Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 32 страниц)

– La polizia arrivera tra venti minuti! – сказав Марті охоронець, скінчивши розмову з поліцією.

– Двадцять хвилин?! – гнівно вигукнула вона. – Які двадцять хвилин?! У нас украли безцінний експонат, а ви кажете – двадцять хвилин!

Сторож пояснив, що поліція займається значно важливішою проблемою, тому не може швидко знайти вільного працівника, який взявся б за розслідування пограбування.

– Che cosa potrebbe esserci di рій grave?! (А що може бути серйознішим за такий злочин?!) – розлючено вигукнула Марта.

Ленґдон і Сієнна обмінялися стривоженими поглядами, і Марта відчула, що обидва її гостя спантеличені. «Недив– по, – подумала вона. – Вони просто зайшли поглянути на маску, а тут тобі крадіжка, очевидцями наслідків якої їм довелося стати. Вочевидь, хтось учора вночі проник до галереї й викрав посмертну маску Данте».

Марта знала, що в музеї є багато значно цінніших експонатів, які можна було поцупити, тому дякувала долі, що не сталося гіршого. Одначе це була перша крадіжка в історії музею. «І я навіть не знаю, якою інструкцією маю керуватися!»

Марта раптом знову відчула слабкість у ногах і вхопилася за стовпчик, щоби не впасти.

Обидва приголомшені й спантеличені охоронці детально розповідали жінці про свої дії та події минулої ночі: близько десятої увійшли Марта з Дуоміно та Ленґдоном. Невдовзі вони покинули музей. Сторожі замкнули двері, увімкнули систему сигналізації, і відтоді, наскільки їм відомо, ніхто до галереї не входив і не виходив.

– Цього не може бути! – шпетила їх Марта італійською. – Маска залишалася в шафі, коли ми втрьох пішли з музею минулої ночі, тому, вочевидь, після того в галереї хтось побував!

Охоронці безпорадно скинули руки догори.

– Noi non abbiamo visto nessuno! (Уночі ми тут нікого не бачили!)

Тепер, знаючи, що сюди невдовзі прибуде поліція, Марта рушила до кімнати відеоконтролю настільки швидко, наскільки дозволяла її вагітність. Ленґдон і Сієнна знервовано поквапилися слідком за нею.

«Відео з камер спостереження, – подумала Марта. – На ньому буде добре видно, хто побував тут минулої ночі!»

***

А на відстані трьох кварталів, на містку Понте Веккіо, Ваєнта відступила в затінок, побачивши двох поліцейських із фото Ленґдона в руках, що рухалися крізь натовп, уважно продивляючись прилеглу територію.

Коли працівники поліції наблизилися до Ваєнти, в одного з них озвалася рація – то було рутинне оповіщення всіх, хто на зв’язку. Повідомлення прозвучало італійською мовою, але Ваєнта второпала його сенс: усі, хто перебуває в районі Палацо Веккіо, мають з’явитися до музею палацу, щоби записати свідчення.

Поліцейські майже не зреагували на почуте, а Ваєнта нашорошила вуха.

2  Museo di Palazzo Vecchio?

Минулої ночі те фіаско, яке коштувало Ваєнті кар’єри, сталося на алеї саме біля Палацо Веккіо.

А оповіщення тривало, і рація потріскувала статичним електричним струмом; повідомлення було майже нерозбірливе за винятком двох слів, які чулися дуже чітко: «Данте Лліґ’єрі».

Тіло Ваєнти вмить напружилося. «Данте Аліґ’єрі?» На– вряд чи це випадковість. Вона крутнулася в напрямку Палацо Веккіо й увіп’ялася поглядом у його зубчасту вежу, що бовваніла над дахами сусідніх будинків.

«Що ж трапилося в тому музеї? І коли?»

Ваєнта була оперативником-аналітиком достатньо довго, щоб усвідомити: випадкові збіги обставин трапляються значно рідше, аніж гадає більшість людей. «Музей у Палацо Веккіо... і Данте?» Це неодмінно мало стосунок до Ленґдона.

Ваєнта підозрювала, що Ленґдон обов’язково повернеться до Старого міста. Це було б логічно – саме в Старому місті професор був учора вночі, коли все почало розвалюватися на шматки. І тепер, стоячи на мосту вдень, Ваєнта подумала: «А що, як Ленґдону якимось чином вдалося добратися до Палацо Веккіо і знайти те, що він шукав?» Вона не сумнівалася, що професор потрапив до Старого міста не через Понте Веккіо. Було багато інших містків, однак усі во-

ни розташовувалися так далеко від садів Боболі, що дістатися через них пішки до Старого міста просто неможливо.

