Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 32 страниц)

Тут у розмову втрутився Начальник і додав:

Згідно з контрактом, який ми уклали з Цобрістом, я мав доставити доктору Сінскі вміст того сейфа, але після настання завтрашнього ранку. Коли доктор Сінскі випередила мене й першою заволоділа тим проектором, ми запанікували й вдалися до певних дій, щоб відновити статус– кво й виконати побажання нашого клієнта.

Сінскі поглянула на Ленґдона.

– Я не мала надії швидко розібратися з мапою, тому найняла вас, щоб ви мені допомогли. Ви хоч що-небудь з усього цього пам’ятаєте?

Ленґдон похитав головою.

– Ми тихенько доставили вас літаком до Флоренції, де ви домовилися зустрітися з кимось, хто, на вашу думку, зміг би стати в пригоді.

«Іґнаціо Бусоні».

– Ви зустрілися з ним минулої ночі, – сказала Сінскі, – а потім зникли. Ми думали, що з вами щось трапилося.

– Узагалі-то, – продовжив Начальник, – з вами справді дещотрапилося. Намагаючись заволодіти проектором, ми наказали нашому агенту на ім’я Ваєнта йти за вами від аеропорту. Вона втратила вас з очей десь на п’яца дела Синьйорія. – Начальник нахмурився. – Те, що вона вас втратила, стало тяжкою помилкою. А Ваєнта ще мала нахабство звалювати все це на якогось птаха.

– Перепрошую?

– На голубку, яка несподівано затуркотіла. За словами Ва– єнти, вона мала прекрасну позицію й спостерігала за вами з темної ніші, коли раптом з’явилася група туристів. Вона сказала, що несподівано у віконній заглибині над нею затуркотіла голубка і туристи зупинилися, фактично заблокувавши Ваєнту в ніші. І коли вона спромоглася вислизнути звідти на алею, вас уже не було. – Начальник обурено похитав головою. – Хай там що, але вона втратила вас на кілька годин. Зрештою Ваєнті вдалося знову помітити вас – але цього разу ви були не самі, а з якимось чоловіком.

«Іґнаціо, – подумав Ленґдон. – Напевне, ми саме виходили з Палацо Веккіо, несучи із собою маску».

– Ваєнта успішно вистежила вас обох майже до п’яца де– ла Синьйорія, але ви обоє, напевне, помітили її й вирішили тікати в різних напрямках.

«Схоже на правду», – подумав Ленґдон. Іґнаціо втік разом із маскою і сховав її в баптистерії, а опісля помер від серцевого нападу.

– А потім Ваєнта зробила страшну помилку, – сказав Начальник.

– Вистрелила мені в голову?

– Ні, вона надто рано викрила себе. Схопила вас, щоб допитати, коли ви фактично ще нічого не знали. Нам треба було дізнатися, чи вдалося вам розшифрувати мапу і чи сказали ви доктору Сінскі те, що вона хотіла знати. Ви навідріз відмовилися говорити. Сказали, що радше помрете.

– Я шукав смертоносну чуму! Я, мабуть, подумав, що ви – найманці, які хочуть заволодіти біологічною зброєю!

Потужні двигуни судна раптом увімкнулися в реверсний режим, і яхта стишила хід, наближаючись до причалу аеропорту. Удалині Ленґдон побачив неоковирний силует транспортного літака С-130, який заправлявся. На фюзеляжі вид– нівся напис: «ВСЕСВІТНЯ ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я».

До них підійшов Брюдер із похмурим виразом на обличчі.

– Я щойно дізнався, що єдиною кваліфікованою групою швидкого реагування, яка перебуває на відстані п’яти годин до пункту, є ми,і це означає, що нам доведеться діяти без сторонньої допомоги.

Сінскі важко опустила плечі.

– А як щодо співпраці з місцевою владою?

Брюдер із сумнівом похитав головою.

Рекомендую наразі цього не робити. Ми ще не знаємо точного місцезнаходження джерела загрози, тому вони однаково нічого не вдіють. Більше того, операція зі знешкодження й локалізації перебуває за межами їхнього вміння й кваліфікації, тому вони ризикують зробити більше шкоди, аніж користі.

–  Primum non посеге,– прошепотіла Сінскі і кивнула, повторивши основоположний припис медичної етики:« По– перше, не нашкодь».

