Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 32 страниц)

– Гадаю, ви маєте вислухати мене. Незадовго до своєї смерті Цобріст написав Сієнні листа, у якому розповів про те, що створив. Він чітко пояснив, як функціонуватиме цей вірус... як нападатиме на нас... і як досягатиме своєї мети.

Сінскі заціпеніла: «Він написав листа?!»

– Коли Сієнна прочитала опис того, що створив Цобріст,вона вжахнулася. Вона хотіла зупинити його. Цей вірус видався їй настільки небезпечним, що Сієнна захотіла зробити так, аби до нього не дістався ніхто, включно з ВООЗ. Розумієте? Вона хотіла знищити вірус... а не вивільнити його.

– Ви кажете, є якийсь лист*.– перервала його Сінскі, уже зосередившись лише на одному. – Лист із конкретними даними про вірус?

– Принаймні так сказала мені Сієнна.

– Нам конче потрібен той лист! Коли ми матимемо конкретні дані, це зекономить нам час, бо інакше знадобиться багато місяців, щоб довідатися, що це за штука і як з нею боротися.

Ленґдон похитав головою.

– Ви мене не зрозуміли. Коли Сієнна прочитала листа від Цобріста, вона вжахнулася. І негайно спалила його. Вона хотіла, щоб ніхто...

Сінскі досадливо ляснула долонею по столу.

– Вона знищила те єдине, що могло допомогти нам підготуватися до кризи?! І ви хочете, щоб я їй повірила?

Знаю, що після нещодавніх вчинків Сієнни прохати вас повірити їй – це занадто, але, замість картати її, можливо, варто зважити на те, що Сієнна Брукс – людина з унікальним інтелектом, котрий, між іншим, має унікальну властивість запам’ятовувати й пригадувати. А що, коли вона спробує пригадати того листа так детально, що це зможе стати вам у пригоді?

Сінскі звузила очі і злегка кивнула.

– І що ж ви, професоре, у такому разі мені пропонуєте?

Ленґдон кивнув на порожню чашку з-під кави.

– Я пропоную вам замовити ще кави... і вислухати умову, яку поставила Сієнна.

Сінскі відчула, як її пульс пришвидшився.

– Ви знаєте, де її знайти?

– Так, знаю.

– Розкажіть мені про її вимогу.

Ленґдон розповів, і Сінскі замовкла, обмірковуючи пропозицію.

– Гадаю, що це буде доречним і правильним кроком, – додав Ленґдон. – Тим більше, що ви нічого не втрачаєте.

– Якщо все, що ви сказали мені, правда, то даю своє слово, – сказала Сінскі, посунувши йому телефон. – Дзвоніть, будь ласка.

На превеликий подив Сінскі, Ленґдон телефон проігнорував. Натомість він підвівся й рушив до дверей, сказавши, що повернеться за хвилину. Ошелешена Сінскі вийшла в коридор і побачила, як професор перетнув приймальню консульства, поштовхом відчинив скляні двері і вийшов до ліфтового фойє. На мить їй здалося, що він зібрався вийти геть із будинку, але Ленґдон, замість викликати ліфт, прослизнув до жіночого туалету.

Через кілька секунд він вийшов звідти разом із жінкою, якій на вигляд було тридцять із невеликим гаком. Сінскі не відразу усвідомила, що перед нею Сієнна Брукс. Гарненька білявка з «кінським хвостом», яку вона бачила колись раніше, зазнала цілковитої трансформації: жінка була абсолютно лиса, немов її голову щойно поголили.

– Сієнна та Ленґдон увійшли до офісу й сіли напроти стола.

– Вибачте мені, – швидко сказала Сієнна. – Знаю, ми маємо багато про що поговорити, але спершу дозвольте сказати те, що мені справді треба сказати.

Сінскі відчула в голосі Сієнни нотку смутку.

– Звісно.

– Пані, – почала вона слабким тремтячим голосом. – Ви директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я. Ви краще за будь-кого знаєте, що наш вид на межі занепаду... ми – популяція, яка вийшла з-під контролю. Упродовж багатьох років Бертран Цобріст намагався встановити контакт із впливовими людьми на кшталт вас, щоб обговорити неминучу кризу. Він відвідав величезну кількість організацій, які, на його переконання, мали змогу вплинути на ситуацію й змінити її: Інститут глобального моніторингу, Римський клуб, Раду з іноземних стосунків – але так і не знайшов там нікого, хто насмілився б розпочати серйозне обговорення реальногорозв’язання цієї проблеми. Усі ви у відповідь розказували йому про плани поліпшення просвіти населення стосовно контрацепції, про податкові пільги для малодітних сімей... і навіть ділилися планами колонізації Місяця! Тому недивно, що Бертран насамкінець з’їхав із глузду.

