Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 32 страниц)

Усе, що бачив Ленґдон за останні кілька хвилин, вихором обрушилося на нього з несамовитістю стихії – коні Сан– Марко, венеціанські маски і скарби, викрадені з Константинополя.

– Господи, – прошепотів він. – Он воно що!

розділ 72

Роберт Ленґдон аж заціпенів.

Коні Сан-МаркоїЦі четверо надзвичайно красивих коней – із царствени– ми шиями й товстими хомутами – Ці четверо надзвичайно красивих коней – із царствени– ми шиями й товстими хомутами – несподівано наштовхнули Ленґдона на один спогад, і він збагнув, що цей спогад містить пояснення ключового елемента таємничої поеми, написаної на зворотному боці посмертної маски Данте.

Колись Ленґдон був на прийомі, влаштованому з нагоди «зіркового» весілля на історичній фермі Ранімед у Нью– Гемпширі, де з’явився на світ жеребець Дансез Імідж – єдиний переможець за всю історію «Кентуккі-дербі», якого дискваліфікували. Як розкішним делікатесом гостей почастували виступом кінної театральної трупи «Поза маскою» – то було приголомшливе видовище, під час якого вершники постали в ефектних венеціанських костюмах, а їхні обличчя ховалися під масками вольто інтеро.Трупа гарцювала на конях фризької породи – то були найбільші скакуни, яких коли-небудь доводилося бачити Ленґдону. Ці коні гігантської статури гуркотіли полем, створюючи перед очима глядачів розпливчасте полотно з бугристих тремтячих м’язів, масивних копит, вкритих зверху довгими пасмами шерсті, і грив три фути завдовжки, що майоріли, подовжуючи їхні граціозні шиї.

Краса цих створінь так вразила Ленґдона, що він, повернувшись додому, знайшов про них інформацію в Інтернеті та відкрив для себе породу, яка колись була у фаворі в середньовічних королів. Цих могутніх тварин використовували як військових коней, і нещодавно цю породу врятували від цілковитого вимирання. Відомі, як Equus robustus,коні цієї породи дістали сучасну назву, фризька, на честь своєї батьківщини Фризландії – голландської провінції, де народився чудовий художник-графік М. К. Ешер.

Виявилося, що саме могутні тіла давніх фризьких коней і створювали мускулисту естетику коней Сан-Марко у Венеції. Згідно з даними веб-сторінки, вони були такими красивими, що стали найчастіше грабованим мистецьким витвором в історії людства.

Раніше Ленґдон вважав, що ця сумнівна пальма першості належить гентському вівтарю, і тому ненадовго зайшов на веб-сторінку ARCA – Асоціації дослідників злочинів проти мистецтва,але не знайшов там якогось чіткого ранжиру, хоча той веб-сайт містив стислу історію непростого життя цієї скульптурної композиції, що стала об’єктом грабунку та мародерства.

Четвірка мідних коней була відлита в четвертому сторіччі невідомим грецьким скульптором на острові Хіос, там вони залишалися доти, поки Феодосій Другий не привіз їх на виставку, влаштовану на Гіподромі.А під час Четвертого хрестового походу, коли венеціанські війська захопили Константинополь, тодішній правлячий дож наказав перевезти четвірку безцінних коней кораблем аж до Венеції, що було завданням на грані неможливого, зважаючи на розмір коней і їхню вагу. Коні прибули до Венеції тисяча двісті п’ятдесят четвертого року, і їх встановили перед фасадом бизиліки Сан-Марко.

Півтисячі років по тому, тисяча сімсот дев’яносто сьомого року, Наполеон підкорив Венецію й забрав тих коней, їх перевезли до Парижа й поставили на Тріумфальну арку. Насамкінець, тисяча вісімсот п’ятнадцятого року, коли Наполеон зазнав поразки під Ватерлоо й був запроторений у вигнання, коней зняли з Тріумфальної арки й перевезли морем на баржі назад до Венеції, де й встановили на фронтальному балконі базиліки Сан-Марко.

Хоча Ленґдон і був у загальних рисах обізнаний з історією цих коней, сайт ARCA містив відомості, які його просто ошелешили.

Декоративні хомути начепили на шиї коней венеціанці тисяча двісті четвертого року, щоб приховати ті місця, де голови були відрізані, – це полегшило їх транспортування морем із Константинополя до Венеції.

