Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 32 страниц)

Жодне місто у світі не було так пов’язане з Данте, як Флоренція. Данте Аліґ’єрі народився у Флоренції, у Флоренції виріс і у Флоренції закохався, згідно з легендою, у Беатріче. Із його дому у Флоренції Данте брутально вигнали, і йому судилося роками мандрувати італійськими селами, із сентиментальною тугою згадуючи про свою домівку.

Про вигнання Данте писав так: «Маєш позбутися всього, що ти любиш найбільше. Бо саме ця стріла вилітає першою з лука вигнання».

Коли Ленґдону спали на думку ці слова із сімнадцятої пісні поеми «Рай», він поглянув праворуч, через ріку Арно, на далекі вежі старої частини Флоренції.

Ленґдон уявив собі план Старого міста: туристичний лабіринт, тисняву, потік автомобілів, що мчить вузькими вулицями повз знаменитий флорентійський собор, музеї, каплиці та райони з невеличкими крамничками. Йому подумалося, що якби вони із Сієнною кинули трицикл, то запросто змогли б загубитися в натовпі.

– Старе місто – ось куди нам треба їхати, – заявив Ленґдон. – Якщо й існують відповіді на запитання, то саме там їх можна знайти. Стара Флоренція була для Данте цілим світом.

Сієнна кивнула на знак згоди й крикнула через плече:

– До того ж там буде безпечніше – більше місць, де можна сховатися. Поїдемо до Порта Романа, а звідти ми зможемо перебратися через річку.

«Ріка», – подумав Ленґдон із легким трепетом у душі. Знаменита подорож Данте до пекла також почалася з переходу через річку.

Сієнна натиснула на газ, і коли повз них замелькали розмиті картини місцевого ландшафту, Ленґдон подумки перебирав картини пекла, мертвих і живих, десять канав восьмого кола з чумним лікарем і химерним словом «САТ– ROVACER». Потім замислився над словами, написаними під «Мапою пекла»: «Істину можна побачити лише очима смерті»– і подумав, що це, можливо, цитата з Данте.

«Щось я не пригадую такого в Данте».

Ленґдон добре знався на творах Данте Аліґ’єрі, і його як відомого історика, що спеціалізувався на символах, час від часу запрошували розтлумачити той широкий набір символів, що населяли Дантів ландшафт. Випадково (а може, і не випадково) сталося так, що два роки тому він читав лекцію про Дантове «Пекло», яка називалася «Божественний Данте: символи пекла».

Данте Аліґ’єрі поступово став одним із найзнаменитіших мистців в історії людства, давши поштовх створенню дан– тівських товариств у всьому світі. Найстарішу американську філію заснував тисяча вісімсот вісімдесят першого року в Кембриджі, штат Массачусетс, Генрі Вордсворт Лонгфелло. Відомий поет із Нової Англії став першим американцем, який переклав «Божественну комедію», і його переклад донині вважається найавторитетнішим і найбільш читаним.

Як відомого дослідника творів Данте Ленґдона колись запросили виступити на важливому заході, влаштованому одним із найстаріших у світі дантівських товариств – Віденським товариством Данте Аліґ’єрі. Цей захід мав відбутися у віденській академії наук. Його спонсору – багатому науковцеві й члену дантівського товариства – вдалося орендувати великий лекційний зал академії на дві тисячі місць.

Ленґдона зустрів розпорядник засідання й провів усередину. Коли вони йшли вестибюлем, професор не міг не помітити п’ять слів, написаних велетенськими літерами на чорній стіні: «А ЩО, ЯК ГОСПОДЬ ПОМИЛЯВСЯ?»

– Це робота Лукаса Троберга, – прошепотів розпорядник. – Наша найновіша арт-інсталяція. Що скажете?

Ленґдон окинув поглядом масивний напис, не знаючи, як відповісти.

– Гм... мазки в нього щедрі, а з умовним способом у граматиці ще слід попрацювати.

Розпорядник ніяково поглянув на нього. Ленґдону залишилося сподіватися, що публіка сприйме його краще, аніж цей чоловік.

Коли Ленґдон нарешті вийшов на сцену, його зустріли аплодисментами – публіки набрався майже повен зал.

– Meine Damen und Herren, – почав Ленґдон, і його голос загудів у гучномовцях. – Willkommen, bienvenue, welcome. (Пані та панове, ласкаво просимо.)

