Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 27 страниц)

– Тоді хай зглянеться на вас бог!

– А коли раптом Кюлеман вилікується від ниркових каменів?

– Відповідати будете ви! Я теж ризикую головою! – Вульков важко опустився в крісло. Він люто затягнувся сигарою. Коли дим розвіявся, обличчя в нього вже було веселе. – Те, що я вам казав на вечорі в «Гармонії», зберігає чинність. Цей рейхстаг довго не втримається, готуйте грунт у місті. Допоможіть мені проти Бука, я вам допоможу проти Клюзінга.

– Пане президенте! – Усмішка Вулькова ще сильніше розпалила у Дідеріха надії, він більше не володів собою. – Якби ви натякнули йому, що, може, відберете у нього замовлення! Він цього не роздзвонить, нам нема чого боятись, але вживе заходів. Може, почне переговори…

– Із своїм наступником, – закінчив Вульков.

Дідеріх схопився і в свою чергу забігав по кімнаті.

– Коли б ви знали, пане президенте… Гаузенфельд це, сказати б, машина на тисячу кінських сил, а вона стоїть і ржавіє, тому що бракує струму, я хочу сказати, сучасного духу, розмаху!

– А ви його, слід гадати, маєте, – кинув Вульков.

– Для справи націоналізму, – запевнив Дідеріх. Він повернувся на своє місце. – Комітет по спорудженню пам’ятника кайзерові Вільгельму вважав би себе щасливим, якби нам пощастило схилити вас, пане президенте, виявити вашу неоціненну увагу до цієї справи і перебрати на себе почесне головування.

– Згоден, – сказав Вульков.

– Комітет зуміє гідно оцінити самовіддану діяльність свого почесного голови.

– Поясніть, що ви хочете цим сказати! – В голосі Вулькова почулися зловісні нотки, але Дідеріх у своєму збудженні не помітив цього.

– Комітет уже обговорював це питання нещодавно. Бажано спорудити пам’ятник у найбільш людному районі і завести навколо нього парк для народних гулянок, наочно підкресливши таким чином нерозривний зв’язок монарха з народом. І ось комітет згадав про простору ділянку в центрі міста; можна було б придбати і сусідні будови; ділянка розташована на Мейзештрасе.

– Так, так, Мейзештрасе. – Брови Вулькова були грізно насуплені. Дідеріх злякався, але відступати вже було неможливо.

– В комітеті постала думка: перед тим, як справа перейде у відання міста, забезпечити собі згадані землі і попередити цим неправні спекуляції. І наш почесний голова перший мав би, звичайно, право…

Після цих слів Дідеріх аж відсахнувся: ударив грім.

– Добродію! За кого ви мене вважаєте? Що я, ваш торговий агент? Щось нечуване і небачене! Такий собі фабрикантик уявляє, що королівського урядового президента можна купити, що він братиме участь в його брудних махінаціях?!

Вульков нелюдським голосом кричав і натискав на Дідеріха, примушуючи його відступати, і обдавав його нестерпним жаром свого тіла і своїм особливим запахом. Собака також встав і з гавканням перейшов у наступ. Кімната раптом сповнилася жаху й гаму.

– Ви дозволили собі тяжко образити офіційну особу, добродію! – кричав Вульков; і Дідеріх, який позаду себе рукою шукав дверей, думав тільки про те, хто раніше вчепиться йому в горло: собака чи президент. Його перелякано блукливий погляд натрапив на бліде грізне обличчя, яке блискало очима зі стіни. От коли вона, влада, взяла його за горло! Він зухвало дозволив собі бути з нею запанібрата. Це загубило його, вона навалилася на нього з усією страхітливістю кінця світу…

Двері позаду письмового стола відчинилися, увійшов хтось у поліційному мундирі. Тремтячого Дідеріха вже ніщо не могло вразити. Приявність мундира навела Вулькова на нову жахливу думку.

– Я от накажу зараз вас заарештувати, мерзота ви така! За спробу підкупити офіційну особу, за спробу підкупити владу, вищу владу провінції! Я зажену вас до в’язниці, пущу з торбами!

На поліційного офіцера цей судний день, очевидно, далеко не справив такого враження, як на Дідеріха. Він поклав на стіл аркуш паперу, що його тримав у руці, і зник. Вульков теж раптом відвернувся; знову закурив свою сигару. Дідеріх більше не існував для нього. І собака відчепився, наче Дідеріха й не було. Тоді той насмілився молитовно скласти руки.

