Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 27 страниц)

Після цього у кожного залишалося тяжке враження, що і його, як акціонера Гаузенфельда, старий Бук доведе до загибелі. Бо акції падали. Звільнення викликали загрозу страйку; акції впали ще нижче… Тут на допомогу прийшов Кінаст. Він несподівано приїхав до Неціга – відпочити, як він казав. Ніхто не мав охоти признаватися іншому, що у нього є гаузенфельдські акції і що він ускочив у халепу. Кінаст сповістив когось, що інші вже продали свої. Його особиста думка була така, що треба поспішати. Якийсь маклер, Кінастові, між іншим, не знайомий, сидів час від часу в кафе і скуповував акції. За кілька місяців у газетах почали щодня з’являтися оголошення банкірського дому Занфт і К°. Хто ще мав гаузенфельдські акції, міг легко цьому банкові їх продати. Справді, на початку осені у жодної душі більше не було цих ненадійних паперів. Зате поширилася чутка, що Геслінг і Гаузенфельд зливаються. Дідеріх удавав здивоване обличчя.

– А старий пан Бук? – питав він. – Як голова спостережної ради, він, мабуть, також захоче сказати своє слово. Чи, може, сам уже продав свої акції?

– У нього тепер інші клопоти, – відповідали йому. Букова справа проти «Голосу народу» була призначена на розгляд. – Він, напевне, програє, – говорили деякі.

І Дідеріх із спокійною діловитістю:

– Шкода його. Тоді вже йому більше не засідати ні в яких спостережних радах.

З таким передчуттям усі й прийшли до суду. Викликані свідки нічого не пам’ятали. Клюзінг уже давно всім казав за продаж фабрики. Чи говорив він окремо про ту ділянку? І чи називав як посередника старого Бука? Все це лишилося нез’ясованим. Серед радників було відомо, що ділянку намічали для передбачуваного тоді притулку. Чи був за це Бук? В усякому разі, він не був проти. Багато хто звернув увагу на те, що він дуже цікавився цією ділянкою. Сам Клюзінг, який досі ще був хворий, посвідчив комісарові, котрий його допитував, що його друг Бук аж до недавнього часу дуже часто бував у нього. Якщо Бук і говорив йому за продаж землі, то він, Клюзінг, ні в якому разі не сприйняв цього в такому розумінні, яке могло б зганьбити Бука…

Позивач Бук хотів установити, що переговори з Клюзінгом провадив офірник грошей, покійний Кюлеман. Але це йому не пощастило, Клюзінг з цього приводу також висловився непевно. Той факт, що це твердив Кон, нічого не доводив, бо Кон сам був зацікавлений в тому, щоб надати своєму власному візитові до Гаузенфельда безвинного характеру. Найважливішим свідком залишався Дідеріх, якому Клюзінг писав і який відразу ж після одержання листа мав з ним розмову. Чи згадувалося чиєсь ім’я? Він посвідчив:

– Я не цікавився тим чи іншим ім’ям. Заявляю, що я – це потверджують усі свідки – ні разу не називав публічно ім’я позивача пана Бука. В усій цій справі я мав на увазі тільки інтереси міста, яким загрожували оборудки окремих осіб. Я заступився за політичну етику. Особистий завзяток чужий мені, і я б дуже шкодував, якби позивач вийшов з цього розгляду не цілком бездоганним.

Ці Дідеріхові слова були зустрінуті схвальним шепотом. Тільки Бук здавався невдоволеним; він схопився, весь червоний… Дідеріхові було запропоновано викласти свій особистий погляд на справу. Він збирався почати; тут Бук, гордо випроставшись, виступив уперед, і його очі палали, як на тих передвиборчих зборах, що закінчилися так трагічно.

– Я звільняю пана свідка від труда висловлювати поблажливе міркування про мою особу і моє життя. Не йому це робити. Він допевнився успіхів інакшими засобами, ніж я, і мета їх інша. Мій дім був завжди відкритий і доступний для кожного, в тому числі й для свідка. Моє життя вже понад п’ятдесят років належить не мені, воно належить ідеї, яка в мій час володіла умами багатьох, – ідеї справедливості і загального добра. Коли я вступав у громадське життя, я був заможною людиною. Я покину його бідняком. Я не потребую нічийого захисту.

