Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 32 страниц)

І вони вдвох ніяково розсміялися.

– А скажіть, будь ласка, – наважилася спитати Сієнна, – ім’я Бертран Цобріст вам щось каже?

Чоловік закляк на місці з таким виразом, наче щойно зіштовхнувся лицем до лиця з триголовим дияволом.

– Здається, ми щойно знайшли послання від нього, – сказала Сієнна. – І воно вказує на якесь місце у Венеції. Це вам нічого не підказує?

Чоловікові очі несамовито спалахнули.

– Господи Ісусе, аякже! Звісно, що каже! І куди ж те послання вказує?

Сієнна зробила глибокий вдих, готуючись розповісти новоприбулому все про спіральну поему, яку вони з Ленґдо– ном щойно віднайшли на масці, але професор інстинктивно поклав руку їй на передпліччя, зупиняючи. Цей чоловік, безперечно, був схожий на їхнього союзника, але після всього, що трапилося цього дня, інтуїція підказувала Ленґдону, що довіряти не можна нікому. Більше того, йому пригадалася краватка цього чоловіка, і він подумав, а чи це не той самий тип, який молився в церкві Данте, коли вони були там раніше із Сієнною. «А може, він за нами стежив?»

–А як ви нас тут знайшли? – прискіпливо спитав Ленґдон.

Чоловік знову здивувався, що Ленґдон нічого не пам’ятає. .

– Роберте, ти зателефонував мені вчора ввечері і сказав, >що домовився про зустріч із директором музею на ім’я Іґна– ціо Бусоні. А потім зник. І так і не зайшов. Коли я почув, що Іґнаціо Бусоні знайшли мертвим, то стурбувався. Я шукав тебе тут цілий ранок. Я бачив, як метушилася поліція біля Палацо Веккіо і, намагаючись дізнатися, що трапилося, випадково побачив, як ти виповзав із крихітних дверей з... —

І він поглянув на Сієнну, вочевидь, забувши, як її звуть.

– Сієнна, – підказала вона. – Сієнна Брукс.

– Вибач... із Сієнною Брукс. І я почав за вами стежити, сподіваючись дізнатися, що ж ви в біса робите.

– Це вас я бачив у церкві Данте, коли ви молилися?

Так! Я намагався вирахувати, що ж ти в чорта робиш, але не міг! Ти пішов із церкви з таким виглядом, наче виконуєш якесь завдання. Тому я далі стежив за тобою. А коли побачив, як ти добувся до баптистерію, то вирішив, що настав час зустрітися з тобою віч-на-віч. Я підкупив гіда, щоби він дозволив мені побути тут кілька хвилин на самоті.

– Сміливий крок, – зауважив Ленґдон, – якщо ви гадали, що я перебіг на інший бік і став вашим ворогом.

Чоловік похитав головою.

– Внутрішній голос підказував мені, що ти цього не зробиш. Хто – професор Ленґдон?! Та нізащо! Я знав, що має бути якесь інше пояснення. Але амнезія? Це неймовірно. Хто б міг подумати? Я ніколи б не здогадався.

Чоловік із висипом знову нервово почухався.

– Слухайте, мені дали лишень п’ять хвилин. Нам треба вшиватися звідси негайно. Якщо менівдалося знайти вас, то люди, що намагаються вас убити, також знайдуть. Відбувається багато такого, чого ви не розумієте. Нам потрібно добратися до Венеції. Негайно.Уся штука в тім, що треба вислизнути з Флоренції непоміченими. Люди, які захопили доктора Сінскі... ті, що на вас полюють... вони скрізь мають очі. – І він кивнув на двері.

Та Ленґдон стояв на своєму, нарешті відчувши, що тепер може дістати відповіді на запитання.

– Хто ті вояки в чорних костюмах? Чому вони намагаються вбити мене?

– Це довга історія, – відповів чоловік. – Я поясню дорогою.

Ленґдон нахмурився, бо йому не зовсім сподобалася така відповідь. Він кивнув Сієнні, відвів її вбік і заговорив приглушеним тоном.

– Ти йому довіряєш? Яка твоя думка?

Сієнна поглянула на Ленґдона: мовляв, треба бути ідіотом, щоби ставити такі запитання.

Яка моя думка? Моя думка така: він працює у Всесвіт – пій організації охорони здоров’я! І немає нікого кращого, щоби знайти відповіді на запитання, які ми поставимо.

– А висип на шкірі?

