Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 27 страниц)

При цьому на обличчях у дам відбився переляк, а пасторша Цілліх послала свою Кетхен до гардеробної по носову хусточку.

Дорогою Кетхен пройшла повз Густу Даймхен, однак не вклонилася їй, а опустила очі; на Густиному обличчі з’явилося збентеження. В буфеті зауважили це і висловили осуд, змішаний із жалістю. Густі доведеться відчути, що значить нехтувати громадською мораллю. Дехто, певно, припускав, що її, може, обдурили і що вона перебуває під поганим впливом; але обер-інспекторша Даймхен добре знала, як стоїть справа, та її й попереджали! Бургомістрова теща повідомила про свій візит до Густиної матері і свої марні зусилля натяками виманити визнання у зачерствілої старої жінки, для якої законний союз з домом Буків означав, напевне, здійснення її давніх юних мрій!..

– Ну, а пан адвокат Бук! – проверещав Кюнхен. – Справді, невже цей пан хоче кого-небудь переконати, що він нічого не знає про нову ганьбу, яка впала на його родину? Може, йому невідомі й злочини в домі Лауерів? І, проте, на суді він не посоромився перетрусити брудну білизну своєї сестри і зятя тільки для того, щоб змусити говорити про себе!

Доктор Гейтейфель, якому досі ще хотілося минулим числом виправити власну поведінку на суді, проголосив:

– Це не оборонець, а комедіант!

І коли Дідеріх звернув загальну увагу на те, що Бук має певні, хоч і спірні, погляди в галузі політики і моралі, йому відповіли:

– Пане докторе, ви його друг. Те, що ви заступаєтеся за нього, робить вам честь, але нас ви не ошукаєте, – після чого Дідеріх відступив із засмученим виглядом, що не завадило йому кинути погляд на редактора Нотгрошена, який смиренно жував бутерброд з шинкою і все чув.

Раптом запала тиша, бо в залі, коло самої сцени, з’явився старий Бук у колі молодих дівчат. Очевидно, він пояснював їм живопис на стінах, минуле життя, яке в збляклих, але радісних барвах облягало всю залу; панораму, міста, яким воно колись було, зниклі луги й сади; і називав людей, які були тоді гомінливими господарями цього будинку для влаштування свят, а нині їх, замкнених пензлем художника в химерні глибини, витиснули нові покоління, які гомонять тут сьогодні. Здавалося, що і старий Бук, і дівчата наслідують постаті на стіні. Саме над ними були намальовані ворота, і звідти виходив чоловік у перуці і з ланцюгом – той самий, мармурове зображення якого стояло на верхнім майданчику сходів. З принадного, сповненого квітів гаю, який, очевидно, стояв там, де тепер була гаузенфельдська папірня, йому назустріч діти вели танок; вони накинули на нього вінок і хотіли уквітчати його. Відблиск рожевих хмарочок падав на його щасливе обличчя. Так щасливо усміхався цієї хвилини і старий Бук, дозволяючи дівчатам термосити його, оточений ними, ніби живим вінком. Його безтурботність була незрозуміла, вона дратувала. Невже його сумління такою мірою притуплене, що він свою неправоложну дочку…

– Наші дочки не які-небудь неправоложні, – сказала жінка власника універсального магазину пані Кон. – Моя Сідоні під руку з Густою Даймхен!..

Старий Бук та його юні приятельки зовсім не помічали, що навколо них утворилася порожнеча. Попереду муром стояла ворожа публіка; очі сипали іскри, і завзяття її росло. «Ця сімейка занадто довго верховодила. Один уже сидить у тюрмі, тепер на черзі номер другий!..» – «Та це справжній спокусник!» – чувся гомін; і з другого кінця: «Очі б мої не дивилися!» – І дві дами протислися крізь юрбу і з розгону перетяли порожню залу. Дружина радника – пані Гарніш, яка котилася в своєму червоному оксамиті зі шлейфом, біля самої цілі зіткнулася з жовтою пані Кон; тією ж самою хваткою одна заволоділа своєю Сідоні, друга своєю Метою – і яка була радість, коли вони повернулися назад!

– Я мало не знепритомніла, – сказала пасторша Цілліх, коли, дякувати богові, знайшлася і Кетхен.

