Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 27 страниц)

– Голандер занадто великий! Вони гарантували мені, що він буде менший від старого. Навіщо ж я його купив, коли я навіть місця не заощаджу!

І як тільки голандер був установлений, він став ходити навколо нього з метровою лінійкою.

– Він завеликий! Я не дам себе обдурити! Сетбіре, ви засвідчите, що він завеликий.

Але Сетбір з непохитною чесністю виправив помилку в Дідеріхових розрахунках. Сопучи від люті, Дідеріх пішов геть, щоб придумати новий план нападу. Він викликав Наполеона Фішера.

– Де монтажник? Хіба вони не прислали нам монтажника? – І він дав волю своєму обуренню. – Я ж обумовив це! – брехав він. – Вони, певно, розуміються на своїй справі! Платити по дванадцять марок на день за монтажника, який не з’явився. Хто тепер змонтує мені цю потвору?

Механік Фішер заявив, що може змонтувати. Дідеріх зненацька виявив до нього велику прихильність.

– Самі розумієте: я краще заплачу за понаднормові години вам, ніж викину гроші на чужого. Кінець кінцем ви ж наш старий робітник. – Наполеон Фішер підняв брови, але нічого не сказав. Дідеріх доторкнувся до його плеча. – Бачте, любий друже, – півголосом сказав він, – у цьому голандері я розчарований. На рисунках у проспекті він виглядав інакше. Вал має бути значно ширший, бо звідки ж візьметься більша продуктивність, яку вони нам обіцяли? Як ви гадаєте? На вашу думку, витяг путящий? Я боюся, що маса застрягатиме.

Наполеон Фішер подивився на Дідеріха допитливо, але вже розуміючи, в чому річ. Він нерішуче зауважив, що машину слід було б випробувати. Дідеріх уникав його погляду, він удавав, ніби вивчає машину. При цьому він підбадьорливо сказав:

– Гаразд. Ви змонтуєте цю штуку, я заплачу вам за понаднормові години з надбавкою в двадцять п’ять процентів, а потім ви, з божою поміччю, відразу ж запустите її з матеріалом. Побачимо, чи добре вона працює.

– Навряд щоб вона добре працювала, – сказав механік, явно ідучи назустріч господаревим бажанням. Дідеріх безтямно схопив його за руку. Наполеон Фішер був другом, рятівником!

– Ходімте-но зі мною, мій любий, – в його голосі чути було хвилювання. Він повів Наполеона Фішера в дім, де пані Геслінг піднесла йому склянку вина, а Дідеріх, не дивлячись, сунув йому до рук п’ятдесят марок.

– Я покладаюся на вас, Фішере, – сказав він. – Якби не ви, вони б мене там обдурили. Дві тисячі марок я вже їм кинув у пельку.

– Вони повинні їх повернути, – догідливо сказав механік.

– Ви теж так думаєте? – заповзято перепитав Дідеріх.

І вже наступного дня, по обідній перерві, якою він скористався для випробування голандера, Наполеон Фішер повідомив свого господаря, що нове придбання нікуди не годиться. Маса застрягала, доводилося вдаватись до дерев’яної мішалки, як у першому-ліпшому голандері найстарішої конструкції.

– Значить, явне шахрайство! – вигукнув Дідеріх. До того ж голандер вимагав понад двадцяти кінських сил. – Це суперечить угоді! Невже ми повинні це терпіти, Фішере?

– Ми не повинні цього терпіти, – вирішив механік, погладжуючи вузлуватою рукою поросле чорним волоссям підборіддя. Дідеріх уперше глянув йому просто в очі.

– Отже, ви можете потвердити, що голандер не відповідає умовинам контракту?

В рідкій борідці Наполеона Фішера промайнула легка посмішка.

– Можу, – сказав він.

Дідеріх помітив посмішку. Тим бравіше він повернувся.

– Ну, тоді я їм покажу, з ким вони мають до діла!

Він зразу ж написав Бюшлі і К° в Ешвейлері листа, складеного в енергійних виразах. Відповідь прибула із зворотною поштою. Його претензії їм незрозумілі, новий патентований голандер системи Майєра випробуваний вже на багатьох фабриках, список яких додається. Про те, щоб узяти його назад, а тим паче про повернення двох тисяч марок завдатку, не може бути й мови, навпаки, решту домовленої суми треба сплатити негайно. Дідеріх відповів ще рішучішим листом і настрахав, що звернеться до суду, Бюшлі і К° спробували вгамувати його, вони запропонували перевести повторне випробування.