– Пане президенте, – хитаючись, прошепотів він, – пане президенте, дозвольте мені, пане президенте, запевнити вас… тут сталося… дозвольте запевнити вас, дуже сумне непорозуміння. Ніколи б я, при моїх добре відомих націоналістичних поглядах… Як я міг би!

Він почекав, але ніхто не звертав на нього уваги.

– Якби я шукав своєї вигоди, – почав він знову трохи виразніше, – замість того щоб завжди дбати тільки за інтереси націоналізму, я б сьогодні був не тут, я був би у старого Бука, тому що Бук, той справді запропонував мені продати мою ділянку містові під притулок для немовлят. Але цю пропозицію я з обуренням відхилив і знайшов прямий шлях до вас, пане президенте. Краще пам’ятник кайзерові Вільгельму Великому в серці, ніж притулок для немовлят у кишені, сказав я собі, і тепер кажу це вам на повний голос!

І Дідеріх справді підвищив голос, що примусило Вулькова обернутися.

– Ви досі тут? – спитав він.

І Дідеріх, знову завмираючи:

– Пане президенте…

– Що вам треба? Я взагалі вас не знаю. Ніколи ніяких переговорів я з вами не провадив.

– Пане президенте, в інтересах націоналізму…

– Я з земельними спекулянтами не знаюся. Продайте вашу ділянку, і якнайшвидше, а там поговоримо.

Дідеріх, пополотнівши, з таким почуттям, ніби його розчавлюють на стінці:

– Тоді наші умови зберігатимуть чинність? Орден? Натяк Клюзінгові? Почесне головування?

Вульков зробив гримасу.

– Про мене хай і так. Але продати негайно!

Дідеріх насилу звів подих.

– Я принесу цю жертву! – проголосив він. – Бо найвище, що є у вірнопідданого – його вірнопідданчі погляди, – повинне бути поза всяким сумнівом!

– Так, так, – сказав Вульков, і Дідеріх пішов, гордий своїм почесним відступом, хоч і пригнічений свідомістю того, що президент терпить його як спільника не набагато охочіше, ніж він сам свого механіка.

У вітальні він застав Еммі і Магду в цілковитій самотності; вони гортали сторінки якогось розкішного видання. Гості вже розійшлися і пані фон Вульков також покинула сестер Геслінг, бо їй треба було причепуритися для вечора у полковниці фон Гаффке.

– Моя розмова з президентом завершилася цілком задовільно для обох сторін, – заявив Дідеріх; а вже на вулиці додав: – Тут лише й починаєш розуміти, що воно значить, коли переговори провадять двоє лояльних людей. В нинішньому діловому світі цього вже не знають.

Еммі, також дуже збуджена, заявила, що буде вчитися верхової їзди.

– Якщо я дам тобі грошей, – сказав Дідеріх, але тільки для годиться, бо пишався Еммі. – У лейтенанта фон Бріцена, здається, є сестри? – зауважив він. – Тобі слід було б познайомитися з ними і подбати про запрошення для нас на наступний вечір у полковниці. – По той бік вулиці саме проходив полковник. Дідеріх довго дивився йому вслід. – Я добре знаю, – сказав він, – оглядатися непристойно, але ж військовий мундир – це найвище в житті, він притягує, як магніт.

Проте розмова з Вульковом лише додала йому клопотів. Конкретному зобов’язанню – продати будинок – він міг, протиставити тільки надії і види: непевні види, занадто сміливі надії…

Стояли морози. У неділю, коли вже сутеніло, Дідеріх пішов до міського парку і на безлюдній стежці зустрівся з Вольфгангом Буком.

– Я, нарешті, наважив, – заявив Бук. – Я йду на сцену.

– А ваша кар’єра? Ваш шлюб?

– Я спробував стати на цей шлях, але сцена все ж таки вабить сильніше. Там менше грають комедію, чесніше ставляться до справи. І жінки там красивіші.

– Ну, це нерозважно! – відповів Дідеріх.

Одначе Бук не жартував.

– Я мушу признатися, що чутка про нас із Густою забавила мене. З другого боку, хоч яка ця чутка й безглузда, а дівчина страждає через неї, я не можу її далі компрометувати.

