Текст книги "Вірнопідданий"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 27 страниц)

– Хоч мій кайзер і звільнив мене з дійсної служби…

– Пан майор, – пояснив Ядасон, – до останнього часу посідав пост у місцевому військовому управлінні…

– …тут ще б’ється солдатське серце, – він постукав у груди пальцями, – і з антинаціональними тенденціями я завжди буду боротися. Вогнем і мечем! – крикнув він, ударяючи кулаком об стіл.

Тієї ж хвилини за його спиною власник універсального магазину Кон низько вклонився і поквапливо вийшов. Брат старого Бука спочатку зайшов до вбиральні, щоб його зникнення не надто вже скидалося на втечу.

– Ага! – голосно сказав Ядасон. – Пане майоре, ворог знищений!

Пастор Цілліх досі ще не заспокоївся.

– Гейтейфель залишився. Я йому не довіряю.

Але Дідеріх, замовляючи третю пляшку, глузливо посміхнувся в бік Лауера і доктора Гейтейфеля, які сиділи самотні, зніяковіло віп’явши очі в свої кухлі з пивом.

– Сила на нашому боці, – сказав він, – і вони усвідомлюють це. Вони вже не бунтують через те, що вартовий стріляв. У них такі обличчя, ніби вони бояться, що скоро черга дійде й до них. І дійде! – Дідеріх заявив, що вважає за свій обов’язок подати прокурорському наглядові скаргу на Лауера за його висловлювання.

– А я подбаю про те, – запевнив Ядасон, – щоб було порушено обвинувачення. Я сам буду представником обвинувачення під час розгляду справи. Ви ж, панове, знаєте, що свідком я не можу бути, бо мене не було під час пригоди.

– Ми ще висушимо це багно, – сказав Дідеріх і заговорив про Товариство воїнів, на яке справжні німці, віддані своєму кайзерові, повинні спиратися в першу чергу.

Майорове обличчя набрало урядничого виразу. Звичайно, він член правління Товариства. Він досі служить своєму монархові, як може. Він ладен рекомендувати Дідеріха в члени, щоб підсилити націоналістичні елементи. Бо не треба критися з тим, що до цього часу й там перевагу мають ненависні демократи. На майорову думку, влада надто поблажливо ставиться до того, що робиться в Нецігу. Якби його призначили окружним військовим начальником, він під час виборів пильно стежив би за панами офіцерами запасу, за це він ручається.

– Але тому, що мій кайзер, на жаль, позбавив мене можливості…

Щоб його втішити, Дідеріх підлив йому ще шампанського. Поки майор пив, Ядасон нахилився до Дідеріха і шепнув:

– Не вірте жодному його слову! Він шмаркач і плазує перед старим Буком. Ми повинні його навчити, що і як.

Дідеріх відразу ж узявся за справу.

– Я вже маю з урядовим президентом фон Вульковом формальну домовленість. – Майор вилупив очі. – У наступному році, пане майоре, вибори до рейхстагу. Нам, добромисним, випаде важка робота. Боротьба вже починається.

– Пиймо! – люто сказав майор. – За ваше здоров’я!

– За ваше! – сказав Дідеріх. – Але, панове, хоч би які сильні були крамольні тенденції в країні, ми сильніші, бо у нас є агітатор, якого у противника нема, – це його величність!

– Браво!

– Його величність зажадав від усієї держави, отже й від Неціга, щоб громадяни збудилися нарешті від сну! І цього ми доб’ємося!

Ядасон, майор і пастор Цілліх засвідчили своє пробудження ударами об стіл, вигуками схвалення і цоканням склянок. Майор кричав:

– Нам, офіцерам, його величність сказав: «От на кого я можу звіритися!»

– А нам, – кричав пастор Цілліх, – він сказав: «Коли церква потребуватиме монарха…»

Можна було дати собі повну волю, бо погрібець спорожнів; Лауер і Гейтейфель непомітно зникли, і в глибині під склепінням газові лампи вже не світилися.

– Він сказав також, – Дідеріх надув щоки, які вже набрали вогняного кольору; вуса лізли йому в очі, але він усе ж таки грізно блискав білками: – «Ми живемо під знаком комерції». І це правда! Під його високою егідою ми маємо твердий намір робити справи!

– І кар’єру, – прокрякав Ядасон. – Його величність сказав, хто хоче йому допомогти, тому він завжди радий. Хай хто-небудь скаже, що мене це не стосується? – з викликом спитав він. Вуха його палали кривавим вогнем.