«Венеціанський дож наказав відрізати голови коням Сан– Марко?» Для Ленґдона таке було немислимим.

– Роберте! – гукнула Сієнна.

Ленґдон виринув зі своїх думок і побачив, що до нього крізь натовп проштовхується Сієнна, а поруч із нею дибає Ферріс.

– Коні, що в поемі! – збуджено вигукнув Ленґдон. – Я все вирахував!

– Що ти вирахував? – якось непевно спитала Сієнна.

– Ми ж шукаємо зрадливого дожа, який відрізав голови коням?!

– Так, шукаємо.

– У поемі йдеться не про живихконей. – Ленґдон показав рукою на фасад базиліки Сан-Марко, де надвечірній промінь яскраво освітлював чотири кінні статуї. – У ній ідеться про оцих коней!

розділ 73

А на борту яхти «Мендаціум» у доктора Елізабет Сінскі тремтіли руки. Вони дивилися відео в кабінеті Начальника, і хоча в її житті було чимало лячних моментів, це незбагненне відео, зняте Бертраном Цобрістом незадовго до самогубства, війнуло холодним подихом смерті.

Перед нею на екрані погойдувалася дзьобата тінь, спроектована на вкриту краплями води стіну підземної печери. Силует промовляв, гордливо описуючи свій шедевр під назвою «Інферно», який мав врятувати світ через відсорту– вання зайвого населення.

«Господи, спаси і помилуй», – подумала Сінскі.

– Ми мусимо... – Її голос затремтів і замовк. – Ми мусимо знайти оту підземну печеру. Може, іще не пізно це зробити.

– Ви дивіться далі, – відказав Начальник. – Далі буде ще химерніше.

Раптом тінь на вологій стіні почала розростатися, забовваніла перед камерою – і в кадрі раптом з’явилася реальна фігура чоловіка.

От тобі й маєш!

Перед Сінскі постала фігура чумного лікаря в належному вбранні – чорній накидці та моторошній дзьобатій масці. Чумний лікар промовляв прямо в об’єктив камери, і його маска, заповнюючи собою майже весь екран, відштовхувала і жахала.

– Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи, – прошепотів чумний лікар.

Сінскі відчула, як у неї по спині побігли мурашки. Це була та сама фраза, яку передав їй Цобріст в аеропорту, коли вона рік тому, перервавши з ним зустріч, збиралася вилетіти з Нью-Йорка.

– Знаю, – вів далі чумний лікар, – що є такі, хто називає мене потворою. – Він зробив паузу, і Елізабет Сінскі відчула, що його слова стосуються безпосередньо її. – Знаю, що є такі, хто вважає мене безсердечною скотинякою, яка ховає своє обличчя за маскою. – Він знову зробив паузу й підступив ближче до камери. – Але я не безликий. І не безсердечний.

Із цими словами Цобріст зірвав маску й відкинув назад каптур, показавши своє обличчя. Сінскі заціпеніла, увіп’явшись у знайомі зелені очі, лиховісний блиск яких вона бачила в напівтемряві штаб-квартири Ради з іноземних стосунків. У цих очах у цьому відео були та сама пристрасть і той самий вогонь, але в них тепер було ще дещо, чого не було раніше, – несамовитий фанатизм безумця.

– Мене звати Бертран Цобріст, – сказав він, витріщаю– чись у камеру. – І оце моє обличчя, я не ховаюсь – нехай у несь світ бачить. Що ж стосується моєї душі... то якби я міг иідняти високо вгору своє палаюче серце, як це зробив Господь у Данте для його коханої Беатріче, то ви побачили б, що мене переповнює любов. Любов глибока й сильна. Любов до всіх вас, а перш за все – любов до одного з вас.

Цобріст підступив іще ближче і, зазирнувши в камеру, тихим голосом сказав, наче звертаючись до коханої людини:

– Кохання моє, – прошепотів він. – Моє дорогоцінне кохання. Ти – моє блаженство, мій винищувач усіляких пороків, мій стверджувач усіх чеснот, моє спасіння. Ти – та людина, що лежала гола біля мене і, сама того не усвідомлюючи, допомогла мені здолати прірву, давши наснагу зробити те, що я зробив.

Сінскі слухала з огидою цей вилив почуттів маніяка.

