Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 32 страниц)

Пристрій на стіні був жовтого кольору й мав червоний застережний напис: «ALLARME ANTINCENDIO».

– Пожежна сигналізація? – спитала Сієнна. – Оце і є твій план?

– Ми зможемо вислизнути разом із натовпом. – Ленґдон простяг руку й схопився за важіль сигналізації. І нічого не сталося.Спершу зробивши, а потім уже подумавши, пін рвонув важіль униз і побачив, як механізм акуратно розчавив маленький скляний циліндрик усередині.

Але суцільного гармидеру з диким завиванням сирен, на який сподівався Ленґдон, так і не сталося.

Тиша.

Він смикнув знову.

І знову тиша.

Сієнна глянула на нього так, наче він схибив.

– Роберте, ми – в кам’яному соборі, напханому туристами! Ти гадаєш, що ця пожежна сигналізація спрацює навіть тоді, коли якийсь хуліган-жартівник...

– Аякже! Протипожежні закони в Сполучених Штатах...

– Ти в Європі. Ми маємо менше правників, аніж у США. – Вона показала Ленґдону за спину. – А часу маємо ще менше.

Ленґдон обернувся до скляних дверей, крізь які вони щойно проскочили, і побачив двох військових, що поспішали з балкона, обдивляючись усе довкола чіпкими очима. Ленґдон упізнав одного з них – то був той самий мускулистий агент, який вистрелив у них, коли вони тікали з будинку Сі– єнни на трициклі.

Майже не маючи вибору, Ленґдон та Сієнна вислизнули з поля зору переслідувачів і заскочили до критих спіральних сходів, які спускалися до першого поверху. Добігши до сходового майданчика, вони сховалися в затінку сходового колодязя.

У храмі кілька військових стояли на варті біля виходів і пильно вдивлялися в натовп.

– Якщо ми вийдемо з колодязя, то вони нас помітять, – сказав Ленґдон.

– Ці сходи ведуть іще нижче, – прошепотіла Сієнна, кивнувши на ланцюг із табличкою «ACCESSO VIETATO», що перегороджував сходи під ними. А за ланцюгом сходи спускалися ще крутішою спіраллю й зникали в непроглядній темряві.

«Негарна ідея, – подумав Ленґдон. – Мабуть, там підземелля, що не має виходу».

А Сієнна вже перебралася через ланцюг і намацувала шлях у темряві.

– Тут відчинено, – прошепотіла вона знизу.

Ленґдона це не здивувало. Підземелля базиліки Сан– Марко відрізнялося від багатьох схожих будівель тим, що було такою собі каплицею з регулярними богослужіннями у присутності мощей святого Марка.

– Схоже, я бачу природне світло! – прошепотіла Сієнна.

«А хіба таке можливе?» Ленґдон спробував пригадати попередні відвідини цього святилища й здогадався, що Сієнна, вочевидь, бачила lux eterna – електричне світло, що безперервно горіло над гробницею святого Марка в центрі склепу. Утім, зачувши, як згори до них наближаються, гупаючи, кроки, Ленґдон облишив роздуми. Він швидко переступив через ланцюг, намагаючись не зачепити його, намацав долонями шорстку поверхню кам’яної стіни, проминув поворот – і зник унизу.

Сієнна чекала на нього біля підніжжя сходів. За нею в темряві ледь виднівся склеп. То була приземиста підземна камера з лячно низькою стелею, яку підтримували стародавні колони та цегляні арки. «На цих підпорках покоїться вага всієї базиліки», – подумав Ленґдон, на якого вже накочувався напад клаустрофобії.

– Я ж казала тобі, – прошепотіла Сієнна, і її гарненьке обличчя освітило притлумлене природне світло. Вона показала на кілька маленьких аркових фрамуг, розташованих у верхній частині стіни.

«Світлові колодязі», – збагнув Ленґдон, спочатку забувши, куди вони потрапили. Ці колодязі, призначені для забезпечення доступу світла та свіжого повітря до тісного підземелля, виходили в глибокі шахти, що круто спускалися з майдану Сан-Марко. Віконне скло посилювали міцні залізні ґрати у вигляді п’ятнадцяти сполучених кружалець, і хоча Ленґдон припускав, що ці ґрати можна витягнути зсередини, це було б непростим завданням, зважаючи ще й на те, що віконця розташовані на висоті плечей. Та навіть якщо припустити, що їм вдасться якось проникнути крізь вікно до шахти, вибратися з неї однаково неможливо, оскільки глибина кожної шахти сягала десяти футів, а згори вони були замкнені важкими захисними ґратами.

