Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 32 страниц)

Раптом Ленґдон різко звернув ліворуч і подався до входу, якого Сієнна раніше не помітила, – до маленьких сірих дверей із лівого боку печери. Здавалося, за цими обшарпаними дерев’яними дверима нічого значущого не могло бути, максимум – комірчина або приміщення для зберігання причандалля й припасів для благоустрою й озеленення парку.

Ленґдон кинувся до цих дверей, вочевидь, сподіваючись, що йому вдасться їх відчинити, але ті двері не мали ручки – лише мідний отвір для ключа і, вочевидь, відчинялися лише зсередини.

– Чорт забирай! – в очах Ленґдона з’явилася тривога, а його ентузіазм враз випарувався. – А я сподівався, що...

Раптом від високих стін довкола них гучно відлунило дзижчання безпілотника. Сієнна обернулася й побачила, як гелікоптер злетів над палацом і вперто попрямував у їхній бік.

Ленґдон також це помітив, бо схопив Сієнну за руку й кинувся до печери. Пригнувшись, вони саме вчасно встигли сховатися під сталактитовим навісом грота.

«Дуже доречний фінал, – подумала вона. – Стрімка втеча крізь браму пекла».

розділ 28

А за чверть милі на схід припаркувала свій мотоцикл Ваєнта. Прибувши до Старого міста через Понте алле Граціє, вона потім виїхала по колу до Понте Веккіо – знаменитого пішохідного мосту, що сполучав Палацо Пітті зі Старим містом. Пристебнувши шолом до мотоцикла, Ваєнта вийшла на місток і змішалася з ранковими туристами.

Над рікою безперервно дув прохолодний березневий вітерець, куйовдячи коротке шпичасте волосся Ваєнти і нагадуючи їй, що Ленґдон знає, яка вона на вигляд. Вона зупинилась біля ятки одного з численних торговців, що розклали на містку свій крам, купила бейсболку і низько насунула її на лоба.

Поправивши шкіряний костюм у тому місці, де випинався пістолет, Ваєнта зайняла позицію майже по центру мосту, обличчям до Палацо Пітті, невимушено прихилившись до опори. Звідти їй було видно всіх перехожих, котрі перегинали ріку Арно і входили до центру Флоренції.

«Ленґдон пересувається пішки, – сказала вона собі. – Якщо він придумає, як оминути Порта Романа, то цей місток є найлогічнішим маршрутом до Старого міста».

На заході, від Палацо Пітті почулося виття сирен, і Ваєнта замислилася, це добра чи погана новина. «Невже вони його спіймали?» Коли жінка напружила слух, намагаючись почути якісь натяки на те, що там відбувається, то раптом почула абсолютно новий звук: пронизливе дзижчання десь угорі. Вона інстинктивно підняла очі в небо – і помітила йоговідразу ж: маленький гелікоптер із дистанційним керуванням швидко злетів над палацом і понісся над вершечками дерев до північно-східного краю садів Боболі.

«Безпілотник спостереження, – подумала Ваєнта, відчувши приплив надії. – Якщо він злетів, то Брюдер і досі сподівається знайти Ленґдона».

Вертоліт швидко наближався. Вочевидь, він здійснював стеження за північно-східним краєм парку – ділянкою, розташованою найближче до Понте Веккіо та тієї позиції, яку зайняла Ваєнта, і це додало їй наснаги.

«Якщо Ленґдон утік від Брюдера, то він неодмінно піде в цьому напрямку».

Та раптом Ваєнта, спостерігаючи за гелікоптером, побачила, як він несподівано спікірував униз і зник за високою кам’яною стіною. Вона почула, як пристрій дзижчить, напевне, зависнувши десь попід вершечками дерев – вочевидь, він щось помітив.

розділ 29

Шукай – і знайдеш, – подумав Ленґдон, скоцюрбившись у тьмяному гроті разом із Сієнною. – Ми шукали вихід, а опинилися... в глухому куті».

Фонтан, аморфні обриси якого виднілися в центрі печери, слугував гарною схованкою, однак коли Ленґдон визирнув з-за нього, щоб оцінити ситуацію, то збагнув, що вже надто пізно.

Щойно до їхньої кам’яної пастки пірнув безпілотник і різко зупинився на вході до печери, зависнувши на висоті десяти футів над землею – він обстежував грот і дзижчав, наче якась розлючена комаха, що видивляється свою жертву.

