Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 27 страниц)

– Цей дядько там нагорі, – він закинув голову і вказав на стелю, за якою, очевидно, жив його принципал, – може торгувати тут чим він хоче. Мене це не обходить. Я провчився шість семестрів і належав до високоаристократичної корпорації не для того, щоб тепер стояти тут і продавати зубні щітки.

– А для чого ж ви тут? – спитала Густа, помітно сторопівши.

На це Горнунг громовим голосом велично відповів:

– Я тут для рецептури!

І Густа відчула себе остаточно переможеною; вона повернулася до виходу. Але коло дверей зупинилась і зробила останню спробу:

– З губками, певне, справа стоїть так само?

– Так само, – погодився Горнунг.

Очевидно, Густа тільки на це й чекала, щоб розгніватися не на жарт. Вона випнула груди і вже хотіла вибухнути обуренням, але тут саме наспів Дідеріх. Він визнав, що друг його цілком слушно поклав оберігати гідність «Нової Тевтонії» і високо тримати її прапора. Коли ж хтось потребує губки, він може взяти її сам, а гроші покласти на прилавок, – що Дідеріх тут-таки й зробив. Готліб Горнунг у цей час походжав осторонь і насвистував, ніби він був сам-один. Потім Дідеріх запитав, як досі йшлося його другові. На жаль, доля не всміхалася йому, бо Горнунг незмінно відмовлявся продавати губки і зубні щітки, отже, його звільнили вже з п’яти аптек. Проте він має твердий намір і надалі обстоювати свої погляди, ризикуючи втратити і своє теперішнє місце.

– От, подивися на вихованця «Нової Тевтонії!» – сказав Дідеріх Густі; і вона глянула на нього.

Дідеріх зі свого боку теж не проминув нагоди розповісти все те, що пережив і чого досяг. Він звернув другову увагу на свій орден, повертів перед ним Густу і назвав цифру її капіталу. Кайзер, чиї вороги й ганьбителі завдяки Дідеріхові сиділи під міцним замком, щойно був у Римі і, знов-таки завдяки Дідеріхові, уникнув небезпеки, яка загрожувала його особі. Газети, щоб не викликати паніки при дворах і на біржі, писали про пригоду, як про вибрик якогось божевільного, але, «кажучи під секретом, у мене є підстави підозрівати широко розгалужену змову. Ти, звичайно, розумієш, Горнунгу, що інтереси націоналізму вимагають у цій справі подвійної стриманості, ти ж безперечно теж націоналіст». Горнунг, звісно, був націоналістом, і Дідеріх тут-таки повідав йому про те виняткової важливості завдання, яке змусило його урвати зненацька свою весільну подорож. У Нецігу треба провести кандидата від націоналістів. Не слід закривати очей на труднощі. Неціг – фортеця вільнодумства, крамола підважує основи… Тут Густа пострахала, що сама поїде з багажем додому. Дідеріх устиг ще тільки впоспіху запросити друга до себе сьогодні ж увечері, він має до нього невідкладну справу. Сідаючи в дрожку, він бачив, як один із шибайголів, що чекали на вулиці, увійшов до аптеки і зажадав зубної щітки. У Дідеріха майнула думка, що Готліб Горнунг через свій потяг до аристократизму, такий згубний при продажі губок і зубних щіток, може бути цінним спільником у боротьбі проти демократії. Але це був найменший з його невідкладних клопотів. Старій пані Геслінг було дозволено тільки нашвидку пролити кілька сльозинок, потім їй довелося знову забратися на верхній поверх, де раніше містилися лише служниці і мокра білизна і куди тепер Дідеріх виселив свою матір та Еммі. Ще не змивши дорожнього пороху з обличчя, він бічними вулицями подався до фон Вулькова, з неменшою обережністю викликав до себе Наполеона Фішера і, крім того, вжив потрібних заходів, щоб негайно зустрітися з Кунце, Кюнхеном і Ціліхом.