Ваєнта помітила, як під містком швидко промайнув чотиримісний човен для академічного веслування. На його корпусі виднівся напис: «SOCIETA CANOTIERI FIRENZE» («ФЛОРЕНТІЙСЬКИЙ ВЕСЛУВАЛЬНИЙ КЛУБ»). Яскра– ві червоно-білі весла човна піднімалися й опускалися бездоганно злагоджено.

«А може, Ленґдон переплив річку на човні?» Це здавалося малоймовірним, але інтуїція підказувала їй, що поліцейське повідомлення стосовно Палацо Веккіо було тією зачіпкою, якою їй слід скористатися.

– Будь ласка, усім вимкнути камери! – гукнула якась жінка англійською, у якій чувся сильний акцент.

Ваєнта обернулася й побачила кумедний помаранчевий помпон, що теліпався на патичку, – то жінка-гід намагалася перегнати свою невеличку отару туристів через Понте Веккіо.

– Над вами – найбільший шедевр Базарі! – вигукнула жінка з добре тренованим ентузіазмом, піднявши свій патичок із помпоном і закликаючи всіх поглянути вгору.

Ваєнта тільки тепер помітила над собою конструкцію, яка тягнулася над вершечками крамниць.

– Це коридор Базарі, – заявила жінка-гід. – Завдовжки близько півмілі, він забезпечував родині Медичі безпечний перехід від Палацо Пітті до Палацо Веккіо.

Ваєнта придивилася до схожої на тунель конструкції над своєю головою. Вона чула про цей коридор, але знала про нього вкрай обмаль.

«Він веде до Палацо Веккіо?»

– Ті нечисленні, хто має зв’язки у вищих колах суспільства, – продовжувала гід, – і досі мають змогу скористатися цим коридором. Це видовищна мистецька галерея, що простягнулася від Палацо Веккіо до північно-східного краю садів Боболі.

Те, що гід сказала опісля, Ваєнта вже не чула.

Бо притьмом кинулася до свого мотоцикла.

розділ41

Шви на голові Ленґдона знову заболіли, коли вони з Мартою й двома охоронцями увіпхалися до кімнати відеоспостереження. Тісна кімната виявилася колишньою переробленою роздягальнею, де дзижчали комп’ютери та монітори. Усередині було неймовірно спекотно й смерділо застоялим цигарковим димом.

Ленґдону відразу ж здалося, що стіни насуваються на нього.

Марта сіла перед монітором, який уже працював у режи– мі прокручування записів, показуючи зернисте чорно-біле зображення андито,зняте високо над підлогою. Часова позначка на екрані свідчила, що зображення відмотали до пізнього ранку вчорашнього дня – вочевидь, саме перед відкриттям музею й задовго до Ленґдона і загадкового Дуоміно, >і кі з’явилися аж увечері.

Охоронець швидко прокрутив зображення вперед, і Ленґдон побачив, як до андитошвидко хлинув потік туристів, що рухалися пришвидшеними кумедно-рвучкими кроками. Із кута, під яким камера здійснювала зйомку, маски не було видно, але вона, напевне, містилася в шафці, бо відвідувачі часто зупинялися перед нею, витріщалися всередину, робили фотознімки – і рушали далі.

«Швидше, будь ласка», – подумав Ленґдон, знаючи, що до музею вже їде поліція. Він подумав, що, може, їм із Сієн– иою краще вибачитися, вийти з музею й чкурнути навтьоки, але вони неодмінно мали побачити це відео: те, що на ньому було зафіксовано, могло дати відповіді на багато запитань стосовно халепи, у якій вони опинилися.

Тепер відеозапис рушив швидше, і в приміщенні з’явилися перші вечірні тіні. Туристи заходили й виходили, їхній потік потроху порідшав, а потім остаточно вичерпався. Коли часова позначка проскочила сімнадцяту годину, світло в музеї вимкнулося і все затихло.

П’ята година вечора. Час закриття музею.

– Aumenti la velocita, – наказала Марта, подавшись уперед на стільці й вдивляючись в екран.