– Вони злякалися, – сказав, вишкіривши зуби, Наполеон Фішер, якому Дідеріх показав листа. – Позиватися їм невигідно, бо їхній голандер ще не досить знаний.

– Слушно, – сказав Дідеріх. – Вони в наших руках!

І, певний перемоги, він різко відхилив будь-яку угоду й запропоновану знижку. Однак, не одержавши протягом кількох днів відповіді, почав тривожитися. Може, вони все ж таки очікують, поки він звернеться до суду? А може, вони самі подали на нього скаргу? Кілька разів на день його очі непевно шукали Наполеона Фішера, який відповідав йому поглядами спідлоба. Вони більше не розмовляли один з одним. Але якось уранці, годині об одинадцятій, коли Дідеріх сидів за другим сніданком, покоївка подала йому візитну картку: Фрідріх Кінаст, вірник фірми Бюшлі і К°, Ешвейлер; Дідеріх ще крутив її в руках, коли завітальник увійшов до їдальні. На порозі він зупинився.

– Пардон, – сказав він, – це, певно, помилка. Мене направили сюди в дім, але мета мого візиту чисто ділова.

Дідеріх зважився.

– Я розумію, але це не має значення, будь ласка, заходьте. Моє ім’я доктор Геслінг. А це моя мати і сестри, Еммі і Магда.

Прибулий підійшов ближче і вклонився дамам.

– Фрідріх Кінаст, – пробурмотів він.

Він був високий на зріст, з білявою борідкою, в брунатному шерстяному костюмі. Всі три дами прихильно всміхнулися.

– Може, й ви з нами поснідаєте? – спитала пані Геслінг.

А Дідеріх:

– Ну, звичайно. Адже ж ви поснідаєте з нами, пане Кінасте?

– Не відмовлюсь, – відповів представник Бюшлі і К°, потираючи руки.

Магда поклала йому на тарілку копченого оселедця, який він почав вихваляти ще перед тим, як підніс виделку до рота.

Дідеріх, простодушно сміючись, запитав його:

– З тверезою головою ви, певно, неохоче діла справуєте?

Кінаст також засміявся;

– У справах я завжди тверезий.

Дідеріх осміхнувся.

– Ну, тоді ми з вами дійдемо згоди.

– Все залежить від того, як… – і лукаво-визивні Кінастові слова супроводжувалися поглядом у бік Магди.

Вона зашарілася.

Дідеріх налив гостеві пива.

– Ви, певно, маєте ще й інші справи в Нецігу?

На це Кінаст стримано відповів:

– Там видно буде.

Намацуючи грунт, Дідеріх сказав:

– З Клюзінгом у Гаузенфельді ви діла не зробите, у нього в справах застій.

Кінаст промовчав, і Дідеріх подумав: «Вони прислали його тільки заради голандера, процес їм дуже не до речі!» Тут він помітив, що Магда й представник Бюшлі і К° п’ють одночасно і поверх кухлів дивляться одне одному в очі. Еммі і пані Геслінг сиділи, наче закам’янівши. Дідеріх, сопучи, нахилився над своєю тарілкою, але зненацька почав вихваляти сімейне життя.

– Вам пощастило, любий Кінасте, другий сніданок – це в нашій родині найприємніший час дня. Коли ось так серед роботи вирвешся сюди нагору, відчуваєш знову, що ти, так би мовити, теж людина. Ну, а це потрібне кожному з нас.

Кінаст погодився, що це потрібне кожному. На запитання пані Геслінг, чи він одружений, Кінаст відповів, що ні, і подивився при цьому на Магдин проділ, бо вона саме нахилила голову.

Дідеріх підвівся і клацнув каблуками:

– Пане Кінасте, – з наголосом сказав він, – я до ваших послуг.

– Дай панові Кінасту викурити сигару, – попросила Магда. Вона сама піднесла до його сигари запаленого сірника. Кінаст висловив надію, що йому пощастить ще раз засвідчити свою пошану дамам, і з багатонадійною усмішкою подивився на Магду. Але надворі він заговорив зовсім іншим тоном.

– Які тут старі й затісні приміщення! – холодно і зневажливо зауважив він. – Подивилися б ви на наші корпуси.

– В такій дірі, як Ешвейлер, – так само зневажливо відповів Дідеріх, – це не штука. Ось тут спробуйте знести це громаддя будинків!