Дідеріх скоса кинув на нього допитливий погляд, бо йому здавалося, що Бук скористався цією чуткою як приводом для того, щоб одійти від Густи.

– Я сподіваюся, ви подумали про наслідки цього вчинку? – суворо зауважив він. – Тепер її, звичайно, не так скоро й інший візьме. Для цього треба до біса багато лицарства.

Бук погодився з цим.

– Для справді сучасної людини, з широким розмахом, – значуще сказав він, – повинно бути особливим задоволенням за таких умов піднести дівчину до себе і заступитися за неї. В даному разі, беручи до уваги гроші, поза всяким сумнівом, благородство здобуде перемогу. Пригадайте-но божий суд у «Лоенгріні».

– При чому тут «Лоенгрін»?

Бук не відповів; вони вже підійшли до Саксонських воріт, і він почав нервувати.

– Ви зайдете зі мною? – спитав він.

– Куди?

– Сюди, на Швейніхенштрасе, 77. Я ж повинен їй це сказати, ви, мабуть, могли б…

Тут Дідеріх свиснув крізь зуби.

– Ну, знаєте… Ви ще їй нічого не сказали? Ви спочатку роздзвонюєте це по всьому місту? Справа ваша, мій любий, але мене ви не вплутуйте, я не звик повідомляти чужих наречених про те, що молоді зрікаються їх.

– Зробіть цього разу виняток, – попросив Бук. – У житті я не терплю сцен.

– У мене є принципи, – сказав Дідеріх.

Бук пішов на поступки:

– Вам не треба буде нічого говорити; ви тільки в німій ролі будете подавати мені моральну підтримку.

– Моральну? – спитав Дідеріх.

– Як речник, сказати б, фатальної плітки.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я жартую. От ми й прийшли, ходімте.

І Дідеріх, збентежений останніми Буковими словами, мовчки пішов слідом за ним.

Пані Даймхен не було вдома, а Густа змусила на себе чекати. Бук пішов по неї. Нарешті Густа ввійшла, але сама.

– Хіба Вольфганга з вами не було? – спитала вона.

Бук утік!

– Цього я не розумію, – сказав Дідеріх. – Адже він мав сказати вам щось дуже важливе.

Густа зашарілася. Дідеріх попрямував до дверей.

– Тоді дозвольте й мені попрощатися.

– А чого йому треба було? – допитувалася вона. – З ним не так часто буває, щоб він чогось хотів. І навіщо він привів вас із собою?

– Це й для мене загадка. Я навіть мушу сказати, що рішуче засуджую його; такі справи полагоджуються без свідків. В усякому разі, це не моя провина. Прощайте.

Але чим більше він ніяковів, тим настирливіша ставала вона.

– Я зовсім не бажаю, – нарешті проговорив він, – щоб на мене оскома напала, коли хтось кислиці поїв, та ще й тоді, як він тікає і ухиляється від виконання своїх безпосередніх обов’язків.

Широко розплющені Густині очі стежили за кожним словом, яке виходило з Дідеріхового рота. Коли він вимовив останнє, вона якусь хвилину постояла нерухомо, потім затулила обличчя руками. Вона плакала – було видно, як щоки її набрякали, а між пальців текли сльози. У неї не було носовичка; Дідеріх дав їй свого, збентежений її горем.

– Зрештою, – сказав він, – ви не дуже багато й утратили.

Але Густа розгнівалася:

– І це кажете ви! Якраз ви завжди нацьковували всіх на нього! Що він послав саме вас, здається мені більше ніж дивним.

– Що ви хочете цим сказати? – у свою чергу обурився Дідеріх. – Ви мали знати не гірше від мене, шановна панно Даймхен, чого можна було сподіватись од вашого нареченого. Бо якщо у когось погляди гнилі, значить, і сам він прогнив.

І у відповідь на її глузливий погляд він суворо сказав:

– Я говорив вам наперед, що цим закінчиться.

– Бо вам це було на руку, – в’їдливо зауважила вона.

На це Дідеріх з іронією:

– Він сам доручив мені мішати в його горщику. І якби горщик не був загорнений в хрусткі папірці, він давно б дав йому википіти.

– Якби ви знали! – вихопилось у Густи. – В тому й річ, саме цього я й не можу, аж ніяк не можу дарувати йому, що йому до всього байдуже, навіть до моїх грошей!