Охоронець збільшив швидкість, і несподівано, близько десятої вечора, світло в музеї знову ввімкнулося.

Сторож рвучко уповільнив швидкість перегляду до нормальної.

За кілька секунд на екрані показалася вже знайома фігура вагітної Марти Альварес. Слід у слід за нею йшов Ленґдон у твідовому піджаку, напрасованих брюках хакі та мокасинах із кольорової дубленої шкіри. Професорові навіть удалося помітити годинник із Міккі-Маусом, що визирнув з-під рукава його сорочки.

«Ось і я... перед тим, як у мене вистрелили».

Ленґдон занервував, спостерігаючи за своїми діями, про які він абсолютно нічого не пам’ятав. «Невже я й справді був тут учора й роздивлявся посмертну маску?» Якимось чином між тим моментом у минулому і моментом теперішнім він примудрився втратити одяг, годинник із Міккі-Маусом і два дні життя.

Відеозапис крутився далі, і Ленґдон із Сієнною підсунулися ближче до Марти та двох охоронців, щоб краще бачити. На німому відео було видно, як Ленґдон із Мар– тою підійшли до експонатної шафки й роздивлялися маску. Коли вони отак стояли, у проході за ними з’явилася широка тінь і до відеокадра ввібрався, човгаючи ногами, товстелезний чоловік. Він був у рудувато-брунатному костюмі, а в руці тримав маленьку валізку. Чоловік був такий великий, що ледь поміщався в проході. На тлі його величезного черева навіть Марта на дев’ятому місяці вагітності здавалася тендітною.

Ленґдон одразу ж упізнав цього чоловіка. «Іґнаціо!»

– Це Іґнаціо Бусоні, – прошепотів Ленґдон на вухо Сі– єнні. – Директор музею собору Дуомо. Я знаю його вже кілька років. Просто ніколи не чув, як його звали Дуоміно.

– Дуже вдале прізвисько, до речі, – спокійно зауважила Сієнна.

У минулому Ленґдон часто звертався до Іґнаціо з приводу артефактів та історії Дуомо, але візит до Палацо Веккіо, здавалося, лежав поза межами компетенції Іґнаціо. Утім, Іґнаціо Бусоні, як впливова фігура в мистецькому світі Флоренції, був іще й палким шанувальником творчості Данте та її дослідником.

Цілком логічно, що Іґнаціо став цінним джерелом інформації стосовно посмертної маски Данте.

Ленґдон сконцентрував увагу на відео й побачив, що Марта терпляче чекала біля тильної стіни андито,поки Ленґдон з Іґнаціо, схилившись над стовпчиками, щоби краще було видно, уважно роздивлялися маску. Поки чоловіки вивчали експонат і про щось говорили, час спливав, і можна було помітити, як Марта крадькома позирає за їхніми спинами на годинник.

Ленґдон пошкодував, що відеозапису з камер стеження бракує звуку. «Про що ж ми з Іґнаціо говорили? Що ми тут шукали?»

Щойно Ленґдон про це подумав, як побачив, що на екрані він переступив через стовпчики загорожі й схилився над маскою лише за кілька дюймів від скла. Марта негайно и і рутилася, вочевидь, застерігаючи його, і Ленґдон винувато відступив назад.

– Вибачте, що я повелася так суворо, – сказала Марта, глянувши на Ленґдона через плече. – Але, як я вже казала нам, та експонатна шафа є надзвичайно старою й крихкою і власник маски наполягає на тому, щоби ми не пускали від– иідувачів за огорожу. Він навіть не дозволяє нам відмикати ту шафку без нього.

Ленґдон не відразу усвідомив почуте. «Власник маски?» До цього він вважав, що маска належить музею.

Сієнна здивувалася не менше за нього й негайно втрутилася в розмову:

– А хіба музей не є власником маски?

Марта похитала головою, а потім повернулася поглядом па екран.

– Один багатий меценат запропонував продати її йому, але за умови, що маска залишиться в музеї для постійного показу відвідувачам. Він запропонував грубі гроші, і ми і радістю пристали на його пропозицію.

– Стривайте, – мовила Сієнна. – Він заплатив вам за маску... але дозволив залишити її?

– За обопільною згодою, – пояснив Ленґдон. – Філантропічні придбання – це один зі способів для меценатів надавати музеям великі дотації, не реєструючи їх як благодійність.

