Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 27 страниц)

Дідеріх пообіцяв. Та коли ця неділя настала, він ладен був відмовитись і пішов тільки тому, що боявся батька. Цього разу йому довелося побути з дівчиною навіть сам на сам. Дідеріх удав, ніби зайнятий своїми думками і не має бажання її розважати. Вона хотіла знову заговорити про театр, але він грубо перебив її: на такі дрібниці у нього немає часу. Ах, справді, її тато казав їй, – пан Геслінг вивчає хімію?

– Так. Це взагалі єдина наука, що має право на існування, – заявив Дідеріх, не знаючи, як могло таке спасти йому на думку.

Панна Геппель упустила сумочку; він нахилився так повільно, що вона підняла її раніше, ніж він устиг це зробити. Все ж таки вона подякувала йому дуже гречно, майже засоромившись. Це роззлостило Дідеріха. «Кокетливі жінки – це щось жахливого», – подумав він. Вона покопалася в сумочці.

– Я все ж загубила його. Мій англійський пластир. Кров іде знову.

Вона розвинула пальця з носової хусточки. Палець був білий, як сніг, і Дідеріхові подумалося, що кров, яка виступила на шкірі, сама повинна просочитися всередину.

– У мене є пластир, – сказав він поквапливо.

Він схопив палець дівчини і, перше ніж вона встигла витерти кров, злизав її.

– Що ви робите?

Він і сам злякався. Суворо насупивши брови, він сказав:

– О, мені, як хімікові, доводиться куштувати ще й не такі речі!

Вона посміхнулася.

– Ах, так ви ніби лікар… Як спритно ви це робите, – зауважила вона, дивлячись, як він наліплює пластир.

– Все, – сухо сказав він і одійшов. Йому стало душно. Він подумав: «Коли б тільки більше ніколи не треба було торкатися її шкіри. Вона до огиди м’яка».

Агнеса дивилася повз нього. По короткій паузі вона спробувала знов заговорити:

– Чи нема в нас у Нецігу спільних родичів? – І вона примусила його перебрати з нею кілька родин. Виявилося, що вони далекі родичі.

– Ваша мати ще жива, так? Який ви щасливий! А моя давно померла. Я теж, певно, недовго проживу. Таке у мене передчуття, – і вона посміхнулася журно й вибачливо.

Дідеріх мовчки визнав її сентиментальність за безглуздя. Ще коротка пауза, і тої миті, коли обоє квапливо заговорили, ввійшов мекленбуржець. Він так міцно стис Дідеріхові руку, що той аж скривився. При цьому Мальман переможно посміхнувся йому прямо в очі. Безцеремонно підсунувши стільця до колін Агнеси, він весело і владно почав розпитувати про різні речі, які стосувалися лише їх обох. Дідеріх був полишений сам на себе, і тут він виявив, що коли на Агнесу дивитися спокійно, то вона вже не така й страшна. Власне, вона не була гарна. Мала занадто маленький, донизу загнутий ніс, а перенісся, щоправда дуже вузьке, вкрило ластовиння. Її жовтаво-карі очі були занадто близько одне від одного й щулились, коли вона на когось дивилася. Губи дуже тонкі, все обличчя завузьке. «Якби ж не таке густе темно-руде волосся над чолом при такій білоті обличчя…» Він був задоволений також з того, що ніготь пальця, який він облизав, був не зовсім чистий.

Увійшов пан Геппель із своїми трьома сестрами. Одна з них прийшла з чоловіком і дітьми. Батько й тітки обняли й поцілували Агнесу. Вони робили це з пересадною сердечністю, але їхні обличчя набували при цьому настороженого вигляду. Молода дівчина була стрункіша й вища від них усіх і трохи неуважно дивилася на них згори вниз, коли вони повисали на її худих плечах. Тільки батькові вона повільно й серйозно відповіла поцілунком на поцілунок. Дідеріх дивився на неї і бачив, як на її скроні під рудим волоссям переплелися на сонячному світлі голубі жилки.

Йому довелося вести до їдальні одну з тіток. Мекленбуржець подав руку Агнесі. Круг довгого сімейного стола шелестіли святкові шовкові сукні. Поли сюртуків були покладені на коліна. Всі відкашлювалися, чоловіки потирали руки. Принесли суп.