Майор заревів знову:

– Мій кайзер може звіритися на мене цілком. Він зарано дав мені відставку. Як чесний німець, я кажу йому це просто у вічі. Я йому ще здорово стану в пригоді, коли завариться каша. Я не збираюся решту свого життя стріляти тільки хляпавками на товариських балах. Я був при Седані!

– Чорт би його взяв, і я ж так само! – прокричав тонкий, пронизливий голос звідкись із незримих глибин, і з півтемряви виступив маленький дідок з розпатланим білим волоссям. Він, похитуючись, підійшов до столу, скельця його окулярів блищали, щоки горіли, і він кричав.

– Майор Кунце! Авжеж! Старий сповойовник, ви досі такий же, яким були тоді у Франції! Я завжди кажу: жити так жити і ліпше на рік-другий довше.

Майор відрекомендував його:

– Учитель гімназії Кюнхен.

Дідок відразу почав допитуватись, як трапилося, що за нього забули в темряві. Спершу він сидів у товаристві.

– Я, певно, трішки задрімав, а ці кляті йолопи потихеньку повтікали. – Сон анітрохи не зменшив вогню, запаленого в ньому випитими напоями, він узявся, верескливо вихваляючись, нагадувати майорові про їхні спільні подвиги в «залізному році». – Вільні стрільці! – кричав він, і з його беззубого рота текла слина. – Оце так банда була! Подивіться, панове, у мене й досі не згинається один палець, це мене вкусив вільний стрілець. Тільки тому, що я хотів шаблею трошки по горлу йому провести. Яка підлість з його боку, га! – Він усім по черзі показував пальця, чим викликав вигуки захоплення. Щоправда, до Дідеріхового захвату домішувався страх, він мимоволі ставив себе самого на місце вільного стрільця: маленький запальний дідок придушив йому коліном груди і приставив клинка до його горла. Йому довелося на хвилину вийти.

Коли він повернувся, майор і вчитель Кюнхен, намагаючись перекричати один одного, розповідали про запеклу битву. Зрозуміти їх було несила. Але Кюнхенів вереск усе дужче пробивався крізь рев майора і кінець кінцем примусив того замовкнути, отже, ніщо більше не заважало дідуганові брехати.

– Ні, старий друже, ви людина запопадлива. Якщо падаєте зі сходів, то вже всі східці порахуєте. Але будинок, в якому зачинилися вільні стрільці, підпалив тоді Кюнхен, тут нічого не вдієш. Я ужив військових хитрощів і вдав із себе мертвого, а ті дурні нічого не помітили. Коли ж усе запалало, ну, тоді, звичайно, їм припало не до смаку захищати батьківщину, вони тільки про те й думали, як вискочити, і рятуйся, хто може! Ось коли вам треба було бачити нас, німців! Здорово ми підстрілювали їх, коли вони сповзали муром. Вони стрибали, як ті кролі!

Кюнхен спинив ширяння своєї фантазії верескливим хихотом, якому вторував громовий регіт бесідників.

Кюнхен передихнув.

– Ці пройди нас дуже розлютили! А баби! Ні, панове, таких відьом, як французькі баби, світ не бачив. Вони лили на наші голови окріп! Ну, питаю вас, хіба пристойні дами таке виробляють? Коли запалало, вони почали кидати дітей з вікон і ще хотіли, щоб ми ловили їх. Вигадали непогано, але по-дурному… Ми й ловили малу мерзоту, але на штики. А потім і самих дам! – Кюнхен склав скарлючені від подагри пальці, ніби охоплюючи ними приклад, і подивився вгору, наче там когось ще треба було прохромити штиком. Скельця його окулярів блищали, він брехав далі.

– Під кінець з’явилася товстуля, яка передом ніяк не могла пролізти крізь вікно, то ж вона спробувала, чи не пощастить пройти задом. Але моє серденько забула про Кюнхена. Я не полінувався злізти на плечі двом товаришам і полоскотати штиком її гладку французьку…

Кінця його розповіді не можна було почути через схвальний галас. Учитель додав ще:

– Кожної Седанської річниці я розповідаю цю історію шляхетними словами в своєму класі. Нехай хлопчики знають, якими героями були їхні батьки!

