Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 32 страниц)

«Отже, ми шукаємо череп?»

Ленґдон знав, що це загадкове студіоло споруджене у традиціях «кімнати курйозів». Майже всі його картини мали потаємні завіси й відчинялися, розкриваючи потаємні шафки, де герцог тримав свої химерні скарби, які становили для нього інтерес: зразки рідкісних мінералів, красиві пташині пера, чудово збережену викопну мушлю головоногого молюска і навіть, якщо вірити чуткам, велику гомілкову кістку якогось монаха, прикрашену кутим сріблом.

Ленґдон підозрював, що всі ці скарби, на жаль, було вилучено давним-давно, а окрім діамантового черепа, який тут колись виставлявся, ніяких інших частин людського скелета він у кабінеті не бачив.

Гучний ляскіт дверей у протилежному кінці залу перервав хід його думок. Долівкою дрібно зацокотіли кроки.

– Signore! – вигукнув сердитий голос. – II salone non е aperto!

Ленґдон обернувся й побачив, що до нього суне жінка, явно з місцевого персоналу. Вона була маленька й мала коротке каштанове волосся. А ще вона була дуже-дуже вагітна. Жінка йшла до них рішучою ходою, цокаючи пальцем по своєму годиннику й щось вигукуючи про те, що зал іще зачинений для відвідувачів. Наблизившись до Ленґдона й зустрівшись із ним поглядом, вона заклякла, як укопана, й ошелешено затулила рот рукою.

– Професоре Ленґдон! – вигукнула вона сконфужено. – Мені так шкода! А я й не знала, що ви тут! Ласкаво просимо до нас знову!

Ленґдон заціпенів.

Він анітрохи не сумнівався, що бачить цю жінку вперше її житті.

Розділ37

Я ледь упізнала вас, професоре! – захоплено вигукнула жіночка англійською із сильним акцентом, наближаючись до Ленґдона. – І саме через вашу одіж. – Вона приязно всміхнулася і схвально кивнула, поглянувши на костюм «Бріош», який дала йому Сієнна. – Дуже модно. Маєте вигляд майже італійця.

У роті в Ленґдона пересохло, як у пустелі Сахара, але він примудрився зобразити ввічливу усмішку, коли жіночка зупинилася біля них.

– Доброго ранку... – промимрив він. – Як ся маєте?

Вона розсміялася, поклавши руку на свій живіт.

– Та втомилася. Маленька Каталіна вовтузилася цілу піч. – Жінка озирнулася, окидаючи здивованим поглядом зал. – Дуоміно не казав, що ви сьогодні повернетеся. Гадаю, він з вами?

Дуоміно? Ленґдон гадки не мав, про кого йдеться.

Вочевидь, жіночка побачила його ніяковість і заспокійливо розсміялася.

– Та все нормально, у Флоренції всі кличуть його цим прізвиськом. А він не заперечує. – Вона знову озирнулася. – Це він вас впустив?

– Так, він, – сказала Сієнна, ідучи до них через зал, – але к нього ранкова зустріч. Сказав, що не заперечує, якщо ми тут трохи походимо й подивимося. – Сієнна енергійно простягнула руку. – Мене звуть Сієнна, я сестра Роберта.

Жіночка аж надто офіційно потиснула їй руку й відрекомендувалася:

– Мене звати Марта Альварес. Вам надзвичайно поталанило: ваш приватний гід – сам професор Ленґдон!

– Так, – з ентузіазмом мовила Сієнна, злегка підкотивши від удаваного захвату очі. – Він такий розумний і начитаний!

На мить запала ніякова тиша, і жіночка пильно придивилася до Сієнни.

– Дивно, – мовила вона. – Я не бачу між вами ані найменшої родинної схожості. Хіба що за винятком зросту

Ленґдон відчув, що неминуча катастрофа наближається. Тепер або ніколи.

– Марто, – перервав її Ленґдон, сподіваючись, що правильно запам’ятав ім’я. – Мені незручно турбувати вас, але... ви, мабуть, здогадуєтеся, чому я сюди прийшов?

– Узагалі-то, ні, – відповіла вона, підозріло звужуючи очі. – Я ніколи в житті не здогадаюся, навіщо ви сюди прийшли.