Потім він різко і владно наказав покликати механіка, щоб запустити в хід новий голандер. Наполеон Фішер трохи затримався, то ж Дідеріх сам побіг по нього з криком:

– Вам що, вуха позакладало, чи як? – Але щойно він опинився віч-на-віч з ним, крик його стих; ледь чутним, зривистим голосом, вилупивши від напруження очі, він сказав: – Фішере, я думав про вас: я задоволений вами, з першого числа я збільшу ваше утримання до ста вісімдесяти марок.

Наполеон Фішер коротко й багатозначно кивнув, і вони розлучилися. Дідеріх одразу почав знову кричати: робітники курили!

Вони запевняли, що це дух його ж власної сигари. Представникові Бюшлі і К° він сказав:

– А втім, я застрахований, проте дисципліна насамперед. Чудове обладнання, га?

– Застарілий агрегат! – відказав Кінаст, неприязно оглядаючи машини.

Знаю, мій любий, – глузливо заперечив Дідеріх. – Але не гірший від вашого голандера, в усякому разі. – Незважаючи на Кінастові протести, він і далі гостро картав вітчизняну промисловість. З новим устаткуванням він почекає до поїздки в Англію. Він поставить усе на широку ногу. З того часу, як він сам керує підприємством, воно швидко зростає. І його можна ще значно розширити. Він почав прибріхувати: – Тепер у мене угоди з двадцятьма окружними газетами. А берлінські торгові доми просто не дають мені спокою.

Кінаст в’їдливо перебив його:

– Ви, мабуть, тільки-но все здали, бо я щось не бачу ніде готової продукції.

Дідеріх обурився.

– Шановний пане, коли хочете знати, я щойно вчора надіслав усім дрібним клієнтам повідомлення: до закінчення нової будівлі я нічого не зможу постачати їм.

За ними прийшов механік. Новий патентований голандер був завантажений наполовину, але маса рухалася дуже повільно, робітник допомагав дерев’яною мішалкою. Дідеріх тримав годинника в руці.

Ось бачите. Ви запевняєте, що для обертання маси у вашому голандері потрібно від двадцяти до тридцяти секунд, а я нарахував уже п’ятдесят… Механіку, спускайте масу… В чому річ? Чому така затримка?

Кінаст нахилився над резервуаром. Він випростався і єхидно посміхнувся.

Звичайно, коли клапани забиті… – Він суворо глянув Дідеріхові в очі, той відвернувся. – Що, крім цього, ще зроблено з голандером, зразу я втямити не можу.

Дідеріх швидко підвів голову, зненацька дуже почервонівши.

– Чи не натякаєте ви на те, що я із своїм механіком?..

Я нічого не сказав, – заявив Кінаст.

– Я б цього й не стерпів.

Дідеріх блиснув на нього очима. На Кінаста це явно не справило ніякого враження; погляд його залишився, як досі, холодний, і він по-старому хитро посміхався в роздвоєну борідку. Коли б він поголив бороду і підкрутив кінчики вусів до самих очей, він достоту був би схожий на Дідеріха! Він був силою! Тим рішучіше поводився Дідеріх.

– Мій механік – соціал-демократ, отже, гадати, що він зробить що-небудь мені на догоду, просто смішно. А втім, як офіцер запасу, я звертаю вашу увагу на наслідки вашого зауваження.

Кінаст вийшов на подвір’я.

– Киньте, пане докторе, – холодно сказав він, – у справах я тверезий, про це я попереджав вас ще під час сніданку. Мені лишається тільки повторити, що ми приставили вам голандер у бездоганному стані і не збираємось брати його назад.

– Це ми ще побачимо, – заявив Дідеріх. – Чи не думають Бюшлі і К°, що судовий процес сприятиме збутові їхньої нової продукції? А в технічній пресі я ще дам певну рекомендацію вашій машині!

На це Кінаст:

– Шантажу ми не боїмося!

Дідеріх у відповідь:

– Не здатних до дуелі хамів просто викидають геть.

Цієї хвилини на подвір’я вийшла Магда. На ній був подарований на різдво хутряний жакет, а рожеве обличчя сяяло усмішкою.

– Ви досі не скінчили? – лукаво спитала вона. – Погода чудова, треба трішки перейтися перед обідом. A propos,[6]6
  A propos – до речі, між іншим (франц.).


[Закрыть] – побіжно сказала вона, – мама питає, чи пан Кінаст прийде до нас на вечерю.

Кінаст відповів, що, на жаль, повинен відмовитися. Її усмішка стала настирливішою.