Всі погодилися, що це може тільки сприяти розвиткові національних поглядів молодого покоління, і цокнулися з Кюнхеном. Від великого запалу ніхто не помітив, що до столу підійшов ще хтось. Ядасон несподівано зауважив скромного сірого чоловіка в гогенцоллернівському плащі і милостиво кинув йому.

– А, пане Нотгрошен, сідайте!

Дідеріх наскіпався на нього з висоти своїх піднесених почуттів:

– Ви хто?

Незнайомий низько вклонився.

– Нотгрошен, редактор «Нецігської газети».

– Значить, кандидат на голодну смерть, – сказав Дідеріх, намагаючись блискати очима. – Задрипані гімназисти, освічена голота – небезпека для нас.

Всі зареготали; редактор покірно посміхнувся.

– Його величність затаврував вас, – сказав Дідеріх. – Ну, сідайте!

Він навіть налив йому шампанського, і Нотгрошен з подякою випив. Тверезий і зніяковілий, він оглядав товариство, самовпевненість якого все зростала від великої кількості випитого вина, про що свідчили порожні пляшки на підлозі. Про нього відразу ж забули. Він терпляче чекав, поки хтось не запитав його, як він серед ночі тут опинився.

– Мені ж треба було випустити газету, – сказав він поважно, як маленький службовець. – Ви ж, панове, захочете прочитати завтра в газеті про те, як було застрелено робітника.

– Ми це знаємо краще від вас! – закричав Дідеріх. – Ви ж від голоду все висмоктуєте з пальця!

Редактор винувато посміхнувся і покірно слухав, поки всі наввипередки описували йому пригоду. Коли гомін стих, він почав:

– Коли вже он той пан…

– Доктор Геслінг, – різко сказав Дідеріх.

– Нотгрошен, – пробурмотів редактор. Коли вже ви згадали кайзерове ім’я, то я думаю, панове, вас зацікавить звістка про новий виступ його величності.

– Я не дозволю ніякої критики! – загорлав Дідеріх.

Редактор знітився і приклав руку до грудей.

– Мова йде про лист його величності.

– Що завдяки підлій зраді потрапив до вашого бюрка? – спитав Дідеріх.

Нотгрошен підняв руку, ніби для клятви.

– Сам кайзер призначив його для опублікування. Завтра вранці ви прочитаєте його в газетах. Ось коректура.

– Говоріть, докторе! – наказав майор.

– Доктор? Хіба ви доктор? – вигукнув Дідеріх. Але ніхто вже не цікавився нічим, крім листа, гранки вирвали з редакторових рук.

– Браво! – вигукнув Ядасон, який ще був спроможний читати. – Його величність оголошує себе прихильником позитивного християнства.

Пастор Цілліх так зрадів, що в нього почалася гикавка.

– Це якраз для Гейтейфеля! Нарешті вчені чваньки дістануть… – гик! – по заслузі! Вони вже підкрадаються до тайни одкровення… – гик! – Це навіть для мене не зрозуміло – гик! – а я вивчав теологію!

Вчитель Кюнхен змахнув гранками високо в повітрі:

– Панове! Не я буду, коли не прочитаю цього листа в класі і не загадаю на цю тему письмової роботи!

Дідеріх був дуже поважний:

– Справді, Хаммурабі[5]5
  Хаммурабі – вавілонський цар, відомий, зокрема, своїм піклуванням про релігію.


[Закрыть] був господнім знаряддям! Я б хотів бачити, хто посміє це заперечити! – І він грізно заблискав очима. Нотгрошен згорбився. – Ну, а Вільгельм Великий! – провадив далі Дідеріх. – Прошу не заперечувати. Коли вже не він був господнім знаряддям, тоді господь взагалі не знає, що таке знаряддя.

– Я цілком дотримуюся тієї ж думки, – запевнив майор.

На щастя, ніхто не заперечував, бо Дідеріх був готовий на все. Вхопившися за стіл, він насилу підвівся зі свого місця.

– А наш блискучий молодий кайзер? – грізно спитав він.

З усіх боків залунало:

– Індивідуальність…

– Людина пориву…

– Найрізнобічніша особа…

– Оригінальний мислитель…

Дідеріхові цього було замало.

– Пропоную вважати його також за знаряддя!

Пропозиція була схвалена.

– Пропоную телеграмою сповістити про це його величність!

– Я підтримую пропозицію! – заревів майор.

Дідеріх констатував: «Схвалена одноголосно і з запалом!» – і впав на свого стільця.

