Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 32 страниц)

Коли Ленґдон стояв біля вікна, у поле його периферійного зору потрапив переносний комп’ютер на столі. І він раптом збагнув: те, що трапилося з ним минулої ночі, могло потрапити в новини.

«Якщо я зможу вийти в Інтернет, то знайду відповіді на свої запитання».

Ленґдон повернувся до дверей і гукнув:

– Сієнно!

Тиша. Вона й досі у квартирі сусіда – шукає йому одіж.

Не сумніваючись, що Сієнна з розумінням поставиться до його втручання, Ленґдон розкрив переносний комп’ютер й увімкнув його.

Екран замерехтів і ожив: стандартна заставка фірми «Windows» – «Блакитна хмарина». Ленґдон миттю зайшов на ґуґлівську сторінку «Пошук в Італії» і вдрукував у віконце «Роберт Ленґдон».

«Бачили б мене мої студенти», – подумав він, починаючи пошук. Ленґдон регулярно відчитував своїх студентів за те, що вони вишукували в «Іуґлі» самих себе; то був новий химерний спосіб проводити час, який, мов пошесть, уразив нині американську молодь.

На екрані з’явилася сторінка з результатами пошуку: сотні посилань, що стосувалися Ленґдона, його книг і лекцій. «Але це не те, що я шукаю».

Він клікнув – і з’явилася нова сторінка – результати пошуку за фразою «Роберт Ленґдон».

Автографи на книгах: Роберт Лен/дон має з’явитися в...

Звернення Роберта Лен/дона до випускників...

Роберт Лен/дон публікує підручник для символогів-по– чатківців...

Список займав кілька сторінок, однак Ленґдон не побачив нічого, що стосувалося б недавніх подій, а тим більше того, що могло кинути світло на ту халепу, у яку він ускочив. «Що ж сталося минулої ночі?» Ленґдон продовжив пошуки, вийшовши на веб-сторінку «The Florentine» – англомовної газети, що видавалася у Флоренції. Він пробігся очима по заголовках, проглянув розділ гарячих новин та поліцейський блог і дізнався про пожежу в помешканні,

урядовий скандал через розкрадання державних коштів і про низку дрібних порушень закону.

«Ну хоча б що-небудь!»

Професор затримався на сенсаційному заголовку в розділі гарячих новин, де йшлося про те, що якийсь міський чиновник помер минулої ночі від серцевого нападу на майдані біля собору. Ім’я того чиновника ще не оприлюднили, але нічого кримінального в цьому нещасливому випадку поліція не побачила.

Насамкінець, не знаючи, що робити далі, Ленґдон увів пароль до своєї гарвардської електронної пошти й перевірив нові повідомлення, сподіваючись знайти в них відповіді на свої запитання. Але знайшов лишень кілька звичайних повідомлень від колег, студентів та друзів. Більшість із них стосувалася зустрічей, призначених на наступний тиждень.

«Таке враження, що про моє зникнення ніхто не знає».

Відчуваючи ще більшу невпевненість, Ленґдон вимкнув комп’ютер і склав його. Він хотів був піти з кімнати, як щось впало йому в око. Край стола Сієнни. На стосі старих медичних журналів і газет стояла полароїдна фотографія. То був знімок Сієнни Брукс та її бородатого колеги; вони стояли разом у коридорі шпиталю й усміхалися.

«Лікар Марконі», – винувато подумав Ленґдон, беручи зі стола фото й роздивляючись його.

Коли він ставив фото назад на стос книг та журналів, із подивом помітив зверху того стосу жовтий буклет. То була потерта театральна програмка лондонського театру «Глобус». Якщо вірити обкладинці, програмка стосувалася постановки шекспірівської п’єси «Сон літньої ночі», здійсненої майже двадцять п’ять років тому.

На тій програмці було написано від руки фломастером: «Люба, ніколи не забувай, що ти – чудо».

Ленґдон узяв програмку – і з неї на стіл випав стос газетних вирізок. Він спробував швидко покласти їх на місце,

та коли розгорнув буклет на пожовклій сторінці, де зберігалися ті вирізки, то аж закляк від здивування.

Ленґдон стояв і витріщався на фотопробу дитини-акто– ра на роль пустотливого ельфа Пака у п’єсі Шекспіра. На знімку була маленька дівчинка віком років п’ять, не більше, її русяве волоссячко було зібране ззаду в уже знайомий Ленґдону «кінський хвіст».

