Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 27 страниц)

А Дідеріх:

– Буду щасливий розповісти про це вдома.

Потім Ядасон, не звертаючи уваги на те, що його обід холоне, взявся докладно оцінювати кайзерів характер. Філістери, критикани і євреї можуть ганьбити його, скільки хочуть, але наш блискучий молодий кайзер – найіндивідуальніша особа, людина пориву і надзвичайно оригінальний мислитель. Дідеріх згадав, що він уже мав нагоду висловити те ж саме, і задоволено кивнув головою. Він сказав собі, що зовнішній вигляд часом оманний і що істинно німецький напрям думок не обов’язково залежить від величини вух. Вони випили за щасливий кінець боротьби, за трон і вівтар, за перемогу над крамолою в усіх її формах і виявах.

Таким чином розмова знов торкнулася становища в Нецігу. Вони обидва вважали, що новий націоналістичний дух, який слід було б запровадити в місті, не потребує ніякої програми, крім імені його величності. Політичні партії, як сказав сам кайзер, – це старий мотлох. «Я знаю тільки дві партії: ту, яка за мене, і ту, яка проти мене», – сказав він, і так воно є. В Нецігу, на жаль, переважає ще та партія, яка проти нього, але становище скоро зміниться, за допомогою – Дідеріх щодо цього не мав сумніву – Товариства воїнів. Ядасон, який не був його членом, узявся, проте, познайомити Дідеріха з керівними особами Товариства. Насамперед з пастором Цілліхом, Ядасоновим товаришем по корпорації, справжнім німцем. Вони підуть до нього відразу ж по обіді. Вони випили за його здоров’я. Дідеріх випив також за здоров’я капітана, того самого, який із суворого начальника став його найкращим другом.

– Рік військової служби – це все ж таки той рік, що його я менш за все хотів би викреслити з мого життя.

І зразу, вже дуже розчервонілий, вигукнув:

– І ці демократи хочуть спаплюжити нам такі високі спогади!

Старий Бук! Зненацька Дідеріха охопила лють, він замурмотів:

– Ця людина хоче перешкодити нашій вірній службі, він каже, що ми – раби! Бо він колись брав участь у революції…

– Та це й неправда, – сказав Ядасон.

– За це і всіх нас треба скарати на смерть? Шкода, що вони йому голови не відтяли!.. Од Гогенцоллернів, бачте, мало пуття…

– Йому – безперечно, – сказав Ядасон і випив добрий ковток.

– Але я заявляю, – вигукнув Дідеріх, крутячи білками, – що я слухав цю блюзнірську маячню тільки для того, щоб пересвідчитися, якого він тіста книш. Я беру вас за свідка, пане асесоре! Якщо старий інтриган будь-коли посміє твердити, ніби я його друг і схвалював його мерзенні образи на адресу величності, я беру вас за свідка, що я вже сьогодні протестував проти цього.

Піт виступив у нього на лобі, коли він згадав про будівельну інспекцію і про допомогу, яку обіцяв йому подати старий Бук у цій справі… Зненацька він жбурнув на стіл маленьку, майже квадратову книжечку і зайшовся глумливим сміхом.

– Він ще й вірші пише!

Ядасон перегорнув кілька сторінок. «Спортивні пісні», «З полону», «Слава республіці!» і «Лежав край ставу хлопчик, і я його жалів…». О, це правда, всі вони жалюгідні. Піклування про каторжників і розхитування підвалин. Сентиментальний бунт. Підозрілі погляди і м’якотілість. Ми, дякувати богові, не такі.

– Будемо сподіватися, – сказав Дідеріх. – Корпорація навчила нас мужності та ідеалізму, цього досить, обійдемось і без віршування.

– «Геть вогні свічок вівтарних!» – декламував Ядасон. – Це саме для мого друга Цілліха. До речі, він уже, напевно, встиг подрімати після обіду, ми можемо рушати.

Вони застали пастора за кавою. Він хотів одразу ж вислати з кімнати дружину і дочку, але Ядасон галантно затримав господиню і спробував поцілувати руку й панночці, однак та обернулася до нього спиною. Дідеріх, який був у вельми піднесеному настрої, став наполегливо умовляти дам залишитися, і це йому пощастило. Він заявив їм, що Неціг після Берліна вражає своєю тишею.