– А мені ви також відмовите?

Кінаст гірко засміявся.

– Я б не відмовився, панно. Але не знаю, як поставиться до цього ваш брат.

Дідеріх сопів, Магда благально подивилася на нього.

– Пане Кінасте, – видавив він із себе, – я буду радий. Може, ми все ж таки ще домовимося.

Кінаст сказав, що також сподівається цього, і зі світською гречністю запропонував Магді трохи відпровадити її.

– Якщо мій брат не заперечує, – доброзвичайно, не без іронії сказала вона.

Дідеріх і на це дав дозвіл, а потім здивовано подивився їй услід, коли вона віддалилася від нього з представником Бюшлі і К°. «Звідки у неї це?»

Повернувшися додому на обід, він почув у вітальні різкі голоси сестер. Еммі дорікала Магді, що вона поводиться безсоромно.

– Так не чинять порядні дівчата!

– Ах, он як! – вигукнула Магда. – У тебе дозволу не спитала!

– А це не завадило б! І взагалі моя черга перша!

– Ах, он що тебе хвилює! – і Магда зайшлася глузливим реготом.

Коли увійшов Дідеріх, вона зразу замовкла. Дідеріх незадоволено крутив білками; але пані Геслінг не довелося ламати руки за спинами дочок: втручатися в бабські суперечки було нижче за його гідність.

За столом мова зайшла про гостя. Пані Геслінг з похвалою висловилася про нього; він справив враження солідної людини. Еммі вставила:

– Такий прикажчик, та щоб не був солідний. Він уявлення не має, як розмовляти з дамами.

Магда з обуренням твердила протилежне. І через те, що всі чекали на Дідеріхів присуд, він наважився. На тонкощах етикету цей добродій, мабуть, справді знається кепсько. Університетської освіти не заміниш нічим. Але як ділова людина він цілком гідний пошани. Еммі не могла більше стриматися.

– Якщо Магда здумає вийти за нього заміж, я вам заявляю, що між нами все буде покінчено. Він їв компот з ножа!

– Вона вигадує! – І Магда заридала.

Дідеріх відчув до неї жаль; він накинувся на Еммі:

– Виходь собі, будь ласка, заміж за можновладного герцога і дай нам спокій.

Тоді Еммі поклала ніж, виделку і вийшла з кімнати.

Увечері, перед закриттям фабрики, Кінаст зайшов до контори. На ньому був сюртук, і весь він більше справляв враження людини, яка завітала в гості, а не в справах. Обоє, наче мовчки порозумівшися, відкладали розмову, поки старий Сетбір не зібрав своїх паперів. Коли він, кинувши через плече недовірливий погляд, вийшов з контори, Дідеріх сказав:

– Старий тільки доживає свого віку в мене. Поважні справи я розв’язую сам.

– Ну, а нашу справу ви обміркували? – спитав Кінаст.

– А ви? – відказав Дідеріх.

Кінаст фамільярно підморгнув.

– Мої повноваження, власне, не сягають так далеко, але я беру це на себе. Хай буде так, я візьму голандер назад. Якийсь дефект уже знайдеться.

Дідеріх зрозумів.

– Ви знайдете його, – мовив він із надією в голосі.

Кінаст діловито сказав:

– За нашу ласкавість ви зобов’язуйтеся надалі всі машини замовляти тільки у нас. Хвилинку! – попросив він, бачачи, що Дідеріх поривається схопитися з місця. – І, крім того, ви звернете наші витрати і оплатите мою поїздку – на суму п’ятсот марок, яку ми вирахуємо з вашого завдатку.

– Слухайте, це ж здирство!

Почуття справедливості знову заговорило в Дідеріху. Але Кінаст уже знов підвищив голос:

– Пане докторе!..

Дідеріх зусиллям волі стримався; він поклав вірникові фірми руку на плече.

– Ходімте тепер нагору, дами чекають.

– Поки що ми цілком добре домовлялися, – зауважив Кінаст, заспокоюючись.

– Це маленьке розходження ми теж якось уладнаємо, – пообіцяв Дідеріх.

Нагорі все виглядало по-святковому. Пані Геслінг виблискувала чорним атласом свого плаття. Крізь Магдину мереживну блузку світилося більше, ніж вона звичайно показувала в сімейному колі. Тільки обличчя і плаття Еммі були сірі та буденні. Магда вказала гостеві його місце і сіла по праву руку; і не встигли ще всі посідати і відкашлятися, як вона вже сказала з гарячково палаючими очима:

– Ну, тепер ви покінчили ваші дурні справи?