Сінскі витріщалася на неї широко розкритими очима, ніяк не реагуючи й нічого не кажучи. Сієнна глибоко вдихнула.

Докторе Сінскі, Бертран зустрічався з вами особисто. Він благав вас усвідомити те, що ми, людство, перебуваємо на межі... благав вас розпочати хоч якийсь діалог. А ви, замість вислухати, обізвали його божевільним, занесли до списку розшукуваних осіб і загнали в підпілля. – Голос Сієнни забринів від емоцій, що переповнювали її. – Бертран загинув сам-один тому, що такі, як ви, не захотіли розкрити свій зашорений розум хоча б для того, щоб визнати: катастрофічне становище, у якому ми опинилися, можливо, і справді потребує... непопулярних кроків для виходу з нього. Бертран просто казав правду... і за це зазнав бойкоту. – Сієнна витерла очі та глянула на Сінскі. – Повірте мені, я знаю, що таке почуватися цілковито самотньою... а найгірша самотність у світі – це ізоляція, у яку ти потрапляєш, коли тебе не розуміють. І така ізоляція здатна призвести до того, що людина вже не сприймає реальність адекватно.

Сієнна замовкла, і запала напружена тиша.

– Це все, що я хотіла сказати, – прошепотіла Сієнна.

Сінскі довго дивилася на неї, не кажучи ні слова, а потім

сіла.

– Пані Брукс, – сказала вона якомога спокійнішим тоном. – Ви маєте рацію. Може, я й справді раніше не хотіла слухати... – Вона стиснула на столі свої долоні й глянула Сієнні у вічі. – Але тепер я готоваслухати.

Розділ 102

Годинник у фойє швейцарського консульства вже давно пробив першу ночі.

Планшет на столі директорки ВООЗ став схожим на килимок, зшитий із клаптиків рукописного тексту, знаків запитання й діаграм. Елізабет Сінскі вже протягом п’яти хвилин нічого не казала й нічого не робила. Вона стояла біля вікна, вдивляючись у нічну темряву.

Позаду чекали Ленґдон і Сієнна. Вони сиділи мовчки, допиваючи каву по-турецьки, і кімната повнилася ароматом мелених кавових бобів і запахом фісташок.

Єдиним звуком було дзижчання флуоресцентного світильника на стелі.

Слухаючи, як гупає її серце, Сієнна намагалася вгадати, про що думає директорка ВООЗ тепер, коли дізналася всю жорстоку правду. «Вірус, створений Бертраном, – це чума, яка призводить до стерильності. Третина населення світу стане безплідною».

Переказуючи зміст листа Цобріста, Сієнна спостерігала за гамою емоцій Елізабет Сінскі, які та намагалася приховати, але вони проглядалися вельми чітко. Спершу було приголомшення, коли директорка ВООЗ дізналася, що Цобріст справді створив поширюваний через повітря векторний вірус. Потім на обличчі Сінскі ненадовго зажевріла надія, коли вона дізналася, що цей вірус не призначений убивати людей. А потім... потім жінку охопив жах, коли вона усвідомлювала правду, особливо коли збагнула, що велика кількість світового населення стане безплідною. Було видно, що повідомлення про здатність вірусу руйнувати дітородну функціюлюдини глибоко зачепило доктора Сінскі особисто.

А в Сієнни реакція була іншою: її поглинуло відчуття полегшення. Вона в повному обсязі передала директорці ВООЗ зміст Бертранового листа. «Я більше не маю таємниць».

– Елізабет! – обережно покликав Ленґдон.

Сінскі поволі виринула зі своїх думок і поглянула на них, і вони побачили, що її обличчя змарніло, спотворене гримасою відчаю.

– Сієнно, – почала вона тоном, позбавленим емоцій. – Інформація, яку ви нам надали, дуже допоможе в розроблянні стратегії подолання цієї кризи. Я ціную вашу добру волю. Як вам відомо, пандемічні векторні віруси обговорювалися теоретично як можливий засіб імунізації великих мас населення, але всі вважали, що на втілення цієї технології ще доведеться чекати багато років.

