Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 27 страниц)

– Я знала, що ти такий, ти такий самий, як я, – тихо раділа вона.

– Ми створені одне для одного! – сказав Дідеріх, пригортаючи її до себе, але зразу ж злякався свого вигуку. «Тепер вона чекає, – подумав він, – тепер я мушу сказати». Він хотів це зробити, але щось паралізувало його. Руки, які стискали її, помалу слабшали… Вона поворушилася; він зрозумів, що вона більше не чекає. І вони випустили одне одного з обіймів, не дивлячись одне на одного. Дідеріх зненацька затулив обличчя руками і заплакав. Вона не спитала чому, а почала втішливо пестити його волосся. Це тривало довго.

Над його головою, в простір, Агнеса мовила:

– Хіба я сподівалася, що це буде вічно? Це мало скінчитися погано, тому що було так добре.

Він стрепенувся в розпачі:

– Але ж нічого не скінчилося!

Вона спитала:

– Ти віриш у щастя?

– Якщо я маю втратити тебе – ні!

Вона прошепотіла:

– Ти собі підеш, життя захопить тебе, і ти забудеш мене.

– Краще вмерти! – і він пригорнув її до себе.

Вона прошепотіла коло самої його щоки:

– Дивись, як тут широко, геть-чисто як на озері. Човен сам відлинув від берега і заніс нас сюди. Пам’ятаєш ту картину? І озеро, по якому ми вже якось пливли у мріях? Куди? – І ще тихше: – Тепер куди?

Він не відповідав. Міцно обнявшись, уста до уст, вони все нижче нахилялися до води. Чи дівчина вабила його? Чи він її? Такими нерозривними вони не були ще ніколи. Дідеріх відчував: тепер усе добре. Йому не вистачало мужності, щоб поділити життя з Агнесою. Тепер він наздогнав її, тепер усе добре.

Зненацька – поштовх: вони підскочили. Дідеріх так сильно шарпнувся, що Агнесу вирвало з його рук, і вона впала на дно човна. Він провів рукою по чолу.

– Що таке?.. – Ще холонучи від остраху, наче образившись на неї, він уникав її погляду. – Так необережно поводитися на човні не можна.

Він навіть не допоміг їй звестися, зразу взявся за весла і завернув човна назад. Агнеса дивилася на берег. Раз вона глянула на нього, але зустріла такий підозріливий і черствий погляд, що вся затремтіла.

В дедалі густішому присмерку, все прискорюючи крок, ішли вони дорогою, під кінець майже бігли. І лише коли стемніло і вони не могли ясно бачити обличчя одне одного, аж тоді заговорили. Завтра вранці Геппель, напевно, повернеться. Агнесі пора додому… Коли вони підійшли до готелю, вдалині вже свистів паровоз.

– Навіть повечеряти не вдасться, – з удаваним невдоволенням сказав Дідеріх.

Квапливо підхопили вони речі, розплатилися і – бігцем. Як тільки вони сіли, поїзд рушив з місця. Ще добре, що їм треба було віддихатися і сказати одне одному про те, що вони встигли зробити поспіхом, в останні хвилини. Поговорили і про це, і тепер сиділи обоє самотні, при тьмяному світлі ліхтаря, оглушені, як після великої невдачі. Темні поля за вікном вагона – невже вони колись вабили і обіцяли радість? Ще тільки вчора. Повороту не було. Коли ж, нарешті, покажуться вогні міста і розлучать їх?

На вокзалі вони вирішили, що їм не слід їхати разом одним візником. Дідеріх поїхав додому трамваєм. Їхні погляди і руки ледве зустрілися.

– Ух! – вирвалося у Дідеріха, коли він залишився сам. – Кінець! – І подумав: «Могло б скоїтися лихо. – І з обуренням: – Яка істеричка!» Сама вона, напевне, вхопилася б за човна. Йому довелося б викупатися одному. «І весь цей трюк вона придумала тільки тому, що хоче неодмінно одружитися зі мною! У жінок хитрощів вистачає! Вони ні на що не зважають. Нашому братові за ними не поспіти. Цього разу, мабуть, вона пошила мене в дурні ще більше, як тоді з Мальманом. Ну, це буде мені наукою на все життя. Годі!» І він твердим кроком попрямував до новотевтонів. Відтоді він став усі вечори збувати в них, а вдень зубрив, готуючись до усного екзамену; але на всяк випадок не вдома, а в лабораторії. Коли він ішов додому і піднімався сходами, то важко дихав. Він мусив визнати, що серце у нього сильно б’ється… Повільно відчиняв двері своєї кімнати – нікого; першої миті йому ставало легше, але кінець кінцем він щоразу питався у хазяйки, чи не приходив хто-небудь до нього. Але ніхто не приходив.

