Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 32 страниц)

І на цьому повідомлення скінчилося.

Серце Ленґдона закалатало. Він збагнув, що тільки-но почув останні слова померлого чоловіка. Через те, що ці слова призначалися йому, не легшало. «Парадіз, двадцять п’ять? Для мене брама відчинена?» Ленґдон замислився. Яку браму мав на увазі Іґнаціо? Єдиним зі сказаного, що мало чіткий сенс і не підлягало сумніву, було те, що Дуоміно вдалося надійно сховати маску.

На лінії знову з’явилася Еудженія.

– Професоре, ви це розуміти?

– Так, дещо.

– Може, вам чимось допомогти? Щось зробити?

Ленґдон надовго замислився над пропозицією.

– Зробіть так, щоби цього повідомлення більше ніхто не почув.

– Навіть поліція? Бо до мене невдовзі прийде детектив, щоби взяти свідчення.

Ленґдон заціпенів. І поглянув на охоронця, який тримав його під прицілом пістолета. Професор швидко відвернувся до вікна, стишив голос і похапцем прошепотів:

– Еудженіє, це може здатися вам дивним, але заради самого Іґнаціо я хочу, щоби ви стерли те повідомлення й не казали поліції, що зі мною розмовляли. Вам зрозуміло? Ситуація дуже складна і...

Ленґдон відчув, як йому в бік встромився ствол пістолета, рвучко обернувся й побачив, що охоронець, який стояв за кілька дюймів позаду, простягнув вільну руку :іа телефоном.

На лінії запала тривала тиша, а потім Еудженія нарешті сказала:

– Пане Ленґдон, мій шеф довіряв вам... і я теж вам довірюся.

І вона перервала зв’язок.

Ленґдон віддав телефон охоронцеві.

– Іґнаціо Бусоні мертвий, – сказав він, звертаючись до Сієнни. – Він помер від серцевого нападу вчора вночі після того, як пішов із музею. – Ленґдон трохи помовчав. – Маска в надійному місці. Іґнаціо її сховав перед смертю. І, здається, залишив мені підказку стосовно того, де її шукати.

«Парадіз, двадцять п’ять», – подумки додав він.

В очах Сієнни на мить спалахнула надія, але коли Ленґдон обернувся до Марти, її надія швидко змінилася на скептицизм.

– Марто, – мовив Ленґдон. – Я зможу повернути вам маску Данте, але для цього вам доведеться нас відпустити. Негайно.

Марта гучно розсміялася.

– Нічого такого я не зроблю! Це ж ви її викрали! Та й поліція вже прибула...

– Сеньйоро Альварес, – гучно перервала її Сієнна. – Мі dispiace, та non le abbiamo detto la verita.

Ленґдон вухам своїм не повірив. «Що вона верзе?! – Він (розумів її слова: “Вибачте, але ми повелися з вами нечесно”».

Марта була не менш здивована цією фразою, хоча значною мірою через те, що Сієнна раптом заговорила з нею швидкою й бездоганною італійською, та ще й без найменшого акценту.

– Innanzitutto, non sono la sorella di Robert Langdon (По-перше, я не сестра Роберта Ленґдона), – винувато заявила Сієнна.

розділ44

Марта Альварес позадкувала на хитких ногах, а потім склала на грудях руки й прискіпливо поглянула на молоду жінку, яка стояла перед нею.

– Мі dispiace, – продовжила Сієнна, і досі промовляючи швидкою й бездоганною італійською. – Le abbiamo mentito su molte cose. (Ми сказали вам багато неправди.)

Охоронець був ошелешений не менше за Марту, але пістолет не сховав.

Говорячи італійською, Сієнна швидко розповіла Марті, що вона працювала у флорентійському шпиталі, куди вчора вночі з’явився Ленґдон із вогнепальною раною голови. Вона пояснила також, що Ленґдон не пам’ятав анічогісінько з того, що трапилося з ним минулої ночі, тому професор не менше за Марту здивований тим, що побачив на відео, записаному камерою стеження.

– Покажи їм свою рану, – сказала Сієнна Ленґдону.

Коли Марта побачила шви під скуйовдженим волоссям

професора, вона мовчки сіла на підвіконня й на кілька секунд затулила обличчя руками.