Пульс Ленґдона пришвидшився, і в некомфортній тиші, що запала на кілька секунд, професор збагнув, що його авантюра от-от зазнає катастрофи. Раптом Марта широко всміхнулася й гучно розсміялася.

– Професоре, я пожартувала! Звісно, я здогадуюся, навіщо ви повернулися. Якщо чесно, я не розумію, чому ви надаєте цьому такого значення. Та оскільки ви з Дуоміно провели тут учора ввечері майже годину, то смію висловити припущення, що повернулися сюди показати це і своїй сестрі, еге ж?

– Авжеж... – вичавив Ленґдон. – Саме так. Мені дуже хотілося показати це Сієнні... а... це вас не поставить у незручне становище?

Марта зиркнула на балкон другого поверху й знизала плечима.

Та які проблеми. До речі, я збиралася саме туди.

Із калатаючим серцем Ленґдон поглянув на балкон другого поверху в тильній частині залу. «Невже я був там учора увечері?» Він не пам’ятав нічого. Ленґдон знав, що той балкон розташовувався точнісінько на одній висоті з написом cerca trovaі слугував входом до палацового музею, який Ленґдон відвідував щоразу, коли тут бував.

Марта вже була зібралася повести їх через зал, але раптом зупинилася, наче засумнівавшись у чомусь.

– Професоре, а ви впевнені, що ми не зможемо показати вашій гарненькій сестрі щось менш лячне?

Ленґдон не знайшовся, що сказати.

– А ми збираємося дивитися на щось лячне? – спитала Сієнна. – Що саме? Бо він мені не сказав.

Марта грайливо всміхнулася й поглянула на Ленґдона.

– Професоре, мені розповісти про це вашій сестрі чи волієте зробити це самі?

Ленґдон із готовністю вчепився за цю можливість.

– Ну аякже, Марто, чому б вам самій про це не розповісти?

Марта повернулася до Сієнни й заговорила дуже-дуже повільно:

– Не знаю, що там вам сказав ваш брат, але ми підемо до музею дивитися одну дуже незвичну маску.

Очі Сієнни злегка розширилися.

– Яку маску? Одну з тих огидних чумних масок, які носять під час флорентійського карнавалу?

– Майже в точку, але мимо, – сказала Марта. – Ні, це не чумна маска. Це маска зовсім іншого штибу. І вона називається посмертною маскою.

Ленґдон, зачувши ці слова, охнув так голосно, що Марта аж скривилася на нього, напевне, гадаючи, що він надміру драматизує ситуацію, аби сильніше налякати сестру.

Не слухайте вашого брата, – сказала вона. – Посмертні маски – досить поширена практика в шістнадцятому сторіччі. По суті, це звичайнісінький гіпсовий зліпок обличчя, зроблений через кілька хвилин після смерті людини.

Посмертна маска.

Уперше після того, як Ленґдон прокинувся в шпиталі, у нього трохи прояснилося в голові. Дантове «Пекло»... cerca trova...побачити очима смерті. Маска!

– А зліпком із чийого обличчя є ця маска?

Ленґдон поклав руку на плече Сієнни й сказав настільки спокійно, наскільки спромігся:

– З обличчя відомого італійського поета. Його звали Данте Аліґ’єрі.

Розділ38

Середземноморське сонце яскраво світило на палубу яхти «Мендаціум», і та ліниво гойдалася на хвилях Адріатики. Стомлений Начальник вихилив уже другу пляшку шотландського віскі й тупо витріщався з вікна свого офісу.

Новини з Флоренції були невтішними.

Може, через те, що він уже давно не куштував алкоголю, Начальник почувався навдивовижу спантеличеним і безпорадним.. . наче двигун його яхти зламався і вона безцільно дрейфувала разом із припливом.

Це відчуття було для Начальника чужим. У його світі існував надійний компас – протокол– і він ніколи не зраджував, завжди вказував правильний шлях. Саме протокол давав можливість приймати важкі рішення й ніколи не озиратися назад.

Саме протокол вимагав дезавуювати Ваєнту, і Начальник виконав цю вимогу без вагань. «Я розберуся з нею, коли скінчиться ця криза».

Саме протокол вимагав, щоби Начальник знав якомога менше про своїх клієнтів. Він давно дійшов висновку, що Консорціум не має морального права судити їхні вчинки.

Забезпечуй послуги.

Довіряй клієнту.

Не став запитань.