– Дами тут також старосвітські. Даю вам слово честі, шановна панно, ви – перша з тутешніх дам, яка могла б спокійно перейтися по Унтер ден Лінден, і жодна душа не подумала б, що ви з Неціга.

Після цього він дізнався, що вона й справді побувала в Берліні і навіть у шантані Ронахера. Дідеріх негайно ж скористався з цього; він нагадав їй почутий там куплет, який він, однак, міг проказати їй тільки на вушко: «Все, що є у наших дам, все вони покажуть нам…»

Пасторова дочка кинула скоса на нього двозначний погляд, і він насмілився полоскотати їй вусами шию. Панна благально подивилася на нього, і тим палкіше він запевнив її, що вона «чарівна кішечка». Вона опустила очі і сховалася під крильце матері, яка здаля спостерігала їхню гру. Пастор вів серйозну розмову з Ядасоном. Він скаржився, що в Нецігу до відвідування церкви ставляться з нечуваною недбалістю.

– Третьої неділі по великодню – ви розумієте, що це значить? – мені довелося казати проповідь паламареві і трьом бабусям із притулку для старих панночок. Всі інші хворіли на інфлуенцу.

Ядасон сказав:

– За тієї стриманої, щоб не сказати ворожої, позиції, яку панівна партія посідає щодо церкви і релігії, треба ще дивуватися з цих трьох бабусь. Чому б їм краще не відвідувати вільнодумні лекції доктора Гейтейфеля?

Тут пастор схопився із стільця. Він так задихався, що борода його ніби спінилася, а сюртук узявся химерними хвилями.

– Пане асесоре! – насилу вимовив він. – Та людина. – мій шуряк, і «моя помста» – сказав господь. Але хоч та людина мій шуряк і чоловік моєї рідної сестри, я можу тільки молити господа, так, молити, склавши руки, щоб він нарешті уразив його небесним громом. Бо інакше господь колись муситиме пролити сірку і вогонь на весь Неціг. Кавою, ви розумієте, кавою на дурничку заманює Гейтейфель людей, щоб уловити їхні душі. І він утовкмачує їм, що шлюб не таїнство, а умовина – все одно як замовити костюм. – Пастор засміявся від злості.

– Фе! – обурено пробасив Дідеріх. І поки Ядасон запевняв пастора в тому, що сповідує позитивне християнство, Дідеріх, сховавшись за фотель, відновив свої спроби ближче познайомитися з Кетхен. – Панно Кетхен, – сказав він, – можу вас запевнити, що для мене шлюб справді таїнство.

– Посоромтеся, пане докторе, – відказала Кетхен.

Йому стало жарко.

– Не дивіться на мене так.

Кетхен зітхнула.

– Ви страшенний розпусник. Ви, мабуть, не кращий за пана асесора Ядасона. Ваші сестри вже розповіли мені, що ви накоїли в Берліні. Вони ж мої кращі подруги.

– Тоді ми, значить, скоро побачимося?

– Так, у «Гармонії». Але не думайте собі, ніби я вірю хоч одному вашому слову. Ви ж приїхали сюди разом з Густою Даймхен.

– Що це доводить? – спитав Дідеріх. – Він протестує проти всіх висновків, що їх здумають робити з цього чисто випадкового факту. До того ж панна Даймхен заручена.

– Ну, – проказала Кетхен, – їй це не заважає, вона страшенна кокетка.

Пасторша також потвердила це. Вона ще сьогодні бачила Густу в лакованих черевичках і бузкового кольору панчохах. Це не віщує нічого доброго. Кетхен скривила рота.

– Ну, а спадщина…

Сумнів, який забринів у її голосі, змусив Дідеріха зніяковіти й замовкнути. Пастор щойно погодився з асесором, що треба докладніше обміркувати з гістьми становище християнської церкви в Нецігу, і зажадав у дружини пальта і капелюха. На сходах було вже темно. Пастор і Ядасон пішли наперед, то ж Дідеріхові пощастило здійснити ще один напад на шию Кетхен. Вона завмираючим голосом сказала: «Так лоскотати вусами не вміє ніхто в Нецігу», – що його спочатку потішило, але відразу ж навело на небажані здогади. Він зразу ж випустив Кетхен і зник. Ядасон, який чекав унизу, тихо сказав:

– Сміливіше! Старий нічого не зауважив, а мати вдає, що не помічає. – І він нахабно підморгнув.

