Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 27 страниц)

Такий несподіваний висновок приголомшив Дідеріха.

– Якщо ви вважаєте… – промимрив він.

– Чому б ні? Ви і я – два протилежні полюси, але ми обидва провадимо тут передові тенденції вільної від моралі епохи. Ми вносимо пожвавлення. Дух часу ходить по тутешніх вулицях ще на повстяних підошвах.

– Ми начепимо йому остроги, – пообіцяв Дідеріх.

– За ваше здоров’я!

– За ваше! Але мої остроги! – Дідеріх блиснув очима. – Ваш скептицизм і кволий напрям думок не відповідають добі. Дух, – він пирхнув носом, – на ньому в наш час далеко не заїдеш. Майбутнє, – удар кулаком об стіл, – належить дії в ім’я націоналізму!

А Бук з пробачливою посмішкою:

– Майбутнє? В цьому якраз і помилка. Націоналізм вижив себе за останні сто років. Те, що ми бачимо і що ми побачимо в прийдешньому, – тільки його корчі і труповий сморід. Від нього закрутить у носі.

– Від вас я не чекав нічого іншого, ви обкидаєте брудом усе найсвятіше.

– Святе! Недоторканне! Скажемо зразу – вічне! Правда? Поза ідеалами вашого націоналізму життя ніколи, ніколи більше не буде. Може, воно було раніше, в той темний період історії, коли ще не було вас. Але тепер об’явилися ви, і світ дійшов до краю. Національне чванство і взаємна ненависть народів – ось мета, вищої за яку нічого нема.

– Ми живемо в суворий час, – поважно оголосив Дідеріх.

– Не такий суворий, як застиглий… Я не певен того, що люди, котрі жили під час Тридцятилітньої війни, вірили в незмінність своїх, теж не надто легких, умов. І я переконаний, що ті, кого гнобила сваволя епохи рококо, вважали, що цю сваволю можна подолати, інакше вони не здійснили б революції. Де на полях історії, по яких нам ще дозволено блукати думками, ви знайдете добу, яка оголосила б себе беззмінною і чванилася б перед вічністю своєю жалюгідною обмеженістю? Добу, яка неславила б кожного, хто не зовсім розчинився в ній? Не додержуватися націоналістичних поглядів – це викликає у вас більше жаху, аніж ненависті! Але ті, хто не знає батьківщини, наступають вам на п’яти. Он там, у залі, ви бачите їх?

Дідеріх аж схлюпнув своє шампанське, так швидко він обернувся. Невже сюди вдерся Наполеон Фішер із своїми однодумцями?.. Бук беззвучно і сердечно засміявся.

– Не хвилюйтесь, я кажу тільки про безмовних людей на стінах. Чому вони здаються такими веселими? Що дає їм право на уквітчані доріжки, легку ходу і гармонію? Ах, друзі мої! – І Бук підніс свій келих над танцюючими парами. – Ви, друзі людства і світлого майбутнього, великодушні і незнайомі з похмурим егоїзмом клану націоналістів, ви, душі, які обіймаєте світ, поверніться! Навіть у нашому середовищі є ще такі, які на вас чекають!

Він вихилив келих. Дідеріх із зневагою зауважив, що Бук плаче. А втім, Букове лице відразу ж набрало хитрого виразу.

– Але ви, сучасники, ви, звичайно, не знаєте, що за бант на грудях у старого бургомістра, який так привітно усміхається там, серед урядовців і пастушок. Барви зблякли; ви, певно, думаєте, що це ваші кольори? Ні, це французький трикольоровий прапор. Він був новий тоді, і це не був прапор однієї країни, а прапор світанку для всіх. Носити його кольори – було ознакою найкращого напрямку думок; це було, як сказали б ви, цілком лояльно. За ваше здоров’я!.

Але Дідеріх крадькома відсунув свого стільця і раз у раз оглядався навколо, чи не чує їх хто-небудь.

– Ви п’яні, – пробурмотів він; і, щоб урятувати становище, крикнув: – Пане Розе! Ще пляшку! – Потім солідно випростався. – Ви наче забули, що з того часу у нас був Бісмарк.

