Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 27 страниц)

Він болісно втуплював погляд у простір.

– Нещасна пригода з конем. Це буває тоді, коли ти занадто ревний служака. Капітан наказав мені прокататися в двоколці, щоб проїздити коня, і тут скоїлося нещастя. Звичайно, я не берігся і зарано вийшов знову на навчання. Справа значно погіршала, і полковий лікар порадив мені про всяк випадок попередити рідних.

Він сказав це коротко й мужньо.

– Якби ви бачили тоді капітана! Він щодня приходив до мене після найдовших маршів, у вкритому курявою мундирі, як був. Таке можливе тільки в армії! За ці важкі дні ми стали справжніми товаришами. Ця сигара ще від нього. А коли потім йому довелося сказати мені, що полковий лікар хоче мене увільнити, то це був один з тих моментів у житті, які не забуваються. У капітана і в мене стояли сльози в очах.

Всі були зворушені. Дідеріх хоробро озирнувся.

– Ну, тепер, отже, доводиться знову звикати до цивільного життя. За ваше здоров’я!

Він і далі зубрив, а в суботу випивав з новотевтонами. Знову з’явився й Вібель. Він уже був асесором, збирався стати прокурором і говорив лише про «крамольні тенденції», про «ворогів батьківщини» і також про «ідеї християнського соціалізму». Він сказав новакам, що час зайнятися політикою. Йому відомо, що це вважається за плебейство, але вороги змушують до цього. В русі беруть участь такі феодали-аристократи, як його друг, асесор фон Барнім. Пан фон Барнім, можливо, найближчим часом ушанує новотевтонів своїм візитом.

Той і справді прийшов і зразу скорив усі серця, поводячися з усіма, як рівний з рівними. У нього було темне пряме з проділом посередині волосся, вигляд і манери ревного урядовця, говорив він діловито, але наприкінці промови очі його набули мрійного виразу, і, тепло потиснувши руки, він скоро пішов. Після його візиту всі новотевтони прийшли до одностайного висновку, що єврейський лібералізм – це перше насіння соціал-демократичної зарази і що німці-християни повинні згуртуватися навколо придворного пастора Штекера. Дідеріх, як і всі інші, не зовсім ясно уявляв собі, що це за «перше насіння», а під соціал-демократією розумів тільки загальну дільбу. Цього вистачало йому. Але фон Барнім запрошував до себе всіх, хто бажав докладніших пояснень, і Дідеріх не простив би собі, якби втратив таку принадну для себе нагоду.

У своїй старомодній холодній квартирі старого парубка фон Барнім прочитав йому цілу лекцію. Його політичною метою було станове народне представництво, як за щасливих часів середньовіччя: рицарство, духівництво, промисловці, ремісники. Ремесло – кайзер справедливо цього вимагав – мусить знову піднятися на височінь, як перед Тридцятилітньою війною. Ремісницькі спілки мають пильнувати богобоязливості і моральності. Дідеріх палко висловлював свою згоду. Це відповідало його натурі: стверджував себе в житті не особисто, а корпоративно, як офіційного члена стану, професійної групи. Він уже бачив себе депутатом від паперової промисловості. Звичайно, єврейським сугромадянам не було місця в ідеальному устрої пана фон Барніма; адже вони – втілення принципів безладу й розпаду, хаосу, неповаги: принципів самого зла. Його побожне обличчя покривилося від ненависті; відчув її й Дідеріх.

– Кінець кінцем, – мовив він, – сила на нашому боці, ми можемо їх вигнати. Німецька армія…

– От у тому й справа, – підхопив, бігаючи кімнатою, пан фон Барнім. – Чи для того ми провадили переможну війну, щоб мій спадковий маєток був проданий якомусь там Франкфуртерові?

Приголомшений Дідеріх ще не встиг відповісти, як задзвонили, і пан фон Барнім сказав:

– Це мій перукар, за нього я теж збираюся взятися.

Він помітив Дідеріхове розчарування і додав:

– Звичайно, з такою людиною у мене розмова інша. Але кожен з нас повинен посильно шкодити соціал-демократії і перетягати маленьких людей до табору нашого християнського кайзера. Внесіть і ви свою лепту.

І аудієнція була скінчена. Виходячи, Дідеріх почув, як перукар сказав:

– Ще один старий клієнт, пане асесоре, перейшов до Ліблінга тільки тому, що Ліблінг нещодавно поставив мармурові столики.

