Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 32 страниц)

Ленґдон шумно зітхнув, намагаючись осмислити щойно почуте.

– До речі, про падіння, – зауважила Сієнна, похмуро вказуючи вгору праворуч від того місця, де вони йшли. – Я впевнена, що саме там Цобріст стрибонув назустріч смерті.

Ленґдон підняв очі й побачив, що вони саме проходили повз скромний кам’яний фасад музею Барджелло. Позаду нього над довкільними спорудами здіймався вгору конічний шпиль вежі Флорентійського абатства. Увіп’явшись поглядом у вершечок вежі, Ленґдон думав про можливу причину самогубства Цобріста, сподіваючись, що той чоловік стрибнув в обійми смерті не через те, що скоїв щось жахливе і не хотів стати свідком скоєного, яке неминуче наближалося.

– Критики Цобріста, – сказала Сієнна, – полюбляють загострювати увагу саме на тій парадоксальній обставині, що безліч технологій генної інженерії, які він винайшов, тепер сприяють значному подовженню тривалості людського життя.

– І це лише загострює проблему перенаселеності.

– Саме так. Якось Цобріст публічно заявив, що шкодує, що випустив джина з пляшки й хотів би знищити декотрі зі своїх винаходів, які сприяють збільшенню тривалості житія. Вважаю, що з ідеологічної точки зору ця заява є цілком логічною. Що довше ми живемо, то більше ресурсів витрачається на підтримання життєдіяльності старих і хворих.

Ленґдон кивнув.

–  Якось ячитав, що близько шістдесяти відсотків медич– иих витрат у Сполучених Штатах припадають на підтримку пацієнтів в останні півроку їхнього життя.

– Та отож. Тому коли наш мозок каже: «Це безумство», – наше серце заперечує: «Підтримуватимемо бабусине житія доти, доки вона житиме».

Ленґдон кивнув.

– Це конфлікт між Аполлоном і Діонісом – відома в міфології дилема. Це вікова боротьба, що точиться між серцем і розумом, бо обидва рідко бажають того самого.

Ленґдон чув, що тепер до міфології вдаються на зібраннях товариств анонімних алкоголіків, щоб охарактеризувати стан п’яниці отаким чином: коли він витріщається на склянку зі спиртним, то його розум знає, що спиртне завдасть йому шкоди, але серце прагне спокою, який дає спиртне. Сенс такого посилання на міфологію очевидний: ти не сам, навіть боги, і ті відчували конфлікт між розумом і серцем.

– Кому потрібна агатусія? – раптом спитала пошепки Сієнна.

– Перепрошую?

Сієнна підвела голову й поглянула на нього.

– Я нарешті пригадала назву того есею Цобріста. Він на– іивався «Кому потрібна агатусія?».

Ленґдон ніколи не чув цього слова, але спробував здогадатися, що воно означає, сполучивши два грецькі корені – agathos і thusia.

– Наскільки я розумію, агатусія – це пожертва заради добра?

– Майже. Насправді це слово означає «самопожертва заради спільного добра». – Вона на мить замовкла. – Іще це називають філантропічним самогубством.

Ленґдону доводилося чути цей вислів раніше – одного разу стосовно збанкрутілого батька, який наклав на себе руки, щоб сім’я мала змогу скористатися його страховим полісом, а вдруге – стосовно серійного вбивці, який розкаявся й перервав своє життя, побоюючись, що не зможе контролювати свою жагу до вбивства.

Однак Ленґдон пригадав, що наймоторошніший приклад був описаний тисяча дев’ятсот шістдесят сьомого року в романі «Втеча Погана», де змальовувалося суспільство майбутнього, у якому кожен із радістю погоджувався на самогубство у віці двадцяти одного року, таким чином вповні насолоджуючись юністю та не дозволяючи надмірній кількості людей і кволій старості перенапружувати обмежені ресурси планети. Наскільки Ленґдон пам’ятав, у кінематографічній версії цього роману «критичний вік» підняли з двадцяти одного року до тридцяти, явно сподіваючись збільшити касу фільму, посиливши його привабливість для найбільш активного прошарку кіноглядачів, який складається з молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти п’яти років.