Упродовж останніх десяти хвилин Марта дізналася не лише про те, що під час її чергування було викрадено посмертну маску Данте Аліґ’єрі, а й про те, що крадіями виявилися шанований американський професор і її флорентійський колега, якому вона повністю довіряла і який згодом помер. Більше того, молода жінка Сієнна Брукс, яку Марта вважала недалекою й малоосвіченою сестрою Роберта Ленґдона, насправді виявилася лікарем, що зізналася в брехні... та ще й зробила це швидкою й бездоганною італійською.

– Марто, – мовив Ленґдон низьким голосом, у якому івучали нотки розуміння. – Знаю, у це, можливо, важко повірити, але я справді абсолютно нічого не пам’ятаю з того, що трапилося вчора вночі. І гадки не маю, навіщо ми і Іґнаціо взяли ту маску.

Марта побачила по його очах, що він каже правду.

– Я поверну вам маску, – сказав Ленґдон. – Повірте мо– сму слову. Але я не зможу цього зробити, якщо ви нас не відпустите. Ситуація вкрай складна. І ви маєте нас відпустити, негайно.

Попри бажання повернути музею безцінну маску, Марта не збиралася нікого відпускати.

«Чому ж поліції й досі немає? – Вона поглянула на поліцейське авто, що стояло на п’яца дела Синьйорія. їй здалося дивним, що працівники поліції й досі не піднялися до музею. До того ж Марта раптом почула вдалині якесь дивне дзижчання, схоже на звук механічної пилки. Воно ставало дедалі гучнішим. – Що це таке?»

Тон Ленґдона зробився тепер благальним.

– Марто, ви ж знаєте Іґнаціо. Він би ніколи не забрав маску, не маючи вагомих підстав. Тут усе не так просто. Власник маски, Бертран Цобріст, був людиною вкрай суперечливою. Ми підозрюємо, що він міг мати стосунок до вкрай небезпечних і жахливих речей. Я не маю часу все пояснювати, але я благаю вас повірити нам.

Але Марта тільки мовчала й витріщалася на нього. Для неї це звучало абсурдно й безглуздо.

– Пані Альварес, – мовила Сієнна, обпаливши Марту крижаним поглядом. – Якщо вам не байдуже власне майбутнє й майбутнє вашої дитини, то ви маєте нас відпустити. І негайно.

Марта інстинктивно затулила руками живіт, аж ніяк не щаслива від того, що щойно почула погано приховану погрозу її ненародженому дитяті.

Верескливе дзижчання надворі посилювалося, і коли Марта визирнула у вікно, то їй не вдалося побачити, звідки йшов шум, але вона побачила дещо інше.

Охоронець також це побачив, і очі його розширилися.

Унизу, на п’яца дела Синьйорія, натовп розступився, даючи дорогу кавалькаді поліцейських авто, що завивали сиренами, а попереду їхали два чорні мікроавтобуси. Мікроавтобуси різко загальмували біля парадного входу. Із них притьмом повискакували військові з великими автоматичними гвинтівками й притьомом кинулися всередину палацу.

На Марту накотився страх. «Хто вони в біса такі?»

Охоронець, здавалося, був стривожений не менше за неї.

Тонке дзижчання раптом стало пронизливим, і Марта перелякано відсахнулася, побачивши, як прямо перед вікном вигулькнув маленький гелікоптер.

Апарат завис у повітрі на відстані десяти ярдів, немов придивлявся до тих, хто був у приміщенні. У передній частині маленького літального апарата, не більше за ярд завдовжки, був умонтований довгий чорний циліндр. Він націлювався прямо на них.

– Sta per sparare! (От-от стрільне!) – скрикнула Сієнна. – Tutti a terra! (Усім униз!)

Вона впала навколішки біля підвіконня, і Марта, холонучи з переляку, зробила те саме. Охоронець також упав на підлогу, інстинктивно націливши пістолет на апарат.

Зі своєї скоцюрбленої пози Марта примудрилася побачити, що Ленґдон і досі стоїть, здивовано витріщившись на Сієнну, не вірячи в те, що від безпілотної машинки виходить якась загроза. Сієнна була внизу лише кілька секунд, а потім скочила на ноги, схопила Ленґдона за зап’ястя й потягнула його в коридор. За кілька секунд вони вже мчали до парадного входу будівлі.

Охоронець крутнувся на колінах і зігнувся, наче снайпер, готуючись до стрільби. Він націлив пістолет на двох утіка– чів, що стрімко віддалялися.