Кюнхен і Ядасон разом почали складати телеграму. Написавши кілька слів, вони зразу ж читали їх уголос.

– «Ми, громадяни міста Неціга, які зібралися в магістратському погрібці…»

– Засідали, – зажадав Дідеріх.

Ті вели далі:

– «Засідали, сповнені націоналістичного духу…»

– Націоналістичного… – гик! – і християнського, – доповнив пастор Цілліх.

– Невже, панове, ви серйозно хочете… – з тихим благанням спитав Нотгрошен. – Я думав, що це жарт.

Тут Дідеріх спалахнув гнівом.

– Ми не жартуємо з найсвятішим! Ви хочете, збанкрутілий гімназистику, щоб я пояснив це вам на кулаках?

Клятвено підняті руки Нотгрошена красномовно говорили, що він не хоче подібної науки, то ж Дідеріх зразу заспокоївся й сказав:

– За ваше здоров’я!

Зате майор кричав так, що, здавалося, він от-от лусне.

– Ми ті, на кого його величність може звіритися!

Ядасон закликав до спокою й зачитав:

– «Ми, громадяни міста Неціга, що засідали в магістратському погрібці, сповнені націоналістичного і християнського духу, кладемо до ніг вашої величності свої вірнопідданчі почуття з приводу визнання вашою величністю релігії одкровення. Ми заявляємо про свою глибоку огиду до крамоли в усіх виявах і бачимо в сьогоднішній доблесній дії вартового в нашому Нецігу відрадне потвердження того, що ваша величність, подібно до Хаммурабі і Вільгельма Великого, є знаряддям господа».

Всі заплескали в долоні, а Ядасон вдоволено посміхнувся.

– Підписи! – крикнув майор. – Чи, може, хтось із присутніх ще має яке зауваження?

Нотгрошен відкашлявся.

– Одне лише слово з усією належною скромністю.

– Сподіваюся, – сказав Дідеріх.

Вино додало редакторові мужності, він похитувався на своєму стільці і без причини хихотів.

– Я не хочу нічого сказати проти вартового, панове. Навпаки, я завжди вважав, що солдати існують для того, щоб стріляти.

– У чому ж справа?

– Так, але хіба ми знаємо, що й кайзер такої думки?

– Звичайно! А випадок з Люком?

– Прецеденти – хи-хи! – чудова річ, але ж ми всі знаємо, що його величність – оригінальний мислитель і – хи-хи! – людина пориву. Він не любить, щоб його думку випереджали. Коли б я в газеті написав, що ви, докторе Геслінгу, будете міністром, тоді – хи-хи! – ви б, напевно, ним не стали.

– Жидівські викрутаси! – крикнув Ядасон.

Редактор обурився.

– Я під кожне релігійне свято пишу півтори шпальти релігійних роздумів. Що ж до вартового, то його з таким самим успіхом можуть віддати до суду за вбивство. Тоді ми втелющимося!

Запанувала мовчанка. Майор задумливо поклав олівця на стіл. Дідеріх схопив його.

– Ми справжні німці чи ні?

І він розгонисто підписався. Тут усіх охопив запал. Нотгрошен неодмінно хотів підписатися другим.

– На телеграф!

Дідеріх розпорядився, щоб рахунок йому надіслали завтра додому, і вони припинили пити. Нотгрошен раптом сповнився безмірних надій.

– Якби я надрукував відповідь його величності, були б з мене люди.

Майор ревів:

– Подивимося, чи я ще довго влаштовуватиму добродійні вечори!

Пасторові Цілліху вже ввижалася переповнена церква і побитий камінням Гейтейфель. Кюнхен мріяв про криваву різанину на вулицях Неціга. Ядасон верещав:

– Хто дозволить собі сумніватися в моїй відданості кайзерові?

А Дідеріх:

– Хай тепер стережеться старий Бук! І Клюзінг у Гаузенфельді теж! Ми прокидаємося від сну!

Всі йшли, витягнувшись, наче проковтнувши аршини, і часом той чи той несподівано вискакував уперед. Водячи палицями по опущених залізних шторах магазинів, вони зчиняли оглушливий гамір і врізнобій горлали «Варту на Рейні». На розі перед будинком окружного суду стояв поліціянт, але, на своє щастя, він не поворухнувся.

– Вам чогось треба, приятелю? – крикнув йому Нотгрошен, який нібито з ланцюга зірвався. – Ми посилаємо телеграму кайзерові!