Під фото стояв підпис: «Народження нової зірки».

Автор стислого біографічного нарису аж захлинався від захвату, розповідаючи про театрального вундеркінда – Сі– єнну Брукс, дівчинку з фантастичним IQ, яка за одну ніч завчила ролі всіх персонажів і під час перших репетицій часто підказувала текст своїм колегам-претендентам на ту чи іншу роль. Серед хобі цієї п’ятирічної дівчинки були скрипка, шахи, біологія та хімія. Дитя заможного подружжя з лондонського передмістя Блекгіт, вона вже встигла прославитися в наукових колах: у чотири роки крихітка перемогла шахового гросмейстера, граючи чорними, та ще й читала трьома мовами.

«Отакої! – подумав Ленґдон. – Оце так Сієнна! Що ж, це принаймні дещо пояснює».

Професор пригадав, що одним із найвідоміших випускників Гарварду був вундеркінд на ім’я Саул Кріпке, який у віці шести років самотужки вивчив іврит, а до дванадцяти років устиг прочитати всі твори Декарта. Ленґдон пригадав також, що недавно читав про одного феноменального хлопця на ім’я Моше Кай Кавалін, котрий в одинадцятирічному віці здобув університетський диплом із середнім балом 4,0 і виборов титул чемпіона Сполучених Штатів у бойових мистецтвах, а в чотирнадцять років видав книгу під назвою «Це нам до снаги».

Ленґдон узяв іншу газетну вирізку – то була стаття з фотографією Сієнни у віці семи років: «Геніальна дитина демонструє IQ у 208 балів».

Ленґдон навіть не знав, що коефіцієнт розумового розвитку буває настільки високим. У статті йшлося про те, що Сієнна Брукс віртуозно грала на скрипці, мала здатність вивчити іноземну мову впродовж місяця й самотужки займалася анатомією та психологією.

Він глянув на вирізку з медичного журналу: «Майбутнє думки – не всі уми народжуються рівними».

У цій статті було фото Сієнни, десятирічної білявки. Вона стояла біля якогось великого медичного приладу. Стаття містила інтерв’ю з лікарем, котрий пояснив: томографія мозочка Сієнни продемонструвала, що він має фізичні відмінності від мозочків інших людей; у випадку Сієнни ця відмінність полягає в тім, що її мозочок – це дещо більший і більш обтічний за формою орган, здатний обробляти візуально-просторову інформацію в такий спосіб, який більшості людей навіть уявити важко. Лікар пояснив цю фізіологічну перевагу Сієнни незвичайно швидким клітинним зростанням у її мозку, дуже схожим на зростання ракових клітин, однак відмінність полягала в тому, що зростала корисна мозкова тканина, а не смертоносні ракові клітини.

Потім Ленґдон знайшов вирізку з провінційної газети.

Стаття називалася «Прокляття обдарованості».

Цього разу фото не було, але в статті йшлося про молодого генія Сієнну Брукс, яка намагалася ходити до звичайної школи, але зазнавала принижень і глузування з боку інших учнів, бо не вписувалася в їхній колектив. У статті писалося також про самотність, від якої страждають обдаровані молоді люди, чиї соціальні навички відстають від їхнього розумового розвитку, і про той бойкот, якого вони часто зазнають.

Якщо вірити цій статті, Сієнна втекла з дому у восьмирічному віці й виявила достатньо розуму, щоби прожити самотужки непоміченою впродовж десяти днів. Її знайшли в фешенебельному лондонському готелі, де вона, удавши із себе доньку багатого пожильця, поцупила ключа й замовляла доставку харчів і напоїв до номера за його рахунок. Судячи з усього, упродовж того тижня вона примудрилася прочитати тисячу шістсот сторінок знаменитого підручника з анатомії Генрі Грея. Коли представники влади поцікавилися, чому вона читала медичні тексти, дівчинка відповіла, що їй хотілося дізнатися, що не так із її мозком.