Пройшовши повз Марієнкірхе, вони вже збиралися звернути на Ринкову площу, але пастор зупинився і рухом голови показав назад.

– Ви, звичайно, знаєте, панове, як зветься цей завулок ліворуч від церкви, під аркою? Ця темна діра або, слушніше, відомий дім у завулку?

– «Маленький Берлін», – сказав Ядасон, бо пастор не рушив з місця.

– «Маленький Берлін»! – з болісною посмішкою повторив пастор і, ще раз піднявши руки, в священному гніві вигукнув так голосно, що перехожі почали оглядатись: – «Маленький Берлін»!.. У затінку моєї церкви! Такий дім! А в магістраті не хочуть мене слухати, там глузують з мене. Але там глузують ще де з кого. – Тут пастор рушив далі. – А він не дасть глузувати із себе.

Ядасон також був тієї думки, що він не дозволить глузувати із себе. Але в той час, як Дідеріхові супутники так гарячкували, він побачив Густу Даймхен, яка йшла їм назустріч. Він манірно скинув перед нею капелюха, а вона недбало всміхнулася. Йому впало в око, що у Кетхен Цілліх таке ж лляне волосся і такий самий маленький, нахабний загнений носик. Власне, байдуже, ця чи та. Щоправда, у Густи ще й приємна повнява. «І вона нічого не попустить. Зразу дістанеш ляпаса». Він обернувся і подивився їй у слід: ззаду вона була незвичайно кругляста, все тіло її злегка погойдувалося. Цієї хвилини питання для Дідеріха було з’ясоване: вона або ніхто!

Його супутники тільки тепер помітили її.

– Це, здається, пройшла донька обер-інспекторші Даймхен? – спитав пастор і відразу додав: – Наш притулок для пропащих дівчат досі ще чекає пожертв від святобливих. Чи належить панна Даймхен до святобливих? Люди кажуть, ніби вона одержала в спадщину мільйон.

Ядасон поспішив заявити, що тут дуже прибільшено. Дідеріх заперечив: він знає обставини цієї справи, її покійний дядько нажив на цикорію ще багато більше, ніж гадають. Дідеріх твердив це доти, поки асесор не пообіцяв йому з’ясувати істину через магдебурзький суд. Після цього Дідеріх, задоволений, замовк.

– А втім, – сказав Ядасон, – гроші все одно потраплять до рук Буків, тобто крамоли.

Але Дідеріх і тут мав певніші відомості.

– Ми з панною Даймхен приїхали разом, – зробив він першу спробу, намацуючи грунт.

– Он як? – відповів Ядасон. – Що ж, можна віншувати?

Дідеріх знизав плечима, ніби дивуючися з асесорової нетактовності. Останній попросив пробачення; він тільки думав, що молодий Бук…

– Вольфганг? – спитав Дідеріх. – У Берліні я зустрічався з ним щодня. Він з актрисою живе там.

Пастор осудливо кашлянув. Вони саме переходили майдан перед театром, і він кинув суворий погляд на високу будівлю. Потім сказав:

– «Маленький Берлін», щоправда, стоїть коло самої церкви, та принаймні в темному закутку. А цей храм розпусти красується на відкритому майдані, і наші сини і дочки, – він указав на під’їзд, де стояли актори, і актриси, – торкаються ліктем блудниць!

Дідеріх із засмученим обличчям погодився, що це надзвичайно прикро, а Ядасон висловив своє обурення «Нецігською газетою», яка раділа з того, що минулого сезону в чотирьох п’єсах були показані позашлюбні діти, і назвала це прогресом!

Тим часом вони звернули на Кайзер-Вільгельмштрасе, де їм довелося розкланятися з кількома чоловіками, які входили до будинку масонської ложі. Коли вони знову наділи шанобливо скинуті капелюхи і будинок лишився позаду, Ядасон сказав:

– Треба буде взяти на замітку цих панів, які ще вдаються до масонського дешпоту. Його величність рішуче засуджує їх.

– Мене не дивує навіть найнебезпечніше сектантство з боку мого шуряка Гейтейфеля, – мовив пастор.

– Ну, а пан Лауер? – зауважив Дідеріх. – Людина, якій вистачає нахабства виділяти своїм робітникам частку в прибутках? Від такого можна всього чекати.

– Найобурливіше те, – втрутився Ядасон, – що член окружного суду Фріцше з’являється в цій жидівській компанії: державний службовець руч-об-руч з лихварем Коном! «Що значить Кон», – передражнив Ядасон, засунувши великі пальці за камізельку.