Перед будинком пошти з пастором Цілліхом, в якого був слабий шлунок, трапилося нещастя. Поки всі інші старалися допомогти пасторові, Дідеріх подзвонив і подав чиновникові, що вийшов на поклик, телеграму. Прочитавши її, чиновник нерішуче подивився на Дідеріха, але той так грізно блиснув на нього очима, що він відсахнувся і прийняв телеграму. Дідеріх тим часом із скам’янілим обличчям продовжував без потреби блискати очима, стоячи в позі кайзера, якому флігель-ад’ютант доповідає про подвиг вартового, а шеф двору підносить вірнопідданчу телеграму. Дідеріх відчував каску на своїй голові, він ударив по шаблі на стегні й сказав:

– Я вельми дужий!

Телеграфіст прийняв це за вияв невдоволення і перелічив здачу. Дідеріх узяв монети, підійшов до столу і написав кілька слів на бланку. Поклавши його до кишені, він приєднався до компанії.

Вони знайшли для пастора візника, він уже від’їздив і, плачучи, кивав з вікна, ніби розлучалися навіки. Ядасон звернув коло театру за ріг, хоч майор ревів йому вслід, що його будинок зовсім в іншому боці. Потім раптово зник і майор, і Дідеріх у товаристві Нотгрошена дійшов до Лютерштрасе. Тут редактор раптом зупинився коло театру «Валгалла», і його ніякими силами не можна було зрушити з місця, він неодмінно хотів цієї ж миті, серед ночі, побачити «електричне диво», показувану там жінку, яка розсипає іскри. Дідеріхові довелося серйозно доводити йому, що тепер не час для таких фривольностей. А втім, Нотгрошен відразу ж забув про «електричне диво», як тільки побачив друкарню «Нецігської газети».

Зупинити! – закричав він. – Зупинити машину! Треба вмістити ще телеграму націоналістів до кайзера!.. Ви ж захочете прочитати її завтра вранці в газеті, – сказав він нічному сторожеві, що проходив поблизу.

Тут Дідеріх міцно вхопив його за руку.

– Не тільки цю телеграму, – коротко й тихо сказав він. – Я маю ще іншу. – Він вийняв з кишені бланк. – Нічний телеграфіст – мій старий знайомий, він довірив мені її. Але ви повинні пообіцяти, що збережете в суворій таємниці, звідки вона до вас потрапила, бо інакше цей чоловік втратить своє місце.

Нотгрошен пообіцяв, не замислившись, і Дідеріх, не глянувши на бланк, сказав:

– Телеграма адресована полковому командирові, який повинен особисто передати її вартовому, що застрелив сьогодні робітника. В ній сказано: «За виявлену тобою на полі честі проти внутрішнього ворога хоробрість оголошую тобі мою кайзерову подяку і підвищую тебе на єфрейтора». От, переконайтеся, – і Дідеріх простяг редакторові бланк. Але Нотгрошен і не глянув на папірця; він безтямно дивився на Дідеріха, на його кам’яну, поставу, на вуса, які стирчали аж до очей, і на самі очі, які грізно блискали.

– Мені здається… – пробелькотів Нотгрошен. – Ви настільки схожі на… на…

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Дідеріх, як за незабутніх студентських часів, проспав би обід, але з погрібця принесли рахунок, досить значний, щоб змусити його встати і піти до контори. Йому було дуже погано, а тут ще різні прикрості, навіть з боку родичів. Сестри вимагали місячної суми на туалети, а коли він заявив, що грошей у нього зараз нема, вони поставили йому за приклад старого Сетбіра, у якого гроші завжди були. Ця спроба заколоту зустріла з Дідеріхового боку енергійну відсіч. Хрипким з перепою голосом він пояснив сестрам, що їм ще до багато чого доведеться звикати.

Сетбір, той тільки одне й знав, що всім давати, тому фабрика й занепала.

– Якби я вам виплатив зараз вашу частку, ви б дуже здивувалися, така вона була б мізерна.

Кажучи це, він відчув усю несправедливість того, що згодом, йому доведеться зробити поділ. «Цьому треба запобігти», – подумав він. Але сестри відповіли зухвальством.

– Значить, нам нема чим заплатити кравчисі, а пан доктор випиває шампанського на півтораста марок.