– Однак повернімося до есею Цобріста... – сказав Ленґдон. – Я не впевнений, що правильно розумію його назву «Кому потрібна агатусія?». Він це сказав у саркастичному ключі? У тому значенні, що філантропічне самогубство потрібне всім нам,чи як?

– Узагалі-то, ні. Назва – це гра слів.

Ленґдон похитав головою, і досі не розуміючи, про що йдеться.

Англійською це звучить як «Who needs suicide?» WHO – World Health Organization – Всесвітня організація охорони здоров’я. Отже, Всесвітній організації охорони здоров’я погрібне самогубство. У своєму есеї Цобріст напав на директорку ВООЗ – доктора Елізабет Сінскі, – яка, на думку Цобріста, засиділася на цій посаді й не сприймає проблему контролю населення всерйоз. У статті йшлося, що для ВООЗ було б краще, якби директорка Сінскі наклала на себе руки.

– Ти диви, який добросердий і співчутливий хлопець.

– Я так розумію, це тяжка плата за геніальність. Часто люди з надзвичайними розумовими здібностями, ті, що здатні до розумової зосередженості більше за інших, здобувають від природи таку можливість взамін недорозвиненої емоційності.

Ленґдон пригадав статті про юну Сієнну – вундеркінда з фантастичним розумовим коефіцієнтом і винятковими інтелектуальними здібностями. Ленґдону здалося, що вона, розповідаючи про Цобріста, у якомусь сенсі мала на увазі й себе.

«Скільки ж вона ще мовчатиме про цю свою таємницю?» – подумав він.

Попереду професор помітив орієнтир, який шукав. Ленґдон перетнув віа дей Леоні й повів Сієнну до перехрестя надзвичайно вузької вулиці, більше схожої на проїзд. На вивісці угорі було написано: «Віа Данте Аліґ’єрі».

– Схоже, ти знаєш багато про людський мозок, – сказав Ленґдон. – Ти на цьому спеціалізувалася на медичному факультеті?

– Ні, але коли я була маленькою, багато читала. Я зацікавилася наукою про мозок відтоді, як у мене з’явилися певні... проблеми з ним.

Ленґдон із цікавістю зиркнув на неї, сподіваючись, що Сіпша продовжить.

Мій мозок... – тихо сказала Сієнна, – він розвивався інакше, аніж у більшості дітей... і це призвело до... певних проблем. Я витратила багато часу, намагаючись збагнути, що зі мною не так, і дізналася багато про нейробіологію. —Вона зустрілася поглядом із Ленґдоном. – І відсутність волосся в мене справді спричинена захворюванням.

Ленґдон відвів погляд, засоромлений власним запитанням.

– Не переймайся, – сказала вона. – Я вже звикла жити з цим.

Вони ввійшли в прохолоду затіненої вулички, і Ленґдон, обдумуючи все щойно почуте про Цобріста і його бентежні філософські погляди, зрозумів, що йому не давало спокою одне запитання.

– Оті вояки, – почав він. – Ті, що намагаються нас убити. Хто вони? Це якось безглуздо. Якби Цобріст розмістив десь неподалік вогнище потенційної епідемії чуми, то всі начебто мали б згуртуватися й намагатися це вогнище загасити, чи не так?

– Необов’язково. Може, Цобріст і перетворився на парію в медичних колах, але він, цілком імовірно, мав купу відданих прихильників своєї ідеології – людей, згодних із тим, що біологічне відбракування є необхідним для порятунку нашої планети злом. Наскільки я розумію, ці вояки намагаються сприяти тому, щоби плани Цобріста стали реальністю.

«Приватна армія Цобріста, що складається з його прихильників?» Ленґдон замислився над такою можливістю. І справді, в історії повно фанатиків і послідовників химерних культів, котрі вбивали себе через усілякі маячливі концепції – через віру в те, що їхній ватажок є месією, через переконання в тому, що за місяцем на них чекає космічний корабель, через віру в те, що кінець світу неминучий. Спекуляції на тему перенаселення ґрунтувалися принаймні на наукових відомостях, але Ленґдон відчував, що з цими вояками щось не так.

– Мені аж не віриться, що купка тренованих вояків свідомо піде на вбивство безневинних мас... тим більше, що вони знають про небезпеку заразитися самим і померти.