У тьмяному світлі, що пробивалося крізь віконця, склеп святого Марка нагадував залитий місячним сяйвом ліс: густий гай колон, схожих на стовбури дерев, що кидали на долівку довгі й густі тіні. Тезко базиліки спочивав у кам’яному саркофазі за вівтарем, перед яким виднілися ряди стільців, призначених для тих нечисленних щасливців, яким випало бути запрошеними на службу сюди, до серця християнського світу Венеції.

Збоку Ленґдона раптом замерехтіло слабке світло, він обернувся й побачив Сієнну, що тримала телефон Ферріса з освітленим екраном.

Ленґдон спантеличено роззявив рота.

– Наскільки я пам’ятаю, Ферріс сказав, що батарейка його телефону розрядилася!

– Він збрехав, – сказала Сієнна, натискаючи на кнопки. – Збрехав багато про що. – Вона уставилася в телефон похмурим поглядом. – Немає сигналу. Я хотіла з’ясувати місцезнаходження гробниці Енріко Дандоло. – Вона поквапилася до світлового колодязя й підняла телефон високо над головою, сподіваючись спіймати сигнал.

«Енріко Дандоло», – задумався Ленґдон, бо не мав можливості поміркувати про цього дожа раніше, оскільки їм терміново довелося тікати. Незважаючи на халепу, у яку вони щойно вскочили, їхній прихід до базиліки прислужився своїй меті: встановити особу віроломного дожа, який відрізав коням голови та... забрав кості сліпої.

На жаль, Ленґдон ані найменшої гадки не мав, де була розташована гробниця Енріко Дандоло, не знав про це, напевне, й Етторе Віо. «Він знає кожен квадратний дюйм своєї базиліки, можливо, і Палацу дожів». Той факт, що Етторе не сказав йому відразу, де розташована гробниця Енріко Дандоло, свідчив про те, що, можливо, ця гробниця десь далеко від базиліки та Палацу дожів.

То де ж вона?

Ленґдон зиркнув на Сієнну: вона вже стояла на стільчику, який підсунула під один зі світлових колодязів, і, відімкнувши клямки на вікні, розчинила його і вставила телефон Ферріса всередину шахти.

Звуки з майдану Сан-Марко просочилися в склеп, і Ленґдон раптом подумав, що звідси, зрештою, має бути якийсь вихід. За стільцями виднівся ряд складаних крісел, тож професор придумав вставити один із них у світловий колодязь, щоб легше було вибратися. «Може, верхні ґрати відмикаються зсередини так само, як і ці, нижні?»

Ленґдон поквапився крізь темряву до Сієнни. Та не встиг професор зробити й кількох кроків, як потужний удар у голову відкинув його назад. Рухнувши на коліна, Ленґдон на мить подумав, що на нього напали. Але швидко збагнув, що це не так, і подумки дорікнув собі за те, що не зважив на ту обставину, що його фігура шість футів заввишки значно перевищувала висоту підземелля, збудованого понад тисячу років тому під середній зріст тодішньої людини. Стоячи навколішки й чекаючи, поки в голові припинять крутитися вогники, Ленґдон спіймав себе на тому, що втупився поглядом у якийсь напис на підлозі.

Sanctus Marcus.

Професор довго дивився на нього. У цьому рядку його вразило не саме ім’я святого Марка, а мова, якою воно було написане.

Латина.

Після занурення в сучасну італійську, яке тривало вже добу, Ленґдон був дещо дезорієнтований, побачивши ім’я святого Марка, написане латиною, але швидко пригадав, що ця мертва мова на час смерті святого Марка була розмовною в Римській імперії.

А потім Ленґдона вразила ще одна думка.

Упродовж тринадцятого сторіччя – у добу Енріко Дан– доло та Четвертого хрестового походу – мовою владних кіл залишалася переважно латина. Венеціанського дожа, який уславив Римську імперію тим, що знову захопив Константинополь, ніколи б не поховали під ім’ям Енріко Дан– доло... а натомість вдалися б до латинізованого варіанта його імені.

Henricus Dandolo.