Коли Дідеріх переказав цю розмову Вібелеві, той відповів:

– Це все чудово, і я схиляюся перед ідеальними поглядами мого друга фон Барніма, але це довго ні на крок не зрушить нас з місця. Бачте, навіть Штекер із власного досвіду в Льодовому палаці розчолопав, що таке демократія, хоч як там вона себе називає – християнською чи нехристиянською. Справа зайшла надто далеко. Тепер лишається тільки одне: діяти, поки влада в наших руках.

І Дідеріх з полегкістю погодився. Ходити й вербувати християн здалося йому справою трохи неприємною.

– «Соціал-демократію я беру на себе», – сказав кайзер. – Вібелеві очі заблищали грізно, як у кота. – Чого ж вам треба ще? Солдати підготовлені до того, що їм, мабуть, доведеться стріляти в своїх любих родичів. Отже? Можу вас повідомити, мій друже, що ми стоїмо напередодні великих подій.

Побачивши велику Дідеріхову цікавість, Вібель додав:

– Те, про що мені пощастило дізнатися через мого кузена фон Кляпке…

Вібель зробив паузу. Дідеріх клацнув каблуками.

– …ще не підлягає розголосові. Зазначу тільки, що вчорашнє висловлювання його величності – «критиканів як-найпокірніше просять струсити порох Німеччини із своїх ніг» – було пересторогою, до якої треба поставитися з усією серйозністю.

– Справді? Ви так гадаєте? – сказав Дідеріх. – В такому разі мені справді дуже не пощастило: саме тепер я змушений був піти з армії його величності. Дозволю собі сказати, що я б до кінця виконав свій обов’язок щодо внутрішнього ворога. На армію, наскільки мені відомо, кайзер може звіритися.

В ці холодні й вогкі лютневі дні 1892 року він багато часу збував на вулиці, чекаючи великих подій. На Унтер ден Лінден щось змінилося, хоч було ще неясно, що саме. На перехрестях стояли кінні поліціянти й також чекали. Перехожі вказували один одному на величезні скупчення поліції. «Безробітні!» Люди зупинялися, щоб подивитися на них. Вони йшли з північної частини міста невеличкими групами, повільним, розміреним кроком. На Унтер ден Лінден вони зупинялися, наче розгубившись, радилися поглядами і повертали до палацу. Там вони, засунувши руки в кишені і піднявши плечі, мовчки стояли під дощем, що падав на їхні вилинялі пальта, а проїжджі екіпажі обхляпували їх болотом. Деякі з них стежили очима за перехожими офіцерами, дамами в довгих шубах, у колясках, чоловіків, які припленталися сюди з Буррштрасе, і їхні обличчя не виражали нічого – ні погрози, ні навіть цікавості, ніби вони прийшли сюди не дивитися на інших, а показати себе. А деякі не зводили очей з вікон палацу. Вода струмочками стікала по їхніх зведених догори обличчях. Кінний поліціянт з криком відтискав їх від палацу на другий бік вулиці або до найближчого рогу, але за хвилину вони вже знову стояли на тому ж місці, і здавалося, що між цими широкими змарнілими обличчями, освітленими тьмяним заходом сонця, і непохитним темним муром зяє величезна безодня.

– Не розумію, – казав Дідеріх, – чому поліція не діє енергійніше! Адже ж це банда бунтівників.

– Не турбуйтеся, – заперечував Вібель, – поліція одержала точні інструкції. Там, нагорі, провадять добре продуману політику, запевняю вас. Далеко не завжди бажано, щоб такі гнійники на тілі держави були виведені на самому початку. Їм дають доспіти, а тоді вже беруться за роботу!

Гнійник, про який говорив Вібель, день у день достигав усе більше, і двадцять шостого він, очевидно, прорвав. Демонстрації безробітних, здавалося, мали цього дня певну мету. Відтиснені на одну з північних вулиць, безробітні, раніше ніж їм встигали перетяти дорогу, пробивалися ще більшими гуртами із сусідньої. На Унтер ден Лінден їхні колони з’єднувалися; поліція розганяла їх, а вони зливалися знову, доходили до палацу, відступали і знову поверталися до нього, мовчазно і невтримно, мов ріка, що вийшла з берегів. Рух екіпажів припинився, пішоходи застрявали, втягнені цією повільною повінню, що в ній потопала площа, цим каламутним і сірим морем бідняків, яке вперто котилося вперед, з глухим гомоном, підносячи, ніби щогли загиблих кораблів, держална прапорів: «Хліба! Праці!» Виразніший гул виривався з глибин то тут, то там: «Хліба! Праці!» Линучи над юрбою, він наростав, немов з грозової хмари: «Хліба! Праці!» Натиск кінної поліції – море запінилося, відринуло, залунали жіночі голоси в тім хаосі, пронизливі, як сигнальні свистки: «Хліба! Праці!»