Сієнна кинула на нього здивований погляд.

– Роберте, а чим, на твою думку, займаються солдати, коли йдуть на війну? Вони вбивають безневинних людей і ризикують власними життями. Усе можливе, якщо люди вірять у мету.

– У мету? У поширення чуми?

І знов карі очі Сієнни прискіпливо й допитливо увіп’яли– ся в нього.

– Роберте, мета – не поширити чуму, а врятувати світ. – Нона трохи помовчала. – Один із пасажів у статті Цобріста, який найжвавіше обговорювали, був поданий як цілком конкретне гіпотетичне запитання. Я хотіла б, щоби ти на нього відповів.

– Яке запитання?

– Цобріст запитав: «Якби ви мали можливість клацнути вимикачем і вбити половину населення Землі – ви зробили б це?»

– Авжеж, ні.

– Гаразд. Але якби тобі сказали, що коли ти не клацнеш вимикачем негайно, то людство вимре впродовж наступного сторіччя? – Сієнна зробила паузу. – Тоді ти клацнув би вимикачем? Навіть якби це означало вбити твоїх друзів, родину і навіть, можливо, й себе?

– Сієнно, як же я можу...

– Це гіпотетичне запитання, – повторила вона. – Чи вбив би ти половину населення Землі сьогодні, щоби врятувати рід людський від вимирання?

Ленґдона глибоко збентежила химерна й моторошна тема, яку вони обговорювали, тому він із полегшенням зітхнув, ко– ли побачив червоний транспарант на боці кам’яного будинку, що показався попереду.

Ось дивись, – сказав він, показуючи рукою. – Ми вже прийшли.

Сієнна похитала головою.

Те, що я й казала. Типовий приклад заперечення.

Розділ 51

Каза ді Данте розташована на віа Санта-Маргеріта. Її лег– ' ко впізнати за великим транспарантом, що висить над кам’яним фасадом майже посередині вулиці: «MUSEO CASA DI DANTE».

Сієнна невпевнено поглянула на транспарант.

– Ми що, збираємося заходити до будинку Данте?      ,

– Та не зовсім. Данте мешкав за рогом. А це, скоріше, му– і зей Данте.      '

Колись Ленґдон вирішив зайти всередину цього будинку, цікавлячись колекцією мистецьких творів, які виявилися не чим іншим, як копіями відомих робіт на сюжети Дан– j тових творів, зібраними з усього світу, утім, професору і було цікаво побачити їх усі під одним дахом.       ¹

Раптом на обличчі Сієнни відбився вираз надії.

– А ти гадаєш, що серед експонатів вони мають старо– і винну копію «Божественної комедії»?      і

Ленґдон усміхнувся.

– Ні, але я знаю, що в сувенірній крамниці продаються /гігантські плакати з повним текстом «Божественної комедії», надрукованим мікроскопічним шрифтом.

Сієнна поглянула на нього з легким розчаруванням.

– Знаю, знаю. Але це краще, аніж нічого. Єдина проблема – це мої підстаркуваті очі,' тому тобі доведеться самій читати той дрібний друк.

– Е chiusa, – гукнув літній чоловік, побачивши, що вони підходять до дверей. – Е il giorno di riposo.

– Зачинено, бо сьогодні вихідний? – Ленґдон знову відчув легку дезорієнтацію. І поглянув на Сієнну. – А хіба сьогодні не понеділок?

Вона кивнула.

– Флорентійці воліють відпочивати в понеділок.

Ленґдон аж застогнав, раптом пригадавши, що в цьому місті діє незвичний тижневий календар. Через те, що потік туристичних доларів є найбільш повноводним саме на вихідні, багато флорентійських торговців вирішили перенести християнський вихідний із неділі на понеділок, щоби офіційний день відпочинку не надто заважав їм заробляти гроші.

Ленґдон збагнув, що через цю обставину, на жаль, відпадав і запасний варіант: букіністична крамниця – один із найулюбленіших флорентійських магазинів професора, де неодмінно мали бути у продажу примірники «Божественної комедії».

– Є інші ідеї? – спитала Сієнна.

Ленґдон надовго замислився, а потім кивнув.