Дідеріх був приголомшений.

– З таким не треба зв’язуватися, – заявив він. – У таких нема за що вхопитися, вони прослизають поміж пальців. – Він значуще кивнув головою. – Хто плює на гроші, той не розуміє життя.

Густа ледве всміхнулася.

– Тоді ви блискуче розумієте життя.

– Будемо сподіватися, – сказав він.

Вона підійшла до нього ближче і подивилася на нього крізь останні сльозинки.

– Ну, що ж, ваша була правда. Ви гадаєте, що це мене дуже засмучує? – Вона вдала зневажливу гримасу. – Я його взагалі не кохала. І тільки чекала нагоди, щоб позбутися його. А тепер він виявився таким ницим, що сам пішов. Тоді обійдемось і без нього, – додала вона, кинувши звабливий погляд на Дідеріха.

Але Дідеріх лише взяв назад свого носовичка, все інше, очевидно, мало вабило його. Густа зрозуміла, що він досі дивиться на речі так само суворо, як тоді в «куточку кохання»; обличчя її виявило покірливість.

– Ви, звичайно, натякаєте на становище, в якому я опинилася?

– Я нічого не сказав, – ухилився він.

– Я ж не винна, що люди говорять про мене всяку гидоту, – тихо поскаржилася Густа.

– Я також.

Густа опустила голову.

– Авжеж, я розумію: така, як я, не заслуговує на те, щоб з нею одружився справді порядний чоловік, який розважно дивиться на життя. – І вона спідлоба скоса подивилася на нього, перевіряючи враження від своїх слів.

Дідеріх засопів.

– Можливо… – почав він і зупинився. Густа не дихала. – Припустімо, – з енергійним наголосом сказав він, – що хтось навпаки, дивиться на життя дуже розважно, і він при цьому сучасна людина, з широким розмахом; і цілком свідомий своєї відповідальності перед самим собою і своїми майбутніми дітьми, як і перед кайзером та батьківщиною, бере беззахисну жінку під свою опіку і підносить її до себе.

Густине обличчя набувало дедалі побожнішого виразу. Вона склала долоні і, схиливши голову набік, дивилася на нього із щирим благанням. Але цього, певно, було не досить, він виразно вимагав чогось незвичайного, і Густа впала навколішки. Тоді Дідеріх ласкаво наблизився до неї.

– Хай буде так, – сказав він і блиснув очима.

Тут до покою ввійшла пані Даймхен.

– Що таке? – запитала вона. – Що сталося?

Густа не розгубилася:

– Ах, боже мій, мамо, ми шукаємо мого персня.

Зразу ж пані Даймхен і собі опустилася на підлогу. Дідеріх не схотів відставати від неї. Мовчки проплазувавши кілька хвилин, Густа скрикнула:

– Знайшла!

Вона рішуче підвелася.

– Мушу тобі сказати, мамо, що я змінилася.

Пані Даймхен, ще не відсапавшись, не відразу втямила. Спільними зусиллями Густа і Дідеріх пояснили їй усе. Кінець кінцем вона призналася, що сама вже думала про це, коли вже люди базікають.

– Адже Вольфганг усе одно був якимсь тюхтієм, коли тільки не вип’є. Ну… а родина, тут уже Геслінгам не зрівнятися.

Це вона ще побачить, пообіцяв Дідеріх; він оголосив, що поки не домовилися про практичну сторону, справу не можна вважати за розв’язану. Довелося показати йому всі папери, потім він допевнився спільності майна, – а що він удіє з грішми, це нікого не стосується! При найменшому запереченні він хапався за ручку дверей, і щоразу Густа лагідно і боязко умовляла матір:

– Ти хочеш, щоб завтра все місто плескало язиками, що один мене кинув; а за ним і другий?

Коли все владнали, Дідеріх розвеселився. Він повечеряв з дамами і хотів уже, нікого не питаючи, послати покоївку по шампанське, але пані Даймхен образилася: в домі у неї звичайно було шампанське для панів офіцерів, які бували тут.

Взагалі ви маєте більше щастя, ніж розуму, бо ж Густа могла вийти і за пана лейтенанта фон Бріцена.