– Той меценат був незвичним чоловіком, – сказала Марта. – Істинний знавець і дослідник Данте, одначе трохи... як би це сказати... фанатичний.

– А хто він? – прискіпливо спитала Сієнна, ховаючи свою наполегливість за удавано невимушеним тоном.

– Хто? – перепитала Марта, не відводячи очей від екрана. – Та ви, напевне, нещодавно читали про нього в новинах. Це швейцарський мільярдер Бертран Цобріст.

Для Ленґдона це ім’я було лишень невиразно знайомим, але Сієнна схопила його за руку і міцно стиснула, а в її очах з’явився такий вираз, наче вона щойно побачила примару.

– Ай справді... – сказала Сієнна. Її голос злегка тремтів, а обличчя було біле, мов крейда. – Бертран Цобріст. Відомий біохімік. У молодості заробив купу грошей на біологічних патентах. – Вона проковтнула слину й замовкла. А потім нахилилася й прошепотіла Ленґдону: – Фактично це Цобріст винайшов такий напрям, як генна інженерія зародкових клітин.

Ленґдон зеленого поняття не мав, що таке генна інженерія зародкових клітин, але звучало це чомусь лиховісно, особливо після нещодавніх переглядів сили-силенної образів чуми та смерті. «Цікаво, – подумав він, – чому Сієнна знає так багато про Цобріста? Бо добре начитана в галузі медицини чи тому, що вони обоє були вундеркіндами? Можливо, люди з екстраординарними розумовими здібностями стежать за діяльністю одне одного».

Уперше я почула про Цобріста кілька років тому, – пояснила Сієнна, – коли він зробив низку дуже суперечливих заяв у засобах масової інформації про неконтрольо– ване зростання населення Землі. – Вона зробила паузу, і її обличчя спохмурніло. – Цобріст є прихильником форму– ли апокаліптичного перенаселення.

– Перепрошую?

– Загалом це математичне відображення того, що населення Землі зростає, люди живуть довше, а природні ресурси виснажуються. Ця формула пророкує, що нинішня тенденція зростання народонаселення не матиме іншого результату, окрім апокаліптичного краху суспільства. Цобріст зробив публічний прогноз, що людство не переживе наступного сторіччя. .. якщо не трапиться якогось катаклізму, супроводжу– ваного масовою загибеллю людей. – Сієнна тяжко зітхнула й зустрілася поглядом із Ленґдоном. – У пресі навіть циту– вали його висловлювання, що «найліпша подія, яка коли-небудь траплялася у Європі, – це епідемія чуми».

Ленґдон приголомшено поглянув на неї. Волосся на його потилиці стало сторч, коли перед його очима знову постала маска чуми. Увесь сьогоднішній ранок він боровся зі здогадкою про те, що всі його поточні негаразди якось пов’язані з цією смертельною хворобою, але цю здогадку було все важче спростувати.

Те, що Бертран Цобріст змалював Чорну Смерть як найкращу подію в Європі за всі часи, було, звісно, жахливим блюзнірством, однак Ленґдон знав, що багато істориків свідчили про довготермінові соціально-економічні вигоди масової загибелі людей, яка сталася в Європі в чотирнадцятому сторіччі. До приходу чуми перенаселеність, голод та економічні труднощі спричинили «темну добу». Несподіваний удар чуми, попри її жахливі наслідки, фактично «прорідив» людське стадо й створив надлишок харчів і чимало можливостей. Власне, цей чинник, на думку багатьох істориків, став головним каталізатором доби Відродження.

Ленґдон пригадав символ біонебезпеки на рурці, де містилася видозмінена мапа Дантового пекла, і його вразила моторошна думка: той химерний маленький проектор хтось створив, і Бертран Цобріст, біохімік і фанатичний прихильник Данте, здавався найбільш логічною кандидатурою на роль його творця.

Засновник напряму генної інженерії зародкових клітин.

Ленґдон відчув, як фрагменти загадки-мозаїки складаються докупи. На жаль, картина, яка в результаті цього вимальовувалася, була ще моторошнішою.

– Прокрутіть цю частину в пришвидшеному темпі, – наказала Марта сторожу, наче бажала якомога швидше проскочити той епізод, де Ленґдон та Іґнаціо Бусоні роздивляються маску, і дізнатися, хто прокрався до музею й поцупив її.

Сторож натиснув кнопку «прокрутка вперед», і цифри часу на екрані швидко замелькали.