Добрий настрій повернувся, із старого грішника глузували і порівнювали його з графом у п’єсі президентші. Звичайно, Густа не була таємною графинею; в п’єсі можна було, на догоду авторці, симпатизувати таким речам. До того ж там це ще можна було терпіти, бо ж графиня мала вийти заміж тільки за брата в перших, тоді як Густа!..

Старий Бук, не бачачи коло себе нікого, крім своєї майбутньої невістки і однієї з небог, здивувався; обличчя його, всіма покинутого, під уперто скерованими на нього поглядами виказувало ніяковість. У публіці звернули на це увагу, а Дідеріх спитав себе, чи не є таки правдою стара скандальна плітка пані Геслінг? Спостерігаючи, як примара, котру він сам пустив у світ, набирає плоті і стає все грізніша, він сам жахався. Цього разу йшлося не про якогось там Лауера, а про старого Бука, найшановнішу особу з дитячих Дідеріхових років, окрасу і гордощі Неціга, втілення його громадської самосвідомості, мученика сорок восьмого року! Щось у самому Дідеріху повстало проти його власного почину. До того ж це здавалося безглуздям; такий удар, як цей, ще далеко не знищить старого. Але коли стане відомо, хто винуватець цієї плітки, Дідеріх повинен зважити на те, що всі виступлять проти нього… Проте удар залишався ударом, і він влучив у ціль. Тепер уже не тільки родина розпадалась і важким тягарем лягала на плечі старого Бука: брат – напередодні банкрутства, зять – у в’язниці, дочка мандрує з коханцем, а із синів – один став селюком, другий викликає підозру напрямом своїх думок і способом життя, – тепер уперше захитався він сам. Геть його, щоб звільнити місце Дідеріхові! Все ж таки від страху в Дідеріха почалися спазми всередині; він рушив до коридора.

Дідеріх поспішав, бо вже дзвонили до другої дії; він зіткнувся з бургомістровою тещею, яка теж квапилася, але з іншого приводу. Вона встигла саме вчасно, щоб перешкодити зятеві, підштовхуваному дружиною, підійти до старого Бука і захистити його своїм авторитетом.

– Своїм авторитетом бургомістра покривати таке осудовище!

Вона аж захрипіла від хвилювання. Дружина ж і далі своїм верескливим голоском наполягала на тому, що Буки – найпорядніші люди в місті і ще вчора Міллі Бук дала їй чудову скройку. Кожна з них непомітними штурханцями тягла його в свій бік; він погоджувався по черзі то з однією, то з другою, його безбарвні бакенбарди розліталися, а очі у нього стали як у зайця. Люди, які проходили повз них, підштовхували одне одного і повторювали пошепки, як дотепний жарт, те, що Дідеріх уже знав від Вольфганга Бука. Зважаючи на такі важливі події, він забув про свої спазми і, зупинившись, з викликом віддав уклін. Бургомістр прибрав поважного вигляду, покинув своїх дам і простяг Дідеріхові руку.

– Любий докторе Геслінгу, дуже радий вас бачити. Вдатний вечір, чи не так?

Але Дідеріх не був схильний піти назустріч цій сердечності, яка ні до чого не зобов’язувала і яку так любив доктор Шеффельвейс. Він випростався, як сама доля, і заблискав очима.

– Пане бургомістре, я вважаю, що не маю права залишити вас у невіданні відносно того, що…

– Що?.. – повторив доктор Шеффельвейс, бліднучи.

– Що діється, – сказав Дідеріх суворо.

Бургомістр благально простягнув руки.

– Я знаю, знаю. Ця жахлива історія з нашим вельмишановним… я хотів сказати, свинство старого Бука, – потайки шепнув він.

Дідеріх був невблаганний.

– Це щось гірше. Годі вам ошукувати себе, пане бургомістре, це стосується вас самих.

– Молодий чоловіче, попрошу вас…

– Я до ваших послуг, пане бургомістре!

Доктор Шеффельвейс помилявся, якщо мав надію, що гнів більше, ніж благання, допоможе йому відвести цей келех! Він був у Дідеріхових руках; дзеркальна галерея спорожніла, обидві дами також зникли в юрбі.

– Бук і компанія завдають контрудару, – діловито додав Дідеріх. – Вони викриті і мстяться.

– На мені? – бургомістр підскочив.