Дідеріх потвердив, що вони чудово порозумілися. Бюшлі і К° – згідливі люди.

– Адже у нас величезне підприємство, – пояснив вірник. – Тисяча двісті робітників і службовців, ціле місто з власним готелем для клієнтів. – Він запросив Дідеріха. – Приїздіть до нас, поживете славно й без витрат.

Помітивши, що Магда пожадливо ловить кожне його слово, він почав вихваляти своє становище, повноваження, віллу, половину якої він займає.

– Коли я одружуся, мені дадуть і другу половину.

Дідеріх розкотисто зареготав.

– Тоді це найпростіше, що вам лишається зробити. Ну, за ваше здоров’я!

Магда опустила очі, а пан Кінаст заговорив про інше. Чи знає Дідеріх, чому він так легко пішов йому назустріч?

– Я зразу побачив по вас, пане докторе, що ми ще будемо робити з вами великі справи; хоч тепер тут усе ще в досить малих масштабах, – поблажливо додав він.

Дідеріх почав був говорити про свій розмах і про можливості розбудови фабрики, але Кінаст не дав урвати хід своїх думок. Знання людей – його спеціальність. Людину, з якою маєш стосунки, треба насамперед відвідати в домашньому оточенні. І якщо там у неї все так само гаразд, як тут…

Саме цієї хвилини подали запашну гуску, чекаючи на яку пані Геслінг уже кілька разів крадькома поглядала на двері. Вона поспішила вдати, ніби гуска на їхньому столі була найзвичайнісінькою стравою. Проте пан Кінаст зробив шанобливу паузу. Пані Геслінг запитувала себе, чи справді його погляд затримався на гусці, чи крізь її солодкий чад – на прозорій Магдиній блузці? Нарешті, Кінаст одірвався від споглядання і підняв свого келиха.

– І тому я п’ю за родину Геслінгів, за шановну господиню та її квітучих дочок!

Магда випнула груди, щоб розквіт виглядав ще наочніше, зате Еммі проти неї здалася ще пласкішою. Та й цокнувся пан Кінаст спочатку з Магдою.

Дідеріх відповів на його тост.

– Ми – німецька сім’я. Кого ми прийняли в свій дім, того ми беремо і в свої серця. – У нього виступили сльози на очах, а Магда знову почервоніла. – І хоча наш дім скромний, серця наші щирі. – Він проголосив тост за гостя, який, із свого боку, запевнив, що завжди був за скромність, «особливо в родинах, де є молоді дівчата».

– Хіба ж не так? – підхопила пані Геслінг. – Інакше звідки у молодого чоловіка візьметься сміливість?.. Мої дочки шиють самі собі.

Це дало привід панові Кінасту нахилитися до Магдиної блузки для докладної її оцінки.

За десертом Магда втеребила йому помаранчу і відпила на його честь трохи токайського. Коли вони переходили до вітальні, Дідеріх спинився перед дверима, обнявши обох сестер.

– Так, так, пане Кінасте, – розчуленим голосом сказав він, – от вам сімейна ідилія, придивіться до неї добре, пане Кінасте! – Магда пригорнулася до його плеча, вдаючи безмежну відданість. Еммі запручалася, але дістала стусана в спину. – Так ми й живемо, – вів далі Дідеріх. – Я працюю цілий день на сім’ю, а ввечері ми всі дружньо збираємося круг лампи. До чужих людей та до інтриг нашої так званої громадськості нам діла мало, з нас досить і нас самих.

Тут Еммі пощастило вирватися; чутно було, як вона гримнула в сінях дверима. Зате Дідеріх і Магда, які підсіли до м’яко освітленого стола, являли собою вельми зворушливе видовище. Кінаст задумливо дивився на пунш, який пані Геслінг, тихо всміхаючися, внесла у величезній скляній вазі. Поки Магда наливала келих гостеві, Дідеріх розпатякував про те, що завдяки скромному і тихому сімейному життю він зможе, коли настане слушний час, добре видати заміж своїх сестер.