Ленґдону стало всім серцем шкода ту маленьку дівчинку. Якою ж самотньою має почуватися дитина, котра так сильно відрізняється від інших дітей! Він знову склав докупи всі вирізки, затримавши ще раз погляд на фотографії п’ятирічної Сієнни в ролі Пака. Ленґдон мав визнати, що з огляду на сюрреалістичні обставини його сьогоднішнього знайомства із Сієнною вона навдивовижу добре підходила на роль пустотливого ельфа, здатного насилати сни. І Ленґдону захотілося, щоб він, як і персонажі шекспірів– ської п’єси, зміг прокинутися і вдати, наче все те, що сталося нещодавно, йому просто наснилося.

Ленґдон обережно вклав вирізки до тої самої сторінки й згорнув програмку, несподівано відчувши сум, коли ще раз побачив напис на обкладинці: «Люба, ніколи не забувай, що ти – чудо».

Його погляд зупинився на відомому символі, що прикрашав обкладинку театральної програмки. То була давньогрецька піктограма, яку зображували на більшості театральних програмок у всьому світі, – символ віком дві з половиною тисячі років, що став синонімом драматичного театру.

Le maschere.Маска.

Ленґдон поглянув на традиційні обличчя трагедії й комедії, що дивилися на нього з обкладинки, і раптом відчув у вухах якесь дивне гудіння: наче в його голові натягували дріт і той дріт натужно вібрував. Гострий, мов удар кинджала, біль пронизав його мозок. Образи масок попливли перед його очима. Ленґдон охнув, хапаючи ротом повітря і, обхопивши голову руками, опустився на стілець, що стояв біля стола.

У темряві, що огортала Ленґдона, на нього люто накинулися ті самі видіння – яскраві й контрастні.

Знову срібноволоса жінка з амулетом гукала його з протилежного боку кривавої ріки. Її розпачливі зойки пронизували просякнуте смородом повітря, вони ледь чулися крізь вигуки замордованих та вмирущих, які звивалися в агонії. Людських тіл було стільки, скільки око сягало. Знову Ленґдон побачив ноги з написом R. Людина, закопана по пояс головою донизу, відчайдушно вимахувала ними в повітрі, немов крутила педалі.

– Шукай – і знайдеш! – гукнула жінка Ленґдону. – Час спливає!

Знову Ленґдон відчув нагальну потребу допомогти їй... допомогти кожному.Охоплений відчаєм, він крикнув їй через кривавий потік:

– Хто ти?!

І знову жінка підняла руку й відсунула вуаль, за якою Ленґдону відкрилося те саме надзвичайне обличчя, яке він бачив раніше.

– Я – життя, – відповіла вона.

Раптом у небі над нею вирисувалося гігантське видіння – страхітлива маска з довгим, схожим на дзьоб носом та двома палаючими зеленими очима, які витріщалися на Ленґдона.

– А я... я – смерть, – прогудів голос.

–

розділ 8

Ленґдон різко розплющив очі та глибоко вдихнув. Він і досі сидів за робочим столом Сієнни, обхопивши голову руками. Серце його несамовито калатало.

«Що ж це в біса зі мною коїться, га?»

Видіння срібноволосої жінки й дзьобатої маски не йшли йому з пам’яті. Я– життя. А я– смерть.Він спробував викинути ті видіння з голови, але вони немов витаврувалися в його мозку. А зі стола на нього витріщалися дві маски з театральної програмки.

«Ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструк– турованими, – сказала йому Сієнна. – Минуле, сьогодення й фантазії – усе змішається докупи».

У Ленґдона запаморочилося в голові.

Десь у квартирі задзвонив телефон. То був пронизливий старомодний дзвінок, що долинав із кухні.

– Сієнно? – гукнув Ленґдон, встаючи з-за стола.

Але йому ніхто не відповів. Сієнна й досі не повернулася. Через два дзвінки ввімкнувся автовідповідач.

– Сіао, sono іо, – почувся у відповідь радісний голос Сієнни. – Lasciatemi un messaggio е vi richiamero. (Привіт. Це я. Залиште ваше повідомлення, і я вам передзвоню.)

Почувся писк, і якась охоплена панікою жінка з сильним східноєвропейським акцентом надиктувала повідомлення. Її голос відлунив у коридорі.