Сінскі повернулася до свого стола й сіла.

– Вибачте, – сказала вона, хитаючи головою, – але для мене все це звучить як наукова фантастика.

«Недивно, – подумала Сієнна. – Будь-який якісний прорив у медицині саме так і сприймався – пеніцилін, анестезія, рентген; а коли люди вперше зазирнули в мікроскоп, то побачили, як діляться клітини...»

Доктор Сінскі поглянула на свій планшет.

– Через кілька годин я прибуду до Женеви, де мене зустрінуть вогненним вихором запитань. Я не сумніваюся, що першим із них буде таке: «Чи є який-небудь спосіб протидії цьому вірусу?»

Сієнна подумки погодилася з нею.

– До того ж, – продовжила доктор Сінскі, – мені здається, що перше ж запропоноване вирішення цієї проблеми буде таким: усебічно дослідити вірус Цобріста, розібратися в ньому якомога краще, а потім спробувати створити його штам – той, який ми перепрограмуємо так, щоб повернути нашу ДНК до її початкової форми. – Сінскі поглянула на Сієнну, і в її погляді було мало оптимізму. – Іще невідомо, чи вдасться нам такий вірус створити, але мені хотілося б почути вашу думку, хоча б суто гіпотетично. Що ви скажете про такий підхід до вирішення проблеми?

«Мою думку?» – Сієнна спіймала себе на тому, що інстинктивно поглянула на Ленґдона. Професор кивнув їй, чітко даючи зрозуміти: «Якщо вже почала, то продовжуй. Висловлюй відверто свої думки. Скажи правду такою, як вона є».

Сієнна прокашлялася, повернулася до Сінскі й заговорила сильним і впевненим голосом:

Пані, я разом із Бертраном жила у світі генної інженерії багато років. Як вам відомо, людський геном є надзвичайно складною й вразливою структурою... він схожий на картяний будиночок. Що більше змін ми в нього вносимо, то більшою є небезпека помилково торкнутися не тієї карти – й уся ця конструкція розсиплеться. Особисто я вважаю, що вкрай небезпечно намагатися зруйнувати або переінакшити те, що вже зроблено. Бертран був генним інженером із винятковою прозорливістю й фаховими навичками. Він на багато років випередив своїх сучасників. У конкретний історичний момент я навіть не знаю, чи дозволила б я кому-небудь копирсатися в людському геномі, намагаючись «відремонтувати» його, чи є люди достатньо фахові, яким можна довірити цю справу. Навіть якщо вдасться створити щось таке, що, на перший погляд, має працювати як слід, то це потягне за собою необхідність повторного інфікування всього населення Землі чимось абсолютно новим і непередбачуваним.

– Дуже слушна думка, – мовила Сінскі, схоже, анітрохи не здивована тим, що почула. – Але погляньмо на цю проблему під іншим кутом. Ми можемо навіть і не намагатися протидіяти цьому вірусу.

Її слова застукали Сієнну зненацька.

– Перепрошую?

– Пані Брукс, я можу не погоджуватися з Бертрановими методами, але його оцінка стану справ у світі є точною. Перед нашою планетою постала серйозна проблема перенаселення. І навіть якщо нам вдасться нейтралізувати створений Бертраном вірус, а навзамін не запропонувати жодного ефективного рішення... то ми лише повернемося до нашого початкового стану.

Напевне, шок, який відбився на обличчі Сієнни, був дуже помітним, бо Сінскі не втрималася й тихо розсміялася.

– Що, не чекали почути від мене такого?

Сієнна похитала головою.

– Та я вже й не знаю, чого чекати.

– Тоді я вас здивую ще раз, – продовжила Сінскі. – Як я вже сказала раніше, за кілька годин у Женеві зберуться керівники всіх світових організацій охорони здоров’я, щоб обговорити поточну кризу й виробити план дій. За всі роки моєї роботи у ВООЗ я не пригадую більш значущої конференції. – Вона поглянула молодій лікарці прямо у вічі. – Сієнно, я хочу, щоб ви взяли в ній участь.

Я? – відсахнулася Сієнна. – Я ж не інженер-генетик. І я розповіла вам усе, що знаю. – Вона показала на планшет. —Усе, що я можу запропонувати, – воно ось тут, у ваших нотатках.