При цих словах Дідеріхове обличчя стало страшним: його листи розпечатуються! За ним шпигують! Він не господар дому, а якийсь прикажчик, негр, який повинен надриватися на роботі, щоб дами могли цілий день бити байдики! Він так кричав і тупав ногами, що склянки деренчали. Пані Геслінг з плачем благала його заспокоїтися, сестри заперечували вже тільки з остраху, але Дідеріх розпалився.

– Що ви собі дозволяєте? Що ви розумієте, дурепи? А може, ці півтораста марок – блискуче вкладення капіталу? Так, вкладення капіталу! Ви гадаєте, що я пив би з цими ідіотами шампанське, якби вони не були мені потрібні? Ви тут, у Нецігу, не маєте про це і найменшого уявлення, це і є новий курс, це… – Він знайшов потрібні слова. – Цього вимагає сучасний розмах! Розмах!

І він вийшов, грюкнувши дверима. Пані Геслінг навшпиньках пішла за ним, і коли він у вітальні впав на диван, вона взяла його за руку і сказала:

– Мій любий сину, я з тобою!

При цьому вона дивилася на нього так, ніби збиралася молитись, «як підказує серце». Дідеріх зажадав маринованого оселедця; потім став гнівно скаржитися на те, як тяжко в Нецігу запроваджувати новий дух. Хоча б принаймні тут, у сім’ї, не вбивали його енергії!

– У мене великі плани відносно вас, але, бога ради, віддайте все на мій розсуд. Хтось один має бути господарем. Для цього, щоправда, потрібні заповзятливість і розмах. Сетбір для цього негодящий. Ще трохи я подержу старого, а потім доведеться дати йому по шапці.

Пані Геслінг лагідно висловила впевненість, що її любий син уже заради своєї матері завжди чинитиме так, як йому слід, після чого Дідеріх пішов до контори і написав на завод Бюшлі і К° в Ешвейлері листа, замовивши новий «патентований подвійний голандер системи Майєра». Він залишив листа на столі й вийшов. Коли він повернувся, Сетбір стояв перед своїм бюрком і – в цьому не було сумніву – плакав, затулившись зеленим козирком: сльози капали просто на листа.

– Звеліть переписати його, – сухо сказав Дідеріх.

Тут Сетбір почав:

– Молодий господарю, наш старий голандер не патентований, але він у нас із самого початку: ваш покійний батько з ним почав і з ним таки розбудував фабрику…

– Ну, а я зі свого боку маю бажання розбудувати фабрику з моїм власним голандером, – відрізав Дідеріх.

– Наш старий ще досить добрий для нас, – побивався Сетбір.

– Для мене – ні!

Сетбір присягався, що їхній старий голандер так само добре працює, як і найновіші, котрі вславилися тільки завдяки шахрайській рекламі. Коли старий пересвідчився, що Дідеріх невблаганний, він прочинив двері і крикнув у коридор:

– Фішере, а йдіть-но сюди!

Дідеріх стривожився.

– Що вам потрібно від цієї людини? Я не хочу, щоб він втручався до моїх справ.

Але Сетбір послався на свідчення механіка, який працював на найбільших підприємствах.

– Ну, Фішере, скажіть-но панові доктору, як добре працює голандер!

Дідеріх не хотів слухати, він бігав по кімнаті, певний того, що механік скористується з нагоди позлостити його. Замість цього Наполеон Фішер почав з визнання беззастережної Дідеріхової авторитетності, а потім дуже негативно висловився стосовно старого голандера, сказавши про нього все погане, що тільки можна було сказати. Коли послухати Наполеона Фішера, то він навіть збирався піти з роботи лише тому, що старий голандер йому не подобається. Дідеріх пирхнув: він щасливий, що не позбувся неоціненних послуг пана Фішера. Але механік, не звертаючи уваги на іронічний господарів тон, пояснив йому за малюнком прейскуранту всі переваги нового патентованого голандера і насамперед зручність його обслуговування.

– Аби полегшити вам роботу! – пирхнув Дідеріх. – Це єдина моя турбота. Дякую, можете йти.

Коли механік пішов, Дідеріх і Сетбір деякий час мовчки робили кожен своє діло. Раптом Сетбір спитав:

– А чим ми за нього заплатимо?

Дідеріх відразу ж почервонів, як рак: він весь час теж тільки про це й думав.

– Дурниці! – закричав він. – Чим заплатимо! По-перше, я домовлюся про довготривалий термін передачі, а по-друге, коли я замовляю таку дорогу машину, невже, ви думаєте, я не знаю, для чого це роблю? Ні, мій любий, очевидно, у мене є певні перспективи на швидку розбудову фабрики, про які я сьогодні ще не хочу говорити.