Дідеріх сидів далеко від Агнеси і не міг її бачити, не нахиляючись вперед, чого він старанно уникав. Його сусідка не звертала на нього уваги, і він з’їв дуже багато смаженої телятини й цвітної капусти. Він слухав, як докладно обговорювали страви, і мусив підтвердити, що вони справді смачні. Агнесу відмовляли їсти салат, радили їй пити червоне вино, питали, чи взувала сьогодні вранці калоші. Геппель, звертаючись до Дідеріха, розповів, що допіру на Фрідріхштрасе він і його сестри якось згубили одне одного з очей і зустрілися вже тільки в омнібусі.

– У Нецігу з вами такого трапитися не може! – з гордістю крикнув він йому через стіл.

Мальман і Агнеса розмовляли про якийсь концерт. Вона неодмінно хотіла піти, тато їй, напевно, дозволить. Геппель лагідно заперечував, і хор тіток підтакував йому. Агнесі слід рано лягати і скоріше виїхати на свіже повітря: протягом зими вона перевтомилася. Дівчина сперечалась:

– Ви ніколи не випускаєте мене з дому. Ви нестерпні.

Дідеріх усією душею був на її стороні. Він відчув у собі порив героїзму; йому хотілося зробити так, щоб вона могла здійснювати всі свої бажання, щоб вона була щаслива і цим завдячувала йому… Тут Геппель спитав його, чи не піде й він на концерт.

– Не знаю, – сказав він зневажливо і глянув на Агнесу, яка нахилилася вперед. – Що це за концерт? Я ходжу тільки на такі концерти, де можна пити пиво.

Цілком слушно, – сказав Геппелів шуряк.

Агнеса замкнулася в собі, і Дідеріх пожалкував про свої слова.

Крему, на який всі напружено ждали, чомусь довго не подавали, Геппель порадив дочці довідатися, в чому справа. Не встигла вона відсунути блюдце з компотом, як Дідеріх скочив з місця – стілець його відлетів до стінки – і твердим кроком поспішив до дверей.

– Марі! Крем! – крикнув він у коридор.

Червоний і не дивлячись ні на кого, повернувся він на своє місце. Але він цілком ясно бачив, що всі вони підморгували одне одному. Мальман навіть глузливо пирхнув. Шуряк сказав з удаваною простодушністю:

– Дуже галантно! Так і треба!

Геппель тепло посміхався Агнесі, яка не підводила очей від блюдця з компотом. Дідеріх так уперся коліном у дошку стола, що вона піднялася. Він думав: «О боже, о боже, краще б я цього не робив!»

Після обіду він подав руку всім і лише постарався непомітно уникнути Агнеси. У вітальні за кавою він старанно вибирав собі місце там, де широка Мальманова спина затуляла дівчину від нього. Одна з тіток спробувала втягти його в розмову.

– Що ви вивчаєте, молодий чоловіче? – спитала вона.

– Хімію.

– Ах, так, фізику?

– Ні, хімію.

– Ах, так.

І, хоч почала вона дуже поважним тоном, далі цього діло не пішло. Дідеріх назвав її про себе дурепою. І загалом усе товариство йому було не до вподоби. Він спостерігав його з неприязним сумом, аж поки не розійшлися останні з родичів. Агнеса з батьком проводжали їх до дверей. Геппель, повернувшись, був дуже здивований, заставши Дідеріха самого у вітальні. Він помовчав, вичікуючи, потім поліз був до кишені. Коли ж Дідеріх зненацька, не попросивши грошей, почав прощатися, Геппель виявив велику сердечність.

– Я перекажу від вас вітання моїй дочці, – сказав він навіть і, трохи подумавши, вже коло дверей додав: – Наступної неділі приходьте до нас знову.

Дідеріх твердо поклав більше не переступати порога цього дому. Проте другого дня він кинув усі свої справи і довго блукав містом, розпитуючи, де можна купити квиток на концерт для Агнеси. Насамперед він почав шукати на вивішених біля каси афішах прізвище віртуоза, про якого згадувала Агнеса. Чи ж це він? Чи таке було його прізвище? Дідеріх зважився. Але коли дізнався, що квиток коштує чотири марки п’ятдесят, у нього з переляку очі полізли на лоба. Стільки грошей за те, щоб глянути на якогось там музиканта! Якби можна було просто піти звідси геть! Коли він заплатив і вийшов на вулицю, то спочатку обурився цим шахрайством. Потім згадав, що це ж для Агнеси, і сам зворушився власним вчинком. Протискуючись крізь юрбу, він ще більше розчулився і почував себе ще щасливішим. Це були перші гроші, які він витратив на іншу людину.

