Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 27 страниц)

Та судді вже повернулися, і Шпреціус оголосив вирок: шість місяців тюрми, – що всім здалося цілком природною розв’язкою. Крім того, Лауер був позбавлений права займати громадські посади.

Голова обгрунтував вирок тим, що для складу злочину не потрібно образливого наміру. Тому й питання, чи мала місце провокація, нічого не змінює в суті справи. Навпаки: те, що обвинувачений зважився так говорити перед свідками з націоналістичними поглядами, обтяжує його провину. Твердження обвинуваченого, що він мав на увазі не кайзера, суд вважає за необгрунтоване.

– У тих, хто чув його заяву, – особливо враховуючи їхні переконання і той факт, що антимонархічний напрям обвинуваченого був їм відомий, – мало неминуче скластися уявлення, що його слова спрямовані проти кайзера. Якщо ж обвинувачений відмагається тим, що він остерігся вчинити образу його величності, це значить лише, що він хотів уникнути не самої образи, а тільки її наслідків карного порядку.

Це всім здалося переконливим, усі вважали, що поведінка Лауера була зрозуміла, але віроломна. Засуджений був зразу ж узятий під варту; надивившись і на це видовище, публіка почала розходитися, кидаючи не дуже хвалебні зауваження на адресу засудженого. Тепер з Лауером було докінчено: бо що ж станеться з його підприємством за тих півроку, які йому доведеться відсидіти? Внаслідок вироку він уже й радником: більше не буде. Тепер від нього ні користі, ні шкоди. Ну що ж, для буківської банди, яка так розперезалася, це добра наука. Всі шукали очима дружину злочинця, але вона зникла. «Навіть руки йому не потиснула! Ну й любов!»

Але наступними днями сталися події, до яких не можна було не поставитися з іще суворішим осудом. Юдіф Лауер негайно спакувала свої речі і виїхала на південь. На південь – у той час, коли її шлюбний чоловік сидів у тюрмі, за гратами, під якими стояв вартовий! І – який дивний збіг! Член окружного суду Фріцше раптом пішов у відпустку. Доктор Гейтейфель одержав від нього з Генуї листівку, яку показував усім, – певно, щоб примусити забути свою власну поведінку. Після цього було майже зайве розпитувати слуг та бідних покинутих дітей Лауерів: все було ясно й так! Скандал був такий великий, що «Нецігська газета» звернулася до добірного товариства, цих десяти тисяч, з попередженням, щоб вони не сприяли крамольним тенденціям своєю розбещеністю. В другій статті Нотгрошен доводив, що реформи, подібні до тих, які Лауер запроваджував на своїй фабриці, нема за що особливо вихваляти. Бо що мають робітники від участі в підприємстві? В середньому, за підрахунками самого Лауера, менше вісімдесяти марок на рік. Таку суму можна дати їм у вигляді різдвяного подарунка. Але, звичайно, тоді це не було б демонстрацією проти існуючого суспільного ладу! Тоді й встановлені на суді антимонархічні погляди фабриканта не виграли б нічого! І якщо пан Лауер розраховував на вдячність робітників, то тепер у нього відкриваються очі, – коли, додав Нотгрошен, йому у в’язниці потрапить до рук соціал-демократична газета. Бо остання дорікала Лауерові за те, що він своєю легковажною образою його величності поставив під загрозу існування кількохсот робітничих родин.

«Нецігська газета» відзначила зміну в становищі й іншим, дуже знаменним актом. Її видавець Тіц звернувся до Дідеріха з пропозицією взяти на себе постачання частини паперу. Тираж газети збільшився, а Гаузенфельд тепер завалений замовленнями. Дідеріх відразу ж зміркував: за цим ховається сам старий Клюзінг. Він був пайовиком газети, без нього там нічого не робили. Коли вже він випускає щось із рук, значить, боїться втратити ще більше. Окружні газети! Постачання для окружного управління! Страх перед Вульковом – от воно що. Хоч старий майже не бував у місті, він, очевидно, дізнався, що Дідеріх своїми свідченнями на суді привернув до себе увагу урядового президента фон Вулькова. Старий паперовий павук, який розкинув тенета по всій провінції і навіть за межами її, відчув небезпеку і стривожився.