Три хвилини... шість хвилин... вісім хвилин.

А Марта, що на екрані, стояла позаду чоловіків, переминаючись із ноги на ногу і дедалі частіше поглядаючи на свого годинника.

– Вибачте, що ми так довго розмовляли, – сказав Ленґдон. – Ви почувалися тоді явно некомфортно.

– Та я сама винувата, – відказала Марта. – Ви обидва наполягали, щоби я пішла додому, а охоронці випустили б вас пізніше, але мені здавалося, що це буде неввічливо з мого боку.

Раптом Марта щезла з екрана. Охоронець уповільнив швидкість перегляду до звичайної.

– Усе нормально, – прокоментувала Марта. – Я пригадую, що пішла до туалету.

Охоронець кивнув і знову простягнув руку до кнопки швидкого перемотування, але не встиг він її натиснути, як Марта зненацька схопила його за руку.

– Aspetti!

Вона схилила голову набік і спантеличено поглянула на монітор.

Ленґдон також помітив те, що помітила вона.

«Що це таке, чорт забирай?»

Ленґдон (той, що був на екрані) засунув руку до кишені твідового піджака й витягнув хірургічні рукавички, які відразу ж надів. Дуоміно став позаду Ленґдона і вдивлявся в коридор, куди щойно попленталася Марта, щоб сходити до туалету. За кілька секунд товстун кивнув Ленґдону – продовжуй, мовляв, перешкод немає.

«Що ж ми в біса робимо, га?»

Ленґдон побачив на екрані, як його рука в хірургічній рукавичці торкнулася краю дверцят шафки... а потім легенько потягнула їх на себе, аж поки старовинна завіса не зрушила з місця. Дверцята повільно розчинилися... і всередині стало видно посмертну маску.

Марта Альварес аж задихнулася від жаху й затулила руками обличчя.

Нажаханий не менше за Марту, Ленґдон, не вірячи очам своїм, дивився, як сам потягнувся до шафки, обережно взяв посмертну маску Данте обома руками, витягнув її назовні й підняв.

– Dio mi salvi! – скрикнула Марта, різко скочивши на ноги і вирячившись на Ленґдона. – Cos’ha fatto? Perche? (Господи, помилуй! Що він зробив? Чому?)

Не встиг Ленґдон відповісти, як охоронець висмикнув із кобури чорну «беретту» і націлив йому в груди.

«Господи Ісусе!»

Роберт Ленґдон глянув на ствол пістолета в руках охоронця і відчув, як стіни маленької кімнати стискаються довкола нього. Марта Альварес підскочила до професора впритул і свердлила його очима людини, яка й досі не могла усвідомити, що її зрадили. А на моніторі камери стеження Ленґдон підняв маску до світла й уважно роздивився її.

– Я витягнув її лише на хвилину, – виправдовувався Ленґдон, благаючи долю, щоби це виявилося правдою. – Іґнаціо запевнив мене, що ви не заперечуватимете!

Марта не відповіла. Цілковито приголомшена, вона намагалася збагнути, навіщо Ленґдон їй збрехав... і взагалі – як так сталося, що Ленґдон спокійнісінько стояв і дивився, як прокручується запис, чудово знаючи, що цей запис його викриє?!

«Та я й гадки не мав, що відчинив ту шафу!»

– Роберте, – прошепотіла Сієнна. – Поглянь-но, ти там щось знайшов! – Вона не відводила очей від екрана, бо хотіла дізнатись відповіді, попри нову халепу, у яку вони вскочили.

А на екрані Ленґдон підняв маску догори й повернув її до світла, помітивши щось цікаве з тильного боку експоната.

Під тим кутом, під яким камера здійснювала зйомку, піднята маска на якусь мить затулила обличчя Ленґдона так, що мертві очі Данте опинилися на одній лінії з очима професора. І йому враз пригадалася фраза: «Істину можна побачити лише очима смерті».

Ленґдон ані найменшого уявлення не мав, що він вишу– ковував на тильному боці маски, але в той момент на відео, коли він поділився своєю знахідкою з Іґнаціо, товстун аж відсахнувся, потім швидко намацав окуляри і придивився до тої точки, на яку вказав професор. А потім придивився знову і знову. Опісля Іґнаціо енергійно захитав головою й збуджено заходив туди-сюди вузеньким андито.

