувати з того, кому погано ведеться.

При цьому він жадібно ловив погляди, що їх кидали на Бука та його супутницю. Всі обличчя жвавішали, коли з’являлися вони; про Ядасона забули. Крізь галас від самих дверей долягав верескливий голос учителя Кюнхена, можна було вчути слово «скандал». Пасторша Цілліх заспокійливо поклала йому руку на рукав, що змусило його обернутися, і тепер усі ясно почули:

– Це справжній скандал!

Густа озирнулася, примружила очі.

– Там теж говорять про це, – таємничо сказала вона.

– Про що? – промимрив Дідеріх.

– Та ми знаємо. І хто це пустив, я також знаю.

У Дідеріха виступив піт на лобі.

– Що з вами? – спитала Густа.

Бук, який дивився скоса крізь бокові двері на буфет, байдуже сказав:

– Геслінг – обережний політик, він неохоче слухає, коли при ньому говорять про бургомістра, що той, з одного боку, добрий муж, але, з другого боку, не може ні в чому відмовити й своїй тещі.

Дідеріх відразу ж густо почервонів.

– Яка ницість! Кому така бридота може спасти на думку!

Густа голосно захихотіла. Бук залишився спокійним.

– По-перше, це, напевне, факт, тому що бургомістерша сама застукала їх і все розповіла під секретом якійсь подрузі. Але це й так було ясно.

Густа сказала:

– Ну, вам, пане докторе, це ніколи не спало б на думку. – І вона закохано подивилася на свого нареченого.

Дідеріх блиснув очима. «Ага! – різко сказав він. – Тепер я все зрозумів!» І він повернувся до них спиною. Отже, вони самі вигадують усяку мерзоту, та ще й про бургомістра! Дідеріх міг високо тримати голову. Він приєднався до групи Кюнхена, яка посувалася до буфету, лишаючи за собою струмінь обуреної доброзвичайності. Бургомістрова теща, вся червона, присягалася, що «ця компанія» не переступить більше порога її дому, і кілька дам прилучилося до неї, незважаючи на умовляння власника універсального магазину пана Кона, який поки що сумнівався, вважаючи, що аморальність абсолютно не сумісна з особою такого випробуваного ліберала, як пан Бук. Навпаки, вчитель Кюнхен був тієї думки, що надмірний радикалізм погано відбивається на звичаях. Навіть доктор Гейтейфель, який влаштовував недільні святкування для вільних людей, зауважив, що родинного почуття, інакше кажучи – непотизму, старому Букові ніколи не бракувало.

– За прикладами недалеко ходити. Якщо він тепер, щоб зберегти гроші в сім’ї, збирається переженити своїх неправоложних дітей з праволожними, то це, панове, з медичної точки зору я б визначив як старечий ексцес досі стримуваної природної схильності.