Дідеріх сказав:

– Коли він з пані Лауер… – і, урвавши, зауважив, що тепер розуміє, чому ці люди завжди неповинні перед судом. – Вони покривають один одного і важать назле.

Пастор Цілліх пробурмотів щось навіть про оргії, які, за чутками, вони влаштовують у цьому будинку і під час яких відбуваються нечувані речі. Але Ядасон багатозначно посміхнувся:

– Ну, на щастя, їхні вікна під самим носом у пана фон Вулькова.

Дідеріх схвально поглянув на урядовий будинок. Тут же поряд, перед окружним військовим управлінням, походжав туди і сюди вартовий.

– Як весело стає на душі, коли бачиш блиск гвинтівки ось у такого доброго хлопця! – вигукнув Дідеріх. – Тільки цим ми й тримаємо весь цей набрід у вузді.

Гвинтівка, щоправда, не блищала, бо надворі вже стемніло. Крізь вечірню юрбу гуляючих протовплювалися групи робітників, які поверталися додому. Ядасон запропонував зайти до Кляпша, зразу ж за рогом, і випити по кухлю пива. У пиварні було затишно, в цей час, туди не заходив ніхто. До того ж Кляпш був з добромисних, і, поки його дочка ходила по пиво, він палко дякував пасторові за ту користь, яку дають його хлопчакам уроки закону божого. Щоправда, старший все ж таки знов украв цукор, але зате він уночі не міг заснути і так голосно каявся перед господом у своєму гріху, що Кляпш почув і відшмагав його. Після цього розмова перейшла на урядових службовців, яким Кляпш відпускав сніданки і про яких добре, знав, що вони роблять у години богослужіння. Ядасон записував щось, водночас його ліва рука зникла за спиною панни Кляпш. Дідеріх розмовляв з пастором про створення християнського робітничого гуртка. Він пообіцяв:

– Хто з моїх людей не вступить до нього, той вилетить!

Ці сподіванки на майбутнє розважили пастора; після того, як панна Кляпш кілька разів приносила пиво й коньяк, пастор дійшов до того ж стану певності й рішучості, в якому обидва його супутники перебували вже протягом дня.

– Хай мій шуряк Гейтейфель, – вигукнув він, ударивши кулаком об стіл, – скільки хоче проповідує про спорідненість з мавпою, я доб’юся того, що моя церква буде знову повна!

– Не тільки ваша, – запевнив його Дідеріх.

– Ну, в Нецігу дуже багато церков, – визнав пастор.

Але Ядасон рішуче відрубав:

– Дуже мало, служителю божий, дуже мало! – І він покликав Дідеріха в свідки того, як стояла справа в Берліні. – Там церкви так само були порожні, поки до цієї справи не втрутився сам кайзер. «Подбайте про те, – сказав він депутації від міських властей, – щоб у Берліні будувалися церкви». І тепер їх будують, релігія знову стала актуальна, справу зрушено з місця.

І всі – пастор, шинкар, Ядасон і Дідеріх – висловили захоплення глибокою побожністю монарха. Тут пролунав постріл.

– Стріляють!

Ядасон схопився перший, всі, збліднувши, дивилися один на одного. Перед Дідеріховим внутрішнім поглядом з блискавичною швидкістю постало обличчя механіка Наполеона Фішера з чорною бородою, крізь яку просвічувала сіра шкіра, і він пробелькотів:

– Бунт! Почалося!

Знадвору чути було швидкий тупіт багатьох ніг. Усі відразу схопили свої капелюхи і вибігли на вулицю.

Люди, які вже встигли збігтися, боязко юрмилися півколом між військовим управлінням і під’їздом масонської ложі. Навпроти, там, де коло було не замкнене, серед вулиці лежав долілиць чоловік. А солдат, який нещодавно так бадьоро походжав туди і сюди, тепер нерухомо стояв перед своєю будкою. Каска його зсунулася. Блідий, з відкритим ротом, він втупив нерухомий погляд у чоловіка, що лежав на землі. Гвинтівку він тримав за цівку, і приклад її спирався на землю. З юрби, що складалася головним чином з людей простого стану, чути було глухий гомін. Раптом якийсь чоловічий голос вимовив дуже голосно: «Ого!» – після чого запанувала глибока тиша. Дідеріх і Ядасон обмінялися розгубленими поглядами; момент був критичний.