Він замовк, його обличчя ще тремтіло, але Дідеріх тільки знизав плечима. На які успіхи посилався старий? У нього їх давно вже не було, це все були самі пусті слова, під які ніхто не дасть заставного листа. Він величався, а сам уже попав під колеса. Як може людина так не розуміти свого становища? «Коли вже одному з нас поводитися з другим звисока…» І Дідеріх почав блискати очима. Він просто спалив старого вогнем свого погляду, хоч як той палав від обурення, – і цього разу остаточно, разом із «справедливістю і загальним добром». Спершу власне добро, – а справедлива є та справа, що має успіх!.. Дідеріх ясно відчував, що це незаперечний факт для всіх. Старий також відчув це, сів на своє місце, згорбився, і на його обличчі з’явився наче вираз сорому. Звернувшися до присяжних, він сказав:

– Я не вимагаю виняткового ставлення до себе, я скоряюся вирокові моїх співгромадян.

По цьому Дідеріх, наче нічого і не сталося, далі давав свідчення. Вони були справді дуже поблажливі і справили прекрасне враження. Всі вважали, що за час, який минув від процесу Лауера, він дуже змінився на краще, набув упевненого спокою, що, правду кажучи, було неважко, оскільки він тепер був людиною забезпеченою і впливовою. Саме вибило полудень, і в залі поширилася остання новина з «Нецігської газети»: це було фактом, Геслінг – власник більшості акцій Гаузенфельда – був запрошений на посаду головного директора… Всі з цікавістю кидали погляди на нього і на старого Бука, руками якого Дідеріх загріб жар. Ті двадцять тисяч, які він востаннє ще позичив старому, повернулися тепер назад, принісши йому сто процентів прибутку, та ще й благородним показав себе він при цьому. Що старий на ці гроші купив саме гаузенфельдські акції, справило враження вдатного жарту з боку Геслінга і втішало багатьох, незважаючи на їхні власні збитки. Коли Дідеріх проходив, усі замовкали. Поклони виявляли пошану, яка межувала з підлесливістю. Невдахи вітали успіх.

До старого Бука вони поставилися не дуже зичливо. Коли голова оголосив вирок, пролунали оплески. П’ятдесят марок штрафу на редактора «Голосу народу» – і край! Докази були визнані за недостатні, обвинувачення в несумлінності відкинуте. Вирок для позивача нищівний, казали юристи; і коли Бук виходив із будинку суду, навіть друзі трималися осторонь від нього. Маленькі люди, які втратили на Гаузенфельді свої заощадження, махали кулаками йому вслід. І після цього судового вироку всім стало ясно, що, по суті, вони вже давно склали собі належну думку про старого Бука. В такій справі, як справа з ділянкою під притулок для немовлят, йому принаймні мало пощастити: так висловився Геслінг; і це була правда. Але в тому й суть: старому Букові протягом усього життя не щастило в жодній справі. Він уявляв собі, що це бозна-яка заслуга – бути батьком міста і головою партії, а скінчити боргами. Як клієнт, він зажив недоброї слави. Ділову небездоганність супроводила також моральна, це доводила історія із заручинами його сина, що так і залишилася в тумані, – того самого, який тепер перебуває на сцені. А Букова політика? Інтернаціональні погляди, постійні вимоги жертв заради демагогічних мет, а з урядом – мов кішка із собакою, що знов-таки відбивалося на ділових справах: це політика людини, якій нема чого втрачати і якій бракує забезпеченості доброзвичайного бюргера. Тепер люди з обуренням збагнули, що були віддані на ласку і поталу авантурникові. Знешкодити його – таке було загальне заповітне бажання. А що він сам не зробив висновків з нищівної судової ухвали, то довелося іншим допомогти йому їх зробити. В адміністративному статуті був пункт, за яким радникові належало своєю поведінкою як у громадському, так і в приватному житті бути гідним поваги, що її вимагає його звання. Чи відповідає старий Бук цій вимозі? Поставити це питання – значило відповісти на нього негативно, як твердила «Нецігська газета», звичайно, не називаючи імен. Але справа зайшла так далеко, що збори радників змушені були поставити це питання. Тільки тоді, напередодні дебатів, зашкарублий старий, нарешті, взявся за розум і склав із себе звання радника. Тепер його політичні друзі, під загрозою втратити останніх прибічників, не могли залишити його на чолі партії. Очевидно, це далося їм нелегко, знадобилися неодноразові візити до нього і певний тиск, перш ніж у газеті з’явився його лист: добро демократії для нього важливіше за його власне. А що цьому доброві – під впливом пристрастей, які йому хочеться вважати за скороминущі, – його ім’я може завдати шкоди, то він іде зі свого поста. «Якщо це може дати користь загальній справі, я ладен нести незаслужене тавро, накладене на мене обдуреною народною волею; але я вірю у вічну справедливість народу, який колись-таки зніме з мене це тавро».