Раптом чоловіки сіпнулися й підвели очі догори, явно щось почувши в коридорі – то, скоріш за все, з туалету поверталася Марта. Ленґдон похапцем видобув із кишені пакет із застібкою-блискавкою, засунув у нього маску, а потім обережно дав Іґнаціо, який із явною неохотою сховав її до своєї валізки. Ленґдон швидко зачинив дверцята вже порожньої шафки, і двоє чоловіків швидким кроком рушили назустріч Марті, щоби перейняти її в коридорі ще до того, як вона виявить їхню крадіжку.

Тепер уже обидва охоронці наставили пістолети на Ленґдона.

Марта відчула, як її ноги стали немов гумові, і вхопилася за стіл, щоби не впасти.

– Я не розумію! – випалила вона. – Невже це ви з Іґна– ціо викрали посмертну маску?

– Ні! – наполягав Ленґдон, відчайдушно блефуючи. – М и отримали дозвіл власника винести маску з музею на од– ну ніч.

– Дозвіл від власника? – спитала Марта. – Від Бертра– на Цобріста?

– Так! Пан Цобріст погодився дозволити нам дослідити декотрі позначки на зворотному боці маски! Ми зустрічалися з ним учора ввечері!

Марта пронизала його кинджальним поглядом.

– Професоре, я абсолютно впевнена, що вчора ввечері ви не зустрічалися з Бертраном Цобрістом.

– Та як же не зустрічалися, коли ми таки зустрічалися...

Сієнна поклала руку Ленґдону на плече, зупиняючи

його.

– Роберте, – сказала вона, похмуро зітхнувши. – Шість днів тому Бертран Цобріст викинувся вниз із вершечка вежі Флорентійського абатства за кілька кварталів звідси.

розділ42

Ваєнта залишила свій мотоцикл неподалік від північного боку Палацо Веккіо і тепер наближалася до нього пішки по периметру п’яца дела Синьйорія. Прокладаючи звивистий шлях повз статуї в лоджії Ланці, вона не могла не помітити, що, здавалося, усі фігури втілювали варіацію однієї теми: брутальної демонстрації чоловічого панування над жінками.

«Викрадення сабінянок».

«Викрадення Поліксени».

«Персей тримає відрізану голову медузи Горгони».

«Чудово, краще й не вигадаєш», – подумала Ваєнта і, насунувши бейсболку на лоба, проштовхалася крізь ранковий натовп до палацового входу, де саме почали запускати перших туристів. Судячи з усього, тут, у Палацо Веккіо, це було звичайною картиною. Ідучи за вказівниками до музею, Ваєнта подолала два пишно оздоблені атріуми й піднялася масивними сходами на другий поверх.

Вона пригадала офіційне повідомлення, що надійшло двом поліцейським на містку.

II Museo di Palazzo Vecchio... Dante Alighieri...

Ленґдон мав бути десь тут.

Вказівники шляху до музею привели Ваєнту до масивної, барвисто прикрашеної галереї, – Залу п’ятисот, – де вже купчилися туристи, захоплено витріщаючись на колосальні настінні фрески. Ваєнті було нецікаво споглядати мистецькі витвори, і вона швидко видивилася ще один музейний дороговказ у дальньому правому кутку приміщення, який показував на сходи, що вели догори.

Рушивши через зал, Ваєнта помітила групу університетської молоді, яка зібралася довкола одної скульптури; хлопці й дівчата реготали й робили знімки.

На табличці був напис: «Геракл і Діомед».

Ваєнта окинула статуї поглядом і аж застогнала.

Скульптура зображала двох героїв грецької міфології – обидва голі-голісінькі, – які зійшлися в бійцівському двобої. Геракл тримав Діомеда догори ногами, збираючись швиргонути його, а Діомед тим часом міцно тримав Гера– кла за пеніс, немов звертаючись до нього з такими словами: «А ти впевнений, що хочеш мене кинути?»

Ваєнта скривилася.

«Так он воно звідки походить – «вхопити кого-небудь за яйця»!»

Вона відірвала погляд від дивовижної скульптури і, швидко подолавши сходи, зупинилась на балконі, що виходив на зал.

Біля входу до музею зібралося з десятеро відвідувачів.

– Відкриття затримується, – мовив жвавий турист, випираючи з-за відеокамери.

– А ви не знаєте чому? – спитала Ваєнта.