Коли Ленґдон це збагнув, то його мов електричним струмом ударило. І хоча ця здогадка прийшла до професора тоді, коли він стояв на колінах, Ленґдон знав, що це не результат божественного натхнення. Скоріше то була не більш ніж візуальна «підказка», що різко спонукала його мозок поєднати ці дві обставини. Візуальний образ, який раптом вигулькнув із глибин пам’яті Ленґдона, був образом латинського імені Дандоло... викарбуваного на потертій мармуровій плиті, вмонтованій у красиву кахляну долівку.

Henricus Dandolo.

У Ленґдона аж дух перехопило, коли він уявив собі простий надгробок дожа. «Я там був». Точнісінько як і йшлося у поемі, Енріко Дандоло був похований у золоченому музеї – «мусейоні мудрості святої», – але це було не в базиліці Сан-Марко.

Осягаючи цю істину, Ленґдон повільно спинався на ноги.

– Не можу спіймати сигнал, – сказала Сієнна, вибравшись зі світлового колодязя і підходячи до нього.

– Уже не треба, – насилу вимовив Ленґдон. – Позолочений мусейон святої мудрості... – Він глибоко зітхнув. – Я... помилився.

Сієнна пополотніла.

– Тільки не кажи, що ми не в тому музеї.

– Сієнно, – прошепотів Ленґдон, і йому раптом стало зле. – Ми не в тій країні.

розділ 76

А нагорі, на майдані Сан-Марко, циганка, яка продавала венеціанські маски, влаштувала собі перерву, прихилившись до зовнішньої стіни базиліки перепочити. Як і завжди, вона зайняла своє улюблене місце – невеличку нішу між двома металевими ґратами на бруківці: то була ідеальна точка, де можна було поставити свій важкий крам і помилуватися сонцем, що хилилося за обрій.

За багато років їй довелося всякого побачити на майдані Сан-Марко, однак химерна подія, що привернула її увагу, відбувалася не на майдані, а під ним. Налякана гучними звуками в себе під ногами, жінка уставилася крізь ґрати у вузький колодязь приблизно десять футів завглибшки. Вікно з протилежного боку колодязя було відчинене, і в нього зі скреготом запхали складаний стілець.

На превеликий подив циганки, слідком за стільцем у колодязі показалася гарненька жінка з русявим «кінським хвостом», яку, вочевидь, попихали знизу. Та жінка намагалася крізь вузеньке вікно увібратися до ширшого колодязя.

Білявка зіп’ялася на ноги, негайно поглянула вгору – і злякалася, узрівши, що на неї крізь ґрати витріщається циганка. Тож вона притиснула палець до губ і через силу всміхнулася. А потім розклала стілець, стала на нього й підняла руки до ґрат.

«Ти замала на зріст, – подумала циганка. – І взагалі, що ти тут робиш?»

Білявка злізла зі стільця і заговорила до когось усередині будівлі. Хоча у вузькому колодязі було обмаль місця, вона відсунулася убік, і до тісного отвору, піднявшись зі склепу базиліки, увіпхався високий темноволосий чоловік у модному костюмі.

Він теж підняв догори очі й зустрівся поглядом із циганкою. А потім, незграбно звиваючись, чоловік обмінявся позицією з білявкою й видерся на хиткий стілець. Він був значно вищим на зріст, і коли підняв руки, то зміг відсунути клямку під ґратами. Ставши навшпиньки, чоловік вперся долонями в ґрати й штовхнув їх угору. Ґрати піднялися на дюйм-два – і йому довелося їхопустити.

– Puo darci una mano? – гукнула білявка циганці.

«Подати руку? – здивовано подумала циганка, не збираючись втручатися. – Що ви робите?»

Білявка вихопила чоловічий гаманець, витягла з нього купюру сто євро й заохочувально помахала нею. То були більші гроші, ніж циганка заробляла за три дні. Не новачок у переговорах із пошуку компромісу, вона похитала головою й підняла вгору два пальці. Білявка видобула з гаманця ще одну купюру.

Не вірячи своєму щастю, циганка знизала плечима, вдаючи, що погоджується неохоче, і, намагаючись зберігати байдужий вираз, нахилилася й вхопилася за ґрати, дивлячись чоловіку у вічі, щоб синхронізувати з ним свої зусилля.