Як і директори більшості компаній, Начальник просто надавав послуги, виходячи з того, що цими послугами користуватимуться в рамках закону. Зрештою фірма «Вольно» не мусить стежити за тим, щоб матусі школярів, забираючи дітей додому, не перевищували швидкість у шкільній зоні, а тим паче фірма «Делл» не відповідальна за те, що хтось скористався її комп’ютером, щоби зламати чийсь банківський рахунок.

І      тепер, коли події розгорталися з лячною швидкістю, Начальник подумки матюкав доброго знайомого, який запропонував Консорціуму цього клієнта.

– На нього не доведеться багато витрачатися, і на ньому можна легко заробити грубі гроші, – запевнив його посередник. – Цей чоловік надзвичайно талановитий, він – мірка у своїй царині, і до того ж до абсурдності багатий. Йому просто треба зникнути на рік-два. Він хоче купити собі трохи часу, щоби провести його поза межами системи, працюючи над одним важливим проектом.

Не довго думаючи, Начальник погодився. Тривала зміна місцеперебування – це завжди легкий заробіток, і Начальник довіряв інтуїції свого приятеля.

Як і очікувалося, ця робота виявилася надзвичайно легкою й прибутковою.

Такою вона й була... до минулого тижня.

А тепер унаслідок хаосу, породженого цим чоловіком, Начальник опинився в ідіотській ситуації: ходив колами навколо пляшки з віскі і чекав, коли скінчиться термін його зобов’язань перед клієнтом.

Телефон на його робочому столі задзвонив, і Начальник побачив, що то Нолтон, один із його головних координаторів; він телефонував знизу.

– Слухаю, – відповів він.

– Пане, – почав Нолтон із ноткою нервовості й тривоги в голосі. – Мені страшенно незручно турбувати вас із цього приводу, але, наскільки ви знаєте, ми маємо завдання передати завтра засобам масової інформації одне відео.

– Так, – відповів Начальник. – Його вже підготували?

– Підготували, але мені хотілося б, щоби ви самі проглянули це перед оприлюдненням.

Приголомшений несподіваною заявою, Начальник відповів не одразу.

– А це відео – воно якимось чином вказує на нас чи компрометує в той чи інший спосіб?

– Ні, пане, але його зміст є досить бентежним. Наш клієнт з’являється на екрані й заявляє, що...

– Замовкніть! – наказав Начальник, спантеличений тим, що старший координатор насмілився на кричуще порушення протоколу. – Змістне має значення. Про що б там не йшлося, відео нашого клієнта слід передати ЗМІ в будь-якому випадку. Клієнт міг запросто оприлюднити його через Інтернет, але натомість найняв нас.Бо він намдовіряв.

– Слухаю, сер.

– Вас не наймали на роботу кінокритика, – насварив Нолтона Начальник. – Вас найняли виконувати обіцянки. Тож виконуйте вашу роботу.

***

А Ваєнта чекала на Понте Веккіо, обмацуючи своїми гострими очима сотні облич, що оминали її. Вона не втрачала пильності й не сумнівалася, що Ленґдон ще не з’являвся на містку, але безпілотник уже не дзижчав – вочевидь, потреба в ньому відпала.

«Напевне, Брюдер піймав його».

Вона неохоче міркувала про невеселу перспективу потрапити під слідство, влаштоване Консорціумом. Або про перспективу чогось значно гіршого.

Ваєнта знову пригадала тих двох агентів, яких зрікся Консорціум... Більше їх ніхто й ніколи не бачив. «Та вони просто перейшли на іншу роботу», – заспокоювала вона себе. Але Ваєнта вже роздумувала чкурнути кудись на пагорби Тоскани, щоби зникнути й розпочати нове життя.

«Але чи довго мені вдасться ховатися від них?»

Численні «об’єкти» вже встигли з власного досвіду переконатися, що коли Консорціум звертав на тебе пильну увагу, то про такі речі, як конфіденційність і приватне життя, можна забути. То було лише питанням часу.

«Невже моя кар’єра й справді скінчиться отак жалюгідно? – подумала вона, і досі не в змозі цілком усвідомити той факт, що її дванадцятирічна служба в Консорціумі перервалася через низку випадкових провалів. Цілий рік вона пильно оберігала зеленоокого клієнта й забезпечувала його потреби. «Я не винувата в тому, що він вистрибнув із вежі й розбився... однак я маю таке враження, що полетіла тоді вниз разом із ним».