– Та ні, але поки маємо можливість насолодитися прекрасним видом. – І чоловік обвів жестом великий Зал п’ятисот, що розкинувся внизу.

Ваєнта підійшла до краю і поглянула на приголомшливий обшир залу. Там показався поліцейський; він неквапливо йшов до сходів, і майже ніхто не звертав на нього уваги.

«Він іде сюди, щоби зняти свідчення», – здогадалася Ва– єнта.

Похмура, майже скорботна неквапливість, з якою поліцейський піднімався сходами, свідчила, що це була рутин– ил реакція на рутинний виклик, аж ніяк не схожа на той хаотичний пошук Ленґдона, який влаштували біля Порта Романа.

«Якщо Ленґдон тут, то чому вони не кинулися всією кумою сюди?»

Або Ваєнта помилилася, припустивши, що Ленґдон тут, або місцева поліція і Брюдер ще не склали два і два докупи.

Коли працівник поліції вийшов на сходовий майданчик і легкою ходою рушив до входу в музей, Ваєнта невимушено відвернулася і вдала, що зацікавлено дивиться у вікно. Зважаючи на те, що її дезавуювали, та зважаючи на довгі руки Начальника, їй не хотілося ризикувати і бути впізнаною.

Aspetta! – крикнув хтось.

Серце Ваєнти тьохнуло, коли поліцейський зупинився позаду неї. І вона здогадалася, що той голос почувся з його рації.

– Attendi і rinforzi! – повторив голос.

«Чекати підмоги?» Ваєнта відчула, що щойно відбулася якась зміна.

І в цей момент вона побачила далеко в небі чорний предмет, який ставав дедалі більшим з кожною секундою. Він летів до Палацо Веккіо від садів Боболі.

«Безпілотник», – подумала вона. Отже, Брюдер знає. І він також прямує сюди.

***

Координатор Консорціуму Лоренс Нолтон і досі картав себе за те, що зателефонував Начальнику. Краще б він не пропонував босу переглянути відео до оприлюднення, яке мало статися завтра вранці.

Бо зміст не мав ані найменшого значення.

Протокол усьому голова.

Нолтон і досі прекрасно пам’ятав тезу, яку вбивали в голови молодим координаторам, коли ті починали контролювати виконання завдань для організації: «Не став запитань – став завдання».

Він неохоче поклав червону флешку в чергу на завтрашній ранок, замислившись, як відреагує преса на це химерне послання. Може, вони його взагалі проігнорують?

«Не проігнорують. Бо воно від Бертрана Цобріста».

Цобріст був не лише надзвичайно успішною постаттю у світі біомедицини, він ужевстиг потрапити до випусків новин через своє самогубство, яке вчинив минулого тижня. Це дев’ятихвилинне відео прозвучить як послання з могили, і його лиховісний і моторошний тон не дозволить людям просто так відмахнутися.

«Це відео пошириться, як пошесть, за кілька хвилин після оприлюднення».

розділ 43

Марта Альварес аж кипіла від люті, коли вийшла з тіс

ної кімнатки, залишивши професора Ленґдона та його невиховану сестричку під прицілом двох охоронців. Рішучим кроком вона підійшла до вікна, виглянула на п’яца дела Синьйорія і з полегшенням побачила там поліцейське авто, що стояло біля фасаду будівлі.

«Давно мали б приїхати».

Марта не могла збагнути, чому чоловік із такою поважною репутацією у своїй професії, як Роберт Ленґдон, так нахабно обдурив її, скориставшись її фаховою ввічливістю, і викрав безцінний експонат.

«А йому в цьому допомагав Іґнаціо Бусоні! Це просто в голові не вкладається!»

Маючи намір висловити Іґнаціо все, що накипіло в неї в душі, Марта видобула з кишені мобільник і набрала номер офісу Дуоміно, який розташовувався за кілька кварталів від музею собору Дуомо.

На лінії пролунав лише один гудок.

– Ufficio di Ignazio Busoni, – відповів знайомий жіночий голос.

Марта мала дружні стосунки із секретаркою Іґнаціо, але тепер була не в гуморі розпочинати з нею пустопорожні жіночі теревені.

– Eugenia, sono Marta. Devo parlare con Ignazio. (Еудже– ніє, це Марта. Я маю поговорити з Іґнаціо.)

По той бік лінії запала дивна тиша, а потім секретарка несподівано вибухнула істеричними риданнями.