– Він хоче заткнути мені рота «Нецігською газетою»! Але так дешево я не візьму. В наш суворий час! Він і уявлення не має про мій розмах. Хай лиш Вульков підтримає мене, я просто успадкую все його підприємство! – сказав Дідеріх, ударивши по бюрку з такою силою, що Сетбір аж підскочив. – Тільки не хвилюйтеся, – глузливо зауважив Дідеріх. – Не забувайте про ваші роки, Сетбіре! Я визнаю, що перед фірмою деяка заслуга у вас є. Але в історії з голандером ви помилилися; ви мене тоді залякали, а тепер він був би мені потрібний для «Нецігської газети». Вам слід було б відпочити, робота у вас не ладиться.

Одним із наслідків процесу для Дідеріха був також лист майора Кунце. Майор квапився залагодити прикре непорозуміння і повідомляв, що прийому вельмишановного пана доктора в члени Товариства воїнів тепер ніщо не заважає. Дідеріх, розчулений своїм тріумфом, хотів був негайно кинутися до майора, щоб потиснути обидві руки старого служаки. На щастя, він спершу взяв довід і дізнався, що ініціатива листа виходила від самого пана фон Вулькова! Урядовий президент ушанував Товариство своїм візитом і був здивований, не побачивши там доктора Геслінга. Тоді лише Дідеріх відчув, яка він сила. І почав діяти відповідно до цього. Відповів на приватне повідомлення майора офіційним листом до Товариства і зажадав, щоб його відвідали особисто двоє членів правління – майор Кунце і вчитель Кюнхен. І вони прийшли. Дідеріх прийняв їх у своїй конторі між двома діловими візитами, які навмисне призначив на цю годину. Він продиктував їм текст адреса, піднесення якого зробив неодмінною умовою свого вступу до Товариства. В цьому адресі відзначалося, що він з блискучою відважністю, всупереч усім наклепам, показав свої справжні німецькі і вірнопідданчі погляди. Завдяки його втручанню пощастило завдати відчутного удару неблагонадійним елементам міста Неціга. В цій боротьбі, яка вимагала від Дідеріха величезних особистих жертв, він виявив свою благородну, справжню німецьку натуру.

Під час урочистого засідання на честь прийняття Дідеріха до Товариства воїнів Кунце прочитав адрес, і Дідеріх із слізьми в голосі визнав себе за негідного таких похвал. Якщо справа націоналізму в Нецігу починає поступати, то цим місто завдячує, крім бога, тій найяснішій особі, чиї високі веління він, Геслінг, із свого боку спевняв з радісною слухняністю. Всі, в тому числі Кунце і Кюнхен, були розчулені. Це був знаменний вечір. Дідеріх подарував Товариству келиха і виголосив промову, де торкнувся опору, який зустрів у рейхстагу новий військовий законопроект.

– Тільки наш гострий меч, – вигукував Дідеріх, – забезпечує наше становище в світі, і тримати цього меча гострим покликаний його величність кайзер! Коли кайзер кине заклик, меч вилетить із піхов! Хай компанія в рейхстагу, яка суне носа не до своєї справи, стережеться, щоб цей меч насамперед на неї не впав. З його величністю без жартів, панове, можу вас запевнити! – Дідеріх блиснув очима і багатозначно кивнув головою, начебто йому дещо відомо. Тієї ж миті у нього й справді майнула думка: – Нещодавно, виступаючи в бранденбурзькому ландтагу, кайзер пояснив рейхстагові свою точку зору. Він сказав: «Якщо ці суб’єкти не дадуть мені солдатів, я всіх їх викину за двері!» Ці слова викликали захоплення, і після того, як Дідеріх цокнувся з усіма, хто хотів випити за його здоров’я, він уже не зумів би сказати, чи були це його власні слова, чи все ж таки слова самого кайзера. Від цих слів його кидало в дрож, ніби вони справді виходили від влади… Другого дня їх опублікувала «Нецігська газета» і того ж таки вечора «Локаль-Анцейгер». Зломисні газети вимагали спростування, але його не дали.