Ленґдон відсахнувся й повідомив Сієнні цю неприємну новину.

– Гадаю, він встиг нас помітити.

У печері вищання безпілотника, що різко відлунювало від кам’яних стін, було майже оглушливим. Ленґдону важко було повірити, що їх узяв у полон мініатюрний безпілотний гелікоптер, однак він добре розумів, що тікати безглуздо. «Що ж тепер робити? Просто чекати?» Його початковий план проникнути за оті сірі дерев’яні двері був вельми раціональним, за винятком одного: він ніяк не міг передбачити, що ті двері відчинялися лише зсередини.

Коли очі Ленґдона призвичаїлися до темряви грота, він окинув поглядом їхнє незвичне довкілля, сподіваючись знайти хоч якийсь інший вихід. І не побачив нічого, що вселяло б оптимізм. Інтер’єр грота прикрашали скульптури тварин та людей, усі – на різних стадіях поглинання цими химерними й розм’яклими, мов лава, стінами. Засмучений, Ленґдон підвів очі до стелі, звідки лиховісно нависали сталактити.

«Доречне місце, щоби померти».

Грот Буонталенті, названий так на честь архітектора Бернардо Буонталенті, був, напевне, найдивовижнішим місцем у всій Флоренції. Свого часу його задумували як «павільйон сміху» для маленьких гостей Палацо Пітті. Три сполучені печери грота демонстрували суміш натуралістичної фантазії та готичної надмірності: утворені з краплинних конкрецій та текучої пемзи, вони наче або поглинали, або виштовхували з себе численні скульптурні фігури. Відомо, [цо в добу Медичі по внутрішніх стінах грота стікала вода, яка слугувала для охолодження замкненого простору спе– котним тосканським літом і створювала ефект справжньої печери.

Ленґдон і Сієнна сховалися в першій, найбільшій печері, присівши за невиразним фонтаном у центрі. їх оточували колоритні фігури пастухів, селян, музик, тварин і навіть чотири копії мікеланджелівських «Рабів»; усі вони немовби намагалися вирватися з «текучого» каменю, який їх поглинув. Крізь отвір у стелі, що виднівся високо вгорі, до печери просочувалося ранкове світло. Колись у тому отворі містилася гігантська скляна куля, заповнена водою, у якій, освітлений сонцем, плавав яскраво-червоний короп.

«Цікаво, а як би відреагували гості доби Ренесансу, якби наживу побачили отой гелікоптер, що зависнув над входом до грота? Гелікоптер, про який свого часу мріяв Леонардо да Вінчі?» – подумав Ленґдон.

І саме в цю мить вищання безпілотника припинилося. Воно не вщухло, не зійшло нанівець – воно просто різко припинилося.

Здивований, Ленґдон визирнув з-за фонтана й побачив, що гелікоптер приземлився. Тепер він стояв на вкритому гравієм майданчику й видавався менш лиховісним, особливо зважаючи на ту обставину, що об’єктив його обтічної, мов сигара, відеокамери, дивився не на них, а вбік, на маленькі сірі двері.

Та недовго тривало в Ленґдона відчуття полегшення. На відстані ста ярдів позаду безпілотника, біля статуї карлика на черепасі, з’явилися троє вояків, озброєних до зубів. Упевнено спускаючись сходами, вони тримали курс прямо на грот.

На вояках була вже знайома чорна уніформа із зеленими жетонами на лівому плечі. їхній м’язистий командир із порожніми очима нагадав Ленґдону маску чуми з його видінь.

Я– смерть.

Ніде не було видно ані чорного мікроавтобуса, ані срібноволосої жінки.

Я– життя.

Вояки поступово наближалися; один із них зупинився біля підніжжя сходів і обернувся, ставши лицем назад, вочевидь, для того, щоб нікого сюди не пускати. А решта двоє вирушили до грота.

Ленґдон із Сієнною знову скочили на ноги й заметушилися, хоча, можливо, вони лише відтягували неминуче: порачкували вглиб грота, до другої печери, яка була меншою, глибшою та темнішою. Тут також панував мистецький витвір: цього разу це була статуя двох коханців, чиї тіла пристрасно переплелися. Саме за ними й сховалися тепер Сієнна та Ленґдон.