Сієнна знизала плечима.

– Це саме те, що він каже: важка форма контактного дерматиту.

– А якщо це не те, що він каже? – прошепотів Ленґдон. – Якщо це...дещо інше?

– Дещо інше? – Вона ошелешено поглянула на нього. – Роберте, це не чума, якщо тебе цікавить саме це. Він лікар, заради всього святого. Якби він знав, що хворий на невиліковну хворобу, і знав, що є заразним для оточуючих, то не був би настільки одчайдушним, щоби походжати серед людей, поширюючи хворобу в усьому світі.

– А що, як він ще не здогадався, що в нього чума?

Сієнна стисла губи шнурочком і на мить замислилася.

– Тоді, боюся, нам із тобою хана... а також усім, хто був поблизу.

– Ну ти й умієш утішити!

– Просто намагаюся бути чесною. – Сієнна подала Ленґдону пакет із посмертною маскою. – Можеш сам понести нашого маленького друга.

Коли вони повернулися до лікаря Ферріса, той завершував говорити з кимось по телефону приглушеним тоном.

– Я щойно зателефонував своєму водієві, він зустріне нас надворі перед... – Лікар Ферріс замовк, витріщившись на руки Ленґдона і вперше бачачи мертве обличчя Данте Аліґ’єрі.

– Господи Ісусе! – аж відсахнувся лікар Ферріс. – Що це в біса таке?

– Довга історія, – відповів Ленґдон. – Дорогою поясню.

розділ 60

Редактор із Нью-Йорка Джонас Фаукман прокинувся від дзвінка на лінії домашнього офісу. Він перекотився на інший бік і глянув на годинник: четверта двадцять вісім ранку.

У світі книговидання термінові нічні дзвінки були так само рідкісними, як і несподіваний успіх. Сердитий Фаукман вислизнув із ліжка і поквапився до залу.

– Алло!

Голос на лінії виявився знайомим низьким баритоном.

– Джонасе, слава Богу, ти вдома. Це Роберт. Сподіваюся, що не розбудив тебе.

– Звісно, ти мене розбудив! Зараз четверта ранку, чорт забирай!

– Вибач, я за кордоном.

«А хіба в Гарварді не проходять тему “Часові пояси”?»

– У мене виникли невеликі проблеми, Джонасе, і мені потрібна твоя послуга. – У голосі Ленґдона зазвучали напружені нотки. – Це стосується твоєї корпоративної картки «НетДжетс».

– «НетДжетс»? – саркастично розсміявся Фаукман. – Роберте, ми ж займаємося книговиданням. І не маємо доступу до приватних літаків.

– Любий друже, ми обидва знаємо, що ти брешеш.

Фаукман зітхнув.

– Гаразд, дозволь мені перефразувати. Ми не маємо доступу до приватних літаків, коли йдеться про авторів книг па тему історії релігії. Якщо ти бажаєш написати «П’ятдесят відтінків іконографії», тоді ми можемо обговорити це питання.

– Джонасе, скільки б не коштував рейс, я заплачу. Даю слово. Хіба я коли-небудь порушував свою обіцянку?

«А ти забув, як натри роки спізнився з терміном здавання останньої книги?»

Однак Фаукман відчув у голосі Ленґдона непідробні напруженість і наполегливість.

– Розкажи мені, що відбувається. І я спробую допомогти.

Я не маю часу для пояснень, але мені потрібна твоя не– відкладна допомога. Це питання життя і смерті.

Фаукман співпрацював із Ленґдоном достатньо довго, щоби мати уявлення про його своєрідне почуття гумору, але цієї миті він не почув у голосі професора ані найменшої жартівливої нотки. «Чолов’яга не на жарт серйозний. – Фаукман зітхнув і прийняв рішення. – Мій фінансовий розпорядник мене четвертує». За півхвилини Фаукман уже записав подробиці заявки на рейс, яку дав йому Ленґдон.

– Усе нормально? – спитав професор, вочевидь, відчувши в голосі свого редактора вагання та подив через деталі заявки.

– Та все нормально, просто я гадав, що ти в Штатах, – відповів Фаукман. – Із подивом дізнався, що ти в Італії.

– Для мене це також дивина, – сказав Ленґдон. – Іще раз дякую тобі, Джонасе. А тепер я вирушаю до аеропорту.

* * *

Американський пункт управління фірми «НетДжетс» розташований у місті Колумбус, що в штаті Огайо, і група забезпечення польотів чергує цілодобово.