– Наклеп, я повторюю, мерзенний наклеп поширюється про вас! Ніхто б не повірив йому, але в цей час політичної боротьби…

Він не закінчив, тільки знизав плечима. Доктор Шеффельвейс на очах якось поменшав. Він хотів подивитися Дідеріхові в обличчя, але відвів очі. Тоді Дідеріх промовив голосом самого правосуддя:

– Пане бургомістре, ви пам’ятаєте нашу першу розмову з паном асесором Ядасоном у вашому домі? Я вже тоді говорив вам, що в місті запанує новий дух. Кволий демократизм своєї вже відспівав! Віднині треба бути непохитним націоналістом! Я вас застерігав.

Доктор Шеффельвейс почав виправдовуватись.

– Душею я завжди був на вашому боці, любий друже; тим паче, що я такий пристрасний шанувальник його величності. Наш блискучий молодий кайзер такий оригінальний мислитель… люди на пориву… і…

– Найіндивідуальніша особа, – суворо закінчив Дідеріх.

– Особа… – повторив бургомістр. – Але в моєму становищі, коли я змушений зважати на обидві сторони, я можу й сьогодні лише сказати вам: створіть нові факти!

– А мій процес! Я вщент розтрощив ворогів його величності!

– Я не заважав вам. Я навіть привітав вас.

– Мені це невідомо.

– Принаймні про себе.

– В наш час треба виступати уявки, пане бургомістре. Його величність сам сказав: хто не зі мною, той проти мене! Хай наші громадяни, нарешті, прокинуться від свого сну і самі візьмуться за боротьбу проти крамольних елементів.

Тут доктор Шеффельвейс опустив очі. Тим величніше випростався Дідеріх.

– Та де ж бургомістр? – спитав він, і його запитання лунало в грізній тиші доти, поки доктор Шеффельвейс не наважився підвести на нього очі. Заговорити він не зміг; Дідеріхове обличчя – блискучий погляд, надуті щоки і світле, настовбурчене волосся – відібрало йому мову. «З одного боку, з другого боку», – розгублено і гарячково думав він, не відводячи моргаючих очей від цього речника нової молоді, яка знає, чого вона хоче, – речника прийдешніх суворих часів!

Дідеріх, опустивши кутки губ, приймав цю данину подиву. Він тішився однією з тих хвилин, коли переростав самого себе і діяв від імені іншого, когось вищого. Дідеріх був нижчий на зріст від бургомістра, але дивився на нього згори вниз, наче з трону.

– Незабаром у нас вибори до магістрату, тут усе залежить від вас, – зичливо і коротко зауважив він. – Процес Лауера створив злам у громадській думці. Ці люди бояться мене. Хто хоче допомогти мені – ласкаво прошу, хто ж заважає мені…

Доктор Шеффельвейс не дочекався кінця цього речення.

– Я цілком з вами згоден, – поквапливо зашепотів він. – Букових друзів більше обирати не слід.

– Це у ваших власних інтересах. Недобромисні елементи підкопуються під ваше добре ім’я, пане бургомістре! Що буде з вами, якщо добромисні не повстануть проти огидних наклепів?

Запала тиша, доктор Шеффельвейс весь тремтів; потім Дідеріх підбадьорливо повторив:

– Це залежить тільки від вас.

Бургомістр пробурмотів:

– Я не маю сумніву щодо вашої енергії та шляхетних поглядів…

– Моїх вельми шляхетних поглядів!

– Певна річ… Але в політиці ви гаряча голова, мій молодий друже. Місто ще не дозріло для вас. Як ви усправуєтеся з ним?

Замість того щоб відповісти, Дідеріх раптом ступив крок назад і низько вклонився. В дверях стояв Вульков.

Плавно погойдуючи животом, він підійшов до них, поклав свою чорну лапу на плече доктора Шеффельвейса і грізним голосом сказав:

– Ну, бургомістрику, чому в такій самотності? Ваші радники вигнали вас?

Доктор Шеффельвейс у відповідь тихо захихотів. А Дідеріх стурбовано озирнувся на двері зали, які були ще відчинені. Він став перед Вульковим так, щоб президента не можна було побачити звідти, і сказав йому пошепки кілька слів, внаслідок чого той відвернувся і привів до ладу свій туалет. Потім він сказав Дідеріхові:

– А ви справді дуже корисна людина, докторчику.

Дідеріх утішено всміхнувся.

– Я щасливий, що заслужив ваше схвалення, пане президенте.

Вульков зичливо зауважив:

– Ви, звичайно, можете знадобитися і в інших справах. Ми ще поговоримо про це.