Криючись у напівтемряві, Ленґдон обережно визирнув з-за підніжжя статуї й дивився, як наближаються їхні переслідувачі. Коли двоє військових дійшли до безпілотника, один із них зупинився і, нагнувшись, підняв гелікоптерчик і зайнявся відеокамерою.

«Чи помітила нас ця штука?» – подумав Ленґдон, побоюючись, що вже знає відповідь на своє запитання.

Третій, той, що мав м’язисте тіло й порожні очі, і досі йшов, не зупиняючись, і з крижаною рішучістю прямував до Ленґдона. Він майже дістався до входу. «От-от зайде всередину», – подумав Ленґдон, приготувавшись знову сховатися за статую й повідомити Сієнні, що все скінчено. Але цієї миті він помітив дещо несподіване.

Військовий не зайшов до грота, а різко відхилився ліворуч і зник.

«Куди він подівся? А може, він не знає, що ми тут?»

Через кілька секунд Ленґдон почув глухі удари: то гупали кулаком у дерев’яні двері.

«Маленькі сірі двері, – подумав Ленґдон. – Той м’язистий тип, напевне, знає, куди вони ведуть».

***

Охоронцю Палацо Пітті Ернесто Руссо завжди хотілося грати в європейських футбольних клубах, але тепер, маючи двадцять дев’ять років і багато зайвої ваги, він нарешті збагнув, що мрії його дитинства не судилося здійснитися. Останні три роки він працював охоронцем у Палацо Пітті – завжди в одній і тій самій комірчині з крихітний пенал завбільшки, завжди виконуючи одну й ту саму нудну роботу.

Ернесто вже встиг звикнути до пришелепуватих туристів, які інколи гепали в маленькі сірі двері його офісу, і зазвичай ігнорував їх, аж поки вони не кидали гепати. Однак сьогодні те гупання було сильним та безперервним.

Роздратований, він зосередився на екрані телевізора :t гучно увімкненим звуком, де транслювали повтор футбольного матчу «Фіорентини» із «Ювентусом». Але гупання стало ще гучнішим. Насамкінець, проклинаючи туристів на всі заставки, він вийшов зі свого офісу й рушив вузьким коридором назустріч бахканню. На півдорозі він зупинився, щоб відчинити масивні сталеві ґрати, які були замкнені цілодобово, окрім кількох спеціально визначених годин.

Набравши на клавіатурі потрібну комбінацію, Ернесто відімкнув ґрати й відсунув їх убік. Пройшовши повз них, він, діючи згідно з правилами, знову замкнув ґрати за собою. А потім підійшов до сірих дерев’яних дверей.

– Е chiuso! (Зачинено!) – гукнув він крізь двері, сподіваючись, що людина по той бік почує його. – Non si puo entrare! (Сюдине можна входити !)

Та гупання тривало.

Ернесто скреготнув зубами. «Якісь лохи з Нью-Йорка, – подумав він. – Такі доставучі. Подай їм те, що заманеться, і хоч провалися». Єдиним поясненням того, що їхня футбольна команда «Ред буллз» мала хоч якийсь успіх на світовій арені, було те, що вони купили собі одного з найкращих європейських тренерів.

Гепання тривало, тому Ернесто відімкнув двері й прочинив їх на кілька дюймів.

– Еchiuso!

Нарешті гепання припинилося, й Ернесто опинився лицем до лиця з вояком, від чиїх очей віяло таким холодом, що охоронець мимоволі аж позадкував. Чоловік показав йому офіційну «корочку» з абревіатурою, яку Ернесто вперше бачив.

– Cosa succede? (У чім річ?!) – суворо спитав він, стривожившись.

Поза першим вояком охоронець побачив іще одного. Він сидів навпочіпки, вовтузячись із якоюсь штуковиною, схожою на іграшковий гелікоптер. А ще далі стояв третій вояк, охороняючи сходи. Ернесто почув, як неподалік завили поліцейські сирени.

– Ви говорите англійською? – спитав вояк із не нью– йоркським акцентом. «Може, він із якоїсь європейської країни?»

Ернесто кивнув.

– Та трохи.

– Сьогодні вранці ніхто не проходив крізь ці двері?

– No, signore. Nessuno.

– Чудово. Нікому не відчиняйте. Нікого не пропускайте ані туди, ані сюди. Зрозуміло?

Ернесто стенув плечима. Це ж його робота.