– І останнє, – сказав Брюдер. – Ми й досі не маємо ані найменшої інформації про Сієнну Брукс. – Він окинув поглядом Начальника. – Ви не знаєте, чи має Сієнна Брукс якихось знайомих у Венеції, котрі могли б їй допомогти?

– Якби мала, то це мене анітрохи не здивувало б, – відповів він. – Цобріст мав вірних послідовників майже всюди, і, наскільки я знаю Сієнну, вона використає всі наявні ресурси, щоб виконати поставлене завдання.

– Її не можна випускати з Венеції, – сказала Сінскі. – Ми не маємо ані найменшого уявлення про стан того розчинного мішка. Якщо хтось випадково виявить його, то на цьому етапі достатньо буде лише легенького доторку до пластикової поверхні, щоб зараза потрапила у воду.

Усі на мить замовкли, розуміючи надзвичайну серйозність ситуації.

– Боюся, я маю для вас іще одну погану звістку, – мовив Ленґдон. – Позолочений мусейон святої мудрості... – Він на мить замовк. – Сієнна знає, де він. І вона достеменно знає, куди їй слід їхати.

– Що?! – стривожено вигукнула Сінскі. – А я гадала, що ви не мали можливості сказати Сієнні, що все вирахували! Ви сказали, що тільки й встигли передати їй, що ви не в тій країні.

– Так, – сказав Ленґдон. – Але їй відомо, що треба шукати гробницю Енріко Дандоло. Нетривалий пошук в Ін– тернеті – і їй стане відомо, де ця гробниця. А коли вона її знайде... то десь там неподалік буде й отой розчинний мішок. У поемі сказано, що треба йти на звуки дзюркотіння води до потонулого палацу.

– Чорт забирай! – вибухнув Брюдер і вихором кинувся геть.

– Вона ніколи не випередить нас там, – сказав Начальник. – У цьому ми маємо певну фору.

Сінскі важко зітхнула.

– Я б не була такою впевненою. Наш літак повзе, мов слимак, а ви ж самі сказали, що Сієнна Брукс є надзвичайно винахідливою й має у своєму розпорядженні певні ресурси.

Коли яхта швартувалася, Ленґдон спіймав себе на тому, що занепокоєно споглядає незграбний С-130, що стояв біля злітної смуги. Вид цього судна породжував сумніви у його здатності літати, до того ж С-130 не мав вікон. «Невже я нещодавно літав на цій підводі?» – подумав Ленґдон, не пам’ятаючи геть нічого.

Чи то через погойдування яхти, яка швартувалася біля причалу, чи то через побоювання, що в літаку без вікон у нього станеться напад клаустрофобії – Ленґдон не знав, але раптом відчув сильну нудоту.

Він обернувся до Сінскі.

– Я не впевнений, що зможу полетіти.

– Ви в нормі, – відказала вона. – Вам цілий день довелося попобігати, ви втратили багато рідини, тому у вашому тілі накопичилося багато токсинів.

– Токсинів? – Ленґдон гойднувся й ступив крок назад. – Ви про що кажете?

Сінскі віджахнулася від того, що сказала більше, ніж збиралася.

– Вибачте, професоре. На жаль, я щойно дізналася, що ваш медичний стан є дещо серйознішим, аніж проста рана на голові.

Страх гострим ножем пронизав Ленґдона від згадки про чорну пляму на грудях Ферріса, коли той рухнув на долівку базиліки.

– Що зі мною не так? – настійливо спитав Ленґдон.

Сінскі завагалася, наче не знаючи, що казати далі.

– Спершу сідаймо у літак.

розділ 81

Розташоване на сході, неподалік від видовищної церкви Фрарі, ательє П’єтро Лонґі завжди було одним із найголовніших у Венеції постачальників історичних костюмів, перук та аксесуарів. До списку його клієнтів входять кінокомпанії, театральні трупи, а також впливові громадяни, які довіряють професійним працівникам ательє таку важливу справу, як добирання вбрання для найекстраординар– ніших балів венеціанського карнавалу.

Клерк зібрався був замкнути ательє на ніч, коли двері гучно дзенькнули дзвіночками. Він підняв голову й побачив, що всередину буквально увірвалася приваблива молода білявка із зачіскою «кінський хвіст». Вона важко дихала, наче пробігла кілька миль, а її карі очі були скажені й перелякані. Жінка швидко підійшла до прилавка.

– Мені треба поговорити з Джорджо Венчі, – захекано сказала вона.