– Кохання моє, – продовжив Цобріст скорботним шепотом, який відлунював у підводній печері. – Ти – моє натхнення і мій провідник, мій Верґілій і моя Беатріче в одній особі, і цей шедевр є так само твоїм, як і моїм. Ми з тобою – коханці, що народилися під нещасливою зіркою, мені вже ніколи не судилося торкнутися тебе, і я спочину в мирі, знаючи, що передаю майбутнє у твої лагідні руки. Моя робота внизу завершена. І тепер мені настав час вибратися на світ угорі... і знову побачити зорі.

Цобріст замовк, і слово «зорі» ще якусь мить вібрувало відлунням у вологій печері. А потім він дуже повільно про– стяг руку, торкнувся камери й припинив трансляцію.

Екран згас.

– Оте місце під землею, – мовив Начальник. – Ми не можемо його ідентифікувати. А ви?

Сінскі похитала головою. «Нічого подібного я ще ніколи не бачила». Вона подумала про Роберта Ленґдона – чи зміг він хоч трохи просунутися в справі розшифрування тих зачіпок, які залишив їм Цобріст?

– Якщо це хоч якось допоможе, – сказав Начальник, – то я гадаю, що знаю, хто був об’єктом пристрасті Цобріста. – Він зробив паузу. – Одна особа під кодовим ім’ям FS-2080.

Сінскі аж підкинуло.

– FS-2080?! – Вона приголомшено поглянула на Начальника.

Той мав так само приголомшений вигляд.

– Це вам про щось каже?

Вона скрушно кивнула.

– Ще й як каже!

Її серце калатало. FS-2080... Хоча Сінскі й не знала конкретної особи, позначеної цим кодом, вона прекрасно знала, що означав сам код. ВООЗ вже роками займалася моніторингом схожих кодових імен.

– Ви знайомі з трансгуманістичним рухом? – спитала вона.

Начальник похитав головою.

– Якщо коротко, – сказала Сінскі, – то трансгуманізм є філософією, яка стверджує, що людство має використовувати всі наявні технології для генної модифікації нашого виду, щоб зробити його дужчим. Виживає найпридатніший.

Начальник знизав плечима, начебто це йому байдуже.

– Загалом, – продовжила Сінскі, – трансгуманістичний рух складається з відповідальних індивідуумів – морально відповідальних науковців, футурологів і пророків, але, як і в багатьох рухах, у ньому існує маленька, але войовнича фракція, яка вважає, що цей рух рухається надто повільно. Вони – філософи апокаліпсису, які вважають, що кінець насувається і що хтось має вдатися до рішучих кроків із метою порятунку майбутнього людства як біологічного виду.

– Наскільки я розумію, – мовив Начальник, – Бертран Цо6ріст і був одним із таких індивідуумів?

– Абсолютно точно, – підтвердила Сінскі. – Він був лідером цієї войовничої фракції. Окрім того, що Цобріст був надзвичайно розумним, він мав неабияку харизму, і з-під його пера виходили апокаліптичні статті, які породили справжній фанатичний культ трансгуманізму. Нині багато його фанатичних послідовників користуються отакими кодовими іменами, які мають однакову форму: дві літери та чотиризначне число, наприклад DG-2064, ВА-2105 або те, яке ви щойно навели.

– FS-2080.

Сінскі кивнула.

– Це може бути лише кодовим іменем одного з учасників трансгуманістичного руху.

Сінскі показала на комп’ютер.

– Завантажте браузер. Я дещо покажу вам.

На обличчі Начальника на мить відбився сумнів, але пін швидко підійшов до комп’ютера і запустив пошу– ковик.

– Знайдіть FM-2030, – сказала Сінскі, стаючи позаду нього.

Начальник вдрукував «FM-2030» – і на екрані вискочили посилання на тисячі веб-сторінок.

– Розгорніть будь-яку з них, – сказала Сінскі.

Начальник клацнув по першому посиланню, і на екрані

з’явилася сторінка з «Вікіпедії» з фотографією симпатичного іранця, якого звали Ферейдун М. Есфендіарі, що характеризувався як автор, філософ, футуролог та предтеча трансгуманістичного руху. Йому, народженому тисяча дев’ятсот тридцятого року, ставили в заслугу те, що він увів трансгу– маністичну філософію в маси, а також на донауковому рівні передбачив запліднення в пробірці – in vitro, генну інженерію, а також глобалізацію цивілізації.