– Cosa succede? (Що сталося?) – настійливо спитала Марта.

Еудженія розповіла Марті, ковтаючи сльози, що вона що– йно прибула до офісу й дізналася, що минулої ночі на алеї біля собору в Іґнаціо стався серцевий напад. Була вже дванадцята ночі, коли він зателефонував до «швидкої», але лікарі запізнилися. Бусоні помер.

Марта відчула, як ноги її підкосилися, і вона мало не впала. Зранку вона чула новину, що минулої ночі помер якийсь міський чиновник, чиє ім’я не називали, але й припустити не могла, що то був Іґнаціо.

– Послухай мене, Еудженіє. – І Марта, намагаючись зберігати спокій, швидко розповіла про те, що тільки-но бачила на відеокамерах стеження в палаці: Іґнаціо та Роберт Ленґдон, якого тримають під прицілом охоронці, викрали посмертну маску Данте.

Марта чекала від Будженії якої завгодно реакції, та аж ніяк не того, що почула.

– Roberto Langdon? – скрикнула Еудженія. – Sei соп Langdon ora? (Ти з Ленґдоном?)

Схоже, Еудженія не зрозуміла, про що йшлося.

– Так, але ж маска...

– Devo parlare con lui! (Я маю з ним поговорити!) – вигукнула Еудженія.

***

А в кімнаті охорони Ленґдон, сидячи під прицілом двох сторожів, відчував, як гупання в його голові посилюється. Двері рвучко розчинилася, і в кімнаті з’явилася Марта Альварес.

Крізь відчинені двері Ленґдон почув далеко надворі лиховісне дзижчання безпілотника, яке супроводжувалося завиванням поліцейських сирен. «Вони дізналися, де ми».

– Е arrivata la polizia (Прибула поліція), – повідомила Марта охоронцям і послала одного з них зустріти представників влади і провести їх до музею. Другий охоронець залишився в кімнаті, і ствол його пістолета й досі був націлений на Ленґдона.

На його превеликий, подив, Марта простягнула професору мобільний телефон.

– Дехто хоче з вами поговорити, – сказала вона дещо дивним тоном. – Вам треба вийти з кімнати, щоби мати надійний зв’язок.

Група перекочувала з душної кімнати відеоконтролю до сусідньої галереї, де крізь великі вікна, з яких розгортався приголомшливий вид на п’яца дела Синьйорія, лилося сонячне світло. Хоча він і досі був під прицілом, Ленґдон відчув помітне полегшення, коли полишив замкнений простір.

Марта жестом підізвала його до вікна й подала телефон.

Ленґдон нерішуче взяв його й приклав до вуха.

– Роберт Ленґдон слухає.

– Пане, – звернулася до нього жінка ламаною англійською із сильним акцентом. – Я Еудженія Антонуччі, секретарка Іґнаціо Бусоні. Ви і я... Ми з вами зустрітися вчора вночі, коли ви прибувати до нашого офісу.

Ленґдон не пам’ятав нічого.

–Так?

– Мені дуже шкода казати вам це, але Іґнаціо... він померти від серця вчора вночі...

Ленґдон міцно стиснув телефон. «Іґнаціо Бусоні помер?!»

А жінка вже плакала, і голос її був сповнений суму.

– Іґнаціо дзвонити мені перед померти. Залишити мені повідомлення й казати, щоби ви його неодмінно почути. Я вам його прокрутити.

Ленґдон почув якесь шерехтіння, і за кілька секунд у його вухах зазвучав голос Іґнаціо Бусоні.

«Еудженіє, – сказав чоловік, важко дихаючи і явно долаючи біль. – Будь ласка, зроби так, щоби це повідомлення почув Роберт Ленґдон. Я потрапив у біду. Не думаю, що мені вдасться добратися до офісу. – Іґнаціо застогнав і надовго замовк. А коли знову заговорив, то голос його вже був слабшим. – Роберте, сподіваюсь, тобі вдалося врятуватися. Вони й досі переслідують мене... і я... мені дуже зле. Я намагаюсь викликати лікаря, але... – Знову настала довга пауза, схоже, Дуоміно збирав останні сили, а потім знову почувся його голос: – Слухай мене уважно, Роберте. Те, що ти шукаєш, надійно сховане. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися. Парадіз, двадцять п’ять. – Іґнаціо надовго замовк, а потім насилу вимовив: – Нехай тобі Бог помагає».