Проте за два тижні він одержав листа. Розпечатав його, не подумавши. Потім хотів був кинути його непрочитаним до шухляди письмового стола, та зразу ж витяг назад і, далеко відставивши руку з листом, узявся читати. Поквапливо, недовірливим поглядом вихоплював він то там, то тут окремі рядки. «Я така нещаслива…» – «Стара пісня!» – відповів Дідеріх. «Я не смію прийти до тебе…» – «Твоє щастя!» – «Який це жах, що ми стали чужими одне одному…» – «Принаймні ти сама бачила»… – «Даруй мені те, що сталося; чи нічого не сталося?» – «Як для кого!» – «Я не можу так жити!..» – «Знов за старе?..» І він остаточно жбурнув листа до шухляди поверх іншого листа, в якому він однієї радісної безтямної ночі, перейшовши всяку міру, вилив свою душу і якого, на щастя, не послав.

За тиждень, повертаючися вночі додому, він почув за собою кроки, які лунали якось особливо. Він обернувся: перед ним, простягаючи до нього руки, стояла жіноча постать. Відмикаючи двері і заходячи, він ще бачив її в напівтемряві. Він не засвітив світла. Йому соромно було освітити кімнату, яка колись належала їй, поки вона стоїть унизу в темряві і дивиться догори. Ішов дощ. Скільки годин вона чекала? Певно, вона досі ще стоїть там з останньою надією. Це нестерпно! Він хотів розчинити вікно – і відсахнувся. Несподівано для самого себе він опинився на сходах, з ключем у руці, але вчасно змусив себе повернутися. Після цього він замкнув свої двері і роздягся. «Більше витримки, мій любий!» Цього разу він не виплутався б так легко. Звичайно, дівчини шкода, але зрештою вона сама того хотіла. «Насамперед я маю обов’язки перед самим собою». Вранці, погано виспавшись, він навіть відчув до неї злобу за те, що вона ще раз намагалася збити його з пантелику. Тепер, коли вона знала, що він має складати іспит! Така безсовісність саме в її характері. А ця нічна сцена, ця роль жебрачки під дощем надавала її образові дечого і підозрілого, і зловісного. Він уважав, що вона остаточно впала. «Ні в якому разі більше не зустрічатися!» – поклявся він собі і поклав на той короткий час, який йому ще лишалося пробути в Берліні, змінити квартиру: «Якщо це навіть коштуватиме зайвих грошей». На щастя, один з його колег саме шукав кімнати; Дідеріх не зазнав ніяких збитків і відразу ж переїхав далеко, аж до північної ділянки міста. Незабаром по цьому він склав іспита. «Нова Тевтонія» влаштувала на його честь ранкову пиятику, яка тривала до вечора.

Вдома йому сказали, що в кімнаті його чекає якийсь пан. «Напевне, Вібель, – подумав Дідеріх, – адже він повинен привітати мене». І окрилений надією: «А може, це асесор фон Барнім?» – він відімкнув двері і відсахнувся: перед ним стояв Геппель.

Той так само не зразу знайшов потрібних слів.

– Он як, у фраку? – сказав він за мить і нерішуче додав: – Ви, може, були в мене?

– Ні, – відповів Дідеріх і знову злякався. – Просто я склав іспит на доктора.

Геппель відповів:

– Ах, так, поздоровляю.

Потім Дідеріх насилу видушив із себе:

– Де ви довідалися про мою нову адресу?

Геппель відповів:

– Ви, звичайно, не залишили її своїй колишній хазяйці. Але існують інші способи.

І вони подивилися один на одного. Геппелів голос був спокійний, але Дідеріх відчував у ньому страшну загрозу. Він завжди відганяв від себе думки про катастрофу, і от вона настала. Він змушений був сісти.

– Власне, – почав Геппель, – я прийшов тому, що Агнесі зовсім погано.

– О! – вимовив Дідеріх з облудним розпачем. – А що з нею?

Геппель сумно похитав головою.