Згідно з «Вікіпедією», найсміливіша заява Есфандіарі полягала в тому, що новітні технології дадуть йому можливість прожити до ста років, що було великою рідкістю для його покоління. На підтвердження своєї твердої віри в новітні технології Ферейдун М. Есфендіарі змінив ім’я на FM-2030, яке було кодом, складеним із його перших двох ініціалів та року, у якому йому виповниться сто років. На жаль, у сімдесятирічному віці він помер від раку підшлункової залози, так і не досягнувши своєї мети. Але в пам’ять про нього фанатичні прихильники трансгуманізму і досі віддають шану FM-2030, беручи собі імена за таким самим принципом.

Коли Начальник скінчив читати, він підвівся, підійшов до вікна й довго стояв, безтямно вдивляючись у морську далечінь.

– Отже, – прошепотів він, немов думав уголос, – об’єкт пристрасті Цобріста, оцей FS-2080, є, вочевидь, одним із цих, як їх там, трансгуманістів?

– Поза всяким сумнівом, – відповіла Сінскі. – Вибачте, я не знаю достеменно, хто такий цей FS-2080, але...

– Саме про це я й хотів вам сказати, – перервав її Начальник, і досі вдивляючись у море. – Я знаю. Я точно знаю, хто це.

розділ 74

«Схоже, тут саме повітря зіткане із золота».

Роберт Ленґдон за своє життя побував у багатьох розкішних соборах, але інтер’єр Золотої базиліки Сан-Марко завжди вражав його своєю неповторністю. Сторіччямй вважалося, що навіть якщо просто дихати повітрям базиліки Сан-Марко, то неодмінно станеш багатшим. Це твердження мало сприйматися не лише метафорично, а й буквально.

Внутрішнє обличкування складалося з кількох мільйонів старовинних золотих кахлів, тож безліч пилинок, що висять у повітрі базиліки, і справді можуть бути часточками золота. Цей висячий золотий пил у поєднанні з яскравим сонячним світлом, що лилося у вікно із західного боку, створював ж паву пульсуючу атмосферу, яка допомагала парафіянам як иабувати душевного здоров’я, так і збагачуватися в цілком світському сенсі, бо якщо дихати глибше, то внутрішня поверхня ваших легень вкриватиметься позолотою.

У цю надвечірню годину сонце, пробиваючись крізь західне вікно, розкинуло проміння над головою Ленґдона мов широке блискуче віяло або навіс із променистого шовку.

І Іобожно вражений Ленґдон мимоволі глибоко вдихнув – і відчув, як те саме зробили Сієнна та Ферріс поруч із ним.

– Куди тепер? – спитала Сієнна.

Ленґдон кивнув на сходи, що вели вгору. Музейний відділ і іеркви розташовувався на горішньому поверсі та містив об– ширну експозицію, присвячену коням Сан-Марко, яка, за переконанням Ленґдона, допомогла б їм швидко встановити особу того загадкового дожа, який відрізав коням голови.

Коли вони піднімалися нагору, він помітив, що Ферріс :»нову бореться з ядухою, і Сієнна спіймала його погляд – вона безперервно намагалася зробити це впродовж останніх хвилин. Із застережливим виразом обличчя вона ледь помітно кивнула в бік Ферріса й вимовила щось самими губами, та Ленґдон не зміг розібрати. Не встиг він перепитати її, як Ферріс озирнувся – і було запізно, бо Сієнна вже відвернулася й дивилася впритул на Ферріса.

– Ви в нормі, лікарю? – невимушено спитала вона.

Ферріс мовчки кивнув і пішов угору жвавіше.

«Талановита актриса, – подумав Ленґдон, – але все ж

таки що вона хотіла мені сказати?»

Вийшовши на другий поверх, вони побачили під собою увесь обшир базиліки. Храм був збудований у вигляді грецького хреста, більш чіткої геометричної форми, аніж видовжені прямокутники собору Святого Петра чи собору Паризької Богоматері. Завдяки меншій відстані між західним притвором і вівтарем базиліки Сан-Марко створював враження міцності й тривкості, а також простоти й доступності.