Її єдиний шанс на реабілітацію полягав у тому, що вона мала перехитрити й випередити Брюдера... але Ваєнта від початку знала, що на це піде досить багато часу.

«Я мала свій шанс учора вночі, але не скористалася ним».

Коли Ваєнта неохоче поверталася до свого мотоцикла, вона раптом почула далеке... і знайоме дзижчання.

Жінка спантеличено поглянула вгору. На її превеликий подив, безпілотник знову піднявся в повітря, цього разу – біля найвіддаленішого краю Палацо Пітті. Ваєнта дивилася, як вертольотик безпорадно намотує кола над палацом.

Повторне використання безпілотника могло означати лише одне: «Вони й досі не схопили Ленґдона! Куди ж він у біса подівся?»

***

Пронизливе дзижчання вгорі знову висмикнуло доктора Елізабет Сінскі з напівзабуття.

«Знову безпілотник? А я гадала, що...»

Жінка завовтузилася на задньому кріслі мікроавтобуса, де біля неї сидів той самий молодий агент. Вона знову заплющила очі, борючись із болем та нудотою. Утім, головним чином їй доводилося боротися зі страхом.

Час спливає.

Навіть попри те, що її супротивник вистрибнув і розбився на смерть, вона й досі бачила у своїх снах силует, який читав їй нотації в темряві конференц-залу Ради з іноземних стосунків.

«Украй важливо, щоби хтось вдався до рішучих дій, – заявив він, блиснувши зеленими очима. – Якщо не ми, то хто? І якщо не тепер, то коли?»

Тепер Елізабет розуміла, що мусила зупинити його ще тоді, коли мала такий шанс. Ніколи не пробачить вона собі того, що вихором вилетіла зі штаб-квартири Ради й скаженіла від люті на задньому сидінні лімузина, який віз її через Мангеттен до Міжнародного аеропорту імені Дж. Ф. Кен– неді. Палаючи бажанням якомога швидше дізнатися, що то в біса за маніяк, Елізабет витягнула свій мобільний і придивилася до його знімка, який їй вдалося зробити несподівано для нього.

Побачивши те фото, вона аж охнула. Добра новина полягала в тому, що цього чоловіка буде дуже легко вистежити, а погана в тому, що він був генієм у своїй царині і міг перетворитися на вкрай небезпечну особу, якби захотів.

«Ніщо не є неймовірно творчим... і так само неймовірно руйнівним, як талановитий розум, що поставив собі мету».

За півгодини, упродовж яких Елізабет добиралася до аеропорту, вона встигла зв’язатися з підлеглими й занести цю особу до списку потенційних біологічних терористів у кожній із відповідних світових організацій: ЦРУ, Центрі з контролю захворюваності, Європейському центрі профілактики й контролю хвороб та всіх їхніх філіях у всьому світі.

«Це все, що я можу зробити, поки не повернуся до Женеви», – подумала вона тоді.

Відчуваючи втому, Елізабет понесла несесер на перевірку й подала службовці паспорт і квиток.

– Ой, пані Сінскі, – усміхнулася до неї службовиця. – Тут один приємний джентльмен залишив вам повідомлення.

– Перепрошую? – Елізабет знала, що ніхто не мав доступу до її польотної інформації.

– Високий такий, – пояснила службовка. – Зеленоокий.

Елізабет аж сумку з рук випустила.

«Невже він тут? Звідки він узявся?» Вона різко крутнулася, вдивляючись в обличчя позаду себе.

– Він уже пішов, – сказала службовка, – але хотів, щоби ми передали вам ось це. – Із цими словами вона дала їй складений офіційний бланк.

Тремтячими руками Елізабет розгорнула аркуш і прочитала написане від руки послання.

То була відома цитата з Данте Аліґ’єрі.

Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи.

розділ39

Марта Альварес стомлено поглянула на круті сходи, що вели від Залу п’ятисот до музею на другому поверсі.

«Posso farcela (Мені це до снаги)», – сказала вона собі.

Як адміністратор із мистецтва й культури в Палацо Век– кіо, Марта піднімалася цими сходами незчисленну кількість разів, але тепер, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності, сходження давалося значно важче.