Деб Кієр, сервісний представник, щойно отримала дзвінок від пайового власника з Нью-Йорка.

– Одну хвилину, пане, – сказала вона, чіпляючи навушники й підсовуючи до себе клавіатуру. – Технічно це буде рейс європейської філії «НетДжетс», але я вам допоможу. – Вона швидко ввійшла до системи «НетДжетс-Єв– ропа», центр якої розташовувався в місті Пако-де-Аркос, у Португалії, і перевірила поточне місцеположення їхніх літаків в Італії й поряд.

– Усе нормально, пане, – повідомила вона. – Схоже, один із наших літаків, «Сессна-560 сайтейшн-XL», нині є в Монако, і ми зможемо спрямувати його до Флоренції за годину. Це влаштовує пана Ленґдона?

– Сподіваюся, що так, – відповів чоловік із видавництва втомленим і злегка роздратованим голосом. – Дякую :іа допомогу.

– Та нема за що, – відповіла Деб. – А пан Ленґдон бажає летіти до Женеви?

– Вочевидь, так.

Деб вдруковувала дані.

– Усе готово, – нарешті сказала вона. – А тепер – завершальне уточнення. Пан Ленґдон вирушає з аеропорту Лукка Тассіньяно, розташованого приблизно за п’ятдесят миль від Флоренції. Виліт об одинадцятій двадцять міщеного часу. Пан Ленґдон має прибути до аеропорту за десять хвилин до зльоту. Ви не замовляли наземного підвезення, супроводу, ви дали паспортні дані, отже, все готово. Якісь інші прохання?

– А на роботу до вас можна влаштуватися? – пожартував чоловік. – Дякую. Ви мені дуже допомогли.

– Завжди раді. Щасливої подорожі. – Деб поклала слухавку й повернулася до екрана, щоби завершити замовлення на рейс. Записавши до комп’ютера дані паспорта Роберта Ленґдона, вона вже збиралася перейти до наступної операції, як раптом на екрані заблимало червоне віконце тривоги. Деб прочитала повідомлення, і її очі розширилися.

Це, напевне, якась помилка.

Вона спробувала ще раз внести дані паспорта Ленґдона. Але попередження заблимало знов. Таке попередження засвітилося б на екрані будь-якого комп’ютера будь-якої авіакомпанії у світі, якби Ленґдон спробував замовити квиток на рейс.

Деб довго сиділа, спантеличено свердлячи поглядом екран. Вона знала, що фірма «НетДжетс» украй серйозно ставилася до забезпечення конфіденційності своїх клієнтів, але цей сигнал тривоги мав пріоритет перед усіма правилами й розпорядженнями.

І Деб Кієр негайно зв’язалася з керівництвом.

* * *

Агент Брюдер вимкнув телефон і загнав своїх людей до мікроавтобусів.

– Ленґдон не стоїть на місці, – заявив Брюдер. – Він замовив приватний літак до Женеви. Виліт менш ніж за годину з аеропорту Лукка, що за п’ятдесят миль на захід. Якщо ми виїдемо негайно, то зможемо дістатися туди ще до того, як злетить його літак.

* * *

А орендований седан «фіат», вирушивши з п’яца дель Дуо– мо, уже мчав на північ по віа дей Панцані до Санта-Марія Новелла – залізничного вокзалу Флоренції.

На задньому кріслі низько пригнулись Ленґдон із Сієнною, а лікар Ферріс сидів попереду поряд із водієм. Замовити рейс у фірмі «НетДжетс» запропонувала Сієнна. Якщо поталанить, це дасть змогу збити переслідувачів із пантелику, а вони втрьох зможуть безпечно проскочити крізь залізничний вокзал Флоренції, який інакше був би переповнений поліцейськими. На щастя, до Венеції лише дві години їхати потягом і для внутрішніх поїздок залізницею паспорт не потрібен.

Ленґдон поглянув на Сієнну, яка занепокоєно придивлялася до лікаря Ферріса. Чоловік страждав від сильного болю, йому важко дихалося, наче кожен віддих був вкрай болючим.

«Сподіваюсь, вона не помилилася стосовно його захворювання», – подумав він, дивлячись на шкірний висип і уявляючи, скільки мікробів та вірусів мандрують у тісному салоні авта. У лікаря Ферріса навіть пальці набрякли й почервоніли. Ленґдон викинув тривогу з голови й дивився у вікно.