– Серце відмовляється працювати, але це, звичайно, тільки нерви… Звичайно, – повторив він після марного чекання, що Дідеріх підтакне йому. – Вона впала в меланхолію від нудьги, і мені хочеться її розважити. Виходити їй не можна. Якби ви коли-небудь прийшли до нас; до речі, завтра неділя.

«Я врятований, – відчув Дідеріх, – він нічого не знає». Радість зробила його дипломатом. Він почухав потилицю.

– Я й сам збирався неодмінно побувати у вас. Але мене спішно викликають додому; наш старий управитель захворів. Я навряд чи встигну попрощатися навіть із своїми професорами. Завтра вранці я їду.

Геппель поклав йому руку на коліно.

– Подумайте добре, пане Геслінгу. Існують обов’язки і щодо старих друзів.

Він говорив повільно, і погляд його був такий проникливий, що Дідеріх мимоволі відвів очі.

– Коли б я тільки міг, – пробелькотів він.

Геппель сказав:

– Ви можете. Взагалі ви можете все, чого в даному разі треба.

– Як це? – Дідеріх внутрішньо заціпенів.

– Ви добре знаєте як, – сказав Агнесин батько і, відсунувши свого стільця, провадив далі: – Сподіваюся, ви не думаєте, що Агнеса послала мене до вас? Навпаки, я повинен був обіцяти їй, що зовсім не буду втручатися і дам вам спокій. Але потім я подумав, що, власне, було б дуже нерозумно нам з вами і далі грати в хованки, коли ми такі близькі знайомі і я ще знав вашого покійного батька, та при цьому ще наші ділові зв’язки, і таке інше, і таке інше.

«Ділові зв’язки розірвані, мій любий!» – подумав Дідеріх. Він озброївся.

– Я зовсім не граю з вами в хованки, пане Геппелю.

– Тим краще. Тоді все гаразд. Я добре розумію: молода людина, особливо за наших часів, не наважується без опаски взяти шлюб. Але коли обставини складаються так щасливо, правда ж? Наші галузі тісно пов’язані, і якщо ви хочете розширити батьківське підприємство, то Агнесин посаг буде вам дуже до речі. – І от одним духом, намагаючись не дивитися в очі: – На жаль, у даний момент я можу дати готівкою лише дванадцять тисяч, але целюлози ви можете мати, скільки хочете.

«От бачиш, – подумав Дідеріх, – і ці дванадцять тисяч ти теж повинен будеш десь позичити, якщо тобі їх дадуть».

– Ви не зрозуміли мене, пане Геппелю, – проказав він, – я не збираюсь одружуватися. Для цього треба дуже великих грошей.

Геппель звів на нього перелякані очі, але спробував засміятися.

– Я можу понатужитись…

– Облиште це, – поблажливо зупинив його Дідеріх.

Геппель ставав усе безпораднішим.

– Що ж вам тоді потрібно?

– Мені? Абсолютно нічого. Я думав, що вам щось потрібно, бо ж ви прийшли до мене.

Геппель набрався сили.

– Так не можна, милий Геслінгу. Після всього, що сталося… Тим паче, що це триває так довго.

Дідеріх зміряв Агнесиного батька поглядом, кутки його губ опустилися.

– Значить, ви знали?

– Я не був певен, – пробурмотів Геппель.

І Дідеріх звисока:

– Інакше було б дивно.

– Я цілком довіряв своїй дочці.

– Часом так помиляєшся, – сказав Дідеріх, зважившись на все, що могло послужити йому для захисту.

У Геппеля почервонів лоб.

– Я і вам довіряв.

– Ви хочете сказати, що вважали мене за простачка? – Дідеріх засунув руки до кишень і відкинувся в кріслі.

– Ні! – Геппель схопився. – Але я не вважав вас за такого мерзотника, яким ви себе показали!

Дідеріх з гідністю підвівся.

– Ви дасте задоволення? – спитав він.

Геппель закричав:

– Саме цього вам і хотілося б! Звести дочку і пристрелити батька! В цьому вся ваша честь!

– Що ви розумієте в питаннях честі? – Дідеріх так само роздратувався. – Я не зводив вашої дочки. Я поступився її бажанню і потім уже не міг відчепитися. Це в неї від вас. – І з обуренням: – Хто мені доведе, що ви не змовилися з нею від самого початку? Це пастка!