По вулиці біг поліціянт; попереду нього – дівчина, спідниця її маяла, і вона кричала ще здаля:

– Ось він лежить! Солдат стрелив у нього!

Вона підбігла до застреленого, впала навколішки, почала його трясти:

– Вставай! Вставай!

Дівчина зачекала. Ноги його начебто ворухнулися; але він зостався лежати, розкинувши на брукові руки й ноги. Тоді вона закричала: «Карле!» – так пронизливо, що всі здригнулися. Жінки теж закричали, чоловіки кинулися вперед, стискаючи кулаки. Юрба густішала, в проходи між екіпажами, що змушені були зупинитися, протовплювалися все нові й нові люди, а посередині тлуму надсаджувалася з горя дівчина; її розпатлане волосся маяло під вітром, обличчя було мокре від сліз і спотворене криком, якого не було чути: галас юрби заглушав його.

Єдиний поліціянт, розчепіривши руки, намагався відтіснити натовп від чоловіка, що лежав простертий на землі. Поліціянт марно кричав, наступав людям на ноги і в цілковитій безпорадності оглядався, шукаючи допомоги.

І допомога прийшла. В урядовому будинку відчинилося вікно, з’явилася велика борода і пролунав голос, грізний бас, що, наче віддалений гарматний гуркіт, покривши весь гомін, дійшов до слуху юрби.

– Вульков! – сказав Ядасон. – Нарешті!

– Припинити! – гриміло згори. – Хто дозволяє собі зчиняти галас перед моїм будинком? – І коли стало тихше: – Де вартовий?

Тільки тепер люди побачили, що солдат забився в глиб будки, і лише цівка гвинтівки виглядає з неї.

– Виходь, синку! – наказав бас із вікна. – Ти виконав свій обов’язок. Він змусив тебе до цього. Його величність нагородить тебе за хоробрість. Зрозумів?

Всі зрозуміли його й замовкли, навіть дівчина. Тим голосніше гримів його бас.

– Розходьтеся негайно, бо я накажу стріляти!

За хвилину багато хто вже кинувся навтіки. Купки робітників розпадалися, люди, трохи забарившись, з похнюпленими головами йшли собі геть. Урядовий президент крикнув ще:

– Пашке, збігайте по лікаря!

І зачинив вікно. Але в під’їзді урядового будинку зразу стало шумно. Звідкись з’явилися службовці, які голосно розпоряджалися. З усіх боків збігалися поліціянти, вони розштовхували решту публіки і кричали без будь-якої потреби. Дідеріх і його супутники, які втекли за ріг, побачили потойбіч вулиці кількох членів масонської ложі, що стояли на ганку свого будинку. Від них відокремився доктор Гейтейфель.

– Я лікар, – голосно сказав він і, швидко перейшовши вулицю, нахилився над застреленим. Він перевернув його, розстебнув йому камізельку і припав вухом до грудей. Цієї миті все стихло, навіть поліціянти перестали кричати. Дівчина стояла поряд, нахилившися вперед, втягнувши голову в плечі, ніби чекаючи удару, і притискала кулак до серця, немовби це і було те серце, яке мало спинитися.

Доктор Гейтейфель підвівся і сказав:

– Він мертвий.

У той самий час він помітив дівчину, яка захиталася, і простяг руку, щоб підтримати її. Та вона не впала. Вона глянула на обличчя мертвого і мовила тільки: «Карл». – І ще тихше: «Карл». – Доктор Гейтейфель подививсь навколо і запитав:

– Що робити з дівчиною?

Ядасон ступив уперед.

– Асесор доктор Ядасон з прокуратури, – відрекомендувався він. – Дівчина підлягає арештові. Її коханець провокував вартового, отже, можна підозрівати, що і вона брала участь у діянні, що підпадає під покарання. Ми розслідуємо це.

Він дав знак, і двоє поліціянтів уже схопили дівчину. Доктор Гейтейфель підвищив голос:

– Пане асесоре, я заявляю вам як лікар, що стан дівчини не припускає арешту.

Хтось сказав:

– Арештуйте й мерця.

Але Ядасон заверещав:

– Пане фабриканте Лауере, прошу не критикувати моїх службових розпоряджень!

Тим часом Дідеріх виказав надзвичайне хвилювання.