Це було сприйнято як облуда і зарозумілість; колишні друзі посилалися на його глибоку старість. А втім, він міг писати все, що хотів, – це вже не мало жодного значення, бо чим він, власне, був тепер? Люди, які завдячували Букові своїм становищем або заробітком, дивилися йому просто у вічі, і їхні правиці не тяглися до капелюхів. Багато хто сміявся і вголос робив зауваження: це були ті, які ні в чому від нього не залежали, а просто були сповнені відданості, поки він тішився загальною пошаною. Але замість старих друзів, яких він уже більше не зустрічав під час своєї щоденної прогулянки, у нього з’явилися нові, дивні друзі. Вони, зустрічалися йому, коли він повертався додому і вже сутеніло: якийсь дрібний ділок із зацькованим поглядом, якого банкрутство вже вхопило за горло, або похмурий п’яниця, або якась тінь, що кралася вздовж мурів. Вони стишували кроки і дивилися на нього з боязкою або зухвалою фамільярністю. Вони нерішуче скидали капелюха, тоді старий Бук кивав їм головою, стискав простягнуту руку, байдуже чию.

Згодом навіть ненависть перестала помічати його. Хто раніше навмисне відвертався від нього, тепер байдуже проходив повз нього і часом навіть уклонявся за старою звичкою. Коли це був батько, який гуляв із своїм юним сином, його обличчя ставало замисленим, і, пройшовши повз старого, він казав:

– Ти бачив, синку, старого чоловіка, який крадеться вздовж мурів, завжди самотній, і ні на кого не дивиться? Запам’ятай на все життя, що може з людиною зробити ганьба.

І хлопець, побачивши старого Бука, відчував у своєму серці таємний страх, так само як його батько за дитячих років, бачачи Бука, відчував якусь підсвідому гордість. Щоправда, були молодики, які не підкорялися думці більшості. Іноді, коли старий Бук виходив з дому, в гімназії саме закінчувалося навчання. Юрби підлітків бігли вулицею, з пошаною розступаючися перед учителями, і Кюнхен, тепер запеклий націоналіст, або пастор Цілліх, значно високоморальніший, ніж будь-коли, після нещастя з Кетхен, поквапливо проходили, не вшановуючи пропащого і єдиним поглядом. Тоді ці нечисленні молодики зупинялися, кожен сам по собі, як здавалось, і за власним почином. На їхньому чолі було більше зморщок, ніж у їхніх однолітків; в їхніх очах з’являвся новий вираз, як тільки вони поверталися спиною до Кюнхена та Цілліха і скидали кашкети перед старим Буком. Він мимоволі стишував кроки і вдивлявся в ці юнацькі обличчя, читаючи в них прагнення до кращого майбутнього і знову сповнюючись надії, з якою протягом усього свого життя вдивлявся в усі людські обличчя.