Ця відома фраза з фільму «Кабаре» викликала серед натовпу сміх розуміння.

– Мені сказали, що серед нашої сьогоднішньої аудиторії є не лише члени Дантового товариства, а й численні запрошені науковці й дослідники, які, можливо, тільки почали вивчати творчість Данте. Тому я гадаю, що для тих в аудиторії, хто надто багато часу витратив на прочитання середньовічного італійського епосу, мені'варто було б почати з короткого огляду – життя Данте, його творчості та пояснення, чому його вважають однією з найвпливовіших постатей в історії людства.

І знову почулися аплодисменти.

Тримаючи в руці крихітний пульт дистанційного керування, Ленґдон продемонстрував низку зображень Данте, першим серед яких був портрет поета на повний зріст, що належав пензлю Андреа дель Кастаньо: Данте стояв в одвірку, стискаючи в руках книгу з філософії.

– Данте Аліґ’єрі, – почав Ленґдон. – Цей флорентійський письменник і філософ жив із тисяча двісті шістдесят п’ятого до тисяча триста двадцять першого року. На цьому портреті, як і майже на всіх зображеннях, він у червоному складчастому каптурі з навушниками, що тісно прилягає до голови; цей каптур разом із пурпурною мантією святого Луки став складовою найпоширенішого образу Данте.

Ленґдон змінював слайди, аж поки не дійшов до Боттічеллієвого портрета Данте, який зберігався в галереї Уффіці; на ньому підкреслювалися найпомітніші риси обличчя поета: масивне підборіддя й гачкуватий ніс.

– Тут неповторне обличчя Данте знову обрамлене червоним каптуром, але Боттічеллі додав до головного убору лавровий вінок як символ досвідченості й майстерності, цього разу – у царині поетичного мистецтва. Лавровий вінок – традиційний символ, запозичений у давніх греків і використовуваний навіть нині під час церемоній нагородження поетів літературними преміями та на врученні Нобелівської премії.

Ленґдон швидко прогорнув кілька наступних портретів, де Данте скрізь був зображений у червоній шапочці, червоній мантії, із лавровим вінком і великим носом.

– А щоб образ Данте остаточно сформувався у вашій свідомості, пропоную увазі присутніх статую з п’яца ді Сан– та-Кроче, а також знамениту приписувану Джотто фреску з каплиці Барджелло.

Залишивши слайд фрески Джотто на стіні, Ленґдон вийшов на центр сцени.

– Як ви, безперечно, чули, Данте відомий передусім монументальним літературним шедевром «Божественна комедія», яка є грубуватою й жвавою розповіддю автора про те, як він спустився до пекла, пройшов крізь чистилище, а потім вознісся до раю, щоб поспілкуватися з Богом. За сучасними стандартами «Божественна комедія» нічого божественного в собі не містить. Та й комедією вона зветься з абсолютно іншої причини. У чотирнадцятому сторіччі італійська література поділялася на дві категорії: трагедію, що представляла високу літературу, писану офіційною італійською, і комедію, яка представляла «низьку» літературу, писану місцевим діалектом і розраховану на широкий загал.

Ленґдон прогорнув слайди до знаменитої фрески Мікеліно, на якій Данте стоїть біля стін Флоренції, стискаючи в руках примірник «Божественної комедії». На задньому плані над брамою пекла високо здіймається терасована гора Чистилища. Це полотно нині виставлене у флорентійському соборі Санта-Марія дель Фіоре, більше відомому під назвою Дуомо.

– Як ви вже могли здогадатися з назви, – продовжив Ленґдон, – «Божественну комедію» було написано місцевим діалектом – мовою простих людей. Але, попри це, релігію, історію, політику, філософію й соціальні коментарі в ній блискуче поєднано в гобелен художнього слова, тобто літератури високоінтелектуальної, але цілком доступної широким масам читачів. Цей твір став настільки знаменитим стовпом італійської літератури, що письменницький стиль Данте славили як такий, що – ні багато, ні мало – дав початок сучасній італійській мові.