Коли чоловік знову натиснув знизу, циганка потягнула ґрати на себе своїми сильними руками, натренованими за довгі роки носіння краму, і ґрати підскочили догори... але наполовину. Не встигла вона подумати, що справу зроблено, як унизу під нею почувся гучний тріск, і чоловік зник, полетівши на дно колодязя, – то під ним зламався склада– ний стілець.

Залізні ґрати в руках циганки одразу стали вдвічі важчими, і спочатку їй захотілося кинути їх, але думка про двісті євро додала жінці сили, і вона таки спромоглася витягнути важкі ґрати й кинути їх до стіни базиліки, де вони гучно брязнули й затихли.

Захекана циганка поглянула в колодязь на переплетені тіла та поламані меблі. Коли чоловік підвівся на ноги й обтрусився, циганка простягнула вниз руку, щоби взяти гроші.

Білявка з хвостом із розумінням кивнула й підняла над головою дві купюри. Циганка опустила руку, але було надто далеко.

«Дай гроші чоловіку, він вищий».

Раптом у колодязі почулися звуки метушні та сердиті голоси, що лунали зі склепу. Чоловік та жінка зі страхом відсахнулися від вікна.

А потім усе перетворилося на хаос.

Темноволосий чоловік швидко взяв ситуацію у свої руки. Він присів, міцно переплів пальці рук і суворо наказав жінці стати ногою на опору, утворену його долонями. Вона гак і зробила, і чоловік підняв її догори. Жінка вперлася рукою в стінку колодязя, затиснула зубами дві купюри, щоб вивільнити руки, і випростала їх догори, намагаючись вхопитися за край колодязя. Чоловік піднімав її... все вище й вище... аж поки її руки не обхопили край.

Ціною величезних зусиль білявці вдалося витягнути себе на поверхню майдану. Цієї миті вона була схожа на жінку, яка вибирається з плавального басейну. Тицьнувши циганці гроші, незнайомка враз крутнулася, стала навколішки над отвором і подала чоловікові руку.

Але було вже пізно.

Чиїсь дужі руки в довгих чорних рукавах залізли до колодязя, мов звивисті щупальці якогось голодного монстра, і, вхопивши чоловіка за ноги, потягнули його назад до вікна.

– Тікай, Сієнно! – крикнув чоловік, відбиваючись від переслідувачів. – Негайно тікай!

Циганка побачила, що їхні погляди, сповнені болю й жалю, на мить зустрілися, а тоді все скінчилося.

Чоловіка грубо затягнули крізь вікно назад до базиліки.

Білявка приголомшено дивилася в колодязь, і її очі наповнилися слізьми.

– Вибач, Роберте, – прошепотіла вона. І після невеличкої паузи додала: – Вибач за все.

– Через кілька секунд жінка, розгойдуючи «кінським хвостом», гайнула до натовпу і, зі спринтерською швидкістю промчавши вузькою вуличкою Мерчерія дель Оролоджо, зникла в центрі Венеції.

розділ 77

М’які звуки плюскотіння води поволі повернули Робер– та Ленґдона до свідомості. Він відчув гострий стерильний запах антисептиків, змішаний із солоним морським повітрям, а ще відчув, як під ним коливається світ.

«Де я?»

Здавалося, лише кілька секунд тому він бився на смерть із дужими руками, які затягували його зі світлового колодязя назад до склепу. А тепер – дивно... Він відчуває під собою не холодну кам’яну долівку базиліки Сан-Марко, а... м’який матрац.

Ленґдон розплющив очі й увібрав поглядом те, що побачив довкола: невеличку кімнатку гігієнічного вигляду з єдиним вікном. А погойдування тривало.

«Я на кораблі?»

Останнім спогадом Ленґдона було те, що його притиснув до підлоги склепу один із вдягнених у чорне вояків і сердито засичав: «Не намагайся втекти!»

Коли вояки зав’язували йому рот, Ленґдон дико заволав про допомогу.

– Треба винести його звідси, – сказав один вояк другому.

Його компаньйон неохоче кивнув.

– Починай.

Ленґдон відчув, як дужі пальці вправно обмацують вени й артерії на його шиї. А потім, чітко намацавши на сонній артерії потрібну точку, пальці натиснули на неї рішучим сконцентрованим зусиллям. Через кілька секунд зір Ленґдона затьмарився, і він відчув, як непритомніє, бо надходження кисню до його мозку припинилося.