– І не тільки у нас, – сказав Бук. – Всю Європу загнали в цей націоналістичний глухий кут. Припустімо, що цього не можна було уникнути. Ширші простори відкриються тільки пізніше… Та чи йшли ви за вашим Бісмарком, поки він мав рацію? Він тягнув вас силоміць, ви були не в злагоді з ним. А тепер, коли ви мали б піти далі за нього, ви досі ще чіпляєтеся за його безсилу тінь! Бо обмін речовин у ваших націоналістів відбувається безнадійно повільно. Поки ви зрозумієте, що перед вами велика людина, вона вже перестає бути великою.

– Ви взнаєте її! – пообіцяв Дідеріх. – Кров і залізо – ось найдійовіший засіб! Влада вища за право! – Він весь почервонів, проголошуючи ці догми.

Але й Бук розпалився.

– Влада! Владу не можна вічно носити на багнеті, як ковбасу на рожні. Єдина реальна влада в наш час – це мир! Що ж, грайте комедію сили! Вихваляйтеся перед вигаданими ворогами, зовнішніми і внутрішніми! На щастя, вам не судилося діяти!

– Не судилося діяти? – Дідеріх сопів, наче роздмухував вогонь. – Його величність сказав: «Краще хай загинуть усі наші вісімнадцять армійських корпусів і сорок два мільйони жителів…»

– «Бо там, де німецький орел…» – вигукнув з раптовим піднесенням Бук, і ще несамовитіше: – «Геть парламентські ухвали! Армія – ось наша єдина підпора!»

Дідеріх не поступався перед ним.

– «Ви покликані насамперед захищати мене від зовнішнього і внутрішнього ворога!»

– «Охороняти від орди зрадників!» – кричав Бук. – Банда людей…»

– «…негідних носити ім’я німців!» – підхопив Дідеріх.

І обидва в один голос:

– «Стріляти і рідних, і братів!»

Партнери по танцях, які підживлялися в буфеті, почали прислухатися до їхнього крику; вони поприводили своїх дам, щоб показати їм видовище буйного упою. Навіть гравці в карти заглядали до буфету; і всі дивувалися з Дідеріха та його спільника по чарці, які, хитаючись на своїх стільцях і чіпляючись за стола, з осоловілими очима і вишкіреними зубами кидали один одному в лице владні слова:

– «…ворога, і це мій ворог!»

– «В країні є лише один володар, іншого я не допущу!»

– «Я можу бути вельми суворим!»

Голоси уривалися.

– «Фальшива гуманність!»

– «Ворогів божественного порядку, які не знають батьківщини…»

– «…треба викорчувати до останнього пня!»

Пляшка полетіла в стіну.

– «Знищу!»

– «Порох Німеччини!.. Від ніг своїх!.. Славні дні!»

Крізь юрбу глядачів промайнув хтось із зав’язаними очима: Густа Даймхен, яка мала таким чином знайти собі кавалера. Вона намацала Дідеріхову спину і хотіла його підняти з місця. Він опирався і грізно повторяв:

– «Славні дні!»

Вона зірвала хустку, з острахом глянула на нього і кинулася шукати його сестер. Бук також зрозумів, що час іти звідси. Він непомітно підтримував друга, але не міг перешкодити Дідеріхові, котрий владно випростався, ще раз, хоч з осовілим поглядом, без блиску, обернутися біля дверей до танцюючої юрби, яка вилупила на нього очі.

– Знищу!

Після цього його звели вниз і посадовили до карети.

Коли він опівдні з сильним болем голови зайшов до їдальні, він дуже здивувався, що Еммі з обуренням підвелася і вийшла. Але досить було Магді обережно натякнути йому, і він зразу збагнув, у чому справа.

– Невже я це дозволив собі? Авжеж, я визнаю, там були дами. Є різні способи показати себе справжнім німцем; за приявності дам цей спосіб непридатний. У таких випадках слід, звичайно, уладнати справу найчеснішим і найкоректнішим чином.

Хоч він ледве міг підняти голову, йому було ясно, що треба зробити. Поки ходили по двокінну виїзну карету, він одягнув сюртука, білу краватку і циліндра; потім передав кучерові складеного Магдою списка і поїхав. Усюди він запитував господиню; багатьох одривав від обіду; і, ледве впізнаючи, хто сидить перед ним, чи то пані Гарніш, чи то пані Даймхен, чи то пані Тіц, хрипким з похмілля голосом говорив:

– Я визнаю… Як щирий німець, за приявності дам… Найчеснішим і найкоректнішим чином…

О пів на другу він повернувся і, зітхаючи, сів за обід.