Неділя заважала його планам; майора насилу відірвали від партії в кеглі, пасторові довелось відмовитися від родинної прогулянки з Кетхен і асесором Ядасоном, а вчитель уже стояв до розказу своїм двом похлібникам, які встигли напоїти його. Нарешті пощастило зібрати всіх у приміщенні Товариства воїнів, і Дідеріх, не гаючи часу, оголосив їм, що потрібно висунути кандидата від націоналістів і що, беручи до уваги стан речей, мова може йти тільки про майора Кунце. «Слава!» – зразу ж закричав Кюнхен, але брови Кунце зійшлися ще грізніше:

– Ви, мабуть, уважаєте мене за плохуту, – проскреготав він. – Ви гадаєте, що мені страшенно кортить осоромитися. Кандидат від націоналістів у Нецігу! Мене не обходить, що його чекає! Я абсолютно певен у провалі націоналістів!

Дідеріх ніяк не погоджувався з ним.

– У нас є Товариство воїнів; будь ласка, панове, пам’ятайте про це. Товариство воїнів – неоціненна оперативна база. Звідси ми по прямій лінії проб’ємося, коли можна так висловитись, до пам’ятника кайзерові Вільгельму, а там буде виграний і весь бій.

– Слава! – крикнув знову Кюнхен.

Але інші захотіли дізнатися, до чого тут пам’ятник, і Дідеріх повідав їм свою ідею, не сказавши, звичайно, про те, що пам’ятник був предметом змови між ним і Наполеоном Фішером. Він тільки натякнув на те, що вільнодумний притулок для немовлят не користується популярністю і багатьох виборців можна перетягти на бік націоналістів, коли пообіцяти їм, що спадщину старого Кюлемана буде витрачено на пам’ятник кайзерові Вільгельму. Насамперед це дасть роботу великій кількості ремісників і сприятиме пожвавленню в місті, відкриття такого пам’ятника принадить багато народу. Можна сподіватися, що Неціг втратить свою погану славу демократичного багна і грітиметься в промінні монаршої ласки. Тут Дідеріх згадав про свою угоду з фон Вульковом, про яку так само волів краще мовчати.

– А тому, хто так багато зробив і здобув для нас усіх, він натхненно вказав на Кунце, – тому наше рідне старе місто, безперечно, також спорудить колись пам’ятник. Він і Вільгельм Великий будуть споглядати один одного.

– І показувати один одному язика, – підхопив майор, зневіри якого не можна було захитати. – Коли ви вважаєте, що мешканці Неціга тільки й чекають на того великого діяча, який з фанфарами і барабанним боєм поведе їх до націоналістичного табору, то чому ви самі не хочете бути цим великим діячем? – І він пильно глянув Дідеріхові у вічі. Але чесні Дідеріхові очі розплющилися ще ширше; він приклав руку до серця:

– Пане майоре! Мої монархічні погляди знані всім, і вони вже коштували мені тяжчого іспиту, ніж балотування до рейхстагу, і цей іспит, сміливо можу це сказати, я склав! Я не побоявся, як призвідник у бою за справедливу справу, викликати до себе ненависть недобромисних елементів, а цим я позбавив себе самого можливості зібрати плоди принесених мною жертв! За мене нецігські житці не голосували б, за мою справу будуть голосувати, і тому я лишуся збоку: адже ж бути німцем – це значить бути діловою людиною, і я без заздрощів поступаюся вам, пане майоре, усіма почестями й радощами!

Загальне хвилювання. Кюнхенове «браво» звучало слізливо, пастор побожно кивав головою, а Кунце, в’явки приголомшений, не підводив очей. Зате Дідеріх почувався легко і вільно, він висловив усе, що було у нього в серці, виявивши вірність, самозречення і мужній ідеалізм. Поросла світлим волоссям Дідеріхова рука простяглася через стіл, і поросла темним волоссям майорова рука нерішуче, але міцно потиснула її.

Слідом за серцем в усіх чотирьох, видима річ, негайно знов заговорив розум. Майор запитав, чи готовий Дідеріх відшкодувати йому моральні й матеріальні збитки, які загрожують йому в тому разі, коли він виступить проти кандидата вільнодумної зграї і буде переможений.

– От бачите, – і він ткнув пальцем у Дідеріха, який не знаходив слів, приголомшений такою прямолінійністю, – цілковито певною справа націоналізму вам також не здається, а те, що ви за всяку ціну прагнете здобути мене, свідчить – скільки я вас знаю, любий докторе, – про якісь ваші махінації, на яких я, як чесний солдат, дякувати богові, зовсім не розуміюся.