Біжать, збивають одне одного з ніг, змітають юрбу роззяв біля пам’ятника Фрідріхові. Але в них роззявлені роти; з дрібних чиновників, які не можуть дістатися до своєї служби, летить порох, ніби їх витрушують. Хтось із покривленим обличчям, якого Дідеріх не пізнає, кричить: «Тепер усе піде інакше! Будуть бити жидів!» – і людина зникла раніше, ніж Дідеріх устиг збагнути, що це пан фон Барнім. Він хоче кинутися слідом за ним, але натовп жбурляє його до вікна кав’ярні, він чує брязкіт розбитої шибки, і якийсь робітник кричить: «Нещодавно вони вигнали мене звідси, бо на мені не було циліндра і мої тридцять пфенігів пропали», – і лізе крізь вікно до кав’ярні, де люди, стикаючись серед перекинутих столиків, падають животами на підлогу, всіяну уламками, і голосно верещать:

– Не впускайте більше нікого! Нам нічим дихати!

Але до кав’ярні ще і ще лізуть люди.

– Поліція натискає!

Крізь вікно видно, що середина вулиці вільна, очищена, ніби для тріумфального походу. Раптом хтось каже:

– Це ж Вільгельм!

І Дідеріх знов опинився на вулиці. Ніхто не знав, як це сталося: раптом люди дістали змогу йти тісною юрбою на всю широчінь вулиці і по обидва боки коня, на якому сидів кайзер – сам кайзер! Дивилися на нього і йшли за ним. Клубки галасливих людей розплутувалися, вони прилучалися до юрби. Всі дивилися на нього. Темний потік, безформний, безладний, безмежний, а над ним світла пляма: молодик у шишаці, кайзер. Вони бачили, що змусили його вийти з палацу. Вони кричали: «Хліба! Праці!» – доти, поки він з’явився. Ніщо не змінилося, тільки він був тут, і вони вже йшли за ним, як на парад на Темпельгофське поле.

З боків, де ряди були рідші, гарно одягнені люди говорили одне одному:

– Ну, дякувати богові, він знає, чого хоче.

– Чого ж він хоче?

– Показати цій банді, у чиїх руках влада! Він пробував узяти їх добром і навіть задалеко пішов у своїх поступках два роки тому. Вони знахабніли.

– Страху він не знає, це треба визнати. Друзі мої, це історичний момент!

Дідеріх почув ці слова і здригнувся. Старий чоловік, який проказав їх, звертався й до нього. У старого були сиві бакенбарди, а на грудях – залізний хрест.

– Молодий чоловіче, – сказав він, – про те, що сьогодні вчинив наш блискучий молодий кайзер, діти читатимуть у підручниках. Згадаєте моє слово!

Багато хто йшов, випнувши груди, з урочистим обличчям. Вершники, що поступали за кайзером, трималися з крайньою рішучістю, але спрямовували своїх коней крізь юрбу з таким виглядом, ніби всіх цих людей зібрано тут як статистів для вистави за участю найясніших осіб; іноді вони кидали погляди навкруги, ніби бажаючи перевірити враження, яке вони справляють на публіку. Сам він, кайзер, бачив тільки себе й свій подвиг. Його риси застигли в глибокій серйозності, його погляд блискав над зачарованими ним тисячами людей. Він мірявся силами з ними, помазаник божий, з повсталими рабами! Сам-один і без охорони зважився він вийти до них, сильний тільки своїм помазанням. Вони могли підняти на нього руку, якщо на те була воля всевишнього; він офірував собою задля священного обов’язку. Коли ж бог за нього, тоді хай вони бачать це! Тоді вони навіки збережуть у своїх серцях спогад про його діяння і згадку про власне безсилля!

Поруч з Дідеріхом ішов молодик у крислатому капелюсі художника, він сказав:

– Знаємо ми це. Наполеон у Москві, що сам ходив серед народу.