– Марто, а ви певні, що ми не хочемо скористатися ліфтом? – стурбовано спитав її Ленґдон і кивнув на маленький службовий ліфт неподалік, який у музеї встановили для осіб із фізичними вадами.

Марта вдячно всміхнулася, але похитала головою.

– Я ж казала вам учора: мій лікар стверджує, що фізичні вправи йдуть на користь дитині. До того ж, професоре, я знаю про вашу клаустрофобію.

Схоже, ця заувага чомусь спантеличила Ленґдона.

– І то правда. Я й забув, що розповідав про це.

«Забув, що розповідав? – здивувалася Марта. – Та це ж

було менш ніж дванадцять годин тому, і ми довго обговорювали отой прикрий інцидент у дитинстві, який призвів до страху перед замкненим простором».

Минулого вечора, поки товстелезний компаньйон професора, Дуоміно, піднімався ліфтом, Ленґдон супроводжував Марту пішки. Дорогою професор жваво розповів їй про випадок із дитинства: він упав до покинутого колодязя, після чого в нього залишився майже паралізуючий страх перед замкненим простором.

А тепер, коли молодша сестра Ленґдона легко стрибала поперед ними, розгойдуючи своїм «кінським хвостом», Ленґдон та Марта йшли повільно, кілька разів зупиняючись для того, щоби вона могла перевести дух.

– Мені дивно, що вам знову захотілося побачити ту маску, – сказала Марта. – Зважаючи на все, що є у Флоренції вартого уваги, цей предмет видається мені одним із найменш цікавих.

Ленґдон невимушено знизав плечима.

– Я повернувся головним чином для того, щоби її змогла побачити Сієнна. До речі, дякую, що впустили нас знову.

– Та нема за що.

Минулого вечора репутації Ленґдона вистачило для того, щоби переконати Марту відкрити для нього галерею, але той факт, що його супроводжував Дуоміно, означав, що насправді вона не мала вибору.

Іґнаціо Бусоні – відомий як Дуоміно – був кимось на кшталт знаменитості в культурному світі Флоренції. Багаторічний директор музею собору Дуомо, Іґнаціо був відповідальний за всі аспекти найвизначнішого історичного об’єкта Флоренції – Дуомо – масивного собору з червоним куполом, який домінував як в історії Флоренції, так і на лінії її міського горизонту. Пристрасна любов чоловіка до цієї знаменитої споруди в поєднанні з вагою тіла близько чотирьохсот фунтів та незмінно червоним обличчям спричинилася до появи добродушного прізвиська Дуоміно, що означало «маленький купол».

Марта не знала, яким чином Ленґдон познайомився з Дуоміно, але останній зателефонував їй учора ввечері і сказав, що хоче привести гостя для приватного огляду посмертної маски Данте. Коли ж загадковий гість виявився знаменитим американським знавцем символів та істориком мистецтва ^обертом Ленґдоном, Марта відчула легкий трепет через те, що їй випала можливість впустити цих двох знаменитих чоловіків до галереї палацу.

Коли вони дійшли до горішнього майданчика сходів, Марта, важко дихаючи, поклала руки на стегна. А Сієнна вже стояла біля поруччя балкона, дивлячись униз, на Зал п’ятисот.

– Я люблю оглядати зал саме з балкона, – захекано мовила Марта. – Звідси фрески видно під інакшим кутом. Гадаю, ваш брат розповів вам про загадкове послання, залишене ген на тій фресці? – спитала Марта, показуючи рукою.

Сієнна жваво кивнула.

– Так. Cerca trova.

Поки Ленґдон дивився вниз на зал, Марта дивилася на нього. І у світлі, що падало з вікон, вона не могла не помітити, що Ленґдон має не такий приголомшливий вигляд, як учора ввечері. їй сподобався його новий костюм, утім, йому слід поголитися – обличчя професора видавалося блідим і втомленим. Окрім того, його волосся, пишне й густе вчора ввечері, сьогодні вранці було масне й скуйовджене, наче він давно не мився.

Марта повернулася до фрески, і професор не встиг помітити, що жінка придивлялася до нього.

– Ми стоїмо майже на тій самій висоті, що й сегса trova,– сказала вона. – Звідси той напис видно майже неозброєним оком.

Але сестрі Ленґдона було, здавалося, байдуже до фрески.

– Розкажіть мені про посмертну маску Данте. Чому вона тут, у Палацо Веккіо?