Під’їжджаючи до вокзалу, вони проминули «Гранд-готель Бальоні», де часто проводилися мистецькі конференції, у яких Ленґдон брав участь щороку. Поглянувши на готель, професор збагнув, що невдовзі зробить те, чого досі ніколи не робив.

«Я покидаю Флоренцію, не побувавши біля “Давида”». Мовчки попросивши пробачення в Мікеланджело, Ленґдон повернув свій погляд до станції, яка лежала попереду, а свої думки – до Венеції.

РОЗДІЛ61

Ленґдон вирушає до Женеви?»

Доктор Елізабет Сінскі почувалася зле, запаморочення посилювалося, бо її гойдало на задньому кріслі мікроавтобуса, який, вирвавшись із Флоренції, мчав тепер до приватного летовища на околиці міста.

«А до чого тут Женева? Це якесь безглуздя», – подумала доктор Сінскі.

Єдиною важливою обставиною було те, що в Женеві розташовувалася штаб-квартира Всесвітньої організації охорони здоров’я. «Невже Ленґдон зібрався мене там шукати?» Це також не мало сенсу, бо він, безперечно, знав, що Елізабет (лнскі перебуває у Флоренції.

Раптом її вразила інша думка.

«О Господи... Невже Цобріст спрямував удар на Женеву?»

Цобріст був людиною, схильною до символізму, і намір інищити штаб-квартиру ВООЗ мав – треба визнати – пев– пу елегантність, зважаючи на тривалу боротьбу науковця :і цією організацією. Але якщо схиблений генетик вибрав Женеву як майбутнє вогнище поширення чуми, то це невдалий вибір. Порівняно з іншими великими містами Женева була географічно ізольована, до того ж о цій порі року там було ще вельми холодно. Більшість епідемій чуми спалахували в перенаселених теплих середовищах. Женева розташовувалася на висоті понад тисяча футів над рівнем моря, тому була малопридатним місцем для розпалювання епідемії. «Хоч яку б сильну ненависть не відчував до мене Цобріст».

Отже, питання залишалося нерозв’язаним. Чому Ленґдон вирішив податися до Женеви? Химерний вибір американським професором пункту призначення став іще одним рядком у списку його непоясненних вчинків, які почалися вчора ввечері. І, попри зусилля, Сінскі не знаходила для цих вчинків хоч якихось раціональних пояснень.

«На чиєму ж він боці?»

Так, Елізабет Сінскі знала його лише кілька днів, але вона зазвичай добре розбиралася в людях, тому відмовлялася повірити, що такого чоловіка, як Роберт Ленґдон, можна спокусити грошима. «Однак учора ввечері він перервав контакт. А тепер бігає туди-сюди, наче якийсь агент-оперативник, що відбився від рук. Невже його вдалося переконати, що вчинки Цобріста можна виправдати з якоїсь схибленої точки зору?»

Від цієї думки в неї кров у жилах похолола.

«Ні, – запевнила вона себе. – Я надто добре знаю його репутацію: він вище цього».

Уперше Елізабет Сінскі зустрілася з Робертом Ленґдо– ном чотири дні тому в салоні транспортного літака С-130, який випотрошили й переробили під координаційний центр ВООЗ.

Коли літак приземлився на летовищі Генском-Філд за приблизно п’ятнадцять хвилин їзди до Кембриджа в штаті Массачусетс, було кілька хвилин на восьму. Сінскі не знала, чого чекати від уславленого науковця, із яким зв’язалася по телефону, але була приємно здивована, коли Ленґдон упевнено піднявся по трапу в хвіст літака й невимушено з нею привітався.

– Ви, наскільки я розумію, доктор Сінскі? – Ленґдон міцно потис їй руку.

– Професоре, для мене велика честь познайомитися з вами.

– Та це для мене велика честь. Спасибі вам за все, що робите для людства.

Ленґдон виявився високим чоловіком із приємною 30– внішністю міського мешканця та низьким голосом. Сінскі збагнула, що в той момент на ньому був його викладацький одяг: твідовий піджак, брюки кольору хакі та туфлі-мокасини,

і      це було цілком зрозуміло, бо Ленґдона фактично висмикнули з університету без будь-якого попередження. Окрім того, він був значно молодшим і фізично міцнішим на вигляд, «ніж вона собі уявляла. Це лише зайвий раз нагадало Еліза– бет про її власний вік. «Я йому майже в матері годжуся».

Вона втомлено всміхнулася Ленґдону.

