Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 32 страниц)

Ленґдон не знав, що сподівався побачити на звороті мас ки,але явно не це.

Він не побачив там нічого.

Анічогісінько.Саму лише гладеньку порожню поверхню.

Здавалося, Сієнна зніяковіла не менше за нього.

– Просто гладенький гіпс – і все, – прошепотіла вона. – Якщо тут нічого немає, то що ж ви там з Іґнаціо примудрилися побачити тоді, у музеї?

«А біс його знає», – подумав Ленґдон, натягуючи прозорий пластик так, щоби було краще видно. Але не побачив там нічого.Зі ще більшим розчаруванням Ленґдон підняв маску до стовпа світла й пильно до неї придивився. Коли він перевернув маску, щоби зручніше було роздивлятися, йому на мить здалося, що він помітив легку зміну кольору у верхній частині – рядок якихось позначок, що простягнувся горизонтально на рівні Дантового лоба.

Природна вада? А може, щось інше... Ленґдон різко обернувся й показав на мармурову панель на завісах на стіні позаду них.

– Зазирни туди, – наказав він Сієнні, – і пошукай там рушників.

На обличчі Сієнни з’явився вираз недовіри, але вона пішла й розчинила майстерно прихований буфет, у якому було три предмети: кран для регулювання води в купелі, перемикач світла для вмикання й вимикання лампи над купелею і... рейка з лляними рушниками.

Сієнна з подивом поглянула на Ленґдона, але йому довелося об’їздити достатньо церков у всьому світі, щоби знати напевне, що неподалік купелей майже завжди про всяк випадок лежали пелюшки й рушники, бо непередбачува– ність дитячих сечових міхурів та кишковиків становила постійну загрозу для обряду хрещення.

– Чудово, – сказав він, побачивши рушники. – Потримай маску, добре? – Обережно передавши маску Сієнні в руки, Ленґдон заходився працювати.

Спершу він поклав восьмикутну ляду назад на купіль – і схожий на вівтар столик набув того самого вигляду, який мав до їхнього приходу. Потім професор узяв із шафки кілька рушників і розклав їх на дерев’яній поверхні, мов скатертину. Насамкінець він клацнув вимикачем – і лампочка над купелею ожила, яскраво освітивши все довкола купелі й рушники, розстелені на ній.

Сієнна обережно поклала маску на купіль, а Ленґдон узяв іще рушників, якими огорнув руки, й дістав маску з пакета, намагаючись не торкатися її голими пальцями. За кілька секунд маска Данте вже лежала, витягнута з пакета й оголена, на купелі горілиць, схожа під яскравим світлом на голову приспаного пацієнта, який потрапив на операційний стіл.

У яскравому світлі зморшкувата й горбкувата поверхня маски здалася ще моторошнішою, бо зморшки й складки старечого обличчя рельєфно підкреслювалися безбарвним гіпсом. Не марнуючи часу, Ленґдон скористався імпровізованими рукавичками, зробленими з рушників, щоб перевернути маску й покласти її долілиць.

Зворотний бік маски мав значно «молодший» вигляд порівняно з лицевим – був чистим і білим, а не жовтим і тьмяним.

Сієнна здивовано схилила голову набік.

– А тобі не здається, що цей бік не такий старий, як лицевий?

І справді, різниця у забарвленні була навіть помітнішою, аніж Ленґдону здалося спочатку, хоча обидва боки мали, безперечно, один вік.

– Нерівномірне старіння, – пояснив він. – Зворотний бік маски захищений експонатною шафкою, тому не зазнав ефекту старіння, спричиненого сонячним світлом. – Ленґдон подумки відзначив, що треба подвоїти коефіцієнт захисту скла від дії сонячного опромінення.

– Стривай, – сказала Сієнна, нахиляючись нижче над маскою. – Дивись! Там, на лобі! Мабуть, саме оце ви з Іґна– ціо й помітили!

Ленґдон швидко ковзнув поглядом гладенькою білою поверхнею до точки трохи іншого кольору, яку він помітив раніше крізь пластиковий пакет, – то був рядок якихось позначок, що тягнувся горизонтально з внутрішнього боку по лобу Данте. Однак тепер, у яскравому світлі лампи, Ленґдон побачив, що то була не природна вада кольору... то були позначки, зроблені людською рукою.

– То... напис, – прошепотіла Сієнна, і.слова її застрягли в горлі. – Але ж...