– Але ж це велично! – заявив Дідеріх, і голос його урвався.

Молодик знизав плечима.

– Комедія, і досить кепська.

Дідеріх поглянув на нього, силкуючись блискати очима, як кайзер.

– Ви, певно, теж із таких.

Він не зміг би сказати з яких. Він тільки відчував, що зараз, уперше в житті, йому випала нагода захистити добру справу від ворожої огуди. Хоч він і був збуджений, проте встиг обвести поглядом молодикові плечі: вони були не широкі. До того ж навколо звучали осудливі зауваження. Тоді Дідеріх перейшов у наступ. Своїм черевцем він припер ворога до стінки і вдарив по його крислатому капелюхові. Інші теж почали душпелити кулаками. Незабаром і капелюх, і сам художник лежали на землі. Протискуючись уперед, Дідеріх кинув своїм поплічникам:

– Цей, певно, ухилився від військової служби! Рубців на ньому також нема!

Старий чоловік з бакенбардами і залізним хрестом знов опинився поряд, він потис Дідеріхові руку:

– Браво, молодий чоловіче, браво!

– Як тут не розлютитися? – сказав Дідеріх, ще важко зводячи дух. – Коли людина зважується спаскудити нам історичний момент.

– Ви були на військовій службі? – спитав старий.

– Я мріяв назавжди лишитися в лавах нашої армії, – сказав Дідеріх.

– Авжеж! Але Седан буває не щодня! – старий торкнувся свого залізного хреста. – Це судилося нам!

Дідеріх випростався, він показав на приборканий народ і кайзера.

– Це варто Седана!

– Авжеж! – сказав старий.

– Дозвольте, вельмишановний пане! – крикнув хтось, розмахуючи записником. – Ми повинні написати про це. Картина настрою, розумієте? Ви, здається, відлупцювали «товариша»?

– Пусте, – Дідеріх досі ще задихався. – На мою думку, пора взятися за внутрішнього ворога. Наш кайзер з нами.

– Чудово, – сказав репортер і записав: «Юрба глибоко схвильована, люди всіх станів висловлюють свою безмірну відданість і непохитне довір’я найяснішій особі».

– Слава! – закричав Дідеріх, бо закричали всі, і підхоплений могутнім потоком людей, які так само кричали, він раптом опинився перед Бранденбурзькими воротами. За два кроки попереду нього у ворота в’їхав кайзер. Дідеріх міг би зазирнути йому в обличчя, побачити кам’яні риси та блискаючий погляд; але він так кричав, що перед очима у нього все розпливалося. Сп’яніння, сильніше і ще прекрасніше, ніж від пива, підіймало його навшпиньки, несло в повітрі. В стані бурхливого екстазу він махав капелюхом високо над юрбою, піднесений до небес, де кружляють наші найвищі почуття. Там, під склепінням брами, яка бачила стільки переможних в’їздів, з лицем скам’янілим та блискаючим, поступала на коні влада! Та влада, яка нас топче і чиї копита ми цілуємо! Яка топче голод, непослух і зневагу! Перед якою ми безсилі, бо всі любимо її! Яка в нас у крові, бо покірливість у нашій крові! Ми – атом її, безмежно мала молекула чогось, що вона виплюнула! І, бувши кожен зокрема нулем, ми стрункими лавами – «Нова Тевтонія», армія, чиновництво, церква і наука, промислові об’єднання і могутні організації – конусоподібно зводимося до вершини, де стоїть вона, скам’яніла та блискаюча! Жити в ній, прилучитися до неї, бути невблаганним до тих, хто не з нею, і тріумфувати, навіть коли вона душить нас своєю п’ятою: бо саме цим усправедливлює вона нашу любов!