Тим часом Дідеріхові, справді, ніколи було вділяти багато часу другорядним явищам, які супроводили його підвищення. «Нецігська газета», що стояла тепер цілковито до розказу Дідеріхові, заявила, що Бук сам, перед тим як скласти із себе головування в спостережній раді, був змушений висловитися за надання панові докторові Геслінгу місця головного директора. Проте багато хто відчував, що тут щось не так. Усе ж Нотгрошен багатозначно писав про видатні і безперечні заслуги головного директора пана доктора Геслінга перед суспільством. Якби він не придбав тишком більше половини акцій, вони, звичайно, падали б дедалі нижче, і, отже, не одна родина завдячує тільки панові докторові Геслінгу тим, що уникла катастрофи. Страйкові, завдяки енергії нового головного директора, вдалося щасливо запобігти. Його націоналістичні і монархічні погляди були зарукою того, що надалі сонце монаршої ласки не буде більше заходити над Гаузенфельдом. Одне слово, для господарського життя Неціга, а особливо для паперової промисловості, починалася доба розквіту, тим паче, що чутка про злиття Геслінгової фабрики з Гаузенфельдом, як переказували з вірогідних джерел, відповідала дійсності. Нотгрошен навіть міг повідомити, що пан доктор Геслінг тільки за цієї умови погодився взяти на себе керування Гаузенфельдом.

І справді, найпершим Дідеріховим клопотом було збільшення акціонерного капіталу. На новий капітал була придбана Геслінгова фабрика. Дідеріх зробив блискучу справу. Його перша угода з окружним управлінням увінчалася успіхом, спостережна рада була слухняним знаряддям в його руках, він був господарем становища і міг узятися до внутрішньої організації підприємства та накинути їй свою суверенну волю. Він почав з того, що зібрав увесь свій штат робітників і службовців.

– Дехто з вас, – сказав він, – уже знають мене по моїй фабриці. Ну, а всі інші ще взнають! Хто хоче мені допомогти – будь ласка, але крамоли я не попущу. Не минуло ще й двох років, відколи я сказав це маленькій купці людей, а тепер ви самі бачите, скільки вас під моєю владою. Ви можете пишатися таким господарем! Звіртеся на мене, я подбаю про те, щоб збудити ваш націоналістичний дух і зробити з вас вірних прихильників існуючого ладу. – І він пообіцяв їм власні житла, допомогу для хворих, дешеві продукти харчування. – Але соціалістичної пропаганди я не потерплю! Хто надалі подасть голос не за того депутата, за якого голосуватиму я, – той полетить! – Невірі, сказав Дідеріх, він також вирішив покласти край; щонеділі він буде перевіряти, хто відвідує церкву, а хто ні. Поки на світі панує неспокутуваний гріх, будуть війни і ненависть, заздрощі і розбрат. А тому: володарем має бути один!

Щоб зміцнити цей найвищий принцип, усі приміщення фабрики були вкриті написами, які проголошували його. Прохід заборонений! Носити воду відрами від пожежних апаратів не дозволяється! Приносити пиво тим паче не вільно, бо Дідеріх не минув нагоди укласти з однією броварнею угоду, що забезпечувала йому прибуток від споживання пива його робітниками… їсти, спати, курити, приводити з собою дітей, «залицятися, волочитися, заводити любощі і взагалі всяку розпусту» якнайсуворіше заборонено! В будинках для робітників, ще перед тим, як їх збудували, вже було заборонено оселяти позашлюбних дітей. Одна невінчана пара, яка за часів Клюзінга ухистилася протягом десяти років зберігати свою таємницю, була урочисто звільнена. Ця пригода навіть послужила для Дідеріха приводом застосувати новий засіб до піднесення морального рівня народу. У відповідних місцях він звелів повісити продукований у самому Гаузенфельді папір, під час уживання якого неможливо було не звернути увагу на повчальні або вірнопідданчі афоризми, надруковані на ньому. Іноді він чув, як робітники кидали один одному вислів, який походив з вищих сфер і дійшов до них у такий спосіб, або ж заспівували пісню, що відбилася в їхній пам’яті за тих самих обставин. Заохочений успіхом, Дідеріх пустив свій винахід у продаж. Він з’явився під назвою «Світова потуга» і справді, як сповіщала широкомовна реклама, переможно крізь увесь світ ніс німецький дух, що спирався на німецьку техніку.