– Дякую, що прийшли, професоре.

Ленґдон кивнув на похмурого помічника, якого Сінскі послала по нього.

– Ваш приятель фактично не залишив мені часу на роздуми.

– От і добре. Саме за це я плачу йому гроші.

– Гарний амулет, – зауважив Ленґдон, роздивляючись її прикрасу. – Лазурит?

Сінскі кивнула й поглянула на свій амулет із синього каменю, зроблений у вигляді відомого символу змії, обвитої довкола вертикального жезла.

– Це сучасний символ медицини. Ви, безперечно, знаєте, що він називається кадуцей.

Ленґдон раптом різко підняв голову, наче хотів щось сказати.

Вона почекала.

– Я слухаю.

Та, вочевидь, Ленґдон, здолавши інстинктивний імпульс,

після нетривалого роздуму вирішив змінити тему. Він ввіч– ливо всміхнувся й спитав:

– Отже, чому я тут?

Елізабет обвела жестом імпровізовану конференц-зону довкола стола з іржостійкої сталі.

Сідайте, будь ласка. Я хочу дещо вам показати.

Ленґдон легкою ходою підійшов до стола, і Елізабет по– мітила, що професор начебто був заінтригований перспек– тивою взяти участь у таємних зборах, але ставився до цього– абсолютно спокійно. «Переді мною чоловік, якому ком– фортно у власній шкірі». І їй подумалося, а чи буде його по– ведінка так само невимушеною, коли він дізнається, наві– що його сюди запросили.

Елізабет всадовила Ленґдона, а потім без будь-якої пе– редмови показала йому предмет, який її група конфіскува– ла з банківського сейфа у Флоренції менш ніж дванадцять годин тому.

Ленґдон довго роздивлявся маленький різьблений цилінд-1 рик, а потім коротко описав те, що вона вже й так знала. Цей! предмет – давня циліндрична печатка, за допомогою якої] можна робити відбитки. На циліндрі виднілося моторошне! зображення триголового сатани з єдиним словом: «Saligia».

– Saligia, – сказав Ленґдон, – це латинський термін, ко– трий означає...

– Сім смертних гріхів, – продовжила Елізабет. – Так, про це ми вже дізналися.

– Добре... – мовив Ленґдон здивованим голосом. – А чи є якась причина, чому вам захотілося показати мені цю печатку?

– Узагалі-то, є. – Сінскі взяла циліндр і сильно потру– сила його. Усередині зацокотіла кулька-активатор.

Ленґдон спантеличено поглянув на неї, та не встиг нічо– го спитати, як кінчик циліндра засвітився, і Елізабет напра– вила його на гладеньку ізоляційну поверхню на стіні пере– робленого літака.

Ленґдон стиха присвиснув і наблизився до спроектова– ного зображення.

Боттічеллі, «Мапа пекла», – мовив він. – Написана під враженням від Дантового «Пекла». Хоча смію вислови– ти здогадку, що ви про це також дізналися.

Елізабет кивнула. Вона зі своєю командою вже знайшла в Інгернеті цю картину, автором якої, на її подив, виявився Боттічеллі – художник, більше відомий яскравими й ідеалістичними полотнами «Весна» та «Народження Венери». Сінскі подобалися обидва ці твори, незважаючи на те що їхньою темою була родючість та народження життя, які зайвий раз нагадували їй про власну трагічну нездатність зачати ди– гину – єдину печаль у її загалом успішному й надзвичайно продуктивному житті.

– Я сподівалася, – сказала Елізабет, – що ви розкажете мені про символізм, прихований у цьому полотні.

Уперше за весь вечір на обличчі Ленґдона з’явився роздратований вираз.

– І для цього ви мене сюди покликали? А мені ж начебто сказали, що це надзвичайно важлива й термінова справа.

– А ви таки розкажіть мені про символізм.

Ленґдон зітхнув, вгамовуючи роздратування.

– Докторе Сінскі, узагалі-то кажучи, якщо вам хочеться дізнатися про якусь конкретну картину, то краще звернутися до того музею, де зберігається оригінал. У нашому випад– ку це буде Апостольська бібліотека у Ватикані. Там працює ціла низка прекрасних іконописців, котрі...

– Ватикан терпіти мене не може.

Ленґдон кинув на неї ошелешений погляд.

– І вас також? А я гадав, що лише мене.

Сінскі сумно всміхнулася.