Ленґдон зробив ефектну паузу, а потім тихо сказав:

– Любі друзі, вплив творів Данте Аліґ’єрі неможливо переоцінити. Упродовж усієї історії людства, за винятком хіба що Святого Письма, жоден із творів літератури, образотворчого мистецтва й музики не надихнув на таку кількість присвят, імітацій, варіацій та анотацій, як «Божественна комедія».

Далі Ленґдон навів великий список відомих композиторів, художників і літераторів, які творили, ґрунтуючись на епічній поемі Данте, й окинув публіку уважним поглядом.

– Скажіть, чи є серед вас письменники?

Піднялася майже третина рук. Ленґдон приголомшено витріщився в зал. «Отакої! Або це найдосконаліша аудиторія у світі, або результат доступності до публікацій через Інтернет».

– Що ж, як усі ви, автори, знаєте, ніщо письменники не цінують так високо, як рекламну анотацію – отой схвальний відгук завбільшки в один-два рядки, написаний кимось відомим, аби заохотити інших купувати ваш твір. У Середні віки теж існувало поняття рекламної анотації. І Данте спромігся мати їх досить багато.

Ленґдон знову змінив слайди.

– А чи хотіли б ви мати на обкладинці вашої книги отакі слова?

Ніколи не ходив землею чоловік, величніший за нього.

Мікеланджело

Натовп здивовано загудів.

Так, – мовив Ленґдон. – Це сказав той самий Мікеланджело, якого ви знаєте як автора розписів у Сікстинській капелі та статуї Давида. Мікеланджело був не лише майстерним художником і скульптором, а й прекрасним поетом, котрий опублікував близько трьохсот поем, включно з тією, що називалася «Данте» і була присвячена чоловікові, чиї разючі образи пекла надихнули Мікеланджело на його «Судний день». А якщо ви мені не вірите, то прочитайте третю пісню Дантового «Пекла», а потім сходіть до Сікстинської капели; просто над вівтарем ви побачите цей знайомий образ.

Ленґдон прогорнув слайди до лячного зображення м’язистого злого духа, що замахнувся здоровезним веслом на людей, а ті принишкли від страху.

– А це Дантів пекельний поромник Харон, який б’є веслом тих, хто зволікає на переправі.

Ленґдон перейшов до нового слайда, цього разу з другою деталлю Мікеланджелового «Судного дня» – чоловіком, якого розпинали на хресті.

– Це Аман, ворог юдеїв, котрого, згідно зі Святим Письмом, скарали на смерть через повішення. Однак у поемі Данте його розіп’яли на хресті. Як можна бачити в Сікстинській капелі, Мікеланджело віддав перевагу Дантовому варіанту, а не біблійному. – Ленґдон усміхнувся й пошепки додав: – Тільки папі римському не кажіть.

Натовп вибухнув сміхом.

– Дантове «Пекло» створило світ болю й страждань, який перевершував усі попередні людські уявлення, і цей твір у буквальному розумінні визначив наше сучасне бачення пекла. – Ленґдон зробив паузу. – І повірте мені, католицькій церкві є чимало за що дякувати Данте. Його «Пекло» лякало віруючих сторіччями і, без сумніву, потроїло відвідуваність церкви тими, кого переповнював страх.

Ленґдон увімкнув наступний слайд.

– А оце підводить нас до причини, через яку ми всі тут сьогодні зібралися.

Тепер на екрані з’явився заголовок лекції: «Божественний Данте: символи пекла».

Дантове пекло – це ландшафт, настільки багатий на символізм, що я часто приділяю цій темі курс лекцій на цілий семестр. А сьогодні, на мою думку, не буде кращого способу розкрити символи Дантового «Пекла», як пройти пліч-о-пліч із самим поетом... крізь браму пекла.

Ленґдон підійшов до краю сцени й поглянув на публіку.

– Отже, якщо ми збираємося здійснити прогулянку крізь пекло, то я настійно рекомендую скористатися мапою. І немає повнішої мапи Дантового пекла, аніж та, яку зобразив Сандро Боттічеллі.

Ленґдон торкнувся пульта, і перед публікою з’явилася відразлива «Мапа пекла». Він почув, як дехто аж застогнав, забачивши всілякі жахіття, що коїлися в лійкоподібній підземній порожнині.