– Сієнно, це Данікова. Ти де? Це жахливо! Твій друг, лікар Марконі, він помирати! У шпиталі всі збожеволіти! Тут поліція! Люди кажуть поліції, що ти втекла, рятуючи пацієнта! Чому? Ти ж його зовсім не знаєш! Тепер поліція хоче поговорити з тобою! Вони взяли твою особову справу! Я знаю, що та інформація фальшива – хибна адреса, без телефонних номерів, липова робоча віза, тому вони не знайти тебе сьогодні, але невдовзі все одно вони тебе знайти!

Я намагаюся попередити тебе. Мені дуже жаль, що так сталося, Сієнно.

Дзвінок скінчився.

Ленґдон відчув, як на нього накотилася нова хвиля жалості й каяття. Із того, що він почув у цьому повідомленні, стало зрозуміло, що лікар Марконі дозволив Сієнні працювати в шпиталі. А тепер поява Ленґдона в лікарні коштувала Марконі життя, а інстинктивне бажання Сієнни врятувати незнайомця може їй дорого обійтися в майбутньому.

У цей момент у дальньому кутку квартири гучно гепнули двері.

«Вона повернулася».

Через кільканадцять секунд заверещав автовідповідач.

«Сієнно, це Данікова! Ти де?»

Ленґдон аж скривився, знаючи, щосаме почує Сієнна. Поки прокручувалося повідомлення, він прибрав програмку й поклав на столі все так, як було раніше. І нечутно прослизнув назад до ванної кімнати, почуваючись незручно через те, що зазирнув у минуле Сієнни.

Через десять секунд у двері ванної тихо постукали.

– Я почеплю одіж на ручку дверей, – сказала Сієнна хрипким від хвилювання голосом.

– Дуже вдячний, – відповів Ленґдон.

– Коли впораєшся, прийди, будь ласка, у кухню, – додала вона. – Мені хотілося б показати тобі дещо важливе, перш ніж ми до кого-небудь звернемося.

* *

Сієнна пройшла через залу до своєї скромної спальні, дістала з комода сині джинси і светр і попрямувала до туалетної кімнати.

Зустрівшись очима з власним віддзеркаленням, вона підняла руку, міцно вхопилася за товстий «кінський хвіст», сильно смикнула його – і зняла перуку з голого скальпа.

Із дзеркала на неї втупилася поглядом лиса тридцяти– дворічна жінка.

Сієнні не бракувало проблем у житті, і хоча вона вже навчилася покладатися на інтелект, щоб долати труднощі, нинішня халепа приголомшила її.

Відклавши перуку, вона вмила лице й руки, ретельно витерлась, потім переодяглася, знову наділа перуку й обережно поправила її. Жалість до самої себе була тим почуттям, до якого Сієнна майже завжди ставилася з нетерпимістю, але тепер, коли на очі наверталися сльози, вона збагнула, що не має іншого вибору, як дозволити собі поплакати.

І вона дозволила.

Вона плакала через своє життя, яке не піддавалося контролю.

Вона плакала за наставником, який загинув у неї на очах.

Вона плакала через нестерпну самотність, якою повнилося її серце.

Але понад усе вона плакала за своїм майбутнім, яке зненацька стало таким непевним.

розділ 9

У трюмі фешенебельного судна «Мендаціум» координатор Лоренс Нолтон сидів у своїй зачиненій скляній кабінці й отетеріло витріщався на монітор комп’ютера. Він щойно завершив попередній перегляд відеоматеріалу, який залишив їхній клієнт.

«Невже я маю передати оце засобам масової інформації завтра вранці?»

За десять років роботи в Консорціумі Нолтону доводилося виконувати всілякі дивовижні завдання, які, наскільки йому було відомо, лежали в площині між шахрайством і незаконністю. Робота в сірій царині моралі була звичною для Консорціуму – організації, єдиний моральний принцип якої полягав у тому, щоб іти на все заради виконання обіцянки, даної клієнту.

«Будемо виконувати. І не треба зайвих запитань. Що б гам не було».

Однак перспектива оприлюднення цього відео стурбувала Нолтона. У минулому, хоч які б химерні завдання доводилося виконувати, він завжди розумів раціональний бік справи... розумів мотиви... розумів потребу в бажаному результаті.

Однак це відео просто збивало з пантелику.

Відчувалося, що воно якесь не таке.

Дуже не таке.

Повернувшись за комп’ютер, Нолтон знову запустив відеофайл, сподіваючись, що повторний перегляд прояснить суть справи. Він підсилив звук і приготувався до дев’яти– хвилинного перегляду.