У Геппеля було таке обличчя, ніби він от-от закричить ще голосніше… Раптом він злякався і звичайним, лише трохи тремтячим голосом сказав:

– Ми занадто гарячкуємо, а наша справа занадто важлива. Я обіцяв Агнесі не втрачати самовладання.

Дідеріх в’їдливо засміявся:

– Бачите, як ви брешете? Допіру ви сказали, що Агнеса ні сном ні духом не знає про те, що ви у мене.

Батько винувато посміхнувся.

– По-доброму завжди можна домовитися, чи не так, мій любий Геслінгу?

Але Дідеріх вважав, що розмовляти «по-доброму» небезпечно.

– Який я вам до біса любий Геслінг! – загорлав він. – Для вас я пан доктор!

– Ах, так! – мовив, заціпенівши, Геппель. – Певно, вас ще ніхто не величав паном доктором? Ви можете пишатися, що почуєте цей титул уперше за таких обставин.

– Чи не збираєтеся ви образити і честь мого стану?

Геппель відмахнувся.

– Я не хочу ображати нікого і нічого. Я тільки питаю себе, що ми, дочка моя і я, вам зробили? Вам справді потрібний такий великий посаг?

Дідеріх відчув, що червоніє. Тим рішучіше пішов він у наступ.

– Якщо ви неодмінно хочете знати, то моє моральне почуття не дозволяє мені одружитися з дівчиною, яка не може дати мені в посаг свою чистоту.

Геппель, очевидно, знову хотів обуритись, але його вже не вистачало на це – він тільки ледве стримав ридання.

– Якби ви бачили сьогодні її горе! Вона призналася; мені в усьому, бо не могла більше витримати. Мені здається, вона навіть мене більше не любить, тільки вас. Чого ж ви хочете, адже ж ви перший.

– Звідки я знаю? До мене у вас бував якийсь добродій, на прізвище Мальман.

Геппель відсахнувся, ніби його вдарили в груди.

– Авжеж, хіба можна знати? Хто збрехав раз, збреше і двічі. – І додав: – Ніхто не може від мене вимагати, щоб я зробив таку, як вона, матір’ю моїх дітей. Для цього у мене надто розвинене почуття відповідальності перед суспільством. – 3 цими словами він одвернувся, присів навпочіпки перед відчиненим чемоданом і почав укладати речі.

За спиною він чув тепер справжнє ридання Агнесиного батька і піймав себе на тому, що й сам розчулився; і тими благородно-мужніми думками, що їх він висловив, і горем Агнеси та Агнесиного батька, втамувати яке забороняв йому обов’язок, і болісною згадкою про своє кохання, і всім цим злощастям… Із завмиранням серця слухав він, як пан Геппель відчинив і зачинив за собою двері, як скрадався коридором і з легким шумом зачинив парадні двері. «На цьому край», – і Дідеріх уткнувся в наполовину заповнений речами чемодан і розплакався. Ввечері він грав Шуберта.

Данину почуттям він сплатив, тепер час виявити витримку. Дідеріх сказав собі, що Вібель ніколи не став би розводити таких сентиментів. Навіть такий грубіян без будь-якого поняття про честь, як Мальман, наочно показав йому, яким треба бути нещадним. Йому здавалось абсолютно неймовірним, що і в інших у глибині душі можуть бути свої слаботи. Тільки він успадкував цю неміч від матері, а дівчина, подібна до Агнеси, така ж химерна, як його мати, зробила б його остаточно непридатним для цього суворого часу. Суворий час, – при цих словах Дідеріхові завжди уявлялась Унтер ден Лінден з Юрбами безробітних, жінок, дітей; злидні, страх, заворушення, – і все це приборкане владою, всеосяжною, нелюдською владою, яка, незважаючи ні на що, ніби топче копитами людські голови, скам’яніла та осяйна.