– О!.. Ах!.. Ще ж бо!.. – Він був дуже блідий; він почав, затинаючись: – Панове… Панове, я можу… Я знаю цих людей: так, так, і цього чоловіка, і дівчину. Моє ім’я доктор Геслінг. Обоє до сьогоднішнього дня працювали на моїй фабриці. Я мусив звільнити їх за публічне порушення моралі.

– Ага! – вигукнув Ядасон.

Пастор Цілліх заворушився.

– Справді, це перст божий, – сказав він.

Обличчя фабриканта Лауера із сивою козлячою борідкою почервоніло, його присадкувата фігура затрусилася від гніву.

– Про божий перст можна ще сперечатися. Безперечна ж, докторе Геслінгу, лише та обставина, що цей чоловік втратив самовладання тому, що був засмучений своїм звільненням. У нього була дружина, може, були діти.

– Вони зовсім не були повінчані, – сказав Дідеріх, у свою чергу обурений. – Він сам мені в цьому признався.

– Яка різниця? – спитав Лауер.

Тут пастор підняв руки:

– Невже ми дійшли вже до того, – вигукнув він, – що для нас немає різниці, чи дотримується моральний закон господа, чи ні?

Лауер вважав за недоречне провадити на вулиці дебати про моральні закони, та ще й тоді, коли влада щойно схвалила тут убивство людини; він звернувся до дівчини і запропонував їй роботу на своїй фабриці. Тим часом під’їхала карета швидкої допомоги; тіло підняли з землі. Але коли ноші зрушили з місця, дівчина раптом отямилася від своєї заціпенілості і раніше, ніж встигли її затримати, кинулася на ноші з такою силою, що вони вислизнули з рук санітарів, і вона разом з мерцем, ухопившися за нього і пронизливо кричачи, покотилася бруком. Насилу її відірвали від мерця і посадовили на візника. Помічник лікаря, який супроводив карету, поїхав з нею.

До фабриканта Лауера, що збирався піти з Гейтейфелем та іншими масонами, з погрозливим виглядом підійшов Ядасон.

– Одну хвилину, дуже прошу. Ви щойно заявили: «Тільки що влада схвалила тут», – я беру всіх інших за свідків, що ви вжили саме цього вислову, – отже, «тільки що влада схвалила вбивство людини». Я дозволю собі спитати, чи це означало осуд вами влади?

– Ах, так! – сказав, подивившися на нього, Лауер. – Вам, очевидно, хочеться арештувати й мене?

– Водночас, – верескливим, зачіпним голосом вів далі Ядасон, – я звертаю вашу увагу на те, що подібний спосіб дій вартового мав місце кілька місяців тому, а саме в справі Люка, і у вищих сферах його визнали за правильний і доблесний. Вартовий, що стріляв у суб’єкта, який його образив, був удостоєний нагород і знаків милості. Раджу вам утриматися від критики дій його величності!

– Я нікого не критикував, – сказав Лауер. – До цього часу я тільки висловив свій осуд он тому панові з грізними вусами.

– Що? – спитав Дідеріх, який досі ще дивився на брук, де перед тим лежав убитий і де лишилися плями крові. Нарешті він зрозумів, що йому кидають виклик.

– Такі вуса носить його величність! – твердо сказав він. – Це німецький стиль. А втім, я не бажаю вдаватися в суперечки з фабрикантом, що сприяє крамолі.

Лауер, розлютившись, уже відкрив був рота, хоч брат старого Бука, Гейтейфель, Кон і член окружного суду Фріцше намагалися відтягти його, а поруч Дідеріха стояли готові до бою Ядасон і пастор Цілліх – як раптом швидким кроком підійшов взвод піхоти, оточив вулицю, на якій уже нікого не було, і лейтенант зажадав, щоб пани розійшлися. Всі поквапливо підкорилися; вони встигли ще побачити, як лейтенант підійшов до вартового і потис йому руку.

– Браво! – сказав Ядасон.

А доктор Гейтейфель:

– Завтра він удостоїться цієї честі від капітана, потім від майора і полковника, хлопцеві будуть розсипати похвали і підносити грошові подарунки.

– Цілком справедливо! – сказав Ядасон.

– Але… – Гейтейфель зупинився. – Панове, нам треба нарешті порозумітися. Чи в у всьому цьому глузд? Тільки тому, що цей селюк не зрозумів жарту? Якби він відповів дотепом, добростливим сміхом, це зразу обеззброїло б робітника, який кепкував з нього, свого товариша, такого ж злидаря, як він сам. Замість цього йому наказують стріляти. А потім виголошуються гучні промови.