Як і першого разу, відео почалося з тихого плюскоту води в химерній, заповненій водою порожнині, де все купалося в неприродному червоному світлі. Знову камера пірнула під освітлену воду, щоб показати вкрите намулом дно печери. І знову Нолтон прочитав напис на підводній титановій дошці:

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Бентежило те, що та відполірована дошка була підписана іменем їхнього клієнта. Те, що дата була завтрашня,стривожило Нолтона ще більше. А те, що він побачив далі, змусило його рознервуватися не на жарт.

Ось камера змістилася ліворуч і показала лячний предмет, що висів під водою біля дошки.

Там, прикріплена до дна тоненьким дротом, гойдалася пластикова куля. Крихка й тремтлива, наче велетенська мильна бульбашка, прозора сфера висіла у воді, наче підводна повітряна куля, але надута вона була не гелієм, а якоюсь желатиноподібною жовто-брунатною рідиною. Цей роздутий аморфний мішок діаметром приблизно тридцять сантиметрів, під прозорою оболонкою мав похмуру хмару рідини, що поволі вирувала, схожа на епіцентр народжуваної бурі.

«О Господи», – подумав Нолтон, відчуваючи внутрішній дискомфорт. Під час другого перегляду цей плавучий мішок видався ще більш загрозливим.

Поступово картина почорніла й зникла.

З’явилася нова картина: волога стіна печери, на якій танцювали хвилясті віддзеркалення підсвіченої лагуни. На стіні відбилась якась примара... примара чоловіка, що стояв у печері.

Але голова того чоловіка була спотворена... жахливо спотворена.

Замість носа той чоловік мав довгий дзьоб, наче він був наполовину птахом. Коли він заговорив, голос його був якийсь приглушений, і говорив той чоловік химерно-веле– мовно, із розміреним ритмом, наче був оповідачем якогось класичного твору.

Нолтон сидів непорушно і, затамувавши дух, слухав дзьобату істоту.

Я – Привид.

Якщо ви дивитесь цей фільм, це означає, що моя душа нарешті упокоїлася.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок.

Але це мій рай... ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти.

Це пекло.

Невдовзі ви дізнаєтесь, що я залишив після себе.

Однак навіть тут я чую звуки кроків тих неуків, які переслідують мене... невігласів, готових на все, щоб перешкодити мені.

Ви скажете: «Простіть їм, бо не відають вони, що коять».

Але в історії настає такий момент, коли невігластво припиняє бути прогрішенням, яке можна пробачити... настає такий момент, коли тільки мудрість має владу відпускати гріхи.

Із чистою совістю я заповів вам увесь свій дар надії, порятунку і прийдешнього дня.

Однак і досі існують ті, хто женуть мене, мов пса, надихаю– чись своїм фарисейським переконанням у тому, що я божевільний. Є одна срібноволоса красуня, яка зве мене потворою! Як і ті сліпі у своєму невігластві церковники, котрі вимагали смерті Коперника, вона ставиться до мене з презирством – як до демона, настрашена тим, що я узрів часточку істини.

Але я не пророк.

Я – ваше спасіння.

Я – Привид.

розділ 10

Сідай, – сказала Сієнна. – Я маю до тебе декілька запитань.

Увійшовши в кухню, Ленґдон відчув, що вже значно впевненіше тримається на ногах. На ньому був костюм «Бріоні», запозичений у сусіда, і цей костюм пасував йому напрочуд добре. Навіть туфлі-мокасини – і ті виявилися вельми зручними, тому Ленґдон подумки відзначив, що коли повернеться додому, то неодмінно придбає італійське взуття.

«Якщо мені вдасться повернутися додому».

Сієнна зазнала трансформації – перетворилася на жінку природної краси, бо перевдягнулась у джинси і кремовий светр, які підкреслювали стрункість і грацію її фігури. Із волоссям, і досі забраним ззаду в «кінський хвіст», але

без медичного халата, який надавав їй певної владної аури, вона здавалася на вигляд слабшою і вразливішою. Ленґдон помітив, що очі в Сієнни почервоніли, наче вона щойно плакала, і сильне почуття провини знову охопило його.

– Сієнно, вибач, будь ласка. Я чув повідомлення, яке залишили тобі на телефоні. Не знаю навіть, що й сказати.