«А кому не хотілося б поговорити з ним? – подумав клерк. – Але побачитися з чарівником вдається далеко не кожному».

Джорджо Венчі, головний дизайнер ательє, творив свою магію з-за куліс, він рідко розмовляв із клієнтами, а без попередньої домовленості не розмовляв узагалі. Джорджо, як чоловікові багатому й впливовому, пробачалися декотрі вияви ексцентричності, включно з його жагою до самотності. Він харчувався на самоті, літав на самоті й при цьому безперервно скаржився на все більшу кількість туристів у Венеції. Він був не з тих, хто полюбляв товариські компанії.

– Вибачте, – відказав клерк із натренованою усмішкою. – Боюся, синьйора Венчі тут немає. Може, язможу чимось вам допомогти?

– Джорджо тут, – безапеляційно заявила жінка. – Його квартира нагорі. Я бачила, що там горить світло. Я його подруга. Це терміново.

Очі незнайомки палали енергією й настійливістю. «Подруга? Оце так заява!»

– А можна мені сказати Джорджо ваше ім’я?

Жінка взяла з прилавка смужку паперу й нашкрябала на ній кілька літер і цифр.

– Просто віддайте йому ось це і все, – сказала вона, подаючи клерку аркушик. – І, будь ласка, покваптеся. Я маю обмаль часу.

Клерк, вагаючись, відніс записку нагору й поклав її на обертальний стіл, біля якого сидів Джорджо, напружено схилившись над швацькою машинкою.

– Синьйоре, – звернувся він до дизайнера. – Тут до вас дехто прийшов. Каже, що це терміново.

Не відриваючись від роботи й не підводячи очей, чоловік простяг руку, узяв папірець і прочитав текст.

Швацька машинка заторохтіла й зупинилася.

– Пустіть її до мене негайно, – наказав Джорджо й порвав аркуш на дрібнесенькі шматочки.

розділ 82

Масивний С-130 ще не завершив набирати висоту, коли повернув на південний схід і загуркотів над Адріатикою. А на його борту Роберт Ленґдон одночасно почувався й затиснутим у тісному просторі, і цілковито розгубленим – його пригнічувала відсутність вікон і спантеличували всі ті питання без відповідей, які вихором кружляли в голові.

«Ваш медичний стан, – сказала йому Сінскі, – є дещо серйознішим, аніж проста рана голови».

Від думки про те, що ще вона йому скаже, у Ленґдона пришвидшився пульс, однак наразі Елізабет Сінскі була зайнята – обговорювала зі спецгрупою стратегію локалізації чуми. Брюдер сидів поруч і розмовляв по телефону з відповідними державними установами стосовно Сієнни Брукс, контролюючи їхні дії, спрямовані на встановлення її місцезнаходження.

Сієнна...

Ленґдон і досі намагався осмислити щойно почуте про те, що жінка була вплутана у всю цю історію – і до того ж у вкрай непростий спосіб. Коли літак вирівнявся, набравши висоту, маленький чоловічок, який називав себе Начальником, перетнув салон і сів напроти, склавши долоні хаткою під підборіддям і стуливши ниточкою губи.

– Доктор Сінскі попросила мене поінформувати вас... спробувати внести прояснення у вашу ситуацію.

«Невже цей чоловік зможе сказати щось таке, що хоч трохи пояснить увесь цей хаос?» – подумав Ленґдон.

– Як я вже намагався пояснити раніше, – почав Начальник, – основна частина цієї вкрай неприємної історії почалася тоді, коли мій агент Ваєнта дочасно затримала вас. Ми не мали уявлення, наскільки результативною була ваша діяльність у плані допомоги доктору Сінскі й чи багато ви встигли їй розповісти. Але ми боялися, що коли директорка ВООЗ дізнається про місцезнаходження проекту, який наш клієнт найняв нас охороняти, то вона його конфіскує або знищить. Ми мали знайти його ще до того,як це зробить вона, тому ви були потрібні нам, щоб виконати роботу для нас... а не для доктора Сінскі. – Начальник замовк і постукав пальцями об пальці. – На жаль, ми вже розкрили свої карти... і ви, цілком зрозуміло, відмовилися з нами розмовляти, бо не довіряли нам.

– І за це вона вистрелила мені в голову? – гнівно спитав Ленґдон.

– Ми придумали план, як змусити вас повірити нам.

Ленґдон розгубився.

– А хіба можна змусити когось вірити вам після того, як ви цю людину затримали й допитали?