– На відміну від інших художників, Боттічеллі був надзвичайно скрупульозний у відтворенні Дантового тексту. Насправді він провів стільки часу, читаючи Данте, що великий історик мистецтва Джорджо Базарі стверджував, наче одержимість Боттічеллі творчістю Данте призвела до серйозних негараздів у житті художника. Мистець створив понад дві дюжини інших робіт, пов’язаних із Данте, але ця мапа є серед них найвідомішою.

Тоді Ленґдон повернувся й показав у лівий верхній кут полотна.

– Наша подорож почнеться он там, на поверхні землі, де ви можете бачити Данте в червоному одязі разом зі своїм гідом, Верґілієм; вони стоять обидва біля брами пекла. Звідти ми вирушимо в подорож униз, крізь дев’ять кіл Дантового пекла, і насамкінець опинимося лицем до лиця з...

Ленґдон швидко переключився на інший слайд – величезне збільшене зображення сатани, яким його показав Боттічеллі на цьому самому полотні. Страшний триголовий Люцифер поїдає трьох людей одночасно, по одному кожним ротом.

Натовп зойкнув.

Стислий огляд майбутніх атракціонів, – пожартував Ленґдон. – Цей моторошний персонаж перебуває там, де сьогодні має завершитися наша подорож. Це дев’яте коло пекла, де мешкає сам сатана. Одначе... – Ленґдон зробив паузу, а потім продовжив: – Потрапити туди – це лише половина забави, тому повернімося трохи назад... до брами пекла, де наша подорож розпочнеться.

Ленґдон перейшов до наступного слайда – літографії Постава Доре, де був зображений темний, схожий на тунель вхід, вирубаний у торці стрімчака. Над входом виднівся напис: «Залиш надію той, хто сюди входить».

– Отже, – сказав Ленґдон з усмішкою. – Зайдімо?

Десь гучно заскреготали колеса, й аудиторія перед

очима Ленґдона вмить розтанула. Він відчув, як сіпнувся вперед і зіштовхнувся зі спиною Сієнни, коли трицикл різко загальмував і зупинився посеред проспекту Макіавеллі.

У Ленґдона запаморочилося в голові; він і досі бачив двері пекла, що бовваніли перед ним. Коли ж він отямився, то побачив, денасправді опинився.

– Що сталося? – невдоволено спитав він.

Сієнна показала вперед, де на відстані трьохсот ярдів виднілася Порта Романа – старовинна кам’яна брама, що слугувала в’їздом до середньовічної Флоренції.

– Роберте, здається, у нас проблема.

розділ 19

Агент Брюдер стояв у скромній квартирі, намагаючись осмислити побачене.

«Хто тут у біса живе?»

Помешкання було обставлене мізерно й безладно, наче кімната в студентському гуртожитку, мебльована за мінімум коштів.

– Агенте Брюдер? – гукнув із зали один із його підле– і лих. – Гадаю, вам буде цікаво це побачити.

Ідучи до зали, Брюдер подумав, чи не затримала, бува, Ленґдона місцева поліція. Командир спецпідрозділу хотів би розв’язати цю кризу «по-домашньому», але втеча Ленґдона не залишила йому жодного іншого вибору, окрім як звернутися до місцевої поліції та влаштувати блок-пости на дорогах. У лабіринті вулиць Флоренції верткий мотоцикл легко уникне зустрічі з мікроавтобусами Брюдера, що через важкі плексигласові вікна та непробивні колеса ставали хоч і невразливими, але неповороткими. Італійська поліція мала репутацію такої, яка неохоче йде на співпрацю з чужинцями, але організація Брюдера мала значний вплив у поліції, консульствах і посольствах. «Коли ми висуваємо вимоги, ніхто не насмілюється ставити запитання».

Брюдер увійшов до невеличкої кімнати, де над розкритим переносним комп’ютером стояв чоловік і друкував у латексних рукавичках.

– Саме цією машиною він скористався, – сказав чоловік. – Через неї він увійшов у свою електронну пошту й здійснив деякі пошуки. Файли й досі зберігаються в кеші.

Брюдер рушив до стола.

– Схоже, це не комп’ютер Ленґдона, – сказав технар. – Він зареєстрований на когось з ініціалами S.C. Невдовзі я матиму повне ім’я.

Поки Брюдер чекав, його увагу привернув стос паперів на столі. Він продивився їх – стара програмка лондонського театру «Глобус» і кілька статей, вирізаних із газет. Що більше Брюдер читав, то більшими ставали його очі.