Дідеріх весело засміявся. Все вийшло на добре. Йому гроші, а для Еммі – лейтенант фон Бріцен!.. За столом ставало все веселіше; за другою пляшкою молодий і наречена раз у раз хилилися одне до одного, їхні ноги переплелися до колін, а Дідеріхова рука зникла під скатертиною. Проти них, склавши руки на колінах, куняла пані Даймхен. Несподівано Дідеріх видав гуркітливий звук і зразу ж заявив, що бере на себе цілковиту відповідальність за те, що трапилося: в аристократичних колах так ведеться, він пересвідчився в цьому, буваючи у фон Вулькових.

Яка була сенсація, коли Неціг дізнався про новий стан речей! На питання віншувальників Дідеріх відповідав, що не знає ще, до чого прикладе півтора мільйона своєї дружини. Може, переїде до Берліна – адже тільки там можливий справжній розмах. Свою фабрику, в усякому разі, він думає продати.

– Паперова промисловість переживає кризу; а за теперішніх обставин ця вбога фабрика посередині Неціга мені абсолютно не потрібна.

Вдома настрій був святковий. Сестри дістали більше, ніж звичайно, грошей, а матері Дідеріх дозволив стільки зворушливих сцен і обіймів, скільки їй заманулося, і навіть охоче прийняв її благословення. Густа завжди з’являлася в ролі доброї феї, з повними руками квітів, цукерок, срібних торбинок. Дідеріх, здавалося, поруч неї ішов по квітах. Час линув з чарівною швидкістю серед купування, сніданків із шампанським і передвесільних візитів – на передку, поряд з кучером, найманий лакей у лівреї, а всередині, в кареті, заручені у жвавій розмові поміж собою.

Чудовий настрій, який опанував їх у ті дні, привів їх одного вечора на виставу «Лоенгріна». Обом матерям довелося поступитися і зостатися вдома; молодий і наречена, всупереч пристойностям, наполягли на тому, щоб самим поїхати до опери й запосісти місця в ложі авансцени. Широкий плюшевий диван коло стіни, до якого не сягали очі глядачів із зали, був продавлений і весь у плямах, він таїв у собі щось принадне і двозначне. Густа запевняла, що це, власне, ложа офіцерів і що тут вони приймають актрис!

– З актрисами ми щасливо покінчили, – заявив Дідеріх і дав зрозуміти, що до недавнього часу у нього з однією актрисою, яку він, звичайно, не може назвати… Гарячкові Густині розпити своєчасно перервав стук палички капельмейстера. Вони сіли на свої місця.

– Геніш став ще більш кручений, – відразу ж сказала Густа, кивком голови вказуючи на диригента. Він справив на Дідеріха враження особистості високоартистичної, хоч і хворобливої. Коли він руками і ногами вибивав такт, чорні спутані пасма його волосся підстрибували так само, як і мішечки жиру на його здоровенному сірому обличчі, а під фраком і штаньми ритмічно ходили хвилі. В оркестрі трудилися з усієї сили, проте Дідеріх дав зрозуміти, що не надає значення увертюрам.

– Взагалі, – зауважила Густа, – хто чув «Лоенгріна» в Берліні!..

Завіса піднялася, і Густа відразу ж зневажливо захихотіла.

– Боже, і це Ортруда! На ній якийсь халат і корсет до плечей!

Дідеріх виявляв більшу цікавість до короля, що сидів під дубом, як до явно найвидатнішої тут особи. Його гра вражала не дуже: борода і бас Вулькова справляли більший ефект; але те, що король висловлював, з націоналістичного погляду можна було тільки вітати. «За честь вітчизни встаньмо, устаньмо всі як стій!» Браво! Щоразу, коли він співав слово «німецький», він підіймав руку догори, і музика із свого боку підсилювала цей жест. Та й взагалі вона міцно підкреслювала все, що слід було слухати. Саме міцно, інакше й не скажеш. Якби така музика супроводила його промову з приводу каналізації!