Ленґдон придивився до напису на гіпсі. То був одинарний рядок літер, написаних від руки вигадливим письмом світло-жовтими чорнилами.

– Оце і все, що тут написано? – спитала Сієнна майже сердитим голосом.

Та Ленґдон її майже не чув. «Хто це написав? Хтось у Дан– тову добу? Навряд чи». Якби це було так, то якийсь історик уже давно виявив би цей напис під час регулярного очищення чи реставрації, і цей напис став би частиною легенди, що оповивала маску. Та Ленґдон ніколи й нічого про цей напис не чув.

У його уяві швидко постала більш імовірна відповідь. •

Бертран Цобріст.

Цобріст був власником маски, тому мав змогу легко затребувати приватний доступ до неї в будь-який час. Він міг написати той текст порівняно недавно, а потім повернути маску до антикварної експонатної шафки так, що цього ніхто й не помітив. «Власник маски, – сказала їм Марта, – ніколи не дозволяв персоналу відчиняти шафу без його присутності».

І Ленґдон швидко пояснив свою гіпотезу.

Сієнна, здавалося, погодилася з його логікою, але її турбувала подальша перспектива.

Це не має сенсу, – знервовано сказала вона. – Якщо припустити, що Цобріст щось потайки написав на зворотному боці посмертної маски Данте, а потім не полінився створити отой міні-проектор, щоби вказати на цю маску... то чому ж він не написав на ній що-небудь змістовніше?

Я хочу сказати, що це безглуздя! Ми з тобою шукали цю маску цілісінький день – і оце все, що спромоглися знайти?

Ленґдон зосередив увагу на тексті, що виднівся на зворотному боці маски. Написане від руки послання було дуже стислим – лише кілька літер – і справді видавалося геть безглуздим.

Невдоволення Сієнни цілковито зрозуміле.

Однак Ленґдон відчув уже знайоме збудження, яке зазвичай передувало якомусь важливому відкриттю, бо майже відразу збагнув, що ці сім літер скажуть йому все про наступний крок, який вони із Сієнною мають зробити.

Більше того, він відчув, що маска має якийсь слабкий, знайомий запах, який пояснював, чому гіпс на зворотному боці був значно білішим, аніж на лицевому... і ця розбіжність не мала жодного стосунку до ефекту старіння, спричиненого сонцем.

– Не розумію, – сказала Сієнна. – Усі ці літери однакові.

Ленґдон спокійно кивнув, придивляючись до рядка тексту – сім однакових літер, ретельно виписаних каліграфічним письмом на зворотному боці Дантового лоба.

– Сім літер Р,– мовила Сієнна. – І що ж ми тепер із ними робитимемо?

Ленґдон спокійно подивився на неї.

– Я пропоную робити те, що наказуєнам це послання.

Сієнна аж сіпнулася від несподіванки.

– Сім літер Р– це послання?!

– Так, – усміхнувся Ленґдон. – І якщо ти читала Даніє, то це абсолютно чітке послання.

* * *

А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у краватці витер хусткою скривавлені пальці та прищі на шиї. Дивлячись на місце, куди збирався зайти, він намагався не зважати на пекучий біль в очах.

То був вхід для туристів.

Біля дверей сидів лінькуватий гід у короткій куртці і палив цигарку, час від часу відганяючи туристів, які вочевидь не могли розшифрувати напис, де універсально зрозумілою мовою йшлося про години роботи цього туристичного об’єкта: «APERTURA 13.00—17.00».

Чоловік із висипом на шкірі поглянув на годинника. Той показував 10:02 ранку. З учорашнього дня баптистерій був зачинений для відвідувачів. Незнайомець трохи постояв, придивляючись до гіда, а потім, певно, прийняв якесь рішення. Зазирнувши до гаманця, він порахував його вміст. На додачу до стосу кредитних карток і жмуту євро він мав три тисячі доларів готівкою.

На щастя, пожадливість була інтернаціональним гріхом.

розділ57

Fccatum... Peccatum... Peccatum...

Сім літер P,написаних на зворотному боці маски, враз наштовхнули Ленґдона на думку про «Божественну комедію». На мить він уявно повернувся на віденську сцену, де читав лекцію під назвою «Божественний Данте: символи пекла».

– І ось ми з вами спустилися, – сказав він голосом, посиленим через гучномовці, – крізь дев’ять кіл пекла до центру Землі й зіштовхнулися сам на сам із сатаною.