– Non spari! (Не стріляй!) – наказала йому Марта. – Non possono scappare! (Вони однаково не зможуть утекти!)

Ленґдон і Сієнна зникли за рогом, і Марта збагнула, що за кілька секунд вони наштовхнуться на поліцію, яка рухатиметься назустріч.

* Швидше! – підганяла Сієнна, кинувшись із Ленґдоном назад тим самим шляхом, яким вони потрапили до музею. Нона сподівалася встигнути добігти до головного виходу і не наштовхнутися на поліцію, але тепер побачила, що шанси на це дорівнюють нулю.

Вочевидь, Ленґдона терзали ті самі сумніви. Нічого не кажучи, він загальмував на широкому перехресті двох коридорів.

– Цим шляхом ми не виберемось.

– Уперед! – заклично махнула йому рукою Сієнна. – Роберте, ми не можемо просто стояти і нічого не робити!

Ленґдон завагався і спрямував уважний погляд ліворуч, на короткий коридор, який начебто завершувався невеличкою тьмяно освітленою кімнатою. Стіни кімнати були завішані старовинними мапами, а по центру стояв великий залізний глобус. Ленґдон поглянув на цю залізну конструкцію й слабко кивнув... а потім закивав значно енергійніше.

– Сюди, – гукнув Ленґдон, кидаючись до залізного глобуса.

– Роберте! – скрикнула Сієнна, але побігла слідком, хоча й інстинктивно відчувала, що цього не слід робити. Бо той коридор вів углиб музею, а не до виходу. – Роберте! – захекано повторила вона, нарешті наздогнавши його. – Куди ти нас ведеш?

– Через Вірменію, – відповів Ленґдон.

– Що?!

– Вірменія, – повторив Ленґдон, уперто спрямувавши погляд уперед. – Довірся мені.

***

А на нижньому поверсі в натовпі переляканих туристів на балконі Залу п’ятисот Ваєнта низько нагнула голову, коли спецпідрозділ під орудою Брюдера прогупотів чоботами повз неї, біжучи до музею. Унизу гучно заляскали двері – то поліція перекривала виходи, блокуючи будівлю.

Якщо Ленґдон і справді був тут, то він потрапив у пастку.

На жаль, Ваєнта також опинилася в пастці.

розділ45

Зал географічних мап із дубовими панелями в теплих тонах і кесонною стелею відрізняється від інтер’єру Палацо Веккіо з гіпсу й каменю, як небо від землі. Спроектоване як роздягальня, це величне приміщення містило десятки комірчин та шаф, колись використовуваних для зберігання предметів одягу великого герцога. Нині ж стіни цієї кімнати прикрашали мапи: п’ятдесят три мініатюри, намальовані вручну на шкірі, що відображали світ, яким він уявлявся в тисяча п’ятсот п’ятдесятих роках.

А домінував над цією приголомшливою колекцією мап масивний глобус, що стояв у центрі кімнати. Відома під назвою Марра Mundi, ця куля діаметром шість футів була найбільшим обертальним глобусом своєї доби, який можна було змусити обертатися легеньким поштовхом пальця. Тепер глобус скоріше слугував кінцевою точкою маршруту для туристів, які, побувавши в усіх залах та галереях, доходили до глухого кута і, обігнувши глобус, поверталися до виходу тим самим маршрутом.

Утомлено хекаючи, Ленґдон і Сієнна вбігли до Залу мап.

Перед ними велично забовваніла Марра Mundi, та Ленґдон навіть не глянув на неї, зосередивши натомість усю увагу па дальніх стінах кімнати.

– Нам треба знайти Вірменію! – сказав він. – Many Вірменії!

Ошелешена таким проханням, Сієнна поспішила до праної стіни кімнати, видивляючись на ній мапу Вірменії.

Ленґдон негайно розпочав пошук із лівого боку, ідучи по периметру стіни.

Аравія, Іспанія, Греція...

Кожна країна зображалася напрочуд детально, зважаючи на те, що ці мапи були зроблені понад п’ятсот років тому, у часи, коли більша частина світу ще не була ані відкрита, ані нанесена на мапи.

«Де ж тут Вірменія?»