Одначе, щоб не видатися аж надто доступним, вівтар церкви був відгороджений рядом колон і увінчаний неймовірним розп’яттям. Накритий елегантним ківорієм, він ніби хизувався Пала д’Оро – однією з найкоштовніших вівтарних золотих прикрас у світі. Ця широка основа з золоченого срібла називалася «золотим полотном» лише в тому сенсі, що була сплавом усіх попередніх витворів – головним чином візантійської емалі, суцільно вплетеної в готичну раму. Прикрашений близько тисячею трьомастами перлинами, чотирма сотнями гранатів, трьома сотнями сапфірів, а також смарагдами, аметистами й рубінами, Пала д’Оро вважався разом із кіньми Сан-Марко одним із найвизначніших скарбів Венеції.

В архітектурному сенсі слово «базиліка» означає будь-яку церкву в східному візантійському стилі, збудовану в Європі чи на Заході. Церква Сан-Марко, створена як копія юстиніа– нівської базиліки Святих Апостолів у Константинополі, була настільки східною за своїм стилем, що туристичні проспекти часто рекомендували її як цікаву альтернативу турецьким мечетям, багато з яких колись були візантійськими соборами, що їх згодом перетворили на мусульманські молитовні.

Хоча Ленґдон ніколи б не назвав базиліку Сан-Марко замінником мечетей, він таки визнавав, що коли хтось має пристрасть до візантійського мистецтва, то її можна задовольнити, відвідавши потаємний комплекс приміщень неподалік від правого трансепта цієї церкви, де зберігається так званий скарб Сан-Марко – надзвичайна колекція з двохсот вісімдесяти трьох ікон, прикрас і кубків, захоплених під час пограбування Константинополя.

Ленґдон із задоволенням констатував, що цього дня в базиліці було відносно тихо. Людей і досі залишалося багацько, але принаймні з’являлося хоч якесь місце для маневру.

Петляючи поміж групами туристів, професор провів Сієн– ііу та Ферріса до західного вікна, де відвідувачі могли відійти вбік і побачити коней на другому поверсі. Ленґдон мав упевненість, що їм удасться встановити особу венеціанського дожа, про якого йшлося в поемі Цобріста, але його й досі турбувало запитання, що робити потім,після того як вони знайдуть дожа. «Шукати його гробницю? Його старую?» Для цього знадобиться чиясь допомога, враховуючи, що сотні статуй містилися в самій церкві й у підвальному приміщенні, а ще вздовж північного крила базиліки розташовувалися гробниці з куполами.

Ленґдон помітив молоду жінку-гіда, яка щось пояснювала групі туристів, і ввічливо перервав її:

– Вибачте. А Етторе Віо сьогодні тут?

– Етторе Віо? – жінка підозріло глянула на Ленґдона. – Si, certo, та... —Раптом вона замовкла, і її очі приязно засвітилися. – Lei е Robert Langdon, vero? (Ви ж Роберт Ленґдон?)

Ленґдон терпляче всміхнувся.

– Si, sono іо. Чи можна поговорити з Етторе?

– Si, si! – Жінка жестом закликала свою групу трохи зачекати і швидко кудись пішла.

Ленґдон і хранитель музею Етторе Віо якось з’явилися разом у короткометражному документальному фільмі про базиліку і відтоді підтримували контакт.

– Етторе написав книгу про цю базиліку, – пояснив Ленґдон Сієнні. – Навіть не одну, а декілька.

Сієнну й досі нервувала присутність Ферріса, який тепер від них ні на крок не відходив, коли Ленґдон повів їх до західного вікна, звідки можна було побачити коней Сан– Марко. Коли вони підійшли до вікна, у променях надвечірнього сонця показалися силуети м’язистих кінських крупів. А на балконі другого поверху туристи насолоджувалися близьким контактом із кіньми та видовищною панорамою майдану, яка звідти розгорталася.

– Он вони! – вигукнула Сієнна й показала рукою на двері, що вели на балкон.

– Вони, та не зовсім вони, – сказав Ленґдон. – Коні, яких ми бачимо на балконі, насправді є копіями. А справжні коні Сан-Марко зберігаються всередині заради цілості й безпеки.

Ленґдон повів Сієнну та Ферріса коридором до добре освітленої ніші, де аналогічна кінська група з чотирьох жеребців виступала риссю з-під цегляної арки.

Ленґдон кивнув на статуї.

– Оце і є оригінали.