Він поклав квитка до конверту, нічого більше не додавши, і, щоб себе не виказати, написав адресу каліграфічним почерком. Коли він стояв коло поштової скриньки, звідкись з’явився Мальман і посміхнувся глузливо. Дідеріх відчув, що його бачать наскрізь; він втупив очі в свою руку, яка щойно вкинула листа. Але Мальман лише виявив намір оглянути Дідеріхове житло. І прийшов до висновку, що в кімнаті у того, як у літньої дами. Навіть кавника той привіз із собою з дому! Дідеріх зашарівся від сорому. Коли Мальман зневажливо розгортав і швидко закривав підручники хімії, Дідеріхові ставало соромно і за свій фах. Мекленбуржець розлігся на дивані і запитав:

– То як вам подобається Геппелівна? Гарна цяцечка, га? Ну, він знову червоніє! Беріться за неї! Я відступаю її, якщо вона вас цікавить. В мене на прикметі п’ятнадцятеро інших.

І коли Дідеріх недбало відмовився, Мальман вів далі:

– Слухайте, нею варто зайнятись. Або ж я зовсім не розуміюся на жінках. Це руде волосся! А хіба ви не помітили, як вона дивиться на хлопця, коли думає, що ніхто цього не бачить?

– На мене вона не дивилася, – сказав Дідеріх ще зневажливіше. – Та мені плювати на це.

– Діло ваше! – Мальман шалено зареготав, після чого запропонував трохи повештатись. Вони почали мандрувати по пиварнях. Коли засвітилися перші газові ліхтарі, обоє вже були п’яні. Трохи пізніше, на Лейпцігерштрасе, Дідеріх без будь-якого приводу дістав від Мальмана доброго ляпаса. Він сказав: «Ой! Це ж…» – слово «нахабство» він не насмілився сказати. Мекленбуржець поплескав його по плечу: «Це так, по-дружньому, хлопче! Тільки по дружбі!» – і після цього забрав у Дідеріха його останні десять марок… По чотирьох днях Мальман застав його ослаблим від голоду і великодушно дав йому три марки з грошей, які встиг тим часом позичити у когось іншого. В неділю у Геппелів – якби не порожній шлунок, Дідеріх, може б, не прийшов – Мальман розповів, що Геслінг розтринькав усі свої гроші і повинен хоча б сьогодні наїстися досхочу. Геппель і його шуряк співчутливо сміялися, але Дідеріх пожалкував, що народився на світ, коли відчув на собі сумний, допитливий погляд Агнеси. Вона зневажала його! В розпачі він утішав себе: «Все одно вона зневажала мене й до цього!» Тут вона спитала, чи не він прислав їй квитка на концерт. Усі обернулися до нього.

– Дурниці! Це мені й на думку не спадало! – відповів він так негречно, що всі повірили. Агнеса повільно відвела погляд. Мальман запропонував дамам цукерки і поставив коробку перед Агнесою. Дідеріх не звертав на дівчину уваги. Він їв ще більше, ніж минулого разу. Все одно всі думають, ніби він тільки для цього сюди й прийшов!

Коли зайшла мова про те, щоб поїхати пити каву до Грюневальду, Дідеріх відразу ж вигадав, що умовився про побачення. Він навіть додав:

– З людиною, яку а в жодному разі не можу примусити чекати.

Геппель поклав йому на плече свою повну руку, глянув на нього знизу, примруживши очі, і півголосом сказав:

– Не бійтеся, ви, звичайно, мій гість.

Але Дідеріх з обуренням запевнив, що не в цьому справа.

– Ну, принаймні заходьте знову, коли буде бажання, – закінчив Геппель, а Агнеса ствердно кивнула головою. Вона, здається, навіть хотіла щось сказати, але Дідеріх не дочекався і пішов. До кінця дня він блукав із самовдоволеним смутком у душі, наче приніс велику жертву. Ввечері він самотньо сидів у переповненій пиварні над кухлем пива, підперши голову руками, і час від часу похитував головою з таким виглядом, ніби тільки тепер збагнув свою долю.