І він твердою ходою вийшов з контори, незважаючи на свої приховані сумніви. Цей Наполеон Фішер, виходячи з контори, ще раз обернувся, і погляд у нього був такий, ніби він добре господаря піддурив. «Я оточений ворогами, – думав Дідеріх, піднімаючи голову ще вище, – але ми дуже сильні. Я їх розтрощу. Вони побачать, з ким мають до діла». І він поклав здійснити намір, який з’явився у нього ще тоді, коли він прокинувся, – він попрямував до доктора Гейтейфеля. Той саме оглядав хворих, і Дідеріхові довелося чекати. Нарешті Гейтейфель прийняв його в своєму кабінеті, де все – і запах, і речі – нагадувало Дідеріхові його колишні неприємні відвідини цього дому. Доктор Гейтейфель узяв зі столу газету, засміявся коротким смішком і сказав:

– Ну, ви, певно, прийшли похвалитися своїм тріумфом? Зразу два успіхи! Ваше оповите винним духом привітання вже красується тут, а телеграма кайзера вартовому, з вашого погляду, звичайно, не залишає нічого бажати.

– Яка телеграма? – спитав Дідеріх.

Доктор Гейтейфель показав йому. Дідеріх прочитав: «За виявлену тобою на полі честі проти внутрішнього ворога хоробрість оголошую тобі мою кайзерову подяку і підвищую тебе на єфрейтора». В надрукованому вигляді ця телеграма справила на нього враження аутентичної. Він навіть розчулився; з мужньою стриманістю він сказав:

– Всі справжні націоналісти від щирого серця схвалять ці слова його величності.

Гейтейфель тільки знизав плечима. Дідеріх звів дух.

– Але я прийшов не заради цього, а щоб внести ясність у наші стосунки.

– Вони, на мою думку, цілком ясні, – відповів Гейтейфель.

– Ні, не цілком. – Дідеріх, запевнив, що бажає почесного миру. Він ладен діяти в дусі розумного лібералізму, якщо натомість будуть поважати його твердо націоналістичні і монархічні погляди.

Гейтейфель відказав, що все це пусті слова; тоді Дідеріх утратив самовладання. Ця людина тримала його в руках; за допомогою певного документа Гейтейфель міг ославити його боягузом! Глузлива посмішка на жовтому монгольському обличчі, поблажливий тон були постійним натяком. Але він не висловлювався, він тримав меч піднятим над Дідеріховою головою. Таке становище далі тривати не могло.

– Я вимагаю, – хрипким від хвилювання голосом сказав Дідеріх, – щоб ви повернули мені мого листа.

Гейтейфель здивувався:

– Якого листа?

– Того, що я вам написав з приводу військової служби, коли мене покликали.

Лікар почав пригадувати.

– Ах, так, ви ж тоді хотіли ухилитися!

– Я знав, що ви витлумачите мої необережні вислови в образливому для мене сенсі. Я ще раз вимагаю, щоб ви повернули мені мого листа. – І Дідеріх погрозливо ступив уперед.

Гейтейфель не ворухнувся.

– Дайте мені спокій. Вашого листа у мене нема.

– Я вимагаю від вас слова честі.

– Я не даю його за наказом.

– Тоді я звертаю увагу на наслідки вашого нелояльного способу дій. Якщо ви за якоїсь нагоди здумаєте завдати мені цим листом прикростей, знайте, що це буде порушенням лікарської таємниці. Я оскаржу вас перед лікарською інспекцією, запропоную накласти на вас стягнення і використаю весь свій вплив, щоб вас зганьбити! – У величезному хвилюванні і майже в нестямі: – Ви бачите, що я готовий на все! Між нами буде боротьба не на життя, а на смерть!

Доктор Гейтейфель дивився на нього з цікавістю, похитуючи головою, його китайські вуса теліпалися, і він сказав:

– Ви охрипли.

Дідеріх відсахнувся й пробелькотів:

– А вам яке до цього діло?

– Ніякого, – сказав Гейтейфель. – Це мене цікавить лише минулим числом, я ж вам завжди віщував щось подібне.

– Що саме? Чи не зволите ви висловитись ясніше?

Але від цього Гейтейфель ухилився. Дідеріх блиснув на нього очима.