…Один з поліціянтів, ланцюг яких охороняв ворота, так штовхнув Дідеріха в груди, що йому перехопило подих; але очі його світилися таким захватом перемоги, наче він сам проїздив повз усіх цих приборканих злидарів, які давилися власним голодом. За ним! За кайзером! Усіх хвилювали ті ж самі почуття, що й Дідеріха. Ланцюг поліціянтів не міг устояти проти такої навали почуттів; його прорвали. По той бік воріт стояв другий ланцюг. Довелося звернути, дістатися до Тіргартена околясом, шукати пролазки. Знайшов її небагато хто; Дідеріх був сам, коли вибіг на дорогу для верхової їзди назустріч кайзерові, який також був сам. Людина, охоплена фанатизмом, забризкана болотом, у подертій одежі, із здичавілим поглядом. Кайзер з коня блиснув на нього очима, пронизуючи його поглядом. Дідеріх зірвав з голови капелюха, широко роззявив рота, але крику не було. З розбігу круто зупинившись, він послизнувся, з усього маху гепнувся в калюжу і лежав, задерши ноги, весь заляпаний болотом. Кайзер зареготав. Це – монархіст, вірнопідданий! Кайзер обернувся до своїх супутників і ляснув себе по стегну, далі регочучи. Дідеріх із своєї калюжі дивився йому вслід, все ще широко роззявивши рота.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Він так-сяк почистився і пішов назад. На одній з лав сиділа дама; Дідеріх нехотя проходив повз неї. До того ж вона пильно дивилася на нього. «Дурепа!» – сердито подумав він. Але тут він побачив, що в неї дуже перелякане обличчя, і пізнав Агнесу Геппель.

– Я щойно зустрівся з кайзером, – сказав він одразу.

– З кайзером? – перепитала вона, ніби з іншого світу.

Він поквапливо, з широкими, незвичними рухами почав виповідати все, що душило його. Наш блискучий молодий кайзер зовсім один серед розлючених бунтівників. Вони зруйнували кав’ярню. Дідеріх сам там був! На Унтер ден Лінден він став на кривавий бій за свого кайзера! З гармат слід би було стріляти по них!

– Але робітники голодують, – боязко сказала Агнеса. – Адже вони теж люди.

– Люди? – Дідеріх вирячив очі. – Вони – внутрішній ворог!

Він побачив, що на Агнесиному обличчі знову відбився переляк, і трохи заспокоївся.

– Ну, якщо ви задоволені з того, що через цю наволоч довелося закрити прохід по всіх вулицях…

Ні, для Агнеси це було дуже неприємно. Вона поїхала до центру міста по куплю, а коли схотіла повернутися на Блюхерштрасе, то виявилося, що омнібуси не ходять і ніде не можна пройти. Її відіпхнули аж сюди. Зараз так холодно і вогко, батько буде тривожитися; що їй робити? Дідеріх пообіцяв, що все залагодить. Вони разом пішли далі. Він не знав, про що з нею говорити, і лише повертав голову то в один, то в другий бік, ніби шукаючи дороги. Вони були самі серед голих дерев і мокрого опалого листя. Куди поділися вся його недавня мужність і високі почуття? Він почувався ніяково, так само, як під час останньої прогулянки з Агнесою, коли, діставши пересторогу від Мальмана, скочив до омнібуса і втік. Саме цієї хвилини Агнеса сказала:

– Ви давно, дуже давно не були у нас. Тато ж писав вам?

Дідеріх розгублено відповів, що його батько помер. Агнеса висловила своє співчуття, а потім знову спитала, чому він перестав приходити до них тоді, три роки тому.

– Правда, вже майже три роки?

Дідеріх опанував себе. Життя корпорації захопило його цілком. У ній панує надзвичайно сувора дисципліна.

– А потім я відбував військовий обов’язок.

– О! – Агнеса подивилася на нього. – Он скільки ви встигли за цей час! А тепер ви, певно, вже доктор?

– Сподіваюся скоро бути.

– Ви майже зовсім не змінилися.

Він невдоволено дивився перед себе. Його рубці, його широка фігура, вся набута ним мужність: хіба для неї це ніщо? Вона навіть не помітила цього?

– Зате ви змінилися, – грубо сказав він. На її блідому, на диво худому обличчі виступила легка червінь, навіть маленький загнутий ніс, укритий ластовинням, трохи почервонів.

– Так. Я часом хворію, але це минеться.

Дідеріх пожалкував, що був з нею негречний.

– Я, звичайно, хотів сказати, що ви стали ще красивішою, – і він глянув на її руде волосся, яке вибивалося з-під капелюшка і здавалося ще пишнішим від того, що обличчя схудло. Тут він пригадав своє минуле приниження і те, як усе тепер змінилося. Він сказав зачіпливо:

– А як поживає пан Мальман?

Агнеса зневажливо скривилася.

– А ви ще пам’ятаєте його? Якби я його зустріла зараз, то не звернула б на нього уваги.