Як протистояти Мальману, що силоміць позичав у нього гроші? Наступної неділі мекленбуржець підніс Агнесі букет квітів, але Дідеріх, який прийшов з порожніми руками; міг би сказати: «Цей букет, власне, від мене, панно». Одначе він мовчав, почуваючи, що злоститься на Агнесу ще більше, ніж на Мальмана. Мальманове нахабство викликало подив: він міг уночі побігти за незнайомим чоловіком, щоб продавити йому циліндра, – хоч Дідеріх аж ніяк не нехтував тою пересторогою, яка таїлася в такій поведінці для нього самого.

Наприкінці місяця, до дня свого народження, він одержав непередбачену суму грошей, заощаджену для нього матір’ю, і з’явився до Геппелів з букетом, не таким уже й великим, щоб не переборщити, а також щоб не роздратувати Мальмана. На обличчі молодої дівчини, коли вона брала квіти, відбилося хвилювання, і Дідеріх посміхнувся водночас милостиво й зніяковіло. Ця неділя здалась йому надзвичайно святковою; він не збентежився, коли все товариство зібралося йти до Зоологічного саду.

Після того, як Мальман підрахував, що всіх було одинадцять осіб, товариство рушило в дорогу. Всі зустрічні жінки, як і Геппелеві сестри, були одягнені не так, як у будень: можна було подумати, ніби сьогодні вони належали до вищого стану або дістали спадщину. Чоловіки були в сюртуках – мало хто з них у чорних штанях, як Дідеріх, – і майже всі в солом’яних капелюхах. Бічна вулиця, на яку вони звернули, лежала широка, рівна й порожня – ані людей, ані кінського кізяка. Тільки один раз вони побачили гурт малих дівчаток, обвішаних кругом бантами, в білих сукнях і чорних панчохах; побравшись за руки, вони кружляли в танку й верескливо співали. Далі, на шумливій вулиці, спітнілі матрони штурмували омнібус; поряд з їхніми розпаленими червоними обличчями крамарчуки, що завзято боролися з ними за місця, здавалася неймовірно блідими. Всі прагнули вперед, усі поривалися до якоїсь мети, де, нарешті, мала початися втіха. Всі обличчя ясно виражали одне: «Годі, ми удосталь напрацювалися!»

Дідеріх показав себе перед дамами справжнім берлінцем. У трамваї він одвоював для них кілька місць. Якомусь пасажирові, що збирався сісти на одне з них, він завадив це зробити, з усієї сили наступивши йому на ногу. Пасажир закричав: «Грубіян!» – Дідеріх відповів йому в такому ж дусі. Потім виявилося, що це Геппелів знайомий, і, коли їх відрекомендували один одному, Дідеріх і той пасажир тут-таки показали зразки лицарської чемності. Ніхто з них не хотів сідати, щоб другому не довелося стояти.

За столом, у Зоологічному саду, Дідеріхові випало сісти поряд з Агнесою – чому сьогодні все складалося так щасливо? – і коли зразу ж після кави вона схотіла поглянути на звірів, він шумно підтримав її. Він був цього разу надзвичайно ініціативний. Перед вузьким проходом між клітками з дикими звірами дами завернули назад. Дідеріх запропонував Агнесі супроводжувати її.

– Краще візьміть із собою й мене, – сказав Мальман. – Коли справді якась гратина вискочить…

– То ви її також не вставите, – заперечила Агнеса і під регіт Мальмана ввійшла в прохід. Дідеріх рушив слідом. Його пройняв страх: перед звірами, які беззвучно кидались до нього справоруч і зліворуч, обдаючи своїм диханням, і перед молодою дівчиною, пахощі якої сягали його. В кінці проходу вона обернулася і сказала:

– Терпіти не можу хвастощів!

– Справді? – спитав Дідеріх, охоплений радістю.

– Сьогодні ви милий, – сказала Агнеса.

Дідеріх відповів:

– Я б хотів, власне, завжди бути таким.

– Справді? – тепер легко затремтів її голос. Вони подивилися одне на одного, кожне з таким виразом обличчя, ніби він цього не заслужив. Молода дівчина жалісно сказала:

– Який нестерпний сморід від цих звірів.

І вони пішли назад.

Мальман зустрів їх.

– Я хотів лише подивитися, чи ви не втекли.

Потім він одвів Дідеріха вбік.

– Ну? Як там з дівчиськом? І у вас ладиться? Я вам зразу сказав, що це річ не складна.

Дідеріх не відповідав.

– Ви, мабуть, добре взялися за неї? Знаєте що? Я пробуду в Берліні ще тільки один семестр, а потім можете бути моїм наступником. А до того часу будьте ласкаві почекати… – Його маленьке обличчя над величезним тулубом раптом стало єхидним, – Мій дружочку!