Він витяг шию, наблизив до Дідеріха своє веснянкувате вилицювате обличчя і доти витріщав на нього свої вузенькі монгольські очі, в яких світилася несамовита, підступна жорстокість, поки Дідеріх не засопів. Такий наслідок, очевидно, задовольнив Вулькова. Він розчесав перед люстром бороду, але відразу ж знову зім’яв її на шемізетці, бо тримав голову, як бик, і сказав:

– Ходімо! Ця нудота, певно, вже почалася?

І в супроводі Дідеріха з одного боку і бургомістра з другого приготувався відвернути увагу від вистави своєю поважною персоною. Але тут з буфету почувся тихий голос:

– Ах, господи, Оттохен!

– А-а, от і вона, – пробурмотів Вульков і пішов назустріч своїй дружині. – Я так і думав: коли до діла дійде, вона злякається. Більше кавалерійської відваги, дорога Фрідо!

– Ах, господи, Оттохен, я так боюся, так боюся! – І, звернувшись до супутників Вулькова, вона швидко, хоч і з тремтінням у голосі, забелькотіла: – Я знаю, треба було б іти на битву з радіснішим серцем.

– Особливо тоді, – кмітливо сказав Дідеріх, – коли вона виграна заздалегідь. – І він по-рицарському вклонився. Пані фон Вульков торкнулась його віялом.

– Доктор Геслінг розважав мене тут під час першої дії. Він любить і розуміє красу, навіть може давати корисні поради.

– Я це зауважив, – сказав Вульков і, поки Дідеріх вдячно вклонявся то йому, то його дружині, додав: – Лишімося краще в буфеті.

– Такий був і мій план битви, – базікала пані фон Вульков. – Тим паче, що тут, виявляється, є невеличкі двері до зали. Таким чином, можна здаля від подій тішитися повною самотністю, якої я так потребую, і все ж таки бути в курсі справ.

– Бургомістрику, – сказав, прицмокнувши язиком, Вульков, – ви б замовили салату з омарів. – Він потягнув доктора Шеффельвейса за вухо і додав: – У справі з міською біржею праці магістрат знову відіграв жалюгідну роль.

Бургомістр покірно їв і покірно слухав, тимчасом як Дідеріх поруч з пані фон Вульков стежив за тим, що діялося на сцені. Там Магда Геслінг брала урок музики, і вчитель, темнокучерявий віртуоз, пристрасно цілував її, що вона, очевидно, приймала не без прихильності. «Добре, що Кінаст цього не бачить», – подумав Дідеріх, але відчув, що ображений і за себе самого. Він зауважив:

– Ви не вважаєте, пані графине, що вчитель музики грає занадто натуралістично?

Пані фон Вульков здивовано відповіла:

– Це входило в мої наміри.

– Я лише хотів сказати… – непевно почав Дідеріх і злякався, бо в дверях на сцені з’явилася чи то пані Геслінг, чи то якась інша дама, схожа на неї. Звідкись узялася й Еммі, і парочку застукали на гарячому, знявся крик і плач.

Тим голосніше заговорив Вульков:

– Ні, бургомістрику. За старого Бука ви цього разу не сховаєтеся. Хай він протягнув проект про міську біржу праці, але здійснення його – це вже ваших рук справа.

Доктор Шеффельвейс хотів щось сказати, але Магда закричала, що вона й гадки не має виходити заміж за вчителя, з нього досить і покоївки.

Авторка зауважила:

– Вона повинна вимовляти це ще вульгарніше. Вони ж парвеню[7]7
  Парвеню – вискочень (франц.).


[Закрыть].

І Дідеріх співчутливо посміхнувся, хоч був дуже збентежений подібними порядками в домі, такому схожому на його власний. Душею він був на боці Еммі, яка заявила, що із скандалом треба зразу ж покінчити, і покликала покоївку. Але коли дівчина ввійшла – тьху, чорт! – виявилося, що це була таємна графиня. В тиші, спричиненій її виводом, пролунав бас Вулькова:

– Відчепіться від мене з вашими дурощами про соціальні обов’язки. Руйнувати сільське господарство, на вашу думку, соціально?

В публіці багато хто обернувся; авторка перелякано зашепотіла:

– Оттохен, бога ради!

– Що сталося? – Він підійшов до дверей. – Ану, хай спробують освистати!