– Справді? Але ж тепер у нього бюро видачі патентів і він міг би одружитися.

– Хай так!

– Однак раніше ви цікавилися ним.

– Чому ви так думаєте?

– Він завжди вам щось дарував.

– Я воліла б нічого не брати у нього, але тоді… – вона віп’яла очі в дорогу, в торішнє мокре листя, – тоді б я не змогла приймати й ваших подарунків.

І вона злякано замовкла. Дідеріх відчував, що на них обох ліг якийсь тягар, і так само мовчав.

– Ну, про такі дрібниці не варто й говорити, – видушив він із себе. – Кілька квітів. – І з новим обуренням: – Мальман подарував вам навіть браслета.

– Я ніколи не ношу його, – сказала Агнеса.

У нього раптом закалатало серце і з язика зірвалося:

– А якби він був від мене?

Відповіді не було; він затамував подих. Потім вона ледве чутно мовила:

– Тоді носила б.

Після цього вони зразу прискорили крок і не обмінялися більше жодним словом. Вони дійшли до Бранденбурзьких воріт, побачили, що Унтер ден Лінден заповнена грізною юрбою поліціянтів, і поквапливо повернули на Доротеєнштрасе. Тут людей було мало, Дідеріх уповільнив ходу і засміявся.

– Власне, це дуже кумедно. Бо ж усе, що Мальман вам дарував, було куплено на мої гроші. Він відбирав у мене останні пфеніги, я був тоді ще зовсім жовторотим хлопчаком.

Вони зупинилися.

– О! – і вона глянула на нього, її золотисто-карі очі замерехтіли. – Який жах! Ви мені пробачите це?

Він посміхнувся з виглядом переваги.

– Все це давня історія, гріхи молодості.

– Ні, ні, – збентежено повторювала вона.

Тепер головне, сказав він, як їй потрапити додому. Пройти далі було неможливо. Омнібусів також не було видно.

– Мені дуже шкода, але вам доведеться ще трохи понудьгувати в моєму товаристві. Між іншим, я живу тут поряд. Ви могли б зайти до мене, принаймні не мокли б під дощем. Але, звичайно, для панночки це незручно.

У неї все ще був той самий благальний погляд.

– Ви такий добрий, – сказала вона, часто дихаючи, – ви такий благородний. – Вони вже входили до під’їзду. – Адже я можу довіритися вам?

– Я знаю, чого від мене вимагає честь моєї корпорації, – сказав Дідеріх.

Їм довелося пройти повз кухню, але там нікого не було.

– Скиньте, будь ласка, пальто, – лагідно запропонував Дідеріх. Він стояв, не дивлячись на Агнесу, і переступав з ноги на ногу, поки вона знімала з голови капелюшка.

– Я піду скажу хазяйці, щоб вона приготувала чай.

Він уже обернувся був до дверей, та раптом відсахнувся. Агнеса схопила його руку й поцілувала її.

– Що ви, панно Агнесо! – страшенно перелякавшись, пробурмотів він і, ніби втішаючи, обняв її за плечі; тоді вона зронила голову на його плече. Він притис губи до її волосся, досить міцно, вважаючи це за свій обов’язок. Від дотику його губ тіло її затремтіло і забилося, наче під ударами. Крізь тонку блузку відчувалась його теплота і вогкість. Дідеріхові стало жарко, він поцілував Агнесу в шию. І раптом її обличчя наблизилося до нього: спраглі уста, напівзаплющені очі і такий вираз, якого він ніколи не бачив і від якого у нього запаморочилася голова.

– Агнесо! Агнесо, я кохаю тебе, – сказав він, наче щось змушувало його до цього. Вона не відповіла, з її відкритого рота виривалося часте тепле дихання, і він відчув, що вона падає, він поніс її, і йому здавалося, що вона тане у нього в обіймах.

Потім вона сиділа на дивані і плакала.

– Не май на мене зазле, Агнесо, – просив Дідеріх.

Вона звела на нього свої мокрі очі.

– Я ж плачу від щастя, – сказала вона. – Я так довго чекала на тебе.

– Навіщо? – спитала вона, коли він хотів застебнути їй блузку. – Навіщо ти вже закриваєш мене? Хіба я більше не подобаюся тобі?

Він запротестував.

– Я цілком усвідомлюю взяту на себе відповідальність.