І він відпустив Дідеріха.

Той дуже перелякався і більше не наважувався наблизитись до Агнеси. Не дуже уважно слухаючи, що їй говорив Мальман, вона гукнула батькові через плече:

– Тату, сьогодні гарний день, я почуваюся дуже добре.

Геппель узяв доччину руку в свої, удаючи, ніби міцно стискає, хоч насправді ледве торкався її. Його світлі очі сміялися і були вологі. Коли родичі попрощалися, він покликав до себе дочку і обох молодих людей і заявив їм, що цей день треба відсвяткувати: вони прогуляються до Унтер ден Лінден і після цього десь повечеряють.

– Тато загуляв! – вигукнула Агнеса і обернулася до Дідеріха. Але він не підвів очей. В трамваї він виявив таку незграбність, що його відтіснили далеко від інших; а в натовпі на Фрідріхштрасе він і Геппель відстали. Раптом Геппель зупинився, розгублено обмацав свого живота і спитав:

– Де мій годинник?

Годинник зник разом з ланцюжком. Мальман сказав:

– Ви давно в Берліні, пане Геппелю?

– Певна річ! Тридцять років я тут, але ж такого зі мною ще не траплялося. – І, попри все, з гордістю додав: – Бачте, – і Геппель обернувся до Дідеріха, – в Нецігу такого взагалі бути не може!

Отже, замість вечеряти, довелося піти в поліційний участок і скласти протокола. Агнеса закашлялася. Геппель здригнувся.

– Ми всі, мабуть, стомилися, – пробурмотів він.

З, удаваною веселістю попрощався він з Дідеріхом, який ніби не помітив простягнутої Агнесиної руки і незграбно скинув капелюха. Раптом, раніше ніж Мальман збагнув, у чому річ, він з надзвичайною спритністю вскочив до омнібуса, що проходив мимо. Він був урятований! А незабаром почнуться канікули! Він усього здихався. Вдома він, щоправда, гучно жбурнув на підлогу найважчі із своїх підручників хімії. Він уже взявся був за кавника. Та десь рипнули двері, і він зразу ж кинувся піднімати все з підлоги. Потім тихо сів у самий куточок дивана, підпер голову руками і заплакав. Якби спочатку все не йшло так добре! Вона спіймала його на гачок. Дівчата завжди так роблять: удають, ніби ти їм подобаєшся, а насправді глузують з тебе з таким от, як той. Дідеріх глибоко усвідомлював, що суперничати з таким суб’єктом йому нема чого. Він порівнював себе з Мальманом і не міг ніяк припустити, щоб знайшлася дівчина, яка б віддала йому перевагу над мекленбуржцем. «Що я уявив собі? – думав він. – Дурна була б та, яка б закохалася в мене!» Він дуже боявся, щоб Мальман не прийшов з іще страшнішими погрозами. «Вона зовсім мені не потрібна. Коли б скоріше поїхати звідси!» Кілька днів він у смертельному страху просидів удома за замкненими дверима. Коли надійшли гроші, він поїхав з Берліна.

Мати здивовано й ревниво допитувалася, що з ним трапилося. Минуло так мало часу, а син став зовсім дорослий.

– Так, берлінські бруки…

Коли вона висловила бажання, щоб він не повертався до Берліна, а поїхав до якогось маленького університетського міста, Дідеріх з радістю погодився. Батько вважав, що це має свої «за» і «проти». Дідеріхові довелося докладно розповісти йому про Геппелів. Чи бачив він фабрику? Чи навідувався він до інших ділових знайомих? Геслінг хотів, щоб Дідеріх використав канікули для ознайомлення з виробництвом паперу на його фабриці.

– Я вже не такий молодий, і осколок гранати давно мене так не тривожив.

При першій можливості Дідеріх старався втекти, щоб забратися в Геббельхенський ліс або прогулятися берегом струмка біля сільця Гозе і помилуватися природою. Тепер він цього навчився. Йому вперше уявилося, що далекі горби такі сумні і мають вигляд великої туги, а сонце й дощ з неба – це ніби його, Дідеріха, палке кохання і сльози. Бо він багато плакав. Він спробував навіть писати вірші.