– За рогом є місце, де збираються палкі прихильники творчості Данте. Б’юся об заклад, що дехто з них має при собі примірник «Божественної комедії», який ми зможемо позичити.

– Там, скоріш за все, також зачинено, – застерегла Сієнна. – Майже всі торговельні точки в цьому місті перенесли вихідний із неділі на понеділок.

– У тому місці, про яке я кажу, про таке навіть подумати побояться, – усміхнувся Ленґдон. – Бо це церква.

* * *

Стежачи за ними з натовпу на відстані п’ятдесяти ярдів, чоловік із висипом на шкірі та золотою сережкою у вусі прихилився до стіни, насолоджуючись можливістю перевести дух. Та його дихання не покращувалося, а висип на обличчі було вже неможливо ігнорувати, особливо на чутливій шкірі над очима. Він зняв дизайнерські окуляри і легенько провів рукавом по заплющених очах, щоб не пошкодити шкіру. Коли він знову начепив окуляри, то побачив, як його жертви пішли далі. Чоловік попрямував за ними, рухаючись через силу й намагаючись дихати якомога спокійніше й тихіше.

***

А за кілька кварталів від Ленґдона та Сієнни, у Залі п’ятисот Палацо Веккіо, агент Брюдер стояв над скаліченим тілом аж надто знайомої йому жінки зі шпичастим волоссям, яка тепер лежала, розпростерта, на підлозі. Він нахилився, витягнув із її руки пістолет, обережно поставив його на запобіжник, а потім передав одному зі своїх підлеглих.

Вагітна адміністраторка музею Марта Альварес стояла збоку неподалік. Вона щойно переказала Брюдеру стислу, але приголомшливу розповідь про те, що сталося з Робер– том Ленґдоном минулої ночі... включно з однією важливою обставиною, яку Брюдер і досі намагався осмислити.

«Ленґдон стверджував, що в нього – амнезія».

Брюдер витягнув телефон і набрав номер. Почулося три гудки, а потім на дзвінок відповів бос, і його голос звучав якось стримано й невпевнено.

– Так, агенте Брюдер. Доповідайте.

Брюдер заговорив повільно, щоб шеф правильно зрозумів кожне його слово.

– Ми й досі намагаємося встановити місцезнаходження Ленґдона й дівчини, але тут з’явилася ще одна обставина. – Брюдер зробив нетривалу паузу. – І якщо вона правдива... то це змінює все.

***

Начальник походжав офісом, долаючи спокусу налити собі ще віскі, бо переконував себе, що кризу, яка наростала, наче снігова лавина, слід зустрічати з піднятим заборолом, не криючись.

Іще ніколи за довгу кар’єру йому не випадало зрадити клієнта або не виконати домовленості, і він не збирався пору шувати цю традицію й тепер. Водночас Начальник підозрював, що, можливо, дозволив вплутати себе в гру, сценарій якої відрізнявся від того, яким він уявляв його на початку.

Рік тому відомий генетик Бертран Цобріст прибув на борт яхти «Мендаціум» і попрохав забезпечити йому притулок, де він міг би працювати. Тоді Начальнику здавалося, що Цобріст мав намір потайки створити технологію, а потім запатентувати її і таким чином примножити свої й без того чималенькі статки. Уже не вперше до послуг Консорціуму вдавалися перелякані науковці й технічні спеціалісти, які воліли працювати в повній ізоляції, аби ніхто не заволодів їхніми безцінними ідеями.

Зважаючи на це, Начальник погодився прийняти замовлення клієнта й аж ніяк не здивувався, дізнавшись, що його розшукують люди з Всесвітньої організації охорони здоров’я. І Іе думав він двічі й тоді, коли, здавалося, сама директорка ВООЗ доктор Елізабет Сінскі поставила собі завдання знайти їхнього клієнта.

Консорціум завжди мав справу з впливовими супротивниками.

Згідно з домовленістю, Консорціум виконував свої зобов’язання стосовно Цобріста без зайвих запитань і впродовж усього терміну контракту перешкоджав зусиллям Сінскі.

Упродовж майжевсього терміну контракту.