– Відповідальність? – сказала Агнеса. – Хто говорить про це? Я три роки кохаю тебе. Ти ж цього не знав. Мабуть, уже так судилося!

Дідеріх, засунувши руки до кишені, подумав: «Така доля легковажних дівчат». Водночас йому хотілося ще раз почути її освідчення.

– Значить, ти насправді кохала мене, тільки мене?

– Я бачила, що ти не віриш у це. Як то було страшно для мене, коли ти перестав приходити до нас, і я зрозуміла, що всьому кінець. Це було так страшно! Я хотіла написати тобі, піти до тебе. Але мені забракло мужності, бо я перестала подобатися тобі. Я була в такому тяжкому стані, що татові довелося вирушити зі мною в подорож.

– Куди? – спитав Дідеріх. Але Агнеса, не відповівши, знову пригорнула його до себе.

– Кохай мене! Я не маю нікого, крім тебе!

Дідеріх подумав зніяковіло: «Небагато ж ти маєш». Агнеса багато втратила в його очах, відколи він пересвідчився, що вона кохає його. До того ж, казав він собі, дівчині, здатній на такі вчинки, не можна довіряти.

– А Мальман? – в’їдливо спитав він. – Дещо в тебе все ж таки з ним було. Ну, облишмо його, – сказав Дідеріх, коли вона з жахом випросталася, і постарався загладити свою вихватку. Адже ж і він, мовляв, так само ще не спам’ятався від щастя.

Вона одягалася дуже повільно.

– Між іншим, твій батько, певно, не знатиме, що й подумати, – зауважив Дідеріх.

Вона тільки знизала плечима. Коли вона була готова і він уже відчинив двері, вона ще раз зупинилася і довгим, боязким поглядом обвела кімнату.

– Може статися, – сказала вона, звертаючись до самої себе, – що я більше ніколи сюди не прийду. У мене таке відчуття, наче сьогодні вночі я помру.

– Ну, що ти? – сказав з болем Дідеріх.

Замість відповісти вона знову пригорнулася до нього, притискуючись устами до його уст, грудьми до його грудей, і ніби зрослася з ним від стегон до стіп. Дідеріх терпляче чекав. Нарешті вона відірвалася від нього, розплющила очі й сказала:

– Не думай, що я чогось від тебе вимагаю. Я кохаю тебе, все інше мені байдуже.

Він запропонував найняти візника, але вона захотіла піти пішки. Дорогою він розпитував про її сім’ю і про спільних знайомих. І тільки на майдані Бель-Альянс зненацька захвилювався і трохи хриплим голосом мовив:

– Зрозуміла річ, я й не думаю ухилятися від свого обов’язку перед тобою. Але поки що, ти розумієш, я ще нічого не заробляю, я повинен спочатку закінчити освіту, поїхати додому і ознайомитися із своєю фабрикою…

Агнеса відповіла вдячно і спокійно, ніби їй вділили комплімента:

– Буде чудово, якщо я згодом зможу стати твоєю дружиною.

Коли вони повернули на Блюхерштрасе, він зупинився й нерішуче зауважив, що йому, мабуть, краще повернутися назад. Вона сказала:

– Ти боїшся, що нас можуть побачити? Це нічого не змінить, бо мені все одно доведеться розповісти вдома, що я зустріла тебе і ми разом чекали в кав’ярні, поки не відновиться рух.

«Ну, брехати вона вміє», – подумав Дідеріх. Вона додала:

– В неділю приходь до нас обідати, неодмінної приходь.

Це було вже занадто, він скипів:

– Щоб… я?.. До вас?

Вона всміхнулася ніжно й лукаво:

– Інакше не можна. Якщо нас коли-небудь побачать разом… Хіба ти не хочеш, щоб я знову прийшла?

О, так, цього він хотів! А проте їй довго довелось умовляти його, поки він пообіцяв прийти. Коло під’їзду він манірно вклонився їй, різко відвернувся й подумав: «Неймовірно хитрі ці жінки, з цією я довго водитися не буду». Тим часом він з прикрістю згадав, що час іти до пиварні. Його поривало додому, він сам не знав чому. Замкнувши за собою двері своєї кімнати, він зупинився і втупив очі в темряву. Раптом він простяг руки, підвів лице і з довгим зітханням сказав:

– Агнесо!