– Аж ніяк, – втрутився Ленґдон. – Сієнно, будь-яка серйозна дискусія про вірус потребуватиме контексту. Доктору Сінскі та її групі доведеться виробити певні моральні критерії для оцінки поточної кризи й потенційних подальших дій. Тому доктор Сінскі вважає, що ти маєш унікальну можливість вплинути на хід цього діалогу.

– Маю підозру, що мої моральні критерії не задовольнять представників ВООЗ.

– Може, і ні, – погодився Ленґдон, – але це лише зайвий раз доводить, що тобі слід узяти участь у тому зібранні. Бо ти висловиш супротивну точку зору. Ти допоможеш їм зрозуміти хід думок таких провидців, як Бертран, – талановитих індивідуумів із переконаннями настільки потужними, що вони ладні взяти справу у свої руки.

– Навряд чи Бертран був у цьому сенсі першим.

– Так, – втрутилася в розмову Сінскі. – Але він не буде й останнім. Щомісяця ВООЗ виявляє лабораторії, де науковці займаються дослідженнями в так званих «сірих зонах науки»: вивчається все – від стовбурових клітин людини до виведення химер... змішаних видів, які не існують в природі. Це тривожно. Наука розвивається настільки швидко, що вже ніхто не знає, де пролягає та лінія, за яку не можна заходити.

Сієнна не могла не погодитися з нею. Зовсім недавно двоє шанованих вірусологів – Фуш’є й Каваока – створили дуже активний патогенний мутант – вірус H5N1. Попри суто наукові наміри цих дослідників, їхній витвір мав певні властивості, які стривожили фахівців із біологічної безпеки і спричинили в Інтернеті справжню бурю.

– Боюся, у майбутньому ситуація лише погіршиться, – сказала Сінскі. – Світ стоїть на порозі створення нових технологій, про які ми навіть не здогадуємося.

– І нових філософських доктрин, – додала Сієнна. – Невдовзі трансгуманістичний рух бурхливо вирветься із затінку на широкий шлях. Один із його засадничих принципів полягає в тому, що ми як люди маємо моральний обов’язок брати участь у процесі нашої жеволюції... використовувати нові технології для удосконалення нашогобіологічного виду, створювати кращих людей: здоровіших, сильніших, із більш ефективним інтелектом. Усе це невдовзі стане можливим.

– А чи не здається вам, що такі погляди суперечать процесу еволюції?

– Ні, – відповіла Сієнна без тіні вагання. – Людина потроху еволюціонувала тисячоліттями, вигадуючи в процесі еволюції нові технології: терла палички одна об одну, щоб видобути вогонь, розвивала сільське господарство, щоб прохарчуватися, розробляла вакцини для боротьби з хворобами. А тепер вона створює інструменти генної інженерії для покращення свого тіла, щоб вижити в цьому швидко змінюваному світі. – Жінка зробила паузу. – Я гадаю, що генна інженерія – це ще один крок на довгому шляху досягнень людства.

Сінскі мовчала, глибоко замислившись.

– Отже, ви вважаєте, що ми маємо вхопитися за ці інструменти обома руками...

– Якщо ми за них не вхопимося, – відповіла Сієнна, – то не заслуговуватимемо на життя, як та печерна людина, що замерзає від холоду, бо боїться розпалити вогонь.

Слова Сієнни ще довго висіли в повітрі, і ніхто не наважувався говорити.

Нарешті Ленґдон порушив тишу.

– Не хочу здаватися старомодним, – почав він, – але мене виховали на теорії Дарвіна, і я не можу не поставити під сумнів мудрість тих, хто намагається штучно пришвидшити природний процес еволюції.

– Роберте, – емоційно відказала Сієнна, – генетична інженерія – це не штучне прискорення еволюційного процесу. Це і є природний хід речей! Ти забуваєш, що саме еволюція й створила того ж Бертрана Цобріста! Його високо– розвинений інтелект і став продуктом того самого процесу, який описав Дарвін: еволюції, що відбувається з плином часу. Рідкісна проникливість Бертрана в питаннях генетики, те, що він глибоко в ній розбирався, не було спалахом божественного натхнення... то був продукт багатьох років прогресу людських інтелектуальних здібностей.

Ленґдон замовк, вочевидь, замислившись над цією тезою.