Ніхто не свистав. Він знову звернувся до бургомістра:

– Вашими біржами праці ви віднімаєте робітників у нас, поміщиків Східної Пруссії, це безперечно. Далі: в цих біржах є навіть представники робітників, – але ж ви посередничаєте й для сільського господарства. До чого ж це призведе? До об’єднання сільських робітників. От бачите, бургомістрику? – Його лапа опустилася на податливе плече доктора Шеффельвейса. – Ми викриємо ваші таємні наміри. Нічого у вас не вийде!

На сцені небога Вулькова говорила, в публіку, бо фабрикантова родина не повинна була нічого чути.

– Як? Мені, графовій дочці, вийти заміж за вчителя музики? На це я не пристаю. Ці люди обіцяють мені посаг, але хай інші принижуються заради грошей. Я ж знаю, до чого мене зобов’язує моє благородне походження!

Залунали оплески. Пані Гарніш і пані Тіц утирали сльози, викликані благородством душі графині. Та в обох сльози потекли знову, коли небога сказала:

– Але – о горе! – де я, звичайна служниця, знайду собі чоловіка такого ж високого роду?

Бургомістр, певно, наважився щось заперечити, бо Вульков загримів:

– Я не хочу мати збитки заради того, щоб було менше безробітних! Мої гроші – це мої гроші!

Тут Дідеріх не міг стриматися, щоб не вклонитися йому зі вдячністю. Але й авторка з повним правом узяла його уклін на свій карб.

– Я знаю, – сказала вона, сама розчулившись, – це місце мені вдалося.

– Це мистецтво, яке промовляє до серця, – мовив Дідеріх. Цієї хвилини Магда з Еммі грюкнули віком рояля і дверима, то ж він додав: – І високодраматичне! – І кинув репліку в другий бік. – Наступного тижня вибори двох радників – замість Лауера і Бука-молодшого. Добре, що він іде з магістрату сам!

Вульков сказав:

– Тоді подбайте, щоб на їхні місця потрапили порядні люди. Кажуть, у вас добрі стосунки з «Нецігською газетою».

Дідеріх конфіденціально притишив голос.

– Я поки що тримаюся ще в затінку, пане президенте. Для справи націоналізму це краще.

– Диви-но, – сказав Вульков і справді проникливо подивився на Дідеріха. – Ви, певно, хочете самі балотуватися? – спитав він.

– Я пішов би на цю офіру. В наших міських організаціях дуже мало членів, на яких можна звіритися в розумінні націоналістичних поглядів.

– Ну, і що ж ви робитимете, якщо попадете до магістрату?

– Подбаю про те, щоб біржа праці перестала існувати.

– Звісно, – сказав Вульков, – як національно мислячий громадянин.

– Як офіцер, – говорив на сцені лейтенант, – я не можу припустити, люба Магдо, щоб цю дівчину, хоч вона лише бідна служниця, так ображали.

Лейтенант з першої дії, бідний брат у других, який мав одружитися з таємною графинею, був Магдиним нареченим. Відчувалося, що глядачі тремтять від хвилювання. Авторка сама це помітила.

– Захоплююча фабула – моя сила, – сказала вона Дідеріхові, який справді був збитий з пантелику.

Докторові Шеффельвейсу ніколи було стежити за перипетіями драми; він бачив, що йому загрожує небезпека.

– Ніхто, – запевняв він, – не вітав би радісніше дух…

Вульков перебив його:

– Знаємо, знаємо, бургомістрику. Радісно вітати ви вмієте, коли це не вимагає зусиль.

Дідеріх додав:

– Але провести різку грань між вірнопідданими і крамольниками…

Бургомістр з благанням простягнув руки.

– Панове! Не судіть про мене несправедливо. Я готовий на все! Але чого варта ця грань, коли у нас майже всі, хто не голосує за вільнодумних, віддають свої голоси соціал-демократам.

Вульков люто захрюкав і взяв з буфета ковбасу. Але Дідеріх виявив залізну впевненість.

– Коли вибори не виходять належні самі собою, їх треба такими зробити!

– Але яким чином? – сказав Вульков.

Небога Вулькова із свого боку вигукувала в публіку:

– Адже ж він мав побачити, що я – графиня, бо він нащадок того ж високого роду!

– О пані графине! – сказав Дідеріх. – Тепер мені таки хотілося б знати, чи він побачить це?