– Бо розбудова підприємства йде на користь і сестрам, фабрика належить і їм, не рахуючи посагу, а якщо один з моїх майбутніх шуряків захоче вкласти в підприємство і свій капітал…

Але Магда, зауваживши, що обличчя пана Кінаста набрало стурбованого виразу, змінила розмову. Вона почала розпитувати гостя про його власну сім’ю. Невже він зовсім самотній? Його очі зразу ж потеплішали, і він присунувся до неї ближче. Дідеріх сидів поряд, пив і вертів великими пальцями. Кілька разів він намагався взяти участь у розмові сестри і гостя, яким, очевидно, здавалося, що, крім них, тут нема нікого.

– А, то ви вже щасливо відслужили свій рік! – звисока сказав він і здивувався з того, що пані Геслінг за спинами захопленої розмовою пари робить йому знаки. Лише коли вона вислизнула з кімнати, він зрозумів, узяв свого келиха з пуншем і вийшов до сусіднього темного покою за рояль. Він провів пальцями по клавішах, зненацька заграв студентської пісні і розкотисто заспівав: «Де к бісу їм знати, що волею зветься?» Скінчивши, він прислухався, але у вітальні було так тихо, наче всі там поснули; і хоч йому дуже хотілося ще пуншу, він з почуття обов’язку знову заспівав: «Сиджу в глибокім погрібці».

Раптом посеред куплету у вітальні грюкнув стілець, а потім пролунав гучний звук, щодо походження якого не можна було помилитися. Одним стрибком Дідеріх опинився у вітальні.

– Ого! – з грубуватою прямодушністю сказав він. – Та у вас, здається, серйозні наміри.

Закохані випустили одне одного з обіймів.

– Я не відмовляюся, – заявив Кінаст.

Дідеріх раптом розчулився. Глибоко заглядаючи Кінасту в очі, він однією рукою потис його руку, а другою пригорнув до себе Магду.

– Оце так несподіванка! Пане Кінасте, зробіть мою сестричку щасливою! Я завжди буду вам обом добрим братом, яким, наважуся сказати, був їй до цього часу.

І, витираючи очі, він крикнув до коридору:

– Мамо! У нас новина!

Пані Геслінг стояла тут-таки, за дверима, але від надмірного хвилювання не могла зразу й кроку ступити. Спираючись на Дідеріхову руку, вона похитці увійшла, впала панові Кінасту на груди і зайшлася слізьми. Тим часом Дідеріх стукав до замкненого покою Еммі.

– Еммі, вийди, у нас новина!

Вона, нарешті, з грюкотом розчинила двері; обличчя її палало від гніву.

– Чого ти заважаєш мені спати? Уявляю собі, що там у вас за новина. Робіть свої неподобства без мене!

І вона знову б зачинила двері, якби Дідеріх не встиг просунути ногу в щілину. Він холодно вичитав їй, що за свою бездушну поведінку вона заслуговує на те, щоб лишитися зовсім без чоловіка. Він не дав їй навіть одягтися і, у шляфроці та з розпущеним волоссям, потягнув її за собою. У коридорі вона видерлася з його рук.

– Ти з нас посміх робиш, – просичала вона і ввійшла до вітальні з високо піднятою головою та глузливо-допитливим поглядом.

– Невже це мало статися пізньої ночі? – спитала вона. – А втім, щасливі на час не зважають.

Кінаст подивився на неї: вона була вища на зріст за Магду, її обличчя, яке тепер порожевіло, здавалося повнішим у рамці розпущеного волосся, довгого і густого. Кінаст затримав її руку довше, ніж треба було, вона висмикнула її, тоді він глянув на Магду з очевидним сумнівом. Еммі подивилася на сестру з переможною посмішкою, повернулася і вийшла з покою, тимчасом як Магда злякано схопила Кінаста за руку. Але тут з’явився Дідеріх із келихом пуншу в руці і захотів випити з майбутнім шуряком на брудершафт.

Вранці він зайшов за ним до готелю і запросив на кухоль пива.

– До обіду ти вже, будь ласка, стримай свій потяг до жіночої статі. Тепер у нас розмова піде чоловіча.

У Кляпшовій пиварні він з’ясував йому становище: двадцять п'ять тисяч марок готівкою в день весілля – на документи він може глянути, коли хоче, – і четверта частина фабрики навпіл з Еммі.

– Отже, тільки восьма частина, – констатував Кінаст.

А Дідеріх на це:

– Що ж, мені задарма надсаджуватися заради вас?

Запанувала неприємна мовчанка.

Дідеріх знову підніс настрій.

– За Фрідріхове здоров’я!

– За Дідеріхове здоров’я! – сказав Кінаст.

Потім у Дідеріха майнула нова думка.