Але навіть цей виховавчий папір не міг усунути всі приводи для конфліктів між хазяїном і робітниками. Одного дня Дідеріх був змушений заявити, що оплачуватиме тільки лікування зубів, але не штучні зуби! Якийсь робітник замовив собі цілу щелепу! Через те, що Дідеріх послався на свою – щоправда, оголошену минулим числом, – об’яву, робітник поскаржився до суду і, як це не дивно, виграв справу. Захитаний цим у своїй вірі в панівний лад, він став бунтівником, морально занепав і за інших обставин був би негайно звільнений. Але Дідеріх ніяк не міг наважитися випустити з рук щелепу, яка коштувала йому так дорого, і заради неї далі тримав робітника на роботі… Вся ця історія, – він не приховував цього від себе, – не могла не відбитися шкідливо на настроях робітників. До цього долучився вплив грізних політичних подій. Коли у нововідкритому рейхстагу кілька соціал-демократичних депутатів не встали при виголошенні «слави» на кайзерову честь, усі сумніви зникли, конечна потреба законопроекту проти соціалістів була доведена. Дідеріх узявся до обробки громадської думки; своїх робітників він повідомив про це промовою, яку вони вислухали в похмурій мовчанці. Більшість рейхстагу була досить несумлінна, щоб відхилити законопроект, і наслідків не довелося довго чекати: якогось промисловця вбито! Вбито! Промисловця! Убивця правив, буцімто він не соціал-демократ, але ціну таким запевненням Дідеріх пізнав на досвіді з власними робітниками; і вбитий начебто добре ставився до робітників, але так само поводився й Дідеріх. Протягом багатьох днів і тижнів він не відчиняв жодних дверей без страху перед ножем, що причаївся за ними. В конторі тримав автоматичну рушницю і щовечора лазив разом з Густою по спальні, шукаючи лиходіїв. Його телеграми кайзерові, чи то виходили вони від зборів радників, чи то від комітету «партії кайзера», чи то від спілки підприємців, чи то від Товариства воїнів, – телеграми, якими Дідеріх засипав монаршу особу, волали про допомогу проти соціалістів, які все більше розпалюють революційний рух, що забрав ще одну жертву, про визвіл від цієї чуми, про негайні законодавчі заходи, про військовий захист авторитетних осіб і власності, про ув’язнення страйкарів, які заважають іншим працювати… «Нецігська газета», яка старанно друкувала все це, ніколи не забувала додавати, які великі заслуги пана головного директора Геслінга в справі соціального миру і забезпечення робітників. Кожний збудований Дідеріхом дім для робітників Нотгрошен зразу ж подавав у газеті в дуже прикрашеному вигляді із супровідною хвалійною статтею. Хай деякі інші роботодавці, про вплив яких у Нецігу, на щастя, більше говорити не доводиться, поширюють серед своїх робітників підривні тенденції, даючи їм частку в прибутках! Тільки репрезентовані паном головним директором доктором Геслінгом принципи сприяють установленню між роботодавцем і робітником таких стосунків, які його величність бажає бачити в німецькій промисловості. Енергійний опір безпідставним вимогам робітників, так само як і коаліція роботодавців, як відомо, входять у кайзерову соціальну програму, здійсненню якої, на свою славу, і присвятив себе пан головний директор доктор Геслінг… А поряд красувався Дідеріхів портрет.

Таке визнання заохочувало до ще ревнішої діяльності, незважаючи на те, що неспокутуваний кимось гріх чинив свій спустошливий вплив не тільки в діловій галузі, але і в родині. Тут заздрощі і розбрат сіяв, на жаль, Кінаст. Він правив, що без нього та його непомітного посередництва під час закупівлі акцій Дідеріх нізащо б не досяг свого блискучого становища. На це Дідеріх відказував, що Кінаст достатньою мірою винагороджений пакетом акцій, що відповідає його коштам. Цього шуряк не визнавав, мало того: він мав нахабство товкти, що його безсовісні вимоги мають правну підставу. Чи не був він як Магдин чоловік співвласником старої Геслінгової фабрики у восьмій частці її вартості? Фабрику продано, Дідеріх одержав за неї готівку і гаузенфельдські акції. Кінаст зажадав восьмої частини процентів на капітал і річного дивіденду акцій. На цю нечувану вимогу Дідеріх з усією рішучістю відповів, що ані шурякові, ані сестрі нічого більше не належиться.