«Вони вбивають мене, – подумав Ленґдон. – Просто біля гробниці святого Марка».

Настала темрява, але вона була не цілковитою... скоріш то було тонке сіре покривало, яке час від часу пронизували силуети та звуки.

Ленґдон погано усвідомлював, скільки часу минуло, але тепер його світ знову набув сенсу й конкретики. Судячи з усього, він був на борту якогось плавучого лазарету. Стерильне довкілля та запах ізопропилового спирту створювали химерне враження дежавю – наче Ленґдон зробив повне коло й прокинувся, як і минулої ночі, у ліжку невідомого шпиталю з уривчастими спогадами.

Професор відразу ж подумав про Сієнну та її безпеку. Він і досі бачив перед собою її лагідні карі очі, які дивилися на нього вниз із каяттям і страхом. Ленґдон молив Бога, щоб їй удалося втекти і щоб вона змогла безпечно вибратися з Венеції.

«Ми не в тій країні», – сказав їй Ленґдон, приголомшено збагнувши, де насправді розташована гробниця Енріко Дандоло. Той загадковий мусейон, про який ішлося в поемі, був зовсім не у Венеції, а за тридев’ять земель від неї. Як і застерігав Данте, сенс зашифрованої поеми був схований «під покривалом слів незрозумілих».

Ленґдон збирався пояснити все Сієнні, щойно вони виберуться зі склепу, але такої нагоди йому не випало.

«Вона втекла, знаючи одне: я помилився».

Ленґдон відчув, як у грудях у нього похололо.

«А чума й досі там... за тридев’ять земель».

Раптом біля «лазарету» почулися важкі кроки, і до його каюти увійшов чоловік у чорному. То був той самий мускулистий військовий, який притис його до підлоги склепу. Його очі були холодні, мов крига. Коли він наблизився, професор інстинктивно відсахнувся, але тікати не було куди. «Ці люди можуть зробити зі мною все, що їм потрібно».

– Де я? – настійливо спитав Ленґдон, вкладаючи в голос якомога більше викличної інтонації.

– На яхті, яка стоїть на якорі у Венеціанській лагуні.

Ленґдон окинув поглядом зелену емблему на уніформі військового: глобус в оточенні літер ECDC. Ленґдону ніколи не доводилося бачити ні цього символу, ні цієї абревіатури.

– Нам потрібна від вас інформація, – сказав чоловік, – і ми маємо обмаль часу.

– А який мені сенс що-небудь вам казати? – спитав Ленґдон. – Ви мало мене не вбили.

– Такого й близько не було. Ми скористалися знерухом– лювальним прийомом дзюдо, який називається шиме-ваза.Ми не збиралися завдати вам шкоди.

– Ви стріляли в мене вранці! – заявив Ленґдон, чітко пригадавши, як куля брязнула об крило прудкого трициклу Сієнни. – Ваша куля мало не влучила мені в поперек!

Чоловік звузив очі.

– Якби я хотів поцілити вам у поперек, я б це зробив. А я зробив єдиний постріл, намагаючись пробити заднє колесо вашого мопеда, щоб не дати вам можливості втекти. Мені наказали встановити з вами контакт і дізнатися, чому ви в біса поводитеся так безглуздо.

Не встиг Ленґдон усвідомити його слова, як у двері пройшли ще двоє вояків і рушили до його ліжка.

А поміж ними йшла жінка.

Наче видіння.

Неземне й ефемерне.

Ленґдон негайно впізнав цю жінку як видіння зі своїх галюцинацій. Жінка, яку він перед собою побачив, була красивою, із довгим сріблястим волоссям та синім амулетом із лазуриту. Через те, що раніше вона з’являлася перед ним на тлі жахливого ландшафту з безлічі трупів та напівмертвих, Ленґдону знадобилося кілька секунд, аби усвідомити, що ця жінка справді стоїть поруч – жива й реальна.

– Професоре Ленґдон, – звернулася до нього жінка і, стомлено всміхнувшись, підійшла до його ліжка. – Я рада бачити, що з вами все гаразд. – Вона сіла й помацала його пульс. – Мені сказали, що у вас амнезія. Ви пам’ятаєте мене?

Ленґдон якусь мить мовчки дивився на жінку.

– Я бачив вас у видінні... але не пригадую, щоб ми зустрічалися.

Жінка співчутливо нахилилася до нього.