– Я категорично вимагаю, щоб ви виконали свій обов’язок лікаря!

Він не його лікар, відповів Гейтейфель. Після цього владний тон у Дідеріха зник, і він почав жалісно допитуватися.

– Часом у мене болить горло. Ви гадаєте, що це може погіршитися? Це небезпечно?

– Я раджу вам звернутися до спеціаліста.

– Але ж крім вас тут нема спеціалістів. Бога ради, пане лікарю, гріх вам, адже на моїх руках сім’я.

– Тоді вам слід менше курити і менше пити. Вчора ввечері ви пили забагато.

– Ах, он як! – Дідеріх випростався. – Ви просто не можете мені простити вчорашнього шампанського. І вірнопідданчого адреса.

– Коли ви гадаєте, що я дію не з чистих душевних спонукань, вам нема чого мене й запитувати.

Але Дідеріх уже знову благав:

– Скажіть мені принаймні, чи не розвивається у мене рак?

Гейтейфель не пом’якшав.

– Ну, ви завжди були золотушний і рахітичний. Вам треба було служити, тоді б вас так не розвезло.

Кінець кінцем він погодився оглянути горло і взявся змащувати гортань. Дідеріх задихався, злякано крутив очима і чіплявся за лікареву руку. Гейтейфель витяг пензля.

– Так у нас нічого не вийде. – Він посміхнувся. – Ви такий, як були колись.

Як тільки Дідеріх знову зміг вільно дихати, він утік з цієї катівні. Коло під’їзду, ще із слізьми на очах, він здибав асесора Ядасона.

– Що таке? – спитав Ядасон. – Вчорашня гульня не пішла вам на користь? І знайшли до кого ходити, до Гейтейфеля!

Дідеріх запевнив його, що почувається прекрасно.

– Ну й розлютив мене цей чолов’яга. Я приходжу до нього, вважаючи за свій обов’язок зажадати задовільного пояснення з приводу вчорашніх балачок пана Лауера. Вступати в розмову з самим Лауером не становить нічого принадного для людини пристойного напряму думок.

Ядасон запропонував зайти до пиварні Кляпша.

– Отже, приходжу я до нього, – вів далі Дідеріх, коли вони сіли, – з метою пояснити всю цю історію сп’янінням цього пана, і в гіршому разі його тимчасовим запамороченням. Що ж ви думаєте? Замість цього Гейтейфель грубіянить. Дере носа. Цинічно критикує наш вірнопідданчий адрес і – ви не повірите – навіть телеграму його величності!

– Ну, і далі? – спитав Ядасон, чия рука займалася панною Кляпш.

– Для мене не існує ніякого «далі». Я порвав знайомство з цим добродієм назавжди! – вигукнув Дідеріх, всупереч болісній свідомості того, що в середу він знову піде змащувати горло.

– А я не порвав, – відрубав Ядасон. Дідеріх глянув на нього. – Існує установа, яка зветься державним прокурорським наглядом і дуже цікавиться такими людьми, як Лауер і Гейтейфель. – 3 цими словами він відпустив панну Кляпш і дав їй зрозуміти, що вона може йти.

– Що ви хочете цим сказати? – спитав Дідеріх, неприємно вражений.

– Я маю намір порушити обвинувачення в образі його величності.

– Ви?

– Авжеж, я. Прокурор Фейфер у відпустці через хворобу, я його заступаю. І оскільки мене не було, коли чинився злочин, про що я заявив при свідках одразу ж по вчорашній пригоді, ніщо не заважає мені репрезентувати обвинувачення на цьому процесі.

– Але якщо ніхто не порушить справи?

Ядасон люто посміхнувся.

– Цього нам, дякувати богові, і не треба… А втім, дозвольте вам нагадати, що вчора ввечері ви самі запропонували себе за свідка.

– Я цього не пам’ятаю, – поквапливо сказав Дідеріх.

Ядасон вдарив його по плечу.

– Я сподіваюся, що ви все пригадаєте, коли будете свідчити під присягою.

Тут Дідеріх обурився. Він так кричав, що Кляпш крадькома зазирнув до кімнати.

– Пане асесоре, мене дуже дивує, що ви мої приватні висловлювання… Ви, очевидно, маєте намір за допомогою політичного процесу швидше стати прокурором. Але я б хотів знати, яке мені діло до вашої кар’єри?

– Ну, а мені до вашої? – спитав Ядасон.

– Ну, що ж, значить, ми супротивники?