– Дякую, – відповіла вона. – Але наразі нам слід зосередитися на тобі.Сідай, будь ласка.

Її тон став більш упевненим, і Ленґдон пригадав статті про її високорозвинений інтелект і ранній розвиток у дитинстві.

– Мені треба, щоб ти поміркував, – сказала Сієнна, жестом запрошуючи його сідати. – Ти пам’ятаєш, як ми дісталися до цієї квартири?

Ленґдон не зрозумів, який це має стосунок до всього, що відбувається.

– На таксі, – відповів він, сідаючи за стіл. – У нас хтось стріляв.

– Стріляли не в нас, а в тебе.Це однозначно.

– Так. Вибач.

– А пам’ятаєш постріли, коли ти був усередині таксомотора?

«Дивне запитання».

– Так, пам’ятаю. Було два постріли. Один влучив у бокове дзеркало, а другий розбив заднє вікно.

– Добре, а тепер заплющ очі.

Ленґдон збагнув, що Сієнна перевіряє його пам’ять, і заплющив очі.

– У що я вдягнена?

Сієнна чітко постала перед мисленим зором Ленґдона.

– Чорні туфлі на пласкій підошві, сині джинси та кремовий светр із V-подібним вирізом. Волосся русяве, до плечей, зібране ззаду. А очі карі.

Ленґдон розплющив очі й уважно оглянув Сієнну, задоволений тим, що його ейдетична пам’ять функціонує нормально.

– Добре. Маєш прекрасну візуально-пізнавальну фіксацію, і це підтверджує, що твоя амнезія стосується виключно минулого, а також те, що твоїй здатності формувати спогади не завдано непоправної шкоди. Ти не пригадав нічого нового про те, що трапилося впродовж останніх кількох днів?

– На жаль, ні. Утім, коли тебе не було, на мене накотилася ще одна хвиля тих самих видінь.

Ленґдон розповів Сієнні про рецидиви галюцинацій, у яких фігурували жінка під вуаллю, гори трупів та ноги з літерою R, що стирчали, звиваючись, із землі. Потім він розповів їй про химерну дзьобату маску, що витала в небі.

– «Я – смерть»? – стурбовано спитала Сієнна.

– Так, саме це вона й казала.

– Зрозуміло... Звучить навіть крутіше, ніж «Я – Вішну, руйнівник світів».

Молода жінка процитувала фразу фізика Оппенгеймера, яку він мовив під час випробовування першої атомної бомби.

– А ця дзьобата маска із зеленими очима... – сказала Сі– енна, – ти маєш хоч якесь пояснення, звідки у твоїй голові міг узятися цей образ?

– Жодного пояснення, але маски в такому стилі були досить поширеними у Середньовіччі, – сказав Ленґдон і після невеличкої паузи продовжив: – Вона зветься маскою чуми.

Сієнна чомусь сильно рознервувалася.

– Маска чуми?

Ленґдон швидко пояснив їй, що в його світі символів унікальна форма маски з довгим дзьобом була майже синонімом Чорної Смерті – смертоносної чуми, яка вихором пронеслася Європою на початку чотирнадцятого сторіччя, винищивши до третини населення в деяких із її регіонів. Більшість людей вважали, що «чорне» в Чорній Смерті мало стосунок до потемніння плоті жертв, спричиненого гангреною та підшкірними крововиливами, але насправді

слово «чорна» відображало той глибокий панічних страх, який епідемія чуми поширювала серед населення.

– Ту дзьобату маску, – сказав Ленґдон, – носили середньовічні чумні лікарі, щоб до їхніх ніздрів не добралася пошесть під час лікування хворих. Нині ці маски можна побачити лише на венеціанському карнавалі – як лячну згадку про той похмурий період італійської історії.

– А ти певен, що бачив таку маску в одному зі своїх видінь? – спитала Сієнна вже тремтячим голосом. – Маску середньовічного чумного лікаря?

. Ленґдон кивнув. Бо ту дзьобату маску було важко сплутати з якоюсь іншою.

Сієнна нахмурила брови так, що в Ленґдона виникло відчуття, наче вона вигадує спосіб повідомити йому якусь погану новину.

– І та жінка знову й знову казала тобі: «Шукай – і знайдеш»?