Засмаглий чоловік нервово завовтузився.

– Професоре, чи знаєте ви про таке сімейство хімічних речовин, як бензодіазепіни?

Ленґдон похитав головою.

– Це тип препаратів, що використовуються, окрім іншого, для лікування посттравматичного стресу. Можливо, вам відомо, що коли хтось переживає якусь жахливу подію на кшталт автокатастрофи чи зґвалтування, то навіть довгочасні спогади про це можуть безперервно мучити й виснажувати постраждалу особу. А за допомогою бен– зодіазепінів нейронауковці мають тепер можливість лікувати посттравматичні стреси фактично ще до того, як вони почалися.

Ленґдон мовчки слухав, не в змозі вгадати, куди виведе ця розмова.

– Під час формування спогадів, – продовжив Начальник, – нещодавні події утримуються у вашій оперативній короткочасній пам’яті приблизно дві доби, а потім мігрують до постійної, довгочасної пам’яті. Використовуючи нові сполуки бензодіазепінів, можна легко «освіжити» короткочасну пам’ять... фактично стерши її вміст іще до того, як спогади про нещодавні події встигнуть мігрувати до «комори» довгочасної пам’яті. Наприклад, якщо жертві насильницького нападу ввести бензодіазепін впродовж кількох годин після такого нападу, то спогади про нього можна усунути назавжди, тому травма вже не поселиться у її психіці. Єдиною вадою цього методу лікування є те, що пацієнт втрачає геть усю пам’ять про кілька днів свого життя.

Ленґдон витріщився на чоловічка, не вірячи в почуте.

– То це ви спричинили в мене амнезію?!

Начальник винувато зітхнув.

– На жаль, це так. Хімічно спричинена амнезія. Дуже безпечний спосіб. Він позбавляє людину декотрих нещодавніх спогадів. – Начальник помовчав. – У непритомному стані ви щось промимрили про чуму, і ми зробили припущення, що то на вас вплинули зорові образи, випромінювані отим проектором. Ми навіть близько уявити собі не могли, що Цобріст створив чуму. – Начальник знову кілька секунд помовчав, а потім продовжив: – Ви також увесь час мимрили щось типу «Very sorry... very sorry...»

«Vasari». Ото, напевне, було і все, про що він встиг здогадатися після перегляду зображення з проектора. Cerca trova.

– Але... мені здавалося, що амнезія сталася через рану голови. Хтось вистрелив у мене.

Начальник похитав головою.

– Ніхто у вас не стріляв, професоре. Ніякої рани у вас не було.

– Що?! – Ленґдон інстинктивно помацав пальцями шви і набряк на потилиці. – Тоді що це в біса таке?! – Із цими словами він підняв на голові волосся, оголивши виголену ділянку.

– Це частина створеної ілюзії. Ми зробили маленький надріз на вашому скальпі й одразу ж наклали на нього шви. Ви мали повірити, що на вас напали.

«Так це не рана від кулі?»

– Коли ви прокинулися, – вів далі Начальник, – нам хотілося, щоб ви повірили в те, що якісь люди намагаються вбити вас... що ви в смертельній небезпеці.

– Але мене справді намагалися вбити! – скрикнув Ленґдон, і всі присутні на борту літака здивовано поглянули на нього. – Я на власні очі бачив, як шпитального лікаря – лікаря Марконі – холоднокровно застрелили з пістолета!

– Це вам так здалося, – спокійно мовив Начальник. – Але насправді цього не було. Ваєнта працювала на мене. Вона мала чудові навички для такої роботи.

– Убивати людей?

– Ні, – спокійно відказав Начальник. – Вдавати, що вона вбиває людей.

Ленґдон ошелешено витріщився на засмаглого чоловіка, пригадуючи, як сивобородий лікар із кущастими бровами впав на підлогу, а з його грудей хлинула кров.

– Пістолет Ваєнти був заряджений сліпими патронами, – пояснив Начальник. – Він активував радіокеровані петарди, які розірвали пакет із кров’ю на грудях лікаря Марконі. До речі, він живий-здоровий.

Ленґдон аж очі заплющив, приголомшений почутим.

– А... кімната у шпиталі?

– Швидка імпровізація, – відповів Начальник. – Професоре, я знаю, що вам вкрай важко все це осягнути. Ми працювали швидко, ви були ще в запамороченому стані, тому все вийшло неідеально. Та воно й не мало бути ідеальним. Коли ви прокинулися, то побачили те, що ми хотіли, аби ви побачили: шпитальні декорації, кілька акторів і зре– жисовану сцену нападу.