Член окружного суду Фріцше погодився з Гейтейфелем і почав закликати до поміркованості. Тоді Дідеріх, ще блідий, зривистим голосом сказав:

– Народ повинен відчувати владу! За те, щоб відчути потугу кайзерової влади, варто заплатити людським життям!

– Коли це тільки не ваше, – сказав Гейтейфель.

А Дідеріх, приклавши руку до грудей:

– Коли б навіть і моє!

Гейтейфель знизав плечима. Всі пішли далі, і Дідеріх, який трохи відстав з пастором Цілліхом, намагався пояснити йому свої почуття.

– Для мене, – сказав він і засапався від хвилювання, – в цій пригоді є щось грандіозне, так би мовити, величне. Зухвальця просто так, без суду, пристрелюють на вулиці! Подумайте тільки: в наше міщанське болото зненацька вдирається щось таке… я б сказав, героїчне! Принаймні бачиш, що значить влада!

– Влада з божої волі, – доповнив пастор.

– Певне. Саме так. Тому я і відчуваю справді-таки релігійне піднесення. Бачиш, що існує щось найвище – сили, яким підкоряємося ми всі. От, наприклад, під час берлінських заворушень у лютому, коли його величність з таким феноменальним спокоєм зважився увійти в саму гущу бунтівливого тлуму – ну, я ж кажу… – Компанія зупинилася перед магістратським погрібцем, тому Дідеріх підвищив голос: – Якби кайзер тоді наказав оточити військами всю Унтер ден Лінден і стріляти в нас, простісінько стріляти…

– Ви кричали б ура, – закінчив доктор Гейтейфель.

– А ви, може, ні? – спитав Дідеріх, намагаючися блискати очима. – Я сподіваюсь, що всі ми почуваємося справжніми німцями.

Фабрикант Лауер уже збирався був знову необережно заперечити, але його спинили. Замість нього відповів Кон:

– Ну, я теж справжній німець. Та невже ми утримуємо нашу армію для таких жартів?

Дідеріх зміряв його поглядом.

– Вашу армію – кажете ви? Власник універсального магазину Кон має армію! Ви чули, панове? – Він зарозуміло засміявся. – Я знав досі тільки армію його величності кайзера!

Доктор Гейтейфель заговорив був про права народу, але Дідеріх відрубав, мов даючи команду, що не бажає фіктивного кайзера. Народ, який утратив здатність до безоглядної покори, приречений на моральну загибель.

Тим часом вони підійшли до погрібця. Лауер та його друзі вже посідали за столики.

– Ну, а ви не сідаєте до нас? – запитав Дідеріха доктор Гейтейфель. – Ми ж кінець кінцем усі ліберали.

Дідеріх відповів:

– Звичайно, ліберали. Але у великих питаннях національної ваги я не визнаю компромісів. Для мене існують тільки дві партії, які його величність сам визначив: та, що за нього, і та, що проти нього. І тому мені здається, що за вашим столиком для мене місця нема.

Він церемонно вклонився і попрямував до вільного столика. Ядасон і пастор Цілліх пішли за ним. Відвідувачі, які сиділи поблизу, оглядалися; настала загальна мовчанка. Сп’янілий пережитим, Дідеріх замовив шампанське. За столом навпроти пошепталися, потім хтось відсунув свого стільця: то був член окружного суду Фріцше, Він попрощався, підійшов до Дідеріхового столу, щоб потиснути руку йому, Цілліхові та Ядасонові, і вийшов.

– Саме це я й хотів йому порадити, – зауважив Ядасон. – Він своєчасно зрозумів незручність свого становища.

Дідеріх сказав:

– Завжди краще відмежуватися зразу. У кого в розумінні національних почуттів сумління чисте, тому, справді, нема чого боятися цих людей.

Але у пастора Цілліха був зніяковілий вигляд:

– Праведний завжди страждає, – сказав він. – Ви ще не знаєте, який інтриган Гейтейфель. Завтра він буде розповідати про нас бозна-які жахливі речі.