Узявши папери із собою, він вийшов із кімнати й зателефонував шефові.

– Брюдер на лінії, – сказав він. – Здається, я ідентифікував людину, яка допомагає Ленґдону.

– Хто це? – спитав шеф.

Брюдер повільно випустив із легенів повітря.

– Ви навіть не повірите.

– А за дві милі від того місця Ваєнта мчала геть на своєму мотоциклі BMW, низько пригнувшись до керма. Повз неї, виючи сиренами, проносилися поліцейські машини.

– «Мене зреклися», – подумала вона.

– Зазвичай легенька вібрація чотиритактного двигуна мотоцикла заспокоювала її нерви. Але не сьогодні.

– Ваєнта дванадцять років працювала на Консорціум, піднявшись ієрархічною драбиною від агента прикриття до члена групи стратегічного планування, а потім аж до аген– та-оперативника високого рангу. «Моя кар’єра – це все, що я маю». Агентам-оперативникам доводилося миритися :і життям, сповненим таємничості, частими подорожами й тривалими завданнями, і все це унеможливлювало стосунки поза межами роботи.

–  «Явиконувала це завдання цілий рік», – подумала вона, і досі не в змозі повірити, що Начальник міг так різко й грубо натиснути на спусковий гачок і вигнати її.

– Дванадцять місяців Ваєнта контролювала надання послуг і підтримки тому самому клієнту Консорціуму – ексцентричному зеленоокому генію, якому захотілося ненадовго «зникнути», щоб йому не заважали працювати конкуренти й вороги. Подорожував цей чоловік украй рідко, переважно непомітно, а здебільшого він працював. Ваєнта нічого не знала про нюанси його роботи, бо її завданням було ховати клієнта від впливових людей, які намагалися знайти його.

– Свою функцію Ваєнта виконувала з довершеним професіоналізмом, і все йшло як по маслу.

– Як по маслу... але до вчорашньої ночі.

– І відтоді й емоційний стан Ваєнти, і стан її кар’єри покотилися під укіс.

– «Тепер я – чужа. Я опинилася на протилежному боці».

– Протокол зречення в разі його активації вимагав, щоб агент негайно облишив поточне завдання і якомога швидше покинув «арену». У разі затримки агента Консорціум стверджував, що вперше про нього чує й заперечував будь-який зв’язок із ним. Агенти добре усвідомлювали, що не варто жартувати з цією організацією, бо з перших рук знали про її бентежну здатність маніпулювати реальністю й змінювати її під свої поточні потреби.

– Ваєнта знала лише про два випадки дезавуювання агентів. Дивно, але чомусь вони більше ніколи не траплялися їй на очі. Вона завжди гадала, що їх викликали для офіційного розслідування, а потім звільнили, наказавши більше ніколи не вступати в контакт із працівниками Консорціуму.

– Однак тепер Ваєнта засумнівалася, що саме так воно й було.

– «Ти перебільшуєш, реагуєш надміру емоційно, – заспокоювала вона себе. – Методи Консорціуму є більш елегантними, ніж холоднокровне вбивство».

– Та по спині в неї побігли мурашки.

– Ваєнта інстинктивно кинулася тікати непоміченою з даху готелю тієї ж миті, коли побачила групу Брюдера, і тепер вона усвідомила, що інстинкт, який спонукав її до дії, можливо, врятував їй життя.

– «Тепер ніхто не знає, де я».

– Женучи мотоцикл прямим бульваром Поджіо Імперіале, Ваєнта збагнула, як круто змінили її життя ці кілька останніх годин. Минулої ночі вона непокоїлася про те, щоби зберегти свою роботу. А тепер вона непокоїлася про те, щоби зберегти своє життя.

РОЗДІЛ 20

Колись Флоренцію оточувала міська стіна з головним проходом – кам’яною брамою Порта Романа, збудованою тисяча триста двадцять шостого року. Хоча більшу частину периметра міської стіни зруйнували сотні років тому, Порта Романа збереглася й донині, тож і в наші дні транспортний потік скеровується до міста крізь глибокі аркові тунелі цієї колосальної фортифікації.