Щоразу, коли Ленґдон бачив коней зблизька, він мимоволі милувався, як детально скульптор проробив їхню мускулатуру. Розкішна золотисто-зелена мідянка, яка вкривала скульптури, лише посилювала ефект тремтливої шкіри, під якою грали м’язи. Для Ленґдона вигляд цих чотирьох коней, збережених у прекрасному стані, завжди був нагадуванням про необхідність і важливість дбайливого ставлення до великих творів мистецтва.

– їхні хомути... – сказала Сієнна, кивнувши на декоративні грудні хомути довкола кінських ший. – Ти казав, що їх додали згодом? Щоби сховати шви?

Ленґдон уже розповідав Сієнні та Феррісу про дивний факт «відрізаних голів», про який він дізнався з веб-сторін– ки ARCA.

– Вочевидь, так, – відповів професор, підходячи до інформаційного плаката, що висів поруч.

– Роберто! – гукнув позаду доброзичливий голос. – Ти мене ображаєш!

Ленґдон обернувся й побачив Етторе Віо – жвавого си– вочолого чоловіка в блакитному костюмі та в окулярах, що кріпилися до золотого ланцюжка на шиї; він проштовхувався до них крізь натовп.

Ленґдон усміхнувся й потис чоловікові руку.

– Дозволь порадувати тебе, Етторе: ти маєш прекрасний вигляд. А це мої друзі – Сієнна Брукс і лікар Ферріс.

Етторе привітався з ними і, відступивши убік, оглянув Ленґдона.

– Уже подорожуєш із лікарями? Ти що, захворів? А твій одяг? Здумав стати італійцем?

– Ні те, ні інше, – усміхнувся Ленґдон. – Я прибув сюди по певну інформацію про коней.

На обличчі Етторе відбилася заінтригованість.

– А хіба є що-небудь, чогоще не знає уславлений професор Ленґдон?

Ленґдон розсміявся.

– Я хотів би дізнатися більше про те, як цим коням відрізали голови, коли перевозили їх сюди під час хрестових походів.

Етторе Віо глянув на Ленґдона так, наче той щойно спитав у нього про геморой в англійської королеви.

– Сили небесні, Роберте, – прошепотів він, – у нас не заведено про це говорити. Якщо ти хочеш побачити відрізані голови, то я можу розповісти тобі про знаменитого Карманьйолу, якому відрубали голову, або...

– Етторе, я хочу знати, який із венеціанськихдожів відрізав ці голови.

– Цього ніколи не було, – відказав Етторе ображено. – Звісно, я знаю про чутки, але з історичної точки зору є вкрай обмаль інформації, щоб стверджувати, що якийсь дож це вчинив...

– Етторе, будь ласка, просвіти мене, – мовив Ленґдон. – Згідно з цими чутками – що то був за дож?

Етторе начепив окуляри й окинув Ленґдона поглядом.

– Що ж, як ідеться в чутках, підкреслюю – у чутках, наших улюблених коней привіз до Венеції її найрозумніший і найзрадливіший із дожів.

– Найзрадливіший?

– Так, це дож, який задурив людям голови, і вони подалися в хрестовий похід. – Етторе очікувально поглянув на Ленґдона. – Дож, який поплив до Єгипту за державний кошт, але потім змінив напрямок просування своїх військ і пограбував Константинополь.

«Справді схоже на віроломство», – подумав Ленґдон.

– І як же його звали?

Етторе насупився.

– Роберте, а я гадав, що ти ретельно вивчав світову історію.

– Так, але світ великий і його історія довга.

– Гаразд, тоді дам тобі останню підказку.

Ленґдон хотів був заперечити, але швидко збагнув, що то марна трата зусиль.

– Дож, якого ти шукаєш, прожив майже сторіччя, – сказав Етторе. – У ті часи то було справжнє чудо. Забобонні люди стверджували, що своїм довголіттям він завдячував тому, що свого часу вчинив акт геройства – забрав мощі святої Лючії з Константинополя і повернув їх до Венеції. Свята Лючія втратила очі, коли...

– Він вирвав кістки сліпої! – випалила Сієнна й поглянула на Ленґдона, який щойно подумав про те саме.

Етторе злегка отетеріло поглянув на Сієнну.

– У якомусь сенсі так.

Раптом Ферріс пополотнів, наче й досі не перевів дух після тривалого походу через майдан та сходження на другий поверх храму.

– Маю також додати, – сказав Етторе, – що той дож любив святу Лючію так сильно тому, що сам був сліпий. У віці дев’яноста років він стояв отут, на цьому самому майдані, і проповідував, закликаючи людей до хрестового походу, хоча сам уже анічогісінько не бачив.