Із цими словами Ленґдон продемонстрував декілька слайдів із зображенням сатани в різних мистецьких творах: на «Мапі пекла» Боттічеллі, мозаїці флорентійського баптистерію та лячного чорного демона, чиє хутро замастилося темно-червоною кров’ю його жертв, – таким зобразив його художник Андреа ді Чоне.

Ми з вами, – продовжив Ленґдон, – спустилися кудлатими грудьми сатани, пішли у зворотному напрямку, коли сила тяжіння змінилася, і виринули з похмурого підземного світу... щоби знов узріти зорі.

Ленґдон демонстрував слайди, аж поки не дійшов до зображення, яке показував раніше: то було відоме полотно Доменіко ді Мікеліно з флорентійського собору, на якому Данте в червоній мантії стояв під стінами Флоренції.

– Якщо уважно придивитися, то ці зорі можна побачити.

І Ленґдон показав на зоряне небо, що вигнулося дутою

над головою Данте.

– Як бачите, небеса утворює низка з дев’яти концентрич– них сфер довкола Землі. Ця дев’ятишарова конструкція раю покликана врівноважувати дев’ять кіл підземного царства. Як ви, мабуть, уже помітили, число дев’ять часто повторю– ється в Данте.

Ленґдон зробив паузу й відсьорбнув води, даючи публіці можливість перевести дух після моторошного спуску до пекла й запаморочливого сходження до світла.

– Отже, зазнавши жахів пекла, ви, напевне, відчуваєте бажання якомога швидше вирушити до раю. На жаль, у світі Данте не все так просто. – Він театрально зітхнув. – Для тою щоби піднятися до раю, ми всі маємо – як у переносному розумінні, так і в буквальному – видертися на гору. – І Ленґдон показав на полотно Мікеліно. На обрії, за фігурою Данте, здіймалася до небес самотня конічна гора. Її оповивала спіраллю стежина, що щільними уступами піднімалася вгору. Цихуступів-витків спіралі було дев’ять. Ті– сю стежиною важко видряпувалися жалюгідні голі фігурки, зазнаючи на своєму шляху всіляких покарань.

Це гора Чистилище, – оголосив Ленґдон. – І, як це не сумно, важке й виснажливе сходження дев’ятьма колами є єдиним шляхом із глибин пекла до пишноти раю. І ви ма– єте змогу бачити, як цей шлях долають розкаяні душі... і кожна з них платить сумірну ціну за конкретний гріх. Заздрісники мають іти із зашитими очима, щоби не мати змоги заздрити; пихаті мають нести на спинах важкі камені, щоб ті притискали їх низько до землі в смиренні; ненажерливі мусять іти до раю без питва й харчів, щоб зазнавати болісних мук голоду; а хтиві мають видряпуватися до раю крізь пекуче полум’я, щоб очиститися від полум’я пристрасті, яке спалює їх зсередини. – Ленґдон зробив паузу. – Але перш ніж вам гарантують великий привілей іти цією горою й очищатися від власних гріхів, ви мусите поговорити ось із цим індивідом.

Ленґдон увімкнув слайд, що зображав великим планом один із фрагментів полотна Мікеліно, де біля підніжжя гори Чистилища сидів на троні крилатий янгол. Біля його ніг низка розкаяних грішників очікувала своєї черги бути допущеними до шляху, який вів догори. Як це не дивно, янгол тримав у руках довгий меч, вістрям якого штрикав першого чоловіка в черзі.

– Хто з вас знає, що робить цей янгол? – вигукнув Ленґдон.

– Штрикає когось мечем у голову? – спитав хтось із залу.

– Ні.

– Штрикає когось в око? – озвався ще один голос.

– Знову ні.

Аж ось почувся впевнений голос обізнаної людини.

– Пише в того чоловіка на лобі.

Ленґдон усміхнувся.

– Схоже, хтось у цьому залі добре вчив твори Данте в школі.

Він знову кивнув на полотно.

– Авжеж, можна подумати, що янгол штрикає того бідолаху мечем у лоба, але це не так. У поемі Данте янгол, який стоїть на варті біля входу в чистилище, пише дещо вістрям меча на лобах тих, хто хоче потрапити до раю. «І що ж він пише?» – можете поцікавитися ви.

Ленґдон зробив ефектну паузу.