Дідеріх поспішив пообіцяти чесному солдатові орден, досить прозоро натякнувши про згоду Вулькова, і кандидат націоналістів був остаточно завойований… Але за цей час пастор Цілліх встиг обміркувати, чи дозволяє йому його становище в Нецігу зайняти місце голови виборчого комітету. Чи вносити йому розбрат у свою парафію? І, крім того ж, кандидат лібералів – його власний любий зять Гейтейфель! Звичайно, якби замість пам’ятника збудували церкву!

– Бо воістину храми господні тепер потрібні більше, ніж будь-коли, а дорогу моєму серцю церкву пресвятої Марії місто так занедбало, що не сьогодні-завтра вона впаде на голову мені й моїм благочестивим парафіянам.

Дідеріх зразу ж пообіцяв зробити всю понову, якої зажадає Цілліх, лиш з тією умовою, щоб пастор не допускав на відповідальні пости в новій партії тих, хто за певними ознаками давно вже викликає законні сумніви у щирості своїх націоналістичних поглядів.

– Зовсім не бажаючи втручатися до родинних взаємин… – додав Дідеріх і подивився на батька Кетхен, який, очевидно, все зрозумів, бо навіть не писнув.

Але тут висунув свої умови й Кюнхен, який вже давно не кричав «слава». Пастор Цілліх і майор Кунце, поки вони говорили самі, силоміць утримували його на стільці; як тільки вони його випустили, він бурею вдерся в дебати.

– Серед кого насамперед повинні коренитися націоналістичні погляди? Серед юнацтва! Але хіба це можливо, коли директор гімназії – друг пана Бука? Хай би я до надсади горлав про наші геройські подвиги в сімдесятому році…

Одне слово, Кюнхен хотів стати директором гімназії, і Дідеріх великодушно пообіцяв йому цю посаду.

Після того, як політичну платформу було вироблено на здоровій основі особистих інтересів, можна було з чистим сумлінням віддатися тому запалові, що його, як пояснив пастор Цілліх, дарує сам бог, – то ж усі попрямували до погрібця.

На світанку, коли всі четверо поверталися додому, на мурах між білими відозвами Гейтейфеля і червоними – Наполеона Фішера вже красувалися плакати в чорно-біло-червоній рамці, що рекомендували майора Кунце як кандидата «партії кайзера». Дідеріх, наскільки це було йому під силу, твердо став перед одним з них і енергійним тенором прочитав:

– «В нині розпущеному рейхстагу банда людей, які не знають батьківщини, наважилася відмовити нашому блискучому кайзерові в коштах, потрібних йому для звеличення імперії… То ж будьмо гідними великого монарха і розтрощімо його ворогів! Наша єдина програма: кайзер! Є лише ті, хто за мене, і ті, хто проти мене: крамола і партія кайзера!»

Кюнхен, Цілліх і Кунце скріпляли кожне слово криками. Кілька робітників, які йшли на фабрику, з подивом зупинилися, то ж Дідеріх обернувся і взявся витлумачувати їм націоналістичний маніфест.

– Робітники! – вигукнув він. – Ви навіть не знаєте, яке вам випало щастя, що ви німці. Весь світ нам заздрить на нашого кайзера, зовсім недавно я мав нагоду особисто переконатися в цьому за кордоном!

Тут Кюнхен заграв кулаками туш на дошці для об’яв, і всі четверо закричали «слава», а робітники мовчки дивилися на них.

– Хочете, щоб ваш кайзер подарував вам колонії? – спитав їх Дідеріх. – От бачите. Тоді, будь ласка, нагостріть йому меч! Тому я і вимахаю: голосуйте не за соціал-демократів, які не знають батьківщини, а тільки виключно за кайзерового кандидата, пана майора Кунце, – інакше я не поручуся вам за наше місце серед інших держав, і ви ще доживете до того, що в кожну виплату будете приносити додому на двадцять марок менше!

Тут робітники мовчки перезирнулися і пішли далі.

«Партія кайзера» не гаяла часу. Кунце сам, насилу пересуваючи хворі ноги, виступив у Товаристві воїнів.

– Хай це бидло не тішить себе надією, – заявив він, – що й надалі буде належати до вільних професійних спілок! Ми виб’ємо з нього й вільнодумство! Віднині ми заговоримо іншим тоном!