– ВООЗ переконана, що поширення контрацепції є одним із ключових моментів забезпечення здоров’я у всьому світі – і для боротьби з хворобами, що передаються статевим шляхом, як СНІД, і для загального контролю народжуваності.

– А Ватикан вважає інакше.

Саме так. Вони витратили купу зусиль і фінансових ресурсів, аби переконати країни третього світу в тім, що контрацепція – це зло.

– Та отож. – Ленґдон усміхнувся з виглядом знавця. – Хто, як не купка сторічних старців-холостяків, знає краще за всіх у світі, як слід займатися сексом?

Із кожною секундою професор викликав в Елізабет де– далі більшу симпатію.

Вона потрясла циліндрик, щоби перезарядити його, а по– тім знову спрямувала зображення на стіну.

– Професоре, а тепер придивіться уважніше.

Ленґдон підійшов до зображення і вдивлявся в нього, по-

волі присуваючись іще ближче. Раптом він зупинився як укопаний.

– Дивно. Картину явно змінили.

«Ти диви, швидко як він це помітив!»

– Так, її змінили, і я хочу, щоби ви пояснили мені, що ці зміни означають.

Ленґдон замовк, пильно оглядаючи зображення, з особливою пильністю придивляючись до десяти літер, які утворювали напис «catrovacer»... потім його погляд ковзнув до чумної маски... а потім – до химерної цитати по краю картини, згідно з якою істину можна було побачити лише «очима смерті».

– Хто це зробив? – настійливо спитав Ленґдон. – І звідки взялася саме ця картина?

– Узагалі-то, що менше ви знатимете, то краще. Я споді– ваюся, ви спроможетеся проаналізувати ці зміни і розкажете нам, що вони означають. – І вони кивнула на робочий столик у кутку.

– Тут? Зараз?

Елізабет знову кивнула.

– Я знаю, що це нахабство з мого боку, але мені на– віть важко пояснити вам, наскільки для нас це важливо – Вона зробила паузу. – Можливо, це питання життя і смерті.

Ленґдон уважно подивився на неї.

– Розшифрування змін, внесених у картину, може зайняти певний час, але якщо для вас це так важливо...

– Дякую... – перервала Сінскі професора, щоб він часом не передумав. – Може, ви хотіли б кому-небудь зателефонувати?

Ленґдон похитав головою і відповів, що планував провести цей вік-енд у тихій самотності.

Прекрасно.Сінскі всадовила Ленґдона за стіл із проектором, папером, ручкою та переносним комп’ютером, що мав захищений супутниковий зв’язок. Ленґдона вкрай ошелешило те, що ВООЗ раптом зацікавилася зміненою картиною Боттічеллі, але він, виявляючи повагу до цієї організації, старанно взявся за роботу.

Доктор Сінскі гадала, що професор годинами вивчатиме картину без видимого конкретного результату, тому вирішила тим часом зробити дещо з власної роботи. Час від часу директорка ВООЗ чула, як Ленґдон трусив проектор і щось записував у блокноті. Та не минуло й десяти хвилин, як Ленґдон поклав ручку й заявив:

–  Cerca trova.

Сінскі здивовано втупилася в нього поглядом.

– Перепрошую?

– Cerca trova,– повторив він. – «Шукай – і знайдеш». Ось про що йдеться в цьому закодованому написі.

Сінскі поквапилася до стола, сіла поруч і стала з цікавістю слухати розповідь Ленґдона про те, що рівні Дантового пекла переінакшили і що коли повернути їх на попереднє місце, то в результаті вийде вислів італійською: «Cerca trova».

«Шукай – і знайдеш? – подумала Елізабет. – Оце і все, що хотів сказати мені цей безумець?» Фраза звучала як прямий виклик. Бентежний спогад про останні слова цього маніяка, сказані під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, знову постав у її пам’яті: «Що ж, тоді вважаймо, що наша гра почалася».

– Бачу, ви пополотніли, – сказав Ленґдон, задумливо дивлячись на неї. – Наскільки я розумію, ви не такого результату очікували?

Сінскі опанувала себе й поправила на шиї амулет.

– Не зовсім так. Скажіть... а вам не здається, що ця ма– па пекла закликає менешукати й знайти?

– Так. Cerca trova.

– А там не йдеться, дея маю шукати?

Ленґдон потер руки й замислився, а тим часом біля стола збиралися працівники ВООЗ, цікаві до інформації.

– Прямо про це не йдеться, ні... хоча я маю досить добре уявлення про те, де вам слід почати.