Порівняно із зазвичай чіткими та яскравими ейдетични– ми спогадами, його «приватний тур потаємними ходами» тутешніх галерей, здійснений кілька років тому, пригадувався Ленґдону вельми туманно, не в останню чергу через два фужери «Кайя Небйоло», які він пропустив під час обіду перед оглядом. Цілком доречно слово «nebbiolo» означало невеличкий туман. Та навіть попри це Ленґдон чітко пам’ятав, що одна мапа в цій кімнаті – мапа Вірменії – мала унікальну властивість.

«Я знаю – вона тут», – подумав Ленґдон, вдивляючись у, здавалося б, нескінченну низку мап на стіні.

– Вірменія! – вигукнула Сієнна. – Ось вона!

Ленґдон крутнувся на п’ятах і кинувся до Сієнни, яка

стояла в дальньому правому кутку кімнати. Коли він підбіг туди, жінка показала йому мапу Вірменії з виразом на облич – чі, який промовляв: «Ну, знайшли ми мапу Вірменії, то й що?»

Ленґдон знав, що не має часу для пояснень. Натомість він

просто простягнув руку, вхопив мапу за її масивну дерев’яну раму й смикнув до себе. Уся мапа, обернувшись на завісах, відсунулася в кімнату разом із великою секцією стіни, і за нею показався потаємний прохід.

– Що ж, у такому разі я не проти, – мовила Сієнна, приємно приголомшена. – Рушаймо до Вірменії.

Не вагаючись ані секунди, вона безстрашно увібралася до отвору, за яким зяяла напівтемрява. Ленґдон заскочив слідком за жінкою й зачинив за собою стіну.

Попри туманні спогади про «приватний тур», цей потаємний хід Ленґдон пам’ятав добре. Фактично вони із Сієн– ною проникли, немов крізь дзеркало, до Невидимого палацу – потаємного світу, який існував застінами Палацо Веккіо; то було таємниче царство, до якого мали доступ лише тодішній великий герцог та наближені особи.

Ленґдон постояв кілька секунд на вході, обдивляючись їхнє нове довкілля: кам’яний коридор, лише слабке природне світло, що просочувалося крізь кілька вітражних вікон. Через приблизно п’ятдесят ярдів цей таємний хід спускався до дерев’яних дверей.

Тепер він повернув ліворуч, де прохід до вузьких сходів перекривав провислий ланцюг. Табличка над сходами попереджала: «USCITA VIETATA».

Ленґдон рушив до сходів.

– Ні! – застерегла його Сієнна. – Там написано, що проходу немає.

– Дякую, – саркастично посміхнувся Ленґдон. – Я вмію читати італійською.

Він відчепив ланцюг із гачка, відніс його назад до потаємних дверей і швидко заблокував ним обертальну стіну: начепив ланцюг на ручку дверей, а потім просунув його крізь якийсь пристрій, щоби двері не можна було потягнути й відчинити ззовні.

– Приголомшливо, – ніяково мовила Сієнна. – Я б сама ні за що не докумекала.

– Це не затримає їх надовго, але нам і не треба багато часу. Іди за мною.

***

Коли мапу Вірменії нарешті було зламано, агент Брюдер та його підлеглі кинулися навздогін вузьким коридором, що ні в до дерев’яних дверей на протилежному кінці. Проломившись крізь ті двері, Брюдер відчув, як його вдарив сильний порив холодного повітря – і його на мить засліпило яскраве сонце.

Він опинився на зовнішньому містковому переході, який ти гнувся дахом палацу. Брюдер простежив очима перехід і иобачив, що на відстані п’ятдесяти ярдів він закінчується дверима, що знову ведуть усередину будівлі.

Брюдер зиркнув ліворуч від переходу, де горою здіймався арковий дах Залу п’ятисот. Тоді повернувся праворуч, де прохід межував із крутим схилом, який переходив у глибоку світлову шахту. Миттєва смерть.

Він зосереджено глянув уперед.

– Сюди!

Брюдер та його люди кинулися переходом до протилеж– пих дверей, а тим часом безпілотник кружляв угорі, мов хижий птах.

Зламавши двері на протилежному боці, Брюдер та його підлеглі, ковзнувши поверхнею даху, різко загальмували, мало не налетівши один на одного.

Вони опинилися в крихітній кам’яній камері, яка не мала іншого виходу, окрім тих дверей, крізь які вони щойно увійшли. Під стіною стояв дерев’яний стіл. А нагорі гротескні фігури, зображені на стелі кімнатки, здавалося, дивилися на них із глузливим презирством.

То був глухий кут.