Зайшовши одного разу до аптеки, він побачив за прилавком свого шкільного товариша Готліба Горнунга. «Так, я вирішив цим літом погратися трохи в аптекаря», – пояснив той. Він якось уже навіть отруївся ненароком і потім корчився від болю, як угор. Все місто говорило про це! Та восени він поїде до Берліна, щоб теоретично вивчити всю цю премудрість. Чи весело в Берліні? Зрадівши із своєї переваги, Дідеріх почав вихвалятися своїми берлінськими пригодами. Аптекар пообіцяв:

– Удвох ми перевернемо Берлін догори ногами!

І Дідеріхові не стало сміливості сказати «ні». Думка про університет у маленькому містечку була відкинута. Наприкінці літа – Горнунгові лишилося ще кілька днів практики – Дідеріх повернувся до Берліна. Він покинув кімнату на Тікштрасе. Рятуючись від Мальмана і Геппелів, він оселився в іншому кінці міста, аж коло Гезундбруннена. Там став чекати на Горнунга. Але Горнунга ще й досі не було, хоч він повідомив, що виїздить. А коли той, нарешті, з’явився, на ньому була зелено-жовто-червона шапочка. Один з колег зразу ж завербував його в корпорацію. Дідеріхові також слід вступити до неї, це «Нова Тевтонія», корпорація обраних, сказав Горнунг: самих лише фармацевтів там шість чоловік. Дідеріх приховав свій страх під машкарою зневаги, та це не допомогло. Горнунг уже розповів про нього, і він, треба думати, не осоромить його: він повинен хоч раз побувати там.

– Та лише один раз, – твердо сказав Дідеріх.

Цей «раз» тривав доти, поки Дідеріх не опинився під столом і поки його не винесли. Коли він проспався, за ним прийшли, щоб разом відправитись на ранковий кухоль пива. Дідеріх сподобився звання «товариша по чарці».

Дідеріх зразу відчув себе на своєму місці. Він потрапив у широке коло людей, де ніхто не робив йому нічого поганого і де від нього лише вимагали, щоб він пив. Сповнений вдячності і доброзичливості, він цокався з кожним, хто до нього пив. Пити чи не пити, сидіти чи стояти, розмовляти чи співати – все це здебільшого залежало не від нього самого. Все робилося за голосною командою, і той, хто діяв за нею, жив у злагоді і з самим собою, і з усім світом. Коли Дідеріх уперше не спіткнувся на «саламандрі»,[1]1
  Тост, під час якого кухоль пива належало випити в три ковтки і після кожного з них постукати денцем об стіл.


[Закрыть] він посміхнувся своїм сусідам, майже засоромлений своєю досконалістю!

Та це були дрібниці проти його успіхів у співах! У школі Дідеріх належав до найкращих співаків. І вже першу збірку пісень, з якою йому довелося познайомитись, знав напам’ять, навіть сторінки, на яких була та чи інша пісня. Тепер йому досить було сунути пальця в мокрий від пива студентський пісенник, щоб раніше від усіх знайти номер, який збиралися співати. Часто він протягом цілого вечора з побожністю ловив кожен рух губів їхнього голови: чи не дійде черга до його улюбленої пісні? Тоді він починав хоробро гудіти: «Де к бісу їм знати, що волею зветься». Він чув, як поруч нього буркотів товстий Деліч, і йому було так затишно сидіти в напівтемряві низького старовинного погрібця з шапочками, що висіли на стіні, в колі роззявлених ротів, які пили й співали те ж саме, вдихати запах пива і пітного тіла. Під кінець вечора йому здавалося, ніби всі вони становлять єдине велике пітне тіло. Він розчинився в корпорації, яка думала й хотіла за нього. І це робило його мужчиною, підносило у власних очах, він пишався честю належати до корпорації. Ніхто не міг вирвати його з її середовища, завдати лиха йому одному! Посмів би Мальман тепер прийти і взятися за старе. Замість Дідеріха проти нього стало б двадцять чоловік! Дідеріхові навіть хотілося, щоб той прийшов, такий безстрашний він був. Ще краще, щоб той прийшов з Геппелівною, нехай би вона подивилась, яким став Дідеріх, тоді б він був відомщений!

