Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 32 страниц)

Ленґдон, радо ділячись зі своїми студентами животрепетним багатством символів Дантового світобачення, інколи читав курс про образи, що повторюються як у Данте, так і в тих творах, на які він надихнув інших митців за багато століть.

– Роберте, – сказала Сієнна, підходячи ще ближче до зображення на стіні. – Поглянь-но сюди! – І вона показала на ділянку картини біля підніжжя лійкоподібного пекла.

Ділянка, яка привернула її увагу, мала назву «Канави зла». То було восьме, передостаннє коло пекла, розділене на десять окремих канав, кожна з яких була призначена для конкретного типу шахраїв.

Раптом Сієнна пожвавилася.

– Дивись! Хіба ж ти не казав, що тобі у видінні набачилося ось це?

Ленґдон примружився, вдивляючись туди, куди показувала Сієнна, але не побачив там нічого. Крихітний проектор втрачав потужність, і картина на стіні зблякнула. Ленґдон швидко потрусив рурку, і та знову загорілася яскравіше. Потім він поволі відсунув проектор від стіни й поклав його на стіл у маленькій кухні, щоби з більшої відстані він давав більше зображення. Ленґдон підійшов до Сієнни і став убік, щоб краще придивитися до яскравої мапи.

І знову Сієнна тицьнула пальцем на восьме коло пекла.

– Поглянь сюди. Хіба ж ти не казав мені, що у своїх галюцинаціях бачив дві ноги, що стирчали із землі, позначені літерою R? – Із цими словами вона торкнулася конкретної точки на картині. – Ось де вони!

Як Ленґдон уже неодноразово бачив на цьому полотні, десята канава восьмого кола була напхана грішниками, наполовину закопаними вниз головою, а їхні ноги стирчали із землі. Але дивним було те, що в цьому варіанті картини

на одній парі ніг виднілася літера R, написана багнюкою, – точнісінько так, як бачив Ленґдон у своїх видіннях.

«Боже милосердний!»

Ленґдон пильно придивився до цієї дрібної деталі.

– Ця літера R...Її точно немає в оригінальному творі Боттічеллі!

– Там є ще одна літера, – сказала Сієнна, простягаючи руку.

Ленґдон простежив поглядом за її пальцем і побачив іще одну з десяти канав, де на фальшивому пророкові з химерно повернутою головою була написана літера Е.

«Що це таке? Картину переінакшили».

Тепер перед ним з’явилися й інші літери, нашкрябані на грішниках по всіх десяти канавах восьмого кола. Він побачив С на спокусникові, якого били батогами демони... потім побачив іще одну Rна крадієві, якого безперервно жалили змії... потім – літеру А на продажному політикові, зануреному в озеро киплячої смоли.

– Ці літери, – сказав Ленґдон із впевненістю в голосі, – однозначно не є частиною Боттічеллієвого оригіналу. Цю картину змінили цифровим способом.

Він повернувся поглядом до найвищої канави й прочитав літери згори донизу, проходячи кожну з десяти канав.

C...A...T...R...O...V...A...C...E...R

– Catrovacer? – спитав Ленґдон. – Це що, італійська?

Сієнна похитала головою.

– І не латина. Не можу збагнути, що це.

– Може, це чийсь підпис?

– Catrovacer? – На обличчі Сієнни відбився сумнів. – Як на мене, не надто схоже на ім’я. Але поглянь сюди. – І вона показала на одного з численних грішників у третій канаві зла.

Коли очі Ленґдона віднайшли ту фігуру, по його спині вмить побігли мурашки. Серед натовпу грішників у третій канаві виднівся знаменитий образ Середньовіччя – чоловік у накидці з довгим пташиним дзьобом та мертвими очима.

Маска чуми.

– А в Боттічеллієвому оригіналі є чумний лікар? – спитала Сієнна.

– І близько немає. Цю фігуру сюди додали.

– А Боттічеллі підписував оригінал?

Цього Ленґдон не міг пригадати, але коли його погляд ковзнув до правого нижнього кута картини, де зазвичай мав бути підпис, професор збагнув, чому вона про це спирала. Підпису там не було, але вздовж темно-коричневої канви «Мапи пекла» тягнувся ледь видимий рядок тексту дрібними літерами: «LA VERITA Е VISIBILE SOLO ATTRA– VERSO GLI ОССНІ DELLA MORTE».

Ленґдон достатньо добре володів італійською, щоби зрозуміти суть написаного.

Істину можна побачити лише очима смерті.

Сієнна кивнула.

– Як дивно.

Поки вони мовчки стояли, моторошна картина перед їхніми очима поволі блякнула. «Дантове “Пекло”, – подумав Ленґдон. – Воно надихає на твори зі зловісними пророцтвами аж із тисяча триста тридцятого року».