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ

Ці високі почуття ще хвилювали Дідеріхову душу, коли Еммі і Магда дістали від пані фон Вульков запрошення на чай. Це могло бути пов’язане лише з п’єсою, що її дружина урядового президента збиралася ставити на найближчому святковому вечорі в «Гармонії». Еммі і Магда мали одержати ролі. Вони повернулися додому розчервонілі від радості: пані фон Вульков була незвичайно ласкава, власноручно підкладала їм печиво на тарілки. Інга Тіц лусне від заздрощів. У виставі беруть участь офіцери! Потрібні будуть спеціальні туалети; якщо Дідеріх уявляє собі, що на їхні п’ятдесят марок… Але Дідеріх відкрив їм необмежений кредит. Все, що вони купували, здавалося йому не досить гарним. Вітальня була завалена стрічками і штучними квітами, сестри зовсім розгублювалися, бо Дідеріх утручався в усе; але тут прийшла гостя, Густа Даймхен.

– Я ще не привітала як слід щасливу наречену, – сказала вона, силкуючись ласкаво посміхнутися, але очі її стурбовано бігали по стрічках і квітах. – Це, певно, теж для цієї дурної п’єси? – спитала вона. – Вольфганг чув про неї; він каже, що вона страшенно безглузда.

Магда відповіла:

– А що ж він тобі скаже, коли ти не береш участі?

А Дідеріх пояснив:

– Цим він хотів виправдатися в тому, що вас через нього не запрошують до Вулькових.

Густа зневажливо засміялася.

– Вулькови нас не цікавлять. А ось на бал у «Гармонії» ми підемо неодмінно.

Дідеріх запитав:

– Чи не краще вам почекати, поки ослабне перше враження від процесу? – Він співчутливо подивився на неї. – Люба панно Густо, адже ми з вами такі давні знайомі. Це дає мені право нагадати вам, що ваша близькість до Буків тепер не вельми корисна для вашого становища в суспільстві.

Густа закліпала очима, видно було, що вона вже сама думала про це. Магда зауважила:

– Дякувати богові, з моїм Кінастом не так.

На що Еммі:

– Але Вольфганг Бук інтересніший. Під час його недавньої промови я плакала, як у театрі.

– І взагалі! – вигукнула Густа, підбадьорившись. – Вчора він подарував мені торбинку.

Вона підняла позолочену торбинку, на яку Еммі і Магда давно вже скоса поглядали. Магда в’їдливо зауважила:

– Він, певно, багато заробив на обороні. Ми з Кінастом більше за ощадливість.

Але Густа все ж дістала задоволення.

– Ну, я більше не буду заважати, – сказала вона.

І Дідеріх зійшов разом з нею.

– Я відпроваджу вас додому, якщо ви будете розумницею, – сказав він, – та перед тим мені ще треба заглянути на фабрику. Саме закінчується зміна.

– Я можу зайти разом з вами, – запропонувала Густа.

Щоб справити на неї враження, він повів її просто до папероробної машини.

– Чогось подібного ви, звичайно, ніколи ще не бачили? – І він з поважним виглядом почав пояснювати їй систему резервуарів, валів і циліндрів, по яких на всю довжину цеху текла маса: спершу водяниста, потім дедалі сухіша, а в кінці машини по великих валах спускався готовий папір…

Густа хитала головою.

– Подумати тільки! А який гуркіт! А яка тут спека!

Дідеріх для більшого ефекту вишукав привід, щоб нагримати на робітників, а через те, що тут нагодився Наполеон Фішер, то він був у всьому винний! Обидва старалися перекричати шум машини. Густа нічого не розуміла; але від затаєного страху Дідеріхові все ввижалося, що механік ховає в ріденькій борідці посмішку, яка нагадувала про його співучасть в історії з голандером і означала одверте відкидання будь-якого авторитету. Чим більше гарячкував Дідеріх, тим спокійніший ставав той. Цей спокій був бунтом! Дідеріх сопів і весь тремтів; він відчинив двері до пакувальної і запросив Густу ввійти.

– Цей чоловік – соціал-демократ, – пояснив він. – Такий суб’єкт здатний підпалити фабрику. Але я не звільняю його навмисне. Побачимо, хто з нас дужчий. Соціал-демократію я беру на себе. – І у відповідь на захоплений Густин погляд: – Ви, напевне, ніколи не думали, на якому небезпечному посту стоїть наш брат. Безстрашність і вірність – мій девіз. Бачте, я охороняю тут наші найсвященніші національні блага так само, як наш кайзер. Це потребує більше мужності, ніж виголошування на суді гарних промов.

Густа погодилася з ним, обличчя її відбивало побожну увагу.

– Тут уже не так жарко, – зауважила вона, – особливо після того пекла. Жінки тут можуть бути задоволені.