«Нічого не вдієш, – із захопленою покірливістю казав він собі, – таким треба бути!» Тим гірше для тих, хто не такі: саме вони й будуть під копитами. Хіба Геппелі, батько й дочка, можуть чогось вимагати від нього? Агнеса повнолітня, а дитиною він її не нагородив. Отже? «Я був би дурнем, якби вчинив на шкоду собі те, до чого мене не можуть присилувати. Адже ж і мені також ніхто не робить задурно нічого». І Дідеріх з гордовитою радістю подумав про те, що це плоди того гарту, який він перейшов. Корпорація, військова служба і дух імперіалізму виховали його і зробили придатним до життя. Він дав собі слово, що вдома, в Нецігу, застосує надбані ним принципи і торуватиме шлях для нових віянь. Щоб підкреслити цей намір і своїм зовнішнім виглядом, він подався наступного ранку на Міттельштрасе, до двірського перукаря Габі, і змінив свою подобу, ідучи за модою, яку все частіше спостерігав серед офіцерів і високих чинів. До цього часу ця мода здавалась йому занадто аристократичною, щоб її можна було наслідувати. За допомогою бинди йому підняли вуса догори під прямим кутом. Після цього він ледве пізнав себе в дзеркалі. Оголений рот, особливо при опущених кутках, мав погрозливий, як у кота, вигляд, а кінчики вусів підступали до очей і викликали страх у самого Дідеріха, наче блискали вони не з його обличчя, а з обличчя влади.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Щоб уникнути дальших напосідань з боку родини Геппелів, він зразу ж виїхав. У купе стояла нестерпна духота. Дідеріх був сам, отож він спочатку скинув піджак, а потім жилет і черевики. За кілька станцій перед Нецігом до купе ввійшли дві дами, як на їх вигляд, іноземки; Дідеріхова фланелева сорочка, очевидно, шокувала їх. Щодо нього, то їхня надмірна елегантність була йому огидна. Вони незрозумілою мовою звернулися до нього з якоюсь претензією; у відповідь на це він знизав плечима і поклав ноги в шкарпетках на сидіння. Вони затиснули носи і почали кликати на допомогу. Прийшов кондуктор, за ним сам начальник поїзда, але Дідеріх подав квиток другого класу і обстоював свої права. Він навіть дав зрозуміти кондукторові, що йому б не вадило бути обережнішим у висловах, адже ніколи не знаєш, з ким маєш до діла.

Після того, як він переміг і обидві іноземки вийшли, в купе натомість увійшла інша дама. Дідеріх кинув на неї рішучий погляд, але вона вийняла із сумочки ковбасу і почала їсти її просто з рук, посміхаючись до нього. Тоді його войовничий запал згас, він відповів їй широкою ясною посмішкою і заговорив з нею. Виявилося, що вона з Неціга. Він назвав своє прізвище, і вона скрикнула від радості: вони ж старі знайомі!

– Невже?

Дідеріх допитливо оглянув її: повне, рожеве обличчя з м’ясистим ротом і маленьким зухвалим кирпатим носиком; біляве волосся, рівно і акуратно зачесане, молода повна шия і пальці в напіврукавичках, які тримали ковбасу і самі були схожі на рожеві ковбаски.

– Ні, – вирішив він, – я вас не знаю, але ви страшенно апетитні. Наче свіжовимите поросятко. – І він обхопив її за стан. Тієї ж миті він дістав ляпаса.

– Здорово, – сказав він, потираючи щоку. – Ви маєте багато таких у запасі?

– Вистачить на всіх нахаб. – Вона голосно засміялася і двозначно підморгнула йому маленькими очицями, – Шматок ковбаси можете одержати, але більше нічого.

Він мимоволі порівняв її манеру захищатися з Агнесиною безпорадністю і сказав собі: «З такою можна спокійно одружитися». Кінець кінцем вона сама назвала своє ім’я, і коли він усе ж таки не міг згадати її прізвища, вона запитала його про сестер. Зненацька він вигукнув:

– Густа Даймхен!

І обоє засміялися від радості.

– Ви завжди дарували мені гудзики з ганчір’я на вашій паперовій фабриці. Цього я вам ніколи не забуду, пане докторе! А знаєте, що я з тими гудзиками робила? Я їх збирала, а коли мати давала мені гроші на гудзики, я купувала собі цукерки.

– Он ви яка практична! – Дідеріх був у захваті. – А пам’ятаєте, як ви завжди перелазили до нас через паркан, безсоромнице ви така? Панталонів на вас звичайно не було, і коли плаття задиралося, можна було дещо побачити.

Вона зойкнула: порядна людина про такі речі забуває.

– Але тепер це все, мабуть, ще краще… – додав Дідеріх.

Вона раптом стала серйозною.

– Тепер я заручена.

З Вольфгангом Буком вона заручена! Дідеріх змовк, на обличчі його відбилося розчарування. Потім він стримано заявив, що знає Бука. Вона обережно спитала:

– Ви, певно, вважаєте, що він трошки дивакуватий?

Але Буки – така аристократична родина. А,втім, інші родини мають зате більше грошей, – додала вона.