– Як це не дивно, він пише єдину літеру... яка повторюються сім разів. Чи знає хто-небудь із присутніх, яку літеру піп пише сім разів на Дантовому лобі?

– Літеру Р– вигукнув голос із публіки.

Ленґдон усміхнувся.

– Авжеж. Літеру Р.Ця літера Розначає «peccatum», тобто латиною «гріх». А те, що вона написана сім разів, є сим– иолом septem pecatta mortalia, відомих також, як...

– Сім смертних гріхів! – вигукнув інший голос.

– Чудово. Отже, лише здолавши всі щаблі чистилища, можна спокутувати свої гріхи. Із кожним рівнем, на який ви і-ходите, янгол стирає одну з літер Рна вашому чолі, тож коли ви доберетеся до вершини, усі сім Рна вашому лобі будуть зчищені, а ваша душа очиститься від усіх гріхів. – Ленґдон підморгнув. – Недарма це місце зветься чистилищем.

Ленґдон виринув зі своїх спогадів і побачив, що Сієнна дивиться на нього, стоячи над купелею.

– Сім Р? – спитала вона, повертаючи його до дійсності й киваючи на посмертну маску Данте. – Кажеш, це послання підказує, що нам слід робити?

Ленґдон швидко розповів їй про Дантову гору Чистилище, про літери Р,що означають сім смертних гріхів, та процедуру їх зчищення з чола грішника.

– Зрозуміло, – продовжив Ленґдон, – що Бертран Цо– (іріст як фанатичний прихильник Данте неодмінно знав про і ім літер Рта процедуру їх зчищення з лоба грішника як u і осіб наближення до раю.

Сієнна завагалася.

– Гадаєш, Бертран Цобріст намалював ці літери на масці, бо хотів, щоби ми... в буквальному сенсі стерли їх із неї? Ти це хочеш сказати?

– Наскільки я розумію, це...

Роберте, навіть якщо ми зітремо їх, то як це нам допоможе? Ми ж тоді матимемо на руках абсолютно чисту маску!

– Може, – мовив Ленґдон і обнадійливо всміхнувся. – А може, й ні. Гадаю, тут є дещо більше, ніж бачить око. – І він кивнув на маску. – Пам’ятаєш, я казав тобі, що розбіжність кольорів лиця й звороту маски спричинена нерівномірністю їх старіння?

– Так.

– Можливо, я помиляюся, – сказав професор, – але різниця в кольорі є надто різкою, щоби це можна було пояснити нерівномірним старінням, до того ж, фактура зворотного боку маски має зуби.

– Зуби?

Ленґдон продемонстрував їй, що поверхня на звороті була значно цупкішою, аніж на лицевому боці... і значно шорсткішою, як наждак. – У мистецьких колах таку шорстку фактуру називають «зуби», і художники воліють писати на поверхні із зубами, бо до неї краще пристає фарба.

– Щось я не кумекаю, куди ти хилиш.

Ленґдон усміхнувся.

– Ти знаєш, що таке гесо?

– Аякже, знаю. Художники користуються ним для ґрунтування полотен і... – Сієнна різко замовкла, вочевидь, здогадавшись, що мав на увазі Ленґдон.

– От-от, саме так, – сказав він. – Вони використовують гесо, щоби створити чисту й білу нерівну поверхню, а інколи – для того, щоби замалювати непотрібні зображення, якщо хочуть використати полотно наново.

Обличчя Сієнни світилося ентузіазмом.

– Отже, ти гадаєш, що Цобріст покрив зворотний бік маски оцим гесо?

– Тільки так можна пояснити наявність «зубів» і різку розбіжність у кольорах. Це може також пояснити, чому він хотів, щоби ми стерли ці сім Р.

Остання фраза Ленґдона остаточно спантеличила Сієнну.

– А ти понюхай, – сказав він, піднімаючи маску до її об– личчя так, як піднімає облатку священик.

Сієнна скривилася.

– А гесо що, має запах мокрої псини?

– Не всяке гесо. Звичайне гесо пахне крейдою. А мокрою нсиною пахне акрилове гесо.

– І що це означає?

– Це означає, що акрилове гесо розчинне у воді.

Сієнна схилила голову набік, і Ленґдону здалося, наче він

чує, як у її голові завертілися коліщатка. Вона повільно перевела погляд на маску, потім раптом знову на Ленґдона, і її очі розширилися.