Ленґдон «поплив».

– Це те, чим займається моя компанія, – сказав Начальник. – Ми вміємо дуже вправно створювати ілюзії.

– А як же Сієнна? – спитав Ленґдон, отямившись і потираючи очі.

Я опинився в непростій ситуації, тому прийняв рішення працювати з нею. Мій пріоритет полягав у тому, щоб захистити проект мого клієнта від доктора Сінскі, і в цьому наші із Сієнною бажання збігалися. Щоби втертися до вас у довіру, Сієнна врятувала вас від убивці й допомогла втекти пожежними сходами. Таксі, яке чекало надворі, також було нашим, і в його задньому склі також була вмонтована петарда для створення ефекту справжності під час вашої втечі. Таксі відвезло вас до квартири, яку нам довелося умеблювати нашвидкуруч.

«Жалюгідна квартирка Сієнни», – пригадав Ленґдон, тепер зрозумівши, чому помешкання мало такий вигляд, наче його меблі були куплені на гаражному розпродажі. Це пояснювало й дуже доречну появу Сієнниного «сусіда», у якого вона запозичила одіж, яка напрочуд добре йому підійшла.

«Отже, усю цю історію зрежисували заздалегідь».

Фальшивим був навіть відчайдушний телефонний дзвінок Сієнниної подруги зі шпиталю. «Сієнно, це я, Данікова!»

– Коли ви телефонували до американського консульства, – пояснив Начальник, – то набрали телефон, який дала вам Сієнна. Насправді то був номер, що мав прямий вихід на мою яхту.

– Виходить, я до консульства навіть не дзвонив...

– Ні, не дзвонили.

«Залишайтеся там, де ви є, – настійливо прохав його фальшивий працівник консульства. – Я негайно за вами кого-небудь пришлю». А потім, коли з’явилася Ваєнта, Сієнна «доречно» помітила її по той бік вулиці й зробила висновок: «Роберте, уряд твоєї країни намагається вбити тебе! До представників влади звертатися не можна! Єдина твоя надія – це вирахувати, що означає отой проектор».

Начальник і його загадкова організація – чорти б її побрали, якою б вона не була, – фактично перевербували Ленґдона, щоб він кинув працювати на Сінскі і працював на них. Ілюзія, яку вони створили, була бездоганною.

«Сієнна напрочуд вправно мене обдурила», – подумав Ленґдон більше із сумом, аніж із люттю. За той нетривалий час, поки вони були разом, у нього з’явилася до неї симпатія. А найтривожнішим було для Ленґдона отаке питання: «Як така розумна й добра людина, як Сієнна, могла віддати себе служінню Цобрісту і його маніакальній ідеї вирішення проблеми перенаселення?»

«Можу запевнити тебе без тіні сумніву, – якось сказала йому Сієнна, – що коли не вдатися до тих чи інших рішучих кроків, то нам як виду невдовзі настане кінець... Із математикою сперечатися безглуздо».

– А оті статті про Сієнну? – спитав Ленґдон, пригадавши програмку шекспірівського театру і газетні вирізки про її запаморочливий коефіцієнт розумових здібностей.

– Вони справжні, – відповів Начальник. – Найкраща ілюзія виникає тоді, коли містить максимум реальності. У нас було обмаль часу, щоб усе організувати як слід, тому комп’ютер Сієнни та її особисті речі з реального життя – майже все, що ми мали. За нашим задумом, з усього того ви не повинні були побачити нічого, хіба що в тому разі, якби у вас виникли серйозні сумніви стосовно справжності її особи.

– І її комп’ютером я також не мав скористатися, – сказав Ленґдон.

– Так, саме тоді ми й втратили контроль над ситуацією. Сієнна уявити не могла, що спецгрупа Сінскі знайде її квартиру, тому, коли прибули військові, Сієнна запанікувала й зімпровізувала. Вона втекла з вами на мопеді, щоб підживити ілюзію. Я не мав іншого вибору, окрім дезавуювати Ва– єнту, хоча вона порушила протокол і далі переслідувала вас.