Сама брама має п’ятдесят футів заввишки, збудована зі старовинної цегли та каміння, а в її головному проїзді й досі збереглися масивні дерев’яні ворота на прогоничах, завжди зафіксовані в розчиненому положенні, щоби пропускати транспортний потік. Перед воротами шість великих доріг сходяться в одну й перетікають у кільцеву транспортну розв'язку, а над порослою травою розділовою смугою височіє статуя жінки, що виходить із міської брами з велетенським клунком на голові, скульптора Мікеланджело Пістолетто.

Утім, сьогодні Порта Романа є скоріше транспортним кошмаром, аніж історичною пам’яткою, бо істотно вповільнює дорожній рух. Колись тут проводилися контрактові ярмарки, на яких батьки продавали сво'іх дочок у шлюб із розрахунку, часто змушуючи їх танцювати спокусливі танці, аби забезпечити більшу вигоді.

Цього ранку, різко загальмувавши за кількасот ярдів від І Іорта Романа, Сієнна стривожено показала в її бік рукою. Ленґдон, сидячи позаду неї, поглянув уперед – і в нього теж з’явилося відчуття небезпеки. Перед ними простягнулася довга вервечка нерухомих авт, двигуни яких працювали на неробочих обертах. Рух на кільцевій розв’язці заблокував поліцейський пост, до якого час від часу під’їжджали нові поліцейські автомашини. Від авта до авта ходили озброєні полісмени й ставили водіям запитання.

«Невже це через нас? – подумав Ленґдон. – Цього не може бути!»

Назустріч їм по проспекту Макіавеллі виїхав спітнілий велосипедист у шортах. Він їхав на велосипеді з напівлежачим сідлом, крутячи педалі поперед себе.

– Cose successo? (Що там відбувається?) – гукнула йому Сієнна.

– Е chi lo sa! (Та хтозна!) – відповів велосипедист зі стривоженою міною на обличчі. – Carabinieri. (Карабінери.) – Із новою силою завертів педалі, наче хотів якомога швидше вшитися геть.

Сієнна обернулася й стривожено поглянула на Ленґдона.

– Блокпост. Військова поліція.

Далеко позаду завили сирени, і Сієнна, крутнувшись на сидінні, подивилася на проспект Макіавеллі; її обличчя перетворилося на маску страху.

«Ми потрапили в пастку», – подумав Ленґдон, роззираючись довкола в пошуках хоч-якогось виїзду – перехресної дороги, парку чи алеї, але побачив лишень приватні будинки ліворуч і високу кам’яну стіну праворуч.

Сирени звучали дедалі гучніше, наближаючись до них.

– Туди! – гукнув Ленґдон, показуючи на покинутий будівельний майданчик за тридцять ярдів попереду них, де за переносною бетономішалкою хоч якось можна було сховатися.

Сієнна дала газу, і трицикл, вискочивши на тротуар, миттю влетів на будівельний майданчик. Вони зупинилися за бетономішалкою й швидко збагнули, що за нею навіть трицикл до пуття не сховати, а самим – і поготів.

– За мною! – сказала Сієнна і кинулася до невеличкого сарайчика для реманенту, що вгніздився посеред кущів під кам’яною стіною.

«Це не сарайчик, – здогадався Ленґдон, – а пересувний туалет».

Коли Сієнна та Ленґдон підбігали до біотуалету для будівельників, то почули, як ззаду наближаються поліцейські машини. Сієнна смикнула ручку дверей, але вони не піддалися, бо були замкнені на масивний замок на ланцюзі. Ленґдон схопив Сієнну за руку, затягнув її за «сарай» і заштовхав до щілини між туалетом та кам’яною стіною. Вони насилу помістилися там удвох, ледь дихаючи, змушені вдихати важке смердюче повітря.

Ленґдон прослизнув слідком за Сієнною саме тієї миті, коли на дорозі з’явився чорний, як вороняче крило, «Суба– ру форестер» із написом «Карабінери» на боці. Авто повільно прокотилося повз їхню схованку.

«Італійська воєнізована поліція, – подумав Ленґдон, не вірячи своїм очам. – А чи мають ці поліцейські наказ стріляти на місці без попередження?»

– Комусь конче потрібно знайти нас, – прошепотіла Сієнна. – І яким чином їм це вдалося?

– GPS? – спитав Ленґдон. – Може, цей проектор має вмонтований пристрій стеження?