Провісник, навпаки, викликав у нього сум, бо достоту був схожий на товстуна Деліча в усій його колишній п’яній доброчесності. Це змусило Дідеріха пильніше придивитися до облич дружнів, усюди він пізнавав новотевтонів. У них виросли бороди і животи, а задля боротьби проти суворого часу вони одягалися в бляшані лати. Очевидно, не всі рицарі жили за сприятливих умов. Обличчя багатьох були зморщені, їхні коліна підгиналися, і вони нагадували скромних чиновників середніх віків; інші виглядали ще менш блискуче. Проте зустрічатися з ними було б дуже приємно. Взагалі Дідеріх уже з першої хвилини помітив, що почуває себе на цій виставі, як удома. Щити і мечі, багато брязкучої бляхи, монархічні погляди, вигуки «слава!» і «хай живе», і високо підняті прапори, і німецький дуб: хоч сам виходь на сцену!

Що стосується жіночої половини брабантського суспільства, то тут можна було бажати кращого. Густа глузливо питала, яка ж із них та, з якою він… Може, та коза в обвислому платті? Або та гладка корова з золотим обідцем між рогами? І Дідеріх уже ладен був зупинитися на брюнетці в корсеті, але своєчасно побачив, що в усій цій історії саме вона була не бездоганна. Її чоловік Тельрамунд поки що поводився досить коректно, але, очевидно, і тут грала роль якась підла плітка. На жаль, німецькій вірності, навіть там, де вона являла собою таке блискуче видовище, загрожували єврейські підступи темноволосої раси.

Під час виходу Ельзи зразу з’ясувалося, на чийому боці перевага. Простодушний король не мав потреби підходити до справи так об’єктивно: яскраво виявлений германський тип Ельзи, довге світле волосся, поведінка, що потверджувала чистоту раси, вже заздалегідь давали певні гарантії. Дідеріх уп’явся в неї пильним поглядом, вона звела очі і мило всміхнулася. Він схопився за бінокль, але Густа вирвала його.

– Значить, це Мере? – просичала вона. Він багатозначно посміхнувся. – Ну і смак у тебе! Не занадто для мене втішно! Дохла єврейка!

– Єврейка?

– Мере? Звичайно, адже її прізвище Мезеріц, і їй сорок..

Він розгублено взяв бінокля, який Густа глузливо простягла йому, і пересвідчився у правдивості її слів. Авжеж, сама мішура. Дідеріх розчаровано відкинувся на спинку стільця. Проте невинність Ельзи, яка наперед втішалася жіночими радощами, зворушила його так само, як короля і рицарів. Божий суд здавався і йому винятково вдалим виходом, принаймні ніхто не буде скомпрометований. Що рицарі не потраплять до пастки, можна було передбачити з самого початку. Очевидно, трапиться щось незвичайне. Музика робила своє діло, готуючи глядача до всього. Рот у Дідеріха розтулився, а очі його були такі дурні й блаженні, що Густа тихцем душилася від сміху. Тепер Дідеріх був підготовлений, всі тепер були підготовлені, Лоенгрін міг з’явитися. Він з’явився, весь блискучий, відіслав чарівного лебедя, засяяв ще сліпучіше. Дружні, рицарі і король були так само вражені, як і Дідеріх. Недарма існують вищі сили… Так, найвища сила була явлена тут у чарівному блиску! Все одно яке крило у шолома – лебедине чи орлине! Ельза, певно, знала, чому вона впала перед ним навколішки. Дідеріх із свого боку блиснув поглядом на Густу, у ній зникла охота сміятися. Вона також знала, що це значить, коли всі тебе обмовляють, і наречений тебе покинув, і ніде не можна показатися, і тільки лишається сховатися від очей, і раптом приходить герой і рятівник і, знехтувавши всім, одружується з тобою!

– Хай буде так! – сказав Дідеріх, кивком голови вказуючи на Ельзу, що стояла на колінах, тимчасом як Густа, опустивши очі, з розкаянням і покорою пригорнулася до його плеча.

Дальші події передбачити було легко. Тельрамунд поводився просто неймовірно. Проти влади не борються. До її речника Лоенгріна навіть король ставився скорше як скромний васальний князь. Він вторував переможному гімнові на славу свого володаря. Підпору добромисності галасливо вшановували, крамольникам лишалося струсити порох Німеччини, з ніг своїх.