– Я знаю, хто він, – сказав Ленґдон.

– Ще б пак! – усміхнувся Етторе.

Через те, що його ейдетична пам’ять була краще пристосованою до зорових образів, а не вирваних із контексту ідей, здогадка прийшла до Ленґдона у вигляді мистецького твору – відомої ілюстрації Гюстава Доре, де був зображений зморшкуватий сліпий дож, який, здійнявши руки над головою, підбурює натовп узяти участь у хрестовому поході. І в пам’яті професора чітко постала назва цієї ілюстрації: «Дандоло закликає до хрестового походу».

– Енріко Дандоло, – заявив Ленґдон. – Дож, який жив вічно.

– Finalmente! (Нарешті!) – вигукнув Етторе. – Бачу, друже, що твій мозок старіє.

– Старіє... разом зі мною. А він тут похований?

– Хто, Дандоло? – Етторе похитав головою. – Ні, не тут.

– А де? – настійливо спитала Сієнна. – У Палаці дожів?

Етторе зняв окуляри й на мить замислився.

– Дайте хвилинку. Дожів було так багато, що я одразу не пригадаю...

Та не встиг Етторе відповісти, як раптом до них підбігла перелякана жінка-гід і щось прошепотіла йому на вухо. Етторе стривожено заціпенів, а потім поквапився до перил і поглянув униз, у храм. Через кілька секунд він обернувся й поглянув на Ленґдона.

– Я невдовзі повернуся! – гукнув Етторе й хутко пішов геть, не сказавши ні слова.

Спантеличений Ленґдон підійшов до перил і поглянув униз. «Що там сталося?»

Спершу він не помітив нічого, окрім туристів, що походжали туди-сюди. Та через кілька секунд збагнув, що багато відвідувачів дивляться туди, куди дивився й він, – на парадний вхід, через який до базиліки щойно увійшла група військових у чорній уніформі і враз розсипалася віялом по притвору, перекриваючи всі ходи й виходи.

«Військові в чорному». Ленґдон інстинктивно стис руками перила.

– Роберте! – гукнула його Сієнна ззаду.

Але Ленґдон стояв, не зводячи очей із військових. «Як же

вони нас знайшли?!»

– Роберте! – знову гукнула Сієнна, цього разу з неприхованою тривогою в голосі. – Щось трапилося! Допоможи мені!

Ленґдон відвернувся від поруччя, здивований тим, що Сієнна кличе його на допомогу.

«Куди ж вона поділася?»

І через секунду він побачив Сієнну та Ферріса. Перед кіньми Сан-Марко вона схилилась над лікарем Феррісом... А Ферріс упав додолу й бився в конвульсіях, хапаючись за груди.

розділ 75

Мабуть, у нього серцевий напад! – вигукнула Сієнна. Ленґдон поквапився до лікаря Ферріса, який крижем розпластався на підлозі, важко хапаючи ротом повітря.

«Що з ним сталося?!» їхнє становище вмить знову стало гранично критичним. Унизу з’явилися переслідувачі, на підлозі конвульсивно сіпався Ферріс, і Ленґдон на якусь мить розгубився, не знаючи, куди бігти й що робити.

Сієнна схилилась над Феррісом, послабила його краватку й відірвала кілька ґудзиків у верхній частині сорочки, щоб йому легше дихалося. Та коли сорочка Ферріса розійшлася на грудях, Сієнна відсахнулася й тривожно скрикнула, а потім затулила рота рукою й позадкувала, не відводячи вирячених очей від його грудей.

Ленґдон теж побачив те, що побачила вона.

Шкіра на грудях Ферріса мала жахливий колір: на грудній клітці розрослася зловісна чорно-синя пляма завбільшки з грейпфрут. Ферріс мав такий вигляд, наче в нього влучило гарматне ядро.

– Це внутрішня кровотеча, – сказала Сієнна, кинувши на Ленґдона шокований погляд. – Недивно, що йому цілий день важко дихалося.

Ферріс повернув голову, намагаючись щось сказати, але з його рота вирвалося лиш хрипке сичання. Поруч скупчувалися туристи, і Ленґдон відчув, що ситуація от-от стане неконтрольованою.

– Там унизу солдати, – попередив він Сієнну. – Я не знаю, як вони нас знайшли.