– А ти як дарвініст, – продовжила Сієнна, – маєш знати, що природа завжди знаходила спосіб обмежувати чисельність людської популяції – чумою, голодом, повенями. Але хочу спитати в тебе таке: а чи не сталося так, що цього разу природа знайшла інший спосіб контролю? Замість насилати на людство жахливі катаклізми й нещастя, вона створила науковця, який винайшов інший метод зменшення нашої чисельності з плином часу. Без чуми. Без смертей. Просто людський біологічний вид прийде у відповідність із можливостями довкілля. Принаймні якоюсь мірою.

– Сієнно, – перервала її Сінскі. – Уже пізно. Нам треба вирушати. Але перш ніж ми підемо, мені б хотілося прояснити ще одне. Ви сказали мені сьогодні не раз, що Бертран – не лиха людина... що він любив людство і так сильно бажав врятувати наш вид, що теоретично обґрунтував і здійснив свій рішучий крок.

Сієнна кивнула.

– Мета виправдовує засіб, – сказала вона, цитуючи Ма– кіавеллі, відомого політичного теоретика з Флоренції.

Тоді скажіть мені, – вела далі Сінскі, – ви також вірите, що мета виправдовує засіб? Ви вірите, що мета Бертрана врятувати людство була настільки шляхетною, що давала йому моральне право вивільняти той вірус?

У кімнаті запала напружена тиша.

Сієнна нахилилася вперед, до стола, і від її обличчя війнуло силою й переконливістю.

– Докторе Сінскі, я вже сказала вам, що вважаю дії Бертрана безвідповідальними і вкрай небезпечними. Якби я могла зупинити його, я б зробила це, не вагаючись ані секунди. Я хочу, щоб ви повірили мені.

Елізабет Сінскі потягнулася через стіл і ніжно обхопила руки Сієнни своїми долонями.

– Я вірю вам, Сієнно. Я вірю кожному слову, яке ви мені сказали.

Розділ 103

Передсвітанкове повітря аеропорту імені Ататюрка було прохолодним та імлистим.

Ленґдон, Сієнна та Сінскі прибули на міському таксі, їх зустрів працівник ВООЗ і допоміг вибратися з машини.

– Вилітаємо, щойно ви будете готові, пані директорко, – повідомив чоловік, ведучи трійцю до скромної будівлі термінала.

– А як домовленості стосовно пана Ленґдона? – спитала Сінскі.

– Приватний літак до Флоренції. Його тимчасові проїзні документи уже на борту.

Сінскі задоволено кивнула.

– А як щодо іншої справи, яку ми з вами обговорювали?

– Вона в процесі підготовки. Пакунок відправлять, як тільки виникне нагода.

Сінскі подякувала чоловікові, і той пішов бетонним покриттям до літака. Вона обернулася до Ленґдона.

– А ви впевнені, що не хочете летіти разом із нами? – Директорка ВООЗ втомлено всміхнулася професору й заправила за вуха прядку довгого сріблястого волосся.

– Зважаючи на ситуацію, – жартівливо відповів Ленґдон, – не думаю, що професор мистецтвознавства чимось допоможе.

– Ви вже й без того багато допомогли, – погодилася Сінскі. – Навіть більше, аніж гадаєте... – І вона кивнула на Сієнну, але її поруч із ними вже не було. Сієнна стояла ярдів за двадцять позаду, біля великого вікна, і дивилась на С-130, уже готовий до вильоту; на її обличчі застиг вираз глибокої задумливості.

– Дякую вам за те, що повірили їй, – тихо сказав Ленґдон. – Схоже, у її житті це траплялося нечасто.

– Сподіваюся, що ми із Сієнною Брукс маємо багато чого повчитися одна в одної. – Сінскі простягнула Ленґ– дону руку. – У добрий час, професоре. Нехай вам Бог допомагає.

– І вам, – сказав Ленґдон, тиснучи їй руку. – Удачі вам у Женеві.

– Авжеж, удача нам знадобиться, – погодилася Сінскі й кивнула в бік Сієнни. – Даю вам змогу трохи побути разом. А як будете готові, відпускайте її до нас.

Коли Сінскі йшла через термінал, вона машинально засунула руку до кишені й витягнула звідти дві половинки розбитого амулета, стиснувши їх у долоні.

– Не викидайте отой жезл Асклепія! – гукнув Ленґдон їй услід. – Його ще можна полагодити.