– Звичайно, – пані фон Вульков. – Вони пізнають одне одного лише із самих манер.

Справді, лейтенант і небога обмінювалися поглядами тому, що Магда і Еммі разом з пані Геслінг їли сир просто з ножа. Дідеріх дивився, роззявивши рота. В публіці невихованість фабрикантової родини викликала надзвичайно радісний настрій. Букові дочки, пані Кон і Густа Даймхен – усі раділи. Вульков також прислухався; він обсмоктав масні від ковбаси пальці і сказав:

– Фрідо, успіх забезпечений, вони сміються.

І справді, авторка вся розквітла. Її очі за скельцями пенсне гарячково блищали, груди здіймалися, вона не могла всидіти на стільці. Вона наважилася до половини висунутися з буфетної; відразу ж багато хто з цікавістю обернувся, а бургомістрова теща почала робити їй знаки. Пані фон Вульков збуджено крикнула через плече:

– Панове, битва виграна!

– Якби і в нас це робилося так легко, – сказав її чоловік. – Ну, отже, докторе, як ви міркуєте загнуздати нецігських мешканців?

– Пане президенте! – Дідеріх приклав руку до серця. – Неціг буде вірнопідданий, за це я ручуся вам головою.

– Гаразд, – сказав Вульков.

– Тому що, – вів далі Дідеріх, – у нас є агітатор, якого я назву першокласним, так, першокласним, – повторив він, охоплюючи цим словом усе велике, – і це – сам його величність кайзер!

Доктор Шеффельвейс поквапливо скупчив свої думки.

– Найіндивідуальніша особа, – пальнув він. – Людина пориву. Мислитель!

– Так, так, – сказав Вульков. Він уперся кулаками в коліна в позі стурбованого людожера і вп’яв очі в підлогу. Раптом його бесідники помітили, що він знизу скоса поглядає на них.

– Панове… – він затнувся, – ну, я вам щось скажу. Я гадаю, рейхстаг буде розпущений.

Дідеріх і доктор Шеффельвейс витягли шиї і прошепотіли:

– Панові президенту це відомо?..

– Я нещодавно полював разом з військовим міністром у мого брата в перших пана фон Квіціна.

Дідеріх уклонився. Він белькотів, а що, і сам не знав. Він віщував це! Уже під час свого вступу до Товариства воїнів він приписав свої слова його величності – і чи тільки приписав? «Я змету всю їхню крамничку!» І тепер це мало статися, статися так, наче розпоряджався він сам. Він раптом відчув містичний дрож…

Тим часом Вульков говорив:

– З паном Еугеном Ріхтером та його однодумцями нам більше не по дорозі. Якщо їм не до смаку військовий законопроект – тоді годі! – і Вульков провів кулаком по губах, наче збираючись почати пожирання собі подібних.

Дідеріх опанував себе.

– Це… це розмах! Це, поза всяким сумнівом, особиста ініціатива його величності!

Доктор Шеффельвейс пополотнів.

– Тоді, значить, знову будуть вибори до рейхстагу? А я так радів, що у нас є досвідчений депутат… – Він зовсім злякався. – Цебто, звичайно, Кюлеман теж друг Еугена Ріхтера…

– Критикан! – просопів Дідеріх. – Суб’єкт, який не знає батьківщини! – Він крутив очима. – Пане президенте! Більше ці люди не будуть хазяйнувати в Нецігу. Дайте мені тільки пройти в радники, пане бургомістре!

– Ну і що тоді? – спитав Вульков.

Дідеріх не знав. На щастя, в залі щось сталося: засовалися стільці і перед кимось прочинилися високі двері: це був сам Кюлеман. Старий пройшов поквапливо, тягнучи по дзеркальній галереї своє важке і немічне тіло. Гості в буфеті вважали, що з днів процесу він змарнів ще більше.

– Він охоче виправдав би Лауера, але більшість голосів була проти нього, – сказав Дідеріх.

Доктор Шеффельвейс зауважив:

– Камені в нирках, я вам скажу, це смертельна хвороба.

На що Вульков гумористично:

– Ну, а в рейхстагу ми – його ниркові камені.

Бургомістр підлесливо засміявся. А Дідеріх вирячив очі.

Він нахилився президентові до вуха і шепнув:

– Його духівниця!

– А що?

– Він відписав увесь свій спадок містові, – поважно пояснив доктор Шеффельвейс, – Напевне, ми на ці гроші збудуємо притулок для немовлят.