Дідеріх здригнувся. Доктор Гейтейфель володів таємницею про ту, як не кажи, а темну пляму його життя, коли він хотів позбутися військової служби! Гейтейфель у глузливому листі відмовився видати йому посвідчення про хворобу! Він держав Дідеріха в своїх руках, він міг його знищити! Від страху Дідеріхові ввижалися навіть викриття із шкільних часів, коли доктор Гейтейфель змащував йому горло і при цьому картав його за боягузтво. Він аж спітнів. Тим голосніше зажадав він омарів і шампанського.

За столом масонів знову збуджено заговорили про гвалтівну смерть молодого робітника. Що думають собі ці солдафони і юнкери, які командують ними! Вони поводяться, як у завойованій країні! Помалу бесідники розпалилися і дійшли до того, що стали вимагати для буржуазії, яка фактично створює всі цінності, керівної ролі в урядуванні державою. Лауер запитував, які, власне, переваги має панівна каста перед іншими людьми.

– Навіть чистотою раси вона не може похвалитися, – заявив він. – Адже у них у всіх є домішка єврейської крові, не виключаючи й князівських родів. – І додав: – Цим я не хочу образити мого друга Кона.

Настав час втрутитися, Дідеріх відчував це. Він одним духом вихилив ще склянку шампанського, потім підвівся, рішуче вийшов на середину кімнати, під готичну люстру, і гостро сказав:

– Пане фабриканте Лауере, я дозволю собі запитати, чи розумієте ви під князівськими родами, в жилах яких, на вашу думку, є домішка єврейської крові, також і німецькі князівські роди?

Лауер відповів спокійно, майже привітно:

– Так, звичайно.

– Так, – вимовив Дідеріх і глибоко звів дух, готуючися завдати рішучого удару. Серед загальної напруженої мовчанки він спитав:

– І до тих німецьких князівських родів, які мають домішку єврейської крові, ви зараховуєте і той рід, який мені нема потреби називати? – Дідеріх сказав це переможним тоном, цілком певний, що його противник збентежиться, почне затинатися й полізе під стіл. Але він натрутився на непередбачений цинізм.

– Ну, звичайно, – сказав Лауер.

Дідеріх розгубився від жаху. Він подивився навколо – чи не помилився він. Обличчя всіх приявних потвердили, що помилки не було. Тоді він оповістив, що видно ще буде, які наслідки матиме для пана фабриканта це його твердження, і, насилу зберігаючи поважну поставу, подався до дружнього табору. Тієї ж хвилини з’явився Ядасон, який невідомо куди зникав.

– Я не був приявний при тому, що тільки-но сталося тут, – відразу ж заявив він. – Я це навмисне констатую, бо це може мати значення для дальшого ходу справи. – І він почав докладно розпитувати.

Дідеріх із запалом розповів йому все; він уважав за свою власну заслугу те, що заступив ворогові дорогу.

– Тепер він у наших руках!

– Безперечно, – потвердив Ядасон, записуючи до блокнота.

До пиварні ввійшов, шкандибаючи на негнучких ногах, літній чоловік з лютим виразом обличчя. Він уклонився обом сторонам і збирався приєднатися до речників крамоли. Але Ядасон встиг перехопити його.

– Пане майоре Кунце! На кілька слів!

Він заговорив півголосом, указуючи очима ліворуч і праворуч. Майор, очевидно, засумнівався.

– Дайте мені слово честі, пане асесоре, – сказав він, – що таке насправді було сказане.

Ядасон дав йому слово честі. В цей час до них підійшов брат старого Бука, високий і елегантний, і з недбалою посмішкою сказав, що дасть майорові повне пояснення всього, що тут сталось. Але майор висловив жаль: для таких слів не існує пояснень; його обличчя стало страшенно похмурим. Проте він з жалем поглядав на своє старе звичне місце. В цей вирішальний момент Дідеріх вийняв із відерця з льодом пляшку шампанського. Майор помітив це і пішов за почуттям обов’язку. Ядасон відрекомендував:

– Пан фабрикант доктор Геслінг.

Дідеріх і майор обмінялися міцними потисками рук. Твердо і віддано подивилися вони один одному в очі.

– Пане докторе, – сказав майор, – ви довели, що ви справжній німець.

Засовали стільцями, зачовгали ногами, привітно підняли склянки і, нарешті, всі випили. Дідеріх зразу ж замовив ще пляшку. Майор вихиляв свою склянку, як тільки її наповнювали, і в проміжках між ковтками запевняв, що він так само не осоромиться, коли треба буде довести свою німецьку відданість.