Пастор Цілліх пообіцяв ужити таких самих заходів у християнських спілках, а Кюнхен уже заздалегідь мріяв про ентузіазм своїх учнів, які гнатимуть на велосипедах по місту і тягтимуть виборців до урн.

Але все ж найбільш невсипуще почуття обов’язку жило в Дідеріхових грудях. Він не знав відпочинку: коли Густа, яка вже була в ліжку, зустріла його докорами, він, блиснувши на неї очима, відповів:

– Мій монарх ударив об меча, а коли мій монарх ударяє об меча, для мене більше не існує подружніх обов’язків. Зрозуміла?

У відповідь на це Густа різко відвернулась і як башту підняла між собою і нечемним чоловіком перину, сховавши свої солідні принади. Дідеріх затамував готовий закрастися в душу жаль і, не гаючи часу, взявся складати відозву, яка застерігала від вільнодумного притулку для немовлят. «Нецігська газета» вмістила її, хоч два дні тому палко рекомендувала цей притулок у статейці пера доктора Гейтейфеля. Бо, як було зазначено в приписці редактора Нотгрошена, орган освіченої буржуазії вважав за свій обов’язок щодо передплатників випробовувати кожну нову ідею спробним каменем культурного сумління. А Дідеріх зробив це найнищівніше. Для кого, самою природою речей, призначався насамперед такий притулок? Для позашлюбних дітей. Отже, до чого він заохочує? До розпусти. Чи потрібне нам це? Аж ніяк, «бо ми, дякувати богові, не перебуваємо в сумному становищі французів, які вимирають унаслідок своєї демократичної розбещеності. Хай вони видають премії за позашлюбних дітей, бо інакше у них не буде солдатів. Ми не розкладаємося. Приріст населення в нашій країні забезпечує нам невичерпні резерви. Ми сіль землі!» І Дідеріх порахував передплатникам «Нецігської газети», через який час населення країни становитиме сто мільйонів і скільки, в найгіршому разі, залишилося чекати, поки вся земля стане німецькою.

На думку виборчого комітету націоналістів, цих заходів було досить для підготовки до перших виборчих зборів «партії кайзера». Збори відбулись у Кляпша, який оздобив своє приміщення в патріотичному дусі. В ялинових вінках сяяли транспаранти: «Монарша воля – найвищий заповіт», «Для вас існує тільки один ворог – це мій ворог», «Соціал-демократію я беру на себе», «Я взяв правильний курс», «Громадяни, прокиньтеся від сну!» Про це пробудження від сну дбали пан Кляпш і панна Кляпш: вони раз у раз ставили на столики свіжі кухлі пива, не так ретельно, як звичайно, підраховуючи повстяні підставки. Таким чином, коли голова пастор Цілліх відрекомендував зборам майора Кунце, його вже зустріли з піднесенням. Щоправда, Дідеріх крізь хмару диму, в якій сиділа президія, зробив неприємне відкриття: до зали пролізли Гейтейфель, Кон і деякі інші з їхніх прибічників. Він покликав до відповіді Готліба Горнунга, якому був доручений контроль. Але Горнунг огризнувся, він був роздратований, йому коштувало дуже великих зусиль зігнати сюди людей. Завдяки його агітації пам’ятник кайзерові Вільгельму принадив уже стільки постачальників, що місто ніколи не зможе оплатити їх, хоча б старий Кюлеман тричі помер! У Горнунга руки спухли від потисків усіх тих новонавернених патріотів. І чого тільки вони не вимагали від нього! Пропозиція ввійти до спілки з власником аптекарського магазину була ще найневинніша. Але проти такого демократичного панібратства Готліб Горнунг запротестував. Хазяїн тільки-но звільнив його, але він по-старому був сповнений рішучості не продавати губок і зубних щіток!..

Тим часом Кунце затинався, виголошуючи свою кандидатську промову. Його насуплені брови не могли омилити Дідеріха: майор почувався непевно і у виборчій боротьбі бентежився більше, ніж колись у справжній битві. Він сказав:

– Панове, армія – це єдина підвалина.

Тоді хтось із компанії Гейтейфеля крикнув:

– Але й вона трухлява!

Кунце зразу ж зніяковів і додав:

– Та хто оплачує армію? Буржуазія.