– Я повинен був виплачувати вам лише вашу частку щорічного прибутку від моєї фабрики. Фабрику продано. Гаузенфельд належить не мені, а акціонерному товариству. Що ж до капіталу, то це моя особиста власність. Тут ваші вимоги ні до чого.

Кінаст назвав це відвертим грабунком. Дідеріх, цілком переконаний своїми аргументами, заговорив про здирство, а потім розпочався процес.

Процес тривав три роки. Він провадився з усе зростаючою запеклістю, особливо з боку Кінаста, який, щоб цілком присвятитися йому, відмовився від своєї служби в Ешвейлері і переселився з Магдою до Неціга. Головним свідком проти Дідеріха він висунув старого Сетбіра, який у захваті помсти і справді намагався довести, що Дідеріх ще раніше не виплачував своїм родичам належних їм сум. Кінастові спало також на думку за допомогою теперішнього депутата, Наполеона Фішера, висвітлити деякі пункти в Дідеріховому минулому, що, проте, йому не зовсім пощастило. Однак, Дідеріх змушений був через те час від часу виплачувати чималі суми до каси соціал-демократичної партії. І він міг сказати собі, що його особисті збитки засмучували його менше, ніж шкода, завдана всім цим справі націоналізму…

Густа, яка дивилася на речі вужче, розпалювала суперечки між чоловіками головним чином із жіночих мотивів. Перша дитина Геслінгів була дівчинка, і Густа не прощала Магді її хлопчика. Магда, яка спершу виявляла до грошових справ лише малий інтерес, почала ворожі дії того дня, коли Еммі з’явилась у виписаному з Берліна небаченому капелюшку. Магда впевнилася, що Дідеріх тепер – це могло всякого обурити – віддає перевагу Еммі. В Гаузенфельді у неї були власні апартаменти, куди вона запрошувала на чай. Сума, асигнована на її туалети, була просто викликом заміжній сестрі. Магда бачила, що перевага, яку приніс їй шлюб, обернулася тепер проти неї, і обвинувачувала Дідеріха в тому, що він напередодні свого розквіту віроломно позбувся її. Якщо Еммі й тепер не знаходила собі чоловіка, значить, цьому, певно, були особливі причини, про які перешіптувалися по всьому Нецігу. Магда не бачила, чому б не говорити про них уголос. Через Інгу Тіц про це дізналися в Гаузенфельді; але Інга одночасно доставляла зброю і проти наклепниці: вона зустріла у Кінастів акушерку в той час, коли першій дитині було ледве півроку. Після цього зчинився страшенний гвалт, взаємні образи телефоном, погрози судом, для чого обидві жінки збирали матеріал, підкуплюючи покоївку супротивниці.

І незабаром, по тому як чоловічій розсудливості Дідеріха і Кінаста пощастило цього разу запобігти сімейному скандалові, він усе ж таки стався. Густа і Дідеріх почали одержувати анонімні листи, що їх доводилося ховати від усіх, навіть одному від другого, – такий безмежно фривольний був їхній зміст. Крім того, вони були ілюстровані малюнками, що переходили всі дозволені межі хоч би й реалістичного мистецтва. Регулярно щоранку на столі в їдальні лежали ці невинні сірі конверти, і кожен із подружжя швидко ховав свого, вдаючи, начебто не помітив конверта другого. Але одного дня цій грі в хованки настав, край, тому що у Магди вистачило сміливості прибути до Гаузенфельда з пачкою достоту таких самих листів, які вона нібито одержала сама. Густа вирішила, що всьому є край.

– Кому ж знати, хто їх пише, як не тобі! – вигукнула вона, задихаючись, уся почервонівши.

Магда сказала, що здогадується, хто саме їх пише, і тому вона й прийшла.