Менш ніж за тиждень до закінчення терміну контракту Сінскі якимось чином вдалося виявити Цобріста у Флоренції. Вона пішла в наступ: залякувала й переслідувала науковця доги, доки він не наклав на себе руки. Уперше за свою кар’єру

Начальнику не вдалося забезпечити захист, який він взяв зобов'язання гарантувати, і це не давало йому спокійно спати... а ще його непокоїли химерні обставини смерті Цобріста.

«Він волів скінчити життя самогубством... аби тільки не натрапити до рук своїх переслідувачів. Що ж у біса Цобріст від них ховав?»

Відразу ж після смерті Цобріста Сінскі вилучила з його банківського сейфа один предмет, і тепер Консорціум зійшовся у двобої із Сінскі у Флоренції – то були напружені перегони з метою знайти...

А щознайти?

Начальник спіймав себе на тому, що інстинктивно поглянув на книжкову полицю й важкий фоліант, який два тижні тому йому подарував із божевільним виразом очей Цобріст.

То була «Божественна комедія».

Начальник взяв книгу з полиці, відніс до стола і з важким виляском кинув на його поверхню. Тремтячими пальцями він перегорнув обкладинку і знову прочитав напис на першій сторінці.

Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Тобі вдячний також увесь світ.

«По-перше, – подумав Начальник, – ми з тобою ніколи не були друзями».

Він прочитав той напис іще тричі. А потім перевів погляд на червоне кружальце, яким клієнт окреслив у його календарі завтрашню дату.

«Увесь світ вдячний?»

Він відвернувся від книги й довго сидів, вдивляючись в обрій.

У тиші, що запала довкола, Начальник подумав про ві– део, і йому пригадалися слова координатора Нолтона під час недавньої телефонної розмови. «А чи не могли б ви переглянути те відео до оприлюднення... бо його зміст є вельми бентежним».

Той дзвінок і досі турбував Начальника. Нолтон – один із найкращих координаторів, і його прохання було подією екстраординарною. Координатор Нолтон чудово знав, що протокол, який розписував завдання й розкладав їх по попичках, не можна порушувати, але фактично запропонував ці* зробити.

Знову поклавши «Божественну комедію» на полицю, Начал ьник підійшов до пляшки шотландського віскі й налив собі півсклянки.

Він мав прийняти важке рішення.

розділ52

Відомий як церква Данте, святий храм Санта-Маргеріта де Черкі є скоріше капличкою, а не церквою. Малесенька однокімнатна молитовня – популярне місце паломництва шанувальників творчості Данте, які побожно ставляться до неї як до священної будівлі, де сталися дві визначні події в житті поета.

Згідно з легендою, саме в цій церкві Данте вперше побачив Беатріче Портінарі – жінку, яку він покохав із першого погляду й за якою тужив усе своє життя. Але Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і це завдало Данте великого душевного болю. А потім вона померла молодою – у двадцять чотири роки.

Саме в цій церкві кілька років по тому Данте обвінчався з Джеммою Донаті, жінкою, котра, навіть за свідченням ве– л и кого письменника і поета Боккаччо, не стала для Данте доброю супутницею життя. Попри те, що у них народилися діти, чоловік і дружина не виявляли одне до одного ве– л и кої симпатії, а після вигнання Данте жоден із них не па– лав пристрасним бажанням побачитися знову.

А великим коханням Данте на все його життя стала передчасно померла Беатріче Портінарі, яку поет майже не знав, однак його пам’ять про неї виявилася настільки потужною, що її привид став тією музою, котра надихнула Данте на великі твори.

У знаменитій збірці Дантової поезії «Нове життя» («La Vita Nuova») чимало віршів, у яких він співає хвалу «благословенній Беатріче». Іще більше хвалебної інтонації лунає в «Божественній комедія», де Беатріче зображена не інакше, як рятівниця поета, що веде його до раю. І в обох творах Данте тужить за своєю недосяжною прекрасною дамою.

Нині Дантова церква стала притулком для людей із розбитим серцем, які страждають від неподіленого кохання. Усипальниця молодої Беатріче розташована в цій церкві, а її проста гробниця стала місцем паломництва як шанувальників Данте, так і закоханих із розбитими серцями.