– Так. Як і раніше. Але проблема ось у чім: я не знаю, що маю шукати.

Сієнна повільно випустила з легенів повітря, і її обличчя стало ще більш серйозним.

– Здається, я можу знати, що ти маєш шукати. Навіть більше: гадаю, що ти вже його знайшов.

Ленґдон спантеличено витріщився на неї.

– Про що ти кажеш?

– Роберте, минулої ночі, коли ти з’явився в шпиталі, ти приніс у кишені свого піджака дещо незвичне. Ти пам’ятаєш, що то було?

Ленґдон похитав головою.

– Ти приніс із собою один предмет... вельми моторошний предмет. Я випадково знайшла його, коли ми тебе мили. – І з цими словами Сієнна кивнула на скривавлений твідовий піджак Ленґдона, що розгорнутий лежав на столі. – Той предмет і досі в кишені, можеш поглянути на нього, якщо хочеш.

Ленґдон нерішуче обдивився свій піджак. «Тепер принаймні зрозуміло, чому Сієнна прихопила його з собою». Він узяв свій скривавлений піджак і ретельно обшукав усі кишені. І нічого не знайшов. Знову обшукав. І, насамкінець, обернувся до Сієнни й знизав плечима.

– Там нічого немає.

– А якщо пошукати в потайній кишені?

– Що? Мій піджак не має потайної кишені.

– Не має? – здивовано спитала Сієнна. – Отже... це чужий піджак?

Ленґдон відчув, як думки в його голові знову переплуталися.

– Ні, це мій піджак.

– А ти певен?

«На всі сто, чорт забирай, – подумав він. – Тому що це мій улюблений костюм “Кімберлі”». Ленґдон відкотив підкладку й показав Сієнні етикетку зі своїм улюбленим символом із царини моди: відома в усьому світі сфера, прикрашена тринадцятьма схожими на ґудзики самоцвітами й мальтійським хрестом.

Облиште це шотландцям– нехай викликають духів воїнів Христових на клаптику саржі.

– Поглянь-но ось на це, – сказав Ленґдон, показуючи на ініціали Р. Л.,вишиті вручну на етикетці. В університетському містечку, де сотні твідових піджаків скидалися й вдягалися в аудиторіях та їдальнях, Ленґдон не хотів стати жертвою випадкового обміну.

– Я вірю тобі, – сказала Сієнна, забираючи в Ленґдона піджак. – А тепер тидивися сюди.

Вона розгорнула піджак так, що стало видно його підкладку в нижній частині спини. Там, ретельно прихована поміж складок, виявилася велика, акуратно скроєна кишеня.

– Що за чортівня?

Ленґдон анітрохи не сумнівався, що ніколи раніше не бачив тої кишені.

Це був бездоганно змайстрований прихований шов.

– Її там раніше не було! – наполягав Ленґдон.

– Тоді, наскільки я розумію, ти й цьогоне бачив? – Сієнна засунула руку до кишені, видобула з неї гладенький металевий предмет і обережно вклала Ленґдону в руку.

Той отетеріло витріщився на нього.

– Ти знаєш, що це? – поцікавилася Сієнна.

– Ні... – відповів Ленґдон тремтливим голосом. – Ніколи не бачив нічого подібного.

– Що ж, на жаль, я знаю,що це таке. І абсолютно впевнена, що саме через цей предмет хтось намагається вбити тебе.

–

***

Міряючи кроками свою приватну кабінку на борту яхти «Мендаціум», координатор Нолтон розмірковував про відео, яке мав оприлюднити завтра вранці перед усім світом, і відчував дедалі більший неспокій.

Я– Привид?

Ходили чутки, що саме цей клієнт упродовж кількох останніх місяців страждав від психічного розладу, і, здавалося, це відео абсолютно невідпорно ці чутки підтверджувало.

Нолтон знав, що має два варіанти на вибір: або підготувати відео для завтрашнього оприлюднення, як і домовлено з клієнтом, або віднести його Начальнику нагору, щоб дізнатися його думку з цього приводу.

«Утім, я й так знаю, що він мені скаже, – подумав Нолтон. Бо ніколи не був свідком того, як Начальник вдавався до дій, котрі суперечили обіцянці, даній клієнту. – Він накаже мені оприлюднити це відео... скаже, щоб я не ставив зайвих запитань, і розлютиться на мене через те, що я прийшов до нього зі своїми сумнівами».