Сієнна похитала головою.

– Повір мені, якби ця штука мала такий пристрій, то поліція вже давно б нас пов’язала.

Ленґдон зі своїм чималеньким тілом насилу поворухнувся, намагаючись зручніше вмоститися в тісному просторі. І його очі опинилися напроти елегантних графіті, виписаних на задній стінці туалету.

«А в італійців виходить краще».

Більшість американських біотуалетів були вкриті примітивними школярськими малюнками, що віддалено нагадували великі цицьки чи пеніси. Але графіті на цьому «закладі» були наче з альбому для етюдів студента мистецького коледжу: людське око, красиво виписана рука, чоловік у профіль та якийсь фантастичний дракон.

– Тут приватна власність псується інакше, аніж в інших частинах Італії, елегантніше, – зауважила Сієнна, вочевидь, прочитавши його думки. – Річ у тім, що за цією кам’яною стіною розташований факультет мистецтв Флорентійського університету.

І наче на підтвердження слів Сієнни поодаль з’явилася група студентів; вони наближалися дрібними кроками, тримаючи під пахвами етюдники. Студенти про щось гомоніли, чиркали запальничками, підкурюючи цигарки,

і висловлювали подив через блокпост біля Порта Романа.

Ленґдон і Сієнна пригнулися, щоби їх не помітили студенти, і тоді Ленґдона несподівано вразила дивна думка: «Напівзакопані грішники з ногами, що стирчать догори».

Можливо, та думка з’явилася в нього через сморід людських випорожнень, а може, через велосипедиста, що вертів ногами, напівлежачи на велосипеді, та яким би не був мотив, Ленґдон умить подумки повернувся до смердючого світу пекельних канав і голих ніг, що стирчали там з-під землі.

Раптом він повернувся до своєї попутниці.

– Сієнно, на тій «Мапі пекла», що ми бачили в тебе у квартирі, голі ноги стирчали з-під землі в десятій канаві, так? На найнижчому з рівнів восьмого кола?

Сієнна здивовано на нього поглянула: мовляв, знайшов час для таких запитань.

– Так, на самому дні.

На якусь частку секунди Ленґдон повернувся до лекції, яку читав у Відні. Він стояв на сцені. Наближаючись до тріумфального фіналу, він продемонстрував публіці гравюру Доре «Геріон» – крилату потвору з отруйним жалючим хвостом, котра жила над восьмим колом.

– Перш ніж зустрітися із сатаною, – сказав Ленґдон, і його низький голос забринів у гучномовцях, – ми мусимо пройти крізь десять канав восьмого кола, у яких зазнають покарання шахраї, тобто особи, винні в скоєнні навмисного злочину.

Ленґдон змінив слайд і показав фрагмент восьмого кола, а потім провів публіку вниз через кожну канаву, одну за одною.

Згори донизу ми маємо спокусників, яких б’ють батогами демони... підлесників, що плавають у людських екскрементах... церковників-заробітчан, наполовину закопаних у землю головою донизу, чиї ноги стирчать догори... чаклунів із головами, повернутими назад... продажних політиків у киплячій смолі... лицемірів у свинцевих мантіях... крадіїв, яких кусають змії... правників-шахра– їв, яких пожирає вогонь... сіячів розбрату, яких розрубують навпіл демони... і насамкінець брехунів, спотворених хворобами до невпізнання. – Ленґдон знову повернувся обличчям до аудиторії.

– Скоріш за все, Данте надав цю останню канаву брехунам тому, що через низку брехливих свідчень його вигнали :і улюбленої Флоренції.

– Роберте! – озвалася Сієнна.

Ленґдон сіпнувся – і повернувся до реальності.

Сієнна запитально дивилася на нього.

– У чім річ?

– Отой варіант «Мапи пекла», що ми маємо із собою в проекторі, – сказав він збуджено. – Картину змінили! – Нін витягнув із кишені проектор і струснув його настільки сильно, наскільки це дозволяв тісний простір. Кулька-активатор заторохтіла, але її звук поглинуло ревіння поліцейських сирен. – Той, хто підкоригував цю картину, змінив і порядок рівнів у восьмому колі!

Коли пристрій засвітився, Ленґдон спрямував його на пласку поверхню перед собою. З’явилася «Мапа пекла», яскраво вирізняючись у тьмяному світлі.