– Справу я владнав.

Післяобідні години Дідеріх присвятив важкому завданню. Він запросив до себе нагору Наполеона Фішера.

– Пане Фішере, – сказав він, пропонуючи йому стільця, – я приймаю вас тут, а не в конторі, бо Сетбіра наші справи не обходять. Мова йде про політику.

Наполеон Фішер кивнув головою, начебто знав це наперед.

Він, очевидно, тепер уже звик до таких інтимних розмов; уже на перше Дідеріхове запрошення він простяг руку до пуделка з сигарами; навіть поклав ногу на ногу.

Дідеріх почував далеко меншу впевненість; він довго сопів, а потім наважився іти до мети не манівцями, а з грубою прямотою. Бісмарк теж так робив.

– Справа в тому, – заявив він, – що я хочу пройти в радники, а для цього мені потрібні ви.

Механік спідлоба глянув на нього.

– І ви мені також, – сказав Фішер. – Бо я також хочу пройти в радники.

– Ну, знаєте! Я був до всього готовий…

– У вас, звичайно, знову в кулаці лежить кілька крон? – І Фішер вишкірив жовті зуби. Він уже більше не ховав посмішки.

Дідеріх зрозумів, що в справі виборів він буде не такий поступливий, як у питанні про покалічену робітницю.

– Справа в тому, пане докторе, – почав Фішер, – що одне місце моїй партії цілком забезпечене. Друге дістануть, певне, вільнодумні. Коли ви хочете провалити їх, вам потрібні ми.

– Це я розумію, – сказав Дідеріх. – Щоправда, за мене й старий Бук. Але його прибічники, може, не такі довірливі, щоб голосувати за мене, якщо я висуну свою кандидатуру як вільнодумний. Буде певніше, коли я домовлюсь і з вами.

– І я вже передбачаю, як ви можете це зробити, – заявив Наполеон. – Я вже давно придивляюся до вас, пане докторе, і все чекаю, чи скоро ви вийдете на політичну арену.

Наполеон пускав кільця, такою мірою він почувався на висоті.

– Ваш процес, пане докторе, і потім ваша промова в Товаристві воїнів – все це добре як реклама. Але для політика все зводиться до одного: «Скільки голосів я зберу?»

Наполеон ділився з ним скарбами свого досвіду! Коли він заговорив про «націоналістичний галас», Дідеріх хотів запротестувати, але Наполеон швидко перебив його.

– Що ви хочете? Наша партія всіляко поважає цей галас. В усякому разі краще мати справу з націоналістами, ніж з вільнодумними. Буржуазна демократія скоро взагалі вилетить крізь димар.

– І той ми в неї зіб’ємо! – вигукнув Дідеріх.

Союзники засміялися від задоволення. Дідеріх приніс пляшку пива.

– Але, – сказав соціал-демократ і висунув свої вимоги: – Будинок профспілок, при спорудженні якого місто має допомогти партії!..

Дідеріх схопився з місця:

– І ви насмілюєтеся вимагати цього від націоналіста?

Фішер лишився спокійний та іронічний.

– Якщо ми не допоможемо цьому націоналістові на виборах, куди йому подіти свій націоналізм?

І хоч як опирався і просив пощади Дідеріх, йому довелося написати на аркуші паперу, що він не тільки сам голосуватиме за Будинок профспілок, але й постарається вплинути на близьких йому за поглядами радників. Після цього він похмуро оголосив переговори закінченими і взяв пляшку з пивом із механікових рук. Але Наполеон Фішер підморгнув йому. Взагалі пан доктор може бути задоволений, що має справу з ним, а не з його партійним товаришем, шинкарем Рілле. Бо той агітує за своє власне обрання і не пішов би на компроміс. А в партії думки розділилися; тому Дідеріх має всі підстави через близьку до нього пресу підтримати Фішерову кандидатуру.

– Якби чужі люди, наприклад, Рілле, почали сунути носа до ваших справунків, пане докторе, ви, напевне, були б не дуже втішені. Ми з вами інша річ: нам не вперше ховати кінці у воду.