– Ти сам можеш збільшити свій пай у підприємстві, вклавши в нього свої гроші. Як справа з твоїми заощадженнями? Одержуючи таку величезну платню…

Кінаст відповів, що в принципі він не відмовляється. Але поки що він зв’язаний контрактом з Бюшлі і К°. Крім того, цього разу він розраховує на значне збільшення платні, і залишити службу тепер було б злочином проти себе самого.

– А якщо я віддам вам свої гроші, я повинен сам взяти участь у керуванні підприємством. При всьому довір’ї, яке я маю до тебе, любий Дідеріхе…

Дідеріх цілком погодився з ним. Кінаст, із свого боку, вніс нову пропозицію.

– Якби ти просто дав за нею п’ятдесят тисяч! Тоді Магда відмовилася б від своєї частки в підприємстві.

Але ця пропозиція зустріла з боку Дідеріха рішучу відсіч.

– Це суперечило б волі мого покійного батька, а вона для мене священна! А з моїм розмахом через кілька років Магдина частка може зрости вдесятеро проти того, що ти вимагаєш. Ніколи я не піду на те, щоб так скривдити свою беззахисну сестру.

На це шуряк вишкірив зуби, злегка посміхнувшись. Дідеріхові родинні почуття роблять йому честь, але самого розмаху не досить. На це Дідеріх з виразом роздратування озвався: за своє підприємство він, дякувати богові, відповідає тільки перед богом і самим собою.

– Двадцять п’ять тисяч готівкою та восьма частина чистого прибутку – і більше ні пфеніга.

Кінаст затарабанив пальцями по столу.

– Не знаю, чи зможу я взяти твою сестру на таких умовах, – заявив він. – Останнє слово я ще залишаю за собою.

Дідеріх знизав плечима, і вони допили своє пиво. Кінаст пішов до них обідати. Дідеріх уже побоювався, що він накивав п’ятами. На щастя, Магда причепурилася ще спокусливіше, ніж учора. «Вона ніби знала, що сьогодні розв'язується все», – подумав Дідеріх, з захопленням дивуючись їй. За солодкою стравою вона знову так захопила Кінаста, що він забажав справити весілля через місяць.

– Твоє останнє слово? – піддрочуючи, спитав його Дідеріх.

У відповідь Кінаст витяг з кишені обручки.

По обіді пані Геслінг навшпиньки вийшла з покою, де сиділи заручені. Дідеріх також хотів зникнути, але вони запросили його піти з ними погуляти.

– Куди ж ми підемо, де мама й Еммі?

Еммі відмовилася йти, і тому пані Геслінг теж лишилася вдома.

– Бо це виглядало б дивно, розумієш? – сказала Магда.

Дідеріх погодився з нею. Він навіть біля входу до фабрики струснув порох, що пристав до її хутряного жакета. Він ставився тепер до Магди з пошаною, бо вона допевнилася успіху.

Вони пішли в напрямку до ратуші. Хай люди бачать, це не пошкодить. Щоправда, перший, кого відразу ж зустріли на Мейзештрасе, був усього лише Наполеон Фішер. Він вишкірив зуби перед парочкою і кивнув головою Дідеріхові, погляд його говорив, що він цілком у курсі справ. Дідеріх багрово почервонів; йому хотілося спинити механіка і тут-таки, просто на вулиці, вилаяти його; але хіба це було можливо? «Велика моя помилка, що я вдався в інтимності з цим хитрим пролетарем! Обійшлося б і без нього! Тепер він крутиться коло дому, щоб раз у раз нагадувати мені, що я у нього в руках. Він дійде ще й до шантажу». Але, дякувати богові, всі розмови між ним і механіком відбувалися сам на сам. Що б Наполеон Фішер про нього не говорив, все це звичайнісінький наклеп. Дідеріх просто запроторить його до тюрми. Проте він так ненавидів його за співучасть, що попри двадцятиградусний мороз його аж у жар кинуло і він спітнів. Дідеріх озирнувся. Невже жодна цеглина не впаде на голову Наполеона Фішера?

На Геріхтсштрасе Магда подумала, що прогулянка себе виправдала бо в домі члена окружного суду Гарніша біля вікна стояли Мета Гарніш та Інга Тіц, і Магда знала напевне, що на їхніх обличчях, коли вони побачили Кінаста, відбилася глибока тривога. Кайзер-Вільгельмштрасе сьогодні, на жаль, була малолюдна; тільки майор Кунце і доктор Гейтейфель, які прямували до «Гармонії», здалеку з цікавістю подивилися на них. На розі Швейніхенштрасе сталося щось таке, чого Дідеріх не передбачив: саме попереду них ішли пані Даймхен з Густою. Магда зразу ж прискорила ходу і заговорила жвавіше. І справді, Густа обернулась, і Магда змогла сказати:

– Пані Даймхен, дозвольте відрекомендувати вам мого нареченого, пана Кінаста.