Дідеріх з подивом глянув на неї. Вона підморгнула йому. Йому кортіло поставити їй питання, але мужність зненацька зрадила його.

Перед самим Нецігом панна Даймхен спитала:

– А ваше серце, пане докторе, ще вільне?

– Заручин я у всякому разі щасливо уникнув. – Він багатозначно кивнув головою.

– Ах, про це ви повинні мені розповісти! – вигукнула вона. Але вони вже під’їздили.

– Сподіваюся, ми незабаром побачимося, – закінчив Дідеріх. – Скажу вам тільки одне: молоді люди потрапляють часом у страшенно ризиковане становище. Одне слово – і все життя зіпсоване.

Обидві сестри його були на вокзалі. Добачивши Густу Даймхен, вони спочатку скорчили гримасу, але потім кинулися до неї і допомогли винести багаж. Вони пояснили свою запопадливість, як тільки залишилися з ним на самоті. Густа одержала спадщину, вона мільйонерка! Ах, он як! Його пошана до неї переросла в страх.

Сестри розповіли йому всі подробиці. Якийсь старий родич з Магдебурга відписав Густі всі гроші за те, що вона доглядала його.

– І вона заслужила це, – зауважила Еммі. – Кажуть, що під кінець він став страшенно неапетитним.

Магда додала:

– І взагалі, можна собі уявити, що там було, адже Густа прожила з ним сама цілий рік.

Дідеріх ураз почервонів.

– Такого молода дівчина казати не сміє! – обурена крикнув він, а коли Магда почала запевняти, що про це говорять і Інга Тіц, і Мета Гарніш, і взагалі всі: – Тоді я рішуче вимагаю, щоб ви спростовували ці плітки.

Запанувала мовчанка; потім Еммі сказала:

– Густа, власне, вже заручена.

– Знаю, – пробурчав Дідеріх.

Дорогою вони зустрічали знайомих, Дідеріха називали «паном доктором», він відповідав гордою сяючою усмішкою і йшов далі між Еммі та Магдою, які збоку захоплено оглядали його по-новому закручені вуса. Вдома пані Геслінг зустріла сина з розкритими обіймами і з криком умирущої від спраги людини, яка нарешті дочекалася рятівної краплини води. І з Дідеріхом трапилося те, чого він аж ніяк не передбачав: він заплакав. Він раптом відчув усю врочистість цієї хвилини, коли вперше входив у дім як справжній голова сім’ї, закінчивши свою освіту, з титулом доктора, долею настановлений керувати фабрикою і сім’єю на свій власний освічений розсуд. Він простяг руки матері і сестрам і поважним тоном сказав:

– Я завжди буду пам'ятати, що я за вас усіх відповідаю перед богом.

Але пані Геслінг була стривожена.

– Ти готовий, сину мій? – спитала вона. – Наші робітники чекають на тебе.

Дідеріх допив пиво і на чолі своєї родини зійшов донизу. Двір був чисто підметений, гірлянди квітів оповивали вхід на фабрику і напис «Ласкаво просимо!». Перед входом стояв старий бухгалтер Сетбір.

– Добридень, пане докторе! – сказав він. – Я не зійшов нагору, бо був завізний.

– Заради сьогоднішнього дня можна було відкласти роботу, – відказав Дідеріх і пройшов повз Сетбіра. В приміщенні для ганчір’я він побачив робітників. Всі стояли купою: дванадцять робітників, які обслуговували машини – папероробну, різальну і голандер, три конторники, сортувальниці ганчір’я. Чоловіки відкашлювалися, всі почувалися ніяково. Нарешті, жінки випхнули наперед маленьку дівчинку з букетом квітів у руці. Вона тоненьким, як флейта, голоском привітала пана доктора і побажала йому щастя. Дідеріх з милостивим виглядом узяв букета; тепер була його черга відкашлюватися. Він обернувся до матері і сестер, потім пильно подивився в очі робітникам усім підряд, навіть чорнобородому механікові, хоч погляд цього чоловіка був йому неприємний, і почав:

– Люди! Ви – мої підлеглі, отже, я хочу вам тільки сказати, що тепер ми будемо працювати на повну силу. Я маю намір пожвавити роботу на виробництві. Останнім часом, відколи тут не стало господаря, дехто з вас, мабуть, думав, що тепер можна байдики бити. Але це велика помилка, я кажу це насамперед старим робітникам, які робили тут ще за часів мого покійного батька.