Нолтон знову зосередив увагу на відео, перемотав його до особливо бентежного місця – і перед ним знову з’явилася химерно освітлена печера, у якій плюскотала вода.

І в вологій стіні бовванів привид гуманоїда – високого чоловіка з довгим, як у птаха, дзьобом.

І потворний привид знову заговорив приглушеним голосом.

Тепер настала нова Темна доба.

Сторіччя тому Європа борсалася в глибинах власного убозтва й страждань: її населення – то була жалюгідна безладна юрма, що страждала від голоду й холоду, потонувши у власних гріхах і безпорадності. Воно нагадувало надміру зарослий ліс, задушений сухостоєм, ліс, що чекав на удар Божої блискавки, на іскру, яка нарешті запалить вогонь, який пронесеться просторами, знищить той сухостій і знову поверне сонячне світло здоровим кореням.

Вибракування – це природна процедура, до якої вдається Господь.

Спитайте в себе: «Що прийшло на зміну Чорній Смерті?»

Відповідь відома нам усім.

Ренесанс.

Відродження.

Так було завжди. За смертю йде народження нового життя.

Щоб потрапити до раю, людина має пройти крізь пекло.

Цього навчив нас Господь.

А ота срібноволоса неосвічена жінка має нахабство називати і мене потворою. Невже вона й досі не зрозуміла математики майбутнього? Жахіть, які воно із собою принесе?

Я – Привид.

Я – ваш порятунок.

Тож я стою в цій печері, спрямувавши свій пильний погляд через лагуну, у якій не віддзеркалюються зорі. Тут, під водами затонулого палацу, тліє пекло.

Невдовзі воно вибухне полум’ям.

І коли це станеться, ніщо у світі не зможе його зупинити.

Предмет, який Ленґдон тримав у руці, був навдивовижу важким як для свого невеликого розміру. Тоненький та гладенький полірований металевий циліндр мав приблизно п’ятнадцять сантиметрів завдовжки й був заокруглений з країв, мов мініатюрна торпеда.

– Не поспішай викинути цю штуку чи гепнути нею об підлогу. Краще поглянь на неї з іншого боку. – Сієнна роблено всміхнулася. – Ти ж казав, що ти – професор із символів!

Ленґдон знову зосередився на рурці й покрутив її в руках, аж поки йому на очі не виплив яскраво-червоний символ, зображений на її поверхні.

Його тіло вмить напружилося.

Ленґдон знав, що лише жменька значущих символів має здатність вселяти миттєвий страх у свідомість людини. Але значок, який щойно трапився йому на очі, був, безперечно, першим у цьому обмеженому переліку. Відчувши тваринний страх, Ленґдон зреагував інстинктивно й миттєво: поклав рурку на стіл і опустився на стілець.

Сієнна кивнула.

– Отож-бо, я зреагувала так само.

Позначка на рурці була простою трибічною піктограмою.

Колись Ленґдон прочитав, що цей сумнозвісний символ розробила в 1960-х роках компанія «Доу кемікал», щоб замінити ним цілий набір безсилих та неефективних попереджувальних знаків, які були тоді у вжитку. Як і всі вдалі символи, ця піктограма вийшла простою, чіткою й легко відтворюваною. Кмітливо поєднавши в собі асоціації з усім – під клешень краба і до кидальних ножів ніндзя, цей сучасний символ біологічної небезпеки перетворився на всесвітньо відоме клеймо, котре передавало слово «небезпека» універсальною мовою.

– Ця маленька рурка є біоконтейнером, – сказала Сієнна. – Вона використовується для перевезення небезпечних речовин. Час від часу вони трапляються в нашій медичній галузі. Усередині – вставка з пінопласту, до якої можна вкласти зразки для безпечного транспортування. У даному ж випадку, – вона показала на символ біологічної небезпеки, – мені здається, що там міститься смертоносна хімічна речовина, а може... вірус? – Сієнна зробила невелику па– у:іу. – Перші віруси пропасниці Ебола були привезені з Африки в схожій рурці.

Але це було не те, про що хотілося почути Ленґдону.

– Якого біса воно потрапило до мого піджака?! Я – професор історії мистецтва, а не біології!