– Ти гадаєш, що під цим гесо щось сховане?

– Так, і це багато чого пояснило б.

Сієнна негайно взялася за краї восьмикутної дерев’яної ляди й частково відсунула її так, що збоку в отворі показалася вода. Вмочивши чистий рушник у купільну воду, вона простягнула його Ленґдону.

– Це маєш зробити ти.

Ленґдон поклав маску долілиць на ліву долоню й узяв мо– крий рушник. Струснувши надлишок води, він торкався вологою тканиною внутрішнього боку Дантового чола, зволожуючи ділянку із сімома каліграфічними літерами Р.Після кількох дотиків професор знову занурив рушник у воду й продовжив. Чорне чорнило розпливалося.

– Гесо розчиняється, – збуджено сказав він. – А разом i:t ним зникає й чорнило.

Повторивши цей процес тричі, Ленґдон заговорив побожним та урочистим речитативом, який відлунив від стін баптистерію.

– Через хрещення Господь наш Ісус Христос звільнив те– <>с від гріха й покликав до нового життя за допомогою води й Святого Духа.

Сієнна витріщилася на Ленґдона так, наче той з’їхав із глузду.

Ленґдон знизав плечима.

– Ця цитата видалася мені доречною.

Жінка підкотила під лоба очі й повернулася до маски.

Ленґдон далі зволожував її поверхню, і під гесо показався шар початкового гіпсу, жовтий колір якого, на думку професора, був більш доречним для старовинного експоната. Коли зникла остання літера Р,він витер поверхню чистим лляним рушником і підняв маску так, щоби Сієнна оцінила результат його роботи.

Сієнна голосно зойкнула.

Точнісінько як і розраховував Ленґдон, під шаром гесо справді було сховано дещо: іще один шар каліграфічних літер. їх виявилося дев’ять, і були вони написані просто на блідо-жовтій поверхні оригінального шару гіпсу.

Одначе цього разу літери утворювали слово.

розділ58

Одержимий? – здивувалася Сієнна. – Щось я не розумію.

«Я також не дуже розумію», – подумав Ленґдон, придивившись до тексту, що матеріалізувався з-під літер Р, – то було одне слово, написане на звороті Дантового чола.

Одержимий

– Це як «одержимий дияволом», еге ж? – спитала Сієнна.

Можливо.Ленґдон поглянув угору на мозаїчного сатану, що поглинав душі нещасних, які так і не змогли очиститися від гріха. «Данте... – одержимий»? Це звучало зовсім безглуздо.

– Там має бути більше, – висловила Сієнна свою здогадку і, взявши в Ленґдона маску, пильно придивилася до мої. Через кілька секунд ствердно закивала.

– Так, лишень поглянь на кінці цього слова – там має бути більше тексту з кожного боку.

Ленґдон знову поглянув на слово – і помітив слабкі сліди додаткового тексту, який виступав із кожного боку слона «одержимий».

Сієнна хутко схопила рушник і заходилася просякати вологою тканиною довкола цього слова, аж поки поруч не з'явилися нові слова, написані трохи вигнутим рядком.

Виявилося, що англійське слово «possessed», тобто «одержимий», у контексті з прийменником «of», який проступив поряд, набуло іншого значення – «той, що має, або молодіє».

І      вийшло отаке:

Гей, ви, хто розум сильний має

Ленґдон стиха присвиснув.

–  Гей, ви, хто розум сильний має... дотримуйтесь порад, які я тут сховав... під покривалом із віршів незрозумілих...

Сієнна отетеріло витріщилася на нього.

– Перепрошую?

– Це рядок із найвідомішої строфи Дантового «Пекла», – збуджено відповів Ленґдон. – У ньому Данте закликає найрозумніших зі своїх читачів шукати мудрість, схо– вану в його загадкових віршах.

Ленґдон часто цитував цей рядок на лекціях, присвячених літературному символізму, бо це був надзвичайно вдалий приклад того, як автор вимахує руками й вигукує: «Агов, читачі! Тут, у моєму творі, є подвійне значення!»

Сієнна заходилася ще енергійніше терти тильний бік маски.

Агов, обережніше! —застогнав її Ленґдон.

– Маєш рацію, – заявила вона, заповзято стираючи гесо. – Решта цієї цитати є тут, точнісінько як ти її навів. – Вона зробила паузу і, зануривши рушник у купіль, прополоскала його.