На що компанія Гейтейфеля крикнула «браво». Збитий з пантелику цим вигуком, Кунце заявив:

– Тому ми всі – підвалина, цього ми можемо вимагати, і горе, монархові…

– Цілком слушно! – відповіли вільнодумні голоси, і правовірні патріоти підтримали їх. Майор витер піт з чола: проти волі його промова набирала такого характеру, начебто він виголошував її на зборах лібералів. Дідеріх смикнув його ззаду за полу, заклинаючи якомога швидше кінчати, але Кунце марно силкувався зробити це: він не знаходив переходу до виборчого гасла «партії кайзера». Нарешті йому урвався терпець, він густо почервонів і з несподіваною люттю гукнув:

– Викорчовувати до останнього пня! Слава!

Товариство воїнів нагородило його громом оплесків. Біля столиків, де не кричали «слава», поквапливо з’являлися, на Дідеріхів знак, пан Кляпш або панна Кляпш.

Слова відразу ж попросив доктор Гейтейфель. Але Готліб Горнунг випередив його. Сам Дідеріх вважав за краще залишатися на задньому плані, за димовою завісою президії. Він пообіцяв Горнунгові десять марок, а за станом своїх фінансів Горнунг не міг відмовитися від них. Скрегочучи зубами, він підійшов до краю трибуни і доповнив промову вельмишановного пана майора в тому розумінні, що армія, для якої ми всі готові на перші-ліпші жертви, це наша підпора проти брудних хвиль демократії.

– Демократія – світогляд недоуків, – заявив аптекар. – Наука вже переступила через неї.

– Дуже слушно! – крикнув хтось. Це був фармацевт, який пропонував вступити з ним до спілки.

– Пани і холопи існуватимуть завжди, – ухвалив Готліб Горнунг, – бо так воно є і в природі. І це єдино правильний порядок: кожен повинен мати кого-небудь над собою, кого він боїться, і кого-небудь під собою, хто боїться його. Інакше кожен буде собі уявляти, що він ні від кого не залежить і що всі рівні! Бідний той народ, чиї успадковані поважні традиції розчиняються в демократичній мішанині, і перевагу дістає розкладницька ідея про цінність людської особи. – Тут Готліб Горнунг схрестив руки і витяг шию. – Я, – вигукнув він, – член високоаристократичної корпорації, який з радістю пролив кров за честь її прапора, ніколи не погоджуся продавати зубні щітки.

– А губки також ні? – спитав хтось.

– Також ні! – з’ясував Горнунг. – І я категорично вимагаю, щоб до мене не зверталися по них! Треба знати, з ким маєш до діла. Кожному своє. З цього погляду ми віддамо голоси тільки тому кандидатові, який дозволить кайзерові мати стільки солдатів, скільки йому заманеться. Бо одне з двох: або у нас є кайзер, або у нас його нема!

Цими словами Готліб Горнунг закінчив свій виступ і, випнувши щелепи, почав оглядати юрбу, яка буяла від захвату. Товариство воїнів не могло відмовити собі в тому, щоб, високо піднявши кухлі з пивом, продефілювати перед ним і Кунце. Майор відповідав на рукостискання, а Горнунг стояв, як статуя, і Дідеріх мимохіть із болем подумав, що ці дві другорядні постаті зискують на справі, яка була наслідком його праці. Він мусить поступитися перед ними цією тимчасовою популярністю, бо краще, ніж ці двоє йолопів, знає, до чого це все йде. Оскільки кандидат націоналістів потрібний тільки для того, щоб збити допоміжний загін для Наполеона Фішера, правильніше самому не лізти наперед. Щоправда, Гейтейфель з усіх сил намагався виманути Дідеріха з його кутка. Голова, пастор Цілліх, уже не міг більше відмовляти Гейтейфелю в слові, і той відразу ж заговорив про притулок для немовлят. Притулок для немовлят – справа громадської совісті і гуманності. А що таке пам’ятник кайзерові Вільгельму? Спекуляція! І пиха ще найневинніший з мотивів, якими тут спекулюють.

Постачальники слухали з осудливою мовчанкою, в яку час від часу вдирався глухий гомін. Дідеріх тремтів.

– Є люди, – заявив Гейтейфель, – яким не шкода зайвих ста мільйонів на армію, бо вони знають, що не прогадають на цьому.