– Так, авжеж. Non deve entrare, ne uscire nessuno. – повторив він за військовим італійською.

– А скажіть, будь ласка, ці двері – це єдиний вхід? Ернесто замислився. Із формальної точки зору нині ці

двері вважалися виходом,і саме тому вони не мали ручки із зовнішнього боку, але він зрозумів, про що питав його військовий.

– Так, вхід – лише через ці двері. Іншого шляху немає. І Іочатковий вхід до палацу заблокований уже багато років.

– А чи є якісь інші потаємні виходи із садів Боболі? Окрім традиційних воріт?

– Ні, сеньйоре. Повсюди високі стіни. Це єдиний пота– см ний вихід.

Військовий кивнув.

– Дякую за допомогу. – І він жестом наказав Ернесто зачинити двері й замкнути їх.

Ошелешений Ернесто зробив, як йому звеліли. А потім пішов назад коридором, відімкнув сталеві ґрати, пройшов крізь них, потім замкнув їх за собою і повернувся до перегляду футбольного матчу.

розділ З0

Ленґдон і Сієнна скористалися цією можливістю.

Поки м’язистий військовий дубасив у дерев’яні двері, вони встигли заповзти вглиб грота і тепер занишкнули в його найдальшій, останній печері. Невеличку камеру прикрашали груба мозаїка й сатири, а в центрі стояла статуя

Венери-купальниці на повний зріст. Немовби відчуваючи сиуацію, Венера знервовано озиралася через плече.

Ленґдон і Сієнна сховалися з дальнього краю вузького цоколю скульптури й тепер вичікували, час від часу поглядаючи на округлий сталагміт, що видирався найвіддаленішою стіною грота.

– Підтверджено, що інших виходів немає! – гукнув надворі хтось із вояків. Він говорив англійською з легким акцентом, який Ленґдон не міг визначити. – Відсилайте без– пілотник назад. А я тим часом перевірю цю печеру.

Ленґдон відчув, як напружилося тіло Сієнни поруч.

За кілька секунд у гроті загупали важкі чоботи. Кроки швидко перетнули першу камеру, а потім зазвучали гучніше в другій, наближаючись до них.

Ленґдон та Сієнна притиснулися одне до одного.

– Агов! – почувся поодаль чийсь голос. – Ми їх засікли!

Кроки в гроті завмерли.

Ленґдон почув, як хтось біжить по гравію до печери.

– їх упізнали! Є ідентифікація! – повідомив захеканий голос. – Щойно ми розмовляли з двома туристами. Кілька хвилин тому чоловік і жінка питалися, як пройти до Галереї костюма... це аж у західному крилі.

Ленґдон поглянув на Сієнну, і йому здалося, що вона слабко всміхнулася.

Перевівши дух, військовий продовжив:

– Виходи із західного боку мали заблокувати в першу чергу, тому є висока ймовірність того, що з парку вони нікуди не поділися. Ми загнали їх у пастку.

– Виконуйте своє завдання, – наказав військовий, що стояв ближче до них. – І повідомте тої ж миті, коли успішно завершите його.

По гравію квапливо з хрускотом віддалилися кроки; почувся звук гелікоптера, який знову злетів угору, і... запала благословенна тиша.

Ленґдон уже був зібрався визирнути з-за цоколю, коли Сієнна схопила його за руку, притримуючи. Вона притисла до рота палець і показала на чоловікоподібну тінь, яка виднілася на тильній стіні. Командир групи й досі стояв на вході до печери.

«Чому він затримався?»

– Брюдер на зв’язку, – раптом сказав він. – Ми загнали їх у кут. Невдовзі я передам вам підтвердження.

М’язистий тип дзвонив по телефону, і його голос звучав бентежно близько, наче він стояв поруч. Порожнина грота діяла, мов параболічний мікрофон, збираючи увесь звук і концентруючи його в тильній частині.

– Тут ще одне, – додав Брюдер. – Є нова інформація від слідчих. Виявилося, що квартира тої жінки була в суборенді. Мінімум меблів. Точно на короткий термін. Ми знайшли біорурку, але проектора в ній не було. Повторюю: проектора в ній не було. Ми припускаємо, що він і досі в Ленґдона.

Ленґдон відчув на спині холодок, коли військовий назвав його ім’я.