Ленґдон незадоволено поглянув на воду в купелі, яка побіліла від розчиненого в ній гесо. «Нехай вибачить нам Сан– Джованні», – подумав він, відчувши сором через те, що священна купіль використовується тепер як раковина.

Сієнна підняла з купелі рушник, із якого рясно капала вода. Майже не викручуючи його, вона знову приклала мокру тканину до центру внутрішнього боку маски й стала терти її так, наче то була супова миска.

– Сієнно! – застеріг її Ленґдон. – Це ж давній...

– Увесь зворотний бік вкритий текстом, – заявила вона, вишкрябуючи нутро маски. – І він написаний якось... – Вона замовкла, схиливши голову ліворуч і повернувши маску праворуч, немов намагалася прочитати з боку вбік.

—Яквін написаний? – прискіпливо спитав Ленґдон, не бачачи тексту.

Сієнна нарешті вичистила зворотний бік маски й витерла його сухим рушником. А потім поклала експонат перед Ленґ– доном, щоби вони обоє могли побачити результат її роботи.

Коли професор поглянув на вичищений внутрішній бік посмертної маски Данте, у нього аж дух перехопило. Уся її увігнута поверхня була вкрита текстом загальним обсягом близько ста слів. Починаючись угорі з фрази «Гей ви, хто розум сильний має», напис продовжувався єдиним безперервним рядком, скручуючись дугою вниз, до правого боку маски, де перевертався догори дриґом і проходив низом, а потім знову піднімався лівим боком до початку, звідки повторював цей самий шлях, але вже рухаючись трохи вужчим колом.

Цей контур тексту химерним чином нагадував спіральний шлях, що пролягав горою Чистилище до раю. Ленґдон, як знавець символів, миттєво розпізнав цю спіраль. Архімедова спіраль за годинниковою стрілкою.Він також підмітив, що число обертів від найпершого слова «Гей» і до останньої крапки в центрі теж було цілком очікуваним і знайомим.

Дев’ять.

Затамувавши віддих, Ленґдон повільно обертав маску, читаючи текст, який скручувався дедалі щільніше увігнутою поверхнею й закінчувався у центрі.

– Перша строфа – це Данте, майже дослівно, – сказав Ленґдон. – «Ге й, ви, хто розум сильний має, дотримуйтесь порад, які я тут сховав під покривалом із віршів незрозумілих».

– А решта? – наполегливо спитала Сієнна.

Ленґдон похитав головою.

– Навряд чи. Вона написана тим самим віршовим розміром, але не пригадую таких пасажів у Данте. Схоже, це хтось зімітував його стиль.

– Цобріст, – прошепотіла Сієнна. – Хто, крім нього?

Ленґдон кивнув. Це було найімовірнішим. Зрештою, Цобріст, змінивши картину Боттічеллі «Мапа пекла», уже довів здатність залучати на свій бік мистців і змінювати мистецькі шедеври так, щоби вони відповідали його потребам.

– Решта тексту дуже дивна, – сказав Ленґдон, знову обертаючи маску й читаючи текст в напрямку до центру. – Тут ідеться про... відрізані конячі голови... про видерті кістки незрячої... – Він проскочив уперед, до завершального рядка, написаного тісним колом у самісінькому центрі маски. І здивовано охнув.

– Тут йдеться про криваві води...

Сієнна здивовано вигнула брови.

– Як у твоїх видіннях з отою срібноволосою жінкою?

Ленґдон кивнув, замислившись над текстом.

Криваві води... лагуна, яка не віддзеркалює зірок... Що б це означало?

– Поглянь, – прошепотіла вона, читаючи понад його плечем і показуючи на одне слово на початку спіралі. – Тут ідеться про конкретний географічний пункт.

Очі Ленґдона знайшли слово, яке він пропустив під час першого перегляду тексту. То була назва одного з найгарні– ших та найунікальніших міст у світі. Ленґдон відчув на спині холодок, знаючи, що за збігом обставин то було ще й місто, де, як відомо, Данте Аліґ’єрі заразився інфекційною хворобою, від якої й помер.

Венеція.

Кілька хвилин Ленґдон із Сієнною мовчали, роздивляючись загадкові вірші. Цей текст був бентежний і моторошний, і його було важко розшифрувати. Використання таких слів, як «дож» та «лагуна», стали для Ленґдона остаточним підтвердженням того, що в поемі справді йшлося про Венецію – унікальне італійське місто на воді, що складалося із сотень сполучених між собою лагун. Сторіччями ним пра– вив глава венеціанської держави, який називався «дож».