Тут Дідеріх схопився з місця:

– Прошу слова!

І довго стримуване невдоволення постачальників вибухнуло криками «браво!», «ого!», «геть!». Вони горлали, поки Гейтейфель не покинув трибуни і на його місце не став Дідеріх.

Дідеріх довго чекав, поки вгамувалися хвилі націоналістичного обурення. Потім почав:

– Панове!

– Браво! – закричали постачальники, і Дідеріхові довелося знову чекати в атмосфері споріднено настроєних умів, в якій йому так легко дихалося. Коли ж йому, нарешті, дали змогу говорити, він висловив обурення своє і всіх тих, що попередній промовець зважився взяти під сумнів безкорисливість націоналістичних поглядів приявних. – Це нечувано! – вигукували постачальники.

– Це тільки доводить нам, – вів далі Дідеріх, – як своєчасно ми заснували «партію кайзера»! Монарх сам звелів злютувати водно лави тих, хто – пан чи холоп – хоче визволити його від пошесті крамоли. Цього хочемо ми, і тому наші націоналістичні і монархічні погляди високо стоять над підозрами тих, хто сіє перше насіння цієї крамоли.

Ще перед тим, як вибухнула буря оплесків, Гейтейфель дуже виразно сказав:

– Почекаємо перебалотування!

І хоча все подальше заглушили оплески постачальників, Дідеріх уже в цих двох словах відчув такий грізний натяк, що поквапився заговорити про інше. Справа притулку для немовлят була менш ризикованою.

– Як? Це справа громадської совісті? Ні, це наплід розпусти! Ми, німці, залишаємо такі речі французам, цій вимираючій нації!

Дідеріхові вистачало тільки повторити свою статтю з «Нецігської газети». Керована пастором Цілліхом спілка молоді і крамарчуки, які належали до християнської спілки, плескали в долоні при кожному слові.

– Німець – цнотливий! – вигукував Дідеріх. – Саме тому ми й перемогли в сімдесятому році!

Тепер за чергою галасувало від захвату Товариство воїнів. За столом президії схопився Кюнхен і, махаючи сигарою, проверещав:

– Ми їх невдовзі поб’ємо ще раз!

Дідеріх піднявся навшпиньки.

– Панове, – напружуючи голос, крикнув він у націоналістичний вир, – пам’ятник кайзерові Вільгельму буде оприлюдненням наших почуттів до великого діда, якого ми всі, я зважуся твердити, шануємо майже як святого, і одночасно обітницею його великому онукові, нашому блискучому молодому кайзерові, в тому, що ми завжди залишимося такими, як тепер – цнотливими, вільнолюбними, правдивими, відданими і хоробрими!

Тут постачальники знову наче з ланцюга зірвалися. Забувши про все, вони тішилися своїми піднесеними почуттями. Дідеріх також забув про всі земні помисли: про свою угоду з Вульковом, про свою змову з Наполеоном Фішером і про таємні розрахунки на перебалотування. Чистий захват на своїх крилах зносив його душу так високо, що аж паморочилася голова. Лише за кілька хвилин Дідеріх зміг знову провадити далі.

– Тому наш обов’язок рішуче відкинути і раз назавжди покласти край намірам тих, хто лише прагне розбестити нас своєю фальшивою гуманністю.

– А де ж ваша справжня гуманність? – пролунав голос Гейтейфеля, який цим запитанням так розпалив націоналістичні пристрасті приявних, що Дідеріха ледве стало чути. Можна було тільки зрозуміти, що він не хоче вічного миру, бо це – мрія і навіть не прекрасна. Замість цього він хотів спартанського виховання раси. Розплідженню недоумків і порушників моралі треба покласти край через хірургічне втручання. При цьому пункті програми Гейтейфель із своїми прибічниками покинув залу. Коло дверей він ще крикнув:

– Раджу вам вивалашити і так звану крамолу!

– Так ми й зробимо, коли ви будете ще довго критиканствувати! – кинув їм услід Дідеріх.