– Вона мене мало не вбила, – заявив Ленґдон і розповів Начальнику про інцидент на горищі Палацо Веккіо, коли Ваєнта націлила пістолет йому в груди. «Буде боляче лише мить... але це мій єдиний вихід». Тоді Сієнна кинулася вперед, вдарила її, і Ваєнта, перелетівши через перила, впала на долівку залу й розбилася.

Начальник важко зітхнув і ненадовго замислився над тим, що сказав йому Ленґдон.

Сумніваюся, що Ваєнта хотіла вас убити... бо її пістолет стріляє лише сліпими набоями. Її єдина надія реабілітувати себе полягала в тому, щоб узяти вас під контроль. Можливо, вона думала, що, коли вистрелить у вас сліпим патроном, ви зрозумієте, що вона – не вбивця і що все це ретельно спланована ілюзія.

Начальник помовчав, трохи подумав, а потім продовжив:

– Не буду гадати, чи насправді Сієнна хотіла вбити Ва– єнту, чи лише хотіла завадити їй вистрелити. Але тепер я розумію, що знав Сієнну Брукс не так добре, як гадав.

«І я також», – погодився подумки Ленґдон, хоча, пригадавши вираз потрясіння й жалю на обличчі молодої жінки, усвідомив: те, що вона скоїла з агентом у чорному шкіряному костюмі, було, скоріш за все, помилкою.

Ленґдон відчув себе неприкаяним... і абсолютно самотнім. Він повернувся до вікна, прагнучи поглянути на світ під крилом літака, але побачив лише стінку фюзеляжу.

«Треба вшиватися звідси».

– Із вами все гаразд? – спитав Начальник, занепокоєно поглянувши на Ленґдона.

– Ні, – відповів той. – Анітрохи не гаразд.

* * *

«Він буде в нормі, – подумав Начальник. – Просто й досі не переварив нової реальності».

Американський професор мав такий вигляд, наче його щойно підхопив торнадо, покрутив і викинув в іноземній країні – контуженого й дезорієнтованого.

Особи, які опинялися під прицілом Консорціуму, мало коли усвідомлювали всю правду, сховану за зрежисовани– ми подіями, свідками яких стали, а коли таки дізнавалися правду, то Начальника, зрозуміло, не було поруч із ними і йому ніколи не доводилося бачити наслідки прозріння. Але сьогодні, окрім вини, яку він відчував, на власні очі побачивши розгубленість і приголомшеність Ленґдона, на нього звалився тягар всепоглинального почуття відповідальності за поточну кризу.

«Я уклав угоду не з тим клієнтом. Із Бертраном Цобріс– том. Я повірив не тій людині. Сієнні Брукс».

І тепер Начальник летів до ока бурі – до епіцентру того, що з великою імовірністю могло виявитися смертоносною чумою, яка мала потенціал перерости у всесвітню катастрофу. Якщо після всього цього йому вдасться лишитися живим, то, як підказувала інтуїція, для Консорціуму наслідки цих подій стануть фатальними. Почнуться безкінечні розслідування й звинувачення.

«Невже все це скінчиться для мене саме так?»

розділ 83

"А уГ єні потрібне повітря, – подумав Ленґдон. – Хоч

ХтАякийсь пейзаж... хоч що-небудь».

Професорові здалося, що позбавлений вікон фюзеляж насувається на нього й стискається довкола. Звісно, ця дивна розповідь про те, що насправді сталося сьогодні, аж ніяк не додала йому настрою та гарного самопочуття. Мозок повнився питаннями без відповіді... і більшість цих питань стосувалися Сієнни.

Дивно, але він сумував за нею.

«Але ж вона просто грала, – нагадав він собі. – Вона використовувала мене».

Не кажучи ні слова, професор покинув Начальника й пішов до носової частини літака. Дверцята до пілотської кабіни були відчинені, і природне світло, яке струменіло крізь них, вабило його, наче маяк. Стоячи в одвірку пілотської кабіни, Ленґдон підставив обличчя під теплий сонячний промінь. Широченний простір, що виднівся попереду, став для нього як манна небесна. Чисте блакитне небо було таким спокійним... таким незмінним.

«Нічого незмінного немає», – нагадав собі Ленґдон, і досі насилу уявляючи потенційні наслідки катастрофи, яка їм загрожувала.

– Професоре? – спитав поруч тихий голос, і він обернувся.