Один із вояків Брюдера підійшов до стіни і швидко проглянув інформаційну табличку, яка на ній висіла.

– Стривайте, – сказав він. – У табличці йдеться, що десь тут має бути якась finestra... мабуть, щось на кшталт потаємного вікна.

Брюдер озирнувся довкола, але потаємного вікна не побачив. Підійшовши широким кроком до таблички, він прочитав її сам.

Вочевидь, це приміщення колись слугувало приватним кабінетом герцогині Б’янки Капелло й мало потаємне вікно – una finestra segrata, – крізь яке вона потайки спостерігала за своїм чоловіком, коли той виголошував промови в Залі п’ятисот.

Брюдер знову окинув пильним оком кімнатку – і помітив невеликий заґратований отвір, хитромудро схований у боковій стіні. «Невже вони втекли крізь нього?»

Він підійшов до отвору й обдивився його. Отвір виявився надто вузьким, щоби крізь нього спромігся протиснутися чоловік із габаритами Ленґдона. Притиснувшись обличчям до ґрат, Брюдер подивився у віконце – і остаточно переконався, що через нього не зміг би втекти ніхто: по той бік була крута прірва декілька поверхів завглибшки – аж до підлоги Залу п’ятисот.

«Куди вони в чорта поділися?» Коли Брюдер повернувся до крихітної кам’яної камери, він відчув усе те роздратування, що накопичилося в ньому протягом дня. В один із тих рідкісних моментів, коли він втрачав контроль над своїми емоціями, агент Брюдер відкинув назад голову й заревів од люті, мов скажений бик.

У тісному просторі кімнатки його голос прозвучав оглушливо, мов ревіння сирени.

Далеко внизу, у Залі п’ятисот, туристи й поліцейські різко обернулися й поглянули вгору, на заґратований отвір високо в стіні. Судячи зі звуку, колишній потаємний кабінет герцогині тепер використовувався як клітка для якогось дикого звіра.

***

Сієнна Брукс і Роберт Ленґдон стояли в цілковитій темряві.

Кілька хвилин тому Сієнна бачила, як Ленґдон кмітливо скористався ланцюгом, щоби заблокувати обертальну стіну з мапою Вірменії, а потім повернувся й підбіг до неї.

Однак, на її превеликий подив, Ленґдон, замість рушити коридором, піднявся сходами, позначеними написом «US– СІТА VIETATA».

– Роберте! – знічено прошепотіла вона. – Там же написано «Ходу немає!» До того ж мені здалося, що ми збиралися спускатися!

– А ми й спустимося, – відказав Ленґдон, зиркнувши через плече. – Але інколи, щоби спуститися, треба піднятися. – І він підбадьорливо підморгнув. – Пам’ятаєш про пуп сатани?

«Про що він говорить?» – подумала спантеличена Сієнна, рушаючи пристрибом за професором.

– Ти коли-небудь читала «Пекло»? – спитав Ленґдон.

– Так... але мені тоді було, здається, сім років.

Але наступної миті в неї в голові розвиднілося.

– А, пуп сатани! – вигукнула вона. – Тепер пригадала.

Сієнна швидко збагнула, що Ленґдон мав на увазі фінал

Даптового «Пекла». У завершальних піснях Данте, щоби уникнути пекла, довелося спуститися до волохатого черепа велетенського сатани, а коли він добрався до пупа сата– ни – здогадного центру Землі, – то земне тяжіння раптом різко змінило свій вектор, і Данте, аби спускатися далі до чистилища, був змушений видиратися догори.

Сієнна погано пам’ятала цей твір, але добре пам’ятала своє розчарування абсурдною поведінкою земного тяжіння в центрі Землі. Очевидно, геній Данте не передбачав гли– боких знань процесу взаємодії векторів сили.

Вони добралися до верхньої точки сходів, і Ленґдон відчинив єдині двері, які вони там побачили. На дверях ви– днівся напис: «SALA DEI MODELLI DI ARCHITETTURA».

Ленґдон поквапив її всередину, а потім зачинив за собою двері й замкнув їх.

Кімнатка була маленькою та простою й містила кілька експонатних шаф із дерев’яними моделями архітектурних проектів Базарі для інтер’єру палацу. Та Сієнна тих моделей майже не помітила. Однак вона помітила, що ця кімната не мала ані дверей, ані вікон. Виявилося, що в ній не було жодноговиходу.