– Мене звуть Елізабет Сінскі. Я – директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я, і я найняла вас, щоб ви допомогли мені знайти...

– Чуму, – вичавив із себе Ленґдон, – яку створив Берт– ран Цобріст.

Сінскі кивнула, підбадьорившись почутим.

– Отже, ви мене пам’ятаєте?

– Ні, я прокинувся в шпиталі з химерним маленьким проектором та видіннями, у яких ви закликали мене шукати й знайти. Саме це я й збирався зробити, коли ці люди намагалися вбити мене. – І Ленґдон кивнув на вояків.

Мускулистий військовий наїжачився й хотів щось відповісти, але Елізабет зупинила його помахом руки.

– Професоре, – лагідно сказала вона. – Я не маю сумніву, що ви приголомшені й збиті з пантелику. Як людина, котра затягнула вас у все це, я нажахана тим, що сталося, і дуже рада, що ви в безпеці.

– У безпеці? – сказав Ленґдон. – Я полонений на цьому судні!

«І ви також», – подумки додав він.

Срібноволоса жінка з розумінням кивнула.

Боюся, через вашу амнезію багато аспектів того, що я вам розповім, приголомшать вас і спантеличать. Проте часу ми маємо обмаль і багацько людей потребують вашої допомоги.

Сінскі завагалася, немов не знаючи, із чого почати.

– По-перше, – мовила вона, – я хочу, аби ви усвідомили, що агент Брюдер та його команда ніколи не намагалися завдати вам шкоди. Вони отримали прямий наказ відновити з вами контакт будь-якими необхідними для цього засобами.

– Відновити? Щось я не...

– Будь ласка, професоре, просто слухайте, добре? І ви все зрозумієте. Обіцяю.

Ленґдон відкинувся на подушку, його думки скакали й плуталися, а доктор Сінскі продовжила:

– Агент Брюдер та його група – це група спостереження й швидкого реагування. Вони працюють під егідою Європейського центру профілактики й контролю хвороб.

Ленґдон поглянув на емблеми ECDC на уніформах вояків. «Профілактика й контроль хвороб?»

– Його група, – продовжила вона, – спеціалізується на виявленні й локалізації загрози інфекційних захворювань. Фактично вони є таким собі спецназом для послаблення гострих широкомасштабних ризиків для здоров’я. Ви були моєю єдиною надією на те, щоби встановити місцезнаходження інфекції, яку винайшов Цобріст, тому коли ви зникли, я поставила групі швидкого реагування завдання знайти вас... Це я викликала їх до Флоренції для підтримки.

Ленґдон отетерів.

– Ці вояки працюють на вас?

Сінскі кивнула.

Ми їх орендуємо у ECDC. Минулої ночі, коли ви зникли й припинили відповідати на дзвінки, ми подумали, що з вами щось сталося. І лише сьогодні вранці, коли наша група швидкого реагування виявила, що ви заходили на свою гарвардську скриньку електронної пошти, ми дізналися, що ви живий. І відтоді єдиним поясненням вашої дивної поведінки було те, що ви перекинулися на інший бік... можливо, вам запропонували за великі гроші віднайти джерело зарази для когось іншого.

Ленґдон похитав головою.

– Аж смішно.

– Авжеж, такий сценарій видавався малоймовірним, але це було єдиним логічним поясненням, а зважаючи на те, що ставки є надзвичайно високими, ми не мали права ризикувати. Звісно, ми навіть уявити собі не могли, що ви страждаєте на амнезію. Коли наша група підтримки побачила, що ваша гарвардська поштова скринька раптом запрацювала, ми засікли IP-адресу комп’ютера у квартирі у Флоренції й негайно прибули туди. Але ви втекли на мопеді з жінкою, присутність якої лише посилила наші підозри, що ви працюєте на когось іншого.

– Але ж ми проїхали тоді повз вас! – аж захлинувся Ленґдон. – Я бачив вас на задньому кріслі чорного мікроавтобуса, оточеного військовиками. Мені здалося, що вас узяли в заручники. У вас був такий вигляд наче ви марите, наче вони вкололи вам якийсь наркотик.

– Ви нас бачили? – на обличчі доктора Сінскі відбився подив. – Як це не дивно, але ви маєте рацію... вони справді зробили мені ін’єкцію. Але тільки тому, що я сама наказала їм це зробити.