Із першого погляду Ленґдон не міг визначити, на яке конкретно місце у Венеції ця поема вказувала, але вона, безсумнівно, спонукала читача виконувати її вказівки.

Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай муки дзюркотливої води...

– Вона вказує під землю, – сказала Сієнна, читаючи текст одночасно з Ленґдоном.

Він стривожено кивнув, читаючи наступний рядок.

Спустися вглиб осілого палацу... Бо там, у темряві, хто– нічний зачаївся монстр...

– Роберте, – знервовано спитала Сієнна, – а що то за монстр?

– Хтонічний, – відповів Ленґдон, – означає «той, що живе під землею».

Та не встиг він продовжити, як гучний брязк засуву прокотився відлунням через баптистерій. Схоже, щойно ззовні відімкнули вхід для туристів.

* * *

Grazie mille (Красненько дякую), – сказав чоловік із висипом на обличчі. Гід баптистерію знервовано кивнув, хо– иаючи до кишені п’ятсот доларів готівкою й озираючись – чи, бува, ніхто не помітив.

– Cinque minuti (П’ять хвилин), – нагадав гід, крадькома прочиняючи відімкнені двері достатньо широко для того, щоби чоловік із висипом зміг протиснутися всередину.

Потім гід зачинив двері, полишаючи чоловіка всередині й перекриваючи всякий звук, який міг звідти долетіти.

Спочатку гід відмовився пожаліти чоловіка, який стверджував, що прибув аж з Америки, щоби помолитися в баптистерії Сан-Джованні в надії на те, що це допоможе йому вилікуватися від страшної шкірної хвороби. Та, насамкінець, його таки заохотили проявити співчуття, запропонувавши п’ятсот доларів за п’ять хвилин самотньої молитви в баптистерії... А до цього заохочення додався ще й страх, що цей тип із явно заразною хворобою стоятиме тут, поруч із ним, іще три години, аж поки будівля не відчиниться для відвідувачів.

І тепер, крадькома ввійшовши до восьмикутного храму, чоловік відчув, як його очі інстинктивно полинули догори. От заразаіНіколи в житті не бачив він чогось подібного до цієї стелі. Прямо на нього витріщався триголовий демон – чоловік швидко опустив очі додолу.

Здавалося, тут нікого не було.

«Куди ж вони в біса поділися?»

– * *

А Ленґдон із Сієнною мовчки стояли, пригнувшись, за вівтарем. Вони ледь встигли прибрати мокрі рушники, посунути на місце дерев’яну ляду купелі й пірнути за головний вівтар, прихопивши посмертну маску. їхній план полягав у тому, щоби дочекатися, поки приміщення наповниться туристами, а потім потихеньку вийти разом із натовпом.

Схоже, що північні двері баптистерію таки відчинили – принаймні на кілька секунд, бо Ленґдон почув звуки, що долітали з площі, але потім двері так само різко зачинили – і всередині знову стало тихо.

І тепер, у знову запалій тиші, Ленґдон почув кроки, що ступали кам’яною підлогою.

«Гід? Може, він перевіряє приміщення перед тим, як запустити туристів?»

Він не встиг вимкнути світло над купелею й боявся, що гід це помітить. Навряд чи.Кроки швидко рухалися в їхньому напрямку й зупинилися саме перед вівтарем біля фестона, через який Ленґдон та Сієнна щойно перескочили.

Запала довга тиша.

– Роберте, це я, – сердито сказав чоловічий голос. – Я знаю, що ти там. Виходь сюди, чорт тебе забирай, і поясни, що ти тут робиш.

–

розділ59

Немає сенсу вдавати, що мене тут немає».

Ленґдон кивнув Сієнні, щоби вона залишалася за вівтарем і стерегла маску Данте, яку він знову поклав до пакета із застібкою. А потім повільно випростувався. Стоячи, наче священик, за вівтарем баптистерію, Ленґдон поглянув на конгрегацію в особі єдиного чоловіка. Незнайомець, що перед ним стояв, мав піщано-коричневе волосся, дизайнерські окуляри та якийсь жахливий висип на обличчі та шиї. Він знервовано чесав почервонілу шию, а його набряклі очі виблискували гнівом та збентеженням.