– У середині чотирнадцятого сторіччя, – прошепотів Ленґдон, – герцог афінський зацарював у цьому палаці і збудував собі потаємний рятівний хід на той випадок, якщо на нього нападуть. Ці сходи називаються Сходами герцога афінського й спускаються до маленької рятівної ляди у провулку. Якщо ми зможемо туди добратися, то ніхто не помітить, що ми покинули палац. – Він показав на одну з моделей. – Ось подивися. Бачиш отам, на боці?

«Він що, привів мене сюди моделі показувати?»

Сієнна знервовано поглянула на мініатюру й помітила потаємні сходи, що вели з горішньої частини палацу аж до першого поверху, уміло сховані між внутрішньою та зовнішньою стінами будівлі.

– Я бачу сходи, Роберте, – роздратовано мовила Сієнна, – але вони розташовані на зовсім іншому боці споруди! Нам ніколи не вдасться добратися до них!

– Якщо повіримо в успіх, то доберемося, – запевнив її Ленґдон і криво посміхнувся.

Несподіваний тріск, що долетів знизу, засвідчив, що мапу Вірменії щойно виламали. Вони заклякли непорушно, прислухаючись, як вояки загупали коридором – ніхто з людей Брюдера й близько не здогадався, що їхня здобич піднялася вгору... та ще й знехтувавши знаком «Ходу немає».

Коли звуки внизу стихли, Ленґдон, оминаючи моделі, упевнено рушив через кімнату до предмета під дальньою стіною, схожого на великий буфет, квадратного, зі сторонами завдовжки один ярд, розташованого на висоті трьох футів від долівки. Не вагаючись, Ленґдон схопився за ручку і, потягнувши на себе двері, розчинив їх.

Сієнна здивовано відсахнулася.

Приміщення, до якого відчинився прохід, скидалося на печеристу порожнину... немов буфетні двері виявилися порталом до іншого світу. За тим порталом була лише темрява.

– Іди за мною, – сказав Ленґдон.

Він узяв ліхтарик, що висів на стіні біля входу. А потім із дивовижними силою та легкістю професор ступив крок у отвір і зник у темній норі.

РОЗДІЛ46

La soffitta (горище)», – подумав Ленґдон. Найдиво– вижніше горище у світі. Повітря в порожнині відго– иило старизною та цвіллю, наче багатовіковий гіпсовий пил став таким дрібним і легким, що вже не міг осісти донизу й натомість висів у повітрі. Широченне горище скрипіло й стогнало, і Ленґдону здавалося, наче він опинився в утробі якогось живого звіра.

Ступивши на тверде підґрунтя – дебелий кроквяний брус, нін увімкнув ліхтарик, і промінь світла пронизав темряву.

Перед ними лежав, здавалося, безкінечний тунель, перегнутий дерев’яним павутинням трикутників та прямокутників, утвореним перехрещенням стовпів, брусів, дротів та інших конструктивних елементів, що складали невидимий скелет Залу п’ятисот.

Саме це величезне горище оглядав Ленґдон кілька років тому під час приватної екскурсії таємними ходами, пам’ять про яку була затуманена двома фужерами вина. У стіні кімнати з архітектурними моделями було прорізане схоже на буфет вікно, у яке відвідувачі, оглядаючи масштабовані моделі, могли, присвітивши ліхтариком, порівняти їх із реальними конструкціями.

Тепер, коли Ленґдон опинився на самому горищі, він страшенно здивувався, наскільки архітектура крокв палацу нагадувала аналогічну архітектуру старовинного сараю в Новій Англії: то була традиційна конструкція з вертикальних стовпів та підпорок, з’єднаних способом «стріла Юпітера».

Сієнна також пробралася в отвір і стала, тримаючи рівновагу, на брус поруч із Ленґдоном. Вона мала розгублений вигляд, наче втратила орієнтацію в просторі. Ленґдон поводив променем ліхтарика туди-сюди, щоби продемонструвати їй незвичайний ландшафт.

Дивитися з цього кінця вздовж всього горища було все одно, що вдивлятися крізь довгу шерегу рівнобедрених трикутників, які втискалися один в одного щільніше, що далі від спостерігача перебували, а в якійсь віддаленій точці зливалися й зникали зовсім. Дощатої долівки під ногами в Сієнни та Ленґдона не було, і незакриті горизонтальні підпор– ки скидалися на низку залізничних шпал.