І відразу ж перелякано позадкував. Перед ним стояв не хто інший, як лікар Ферріс. Ленґдон востаннє бачив його тоді, коли цей чоловік звивався на долівці базиліки Сан-Марко, судомно хапаючи ротом повітря. І ось він тут, у літаку, стоїть собі у бейсболці, прихилившись до перегородки. Його обличчя, змащене лосьйоном від сонячних опіків, має блідо– рожевий колір. Груди і торс перетягнуті бинтами, а дихання поверхневе. Якщо Ферріс справді хворий на чуму, то ця обставина чомусь абсолютно нікого не хвилювала. Ніхто не переймався тим, що він може поширити інфекцію.

– Ви... живі? – спитав Ленґдон, ошелешено витріщившись на Ферріса.

Той втомлено кивнув.

– Більш-менш живий. – Його поведінка різко змінилася, він поводився тепер більш невимушено й розслаблено.

– Але ж я гадав... – почав був Ленґдон та враз замовк. – Утім, я вже не знаю, що й думати.

Ферріс співчутливо всміхнувся йому.

– Вам довелося почути сьогодні багато брехні. Тому я подумав, що слід скористатися нагодою й вибачитися. Як ви вже, мабуть, здогадалися, я не працюю на ВООЗ і не їздив наймати вас до Кембриджа.

Ленґдон кивнув, уже надто втомлений, аби чомусь дивуватися.

– Ви, напевне, працюєте на Начальника.

– Так. Він послав мене надати вам із Сієнною термінову практичну допомогу... щоб ви могли втекти від спецгрупи.

Тоді мушу визнати, що ви добре впоралися зі своїм завданням, – сказав Ленґдон, пригадавши, як Ферріс заявився до баптистерію, переконав Ленґдона, що працює на ВООЗ, а потім допоміг йому та Сієнні втекти з Флоренції від вояків спецгрупи Сінскі. – Підозрюю, що ви й не лікар.

Чоловік похитав головою.

– Ні, але грав сьогодні саме цю роль. Моє завдання полягало в тім, щоб допомагати підтримувати вашу ілюзію, аби ви змогли якомога скоріше вирахувати, куди показує той проектор. Начальник вирішив будь-що знайти витвір Цобріста, щоб захистити його від Сінскі та її людей.

– І ви не знали, що це чума? – спитав Ленґдон, і досі занепокоєний химерним висипом на шкірі Ферріса та внутрішнім крововиливом.

– Звісно, що ні! Коли ви заговорили про чуму, я подумав, що то просто історія, яку вигадала Сієнна, аби ви мали мотивацію до дії. Тому я й підіграв. Я посадив нас всіх на потяг до Венеції... а потім... потім усе раптово змінилося.

– Як же ж так?

– Начальник подивився химерне відео, яке зняв Цобріст.

«Ще б пак!» – подумав Ленґдон.

– Подивився – і зрозумів, що Цобріст – безумець.

– Саме так. Начальник раптом зрозумів, у яку халепу влип Консорціум, і вжахнувся. Він негайно зажадав розмови з людиною, яка знала Цобріста найкраще, – із FS-2080, – щоб пересвідчитися, чи знає вона, щонасправді витворив Цобріст.

–FS-2080?

– Вибачте, Сієнна Брукс. Саме такий код вона вибрала для цієї операції. Вочевидь, вона затята трансгуманістка. А Начальник не мав іншої змоги зв’язатися із Сієнною, окрім як через мене.

– Телефонний дзвінок у потязі, – пригадав Ленґдон. – Ваша хвора матір.

Так, та я не міг прийняти дзвінок від Начальника перед вами, тому й вийшов. Начальник розповів мені про відео, і мене охопив жах. Він сподівався, що Цобріст обдурив Сієнну, як і його самого, та коли я розповів Начальнику, що ви із Сієнною часто ведете розмови про чуму, а Сієнна навіть не збирається скасовувати своє завдання, він збагнув, що вона – спільниця Цобріста. Тому Сієнна враз перетворилася на мого супротивника. Начальник наказав тримати його в курсі стосовно вашого місцезнаходження у Венеції... і сказав, що висилає групу для її затримання. Агент Брюдер та його люди мало не схопили Сієнну в базиліці Сан-Марко... але їй вдалося втекти.

Ленґдон безтямно втупився в долівку, і досі добре пам’ятаючи гарні карі очі Сієнни, коли вона поглянула на нього перед тим, як втекти.

«Вибач, Роберте. Вибач за все».

– Вона – дужа й лиха, – сказав чоловік. – Ви, мабуть, не помітили, як вона напала на мене в базиліці?