Найбільшу симпатію почував він до найлагіднішого з усіх, свого сусіда, товстуна Деліча. Чимсь глибоко заспокоювала, викликала довіру ця лискуча, біла і сповнена гумору маса жиру, яка внизу широко розпливалась до рівня стола і там, ніби зробивши все можливе, осідала без руху, коли не брати до уваги підіймання й опускання пивного кухля. Деліч, як ніхто інший, був тут на своєму місці: хто бачив, як він сидить, забував, що коли-небудь Деліч буває на ногах. Він був створений виключно для того, щоб сидіти за столом, заставленим пивом. Його штани, що в усякому іншому стані меланхолійно висіли мішком, набирали під час сидіння свого справжнього вигляду і дуже надувались. Так само, як і зад, Делічеве обличчя розцвітало тільки за столом. Тоді воно сяяло життєрадісністю і товстун ставав дотепним.

Відбувалася справжня драма, коли який-небудь юний фукс,[2]2
  Фукс – студент-новак у корпорації.


[Закрыть] бажаючи пожартувати, відбирав у нього кухоль. Деліч пальцем не ворушив, але на його обличчі, яке поверталося, коли він стежив за відібраним кухлем, відбивалися раптом усі бурі й скорботи життя, і він вигукував крикливим тенором із саксонським акцентом:

– Хлопче! Дивись, не розлий! І взагалі з якої речі ти позбавляєш мене поживи? Це підла, злісна крадіжка моїх засобів до існування, і я можу запізвати тебе до суду!

Якщо жарт тривав занадто довго, Делічеві товсті білі щоки обвисали, і він починав принижено просити. Але як тільки йому повертали його пиво – скільки всеосяжного примирення в його посмішці, який привітний погляд! Він говорив:

– Ти все ж таки добрий хлопець! За твоє здоров’я! – І, випивши, стукав покришкою: – Обер-кельнере!

За кілька годин Делічів стілець, бувало, обертався разом із ним, і Деліч нахиляв голову над раковиною. Вода дзюрчала, а Деліча душив глухий клекіт у горлі, і його товариші по чарці, підхльостувані цими звуками, гнали до туалету. З кислим обличчям, та вже готовий до нових жартів, Деліч знов присував свого стільця до столу.

– Ну, тепер знову все гаразд, – заявляв він. – Про що ви тут говорили, поки я був зайнятий в іншому місці? Невже вам більше нема про що розмовляти, як про бабів? А що мені дадуть за бабу? – Голос його став гучніший. – Кухля прокислого пива, та й того не дадуть. Гей, обер-кельнере!

Дідеріх був з ним згодний. Тепер він знав жінок, він більше з ними не матиме нічого до діла. Незрівнянно вищі ідеали таїло в собі пиво.

Пиво! Алкоголь! Сиди і пий скільки завгодно, пиво не схоже на кокетливих жінок, воно не зрадить і заспокоїть. За кухлем пива не треба витрачати сили, не треба чогось хотіти й добиватись, як у жінок. Усе приходить само собою. Ковтнеш, і вже дечого досяг: людина піднесена на висоти життя і вільна, внутрішньо вільна. Хай навіть поліція оточить шинок: випите пиво перетворилось у внутрішню свободу. Екзамени начебто вже складені. Почуваєш, ніби ти вже закінчив університет, ніби ти вже доктор! Становище в суспільстві виборене – ти багатий і маєш вплив: директор величезної фабрики фотолистівок або клозетного паперу. Тисячі людей користуються наслідками твоєї праці. З-за столу, заставленого пивом, думка людини линула над світом, уявляла собі великий взаємозв’язок явищ, зливалася зі світовим духом. Справді, пиво підносило того, хто його пив, так високо, що він знаходив бога!

Дідеріх охоче прожив би так довгі роки. Та «новотевтони» не дозволили йому цього. Майже з першого дня вони взялися вихваляти перед ним духовні і матеріальні переваги повної належності до корпорації; потроху вони почали вербувати його все відвертіше. Даремно Дідеріх посилався на своє визнане становище «товариша по чарці», з яким він зжився і яке його задовольняло. Вони відповідали, що мета студентського об’єднання – виховання мужності та ідеалізму – не досягається самою лише пиятикою, хоч як багато вона дає. Дідеріх затремтів, він дуже добре розумів, куди все це веде. Вони хотіли примусити його битися на дуелі! Йому й раніше бувало моторошно, коли вони своїми палицями розтинали повітря, зображуючи удари, що їх вони немовби завдавали один одному, або коли один з них приходив у чорній шапочці, і від нього пахло йодоформом. Тепер Дідеріх думав пригнічено: «Навіщо я лишився у них і став «товаришем по чарці»! Відтак мені цього не уникнути».