І він пішов, залишивши Дідеріха з його думками. «Не вперше кінці у воду ховати», – думав Дідеріх, і страх змагався в ньому з гнівом. Це наважився йому сказати цей пес, його власний кулі, якого він кожної хвилини міг викинути на вулицю! Тобто, на жаль, саме цього й не можна; він має рацію, вони ховали кінці у воду. Голандер! Покалічена робітниця! Одна таємниця тягла за собою другу: тепер Дідеріх та його робітник не могли обійтися один без одного не тільки на фабриці, але і в політиці. З більшою охотою Дідеріх зав’язав би стосунки із шинкарем Рілле, але тоді була б небезпека, що Наполеон Фішер з почуття помсти розповість усе, що знає. Дідеріх був змушений ще й допомогти йому проти Рілле. «Але, – він підняв до стелі кулака і потряс ним, – ми ще з ним поговоримо! Я розквитаюся з тобою, хоча б через десять років».

Після цього йому ще довелося відвідати старого Бука і покірно вислухати його чесну й пишномовну балаканину. Зате він став кандидатом партії вільнодумних… «Нецігська газета», яка в теплій статті рекомендувала виборцям доктора Геслінга як людину, громадянина і політика, відразу ж слідом за цим, хоч і дрібнішим шрифтом, гостро повставала проти кандидатури робітника Фішера. Серед членів соціал-демократичної партії – на жаль, це доводиться визнати – чимало-таки ремісників, які мають свої власні майстерні; вона не має потреби нав’язувати радникам, котрі належать до середнього класу, співробітництво із звичайним робітником. Невже, зокрема, доктор Геслінг повинен у надрах міського самоврядування стикатися зі своїм власним механіком?

Ця вихватка буржуазної газети поновила одностайність у лавах соціал-демократів; навіть Рілле мусив підтримати Наполеона Фішера, який з блиском прийшов до фінішу. Дідеріх дістав тільки половину голосів партії, яка його висунула, але його врятували соціал-демократи. Обидва обранці були разом уведені до зібрання. Бургомістр, доктор Шеффельвейс, привітав їх, зазначивши в своєму слові, що, з одного боку, буржуа – людина дії, з другого боку – робітник, що прагне вгору… І вже на найближчому засіданні Дідеріх узяв участь у дебатах.

Обговорювалося питання про каналізацію Геббельхенштрасе. Значна частина старих будинків цього передмістя ще й тепер, наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, користувалася гноярками, випари яких часом отруювали всю околицю. Побувавши в «Зеленому ангелі», Дідеріх мав нагоду пересвідчитися в цьому. І тепер він енергійно повстав проти побоювань фінансового і технічного характеру, висловлених представником магістрату. Вимоги культури не сміють відступати перед дріб’язковими перешкодами.

– Бути німцем – значить бути культурним! – вигукнув Дідеріх. – Панове! Це сказав не хто інший, як його величність кайзер. А з іншого приводу його величність зводили висловитися: «Свинству треба покласти край». Всюди, де тільки виявляється розмах, перед нами сяє високий приклад його величності, і тому, панове…

– Слава! – крикнув чийсь голос зліворуч, і Дідеріх побачив посмішку Наполеона Фішера. Тоді він випростався і блиснув очима.

– Цілком справедливо! – гостро відповів він. – Саме так я й хотів закінчити. Його величності кайзерові слава, слава, слава!

Розгублена мовчанка; але тому, що соціал-демократи сміялися, праворуч дехто крикнув «слава». Доктор Гейтейфель кинув запитання, чи не є той дивний зв’язок, в який доктор Геслінг поставив особу монарха, образою його величності. Але голова швидко подзвонив. Проте в пресі питання обговорювалось і далі. «Голос народу» твердив, що доктор Геслінг вносить у зібрання радників дух найпідлішого підлабузництва, після чого «Нецігська газета» назвала його промову освіжаючим учинком прямодушного патріота. Однак, що йдеться про особливо значну подію, з’ясувалося лише по тому, як на це відгукнулася берлінська «Локаль-Анцейгер». Газета його величності палко вихваляла відважний виступ нецігського радника, доктора Геслінга. Вона із задоволенням відзначила, що новий, рішучий німецький дух, обстоюваний його величністю, почав проникати і в глиб країни. Настанови його величності додержуються, громадяни прокидаються зі сну, грань між тими, хто за нього, і тими, хто проти нього, стає дедалі різкішою. Побажаймо, щоб якомога більше чесних речників наших міст пішло за прикладом доктора Геслінга!