Кроки стали гучнішими, і Ленґдон збагнув, що чоловік рушив углиб грота. Та його ході бракувало рішучої зосередженості, яка відчувалася в ній декілька хвилин тому; схоже, він походжав, роздивляючись грот і розмовляючи по телефону.

– Авжеж, так і є, – сказав військовий. – Слідчі також підтвердили, що був єдиний вихідний дзвінок, зроблений незадовго до того, як ми увірвалися до квартири.

«То був мій дзвінок до американського консульства, – здогадався Ленґдон, пригадавши розмову з консулом і швидку появу вбивці зі шпичастим волоссям. Та жінка, здавалося, зникла, але їй на зміну прибула група навчених і добре озброєних вояків. – Нам від них ніколи не втекти».

Тепер звук кроків лунав на відстані футів зо двадцять і поволі наближався. Чоловік увійшов до другої печери, і якби він пройшов до тильної стіни, то неодмінно помітив би Ленґдона із Сієнною, що заховалися за вузьким цоколем скульптури.

– Сієнна Брукс, – раптом сказав чоловік, і його слова пролунали чітко й гучно.

Сієнна, яка сиділа, притиснувшись до Ленґдона, аж сіпнулася й підняла очі, явно очікуючи побачити над собою вояка, який витріщався на неї. Але там нікого не було.

– Вони вивчають її портативний комп’ютер, – продовжив голос із відстані якихось десяти футів. – Мені ще не доповідали, але не підлягає сумніву, що саме з цієї машини Ленґдон заходив у свою гарвардську електронну скриньку.

Зачувши цю новину, Сієнна повернулася до Ленґдона й ошелешено вирячилась на нього. У її очах відбився шок... і недовіра.

Ленґдон був спантеличений не менше, ніж вона.

«Так он як вони вирахували нас! – Тоді він про це не здогадався. – Але ж мені просто була потрібна інформація!» Не встиг професор хоч якось вибачитися, як в очах Сієнни з’явився непроникний вираз і вона відвернулася від нього.

– Так точно, – сказав військовий, зупинившись біля входу до третьої печери, футів за шість до Сієнни та Ленґдона. Іще два кроки – і він їх неодмінно помітить.

– Саме так, – заявив чоловік, ступаючи ще крок. Раптом він зупинився. – Зачекайте хвилинку.

Ленґдон заклякнув, чекаючи неминучого викриття.

– Зачекайте, я вас погано чую, – сказав військовий і повернувся на кілька кроків у другу печеру. – Поганий зв’язок. Тепер кажіть... – Він слухав кілька секунд, а потім відповів: – Так, згоден, але ми принаймні знаємо тепер, із ким маємо справу.

І після цієї фрази його кроки віддалилися, захрустіли по гравію й зовсім стихли.

Плечі Ленґдона полегшено обм’якли, і він обернувся до Сієнни, очі якої палахкотіли сумішшю гніву й страху.

– Ти брав мій комп’ютер?! – гнівно спитала вона. – Щоб перевірити свою електронну пошту?

– Вибач... Я думав, ти мене зрозумієш... Мені треба було дізнатися, чи...

– Саме через це вони нас і знайшли! І тепер вони знають, хто я!

– Вибач, Сієнно... я не думав, що... – і Ленґдон замовк, приголомшений почуттям власної провини.

Сієнна відвернулася, мовчки уп’явшись поглядом в опук– лий сталагміт під тильною стіною грота. Цілу хвилину ніхто з них і слова не вимовив. Ленґдон подумав, чи звернула Сієнна увагу на особисті папери, що лежали стосом на столі, – програмку п’єси «Сон літньої ночі» і вирізки з газет про те, яким вундеркіндом вона була. «Чи запідозрила нона, що я їх передивився?» Якщо й запідозрила, то нічого про це не казала, а Ленґдон і без того мав тепер серйозну проблему, щоб наважитися про це заговорити.

– Вони знають, хто я, – повторила Сієнна таким слабким голосом, що Ленґдон ледь розчув. За останні півхвилини вона кілька разів глибоко вдихнула, немов намагаючись усвідомити цей новий для себе факт. Аж раптом Ленґдон відчув, що її рішучість від цього лише зміцніла.

Сієнна рвучко підвелася.

– Нам треба йти. Вони швидко виявлять, що в Галереї костюма нас немає.

Ленґдон також підвівся.

– Іти – але ж куди?

– До Ватикану.

– Перепрошую?