Тепер Ленґдон зовсім розгубився. «Вона наказала їм вколоти їй наркотик?»

Можливо, ви цього не пам’ятаєте, – сказала Сінскі, – але коли наш С-130 приземлився у Флоренції, тиск змінився, і в мене сталося пароксизмальне позиційне запаморочення – надзвичайно виснажливе захворювання внутрішнього вуха, на яке я страждала й раніше. Напади цієї хвороби мають тимчасовий характер і не загрожують життю, але призводять до такого запаморочення й нудоти, що люди, які від них страждають, не можуть навіть голови підвести. Зазвичай ялягаю в ліжко, щоб перележати сильну нудоту, але ми мали долати кризу, створену Цобрістом, тому я сама прописала собі щогодинні ін’єкції метоклопраміду, який перепиняє блювання. Цей препарат має серйозний побічний ефект – призводить до сильної сонливості, але він принаймні дозволив мені керувати операцією, сидячи в мікроавтобусі. Спец– група хотіла відвезти мене до шпиталю, але я заборонила їм це робити, допоки ми не завершимо завдання й не відновимо з вами зв’язок. На щастя, під час польоту до Венеції запаморочення припинилися.

Ленґдон опустився на подушку, не знаючи, що й сказати. «Оце маєш: я цілий день тільки те й робив, що тікав від ВООЗ – людей, які найняли мене, щоб я їм допоміг».

– А тепер нам треба зосередитися, професоре, – сказала Сінскі наполегливим тоном. – Цобрістова чума... ви маєте хоч якесь уявлення, де вона може бути? – Сінскі поглянула на нього з виразом надії. – Часу залишилося обмаль.

«Дуже далеко», – хотів сказати Ленґдон, але щось стримало його. Він зиркнув угору, на Брюдера, який сьогодні вранці вистрелив у нього, а зовсім недавно мало не задушив. Для Ленґдона ситуація змінювалася так швидко, що він уже не знав, кому вірити.

Сінскі нахилилася нижче, вираз її обличчя став іще наполегливішим та напруженішим.

– У нас склалося враження, що джерело інфекції десь тут, у Венеції. Це так? Скажіть де, і я пошлю спецгрупу на берег.

Ленґдон завагався.

– Пане! – нетерпляче гаркнув Брюдер. – Ви неодмінно маєте щось знати... скажіть нам, де джерело зарази! Невже ви не розумієте, що може статися?

– Агенте Брюдер! – крутнулася на п’ятах Сінскі, напускаючись на чоловіка. – Припиніть! – наказала вона. А потім повернулася до Ленґдона й заговорила тихим голосом: – Зважаючи на те, що вам довелося пережити, цілком зрозуміло, що ви спантеличені й дезорієнтовані, не знаєте, кому вірити. – Вона замовкла й глянула глибоко йому у вічі. – Але часу в нас майже не лишилося, тому я благаю вас повірити мені.

– Ленґдон здатен стояти на ногах? – почувся новий голос.

На порозі з’явився добре доглянутий чоловічок із густою

засмагою. Він пильно поглянув на Ленґдона натренованим оком, але професор відчув у його погляді загрозу.

Сінскі кивнула Ленґдону піднятися.

– Професоре, це чоловік, із яким я воліла б не мати справу, але ситуація вельми серйозна, і ми не маємо вибору.

Вагаючись, Ленґдон перекинув ноги з ліжка на долівку і став на весь зріст, на хвилю затримавшись, щоб відновити рівновагу.

– Ідіть за мною, – сказав чоловік, рушаючи до дверей. – Вам слід дещо побачити.

Ленґдон вперся.

– Хто ви?

Чоловік зупинився й склав долоні пірамідкою.

– Імена не мають значення. Можете називати мене Начальник. Я керую організацією, яка – і мені неприємно визнавати це – зробила жахливу помилку, допомагаючи Бертрану Цобрісту досягнути його мети. Я намагаюся виправити цю помилку, доки не пізно.

– Що ви хочете мені показати? – спитав Ленґдон.

Чоловік пронизав Ленґдона невмолимим поглядом.

– Те, що не залишить у вашій свідомості жодного сумніву, що всі ми на одному боці.

розділ 78

Ленґдон пішов слідком за чоловіком крізь лабіринт кла– устрофобічних трюмних коридорів, а за ними вервечкою рушили Сінскі та вояки. Коли група наблизилася до сходів, Ленґдон подумав, що вони нарешті піднімуться до світла, але натомість спустилися ще нижче в трюм.