– Коли тобі конче потрібно, – у відповідь просичала Густа, – писати самій собі такі листи, щоб створити собі добрий настрій, то принаймні не пиши їх іншим, які цього не потребують!

Магда запротестувала і в свою чергу, вся позеленівши, почала сипати обвинуваченнями. Але Густа кинулася до телефону і викликала з контори Дідеріха; потім вибігла з покою і повернулася з пачкою листів. У, протилежні двері ввійшов Дідеріх з купою листів у руках. Коли всі три пікантні колекції були ефектно розкладені на столі, троє родичів розгублено подивилися одне на одного. Потім опанували себе і почали всі разом вигукувати однакові обвинувачення. Щоб не здавати позицій, Магда послалася на свідчення свого чоловіка, який теж не уник такої долі. Густа заявила, що бачила щось подібне в Еммі. Послали по Еммі, і вона зразу, як завжди зневажливо, призналася, що їй теж пошта приносить такі самі мерзенні листи. Більшу частину їх вона знищила. Навіть стара пані Геслінг не уникла цього лиха! Щоправда, вона довго і слізно заперечувала, але була кінець кінцем викрита…

Це все тільки поширювало, але не пояснювало справу, отож сторони розлучилися із взаємними погрозами, які хоч ні на чому й не грунтувалися, а проте навіювали ляк. Щоб зміцнити своє становище, кожна з партій взялася шукати собі спільників і тут виявилося, що Інга Тіц теж належить до адресатів непристойних листів. Потвердилося те, чого можна було сподіватися. Зловісний кореспондент удерся в приватне життя всіх, навіть пастора Цілліха, навіть бургомістра та його родини. Наскільки можна було бачити, він створив навколо родини Геслінга і всіх порядних людей, які відвідували їх, атмосферу найнеприхованішої непристойності. Густа тижнями не наважувалася виходити на вулицю. Вона й Дідеріх підозрівали всіх і з жахом наскіпувалися то на одного, то на другого. В усьому Нецігу ніхто нікому вже не довіряв, навіть найближчому другові. Настав день, коли за сніданком у надрах родини Геслінгів підозра перейшла останні межі. В Густиних руках тремтів документ, ще неперевершений своєю вірогідністю; він змальовував такі потаємні моменти, які могли бути відомі лише їй та її чоловікові. Третім особам там не було місця, інакше б усьому був край. Але тоді?.. Густа кинула через стіл допитливий погляд на Дідеріха; в його руці тремтів такий самий аркуш паперу, і його погляд так само запитував. Обоє поквапливо, пойняті жахом, опустили очі.