Так воно й сталося. Та вже перша спроба заспокоїла його. Він був настільки ретельно закутаний, шолом і окуляри так його захищали, що з ним не могло трапитися нічого поважного. Не маючи підстав заперечувати, він підкорявся команді так само охоче й слухняно, як під час пиятики, то ж навчився фехтування скоріше від багатьох інших. Від першого уколу він мало не знепритомнів: він відчув, як по щоці тече кров. Але коли йому наклали шов, він ладен був танцювати від щастя. Він картав себе, що міг підозрівати цих добродушних людей в небезпечних намірах. Саме той, кого він найбільше боявся, взяв його під свою опіку і став його добрим наставником.

Вібель був юристом, і вже це одне забезпечувало йому Дідеріхову покору. Не без жалю до самого себе дивився Дідеріх на англійські сукна, в які одягався Вібель, і на кольорові сорочки, які той носив поперемінно, а потім усі зразу віддавав прати. Але найбільше пригнічували Дідеріха Вібелеві манери. Коли він з легким елегантним уклоном цокався з Дідеріхом, той втрачав останній спокій, обличчя його виражало страдницьке напруження, він проливав половину і давився другою. Вібель розмовляв тихим, гордовитим, аристократичним тоном.

– Що не кажи, – любив він повторювати, – а манери – не пуста штука.

Коли він процідив останні два слова, його випнуті губи нагадували маленьку чорну мишачу нірку. Дідеріха щоразу вкидало в побожний дрож від таких аристократичних манер. Все у Вібеля здавалось йому витонченим: і те, що рудуваті вусики росли у нього під самим носом, і те, що довгі нігті загиналися донизу, а не вгору, як у Дідеріха, і сильний запах самця, що йшов од Вібеля, і навіть його настовбурчені вуха, що так виразно відтіняли наскрізний проділ, і очі, прикриті опуклими повіками, мов у кота. Спостерігаючи це все, Дідеріх завжди відчував свою нікчемність. І відколи Вібель заговорив з ним і навіть став його заступником, Дідеріхові почало здаватися, наче тепер лише він дістав право на існування. Йому хотілося вдячно помахати хвостом. Його серце ширшало від щастя й захвату. Якби він посмів дати волю своїм бажанням, він теж хотів би мати таку ж червону шию і завжди потіти. Що за недосяжна мрія – шепелявити, як Вібель!

І от Дідеріхові було дозволено прислужувати йому, він став його «лейб-фуксом»! Він був при Вібелеві, коли той прокидався, подавав йому одежу, Вібель неакуратно платив хазяйці і тому не ладив з нею, то ж Дідеріх варив йому каву й чистив черевики. За це він мав право скрізь супроводжувати його. Коли Вібель заходив до туалету, Дідеріх стояв, чатуючи за дверима, і шкодував, що при ньому нема рапіри, якою б він міг салютувати Вібелю.

Вібель заслуговував на це. Адже честь корпорації, в якій коренилась також і Дідеріхова честь та вся його самосвідомість, якнайблискучіше втілювались у Вібелі. Він бився за «Нову Тевтонію» з ким завгодно. Розповідали, що одного разу він провчив члена корпорації Віндо-боруссів, чим, безперечно, дуже сприяв піднесенню престижу «Нової Тевтонії»! Крім того, він мав родича в Другому гвардійсько-гренадерському полку кайзера Франца-Йосифа, і щоразу, коли Вібель згадував про свого кузена фон Кляпке, вся «Нова Тевтонія» задоволено схиляла голови. Дідеріх намагався уявити собі когось із Вібелів у мундирі гвардійського офіцера, але такого шику не можна було собі уявити. Та от одного разу, коли він, видихаючи навколо пахощі, вийшов разом з Готлібом Горнунгом з перукарні, де голився щодня, то на розі побачив Вібеля з якимсь скарбником. Так, помилки не могло бути: це був скарбник, і коли Вібель помітив, що вони наближаються, він повернувся до них спиною. Вони також відвернулися і мовчки твердою ходою пішли назад, не дивлячись один на одного й не обмінявшись ні словом. Кожен припускав, що схожість скарбника з Вібелем впала в очі і другому. А може, інші давно вже знали правду? Та для всіх честь «Нової Тевтонії» була надто дорога, щоб не тільки мовчати, але й забути бачене. Коли Вібель знову проказав «мій кузен фон Кляпке», Дідеріх і Горнунг уклонилися разом з усіма, задоволені, як завжди.