– Тоді розкажіть мені, – сказала Сінскі з несподіваною для Ленґдона настійливістю.

– У такому разі, що ви скажете про Флоренцію в Італії?

Сінскі стиснула губи, щосили намагаючись не виказати

своєї реакції. Однак її підлеглі, схоже, власну реакцію приховувати не збиралися й обмінялися ошелешеними поглядами. Один із них вихопив телефон, щоб кудись дзвонити. А другий мерщій гайнув у двері до носової частини літака.

Ленґдон розгубився.

– Я щось не так сказав?

«Безумовно», – подумала Сінскі.

– А чому ви сказали «Флоренція»?

–  Cerca trova,– відповів він, швидко пригадавши давню таємницю, пов’язану з фрескою Базарі в Палацо Веккіо.

«Отже, Флоренція», – подумала Сінскі, почувши все, що їй треба. Вочевидь, то не було простим збігом обставин, що її заклятий ворог стрибонув униз і розбився на смерть лишень за кілька кварталів від Палацо Веккіо у Флоренції.

– Професоре, – сказала вона, – коли я показала вам свій амулет і назвала його кадуцеєм, ви помовчали, немовби збирались щось сказати, але потім завагалися і, вочевидь, передумали. Що саме ви збиралися сказати?

Ленґдон похитав головою.

– Нічого. То пусте. Інколи мої професорські звички стають надокучливими й надмірними.

Сінскі прискіпливо глянула йому у вічі.

– Я питаю вас тому, що хочу знати, чи можу довіряти нам. Що ви хотіли сказати?

Ленґдон проковтнув слину і прокашлявся.

– Не знаю, чи це важливо, але ви сказали, що ваш амулет с давнім символом медицини, і це правда. Та коли ви назвали його кадуцеєм, то зробили поширену помилку. Кадуцей має дві змії довкола жезла й крильця вгорі. А на вашому амулеті одна змія й немає крилець. Ваш символ називається...

–.. .жезл Асклепія.

Ленґдон здивовано схилив голову набік.

– Саме так.

– Знаю. Просто я перевіряла вашу правдивість.

– Перепрошую?

– Мені було цікаво, чи скажете ви правду, хоч якою б неприємною вона не була.

– Схоже, цей іспит я провалив.

– Не робіть цього більше. Абсолютна чесність – це єди– ііийспосіб, у який ми зможемо разом над цим працювати.

– Разом працювати? А хіба ми ще не скінчили?

– Ні, професоре, ще не скінчили. Мені треба, щоб ви полетіли зі мною до Флоренції і допомогли мені дещо знайти.

Ленґдон отетеріло витріщився на неї.

– Сьогодні увечері?

– Боюсь, що так. Згодом я розповім вам, наскільки критичною є ситуація, що склалася.

Ленґдон похитав головою.

– Неважливо, що ви мені скажете. Я не хочу летіти до Флоренції.

– Я теж не хочу, – похмуро сказала вона. – Та, на жаль, наш час спливає.

розділ 62

Полуденне сонце відбивалося від блискучого гладенького даху швидкісного італійського потяга «Фречарджен– то» («Срібна стріла»), який мчав на північ, описуючи ефектну дугу сільською місцевістю Тосканії. Попри те, що він мчав із Флоренції зі швидкістю сто сімдесят чотири милі на годину, потяг «Фречардженто» майже не шумів, а його тихенький безперервний стукіт та погойдування справляли майже снодійний ефект на тих, хто в ньому їхав.

Для Роберта Ленґдона остання година минула, як у тумані.

А тепер, їдучи у швидкісному потязі, Ленґдон, Сієнна та Ферріс зручно вмостилися в одному з його приватних са– лотіні– невеличких купе першого класу з чотирма шкіряними кріслами та складаним столом. Скориставшись кредитною карткою, Ферріс викупив усе купе разом із широким асортиментом бутербродів та мінеральних вод, які Ленґдон із Сієнною жадібно поглинали після того, як помилися й почистили одяг у туалеті, розташованому поруч із їхнім приватним купе.

Коли всі вони сіли в потяг і приготувалися до двогодинної подорожі до Венеції, лікар Ферріс одразу ж утупився поглядом у посмертну маску Данте, яка лежала на столі посередині купе в пакеті із застібкою.

– Нам треба вирахувати, куди саме у Венеції ця маска нас приведе.