Наречений був оглянутий з ніг до голови і, очевидно, схвалений, бо Густа, яка з Дідеріхом відстала трохи, спитала не без пошани:

– Де ви його роздобули?

Дідеріх пожартував:

– Ну, так близько, як вам, не всякій пощастить знайти свого нареченого. Зате цей солідніший.

– Ви вже знову починаєте? – вигукнула Густа, але без ворожості. Вона навіть відповіла на Дідеріхів погляд і при цьому легко зітхнула. – А мій завжди бозна-де. Я зовсім ніби вдова. – Вона задумливо подивилася вслід Магді, яка спиралася на Кінастову руку.

Дідеріх сказав глибокодумно:

– Дай мертвим спокій. Є досить живих. – При цьому він притис Густу до самої стіни будинку й жадібно заглянув їй в очі; і справді, її миле, повненьке личко на мить виявило прихильність.

На жаль, вони вже дійшли до Швейніхенштрасе, 77, і довелося розпрощатися. За Саксонською брамою починалося передмістя, і брат та сестра Геслінги з паном Кінастом пішли назад. Магда, яка міцно спиралася на руку нареченого, підбадьорливо сказала Дідеріхові:

– Ну, що ти гадаєш?

Його обличчя почервоніло, він засопів.

– А що мені гадати! – сказав він, і Магда засміялася.

Безлюдною вулицею, в густому присмерку, їм назустріч наближалася якась постать.

– Чи це не?… – спитав непевно Дідеріх.

Але постать наблизилася: огрядний, очевидно ще молодий чоловік, у широкому м’якому капелюсі, елегантно вбраний. Ноги він ставив носками всередину.

– Та це ж Вольфганг Бук! – Він ображено подумав: «А Густа вдає, ніби він десь на іншому краю світу. Треба відучити її брехати!»

– А, це ви! – молодий Бук потис Дідеріхові руку. – Дуже радий.

– Я теж, – відповів Дідеріх, стлумивши свою образу на Густу, і познайомив майбутнього шуряка із своїм шкільним товаришем. Бук віншував нареченого й наречену і пішов з Дідеріхом позад.

– Ви, певно, йшли до своєї нареченої? – зауважив Дідеріх. – Вона вдома, ми щойно відпровадили її.

– Справді? – сказав Бук і знизав плечима. – Ну, я ще встигну до неї, – флегматично озвався він. – Тепер я радий, що знов зустрівся з вами. Наша розмова в Берліні – єдина, чи не так? – була така цікава.

Тепер вона здавалася такою й Дідеріхові, хоч тоді лише роззлостила його. Дідеріх пожвавішав.

– Я так і не побував у вас. Ви ж знаєте, як у Берліні важко вибратися. Тут, звичайно, часу досить. Глушина, правда? Подумати лише, що доведеться тут збути все життя, – і Дідеріх указав на непривітний ряд будинків.

Вольфганг Бук потягнув своїм трохи вигнутим носом повітря, пожував м’ясистими губами, начебто куштуючи щось, і очі його набули глибокодумного виразу.

– Все життя в Нецігу, – повільно сказав він. – Авжеж, так воно й буде. Наш брат не має можливості жити сенсаціями. А втім, і тут вони трапляються. – Він двозначно посміхнувся. – Сенсація, якої наробив вартовий, високо сягнула…

– Ах, он як… – Дідеріх випнув живота. – Ви знову починаєте критиканствувати. Заявляю, що я в цій справі цілком на боці його величності.

Бук відмахнувся.

– Киньте. Я знаю його.

– А я ще краще, – переконано сказав Дідеріх. – Хто в лютому, після великих заворушень, подібно до мене, стояв віч-на-віч з ним у Тіргартені і бачив, як блискають ці очі, ці фрідріхівські очі, – той вірить у наше майбутнє.

– В наше майбутнє – бо хтось блискає очима… – Букові губи і щоки меланхолійно обвисли.

Дідеріх пирхнув носом.

– Знаю, ви не вірите в роль особи у наш час. Інакше б ви стали Бісмарком або Лассалем.