«Боттічеллі на стіні біотуалету», – подумав Ленґдон, відчуваючи сором. Мабуть, це було найменш пристойне місце, де коли-небудь демонструвалися твори цього мистця. Ленґдон пробігся очима по канавах, збуджено киваючи.

– Так! – вигукнув він. – Це неправильно! Остання канава восьмого кола має бути заповнена хворими людьми, а не ногами, що стирчать догори. Десятий рівень призначений для брехунів, а не для пожадливих церковників!

На обличчі Сієнни з’явився зацікавлений вираз.

– Але ж навіщо комусь треба було змінювати картину?

– Catrovacer, – прошепотів Ленґдон, роздивляючись маленькі літери, додані на кожному з рівнів. – Гадаю, що в цьому написі є розгадка.

Попри травму голови, через яку Ленґдон втратив спогади про останні дві доби, він відчував, що його пам’ять функціонує бездоганно. Заплющивши очі, він уявив перед собою два варіанти «Мапи», щоби проаналізувати розбіжності між ними. Змін, внесених у восьме коло, виявилося менше, аніж очікував Ленґдон... однак у нього з’явилося таке відчуття, наче вуаль перед його очима раптом зникла.

Усе стало зрозумілим.

Шукай– і знайдеші

– Що таке? – спитала його Сієнна.

У Ленґдона аж у роті пересохло.

– Я знаю, чому опинився у Флоренції.

– Та невже?!

– Так, і я знаю, куди мені слід іти.

Сієнна вхопила його за руку.

– Куди ж?

Ленґдон почувався так, наче вперше після того, як він прокинувся в шпиталі, його ноги торкнулися твердої землі.

– Оті десять літер... – прошепотів він. – Насправді вони вказують на конкретне місце в Старому місті. І там ми знайдемо всі відповіді.

– А де саме в Старому місті? – наполегливо спитала Сієнна. – Як ти здогадався?

Із протилежного боку пересувного туалету почувся сміх. Повз нього проходила група студентів, сміючись, теревенячи й жартуючи різними мовами. Ленґдон обережно визирнув з-за кабінки й подивився їм услід. Потім роззирнувся, чи немає де поліції.

– Нам не можна сидіти на одному місці, ходімо. Я дорогою все поясню.

– Дорогою?! – Сієнна похитала головою. – Та ми ж не зможемо пробратися крізь Порта Романа!

– Побудь тут півхвилини, – сказав їй Ленґдон, – а потім рушай за мною.

І з цими словами він вислизнув зі щілини, залишивши свою ошелешену новоспечену подругу на самоті.

розділ 21

Scusi! – Роберт Ленґдон наздогнав групу студентів. – Scusate! (Вибачте!)

Вони зупинилися, і Ленґдон безпорадно озирнувся довкола, вдаючи заблукалого туриста.

– Dov’& l’lstituto statale d’arte? (Де тут інститут мистецтв?) – поцікавився він ламаною італійською.

Татуйований молодик картинно затягнувся цигаркою й презирливо мовив із французьким акцентом:

– Non parliamo italiano. (Я не говорю італійською.)

Одна з дівчат насварила свого татуйованого друга і ввічливо показала рукою вздовж стіни в напрямку Порта Романа.

– Рій avanti, sempre dritto.

«Уперед і прямо», – подумки переклав Ленґдон.

– Grazie. (Дякую.)

Як просив Ленґдон, Сієнна вигулькнула через тридцять секунд непоміченою з-за біотуалету. Гнучка тридцятидворічна жінка підійшла до групи, і Ленґдон запрошувально поклав їй на плече руку.

– Це моя сестра Сієнна. Вона викладає мистецтвознавство.

– Нічогенька краля, – стиха промимрив татуйований молодик, і його приятелі-хлопці розсміялися.

Ленґдон проігнорував їхні слова.

– Ми приїхали до Флоренції пошукати місце, щоб рік займатися викладацькою діяльністю. Можна ми підемо з вами до інституту?

– Ма certo (Авжеж), – відповіла дівчина-італійка і всміхнулася.

Поки група наближалася до поліції, Сієнна зав’язала розмову зі студентами, а Ленґдон поволі просунувся всередину невеличкого натовпу, злегка пригнувшись і намагаючись стати непомітним.