Цей номер «Локаль-Анцейгера» Дідеріх уже впродовж цілого тижня носив біля серця, коли одного разу найтихішої ранкової години, уникаючи людної Кайзер-Вільгельмштрасе, він задвірками прокрався до пиварні Кляпша, де на нього чекали Наполеон Фішер та його партійний товариш, шинкар Рілле. Хоч пиварня була зовсім порожня, вони забилися в найвіддаленіший куток; панну Кляпш відпустили зразу ж, як тільки вона принесла пиво, і сам Кляпш, котрий підслухував коло дверей, чув тільки шепіт. Він хотів скористатися з віконечка, крізь яке, під час особливого напливу відвідувачів, подавали склянки, але Рілле, знайомий з будовою пиварень, зачинив віконечко у Кляпша перед носом. Усе ж таки той встиг зауважити, що доктор Геслінг підскочив і, очевидно, зібрався піти. Ніколи він як націоналіст не погодиться на це!.. Але потім панна Кляпш, яку покликали одержати гроші за пиво, запевняла, що все ж таки бачила аркуш паперу, підписаний всіма трьома.

Того ж дня Еммі і Магда були запрошені на чай до пані фон Вульков, і Дідеріх супроводив їх. Високо піднісши голови, йшли вони втрьох по Кайзер-Вільгельмштрасе. Дідеріх холодно скинув циліндра перед гуртом чоловіків, що з ганку масонської ложі вражено дивились, як він заходить до дому урядового президента фон Вулькова. Вартовому він весело махнув рукою. Нагорі, в передпокої, вони зустрілися з офіцерами та їхніми дамами, вже знайомими обом паннам Геслінг.

Дзенькнувши острогами, лейтенант фон Бріцен допоміг Еммі скинути пальто, і вона подякувала йому через плече, ніби графиня. Потім вона наступила Дідеріхові на ногу, даючи зрозуміти, що в цьому товаристві треба пильнувати звичаю. І справді: після тривалих чемних суперечок з лейтенантом фон Бріценом про те, кому ввійти першому, після захопленого розшуркування перед господинею, яка відрекомендувала його іншим гостям, – яке складне завдання, таке почесне, але й таке небезпечне, сидіти на стільчику затиснутим між дамськими сукнями, тримати в рівновазі чашку з чаєм, одночасно приймаючи вазу з печивом і з чарувальною усмішкою передаючи її далі, і, попиваючи чай, висловлювати свою думку то медовими виразами про таку вдалу виставу «Таємної графині», то мужньо схвальними про розмах адміністративної діяльності президента, то значущими про крамолу і вірність кайзерові, – і при цьому ще годувати президентового собаку, який весь час просив.

Про невимогливих товаришів по чарці з погрібця або Товариства воїнів тут треба було забути; доводилося з вимученою посмішкою пильно дивитись у водянисті очі капітана фон Кекеріца, в якого лисина була біла, а обличчя, починаючи від середини лоба, червоне, як вогонь, і слухати його розповіді про учбовий плац. І мало того, що, напружено чекаючи на запитання про військову службу, ти весь обливаєшся потом, так ще й дама з рівно зачесаним угору лляним волоссям і з облупленим від сонця носом, яка сидить поряд, починає раптом розмову про коней… На цей раз Дідеріха врятувала Еммі: підтримувана паном фон Бріценом, з яким була, здавалось, у близьких взаєминах, вона спритно вкинулася до розмови, хизуючися спортивними виразами, і навіть не побоялася захоплено описувати вигадані прогулянки верхи, що до них вона нібито вдавалася в маєтку своєї тітки. Коли після цього лейтенант запропонувавз їй спільні прогулянки верхи, вона послалася на бідну пані Геслінг, яка нібито не дозволяє їй цього. Дідеріх не пізнавав Еммі. Її надзвичайні здібності цілком затьмарили тут Магду, якій, що не кажіть, пощастило впіймати нареченого. Не без таємного страху думав Дідеріх, як і після повернення із «Зеленого ангела», про недовідомі шляхи, котрими дівчина, коли її не бачать…

Раптом він помітив, що пропустив запитання пані фон Вульков і що всі мовчать, чекаючи на його відповідь. Він озирнувся, шукаючи допомоги, але зустрів тільки невблаганний погляд великого портрета: блідий і скам’янілий, в червоному гусарському мундирі, рука при боці, кінчики вусів коло самих очей, і холодно блискаючий погляд через плече! Дідеріх затремтів, похлинувся чаєм, пан фон Бріцен поплескав його по спині.