– Дякую, – відповіла Сінскі, махнувши рукою на прощання. – Сподіваюся, що полагодити можна все.

* * *

Сієнна Брукс стояла самотньо біля вікна й дивилася на вогні злітно-посадкової смуги, що видавалася примарною в низькому тумані, над яким збиралися хмари.

Удалині, над диспетчерською вежею, велично маяв турецький прапор – червоне поле із зображеними на ньому півмісяцем і зорею – давніми символами з часів Оттоман– ської імперії, котрі й досі гордо майоріли в сучасному світі.

– Дам тобі турецьку ліру, якщо скажеш, про що думаєш, – почувся позаду низький голос.

Сієнна не обернулася.

– Насувається буря, – сказала вона.

– Знаю, – тихо відповів Ленґдон.

Через кільканадцять довгих секунд Сієнна повернулася до нього.

– А ще мені хочеться, щоб ти теж поїхав до Женеви.

– Дякую за запрошення, – іронічно відповів він. – Ти вестимеш там дискусії про майбутнє. А підтоптаний старомодний професор тобі тільки заважатиме.

Вона здивовано поглянула на нього.

– Гадаєш, ти для мене застарий, еге ж?

Ленґдон голосно розсміявся.

– Сієнно, я не гадаю, я знаю напевне,що я для тебе за– старий!

Вона ніяково замовкла й переступила з ноги на ногу.

– Що ж... принаймні ти знатимеш, де мене знайти. – Вона по-дівчачому знизала плечима. – Ну, це якщо ти... коли-небудь захочеш зі мною побачитися.

Він усміхнувся.

– Я був би дуже радий.

Настрій Сієнни трохи покращився, та між ними запала довга ніякова тиша, бо ніхто з них не знав, що сказати на прощання.

Сієнна підняла погляд на американського професора, і на неї накотилося досі не відоме почуття. Не кажучи ні слова, вона раптом піднялася навшпиньки й міцно поцілувала його в губи. Коли жінка відсахнулася, її очі були мокрими від сліз.

– Я скучатиму за тобою, – прошепотіла вона.

Ленґдон ніжно всміхнувся й огорнув її руками.

– Я також за тобою скучатиму.

Вони довго стояли, зімкнувши обійми, які жоден не хотів розривати. Нарешті озвався Ленґдон:

– Є одна давня приказка... яку часто приписують самому Данте. – Він зробив паузу. – «Пам’ятай сьогоднішню ніч... бо вона є початком вічності».

– Дякую тобі, Роберте, – сказала Сієнна, і по її щоках покотилися сльози. – Я нарешті відчула, що в мене є мета.

Ленґдон іще міцніше пригорнув її до себе.

– Ти завжди казала, що хочеш врятувати світ, Сієнно. І, можливо, саме тепер тобі трапився цей шанс.

Сієнна лагідно всміхнулася й відвернулася. Ідучи на самоті до літака, що чекав на неї, жінка роздумувала про все, що трапилося... про все, що ще може трапитися... і про всі можливі варіанти майбутнього.

«Пам’ятай сьогоднішню ніч, – повторила Сієнна сама собі, – бо вона є початком вічності».

Піднімаючись на борт літака, Сієнна молила Бога, щоб Данте мав слушність.

Розділ 104

Бліде надвечірнє сонце низько схилилося над п’яца дель Дуомо, віддзеркалювалося від білих кахлів дзвіниці Джотто і кидало довгі тіні на пишний флорентійський собор Санта-Марія дель Фіоре.

Служба за упокій Іґнаціо Бусоні щойно почалася, і Ро– берт Ленґдон, який прослизнув до собору і знайшов вільне місце на лаві, відчув задоволення від того, що Іґнаціо відспівуватимуть саме тут, у старовинній базиліці, яку він доглядав так багато років.

Попри яскравий фасад, флорентійський собор мав простий, скромний і навіть аскетичний інтер’єр. Проте сьогодні це аскетичне святилище було сповнене майже святковою атмосферою. З усієї Італії до собору з’їхалися державні службовці, друзі та колеги зі світу мистецтва, щоб віддати шану жвавому, схожому на велетенську гору чоловікові, якого вони любовно звали Дуоміно.

У пресі повідомлялося, що Бусоні помер, роблячи те, що любив найбільше, – гуляючи пізно увечері довкола собору.