Він підвищив голос, заговорив ще рішучіше і урочистіше і при цьому зупинив погляд на старому Сетбірі:

– Тепер я сам узяв кермо до рук. Я тримаю правильний курс, я поведу вас назустріч щасливим дням. Тих, хто хоче мені допомогти в цьому, – зичливо прошу; а тих, хто буде заважати мені в моїй роботі, я зітру на порох!

Він спробував блиснути очима, вуса його настовбурчилися ще більше.

– Тут є тільки один господар, і цей господар – я. Я відповідаю тільки перед богом і своїм сумлінням. Я буду завжди ставитися до вас із батьківською доброзичливістю. Але всякі крамольні наміри розіб’ються об мою непохитну волю. Якщо виявиться, що хтось із вас…

Він втупив очі в чорнобородого механіка, вираз обличчя якого здавався йому підозрілим.

– …підтримує зв’язки із соціал-демократичними колами, то між мною і ним усе буде закінчене. Бо для мене кожен соціал-демократ – ворог мого підприємства і моєї вітчизни… Ну, а тепер повертайтеся до своєї роботи та подумайте над тим, що я сказав.

Він різко обернувся і, сопучи, вийшов геть. Від власних гучних слів у нього паморочилася голова, і він нікого не пізнавав. Мати й сестри йшли за ним, розгублені і шанобливі, а робітники довго ще дивилися один на одного, перед тим як узятися до пива, приготовленого з нагоди врочистого дня.

Нагорі Дідеріх розгортав перед матір’ю і сестрами свої плани. Фабрику треба поширити, сусідній будинок докупити. Треба, щоб фабрика могла конкурувати з іншими. Місце під сонцем! Старий Клюзінг із своєю папірнею в Гаузенфельді, певно, думає собі, що вічно буде один орудувати всіма справами? Нарешті Магда спитала, де ж він візьме грошей; але пані Геслінг урвала її на півслові:

– Твій брат знає це краще за нас. – І обережно додала: – Багато є дівчат, для яких було б щастям завоювати його серце… – злякавшися своєї сміливості, вона прикрила рота рукою. Але Дідеріх не розгнівався, тільки почервонів. Тоді вона наважилась обняти його. – Для мене було б страшним горем, – схлипувала вона, – якби мій син, мій любий син, покинув наш дім. Для вдови це подвійне горе. Вдова обер-інспектора Даймхена також незабаром відчує це, бо ж її Густа виходить заміж за Вольфганга Бука.

– А може, й ні, – сказала Еммі, старша із сестер, – у Вольфганга, кажуть, є якась актриса. – Пані Геслінг навіть забула спинити дочку. – Але ж у неї стільки грошей! Мільйон, кажуть!

Дідеріх зневажливо зауважив, що Бука він знає, – той непритаманний. Це в них у роду. Адже й старий одружився з актрисою.

– Наслідки видно, – сказала Еммі. – Про його дочку, пані Лауер, ходять по місту всілякі чутки.

– Діти! – з острахом почала благати пані Геслінг. Але Дідеріх заспокоїв її.

– Облиш, мамо, час узяти їх за вуха й витягти на сухе. Я дотримуюсь того погляду, що Буки вже давно не заслуговують на те становище, яке вони посідають у місті. Це сім’я, прогнила наскрізь.

– Дружина Моріца, старшого, – сказала Магда, – звичайна селючка. Нещодавно вони приїздили до міста, він також став зовсім селюком.

Еммі підхопила з обуренням:

– А брат старого Бука? Сам завжди вичепурений, а п’ятеро дочок незаміжніх. Вони беруть обід з їдальні для бідних. Я це точно знаю.

– Адже ж цю їдальню заснував пан Бук, – заявив Дідеріх. – І кураторство для злочинців, які відбули покарання, і ще багато чого. Хотів би я знати, коли, власне, він знаходить час для своїх справ.

– Я не буду здивована, – сказала пані Геслінг, – якщо вони потраплять у скрутне становище. Хоч, звичайно, я дуже шаную старого Бука, адже всі його так поважають.

Дідеріх гірко засміявся.

– За віщо, власне? Нас виховали в пошані до старого Бука. Краса і гордість Неціга! В сорок восьмому був засуджений до страти!

– Твій батько завжди казав, що це історична заслуга.