– Оці? – відповів Дідеріх. – Таж вони тут, як у раю!

Він підвів Густу до стола: одна робітниця сортувала аркуші, друга перевіряла, а третя невтомно рахувала до п’ятисот. Все це робилося з незбагненною швидкістю; аркуші безперервно, ніби самі собою, летіли один по одному до старанних рук, які начебто розчинялися в нескінченному потоці паперу, що проходив по них. Пальці і руки, і сама жінка, її очі, мозок, серце – все це існувало і жило для того, щоб летіли аркуші… Густа позіхала, а Дідеріх тим часом говорив, що ці жінки, оплачувані відрядно, працюють страшенно недбало. Він помітив, що в одному аркуші бракує ріжечка, і хотів уже зчинити бучу. Густа несподівано задирливо сказала:

– Не думайте собі, що Кетхен Цілліх дуже цікавиться вами… В усякому разі не більше, ніж деякими іншими, – додала вона, і на його розгублене запитання, що вона хоче цим сказати, тільки двозначно посміхнулася.

– Я попросив би вас… – повторив він.

Густине обличчя набрало зичливості.

– Я кажу це тільки для вашого ж добра. Бо ви ж, здається, нічого не помічаєте? Наприклад, з асесором Ядасоном? Але Кетхен взагалі така… – Тут Густа голосно засміялася, бо Дідеріх стояв, як ошпарений. Вона пішла далі і він слідом за нею.

– З Ядасоном? – злякано допитувався він.

Тут гуркіт машини урвався, вдарив дзвін, сповіщаючи про закінчення роботи, і двором уже йшли робітники. Дідеріх знизав плечима.

– Що робить панна Цілліх, мене мало обходить, – заявив він. – Мені шкода лише старого пастора, коли вона справді така. Ви це напевне знаєте?

Густа відвела очі.

– Можете самі пересвідчитися!

На що Дідеріх задоволено засміявся.

– Не виключайте газу! – крикнув він механікові, який проходив поруч. – Я сам погашу.

Двері ганчірного цеху були широко розчинені, щоб робітниці могли вільно вийти.

– О! – вигукнула Густа, – як там романтично! – їй здавалося, що в глибині напівтемного цеху вона бачить строкаті плями на сірих пагорбках, а над ними цілий ліс галуззя. – Ах, – сказала вона, підходячи ближче. – Тут так темно, що мені здалося… А це просто лантухи з ганчір’ям і труби для опалення. – І вона скривилася.

Дідеріх напосівся на робітниць, які, всупереч правилам, відпочивали на лантухах. Багато хто з них, ледве закінчивши працювати, вже взялися за плетіння, інші їли.

– Цього ще не було! – сопів він. – Грітися на мій кошт! Геть!

Вони неквапом підвелися, без слів протесту, без обурення на обличчі, і пішли до виходу повз незнайому даму, з тупою цікавістю повертаючи до неї голову; ніби отара, важко ступали вони в своїх чоловічих черевиках, оповиті випарами, в яких жили. Дідеріх пильним поглядом супроводив кожну до виходу.

– Фішере! – раптом крикнув він. – Що це у тої товстулі під хусткою?

Механік із своєю двозначною посмішкою виклав:

– Вона при надії, бо чогось чекає.

Дідеріх незадоволено відвернувся.

– Я вже думав, що вона спіймалася, – вияснив він Густі. – Річ у тім, що вони крадуть ганчір’я. Так, так. Вони шиють з нього дитячу одіж.

Густа гидливо зморщилася, на що Дідеріх зауважив:

– Що ж, для пролетарських дітей це навіть занадто добре!

Кінчиками пальців у рукавичці Густа піднесла з підлоги клапоть. Раптом Дідеріх схопив її руку і жадібно поцілував те місце, де застібається рукавичка. Вона злякано оглянулася.

– Ах так, усі вже пішли. – Вона самовпевнено засміялася, – Я зразу зміркувала, навіщо ви залишилися на фабриці.

Дідеріх з викликом подивився на неї.

– Ну, а ви? Навіщо ви взагалі прийшли сьогодні? Певно, зрозуміли, нарешті, що я таки чогось вартий? Що й казати, ваш Вольфганг… Не кожен зумів би так виставити себе на посміховище, як він недавно на суді.