Вираз подиву і страху на обличчі Сієнни швидко змінився на гнів, і вона кинула на Ферріса лютий погляд.

– Ви брехали нам – так чи ні?

Ферріс спробував був знову щось сказати, але не спромігся й звуку видати. Сієнна швидко обшукала кишені Ферріса, витягнула його телефон і гаманець і, швидко поклавши їх до власної кишені, знову кинула на лікаря вбивчий погляд.

Цієї миті якась літня італійка проштовхнулася крізь натовп і сердито закричала на Сієнну.

– L’hai colpito al petto! – І жінка зробила енергійний жест, притиснувши кулак до грудей.

– Ні! – відрізала Сієнна. – Від штучного дихання він помре! – Вона обернулася до Ленґдона. – Роберте, нам треба вшиватися звідси. Негайно.

Ленґдон поглянув униз на Ферріса, який відчайдушно й благально вчепився в нього поглядом, наче намагаючись передати щось важливе.

– Ми не можемо кинути його ось так! – мовив Ленґдон із ноткою паніки в голосі.

– Повір мені, – сказала Сієнна. – Це не серцевий напад. І ми тікаємо. Негайно!

Натовп оточував їх дедалі щільнішим кільцем, і деякі туристи вже гукали по допомогу. Сієнна вхопила Ленґдона за руку й несподівано сильно потягнула його геть від хаосу, на свіже повітря балкона.

На якусь мить Ленґдона засліпило – то сонце сідало за західний край майдану Сан-Марко, заливаючи увесь балкон золотистим світлом. Сієнна повела Ленґдона ліворуч терасою другого поверху, звиваючись поміж туристів, що вийшли на балкон помилуватися копіями коней Сан-Марко.

Вони кинулися бігти вздовж фасаду базиліки й побачили лагуну. У ній увагу Ленґдона привабив дивний силует – надсучасна яхта, схожа на якийсь футуристичний військовий корабель.

Не встиг він замислитися, що то могло бути, як Сієнна знову різко звернула ліворуч, огинаючи по балкону південно-західний кут базиліки в напрямку Паперових дверей – прибудови, яка сполучала базиліку з Палацом дожів; двері назвали так через те, що на них чіпляли укази, аби їх читала публіка.

«Не серцевий напад?» Образ чорно-синіх грудей Ферріса й досі не йшов у Ленґдона з голови, і йому раптом стало страшно почути з вуст Сієнни справжній діагноз. Більше того, схоже, щось змінилося й Сієнна більше не довіряла Феррісу. «Може, саме тому вона й намагалася раніше піймати мій погляд?»

Сієнна раптом різко загальмувала, зупинилася і, перегнувшись через елегантну балюстраду, вдивилася в оточений аркадами шматочок майдану Сан-Марко далеко внизу.

– Чорт забирай, – сказала вона. – Ми – на більшій висоті, аніж я гадала.

Ленґдон витріщився на неї.

– Ти що, здумала стрибнути?

На обличчі Сієнни з’явився переляканий вираз.

– Ми не можемо дозволити їм спіймати нас, Роберте.

Ленґдон повернувся до базиліки й придивився до важких дверей із кованого заліза та скла, розташованих прямо позаду них. Туристи заходили й виходили, і якщо розрахунок Ленґдона виявиться правильним, то вони, пройшовши крізь ці двері, знову опиняться в музеї з тильного боку церкви.

– Вони перекриють усі виходи, – сказала Сієнна.

Ленґдон швидко обдумав усі варіанти втечі й зупинився

лише на одному.

– Здається, я дещо помітив усередині, і це може допомогти нам розв’язати проблему.

Іще навіть не встигнувши осмислити те, що він щойно задумав, Ленґдон швидко повів Сієнну назад до базиліки. Вони обминули музей по периметру, намагаючись залишатися невидимими посеред численних туристів, багато хто з яких уже зацікавлено поглядав по діагоналі через відкритий центральний неф туди, де довкола Ферріса почалася штовханина. Ленґдон встиг помітити сердиту італійку, яка показувала двом військовим на балкон, вочевидь, розповідаючи, у якому напрямку вони із Сієнною втекли.

«Маємо поспішати», – подумав Ленґдон, уважно обдивляючись стіни, і нарешті помітив те, що шукав, біля великої експозиції гобеленів.