«Брат і сестра – двоє чобіт пара», – подумала Марта, внутрішньо аж застогнавши з досади, бо й досі не могла збагнути, чому їх так вабило до тієї маски. Утім, посмертна маска Данте мала вкрай дивовижну історію, особливо сучасну, і Ленґдон був не перший, хто виявляв до неї майже маніакальну пристрасть.

– Тоді скажіть, що ви знаєте про Данте?

Гарненька молода білявка знизала плечима.

– В основному те, що вчать у школі. Данте був італійським поетом, який здебільшого прославився тим, що написав «Божественну комедію», у котрій ідеться про його уявну подорож крізь пекло.

Відповідь частково правильна, – зауважила Марта. – У своїй поемі Данте зрештою уникає пекла, йде далі до чистилища і насамкінець потрапляє до раю. Якщо вам доводилося читати «Божественну комедію», то ви маєте знати, що його подорож розбита на три частини: «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso» («Пекло», «Чистилище» і «Рай»). – Марта кивнула їм іти за нею по балкону до входу в музей. – Утім, причина, з якої ця маска зберігається в Палацо Веккіо, не має жодного стосунку до «Божественної комедії». Вона має стосунок до реальної історії. Данте жив у Флоренції й дуже любив своє місто. Він був відомим і впливовим флорентійцем, але політична ситуація змінилася, Данте підтримав не тих, кого слід було, і його відіслали у вигнання – викинули за міські стіни й наказали більше ніколи не повертатися.

Біля входу до музею Марта зупинилася перевести дух. Л потім, поклавши руки на стегна, розправила плечі й продовжила свою розповідь.

– Дехто заявляє, що саме через вигнання посмертна маска Данте має такий сумний вираз, але я маю іншу гіпотезу. Я – трохи романтик, тому гадаю, що сумний вираз маски має стосунок до жінки на ім’я Беатріче. Розумієте, усе своє життя Данте безтямно кохав одну молоду жінку, яку звали Ьеатріче Портінарі. На жаль, Беатріче вийшла заміж за іншого чоловіка, і Данте довелося жити не лише без своєї улюбленої Флоренції, а й без коханої жінки. Його любов до Ьеатріче стала центральною темою «Божественної комедії».

– Як цікаво! – мовила Сієнна тоном, який не залишав жодного сумніву: вона не почула нічого цікавого. – Однак мені й досі не зрозуміло, чому цю маску зберігають саме тут, у палаці?

Наполегливість молодої жінки здалася Марті не лише дивною, а й майже неввічливою.

– Ну, розумієте, – продовжила вона, знову рушивши до входу, – коли Данте помер, заборону повертатися до Флоренції так і не скасували, тому його тіло поховали в Равенні. Ллє через те, що його справжнє кохання, Беатріче, була похована у Флоренції, а також через те, що Данте дуже любив Флоренцію, перенесення сюди його маски стало виявом посмертної поваги до цього видатного чоловіка.

– Зрозуміло, – сказала Сієнна. – А чому вибрали саме цю будівлю?

– Палацо Веккіо – найдавніший символ Флоренції, і в часи Данте він був центром міста. У соборі навіть є відома картина, на якій Данте, вигнаний, стоїть за стінами міста, а на задньому тлі видніється вежа його улюбленого палацу. Зберігаючи маску саме тут, ми, так чи інакше, відчуваємо, що Данте нарешті дозволили повернутися додому.

– Зрозуміло, – сказала Сієнна, нарешті задовольнившись відповіддю. – Дякую.

Марта підійшла до дверей музею і тричі постукала.

– Sono іо, Marta! Buongiorno!

У замку заторохтів ключ, і двері відчинилися. Літній сторож зморено поглянув на неї, а потім – на годинника.

– £ un ро’ presto (Іще ранувато), – сказав він, злегка всміхнувшись.

Замість пояснення Марта кивнула на Ленґдона, і сторож розплився в усмішці.

– Signore! Bentornato! (Ласкаво просимо до нас іще раз!)

– Grazie, – приязно відповів Ленґдон, і сторож жестом запросив усіх заходити.

Вони пройшли до фойє, де сторож вимкнув систему сигналізації, а потім відімкнув другі, важчі двері. Коли двері відчинилися, сторож відійшов убік і картинно змахнув рукою.