– До того ж швидко вирахувати, – наполегливо додала Сієнна. – Це, напевне, наша єдина надія зупинити чуму, яку замислив поширити Цобріст.

Стривай, – мовив Ленґдон, затуляючи рукою маску. – Ти обіцяв, що коли ми благополучно сядемо в потяг, даси мені відповіді на декотрі запитання стосовно останніх двох днів. Але наразі я знаю лишень те, що ВООЗ найняла мене в Кембриджі, щоби я розшифрував Цобрістову версію «Ма– пи пекла». Окрім цього, ти не сказав мені нічого.

Лікар Ферріс ніяково завовтузився й знову почухав висип на обличчі та шиї.

– Я розумію твоє невдоволення, – сказав він. – Зрозуміла річ, це неприємно – не пам’ятати, що сталося, але з медичної точки зору... – він перевів погляд на Сієнну немов для підтвердження своїх слів, а потім продовжив: – Я настійно рекомендую тобі не витрачати енергію на пригаду– вання подробиць, які ти не пам’ятаєш. Для жертв амнезії краще, коли забуте минуле так і залишиться забутим.

– Не чіпати забутого минулого?! – Ленґдон відчув, як його роздратування зростає. – До біса таку пораду! Мені потрібні відповіді! Твоя організація привезла мене до Італії, де в мене стріляли й де я втратив кілька днів свого життя! Я хочу знати, що сталося!

– Роберте, – втрутилася Сієнна, промовляючи спокій– ним голосом і намагаючись вгамувати його. – Лікар Ферріс має рацію. Для твого здоров’я буде шкідливо, якщо на тебе обрушиться весь потік інформації одразу. Подумай про оті клаптики, які ти зміг запам’ятати: срібноволоса жінка, «Шукай – і знайдеш» та звивисті тіла з «Мапи пекла». Ці образи заполонили твій мозок низкою хаотичних не– контрольованих спалахів, які мало не зробили тебе недієздатним. Якщо лікар Ферріс перелічуватиме події минулих днів, то майже неминуче активізує інші спогади, і твої га– люцинації можуть початися знову. Ретроградна амнезія – серйозний стан. Активізація недоречних спогадів може вкрай негативно позначитися на психіці.

Про це Ленґдон якось не подумав.

– Напевне, ти почуваєшся дещо дезорієнтованим, ні в тих ні в сих, – додав Ферріс, – але в конкретний момент твоя психіка потрібна нам у цілісному стані для ефективних дій. Нам конче необхідно вирахувати, що ця маска хоче сказати.

Сієнна кивнула.

Ленґдон мовчки констатував, що лікарі, здається, зійшлися на одній думці.

Професор затих, намагаючись подолати відчуття непевності. То було химерне відчуття – зустріти абсолютного незнайомця й усвідомлювати, що насправді ти знаєш його вже кілька днів. «До того ж – подумав він, – є щось невиразно знайоме в його очах».

– Професоре, – співчутливо мовив Ферріс, – бачу, ви не зовсім впевнені, що можете довіряти мені, і це цілком виправдано, зважаючи на те, що вам довелося пережити. Одними з побічних ефектів амнезії є параноя та недовіра.

«Вельми слушно, – подумав Ленґдон, – якщо взяти до уваги те, що я не довіряю навіть власному мозку».

– До речі, про параною, – пожартувала Сієнна, намагаючись розрядити атмосферу, – Роберт побачив ваш висип і подумав, що ви інфіковані чорною чумою.

Набряклі очі Ферріса збільшилися, мов блюдця, і він голосно розсміявся.

– Оцей висип? Повірте мені, професоре, якби в мене була чума, то я не лікувався б від неї антигістамінним препаратом, що продається без рецепту. – Він видобув із кишені маленький тюбик і кинув його Ленґдону. Виявилося, що це був напівпорожній тюбик препарату проти сверблячки при алергійних реакціях.

– Вибачте, – зніяковіло сказав Ленґдон. – Вочевидь, я дуже перевтомився.

– Нема проблем, – відповів Ферріс.

Ленґдон повернувся до вікна й спостерігав, як неяскраві барви італійського села зливаються в умиротворений колаж. Виноградники та ферми траплялися рідше, бо тепер рівнини змінило підніжжя Апеннін. Невдовзі потяг мав пройти звивистим гірським перевалом, а потім спуститися й помчати на схід до Адріатичного моря.

«Я їду до Венеції, – подумав Ленґдон. – Шукати чуму».