– Ти не хочеш розповісти мені, що ти тут у біса робиш, Роберте? – суворо спитав чоловік, переступаючи через фестон і наближаючись до Ленґдона. Розмовляв він з американським акцентом.

– Аякже, розповім, – ввічливо відповів Ленґдон. – Але спершу розкажіть мені, хто ви такий.

Чоловік зупинився, як укопаний, не вірячи своїм вухам.

– Що ти сказав?

Ленґдон відчув щось невиразно знайоме в очах чоловіка, а може, і в його голосі. «Десь і колись я його вже бачив». Він стиха повторив своє запитання.

– Будь ласка, скажіть мені, хто ви такий і звідки мене знаєте.

Незнайомець картинно скинув руки догори, вочевидь, не вірячи тому, що чує.

– Я – Джонатан Ферріс! Пам’ятаєш?! Всесвітня організація охорони здоров’я. Я той чоловік, котрий полетів до Гарвардського університету, щоби забрати тебе із собою!

Ленґдон намагався осмислити почуте.

– Чому ти не зайшов? – суворо спитав чоловік, безперервно чухаючи шию та щоки, які почервоніли й набрякли. – І що то в біса за жінка з тобою? Я бачив, як ти зайшов сюди разом із нею. Ти на неїтепер працюєш?

Сієнна зіп’ялася на ноги поруч із Ленґдоном і негайно взяла ситуацію під контроль.

– Лікарю Ферріс, мене звуть Сієнна Брукс. Я теж лікар. Працюю тут, у Флоренції. Професора Ленґдона вчора поранили пострілом у голову. Він має ретроградну амнезію, тому не знає, хто ви і що сталося з ним упродовж останніх трьох днів. Я тут для того, щоби йому допомагати.

Поки слова Сієнни відлунювали в порожньому баптистерії, чоловік стояв, схиливши голову набік, й ошелешено слухав її, не до кінця усвідомлюючи те, що вона казала. Приголомшено помовчавши кілька секунд, він ступив крок назад, гойднувся і вхопився за підпірку, щоби не впасти.

– О Господи, – промимрив він. – Це ж інша справа.

Ленґдон побачив, як гнів на обличчі чоловіка поступово

вщух.

– Роберте, – прошепотів новоприбулий, – ми вже думали, що ти... – Він похитав головою, немов намагаючись скласти докупи щойно почуте. – Ми вже гадали, що ти перебіг на інший бік... що вони, можливо, перекупили тебе... або залякали... Ми ж не знали, що з тобою трапилося!

– Я єдина людина, із якою він за цей час спілкувався, – пояснила Сієнна. – Роберт знає лише те, що прокинувся минулої ночі в моєму шпиталі, де його згодом намагалися убити. Окрім того, він страждає на страшні видіння: трупи, жертви чуми і якась жінка зі сріблясто-сивим волоссям і змієподібним амулетом; вона каже йому...

– Елізабет! – випалив чоловік. – То є доктор Елізабет Сінскі! Роберте, саме вона найняла тебе для того, щоби ти нам допоміг!

– Що ж, тоді це справді вона, – сказала Сієнна. – Сподіваюся, ви знаєте, що вона в біді. Ми бачили її полоненою на задньому кріслі мікроавтобуса із солдатами, і вона мала такий вигляд, наче їй вкололи наркотик чи щось схоже.

Чоловік повільно кивнув, заплющуючи очі. Його повіки набрякли й почервоніли.

– Що сталося з вашим обличчям? – прискіпливо спитала Сієнна.

Чоловік розплющив очі:

– Перепрошую?

– Ваша шкіра! Схоже, ви підчепили якусь заразну хворобу. Ви хворий?

Чоловік ошелешено сіпнувся, і хоча запитання Сієнни було відвертим і навіть грубим, Ленґдон подумав те саме. Зважаючи на велику кількість згадок про чуму, які трапилися йому сьогодні, вигляд червоної шкіри з наривами дуже його збентежив.

– Та зі мною все в нормі, – запевнив чоловік. – То все оте чортове готельне мило. Я маю страшну алергію на сою, а більшість цього італійського ароматизованого мила виробляється на соєвій основі. Було ідіотизмом із мого боку не перевірити.

Сієнна полегшено зітхнула, і її напружені плечі розслабилися.

– Слава Богу, ви його не з’їли. Бо контактний дерматит призводить до анафілактичного шоку.