Курс лекцій, який читав Ленґдон, неодмінно містив розділ про образотворче мистецтво на тему Дантового «Пекла». Окрім славнозвісної Боттічеллієвої «Мапи пекла», була також безцінна скульптура Родена з трьома привидами із «Брами пекла», ілюстрація Страдануса із зображенням Флегія, що веслує річкою Стікс крізь занурені у воду тіла... хтиві грішники Вільяма Блейка, що крутяться в безкінечному вихорі буревію... навдивовижу еротична картина Бугро, на якій Данте й Верґілій спостерігають за двома оголеними чоловіками, що зійшлися у двобої... змучені душі Байроса, скоцюрблені під градом розпечених дробинок і краплин вогню... ексцентрична серія Сальвадора Далі з акварелей та гравюр по дереву... і велетенська колекція Доре з чорно-бі– лих гравюр, що зображали все – від схожого на тунель входу до підземного царства... до самого сатани з крилами.

І ось тепер виявилося, що поетична візія Данте надихала не лише славетних митців минулого. Вочевидь, вона надихнула ще одного індивіда – якогось схибленого типа, котрий цифровим способом підкоригував знамениту картину Боттічеллі, додавши до неї десять літер і чумного лікаря, а потім підписав її зловісною фразою про те, що істину можна побачити лише очима смерті. Потім цей художник помістив видозмінену картину в сучасний проектор, захований у химерно різьблену кістку.

Ленґдон найменшої гадки не мав, хто міг створити такий артефакт, однак просто зараз це питання здавалося другорядним порівняно з набагато бентежнішим питанням: «Якого біса я ношу цю штуку з собою?»

– * *

Поки Сієнна стояла в кухні з Ленґдоном, розмірковуючи над тим, як їй жити далі, знизу з вулиці несподівано долинуло ревіння потужного двигуна, у якому крився не один десяток кінських сил. Потім почулося вищання коліс і стукання дверцят.

Сієнна здивовано поквапилася до вікна й визирнула на вулицю.

Унизу біля її будинку різко загальмував чорний мікроавтобус без номерів. Із мікроавтобуса висипала група чоловіків, усі в чорній уніформі з круглими зеленими жетонами на лівому плечі. Стискаючи автоматичні гвинтівки, вони рухалися з рішучою професійністю військових. Не вагаючись, чотири вояки кинулися до входу в багатоквартирний будинок.

Сієнна відчула, як у неї застигла кров.

– Роберте! – крикнула вона. – Я не знаю, хто вони, але вони нас знайшли!

* * *

Унизу, на вулиці, агент Крістоф Брюдер вигукнув накази підлеглим, і ті кинулися до будинку. Брюдер був кремезний чоловік із тривалою військовою кар’єрою, яка вселила в нього почуття обов’язку й поваги до командної ієрархії. Він знав своє завдання і знав, наскільки високими є ставки.

В організації, на яку він працював, було багато відділів, але відділ Брюдера – відділ стеження й реагування – викликали лише тоді, коли ситуація набувала статусу кризової.

Коли всі його підлеглі зникли у багатоквартирному будинку, Брюдер став на чатах біля парадного входу, дістав переговірний пристрій і зв’язався з координатором операції.

– Брюдер на лінії, – сказав він. – Ми успішно вирахували Ленґдона через IP його комп’ютера. Моя група наближається до нього. Доповім, коли він буде наш.

* *

А високо над Брюдером, на даху тераси «Пенсіоне ла Фіо– рентина», Ваєнта, не вірячи своїм очам, з жахом спостерігала, як агенти вбігали до багатоквартирного будинку.

«Якого біса вонитут роблять?!»

Голубка затуркотіла – і все пішло шкереберть, вийшло ч-під контролю. Те, що починалося як звичайне завдання, перетворилося на кошмар наяву.

«Якщо спецпідрозділ тут, то для мене все скінчилося».

Ваєнта у відчаї схопила переговірний пристрій і зв’язалася з Начальником.

– Пане, – сказала вона, затинаючись. – Сюди прибув спецпідрозділ! Люди Брюдера ввірвалися до багатоквартирного будинку по той бік вулиці!

– Ваєнта почекала відповіді, але коли та надійшла, то почула на лінії лише різке клацання, а потім озвався механічний голос, який спокійно констатував: «Протокол зречення активовано».

– Ваєнта опустила телефон і поглянула на його екран – саме вчасно, щоб побачити, як той згас.

– Кров відхлинула від її обличчя, і вона ледве знайшла в собі сили усвідомити те, що відбулося. Щойно Консорціум розірвав із нею всі зв’язки.

– Не залишивши жодної сполучної ланки. Жодної можливості спілкування.