Зрадник був скрізь. Там, де не було свідка, він був другим «я». Він у нечуваний спосіб поставив під сумнів усю бюргерську доброзвичайність. Через його діяльність будь-яка моральна гідність та будь-яка взаємна повага в Нецігу були б приречені на загибель, якби потерпілі, наче заздалегідь домовившись, не вжили заходів до їх відновлення. Незліченні страхи, потай шукаючи виходу, пробивалися з усіх боків і силою об’єднаного ляку створили канал, який вів до світла і, нарешті, вивергнув свої каламутні потоки на одну людину. Готліб Горнунг сам не знав, як це з ним сталося. Зустрівшися якось з Дідеріхом, він, за своєю звичкою, чванився і, між іншим, вихвалявся листами, які нібито він написав. На суворі Дідеріхові закиди він зауважив лише, що тепер такі листи пишуть усі – це мода, салонна гра, що Дідеріх – цього слід було від нього чекати – відразу ж відкинув. Із цієї розмови він виніс враження, що його старий друг і товариш по чарці Готліб Торнунг, який вже зробив йому стільки корисних послуг, міг би зробити послугу й тут, хоча й не зовсім добровільно; чому він, усвідомлюючи свій обов’язок, і виказав його. І коли ім’я Готліба Горнунга було назване, зразу ж виявилося, що він уже давно і всюди викликав підозру. Під час виборів він багато що взнав, до того ж був родом із Неціга і не мав рідні, що, очевидно, полегшувало йому можливість чинити всякі неподобства. До цього долучалася його відчайдушна боротьба за право не продавати губок і зубних щіток; ця боротьба явно зробила його жорстоким, вона спричинилася до глузливих зауважень з його боку на адресу статечних бюргерів, яким, мовляв, губки потрібні не тільки для зовнішнього вжитку і які, начистивши зуби, далеко ще не ставали чистими. Він був відданий до суду і в кількох випадках зразу визнав своє авторство. Щодо більшості листів він, правда, енергійно відкидав його, але на це існує експертиза почерків. А думці такого свідка, як Гейтейфель, який говорив про епідемію і правив, що одна людина надто слабка для такої потворної купи сміття, протиставилися всі інші свідчення, протиставилася громадська воля. Цю громадську волю надзвичайно вдало репрезентував Ядасон, який, повернувшися з Парижа з укороченими вухами, був призначений на прокурора. Успіх і свідомість власної бездоганності навіть навчили його поміркованості; він визнав, що повага до великого цілого зобов’язувала прислухатися і до голосів тих, які знаходили у Горнунга розлад нервової системи. Впертіше за всіх наполягав на цьому Дідеріх, який всіма засобами заступався за свого безталанного друга юності. Горнунг відбувся перебуванням у лікарні, а коли його випустили, Дідеріх дав йому – з умовою покинути Неціг – кошти, які на ближчий час увільняли його від необхідності продавати губки і зубні щітки. Але кінець кінцем губки та зубні щітки все ж таки мали взяти гору, і тому навряд чи можна було пророкувати Готлібові Горнунгу добрий кінець… Звичайно, як тільки його виправили до лікарні, потік листів припинився. Коли ж до кого-небудь надходив поодинокий лист, про нього мовчали, на цьому справа скінчилася.

Дідеріх міг знову сказати: «Мій дім – моя фортеця». Родина, захищена від брудного втручання, розквітала пишним і яскравим цвітом. За Гретхен, яка народилася в 1894 році, і Хорстом – у 1895 році, з’явився на світ у 1896 році Крафт. Дідеріх, справедливий батько, кожному з дітей, ще до народження, відкривав рахунок, на який вносив насамперед гроші на білизну й люльку для новонародженого та на акушерку. Його розуміння подружнього життя було якнайсуворіше. Хорст з’явився на світ не без труднощів. Коли все закінчилося, Дідеріх оголосив дружині, що якби він був поставлений перед вибором, він без вагання погодився б на її смерть.

– Хоч би як тяжко це було, – додав він. – Але раса важливіша, і за моїх синів я відповідаю перед кайзером. – Жінки існували для того, щоб народжувати дітей, фривольність і легковажність заборонялись, але Дідеріх був не від того, щоб дозволити їм духовні втіхи і відпочинок. – Ти повинна знати три речі, – повчав він Густу, – дітей, кухню і церкву.

На клітчастій червоній скатертині з державним орлом і кайзеровою короною в кожній клітці, поряд з кавником завжди лежала біблія, і Густиним обов’язком було кожного ранку читати з неї вголос якийсь уривок. У неділю ходили до церкви.

– Цього хочуть нагорі, – поважно говорив Дідеріх, коли Густа ставала дибки.

Як Дідеріх повинен був жити в страху перед тим, хто нагорі, так Густа мусила боятися свого чоловіка. Коли вони разом увіходили до покою, їй належало давати йому дорогу. Діти в свою чергу знали, що мають віддавати їй цю честь, а таксою Менне командували всі. За столом дітям і собаці належало мовчати; Густа по зморшках на чоловіковому чолі мала здогадуватися, чи то дати йому спокій, чи то, навпаки, базіканням розвіяти його турботи. Деякі страви подавалися тільки Дідеріхові, і в дні, коли у нього був добрий настрій, він кидав шматок через стіл, щоб із щирим сміхом спостерігати, хто його впіймає: Гретхен, Густа чи, може, Менне. Його післяобідній сон часто порушувався нетравленням шлунка; в таких випадках на Густі лежав обов’язок прикладати йому теплі компреси. Переляканий на смерть Дідеріх, стогнучи, заявляв, що напише духівницю і призначить опікуна. Густа не дістане на руки ані пфеніга.