– Ессо ІІ museo!

Марта всміхнулася, подякувала й повела гостей усередину.

Приміщення, відведені під музей, спочатку призначалися для державних установ, і це означало, що замість широких і високих галерей тут був лабіринт невеликих кімнат і коридорів, які оточували половину будівлі.

Посмертна маска Данте там, за рогом, – сказала Марта Сієнні. – Вона виставлена у вузькому приміщенні, яке зветься landitoі фактично є проходом між двома більшими кімнатами. Маска зберігається в антикварній шафці під стіною так, що її не видно, аж поки з нею не порівнятися. Саме через це багато відвідувачів проходять повз маску й не помічають її!

Ленґдон закрокував швидше, очі його горіли, вдивляючись уперед так, наче та маска мала над ним якусь дивовиж– п у силу. Марта підштовхнула Сієнну ліктем і прошепотіла:

– Вочевидь, вашого брата тут нічого, окрім маски, не цікавить, а ви тим часом могли б поглянути на наш бюст Ма– кіавеллі, а також на глобус Марра Mundiв Залі мап.

Сієнна ввічливо кивнула й пішла далі, її очі також горіли й вдивлялися вперед. Марта ледь встигала за ними. Біля третьої кімнати вона трохи відстала і насамкінець зупинилася.

– Професоре, – гукнула Марта, важко дихаючи. – Може. .. вам хотілося б показати... вашій сестрі... якусь частину галереї... а вже опісля – саму маску?

Ленґдон обернувся до неї з такою відстороненою усмішкою, наче повертався до сьогодення з роздумів про якесь дуже далеке минуле.

– Перепрошую?

Марта, переводячи дух, показала йому на сусідню шафу для експонатів.

– Чи не хочете поглянути на один із найперших друко– ианихпримірників... «Божественноїкомедії»?

Коли нарешті Ленґдон помітив, що Марта витирає чоло хусткою й важко дихає, на його обличчі з’явився винуватий вираз.

– Марто, вибачте, будь ласка! Авжеж, я з превеликим задоволенням побіжно оглянув би ту книгу!

Ленґдон поквапився назад, даючи можливість Марті піднести їх до антикварної шафи. Усередині лежала потерта книга в шкіряній палітурці, розгорнута на титульній сторінці: «La Divina Comedia: Dante Alighieri».

– Неймовірно! – захоплено мовив Ленґдон. – Упізнаю фронтиспіс. А я й не знав, що у вас виставлене одне з оригінальних Нумайстерових видань.

«Певна річ, знали, – ошелешено подумала Марта. – Я ж показувала її вам минулого вечора!»

– У середині п’ятнадцятого сторіччя, – швидко пояснив Сієнні Ленґдон, – Йоганн Нумайстер створив перше друковане видання цієї книги. Було надруковано кілька сотень примірників, але вціліло лише близько півдесятка. Це дуже рідкісне видання.

Тепер Марта зрозуміла^ що Ленґдон дуркував, аби похизуватися перед молодшою сестрою й справити на неї сильне враження. Це видалося вельми недоречною хвалькуватістю для професора, відомого в наукових колах своєю скромністю.

– Цей примірник ми орендували в Лаврентійської бібліотеки, – пояснила Марта. – Якщо ви з Робертом там не бували, то рекомендую відвідати. Вони мають приголомшливі сходи, спроектовані Мікеланджело, які ведуть до першої у світі публічної читальні. Книги в тій читальні кріпилися ланцюгами до столів, щоби їх ніхто не зміг поцупити. Звісно, багато з тих книг були єдинимипримірниками у світі.

– Неймовірно, – мовила Сієнна, вдивляючись углиб музею. – А до маски – туди?

«Навіщо такий поспіх?» – подумала Марта, потребуючи ще одної хвилини, щоби перевести дух.

– Так, туди, але, можливо, вам буде цікаво послухати ось про що... – І вона показала на невеличкі сходи, що зникали десь у стелі. – Вони ведуть до оглядового майданчика на кроквах, звідки ви матимете змогу поглянути вниз на знамениту підвісну стелю Базарі. Я з радістю почекаю тут, поки ви...

– Будь ласка, Марто, – перервала її Сієнна. – Мені хотілося б поглянути на маску. Ми трохи поспішаємо, якщо чесно.