Тональність заупокійної служби була навдивовижу оптимістичною, з гумористичними ремарками гостей і членів родини, а один колега зауважив, що любов Бусоні до мистецтва доби Ренесансу можна порівняти хіба що з його любов’ю до спагеті болоньєзеі карамелі будіно.

Після служби, коли присутні зійшлися докупи й з любов’ю пригадували всілякі історії з життя Іґнаціо, Ленґдон походжав собором, милуючись мистецькими витворами, які Іґнаціо так любив... «Судний день» Базарі під куполом, вітражі Донателло й Гіберті, годинник Уччелло, а також мозаїчні панелі, які прикрашали підлогу, хоча їх часто не помічали відвідувачі.

У якусь мить Ленґдон опинився перед знайомим обличчям – обличчям Данте Аліґ’єрі. Зображений на легендарній фресці Мікеліно, великий поет стояв перед горою Чистилище і тримав у піднятій руці, наче скромний дар, свій шедевр – «Божественну комедію».

Ленґдон не міг не подумати: а що сказав би Данте, якби дізнався про вплив, який його епічна поема справила на світ через багато сторіч, у майбутньому, яке навіть сам флорентійський поет ніколи не зміг би собі уявити?

«Він знайшов вічне життя, – подумав Ленґдон, пригадавши точку зору на славу одного давньогрецького філософа. – Ти живий, допоки звучить твоє ім’я».

Коли Ленґдон перетнув п’яца Санта-Елізабетта й повернувся до елегантного флорентійського готелю «Брунеллес– кі», був уже ранок. Нагорі, у своєму номері, він із полегшенням зітхнув, побачивши великий пакунок.

«Нарешті прийшла посилка. Та, про яку я прохав Сінскі».

Ленґдон похапцем розрізав стрічку, якою був обмотаний ящик, і, видобувши з нього безцінний вміст, із полегшенням побачив, що його ретельно запакували й обклали по– вітряно-бульбашковою плівкою.

Утім, на свій подив у ящику професор виявив декотрі інші предмети. Схоже, Елізабет Сінскі скористалася своїм чималеньким впливом, щоб віднайти й надіслати навіть більше, аніж він просив. У ящику лежав одяг Ленґдона: сорочка на ґудзиках, брюки хакі та потертий твідовий піджак, і все це було ретельно вичищено й випрасувано. Там були навіть його туфлі-мокасини, начищені до блиску. У ящику він не без задоволення знайшов свій гаманець.

А останній предмет, який Ленґдон дістав із посилки, змусив його весело розсміятися. Така реакція частково пояснювалася радістю, що цей предмет повернули... а частково тим, що йому стало якось по-дитячому соромно за те, що так із ним панькається.

«Мій годинник із Міккі-Маусом».

Ленґдон негайно начепив цей колекційний «хронометр» собі на зап’ястя. Дивно, але коли потертий шкіряний ремінець торкнувся його руки, професор відчув себе в безпеці. А на той момент, коли вдягнув власну одіж і просунув ступні у власні мокасини, Роберт Ленґдон нарешті почувався самим собою.

Він вийшов із готелю, несучи свій крихкий і ніжний пакунок у великому фірмовому пакеті готелю «Брунеллескі», який запозичив у консьєржки. Вечір був незвичнотеплим, і ця обставина ще більше посилювала незвичністьі навіть певну казковість його подорожі, коли він ішов по віа дей Кальцайолі до вежі Палацо Веккіо.

Ленґдон відмітився в кімнатці охорони, де його ім’я значилося в списку відвідувачів Марти Альварес. Його направили до Залу п’ятисот, де й досі вирував натовп туристів.

Ленґдон прибув саме вчасно, сподіваючись, що Марта зустріне його на вході, але її ніде не було видно.

Він змахнув рукою, зупиняючи гіда, який проходив повз нього.

– Scusi! – гукнув Ленґдон. – Dove passo trovare Marta Alvarez? (Де можна знайти Марту Альварес?)

Гід відповів йому з широкою усмішкою:

– Синьйора Альварес? Її не тут! Її народити дитину! Ка– таліна! Molto bella! (Така гарненька!)

Ленґдон був задоволений, що в Марти все гаразд.

– Ahh... che bello, – сказав він. – Stupendo! (Неймовірно!)

«Що ж мені робити з цим пакунком?» – подумав Ленґдон, коли гід квапливо пішов далі.