Якусь даму, що до цього часу тільки старанно їла, почали просити щось проспівати. Всі перейшли до музичної зали, де поділилися на групи. Коло дверей Дідеріх крадькома витяг годинника, але раптом почув за спиною кахикання господині.

– Я знаю, любий докторе, що ваш час належить поважним обов’язкам і що ви офіруєте ним заради нас і нашої легкої, я б сказала, занадто легкої розмови. Мій чоловік чекає на вас, ходімте.

Приклавши пальця до уст, вона пішла вперед коридором, через порожній передпокій… Тихенько постукала. Відповіді не було, і вона боязко подивилася на Дідеріха, який також зніяковів.

– Оттохен, – сказала вона, ніжно притулившися до замкнених дверей.

Кілька секунд вони прислухалися, потім грізний бас прогримів ізсередини:

– Ніяких Оттохенів! Скажи своїм дурням, щоб хлистали чай без мене!

– Він такий заклопотаний справами, – прошепотіла пані фон Вульков, трохи бліднучи. – Боротьба з недобромисними елементами підриває його здоров’я… На жаль, обов’язки господині кличуть мене до моїх гостей, лакей доповість про вас. – І вона спурхнула геть.

Дідеріх довго й марно чекав на лакея. Нарешті з’явився дог Вулькова; величезний і гордий, пройшов він повз Дідеріха і почав дряпатися в двері. Відразу ж ізсередини пролунало: «Шнапс! Сюди!» – після чого пес відчинив двері. Він забув їх зачинити, то ж Дідеріх також дозволив собі прослизнути до покою. Вульков сидів у хмарі диму біля письмового стола, повернувши до дверей свою широченну спину.

– Добридень, пане президенте, – уклонившись, сказав Дідеріх.

– Ти теж уже навчився балакати, Шнапс? – запитав Вульков, не обертаючись. Він склав якийсь папір, повільно закурив нову сигару…

«От зараз», – подумав Дідеріх. Але Вульков знову почав писати. Цікавість до Дідеріха виявляв тільки собака. Очевидно, він уважав, що гість тут ще менш доречний, ніж у вітальні, його зневага перейшла у ворожість: вишкіривши зуби, пес обнюхував Дідеріхові штани, – якщо це ще взагалі можна було назвати обнюхуванням. Дідеріх нечутно, як тільки міг, переступав з ноги на ногу, а дог гарчав грізно, але тихо, знаючи добре, що більшого не сміє дозволити собі за приявності хазяїна. Нарешті Дідеріхові пощастило поставити між собою і своїм ворогом стільця, вчепившися за якого, він тепер і крутився то повільніше, то швидше, весь час на сторожі перед стрибками Шнапса. Якось Вульков повернув голову, і Дідеріхові здалося, що він посміхається. Нарешті собаці гра набридла, він підійшов до хазяїна і почав лащитися, потім ліг коло ніг, кидаючи сміливі погляди мисливця на Дідеріха, який втирав піт з лоба.

«Підла тварюка!» – подумав Дідеріх, і зненацька все в ньому заклекотіло. Від обурення і гіркого диму йому забило дух і, стримуючи кашель, він думав: «Хто я такий, щоб дозволити так глузувати із себе? Мій останній мастильник не стерпів би цього від мене. Я – доктор! Я – радник! Цей неотесаний мужлай потребує мене більше, ніж я його!» Все, пов’язане із сьогоднішнім візитом, стало перед ним тепер у якнайгіршому світлі. З нього сміялися, це щеня, лейтенант, ляскав його по спині! Ці солдафони і вельможні гиндички весь час балакали про свої безглузді справи, а він сидів як дурень! «А хто годує цю нахабну голоту? Ми!» Його погляди, його почуття – все раптом розпалося в Дідеріхових грудях, і з уламків бурхливо вирвалося полум’я ненависті. «Шкуродери! Шабле-бряжчателі! Чванлива наволоч!.. Коли ми покінчимо з усією бандою…» Кулаки стискалися самі собою, в нападі німої люті він бачив усе поваленим, розвіяним: керманичів, армію, чиновництво, всіх носіїв влади і її саму, владу! Владу, яка топче нас і чиї копита ми цілуємо! Проти якої ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми – атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула!.. Зі стіни напроти, з-за сизих хмар диму, дивилося її бліде обличчя, залізне, визвірене, блискаюче. Дідеріх у несамовитому самозабутті підняв кулака.