– Так ми й зробимо! – озвалося з усіх боків. Усі раптом зірвалися на ноги, цокалися, раділи і ділилися своїми переживаннями. Дідеріх, зачмелений оплесками, хитаючись під нагнітом справжніх німецьких рук, які прагнули потиснути йому правицю, і націоналістичних кухлів пива, які цокалися з ним, дивився з трибуни до зали, що здавалася ширшою і вищою його затуманеним хмелем очам. Крізь високі тютюнові хмари сходили до нього в містичному сяйві заповіти його володаря: «Воля монарха!», «Мій ворог!», «Мій курс!» Він хотів кинути їх до бучного натовпу та раптом схопив себе за горло – ані звуку! Йому відібрало голос. Він тривожно обернувся, шукаючи очима Гейтейфеля, але його вже не було. «Мені не треба було так дратувати його. Боронь мене боже, коли він буде змащувати мені в горлі!»

Найгірша Гейтейфелева помста полягала в тому, що він заборонив Дідеріхові виходити. Боротьба день у день розпалювалася все жорстокіше, і всі потрапляли до газети, бо всі промовляли: навіть пастор Цілліх і сам редактор Нотгрошен, не кажучи вже про Кюнхена, який промовляв водночас усюди. Тільки Дідеріх у своїй заново обладнаній старонімецькій вітальні мовчав і полоскав горло. З примітки коло вікна на нього дивилися три бронзові постаті завбільшки у дві третини людського зросту: кайзер, кайзерова дружина і зекінгенський сурмач. Він купив їх у відділі випадкових речей магазину Кона; хоч Кон і перестав замовляти папір у Геслінга і досі не став націоналістом, проте Дідеріх не вважав за можливе обійтися без них у своїй вітальні. Густа дорікала йому цією покупкою, коли він казав, що її капелюшки занадто дорогі.

Густа останнім часом почала вередувати, у неї бували напади нудоти, і стара пані Геслінг доглядала її. Як тільки їй ставало краще, вона нагадувала старій, що, по суті, все тут куплено на її гроші. Пані Геслінг не минала нагоди підкреслити, що за тодішнього Густиного становища її шлюб з Діделем був для неї справжньою божою ласкою. Кінчалися подібні сцени тим, що Густа надувалася, аж червоніла й починала сопіти, а пані Геслінг проливала сльози. Дідеріхові це було на користь: після таких суперечок обидві були з ним особливо ніжні, сподіваючися привернути його, бо він навіть нічого не підозрівав, на свій бік.

Що стосується Еммі, то вона, за своїм звичаєм, просто грюкала дверима і йшла нагору, до свого покою під скісним дахом. Густа частенько міркувала про те, щоб вигнати її ще й звідти. Де його сушити білизну в дощ? Якщо Еммі не знаходить собі чоловіка через свою бідність, значить, треба віддати її за чоловіка нижчого стану, за чесного ремісника! Але Еммі звичайно удавала із себе найбільшу аристократку в родині; вона бувала у Бріценів… Саме це й злостило Густу над усе. Еммі запрошували до панночок фон Бріцен, хоч ті жодного разу не переступали порога геслінгського дому. Їхній брат, лейтенант, міг би принаймні вшанувати Густу одним візитом за колишні вечері в домі її матері, але вшановував відвідинами тільки другий поверх геслінгського дому, що було навіть трохи дивно… Щоправда, успіхи у вищому товаристві не перешкоджали Еммі бути часом дуже пригніченою; тоді вона навіть не виходила із свого покою до родинного обіду. Якось Густа із співчуття і нудьги піднялася до неї, але Еммі, побачивши її, заплющила очі і залишилася лежати в своєму елегантному матине, бліда і задубіла. Не діставши відповіді, Густа пустилася в щирі розмови про Дідеріха і про свій стан. Тут застигле обличчя Еммі раптом перекривилося, вона впала обличчям на одну руку, а другою різко вказала на двері. Густа не приховала свого обурення; Еммі, схопившись, цілком виразно висловила своє бажання залишитися на самоті; поки встигла прийти стара пані Геслінг, було вже вирішено, що обидві половини родини надалі обідатимуть окремо. Дідеріхові, якому Густа з плачем поскаржилася, ці баб’ячі чвари зовсім не припали до душі. На щастя, його відвідала думка, яка обіцяла хоч на короткий час установити в домі спокій… Голос уже частково повернувся до нього, отож він одразу пішов до Еммі і заявив їй, що поклав послати її тимчасово в Ешвейлер, до Магди. На його подив, вона відмовилася. Він наполягав далі, вона мало не втратила самовладання; але раптом її наче пойняв страх, вона почала тихо і палко просити, щоб їй дозволили залишитися. У Дідеріха, він сам не знав чому, защеміло серце; він збентежено окинув поглядом покій і вийшов.