– Заслуга? – скрикнув Дідеріх. – Мені досить знати, що людина проти уряду, і вона для мене більше не існує. Хіба державна зрада – це заслуга?

І перед здивованими жінками він увігнався в політику. Ці старожитні демократи, які ще й досі тут верховодять, просто ганьба для всього Неціга! Мляві, без найменшої любові до батьківщини, в супорі з урядом! Це глум з духу нашого часу! Через те, що в рейхстагу сидів дідуган, земський суддя Кюлеман, друг горезвісного Еугена Ріхтера, тут застій у господарських справах і люди не одержують кредиту. Звичайно, такому кублу вільнодумців не стали розширяти залізничної мережі і не дали гарнізону. Ні припливу населення, ні промисловості! Пани, які засідають у магістраті, – все ті ж самі дві-три сім’ї, це річ відома, – розподіляють усі замовлення між собою, а іншим не перепадає нічого. Гаузенфельдська папірня постачає всі міські заклади, бо її власник, Клюзінг, також належить до банди старого Бука!

Магда знала ще дещо:

– Днями відклали виставу в любительському гурткові лише тому, що дочка старого Бука, пані Лауер, була хвора. Це ж попізм!

– Це зветься непотизмом, – суворо сказав Дідеріх. Він вилупив очі. – Крім того, Лауер – соціаліст. Але нехай пан Бук стережеться! Ми знайдемо сліди його махінацій!

Пані Геслінг благально підняла руки.

– Мій любий синку, обіцяй мені, що коли ти відбуватимеш свої візити в місті, то зайдеш і до пана Бука. Адже він має такий вплив.

Але Дідеріх нічого не обіцяв.

– Треба дати місце й іншим! – вигукнув він.

Однак цієї ночі він спав неспокійно. Вже о сьомій годині зійшов униз, на фабрику, і зразу ж зняв галас через те, що пляшки з-під пива не прибрані з учорашнього дня.

– Пиячити можете в іншому місці, тут вам не пиварня. Пане Сетбіре, це ж має бути вияснене в правилах внутрішнього ладу!

– У правилах? – перепитав старий бухгалтер. – У нас нема ніяких правил.

Дідеріх не знаходив слів. Він зачинився з бухгалтером у конторі.

– Нема правил? Тоді мене взагалі ніщо не дивує. Що це за жалюгідні замовлення? Знайшли чим займатися! – він розкидав по бюркові листи. – Очевидно, мені вже давно треба було взятися за справи. Фабрика гине у ваших руках.

– Що значить гине, молодий господарю?

– Для вас я «пан доктор!» – І він просто звелів знизити ціни порівняно до інших фабрик.

– Цього ми не витримаємо, – сказав Сетбір. – Взагалі ми неспроможні виконувати такі великі замовлення, як Гаузенфельд.

– І ви вважаєте себе за ділову людину? В такому разі ми поставимо більше машин.

– На це треба грошей, – сказав Сетбір.

– Ну, що ж, ми їх позичимо! Я внесу розмах у справу. Ви тільки рота роззявите. Якщо ви не захочете мене підтримати, я зроблю це без вас.

Сетбір похитав головою.

– З вашим батьком, молодий господарю, ми завжди були в злагоді. Ми разом з ним поставили фабрику на ноги.

– Час тепер інший, запам’ятайте це. Я сам – управитель своєї фабрики.

Сетбір зітхнув:

– Молодь завжди така гаряча.

Але Дідеріх уже з грюкотом зачинив за собою двері. Він пройшов через приміщення, де механічний барабан, гучно стукаючи, промивав у хлорі ганчір’я, і збирався ввійти до кімнати, де стояв великий голандер. При вході він несподівано зіткнувся з чорнобородим механіком. Дідеріх здригнувся і мало не дав робітникові дороги. Але похопився і раніше, ніж той встиг уступитися, штовхнув його плечем. Сопучи, дивився він, як працює голандер, як обертається вал, як різальний ніж розтинає тканину на смужки. Чи, бува, робітники, які обслуговують машину, не глузують з нього тихцем через те, що він злякався цього чорного диявола? «Який нахаба! Я викину його геть!» Тваринна ненависть спалахнула в Дідеріху, ненависть білявої особини до худорлявого чорного суб'єкта, представника іншої раси, яку йому хотілося б вважати за нижчу і яка здавалася йому небезпечною. Він напосівся на робітників.

– Вал стоїть неправильно, ножі працюють погано!