– Я нарешті зрозуміла, що ти мав на увазі, коли казав, що місто Ватикан схоже на сади Боболі. – І з цими словами Сієнна вказала на маленькі сірі двері. – Це вхід, правда?

Ленґдон кивнув.

– Узагалі-то, це вихід, але спочатку мені здалося, що спробувати варто. На жаль, ми не можемо ним скористатися. – Ленґдон достатньо добре чув розмову військового з охоронцем, щоби збагнути, що цей варіант відпадає.

– Але якщо нам вдасться пройти, – сказала Сієнна з ледь помітною пустотливістю, яка знову повернулася до її голосу, – то чи знаєш ти, що це означатиме? – На її губах на мить з’явилася слабка усмішка. – Це означатиме, що сьогодні нам двічі допоміг один художник епохи Відродження.

Ленґдон мимоволі розсміявся, бо кілька секунд тому в нього виникла така сама думка. «Вазарі, Вазарі».

Усмішка Сієнни розпливлася аж до вух, і він збагнув, що вона простила йому, принаймні поки що.

– Гадаю, що це знак згори, – заявила жінка напівжартома. – Нам треба пройти крізь ті двері.

– Гаразд... Ми ввійдемо й пройдемо повз охоронця – ти так собі це уявляєш?

Сієнна хруснула пальцями й рушила до виходу з грота.

– Ні, я збираюся з ним поговорити. – Вона зиркнула назад на Ленґдона, і він помітив, що в її очах знов палахкотить вогонь. – Довіртеся мені, професоре, я можу бути вельми переконливою, коли треба.

***

У маленькі сірі двері знов загупали.

Гучно й невблаганно.

Охоронець Ернесто Руссо аж застогнав від злості. Напевне, повернувся той химерний військовий із крижаним поглядом, але повернувся він дуже невчасно. Трансляція футбольного матчу тривала: призначили додатковий час, «Фіорентина» змушена була догравати вдесятьох і доля матчу висіла на волосинці.

А гупання не вгавало.

Ернесто був не дурень. Він збагнув, що сьогодні вранці стався якийсь негаразд – понаїхало поліції із сиренами й військових, але він завжди намагався триматися осторонь від справ, які не стосувалися його особисто.

Pazzo е colui che bada ai fatti altrui. (Тільки божевільні цікавляться чужими справами.)

З іншого боку, той військовий був якимось великим цабе, і не зважати на це було б, мабуть, нерозумно. Нині в Італії важко знати роботу, навіть таку нудну, як ця. Зиркнувши востаннє на гру, Ернесто пішов до дверей, у які хтось гупав без упину.

Він і досі не міг звикнути до того, що йому платять лише за те, що він цілу добу сидить у крихітній конторці й дивиться телевізор. Двічі на день до його конторки з протилежного боку коридору прибувала група важливих відвідувачів, які пішки долали шлях аж від галереї Уффіці. Ернесто зустрічав їх, відмикав залізні ґрати й пропускав гостей крізь маленькі сірі двері, за якими їхній візит і завершувався – у садах Боболі.

І тепер, коли гупання ставало настирливішим, Ернесто відчинив сталеві ґрати, пройшов повз них, потім знову зачинив і замкнув за собою.

– Si? – гукнув він, перекрикуючи гупання і поспішаючи до сірих дверей.

Ані слова у відповідь. Але гупання тривало.

– Insomma (Припиніть)! – Нарешті він відімкнув двері й рвучко відчинив їх, очікуючи побачити за ними той самий крижаний погляд, що й кілька хвилин тому. Але обличчя, яке показалося за дверима, виявилося значно привабливішим.

– Привіт, – сказала гарненька білявка, мило всміхаючись йому. Вона простягнула складений аркуш паперу, і Ернесто

інстинктивно випростав руку, щоби взяти його. Тієї миті, коли охоронець збагнув, що то лише шматок паперу, піднятий із землі, жінка вхопила його зап’ястя й міцно натиснула великим пальцем на костисту зап’ястну точку під його долонею.

Ернесто здалося, що йому щойно відрізали ножем кисть. Гострий біль змінився затерплістю. Жінка ступила крок уперед і натиснула ще сильніше, знову запускаючи больовий шок у його руці. Ернесто гойднувся назад, намагаючись вивільнити руку, але ноги його отерпли і він важко опустився на коліна.