Марта спантеличено дивилася на молоду жінку. їй дуже не подобалася оця остання мода іноземців називати одне одного просто на ім’я. «Я сеньйора Альварес, – подумки виправила вона Сієнну. – І я роблю вам послугу, якої могла б і не робити».

– Гаразд, Сієнно, – коротко кинула Марта. – До маски – прямо сюди.

Марта більше не марнувала часу на розлогі коментарі для Ленґдона й Сієнни, і вони мовчки рушили звивистими проходами до маски. Минулого вечора Ленґдон із Дуоміно про– вели у вузькому андитомайже годину, роздивляючись посмертну маску Данте. Марта, заінтригована дивовижним інтересом чоловіків до цього експоната, спитала, чи не був їхній інтерес спричинений подіями довкола цієї маски, що сталися впродовж останнього року. Ленґдон та Дуоміно відбулися ухильними відповідями, але реально так нічого й не пояснили.

А тепер, коли вони наближалися до андито,Ленґдон пояснював просту технологію виготовлення посмертної маски. Марта із задоволенням констатувала, що розповідь професора була абсолютно точною й різко контрастувала з його недавньою неправдивою заявою про те, що він буцімто вперше бачить рідкісний примірник «Божественної комедії».

– Невдовзі після смерті, – розповідав Ленґдон, – покійника кладуть на ложе, а його обличчя змащують оливковою олією. А потім на шкіру накладається шар мокрого гіпсу, який затуляє все – рот, ніс, губи – від лінії волосся на лобі й до шиї. Коли цей шар гіпсу застигає, він легко знімається і його можна використовувати як форму, до якої заливається свіжий рідкий гіпс. Гіпс тужавіє й перетворю– ється на бездоганно детальну копію обличчя померлого. Ця технологія вельми часто використовувалася для увічнення пам’яті визначних особистостей: Данте, Шекспіра, Вольте– ра, Гассо, Кітса – усім їм робили посмертні маски!

Ну ось ми нарешті й на місці, – оголосила Марта, коли нони утрьох увійшли до вузького проходу, андито.Вона від– ступила вбік і кивнула сестрі Ленґдона підійти першою.

– Маска – в експонатній шафі ліворуч під стіною. І, будйГ ласка, не заходьте за стовпчики.      І

– Дякую. – Сієнна ввійшла до вузького коридору, пройшла до шафи й зазирнула всередину. Її очі враз розширилися і стали схожими на блюдця – вона з жахом обернулася до свого брата.

Марті доводилося бачити цю реакцію вже багато разів. Після першого погляду на маску відвідувачі часто відсаху– валися зі страхом та огидою, узрівши химерно зморшкувате обличчя Данте, гачкуватий ніс і заплющені очі.

Ленґдон швидко підійшов до Сієнни, став позаду неї й зазирнув до експонатної шафки. Й одразу ж відсахнувся, а на його обличчі з’явився ошелешений вираз.       і

Марта аж застогнала. Це вже занадто.І підійшла до Ленґдона й Сієнни. Але коли вона увіп’ялася поглядом у шафу, з її вуст вирвався гучний зойк:

– Oh mio Dio!

Марта Альварес сподівалася побачити там знайоме обличчя мертвого Данте, але натомість побачила червоний інтер’єр шафки й гачок, на якому зазвичай висіла маска.      *

Марта затулила рот рукою і з жахом витріщилася на порожню шафу. Її дихання пришвидшилося, і вона схопилася за стовпчик, щоби не впасти. Нарешті вона спромогла– >ся відірвати погляд від порожньої шафи й почвалала на | хитких ногах до нічних сторожів біля парадного входу. "І

– La maschera di Dante! – кричала вона, мов божевільна. – La maschera di Dante e sparita! (Маска Данте зникла!)

розділ40

Марта Альварес стояла й тремтіла перед порожньою експонатною шафою. Вона сподівалася, що напруженість, яка ширилася в її животі, спричинена страхом, а не пологовими переймами.

Посмертна маска Данте зниклаї

Двоє сторожів розвинули бурхливу діяльність; швидко прибігши до андитой узрівши порожню шафу, вони почали діяти. Один із них кинувся до сусідньої кімнати відео– спостереження, щоби переглянути записи, зроблені камерами стеження минулої ночі, а другий швидко зателефонував до поліції й доповів про пограбування.