– Напала на вас?

– Так, коли увійшли військові, я хотів був гукнути їм, щоб вони знали, де її шукати, але вона, напевне, інтуїтивно відчула, що я зібрався зробити. І вдарила мене основою долоні прямо в груди.

– Що?!

– Я навіть не второпав спочатку, щомене вдарило. То був якийсь спеціальний бійцівський прийом. Через те, що я вже мав великий синець, біль був страшний. Лише через п’ять хвилин я зміг перевести дух. А Сієнна затягнула вас на другий поверх, перш ніж свідки встигли розповісти, що насправді сталося.

Отетерілий Ленґдон враз пригадав літню італійку, яка закричала на Сієнну: «L’hai colpito al petto!» – й енергійно тицьнула кулаком у власні груди.

«Не можна! – відповіла Сієнна. – Від штучного дихання він помре! Ви лишень погляньте на його груди!»

У хаосі, що вибухнув тоді довкола, Ленґдон на це навіть уваги не звернув.

Ферріс болісно всміхнувся.

– Як ви вже, мабуть, чули, Сієнна Брукс – вельми кмітлива особа.

Ленґдон кивнув. «Не лише чув, але й бачив».

– Люди Сінскі привезли мене назад на яхту й зробили перев’язку. А Начальник наказав летіти разом із вами для надання необхідної інформаційної допомоги, бо ви – не єдиний, хто провів сьогодні багато часу із Сієнною Брукс.

Ленґдон кивнув, вдивляючись у висип на шкірі Ферріса.

– А що з вашим обличчям? – спитав він. – А синець на ваших грудях? Це часом...

– ...часом не чума? – Ферріс розсміявся й похитав головою. – Не знаю, чи вам уже сказали, але насправді мені довелося сьогодні грати роль лікаря двічі.

– Перепрошую?

– Коли я з’явився сьогодні в баптистерії, ви сказали, що моя зовнішність вам невиразно знайома.

– Так. Невиразно. Здебільшого ваші очі. Ви тоді сказали, що це через те, що ми вже бачилися в Кембриджі, коли ви прибули туди мене наймати... – Ленґдон зробив паузу. – Але тепер я знаю, що це неправда, тому...

– Я здався вам трохи знайомим, бо ми вже зустрічалися. Але не в Кембриджі.

Чоловік помацав поглядом очі Ленґдона – може, він сам згадає?

– Фактично я був першою людиною, яку ви побачили, прокинувшись сьогодні вранці в шпиталі.

Ленґдон уявив собі маленьку й похмуру шпитальну кімнату. У нього паморочилося в голові й двоїлося в очах, тому він був абсолютно впевнений, що першою людиною, яку він побачив, коли прокинувся, був блідий немолодий лікар із кущастими бровами та обвислою сивуватою бородою, який розмовляв лише італійською.

– Ні, – сказав Ленґдон. – Лікар Марконі був першою людиною, яку я побачив, коли...

– Scusi, professore, – перервав його Ферріс із бездоганною італійською вимовою. – Ма non si ricorda di me? (Невже ви мене не пам’ятаєте?) – Ферріс зігнувся, як старий, розгладив уявні кущасті брови й розрівняв неіснуючу сиву бороду. – Sono il dottor Marconi. (Це ж я, лікар Марконі.)

Ленґдон аж рота роззявив.

– Лікар Марконі... це були ви?

– Саме тому мої очі й здалися вам знайомими. Мені ніколи не доводилося вдягати фальшиву бороду та брови, і, на жаль, я й не здогадувався, доки не стало запізно, що маю сильну алергію на спеціальну речовину – латексний театральний клей, після якого мою шкіру пеком пекло, немов її обчухрали. Не сумніваюся, що ви перелякалися, побачивши мене... особливо зважаючи на те, що вже були на сторожі, побоюючись потенційної чуми.

Ленґдон втратив дар мови і тільки отетеріло витріщався на співрозмовника, тепер пригадуючи, як лікар Марконі безперервно чухав бороду, аж поки не впав на підлогу після пострілу Ваєнти, стікаючи кров’ю.

– Ситуація погіршилася ще й тим, – продовжив Ферріс, показуючи на бинти на грудях, – що моя петарда змістилася, коли операція почалася. Я не зміг повернути її вчасно на місце, і тому вона вибухнула під кутом, зламавши мені ребро й залишивши великий синець. Мені цілий день було важко дихати.