У другій дії – Густа, лагідна і покірна, досі ще їла мигдаль у цукрі – був насамперед показаний в благородних тонах контраст між блискучим, без будь-якого дисонансу, банкетом добромисних, що святкували в освітлених залах палацу, і обома похмурими, морально занепалими бунтівниками, які валялися на брукові. «Вставай мерщій, подруго бід моїх». Дідеріхові здавалося, що якось він уже сам вимовив ці слова. Він пов’язував Ортруду з деякими особистими спогадами: підла баба, що й казати, але щось ворушилося в Дідеріховій душі, коли вона обплутувала свого йолопа і підкоряла його собі. Він марив… Порівняно до цієї дурепи Ельзи, якою Ортруда крутила, як заманеться, в ній було щось властиве енергійним і суворим дамам. Щоправда, з Ельзою можна було одружитися. Він глянув скоса на Густу. «В такій любові сумніву нема», – сказала Ельза; і Дідеріх до Густи:

– Будемо сподіватися.

Після цього товстун Деліч оголосив дружням і рицарям, які добре виспалися, що тепер у них з ласки божої новий монарх. Вчора ще вони чесно і вірно служили Тельрамунду, сьогодні були чесними і вірними підданцями Лоенгріна. Вони не дозволяли собі мати власну думку і приставали на все; що їм нав’язували. «Рейхстаг ми ще також приберемо до рук», – поклався собі Дідеріх.

Та коли Ортруда хотіла ввійти до собору раніше за Ельзу, Густа обурилася:

– Це вже занадто, це мене завжди злостить. Адже в неї тепер нічого нема, і взагалі!..

– Жидівське нахабство, – пробурмотів Дідеріх.

А втім, він не міг не закинути Лоенгрінові – м’яко висловлюючись – необережність, коли той прямо віддав на Ельзин розсуд, чи відкрити йому своє ім’я і цим погубити всю справу, чи ні. Не можна вимагати так багато від жінок. І навіщо? Йому не було потреби доводити дружням, що, всупереч критиканові Тельрамундові, він чистий і незаплямований; їхні націоналістичні погляди були поза всякими підозрами.

Густа пообіцяла, що в третій дії відбудеться найчудесніше, але за це їй належиться ще мигдалю. Коли мигдаль був уже в її руках, залунав весільний марш, і Дідеріх почав підспівувати. Без бляхи й прапорів дружні багато втрачали в урочистому поході, та й Лоенгрінові було б краще не з’являтися в камзолі. Побачивши його, Дідеріх зайвий раз пройнявся свідомістю важливості мундира. Дами із своїми прокислими голосами нарешті щасливо пішли геть. Але король! Він ніяк не міг розлучитися з молодими, хитрував і, очевидно, охоче лишився б у ролі глядача. Дідеріх, якому король весь час здавався занадто недолугим для цього суворого часу, тепер просто назвав його йолопом.

Нарешті той вийшов, а Лоенгрін і Ельза на канапі заспівали про «щастя, яке дає лиш бог». Але чим довше вони співали, тим ближче присувалися одне до одного, причому їхні обличчя раз у раз зверталися до Геніша. Диригент і оркестр, здавалося, розпалювали їх; це було зрозуміло, бо Дідеріх і Густа, сидячи вдвох у ложі, також тихенько посапували і дивились одне на одного розпаленими очима. Почуття корилися чарівним звукам, які Геніш викликав своїм ритмічним погойдуванням, а руки йшли слідом за почуттями. Дідеріх просунув свою руку між спинкою стільця Густи та її спиною, обійняв її знизу і самозабутньо бурмотів:

– Коли я побачив це вперше, я відразу ж сказав: вона або ніхто!

Але тут казкові чари були порушені пригодою, якій, напевне, судилося ще довго владати умами нецігських театралів: Лоенгрін показав свою фуфайку! Щойно він заспівав: «Ночі дихання солодко думку туманить», як у нього розстебнувся камзол, з-під якого вилізла фуфайка. Поки Ельза, явно схвильована, застібала йому камзол, у залі панував жвавий неспокій; потім зала знову підпала під владу чарів. Густа, яка ледве не подавилася мигдалем, поставила собі питання: «Як довго він носить цю фуфайку? І взагалі у нього нема нічого із собою, адже лебідь поплив геть з його багажем!» Дідеріх суворо заборонив їй розумувати. «Ти така ж дурна, як Ельза», – заявив він, бо саме цієї хвилини Ельза ризикувала всім, випитуючи у чоловіка його політичні таємниці. Крамолу було остаточно потлумлено; з божої помочі, зрадницький замах Тельрамунда не вдався; але жінки – Дідеріх повинен був це визнати – діяли, коли їх міцно не прибрати до рук, мабуть, ще небезпечніш за крамольників.