Ленґдон із Сієнною пробиралися ранковою старою Флоренцією до цієї церкви, і вулиці, якими вони йшли, ставали дедалі вужчими, аж поки не перетворилися на відомі в усьому туристичному світі вузенькі пішохідні проходи. Інколи там з’являвся якийсь місцевий автомобіль, що насилу протискався крізь цей лабіринт, змушуючи перехожих розпластуватися по стінах, щоби з ним розминутися.

– Церква отам за рогом, – сказав Ленґдон Сієнні, сподіваючись, що хтось із туристів у ній їм допоможе. Професор знав, що їхні шанси знайти доброго самаритянина зросли, бо Сієнна забрала в нього свою перуку та віддала його піджак. Вони знову стали такими, як були, перетворившись із підстаркуватого рокера й скінхеда на... університетського професора й гарненьку молоду жінку.

Ленґдон знов почувався у своїй стихії.

Коли вони ввійшли до ще вужчої вулички – віа дель Престо – Ленґдон придивився до дверей. Знайти вхід до церкви завжди було непросто, бо сама будівля дуже маленька, не прикрашена нічим і встромлена поміж двома іншими спорудами. Можна дуже легко пройти повз і навіть не помітити її. Як не дивно, але цю церкву було легше знайти не очима, а вухами.

Одною з особливостей церкви Данте було те, що там часто проводилися концерти, а коли концертів не було, то в церкві вмикали записи попередніх концертів, щоби від– відувачі в будь-який час могли насолоджуватися музикою.

Як Ленґдон і передбачав, коли вони пішли вузенькою ву– личкою, почулися тихі звуки музичного запису, які става– ли дедалі гучнішими, аж поки він із Сієнною не зупинився перед непримітним входом. Єдиною підказкою того, що вони прийшли, куди треба, була маленька вивіска – пряма протилежність червоному транспаранту на музеї Данте. Ця вивіска скромно виголошувала, що перед ними церква Дан– те й Беатріче.

Коли Ленґдон із Сієнною ввійшли з вулиці до темного при– міщення церкви, повітря стало прохолоднішим, а музика – гучнішою. Інтер’єр був суворим та простим... і навіть дещо скромнішим, аніж запам’яталося Ленґдону. Усередині була лишень купка туристів. Хтось ходив туди-сюди, хтось робив записи в книзі відвідувачів, хтось тихо сидів на лавах, слухаючи музику, або роздивлявся колекцію творів мистецтва.

За винятком вівтаря з розписами художника Нері ді Біч– чі, присвяченими Мадонні, майже всі оригінальні мистецькі твори в цій каплиці замінили творами сучасними, котрі стосувалися двох знаменитостей – Данте й Беатріче. Саме це й було головною причиною відвідування цієї церкви туристами. На більшості картин зображувався Данте з пристрасним тужливим поглядом під час його першої зустрічі з Беатріче, коли поет, за його власним зізнанням, закохав– ся з першого погляду. Ці картини дуже різнилися за худож– ньою цінністю, і більшість із них, на думку Ленґдона, були недоречними й позбавленими смаку. На одному з таких полотен знаменитий червоний каптур із відкоченими навуш-

никами мав вигляд, наче Данте поцупив цю річ у якогось Санта-Клауса. Проте повтор теми тужливого погляду поета на його музу Беатріче не залишав жодного сумніву, що це була церква зболеного кохання – нездійсненного, непо– діленого та нереального.

Ленґдон інстинктивно повернувся ліворуч і поглянув на скромну гробницю Беатріче Портінарі. Головним чином, саме до неї приходили люди, але подивитися не стільки на гробницю, скільки на той предмет, що стояв біля неї.

То був плетений із лози кошик.

І      цього ранку, як і завжди, простий кошик із лози стояв біля гробниці Беатріче. І, як і завжди, цього ранку він був повний складених смужечок паперу – то були рукописні послання відвідувачів самій Беатріче.

Беатріче Портінарі стала такою собі святою покровителькою закоханих, які народилися під нещасливою зіркою, і, за легендою, написані від руки молитви до Беатріче слід було покласти до кошика в надії, що вона стане заступницею дописувача і, можливо, спонукає когось палкіше кохати його або вкаже авторові чи авторці послання, як знайти справжнє кохання, або навіть допоможе прохачеві забути померлу кохану людину.