Тут, глибоко в нутрощах яхти, їхній проводир проминув офіс зі скляними кабінками, декотрі з яких були прозорі, а декотрі – затемнені. Усередині кожної такої звуконепроникної кабінки заповзято працювали люди, друкуючи щось на комп’ютерах чи розмовляючи по телефону. Ті, хто помітив групу, яка проходила повз них, були стривожені появою на кораблі чужих людей. Засмаглий чоловік заспокійливо кивнув їм і повів групу далі.

«Що це за місце?» – здивовано подумав Ленґдон, коли вони йшли крізь іще один лабіринт тісно розташованих робочих місць.

Нарешті хазяїн завів їх до великого конференц-залу, де помістилася вся група. Коли всі повсідалися, чоловік натиснув на кнопку, скляні стіни раптом засичали й стали непрозорими, немов запечатавши всіх присутніх усередині. Ленґдон аж сіпнувся – йому ще ніколи не доводилося такого бачити.

– Де ми? – нарешті спитав він настійливим тоном.

– Це моє судно «Мендаціум».

– «Мендаціум»? – перепитав Ленґдон. – Латинська назва псевдолога– грецькою обманних*

Чоловік не приховував здивування.

– Про це мало хто знає.

«Невелика честь», – подумав Ленґдон.

Мендасій був сумнівним і підступним божеством і керував псевдологами – демонами, які спеціалізувалися на фальшивках, брехні та всіляких фабрикаціях.

Чоловік витяг маленьку червону флешку й вставив її у стійку з електронним начинням у тильній частині кімнати. Великий і плаский екран на рідких кристалах заблимав і ожив, а світильники вгорі згасли.

У напруженій тиші Ленґдон почув тихий плюскіт води. Спочатку йому здалося, що то плюскотить вода за бортом судна, але згодом збагнув, що звук іде з гучномовців у рідкокристалічному екрані. Поволі вималювалося зображення: волога стіна печери, освітлена червонуватим світлом, що погойдувалося, мов хвиля.

– Це відео створив Бертран Цобріст, – сказав господар судна. – І попросив мене оприлюднити його завтра на увесь світ.

Не вірячи власним очам Ленґдон мовчки дивився це химерне й зловісне домашнє відео... якась печериста порожнина з лагуною, на поверхні якої виднілися маленькі хвильки... камера пірнає вглиб, до вкритої намулом долівки, до якої прикручено дошку з написом «У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ».

На дошці було ім’я Бертрана Цобріста.

А датою був завтрашній день.

О      Господи!Ленґдон повернувся в темряві до Сінскі, але вона сиділа, безтямно втупившись у підлогу: вочевидь, жінка вже бачила це відео раніше й не мала сил дивитися його знову.

Ось камера звернула ліворуч, і ошелешений Ленґдон побачив, як у воді висить, погойдуючись, прозора пластико– ва куля з желатиноподібною жовто-коричневою рідиною. Схоже, ця делікатна конструкція не могла піднятися на поверхню, бо була прикріплена до дна.

«Що за чортівня?» – подумав Ленґдон, придивляючись до роздутого мішка. Здавалося, його в’язкий вміст потихеньку обертався й перемішувався... немов кипів.

Коли його блискавкою вдарила здогадка, Ленґдону аж дух перехопило.

«Це Цобрістова чума».

– Припиніть перегляд, – сказала Сінскі в темряві.

Зображення завмерло – прикріплений до дна пластико-

вий мішок погойдувався під водою: герметично запечатана хмара рідини, підвішена у просторі.

– Певно, ви здогадуєтеся, що то таке, – сказала Сінскі. – Питання полягає ось у чім: скільки ще часу вона перебуватиме в герметизованому стані? – Підійшовши до екрана, Сінскі показала на малесеньку позначку, що виднілася на прозорому мішку. – На жаль, оця позначка підказує нам, із чого цей мішок зроблений. Ви можете її прочитати?

Відчуваючи, як його пульс шалено заскакав, Ленґдон примружено поглянув на текст. То був фірмовий знак виробника: «SolublonV

– Ця фірма – найбільший у світі виробник пластику, що розчиняється у воді, – сказала Сінскі.

У Ленґдона похололо в грудях.