– Збудуєте притулок? – Дідеріх зневажливо пирхнув. – Патріотичнішої мети ви, певно, не можете собі уявити?

– Ах, он як, – Вульков схвально кивнув Дідеріхові. – Скільки у нього монет?

– Принаймні півмільйона, – сказав бургомістр і запевнив: – Я був би щасливий, якби можна було зробити так, щоб…

– Це дуже легко зробити, – заявив Дідеріх.

Тут із зали долинув вибух сміху, який звучав зовсім інакше, ніж раніше. Сміх був щирий, з відтінком зловтіхи. Та й авторка, ніби рятуючися втечею, сховалася за буфетом; здавалося, вона ладна була влізти в нього.

– Боже милосердний! – простогнала вона. – Все загинуло.

– Та ну? – мовив її чоловік і грізно став коло дверей. Але навіть це не могло вже спинити галасливої веселості. Магда сказала графині: «Мерщій ти, темна провінціалко, подай-но кави панові лейтенанту!» Інший голос поправив: «Чаю». Магда повторила: «Кави!» Інший голос лишився при своїй думці, Магда теж. Публіка зрозуміла, що сталося непорозуміння між Магдою та суфлершею. А втім, лейтенант дотепно втрутився, він дзенькнув острогами і сказав: «Прошу того і другого», після чого сміх набрав вибачливого характеру. Але авторка була обурена.

– Публіка! Вона завсігди звір! – проскреготіла вона.

– Невдача завжди можлива, – сказав Вульков, підморгуючи Дідеріхові:.

Дідеріх відповів так само багатозначно:

– Тільки не при взаємному розумінні, пане президенте.

Після цього він визнав за краще цілком присвятитися авторці та її творові. Хай бургомістр поки що зраджує своїх друзів і наобіцяє Вулькову спевнити всі його бажання під час виборів.

– Моя сестра дурепа, – заявив Дідеріх, – я їй потім покажу, де раки зимують!

Пані фон Вульков зневажливо посміхнулася.

– Бідолашна, вона робить усе, що може. Але з боку публіки це справді нестерпне зухвальство і невдячність. Адже щойно цю публіку підняли на таку височінь і запалили прагненням до ідеалу.

Дідеріх сказав проникливо:

– Пані графине, не тільки вам самій довелося на гіркому досвіді скуштувати це. Громадське життя завжди таке. – Він подумав про високі почуття, які охопили всіх після його сутички з образником величності, і про злигодні, що настали потім. – Але кінець кінцем справедливість усе ж таки звитяжить! – виснував він.

– Авжеж! – сказала вона з усмішкою, яка нібито визирнула із-за хмар. – Добро, правда, краса.

Вона простягла йому свою вузьку руку.

– Мені здається, мій друже, ми розуміємо одне одного…

І Дідеріх, усвідомлюючи всю важливість моменту, з уклоном підніс її руку до губів. Він приклав потім свою руку до серця і здушеним від хвилювання голосом мовив:

– Вірте мені, пані графине…

Небога і юний Шпреціус лишилися, нарешті, самі. Пізнавши одне в одному зневажену графиню і бідного двоюрідного брата, вони втямили, що призначені одне для одного, і почали разом мріяти про майбутню пишноту, коли під золоченою стелею, разом з іншими обранцями, покірні і горді, в промінні сонця його величності… З грудей авторки вирвалося зітхання.

– Вам я можу це сказати, – зітхнула вона. – Мені тут дуже бракує двору. Коли з народження належиш, як я, до двірського вельможного панства… І от…

За її пенсне блиснули дві сльозинки. Ця трагедія сильних світу цього, яка відкрилася Дідеріхові, так уразила його, що він став наввипинки.

– Пані графине! – стримано і уривчасто сказав він. – Значить, таємна графиня – це… – Він злякався і змовк.

Саме цієї миті бургомістр своїм нудним голосом виказував президентові, що вільнодумні більше не висуватимуть кандидатури Кюлемана, бо хочуть провести в радники доктора Гейтейфеля. Він був згодний з Вульковом у тому, що треба вжити заходів проти цього, поки ще ніхто не чекав розпуску рейхстагу…

Дідеріх, нарешті, знову наважився заговорити, тихо і обережно:

– Пані графине, правда, все закінчиться добре? Вони одружаться?