Багато років тому Ленґдон, страждаючи від творчих мук під час написання наукового твору з історії мистецтва, зайшов до цієї каплички й поклав до кошика послання, у якому прохав Дантову музу не знайти йому істинне кохання, а пролити на нього частину того натхнення, яке дало змогу Данте написати свій фоліант.

Співай в мені, музо, йрозповідай історію вустами моїми...

Перший рядок Гомерової «Одіссеї» видався йому тоді доречним вираженням власного благання, і Ленґдон потайки вірив, що він і справді викресав у Беатріче іскру божественного натхнення, бо після повернення додому написав ту книгу з надзвичайною легкістю.

– Scusate! (Вибачте!) – раптом почувся голос Сієнни, що голосно відлунив у тісному приміщенні церкви. – Potete ascoltarmi tutti? (Ви не могли б мене всі послухати?)

– Ленґдон різко крутнувся й побачив, що то Сієнна звернулася до туристів, які розбрелися по церкві, і вони витріщилися на неї з осторогою й легким переляком.

– Сієнна мило всміхнулася й спитала по-італійськи, чи ніхто, бува, не має при собі примірника Дантової «Божественної комедії». Дехто з туристів похитав головою, дехто підозріло зиркнув на неї, і тоді Сієнна поставила це саме запитання англійською, але результат теж був негативним.

– Немолода жінка, яка протирала вівтар, суворо засичала на Сієнну й приклада до рота палець – мовчи, мовляв.

– Сієнна повернулася до Ленґдона й нахмурилася, немов питаючи: «Ну, і що тепер?»

– «Оптовий» підхід, до якого вдалася Сієнна, попрохавши допомоги відразу у всіх відвідувачів, був зовсім не тим, що хотів зробити Ленґдон, але він мусив визнати, що очікував– таки на позитивну реакцію на її прохання. Під час поперед– н іх відвідин цієї церкви він запам’ятав, що тут не бракувало туристів, які читали «Божественну комедію», насолоджуючись повним зануренням у творчість Данте та його життя.

– Але сьогодні було інакше.

– Ленґдон спрямував погляд на літню подружню пару, що сиділа у фронтальній частині каплиці. Голова старого сильно нахилилася вперед, його підборіддя торкалося грудей – вочевидь, він крадькома дрімав. Але жінка, що сиділа поруч, навпаки, мала надзвичайно жвавий вигляд, а з-під її сивого волосся тягнулися донизу білі дроти навушників.

– «О, проблиск надії», – подумав Ленґдон і рушив проходом до подружжя. Як він і сподівався, ті характерні дротинки навушників тягнулися до айфону, що лежав у жінки на колінах. Відчувши, що на неї дивляться, жінка підвела голову й висмикнула навушники із вух.

Ленґдон і гадки не мав, якою мовою розмовляла та жінка, але всесвітнє поширення айфонів, айпедів та айподів спричинилося до появи лексикону, не менш поширеного у світі, аніж універсальні фігурки чоловіка та жінки, що «прикрашали» громадські туалети.

– Айфон? – спитав Ленґдон, удавано замилувавшись пристроєм, який лежав у жінки на колінах.

Обличчя старенької відразу ж освітилося усмішкою, і вона з гордістю кивнула.

– Така корисна й розумна штучка, – прошепотіла вона з британським акцентом. – Це мені син подарував. Я слухаю повідомлення зі своєї електронної пошти. Ви уявляєте? Я слухаю повідомлення з електронки! Цей маленький безцінний прилад фактично читає їх мені! А з моїм поганим зором це така підмога!

– Я також маю айфон, – сказав, усміхаючись, Ленґдон, обережно сідаючи біля жінки, щоби не сполохати її сплячого чоловіка. – Але минулої ночі я примудрився його загубити.

– О, яка трагедія! А ви не намагалися увімкнути послугу «знайди свій айфон»? Мій син каже, що...

– Який же я дурний, я навіть не здогадався ту послугу активувати. – Ленґдон засоромлено глянув на жінку й обережно і невпевнено почав: – Якщо це вас не надто потурбує, чи не могли б ви позичити мені ваш айфон на хвилину? Мені треба дещо подивитися в Інтернеті. Це мені дуже допомогло б.

– Та які проблеми, звичайно ж! – Витягнувши навушники, жінка подала йому пристрій. – Нема питань. От бідолаха.