На це Густа з обуренням відповіла:

– Та ви вже мовчіть. Ви ніколи не будете такою вихованою людиною, як він.

Але її очі говорили інше. Дідеріх бачив це. Він збуджено засміявся.

– Дуже ви йому потрібні! Знаєте, як він на вас дивиться? Як на горщик з ковбасою й капустою, а я щоб мішав у ньому!

– Ви брешете, – із зневагою сказала Густа, але Дідеріх уже розпалився.

– Для нього, бачте, в горщику занадто мало ковбаси і капусти. Спершу він, звичайно, думав, що ви одержали в спадщину мільйон. Але за п’ятдесят тисяч такої вихованої людини не візьмеш.

Тут Густа скипіла. Дідеріх аж відсахнувся, з таким гнівом вона глянула на нього.

– П’ятдесят тисяч! Чи ви з глузду з’їхали? І я маю це слухати! Коли у мене в банку в найпевніших паперах лежать чистих триста п’ятдесят тисяч! П’ятдесят тисяч! Та я до суду запізву того, хто оповідає про мене такі ганебні речі! – На очах у неї були сльози; Дідеріх, затинаючись, попросив пробачення. – Ах, облиште… – і Густа піднесла до очей хусточку, – Вольфганг добре знає, на що він може розраховувати. Але ви самі, ви повірили цій брехні! Тому ви й поводилися так нахабно! – скрикнула вона. Рожеві подушечки на її обличчі тремтіли від гніву, а маленький кирпатий ніс зовсім побілів.

Дідеріх набрався духу.

– Це доводить, що я вас уподобав і без грошей, – багатозначно сказав він.

Густа кусала губи.

– Хто його знає, – сказала вона, дивлячись на нього спідлоба, сердито і непевно. – Для таких людей, як ви, п’ятдесят тисяч теж гроші.

Він узяв за доречне помовчати. Вона вийняла із своєї золотої торбинки пудреницю і сіла.

– Дивіться, я через вас просто на себе не схожа! – Але вона вже знову сміялася. – Може, ви ще не все показали мені на вашій так званій фабриці?

Він поважно кивнув головою.

– Знаєте, на чому ви сидите?

– Авжеж, на лантуху з ганчір’ям!

– Але на якому! В цьому кутку, за мішками, я застукав якось робітника з дівчиною, коли вони… Ну, ви розумієте… Звичайно, обоє вилетіли з фабрики, а увечері, так, того самого вечора… – він підняв пузвеликого пальця, в очах його майнув святобливий дрож, – хлопець був застрелений, а дівчина збожеволіла.

Густа схопилася.

– Так це?.. Ах, боже мій, це й був той робітник, який подражнив вартового?.. Значить, за цими мішками вони?..

Її очі бігали по мішках, начебто шукаючи на них слідів крові. Вона наблизилася до Дідеріха. Раптом вони глянули одне одному в очі; в розширених зіницях був той самий небезпечний дрож – чи то блуду, чи то містичного жаху. Вони шумно дихали одне одному в обличчя. Густа на секунду заплющила очі; і відразу вони обоє гепнулися на мішки, сплелися в клубок, впали на підлогу і покотилися по темному приміщенню; борсаючись, вони сопіли і часто дихали, як потопаючі.

Густа перша вибралася з темряви. Ногою, за яку він хотів затримати її, вона вдарила його в обличчя і вискочила з цеху, аж загриміло. Дідеріх теж сяк-так виліз слідом за нею, і вони стояли одне проти одного і відсапувалися. Густині груди, Дідеріхів живіт ходили ходором. До неї першої повернувся дар мови.

– Це ви з якоюсь іншою спробуйте! І як я тільки дозволила? – І ще з більшим роздратуванням: – Я ж вам сказала, що у мене триста п’ятдесят тисяч! – Дідеріх зробив рух рукою, щоб пояснити, що визнає свою помилку, але Густа скрикнула: – А який у мене вигляд! Невже так я піду по місту? – Він знову злякався і безпорадно засміявся. Вона тупнула ногою. – Невже у вас щітки нема? – Він слухняно рушив до дверей; Густа крикнула йому вслід: – Глядіть, щоб ваші сестри нічого не помітили! Бо завтра про мене говоритиме все місто! – Але він пішов тільки до контори. Коли він повернувся, Густа знову сиділа на лантуху, затуливши обличчя руками, і крізь її милі товсті пальчики текли сльози. Дідеріх постояв, послухав, як вона плаче, і раптом заплакав сам. Він дбайливо, ніби втішаючи, зчищав з неї порох.