Пані фон Вульков з тактом і самовладанням поклала край інтимності, яка щойно постала між ними. Легким світським тоном вона пояснила:

– Боже мій, любий докторе, що ви хочете, злощасні гроші! Неможливо, щоб молоді люди були щасливі одне з одним.

– Вони ж можуть звернутися до суду! – вигукнув Дідеріх, ображений в своєму правному почутті.

Але пані фон Вульков зробила гримасу.

– Fidonc! Це призвело б до того, що молодий граф, тобто Ядасон, наклав би на свого батька опіку. В третій дії, ви побачите, він погрожує цим лейтенантові в сцені, яка, здається, мені вдалася. Чи може лейтенант узяти це на себе? А роздрібнення родинного майна? У ваших колах це, може, й вийшло б. Але у нас багато чого не можна.

Дідеріх уклонився.

– Там, у вищих колах, звичайно, панують поняття, недоступні нашому розумінню. І розумінню суду, напевне, також, – додав він.

Пані фон Вульков тепло посміхнулася.

– От бачите! Таким чином, лейтенант щонайкоректніше відмовляється від таємної графині і одружується з фабрикантовою дочкою.

– З Магдою?

– Звісно. А таємна графиня виходить заміж за вчителя музики. Така воля вищих сил, любий докторе, яким ми, – її голос злегка затремтів, – мусимо коритися.

Дідеріх мав ще один сумнів, але не висловив його. Лейтенант міг би одружитися з таємною графинею і без грошей. Така розв’язка глибоко задовольнила б Дідеріха, його ніжну та ідилічну душу. Але – на жаль! – ця сувора епоха мислила інакше.

Дали завісу, публіка поволі збувалася розчуленості, потім виявила палке співчуття покоївці й лейтенантові, котрим – як, на жаль, можна було передбачити – судилося ще довго нести свій тяжкий хрест: не бути прийнятими при дворі.

– Справді, який жаль! – зітхали пані Гарніш і пані Кон.

У буфеті Вульков закінчував свою нараду з бургомістром:

– Ми вщепимо цій банді належні погляди!

Потім він важко опустив свою лапу на Дідеріхове плече:

– Ну, докторчику, моя дружина вже запросила вас на чашку чаю?

– Звичайно, і приходьте швидше! – Пані фон Вульков простягла йому руку для поцілунку, і Дідеріх пішов ощасливлений. Сам Вульков хоче бачити його! Разом з Дідеріхом він хоче завоювати Неціг!

Тим часом як пані фон Вульков у дзеркальній галереї, оточена друзями, приймала їхні віншування, Дідеріх створював громадську думку. Гейтейфель, Кон, Гарніш і ще кілька чоловік ускладнювали його завдання, даючи, хоч і дуже обережно, зрозуміти, що вважають п’єсу безглуздою. Щоб примусити їх замовкнути, Дідеріхові довелося вказати їм на розмах третьої дії. Редакторові Нотгрошену він докладно продиктував те, що знав про авторку, бо Нотгрошен квапився – вже час було здавати газету до набору.

– Тільки дивіться, не пишіть дурниць ви, писако, бо я вам горлянку заткну вашою писаниною!

У відповідь на це Нотгрошен подякував і відкланявся. Вчитель Кюнхен, який прислухався до розмови, схопив Дідеріха за гудзик і проверещав:

– Послухайте, мій любий! От що ви могли б сповістити ще нашій Ходячій Плітці…

Нотгрошен, почувши своє прізвисько, повернувся, і Кюнхен вів далі:

– …Те, що чудовий твір нашої вельмишановної пані фон Вульков уже був написаний раніше, і не кимось іншим, а нашим великим учителем Гете в його «Побічній дочці». Ну, а це ж, звичайно, найвище, що можна сказати в похвалу авторці!

Дідеріх мав сумнів щодо доцільності відкриття Кюнхена, але не вважав за потрібне говорити йому про це. З розпатланим волоссям дідуган уже протискувався крізь юрбу; за кілька хвилин він розшуркувався перед пані фон Вульков і сповіщав їй наслідок свого порівняльного дослідження. Але впіймав облизня, якого не передбачив навіть Дідеріх. Авторка сказала крижаним тоном:

– Ваше зауваження, пане професоре, може грунтуватися лише на непорозумінні. І ви певні, що «Побічна дочка» належить перу Гете? – спитала вона й недовірливо зморщила носа.