Але тут загарчав пес, а з-під Вулькова пролунав громовий шум, довгий гуркотливий тріск – і Дідеріх злякався. Він не міг зрозуміти, що це був за припадок. Будова ладу, знову споруджена в його грудях, уже тільки ледве-ледве стрясалася. Пан урядовий президент заклопотаний важливими державними справами. Треба дочекатися, поки він зверне увагу на тебе, а потім виявити свої добромисні погляди і налагодити свої справи…

– Ну, докторчику? – сказав пан фон Вульков, обертаючись разом із стільцем. – Що у вас нового? Ви стаєте справжнім державним мужем. Сідайте-но на це почесне місце.

– Тішу себе надією, – пробелькотів Дідеріх. – Дечого я вже домігся для справи націоналізму.

Вульков пустив йому густу цівку диму прямо в ніс, потім наблизив до нього своє вилицювате обличчя із жвавими цинічними очима.

– По-перше, ви допевнилися того, докторчику, що попали в радники. Яким чином, цього ми не будемо торкатися. В усякому разі для вас це було не зайве, бо ваша фабрика, кажуть, ледве животіє.

Дідеріх здригнувся, а фон Вульков розкотисто засміявся.

– Облиште! Ви своя людина. Як ви гадаєте, що це я тут писав?

Великий аркуш паперу зник під лапою, яку він поклав на нього.

– Я прошу у міністра дрібничку для одного доктора Геслінга в нагороду за його заслуги в справі поширення добромисних поглядів у Нецігу… Ви цього від мене, мабуть, не чекали? – додав він.

Дідеріх, засліплений і ніби здурілий від радості, уклонявся, як накручений, зі свого стільця.

– Я, справді, не знаю, – пробелькотів він. – Мої скромні заслуги…

– Всякий початок важкий, – сказав фон Вульков. – Та й це тільки маленьке заохочення. Ваша промова на процесі Лауера була непогана. Ну, а ваша «слава» його величності під час дебатів про каналізацію зовсім сполохала антимонархічну пресу. Вже у трьох містах завдяки цьому порушені справи про образливі вихватки на адресу його величності. То ж ми повинні вам подякувати.

Дідеріх вигукнув:

– Найвища нагорода для мене в тому, що моє скромне просте ім’я згадується з «Локаль-Анцейгері» і потрапило перед найясніші очі!

– Ну, беріть сигару, – закінчив Вульков, і Дідеріх зрозумів, що тепер почнеться ділова розмова. Ще в розпалі високих почуттів у нього виникла підозра, чи не має ласка фон Вулькова якоїсь особливої причини. Намацуючи грунт, він сказав:

– Місто, напевне, все ж таки відпустить кошти на будівництво залізничної колії до Раценгаузена.

Фон Вульков витяг шию.

– Ваше щастя. Бо ми маємо дешевий проект, за яким Неціг залишається зовсім осторонь. То ж подбайте про те, щоб ваші колеги порозумнішали. Тоді ви зможете подавати струм до маєтку Квіцін.

– Цього магістрат не хоче, – Дідеріх рухом попросив поблажливості. – Місто має на цьому збитки, а пан фон Квіцін нам не платить податків… Але тепер я радник, і як націоналіст…

– Цього я не допущу! Інакше мій кузен пан фон Квіцін просто збудує для себе електричну станцію, це йому коштуватиме дешево – ви що собі думаєте, до нього міністри приїздять полювати. І тоді він понизить ціни і в самому Нецігу.

Дідеріх випростався.

– Я маю твердий намір, пане президенте, на лихо всім ворогам, високо тримати в Нецігу прапор націоналізму. – Потім, стишивши голос: – Одного ворога, і вельми небезпечного, авжеж, ми можемо позбутися: це старий Клюзінг із Гаузенфельда.

– Клюзінг? – Вульков зневажливо посміхнувся. – Та я з нього мотуззя сукаю. Він постачає папір для окружних газет.

– А може, він постачає ще більше паперу недобромисним газетам? Це, пробачте, пане президенте, мені відомо краще.