– Нічого ж не сталося, – повторював він.

Густа підвелася.

– Цього ще бракувало, – і вона зміряла його іронічним поглядом.

Тоді і Дідеріх набрався духу.

– Вашому нареченому, гадаю, про це не треба знати, – зауважив він.

А Густа:

– А хоч би навіть і дізнався, – і закусила при цьому губу.

Вражений цією відповіддю, він далі мовчки чистив щіткою спершу Густу, потім себе, тим часом як вона обсмикувала на собі плаття.

– Ну, ходімо! – сказала вона. – На паперову фабрику мене тепер не скоро заманять.

– Хто зна, – сказав він. – Що ви кохаєте свого Бука – в це я вже більше не вірю.

– Ні, кохаю! – поквапливо вигукнула Густа. І відразу ж запитала: – А це що таке?

Дідеріх пояснив:

– Це промивальний шаплик, жолобами проганяється ганчір’я; гудзики і таке інше лишається, як бачите. Робітники, звичайно, знову не прибрали.

Вона кінчиком парасолі покопирсала в купі; він додав:

– За рік у нас назбирується кілька мішків покидьків.

– А це що? – запитала Густа, швидко схопивши щось блискуче.

Дідеріх широко розплющив очі.

– Діамантова шпінка! – Вона підняла її до світла. – І навіть справжня! Якщо ви часто знаходите такі речі, то ваше підприємство не таке вже невигідне!

– Доведеться її віддати! – нерішуче сказав Дідеріх.

Вона засміялася.

– А кому? Адже покидьки належать вам.

Він теж засміявся.

– Але не діаманти. Ми дізнаємося, хто приставив цю партію.

Густа подивилася на нього спідлоба.

– А ви великий дурень! – сказала вона.

Він відповів переконано:

– Ні! Я просто чесна людина.

На це вона тільки знизала плечима, а потім скинула рукавичку і приклала діамантову шпінку до мізинця.

– Її треба вставити в перстень! – вигукнула вона, наче пройнята раптовою думкою, поринула в споглядання своєї руки і зітхнула: – Ну, хай її знайде хто інший! – і несподівано кинула шпінку назад до ганчір’я.

– Ви збожеволіли! – Дідеріх нахилився і, не зразу побачивши діамант, сопучи опустився навколішки, поквапливо розкидав ганчір’я. – Ну, дякувати богові! – Він простяг їй діамант; але Густа не взяла його.

Хай він краще попаде робітникові, який уранці перший побачить його. Він уже покладе його собі до кишені, можете бути певні, він не такий дурний.

– Я теж, – мовив Дідеріх. – Напевне, його просто викинули б. За таких обставин я можу не вважати за некоректне… – Він знову приклав діамант до її мізинця. – Хай це буде навіть некоректно, але діамант вам личить.

Густа здивовано спитала:

– Хіба ви хочете мені його подарувати?

Він промимрив:

– Ви ж його знайшли, то ж я повинен…

Тут Густа зраділа:

– Це буде мій найкращий перстень.

– Чому? – з боязкою надією спитав Дідеріх.

Густа відповіла ухильно:

– Так, узагалі. – І, кинувши на нього швидкий погляд: – Бо він нічого не коштує, розумієте?

Дідеріх почервонів, і вони, кліпаючи, подивилися одне одному в очі.

– Ах, боже мій! – раптом вигукнула Густа. – Мабуть, страшенно пізно. Вже сьома? Що ж я скажу мамі?.. Я знаю, я скажу їй, що знайшла діамант у лахмітника, а він думав, що це неправдивий, і взяв тільки п’ятдесят пфенігів! – Вона відкрила золоту торбинку і опустила туди шпінку. – Ну, до побачення… Але на кого ви схожі! Поправте принаймні краватку!

І вона сама взялася за це. Він відчув її теплі руки у себе на шиї; її вогкі, пухкі губи ворушилися так близько від нього. Йому стало жарко, він затамував подих.

– Ось так, – сказала Густа і рішуче попрямувала до виходу.

– Я тільки погашу газ, – гукнув він їй услід. – Заждіть!

– Я жду, – відповіла вона з-за дверей, але коли він вийшов на подвір’я, її вже не було.