Усе решта трапилося за якусь мить.

На порозі відчинених дверей з’явився високий чоловік у темному костюмі; він прослизнув усередину і швидко зачинив за собою двері. Ернесто потягнувся був до рації, але лагідна рука натиснула точку на його потилиці, і його м’язи заціпеніли, а йому самому перехопило дух. Жінка витягнула рацію, а тим часом до них підійшов високий чоловік, стривожений її діями не менше, аніж сам Ернесто.

– Дим-мак, доторк смерті, – невимушено сказала білявка високому чоловіку. – Китайська наука про больові точки. Недаремно нею користуються вже три тисячі років.

Чоловік зачудовано поглянув на неї.

– Non vogliamo farti del male (Ми не зробимо тобі нічого поганого), – прошепотіла жінка, схилившись над Ернесто.

Тієї миті, коли тиск послабився, Ернесто спробував вирватися, але тиск швидко відновився – і його м’язи знов заклякли. Він зойкнув од болю, ледь спроможний дихати.

– Dobbiamo passare (Нам треба пройти), – сказала жінка і кивнула на сталеві ґрати, які Ернесто завбачливо замкнув за собою. – Dov’e la chiave? (Де ключ?)

– Non се l’ho (Я не маю ключа), – ледь вичавив із себе охоронець.

Високий чоловік пройшов повз них і, наблизившись до ґрат, оглянув їхній механізм.

– Це шифрозамок, – гукнув він жінці, і в його голосі почувся американський акцент.

Жінка присіла біля Ернесто й пронизала його крижаним поглядом карих очей.

– Qual & la combinazione? (Яка комбінація?) – суворо спитала вона.

– Non posso! (Мені не дозволено розповідати!) – відказав охоронець.

У верхній частині його хребта щось кольнуло, і Ернесто відчув, як усе тіло оніміло. За мить він знепритомнів.

***

Прийшовши до тями, Ернесто кілька хвилин відчував, як свідомість то полишає його, то повертається. Йому пригадалася якась розмова... гострий біль... його кудись тягнули – а може, то йому здалося? Усе це перетворилося на розмиту пляму.

Коли в голові в нього остаточно прояснилося, Ернесто побачив дивну картину: його черевики стоять на підлозі, але без шнурків. І майже тієї самої миті усвідомив, що неспроможний рухатися. Він лежав на боку зі зв’язаними руками й ногами, вочевидь, зв’язаними його шнурками. Він спробував був закричати, але з рота не вилетіло ані звуку, бо в рот запхали його ж шкарпетку. Однак справжній страх охопив його за секунду, коли він поглянув угору й побачив, що по телевізору транслюється футбольний матч.

«Я у своїй комірчині... за ґратами!»

Ернесто почув, як у коридорі віддаляються кроки. Звук поступово стих, і запала тиша.

«Цього не може бути!»

Якимсь чином та білявка переконала його зробити те, чого він ніколи не мусив робити: він виказав комбінацію замка па вході до знаменитого коридору Вазарі.

розділ 31

Доктор Елізабет Сінскі відчула, що хвилі нудоти й запаморочливості накочуються з пришвидшеною частотою. Важко схилившись набік, вона сиділа на задньому кріслі чорного мікроавтобуса, припаркованого біля фасаду Палацо Пітті. Вояк поруч із нею спостерігав за жінкою з усе більшою тривогою.

Кілька секунд тому його рація озвалася й прохрипіла щось про Галерею костюма – і вихопила Елізабет із темряви свідомості, де їй марилася зеленоока потвора.

Вона знову опинилася в напівтемній кімнаті Ради з іноземних стосунків у Нью-Йорку, де вислуховувала маячню загадкового незнайомця, який запросив її до себе. Цей незнайомець тепер походжав перед нею в передній частині залу, і його довготелесий силует чітко вирисовувався на тлі моторошної картини оголених й умирущих людей, автора якої надихнуло Дантове «Пекло».

– Хтось має вести цю війну, – виснувала постать, – інакше саме таке майбутнє нас чекає. Наразі людство перебуває в чистилищі зволікання, нерішучості й пожадливості в задоволенні особистих потреб... та кола пекла чекають під нашими ногами, готові щомиті поглинути нас усіх.

Елізабет і досі не могла отямитися від тих страшелезних ідей, які цей тип щойно їй виклав. їй було вже несила терпіти це, і вона рвучко скочила на ноги.