Він почував себе оновленим, легким, ніби відірваним від землі. «Я неймовірно щасливий», – думав він. І ще: «Ніколи в житті я вже не матиму такої втіхи!» Він зрозумів, що до цього часу, до цієї хвилини сприймав усе невірно, невірно оцінював усе. Там, у пиварні, вони тепер п’ють і бундючаться. Євреї або безробітні – яке йому до них діло, за віщо йому їх ненавидіти? Дідеріх був навіть готовий любити їх! Невже це він, він сам, збув дня у цій тисняві, серед людей, яких вважав за ворогів? Адже ж вони люди, Агнеса сказала правду! Невже він побив людину за кілька слів, вихвалявся, брехав, по-дурному знесилився і, нарешті, обдертий і ошалілий, гепнувся в грязюку перед якимсь чоловіком на коні, перед кайзером, який поглузував з нього? Він зрозумів, що до того, як прийшла Агнеса, він провадив безпорадне, нікчемне і сіре життя. Прагнення, які тепер здавалися чужими, почуття, яких він тепер соромився, і жодної людини, кого б він кохав, – поки не прийшла Агнеса! «Агнесо! Люба Агнесо, ти не знаєш, як я кохаю тебе!» Але вона дізнається про це. Він відчував, що ніколи не зуміє висловити цього так добре, як цієї хвилини, і написав їй листа. Він написав, що й він сам ці довгі три роки чекав на неї і що не мав ніякої надії, бо вона надто прекрасна для нього, надто гарна й добра; що про Мальмана він навіював усе собі з боягузтва і впертості; що вона свята, і тепер, коли вона спустилася до нього, він лежить коло її ніг. «Підніми мене, Агнесо, я можу бути сильним, я відчуваю це, і я присвячу тобі все своє життя!» Він заплакав, припав лицем до диванної подушки, котра ще зберігала її пахощі, і заснув, схлипуючи, як колись у дитинстві.

Ранком він, звичайно, здивувався і був неприємно вражений, побачивши себе не в ліжку. Він згадав, яка велика подія сталася в його житті, і серце його солодко завмерло. Але разом з тим у нього зародився сумнів – чи не занадто він переборщив учора в листі. Він перечитав його: все це дуже добре, і справді можна було загубити голову, несподівано ставши коханцем такої чудової дівчини. Шкода, що її немає зараз тут, як би він приголубив її! Та листа краще все ж таки не надсилати. Це було б необережно з усіх міркувань. Ще, так і дивись, потрапить до рук татуся Геппеля… Дідеріх замкнув листа до шухляди письмового стола. «Вчора я навіть поїсти забув!» Він замовив собі щедрий сніданок. «І курити не хотілося, щоб не заглушити її запаху. Все це дурниці. Так не можна». Він закурив сигару і пішов до лабораторії. Те, що у нього було на серці, він поклав вилити краще не в словах – такі пишні слова не гідні мужчини і недоречні, – а в музиці. Він узяв унаєм рояль і набагато успішніше, ніж колись на уроках музики, зайнявся Бетховеном і Шубертом.

У неділю, коли він подзвонив біля дверей Геппелів, Агнеса сама відчинила йому.

– Служниця не може відійти від плити, – сказала вона, але погляд виказував її цілком.

Дідеріх зніяковіло опустив очі на срібний браслет, яким вона побрязкувала, немов бажаючи привернути його увагу.

– Не пізнаєш? – шепнула Агнеса. Він почервонів.

– Той, що його подарував Мальман?

– Не Мальман, а ти! Я наділа його вперше.

Вона швидко й гаряче потисла йому руку, потім відчинила двері до вітальні. Пан Геппель обернувся:

– А, от і наш утікач! – Та як тільки він побачив Дідеріха, вираз його обличчя змінився, він пожалкував про свою фамільярність. – їй-богу, я б не пізнав вас, пане Геслінгу!

Дідеріх подивився на Агнесу, немовби кажучи: «От бачиш? Він помітив, що я вже не таке дурне хлоп’я».

– А у вас усе по-старому, – мовив Дідеріх, вітаючися з сестрами і Геппелевим шуряком. Але насправді він бачив, що всі дуже постаріли, особливо сам пан Геппель, який мав уже не такий бадьорий вигляд, як колись, а масні щоки його сумно обвисли. Діти підросли, і в кімнаті ніби когось не вистачало.

– Так, так, – завершив вступну розмову пан Геппель, – час спливає, але добрі друзі завжди знаходять один одного.