Професор швидко прийняв рішення: перетнув Зал п’ятисот, пройшов під фрескою Вазарі і попрямував до музею палацу, намагаючись не траплятися на очі охоронцям.

І ось він знову у вузькому андито.У коридорі, відгородженому стовпчиками з ланцюжком і табличкою «CHIUSO» (Зачинено), світло не горіло.

Ленґдон крадькома озирнувся, переступив через огорожу й увійшов до темного коридору. Засунувши руку до пакета, він обережно витяг крихкий пакунок і зняв із нього повітряно-бульбашкову плівку.

Коли обгортку було знято, на Ленґдона знову витріщилася посмертна маска Данте. Крихкий гіпсовий експонат і досі був у пакеті із застібкою, який, на прохання Ленґдона, забрали з комірки камери схову на залізничному вокзалі у Венеції. Схоже, маска була в бездоганному стані, але за невеличким винятком – поема, елегантно написана спіраллю на зворотному боці, зникла.

Ленґдон поглянув на антикварну експонатну шафку. «Посмертна маска Данте експонується обличчям догори... усе одно ніхто не помітить».

Він потихеньку відчинив шафку, потім вкрай обережно причепив маску на гачок в експонатній шафці. І вона сіла на місце, вмостившись на звичну їй підкладку з червоної тканини.

Ленґдон зачинив шафку й трохи постояв, вдивляючись у бліде обличчя Данте, схоже в темному коридорі на обличчя примари. «Нарешті вона вдома».

Перш ніж вийти з приміщення, Ленґдон тихцем прибрав із проходу стовпчики з ланцюгом і табличкою. Проходячи галереєю, він зупинився поговорити з молодою жінкою-гідом.

– Синьйорино, – сказав Ленґдон. – Треба увімкнути світло над посмертною маскою Данте. Бо в темряві її видно дуже погано.

– Вибачте, – відповіла молода жінка, – але ту експозицію зачинено. Посмертної маски Данте там більше немає.

– Ти ба, – сказав Ленґдон з удаваним подивом. – А я щойно роздивлявся її.

На обличчі жінки відбилося сум’яття.

Коли вона кинулася до андито,Ленґдон тихенько вислизнув із музею.

ЕПІЛОГ

На висоті тридцять чотири тисячі футів над обширом Біскайської затоки нічний рейс «Аліталії» до Бостона прямував на захід крізь безкраю зоряну ніч.

На борту авіалайнера сидів Роберт Ленґдон, заглибившись у читання «Божественної комедії» у м’якій обкладинці. Ритмічне римування поеми й тихе гудіння двигунів літака заколисали Ленґдона майже до гіпнотичного стану. Здавалося, слова Данте злітали зі сторінок і відлунювали у його душі, наче написані саме для нього й саме для цієї миті.

Ленґдон іще раз переконався, що в поемі Данте йшлося не стільки про страхіття пекла, скільки про здатність могутнього людського духу здолати всі перешкоди, хоч якими б приголомшливо-жахливими вони не здавалися.

За вікном уже зійшов повний місяць; сліпуче яскравий, він затьмарив собою решту небесних тіл. Вдивляючись у безкраїй простір, Ленґдон поринув у думки про те, що сталося за останні кілька днів.

«Найбільш моторошні місця в пеклі приберігаються для тих, хто залишається байдужим у час моральної кризи. – Іще ніколи Ленґдон не відчував сенсу цих слів так виразно. – У годину небезпеки немає гріха більшого за бездіяльність».

Ленґдон знав, що він сам, як і мільйони інших, винуватий у цьому гріху. Щодо світових проблем, то заперечення й втеча в себе перетворилися на пошесть, яка охопила весь світ. І професор дав собі обіцянку ніколи про це не забувати.

Літак прямував на захід, а Ленґдон думав про двох хоробрих жінок, які, сміливо дивлячись у майбутнє, відстоювали в Женеві свої погляди на складнощі сучасного світу, який так сильно змінився за останні дні.

За вікном на обрії показалася купа хмар; повільно пливучи небом, вони врешті-решт заступили місяць, затьмаривши його яскраве сяйво.

Роберт Ленґдон відкинувся в кріслі й відчув бажання поспати.

Вимкнувши над головою лампочку, він поглянув на небеса. Там, за ілюмінатором, у темряві, яка нещодавно опустилася, світ уже змінився. І небо перетворилося на гобелен із вишитими на ньому зірками.