Це виявилося з цілковитою ясністю після зміни декорацій.

Дуб, прапори, всі аксесуари націоналізму знов були на місці, і «німецький край, німецький щит, бог береже нас сотні літ»: браво! Але Лоенгрін насправді поклав відійти від громадського життя. «Всі сумнівалися в мені», – він також міг це сказати. Він обвинувачував по черзі то мертвого Тельрамунда, то непритомну Ельзу. Ніхто з них не заперечував йому, він міг би й не доводити свою правоту, до того ж він справді стояв перший в табелі про ранги. Тому що тепер відкрив усім, хто він. Його невідоме до того часу ім’я викликало величезне хвилювання всіх приявних на сцені.

Дружні ніяк не могли заспокоїтися; здавалося, вони чекали всього, тільки не того, що його звуть Лоенгріном. Тим наполегливіше благали улюбленого монарха відрочити ще цього разу зречення, яке ховало в собі тяжкі наслідки. Але Лоенгрін і далі хрипло співав і був невблаганним. Та й лебідь чекав на нього. Останнє зухвальство Ортруди, на загальну втіху, коштувало їй голови. На жаль, і Ельза полягла на полі битви, яке покинув Лоенгрін, принаджуваний тепер не лебедем, звільненим від чарів, а атлетичним голубом. А юний, тільки-но прибулий Готфрід був – протягом трьох днів – третій монарх, якому рицарі і дружні, чесні і вірні, як завжди, присягнули на вірність.

– Такі наслідки, – зауважив Дідеріх, подаючи Густі пальто.

Всі ці катастрофи, які були нічим іншим, як виявом суті влади, піднесли його і глибоко задовольнили.

– Наслідки чого? – спитала Густа, схильна заперечувати. Вона тільки хоче знати, хто він. Це її право, тут нема нічого непристойного.

– Це треба глибше розуміти, – суворо пояснив їй Дідеріх. – Історія з Граалем означає, що монарх відповідає тільки перед богом і власним сумлінням. Ну, а ми – перед ним. Якщо справа торкнеться інтересів його величності, що б ти не робила, я не скажу ані слова, а в тому разі, коли… – І він рухом дав зрозуміти, що якби перед ним стояла та сама дилема, він також, не вагаючись, офірував би Густою.

Густа обурилася:

– Це ж розбій! Щоб я гинула тільки тому, що Лоенгрін – безтемпераментний осел? Навіть шлюбної ночі Ельза не відчула його! – І Густа зморщила носика, як тоді, виходячи з «кутка кохання», де також нічого не сталося!

Дорогою додому молодий і наречена помирилися.

– Ось мистецтво, яке нам потрібне! – вигукував Дідеріх. – Справжнє німецьке мистецтво!

Бо тут, у словах і в музиці, були, здавалося йому, задоволені всі вимоги націоналізму. Протест був різнозначний злочинові, існуюче, управнене пишно шанувалося, благородне походження і влада з божої ласки цінувалися над усе, а народ – хор, вічно застукуваний подіями зненацька, – охоче бився проти ворогів своїх монархів. Войовниче тло і містичні візерунки – і перше, і друге було витримане. Приємно також було, що в цьому творі мужчина був красивіший за жінку і викликав до себе більшу любов, ніж вона. «Як бачу красеня мужчину, то серце тьохкає моє», – співали чоловіки разом з королем. І музика, із свого боку, була сповнена мужньої краси, була героїчна, при всій своїй пишності, і вірнопідданча навіть у хвилини пристрасті. Хто встоїть перед цим? Тисяча вистав такої опери, і не залишиться людини, яка не стала б націоналістом! Дідеріх висловив це:

– І театр також моя зброя. Хіба що тільки процес про образу його величності так само збудив громадян від сну. Я загнав Лауера до в’язниці, але перед тим, хто написав Лоенгріна, я скидаю капелюха.

Він запропонував послати телеграму солідарності Вагнерові. Густа пояснила йому, що це, на жаль, уже неможливо. Злетівши думками так високо, Дідеріх заразом висловився й про мистецтво взагалі.

– Для мистецтва теж існує табель про ранги. Найвище з мистецтв – це музика, тому вона є німецьким мистецтвом. Потім іде драма.