Ленґдон подякував їй і взяв айфон. Поки старенька щось туркотіла про те, як було б жахливо, якби загубився їїайфон, Ленґдон розгорнув ґуґлівське пошукове вікно й натиснув кнопку мікрофона. Коли пристрій пискнув один раз, Ленґдон чітко начитав шуканий рядок: «Данте, “Божественна комедія”, “Рай” пісня двадцять п’ять».

Жінка здивувалася, бо, певно, іще не знала про таку властивість айфону. Коли на маленькому екрані з’явилися результати пошуку, Ленґдон крадькома зиркнув на Сієнну, яка гортала якийсь рекламний проспект біля кошика із записками до Беатріче.

Неподалік від того місця, де стояла Сієнна, у затінку на– вколішки напружено молився чоловік у краватці, низько нахиливши голову. Ленґдон не бачив обличчя незнайомця, але його серце стиснулося жалем до цього самотнього чоло– віка, який, вочевидь, втратив свою кохану і прийшов сюди за втіхою.

Ленґдон знову зосередив увагу на айфоні, і через кілька секунд знайшов посилання на цифровий варіант «Божествен-

ної комедії», доступ до якого був безкоштовний, бо той ресурс

призначався для загального користування. Коли сторінка розгорнулася саме на пісні двадцять п’ять, Ленґдон зізнався сам собі, що глибоко вражений можливостями нових технологій. «Час мені кинути бути таким снобом і твердолобим прихиль– ником книжок у шкіряних палітурках, – подумав він. – Ці електронні книжки також є по-своєму корисними».

Старенька занепокоєно спостерігала за його діями, а потім обережно натякнула на високі розцінки за пошук в Ін– тернеті на закордонних ресурсах. Ленґдон зрозумів, що «вікно можливостей» розчинилося для нього ненадовго, і тому цілковито зосередився на веб-сторінці, яка з’явилася перед його очима.

Текст був дрібний, але тьмяне освітлення в церкві зробило його більш читабельним на підсвіченому екрані. Ленґдон із задоволенням пересвідчився, що випадково надибав на переклад Мандельбаума – популярний сучасний варіант, автором якого був покійний професор Аллен Мандельбаум. За цей блискучий переклад він отримав найвищу нагороду Іта– лії – президентський хрест ордена «Зірка італійської солідарності». Хоча порівняно з перекладом Лонгфелло тексту Мандельбаума бракувало поетичності, він вирізнявся тим, що був значно зрозумілішим.

«Сьогодні чіткість є важливішою для мене, аніж поетичність», – подумав Ленґдон, сподіваючись швидко знайти в тексті посилання на конкретне місце у Флоренції, де Іґна– ціо Бусоні сховав посмертну маску Данте.

Малесенький екран айфону міг показувати лише шість рядків одночасно, і поки Ленґдон читав, йому пригадався увесь пасаж. На початку пісні двадцять п’ятої Данте згадував саму «Божественну комедію» і те, яких фізичних зусиль вартувало йому її написання, а потім висловлював надію, що, можливо, ця божественна поема зможе пом’якшити нелюдську жорстокість вигнання, яке не дозволяло йому повернутися до улюбленої Флоренції.

Пісня XXV

Якщо так станеться... що ця свята поема,

Цей твір, написаний і небесами, і землею,

Через який я схуд за всі ці довгі роки...

Якщо він зможе подолати ту жорстокість,

Яка мене до рідної домівки не пускає,

У ту кошару, де я спав малим ягням,

оточений вовками злими...

У цьому пасажі згадувалася «рідна» Флоренція, домівка, за якою тужив Данте, пишучи свою «Божественну комедію», та Ленґдон не побачив у ньому жодного конкретного натяку на ту чи іншу точку в цьому місті.

– А що вам відомо про розцінки на скачування інформації? – спитала старенька, із тривогою поглядаючи на свій пристрій. – Пам’ятаю, що мій син сказав мені бути обережнішою з інтернет-пошуком за кордоном.

Ленґдон запевнив її, що на його пошук піде лише хвилина й сказав, що відшкодує витрати, але таки відчув, що вона не дасть йому прочитати до кінця всі сто рядків двадцять п’ятої пісні.