Другого дня Еммі, наче нічого не сталося, вийшла до столу, із свіжим рум’янцем і в найкращому настрої. Поводилася Густа стримано і тільки час від часу поглядала на Дідеріха. Йому здавалося, що він утямив; він підняв склянку перед Еммі і лукаво сказав:

– За ваше здоров’я, пані фон Бріцен!

Еммі зблідла.

– Ти просто смішний! – гнівно крикнула вона, жбурнула серветку і гримнула дверима.

– Оце так так! – пробурмотів Дідеріх, але Густа тільки знизала плечима. Лише коли стара пані Геслінг пішла з їдальні, вона багатозначно подивилася на Дідеріха і спитала:

– Ти справді гадаєш?

Він злякався, але глянув запитливо.

– Я хочу сказати, – пояснила Густа, – що тоді лейтенант міг би принаймні вітатися зі мною на вулиці. Але сьогодні, побачивши мене, він звернув убік.

Дідеріх сказав, що все це дурниці. Густа заперечила:

– Мені це тільки здається? Тоді мені здається і щось інше. Я вже не раз ночами чула, як хтось скрадається по дому, а сьогодні й Мінна сказала…

Тут Густа спинилася.

– Ага! – засопів Дідеріх. – Ти тишкуєшся з челяддю! І мама завжди це робила. Але я заявляю тобі, що цього терпіти не буду. Про честь мого дому подбаю я сам, для цього мені не потрібні ні Мінна, ні ти, а якщо ви іншої думки, тоді забирайтеся туди, звідки ви прийшли!

Перед цією мужньою твердістю Густі лишалося тільки знітитись, але коли він пішов, вона нишком посміхнулася йому вслід.

Дідеріх, із свого боку, був утішений, що своєю наважливістю зразу поклав край цій історії. Життя тепер без того було незмірно заплутане. Його хрипавицю, що, на жаль, уже три дні тримала його осторонь боротьби, використали вороги. Ще тільки сьогодні Наполеон Фішер указав йому, що «партія кайзера» стає занадто міцна і що останнім часом вона занадто ревно цькує соціал-демократів. За таких умов… Щоб заспокоїти його, Дідеріх обіцяв сьогодні ж спевнити взяті на себе зобов’язання і зажадати від радників звести будинок для соціал-демократичних професійних спілок. Ще не зовсім одужавши, він пішов на засідання радників і там з прикрістю дізнався про те, що пропозицію щодо будинку профспілок щойно подали, і саме Кон і компанія. Ліберали голосували за цю пропозицію; вона пройшла так гладко, наче це була справжня дрібниця. Дідеріх хотів голосно затаврувати зрадництво Кона і компанії, але міг лише дзявкнути кілька слів: цей удар у спину знову позбавив його голосу. Повернувшися додому, він одразу ж послав по Наполеона Фішера.

– Ви звільнені! – дзявкнув Дідеріх.

Механік двозначно посміхнувся.

– Гаразд, – сказав він і хотів вийти.

– Заждіть! – дзявкнув Дідеріх. – Не гадайте собі, що ви так легко відкараскаєтеся. Якщо ви об’єднаєтеся з вільнодумними, можете бути певні, що я розголошу нашу угоду! Тоді побачимо!

– Політика є політика! – зауважив Наполеон Фішер, знизуючи плечима.

Від такого цинізму Дідеріх уже навіть і дзявкати не міг, тож Наполеон Фішер фамільярно підійшов ближче, здавалось, от-от він поплескає Дідеріха по плечу.

– Пане докторе! – зичливо сказав він, – киньте це! Ми з вами… авжеж, я кажу, ми з вами…

Його посмішка була така красномовна, що Дідеріх затремтів. Він поквапливо запропонував Наполеонові Фішеру сигару. Фішер закурив і сказав:

– Якщо один з нас почне говорити, і другому знайдеться що сказати. Чи не так, пане докторе? Але ж ми з вами не балакучі дідугани, які не вміють тримати язика на зашморзі, як, наприклад, пан Бук.