Ленґдон показав прямо перед собою на довгий тунель і приглушеним голосом сказав:

– Це горище прямісінько над Залом п’ятисот. Якщо ми зможемо перебратися на протилежний бік, то я знаю, як дістатися Сходів герцога афінського.

Сієнна кинула скептичний погляд на лабіринт брусів і підпорок, що простягнувся перед ними. Єдиним способом пересування, який спадав на думку, було стрибати з підпор– ки на підпорку, як дітлахи стрибають зі шпали на шпалу на залізничній колії. Підпорки були великі, кожна складалася з численних брусків, скріплених залізними скобами в один дебелий сніп – доволі широкий, щоби на ньому можна було встояти, не втративши рівноваги. Однак проблема полягала в тім, що відстань між підпорками була надто великою, аби її можна було долати так, щоби не наражатися на небезпеку.

– Як же я перестрибну з одної підпорки на другу? – прошепотіла Сієнна. – Я не зможу.

Ленґдон також засумнівався, а падіння означало неминучу смерть. Він спрямував промінь ліхтарика на ділянку поміж підпорками.

За вісім футів під ними, причеплений на залізних штирях, висів запорошений горизонтальний покров – щось на кшталт підлоги, – який простягався на стільки, скільки сягало око. Ленґдон знав, що, попри свою позірну міцність, ця «11 ідлога» складалася головним чином із напнутої тканини, по– к ритої багаторічним пилом. То був зворотний бік підвісної стелі Залу п’ятисот: величезний обшир дерев’яних кесонів, котрі обрамляли тридцять дев’ять полотен Базарі, установлених горизонтально конфігурацією «стьобана ковдра».

Сієнна показала на запилену «підлогу», що простяглася під ними.

– А може, спустимося й підемо отією поверхнею?

«Можна – якщо є бажання провалитися крізь одне з полотен Базарі й гепнутися в Зал п’ятисот».

– Узагалі-то, є кращий вихід, – спокійно сказав Ленґдон, щоби не налякати Сієнну. І рушив підпоркою до центрального «хребта» горища.

Під час свого попереднього візиту, окрім вивчення горища крізь оглядове вікно у кімнаті моделей, Ленґдон дослідив його, пересуваючись пішки, коли увійшов сюди крізь двері з протилежного боку горища. Якщо його не зраджувала пам’ять, затуманена в той день вином, уздовж центрального «хребта» горища був міцний дощатий поміст, я ким туристи мали змогу дістатися до великого оглядового майданчика в центрі цього замкненого простору.

Одначе коли Ленґдон добрався до центру підпорки, він виявив поміст, який аж ніяк не нагадував той, який запам’ятав під час тодішнього «турне».

«Скільки ж вина я випив того дня?»

Замість міцної конструкції, здатної витримати велику кількість туристів, професор побачив мішанину ріденьких дощок, покладених перпендикулярно через бруси, – такий собі примітивний поміст, більше схожий на канат через провалля, а не на місток.

Скоріш за все, отой міцний поміст для туристів, що починався з протилежного боку, доходив лише до центрального оглядового майданчика. А звідти туристи, певно, поверталися тим самим маршрутом. Цей імпровізований хиткий поміст, який бачили перед собою Сієнна та Ленґдон, призначався, вочевидь, для технічних працівників, що обслуговувати решту горища.

– Наче йти тоненькою планкою, – сказав Ленґдон, із сумнівом поглянувши на вузенькі дошки.

Сієнна знизала плечима, і бровою не повівши.

– Не гірше, ніж у Венеції в повеневий сезон.

Ленґдон збагнув, що вона мала рацію. Під час його останньої дослідницької подорожі до Венеції п’яца Сан-Марко опинилася на один фут під водою, і від готелю «Даніелі» до базиліки він ходив дерев’яними дошками, покладеними на шлакобетонні блоки та перевернуті відра. Звісно, перспектива намочити мокасини була нічим порівняно з можливістю провалитися крізь один із шедеврів Ренесансу і вбитися, впавши на долівку Залу п’ятисот.

Викинувши цю думку з голови, Ленґдон став на вузьку дошку, сподіваючись, що удавана впевненість, з якою він це зробив, допоможе Сієнні позбутися страху, який міг критися в її душі. Однак коли він долав першу дошку, серце його несамовито калатало. Коли ж Ленґдон дійшов до середини, дерево зловісно заскрипіло під його вагою. Не зупиняючись, він поквапився вперед, добрався до протилежного боку й нарешті опинився у відносній безпеці на другій підпорці.