– «Нецігська газета» в націоналістичному відношенні стала тепер надійнішою.

– Але якраз, – Дідеріх значуще кивнув головою, – з того дня, коли старий Клюзінг запропонував мені постачати частину паперу. Гаузенфельд начебто обтяжений замовленнями. Він, звичайно, боїться, щоб я не став учасником якоїсь конкуруючої націоналістичної газети. А може, він боявся також, – багатозначна пауза, – що пан президент з більшою охотою замовлятиме папір для окружних газет у фабриканта-націоналіста.

– Значить, ви тепер постачальник «Нецігської газети»?

– Ніколи, пане президенте, я не зречуся своїх поглядів настільки, щоб постачати папір для газети, поки в неї вкладені гроші вільнодумних.

– Чудово. – Вульков уперся кулаками в стегна. – Все зрозуміло. Ви хочете здобути і всю «Нецігську газету», і окружні газети. Певно, постачати папір і для мого управління? Що ж, крім цього, ще?

І Дідеріх діловито:

– Пане президенте, я не Клюзінг: на крамолі я не наживаюсь. Якби ви, пане президенте, захотіли підтримати моє підприємство і як голова Біблійного товариства, наважуся сказати, справа націоналізму тільки виграла б.

– Чудово, – повторив Вульков, підморгуючи.

Дідеріх відкрив останнього козира:

– Пане президенте! За хазяйнування Клюзінга Гаузенфельд став розплідником крамоли. З його восьмисот робітників нема жодного, який віддав би свій голос не за соціал-демократа.

– Ну, а у вас?

Дідеріх ударив себе в груди.

– Бог свідок, що я краще сьогодні ж закрию свою крамничку і піду з родиною по хатах, ніж допущу в себе хоч одного невірнопідданого.

– Дуже похвальні погляди, – сказав Вульков.

Дідеріх подивився на нього ясним поглядом:

– Я приймаю на роботу лише тих, які відбули військову службу, сорок моїх робітників брали участь у війні. Молодих я зовсім не беру, відколи сталася та історія з робітником, якого, як зволили висловитися його величність, вартовий убив на полі честі, після того, як цей суб’єкт зі своєю нареченою за моїми лантухами з ганчір’ям…

Вульков рухом спинив його.

– Це вже ваша справа, докторчику!

Але Дідеріх не здався.

– Під моїм ганчір’ям я не припущу крамоли. З вашим ганчір’ям – я хочу сказати: в політиці – інша справа. Там крамола може придатися нам, щоб за її допомогою із вільнодумного ганчір’я зробити монархічний папір. – І він надав своєму обличчю багатозначного виразу.

Вульков, очевидно, не був здивований, він зловісно посміхнувся:

– Докторчику, я теж не з лопуцька. Кажіть, на яких умовах ви злигалися з вашим механіком?

Дідеріх захитався, а Вульков вів далі:

– Це теж старий служака, га, пане раднику?

Дідеріх проковтнув слину, він бачив, що крутити хвостом далі нема чого.

– Пане президенте, – рішуче сказав він, а далі тихо і поквапливо. – Цей чоловік хоче попасти до рейхстагу, і, з точки зору націоналізму, він кращий за Гейтейфеля. Тому що, по-перше, багато вільнодумних від страху перейде до націоналістів, а по-друге, коли Наполеон Фішер буде обраний, ми будемо мати в Нецігу пам’ятник кайзерові Вільгельму Першому. У мене є письмова угода.

Він розгорнув перед президентом аркуш паперу. Вульков прочитав, потім підвівся, відкинув ногою стільця і, димлячи сигарою, заходив по кімнаті.

– Отже, Кюлеман скоро дасть дуба і на його півмільйона місто збудує не притулок для немовлят, а пам’ятник Вільгельмові Першому. – Він зупинився. – Намотайте собі на вуса, мій любий, це у ваших кровних інтересах! Якщо кінець кінцем Неціг матиме соціал-демократа в рейхстагу і не матиме пам’ятника, вам доведеться розмовляти зі мною. Я з вас котлету зроблю! Я вас так посічу, що вас навіть у притулок для немовлят не приймуть!

Дідеріх відсунувся разом із стільцем аж до самої стіни.

– Пане президенте! Всім, що у мене є, всім своїм майбутнім я відповідаю за цю велику для націоналізму справу. Але ж і я тільки людина… Я можу помилитися…