Він розгублено замкнув фабрику, голосно розмовляючи сам з собою:

– Спробуй-но тепер розгадати: це інстинкт чи розрахунок? – І він стурбовано похитав головою над вічною загадкою втіленої в Густі жіночності.

Можливо, говорив сам собі Дідеріх, що з Густою у нього справа йде на лад, хоч, правду кажучи, поволі. Події, що відбулися навколо процесу, справили на неї враження, але ще недостатнє. І Вульков не подавав про себе звістки. Після багатонадійного кроку урядового президента в Товаристві воїнів Дідеріх уперто чекав чогось дальшого; може, той наблизить його до себе, довірить якесь важливе доручення – він сам не знав, що і як. Це могло статися на балу в «Гармонії»; інакше, чому б сестрам дали ролі в п’єсі президентової дружини? Але все це тривало занадто довго, а Дідеріх жадав діяльності. Це був час, повний тривоги й прагнення вперед. Надії, перспективи, плани так і розпирали його мозок; на початку кожного дня хотілося здійснити все це зразу; але день минав, не приносячи нічого нового. Дідеріха опанувала потреба рухатися. Не раз він, замість того щоб зайти до погрібця, ішов гуляти, без мети, за місто, чого раніше з ним не було. Він повертався спиною до центру міста, важким кроком людини, сп’янілої від жадання діяльності, йшов вечірньою безлюдною Мейзештрасе, потім передмістям, де на довгій Геббельхенштрасе коло заїздів вантажні візники запрягали і випрягали коней, а потім проходив і повз тюрму. Там, нагорі, під охороною грат і вартового, сидів Лауер, якому й не снилося щось подібне. «Пиха до добра не доведе, – думав Дідеріх. – Як дбаєш, так і маєш». І хоч він був не зовсім не причетний до подій, які привели фабриканта до в’язниці, Лауер був тепер для нього істотою з каїновою печаткою, жахливою і зловісною. Одного разу йому здалося, що він бачить на дворі в’язниці якусь постать.

Було вже зовсім темно, але, може?.. Від страху в Дідеріха аж у душі похолонуло, і він прискорив ходу.

За міською брамою битий шлях вів до горба, де стояв Швейніхенський замок і де колись маленький Дідеріх разом з пані Геслінг солодко завмирав від жаху перед привидом. Про таку дитячу легковажність він тепер і не думав; навпаки, виходячи з міста, він через кілька кроків звертав на Гаузенфельдський шлях. Він робив це ненавмисне і навіть якось нерішуче, бо не хотів, щоб хтось застав його тут. Але він не міг стриматися: велика паперова фабрика вабила його, як заказаний рай; він не міг не наблизитися до неї на відстань кількох кроків, не покружляти навколо неї, не заглянути хоч крадькома за її мури… Якось увечері Дідеріха злякали голоси, які залунали в темряві зовсім близько. Він ледве встиг заховатися в рів. І поки якісь люди, певно, службовці, що чомусь затрималися на фабриці, проходили поблизу, Дідеріх сидів, зажмуривши від страху очі, бо відчував, що їх пожадливий блиск може виказати його.

Коли він уже повернувся до міської брами, серце йому все ще калатало, і він наважив зайти куди-небудь випити пива. Біля самої брами стояв «Зелений ангел», шинок найнижчого гатунку, що похилився від старості; був він брудний і мав недобру славу. Щойно в склепистому проході щезла якась жінка. Дідеріх, раптом пойнятий жадобою пригод, поспішив за нею. Коли світло стаєнного ліхтаря впало на жінчине закрите серпанком обличчя, вона хотіла затулити його ще й муфтою, але Дідеріх уже впізнав її.

– Добрий вечір, панно Цілліх.

– Добрий вечір, пане докторе.