– Те, що ви пропонуєте, це...

– ...це наш єдиний вихід, – завершив незнайомець її фразу.

– Насправді я хотіла сказати, що це злочин!

Чоловік знизав плечима.

– Шлях до раю пролягає безпосередньо крізь пекло. Цього нас навчив Данте.

– Ви божевільний!

– Божевільний, – повторив незнайомець, і в його голосі почулася образа. – Я божевільний? Навряд чи. Божевілля – це дивитися в прірву й заперечувати її існування. Божевілля – це страус, який ховає голову в пісок, коли до нього з усіх боків наближається зграя гієн.

Не встигла Елізабет сказати слово на захист своєї організації, як чоловік змінив зображення на екрані.

– До речі, про гієн, – сказав він, показуючи на нову картину. – Ось вам зграя гієн, які саме цієї миті оточують людство... і вони наближаються дуже швидко.

Елізабет із подивом побачила перед собою знайомий графік, опублікований ВООЗ минулого року, який демонстрував основні проблеми довкілля, котрі, на думку ВООЗ, чинили найбільший вплив на здоров’я населення світу.

Серед іншого до цього списку входили такі показники: потреба в чистій воді, світові поверхневі температури, розрідження озонової оболонки, споживання океанських ресурсів, вимирання видів рослин і тварин, накопичення С0 ₂, вирубування лісів та рівень Світового океану.

Упродовж останнього сторіччя всі ці негативні показники зростали. Одначе тепер вони росли з моторошною швидкістю.

Елізабет зреагувала так само, як реагувала завжди, коли бачила цей графік: її охопило відчуття безпорадності. Вона була науковцем і вірила в корисність статистики, а цей графік змальовував картину не віддаленого, а дуже близькогомайбутнього.

Упродовж усього дорослого життя Елізабет Сінскі мучилася своєю неспроможністю народити дитину. Та, бачачи цей графік, вона відчувала майже полегшення від того, що не могла цього зробити.

«Хіба ж таке майбутнє хотіла б я дати своїй дитині?»

– За останні п’ятдесят років, – вів далі довготелесий незнайомець, – наші гріхи проти Матері Природи зростали в геометричній прогресії. – Він зробив паузу. – Я боюся за душу людства. Коли ВООЗ опублікувала цей графік, то світові політики, закулісні ділки й захисники довкілля скликали термінові конференції на високому рівні, і на всіх цих збіговиськах вони намагалися вирахувати, які з цих проблем є най– гострішими і на розв’язання яких ми можемо сподіватися. І який же результат цих зустрічей? Поза очі всі керманичі обхопили голови руками, сіли та й заплакали. А офіційно, на публіку, вони запевнили нас, що працюють над розв’язанням проблем, але декотрі з них є надзвичайно складними.

– Вони справді є надзвичайно складними!

– Дурня! – вибухнув чоловік. – Ви до біса добре знаєте, що цей графік відображає найпростіші співвідношення: функцію, що ґрунтується на одній змінній величині! Кожна окрема лінія на цьому графіку зростає прямо пропорційно до одної величини – величини, яку всі бояться обговорювати. І цією величиною є кількість населення нашої планети!

– Я гадаю, що все...

...Усе складніше? Насправді ні! Немає нічого простішого. Якщо ви хочете забезпечити більше чистої питної води на душу населення, то необхідно, щоби цього населення на Землі було менше. Якщо ви хочете зменшити кількість шкідливих викидів в атмосферу, то слід зменшити кількість водіїв авто. Якщо ви хочете, щоб океани поновили свої за паси риби, треба, щоби цю рибу споживала менша кількість людей! – Він люто вирячився на неї, і його тон став іще агресивнішим. – Розкрийте очі! Ми на грані зникнення людства, а наші світові лідери сидять у штаб-квартирах корпорацій і замовляють дослідження з використання сонячної енергії, повторного використання ресурсів і розробляння гібридних автомобілів! То як це сталося, що ви, високоосвічена жінка, науковець, втратили здатність бачити такі очевидні речі?! Розрідження озонової оболонки, брак води й забруднення довкілля – це не хвороба, це її симптоми. А сама хвороба – це перенаселеність. І допоки ми не займемося проблемою перенаселеності, будемо займатися тим, що лікуватимемо примочками злоякісну пухлину, яка швидко розростається.