Ленґдон полегшено зітхнув і повернувся присвітити ліхтариком для Сієнни й сказати їй кілька заспокійливих слів. Та її не треба було ані заспокоювати, ані підбадьорювати. Щойно промінь освітив дошку, вона легко рушила з надзвичайною прудкістю. Дошка ледь-ледь прогнулася під її тендітним тілом, і за кілька секунд жінка вже стояла поруч із Ленґдо– ном на другій підпорці.

Збадьорившись, професор обернувся й посвітив на наступ– ний перехід. Сієнна почекала, поки він перебрався на протилежний бік і присвітив ліхтариком, а потім перебралася сама й стала біля нього. У такому незмінному ритмі вони пішли далі – дві фігури, що рухалися одна за одною у світлі єдиного ліхтарика. Знизу крізь тонку стелю чулося квакання поліцейських рацій. Ленґдон дозволив собі злегка всміхнутися. «Ми витаємо над Залом п’ятисот, невагомі та невидимі».

– То як, Роберте, – прошепотіла Сієнна. – Іґнаціо ска– зав тобі, де шукати маску?

– Сказав... але якось зашифровано. – Ленґдон швидко пояснив, що Іґнаціо, вочевидь, не хотів «бовкнути» на авто– відповідач місцезнаходження маски, тому поділився цією інформацією дещо закодовано. – Він згадав про рай, певно, натякаючи на завершальну частину «Божественної комедії». А якщо дослівно, то він сказав: «Парадіз, двадцять п’ять».

Сієнна підняла голову й поглянула на нього.

– Напевне, він мав на увазі двадцять п’яту пісню.

– Згоден, – мовив Ленґдон. Canto,тобто пісня, приблизно дорівнювала розділу, а слово це походило від усної традиції «співати» епічні поеми. «Божественна комедія» містила загалом рівно сто пісень, розділених на три частини.

Пекло – 1– 34.

Чистилище – 1– 33.

Рай – 1—33.

«Рай, двадцять п’ять, – подумав Ленґдон, шкодуючи, що його ейдетична пам’ять не є настільки потужною, щоби втримати увесь текст. – Я навіть приблизно його не пам’ятаю – нам треба знайти примірник тексту».

– Тут іще одне, – продовжив Ленґдон. – Останнім Іґна– ціо сказав мені таке: «Брама для тебе відчинена, але мусиш поспішати». – Він замовк і поглянув на Сієнну. – Напевне, у пісні двадцять п’ять міститься натяк на конкретне місце тут, у Флоренції. Можливо, на якусь будівлю з брамою.

Сієнна нахмурилася.

– Але в цьому місті є, мабуть, десятки брам.

– Так, і саме тому нам треба перечитати пісню двадцять п’ять із частини «Рай». – Він усміхнувся їй і з ноткою надії в голосі спитав: – А ти часом не знаєш усю «Божественну комедію» напам’ять?

Сієнна отетеріло витріщилася на нього.

– Чотирнадцять тисяч рядків архаїчною італійською, які я читала ще малою дитиною? – Вона похитала головою. – Це у вас, професоре, ненормальна пам’ять, а я просто лікар.

Вони пішли далі, і Ленґдону стало прикро, що Сієнна, незважаючи на все те, що їм довелося разом пережити, явно воліла приховувати правду про свій винятковий інтелект. Вона– просто лікар? Ленґдон не втримався й посміхнувся. «Найскромніший лікар у світі», – подумав він, пригадавши газетні вирізки про її надзвичайні здібності, здібності, котрі, на жаль, – хоча й недивно, – не поширювалися на здатність пам’ятати в повному обсязі одну з найдовших в історії епічних поем.

Вони мовчки пішли далі й перетнули ще кілька підпорок. Нарешті Ленґдон побачив, як у темряві попереду обнадійливо вимальовується якийсь силует. Оглядовий майданчикїХиткі й ненадійні дощечки, по яких їм довелося йти, вели прямісінько до значно міцнішої конструкції з перилами. Якщо вони виберуться на цю платформу, то зможуть скористатися міцним помостом і дійти аж до дверей із протилежного боку горища, від яких, наскільки пам’ятав Ленґ– дон, було дуже близько до Сходів герцога афінського.