І обоє зупинилися, роззявивши роти. Кетхен Цілліх перша забурмотіла щось про дітей, які живуть у цьому будинку і яких вона мала привести до недільної школи свого батька. Дідеріх хотів щось сказати, але вона вела далі все квапливіше. Ні, діти живуть, власне, не тут, але їхні батьки бувають у шинку і ті батьки не повинні нічого знати про недільну школу, бо вони соціал-демократи… Вона зовсім заплуталася, і Дідеріх, який спершу думав лише про своє нечисте сумління, раптом збагнув, що Кетхен перебуває у ще набагато складнішому становищі. Тому він навіть не намагався пояснювати свою приявність у «Зеленому ангелі», а просто запропонував їй разом почекати на дітей у шинку. Кетхен боязко відмовлялася що-небудь випити, але Дідеріх, не слухаючи її заперечень, замовив і для неї пива. «За ваше здоров’я», – сказав він, і на його обличчі можна було прочитати іронічний спогад про те, що під час їхньої останньої зустрічі в затишній вітальні пасторського дому вони мало не стали нареченим і молодою. Кетхен червоніла та блідла під своїм серпанком і розливала пиво. Вона раз у раз безпорадно підводилася із стільця і поривалася піти геть; але Дідеріх посадовив її в самий куток, а сам розсівся навпроти неї на всю широчінь проходу. «Діти зараз прийдуть», – добростливо сказав він. Але замість дітей прийшов Ядасон; він раптом став перед ними і дивився на них, мов скам’янілий. Кетхен і Дідеріх теж не ворухнулися. «Отже, все ж таки правда!» – подумав Дідеріх. Ядасон, очевидно, теж думав щось подібне. Ні один, ні другий не знали, що сказати. Кетхен знову заговорила про дітей і недільні школи. Вона говорила благаючим голосом і майже плакала. Ядасон невдоволено слухав її, він навіть зауважив побіжно, що деякі ситуації для нього надто заплутані, – і при цьому кинув на Дідеріха інквізиторський погляд.

– По суті, – сказав Дідеріх, – це ж дуже просто. Панна Цілліх шукає тут дітей, а ми обидва їй допомагаємо.

– Чи дочекається вона якоїсь дитини, невідомо, – в’їдливо доповнив Ядасон; тоді Кетхен сказала:

– І від кого – також.

Чоловіки стукнули кухлями по столу. Кетхен уже не плакала, вона навіть підняла серпанок і дивилася то на одного, то на другого незвичайно світлими очима. І голос її зазвучав відверто й безсоромно.

– Ну що ж, раз ви вже обоє тут, – сказала вона, беручи цигарку з Ядасонового портсигара, і одним ковтком випила коньяк, що стояв перед Дідеріхом.

Тепер настала черга Дідеріхові розгубитися. Ядасон, очевидно, знав друге обличчя Кетхен. Вони і далі обмінювалися двозначними фразами, аж поки Дідеріх не обурився поведінкою Кетхен.

– Тепер я вже добре знаю, що ви за одна! – вигукнув він, ударивши кулаком об стіл.

Кетхен відразу ж набрала свого звичайного світського вигляду.

– Що ви хочете цим сказати, пане докторе?

– Сподіваюся, ви не хотіли образити честь дами? – додав Ядасон.

– Я хотів тільки сказати, – пробелькотів Дідеріх, – що такою панна Цілліх подобається мені значно більше. – Він у цілковитій безпорадності крутив білками. – Днями, коли ми мало не заручилися, вона мені й наполовину так не подобалася.

Тут Кетхен зареготала так щиро, як ще ніколи не реготала у товаристві Дідеріха. У нього стало тепло на серці, він сам засміявся. Ядасон теж. Усі втрьох тряслися від реготу на стільцях і вимагали ще коньяку.

– Ну, мені пора йти, – сказала Кетхен, – інакше тато повернеться додому раніше за мене. Він одвідує хворих і завжди роздає їм ось такі малюнки. – Вона витягла із шкіряної сумочки два різнобарвних малюнки. – От, хочете?

Ядасонові придалася грішниця Магдалина, Дідеріхові – агнець із пастирем; він був невдоволений.

– Я теж хочу грішницю.

Кетхен пошукала, але грішниць більше не було.

– Залишайтесь при своїй вівці, – вирішила вона, і вони рушили в дорогу, взявшися під руки, з Кетхен посередині. Спотикаючись і хитаючись то в один, то в другий бік, ішли вони погано освітленою Геббельхенштрасе і на все горло співали псалом, що почала Кетхен. На якомусь розі вона заявила, що їй треба поспішати, і зникла в завулку. «Прощай, овечко!» крикнула вона Дідеріхові, який марно поривався за нею. Але Ядасон міцно тримав Дідеріха і, заговоривши раптом тоном охоронця держави, почав переконувати його в тому, що все це тільки випадковий жарт.