– «Мене зреклися. Дезавуювали».

– Шок тривав лише якусь мить.

– А потім його змінив страх.

–

РОЗДІЛ 16

Поквапся, Роберте! – гукнула Сієнна. – Іди за мною! Коли Ленґдон вискочив у коридор, його думки й досі були поглинуті похмурими картинами Дантового підземного світу. До цього моменту Сієнна Брукс іще примудрялася витримувати пережитий вранці стрес, демонструючи щось на кшталт відстороненої рівноваги, але тепер під зовні спокійною оболонкою вирували емоції, яких Ленґдону ще не доводилося в ній бачити, – то був непідробний страх.

– Опинившись у коридорі, Сієнна рвонула вперед і проскочила повз ліфт – той уже опускався, бо його, вочевидь, викликали чоловіки в чорній уніформі, які встигли увійти до вестибюля. Зі спринтерською швидкістю вона добігла до кінця коридору і, не озираючись, зникла в сходовому колодязі.

– Ленґдон біг за нею, не відстаючи, ковзаючи слизькими підошвами запозичених мокасинів. Він біг, а маленький проектор у нагрудній кишені піджака «Бріоні» стукав йому об груди. Мозок професора на коротку, мов блискавка, мить повернувся до отого химерного напису, що вінчав восьме коло пекла: «CATROVACER». У його уяві з’явилася маска чуми й дивна фраза: «Істину можна побачити лише очима смерті».

Ленґдон напружено намагався поєднати ці два несхожі елементи, але наразі виходила нісенітниця. На сходовому майданчику він зупинився, бо там стояла, уважно прислухаючись, Сієнна. Ленґдон почув, як угору сходами гупають кроки.

– Тут є інший вихід? – пошепки спитав він.

– Іди за мною, – ледь чутно кинула вона.

Сьогодні Сієнна вже один раз врятувала Ленґдону життя, тому він, немаючи іншого вибору, крім довіритися цій жінці, набрав повні легені повітря й застрибав слідком за нею сходами вниз.

Вони спустилися на один поверх, і звуки кроків, що піднімалися, зазвучали зовсім близько; їх відділяв від них один поверх, максимум – два.

«Чому вона біжить прямо на них?»

Не встиг Ленґдон висловити своє заперечення, як Сієнна вхопила його за руку й висмикнула зі сходів до безлюдного коридору, уздовж якого виднілися зачинені двері квартир.

Там же нема де сховатися!

Сієнна клацнула вимикачем, і кілька лампочок згасли, але в тьмяно освітленому коридорі сховатися було важко, бо Сієнну й Ленґдона однаково було добре видно. Гуркітливі кроки лунали зовсім поруч, і Ленґдон збагнув, що їхні переслідувачі ось-ось з’являться на сходовому майданчику, звідки їм буде чудово видно цей коридор.

– Мені потрібно ось це, – прошепотіла Сієнна, стягуючи з нього піджак. Потім запхала Ленґдона до дверного заглиблення позаду себе, змусивши його стати навкарачки. – Не рухайся.

«Що вона робить? Її ж видно, як на долоні!»

На сходах з’явилися військові, що бігли нагору, але, побачивши Сієнну в затемненому коридорі, вони різко зупинилися.

– Per l’amore di Dio! – сердито гукнула їм вона. – Cose questa confusione? (Заради всього святого! Що за гармидер?)

Двоє чоловіків примружилися, не розуміючи, хто перед ними.

А Сієнна горлала на них.

– Tanto chiasso a quest’ora! (Що за шум о такій ранній годині?!)

Тепер Ленґдон розгледів, що Сієнна накинула його піджак собі на голову й плечі, вкрившись ним, як бабця шаллю. Вона нахилилася вперед, затулила собою Ленґдона, який сидів, скоцюрбившись, у напівтемряві, цілковито змінившись, шаркнула крок до вояків і заверещала, мов вижила з розуму стара баба.

Один із вояків підняв руку, показуючи їй, щоб вона повернулася до своєї квартири.

– Signora! Rientri subito in casa!

Сієнна зробила ще один хиткий крок, сердито трусячи кулаком.

– Avete svegliato mio marito, che e malato!

Ленґдон отетеріло слухав. «Виявляється, військові розбудили її хворого чоловіка?»

Тепер уже другий солдат підняв автомат і націлив прямо на неї.

– Ferma о sparo! (Стійте! Або я стрілятиму!)

Сієнна різко зупинилася, несамовито лаючи їх і, накульгуючи, позадкувала.

Військові квапливо кинулися догори й зникли в сходовому колодязі.

«Не по-шекспірівськи, але вражає», – подумав Ленґдон. Вочевидь, театральна підготовка може слугувати універсальною зброєю.

Сієнна зняла з голови піджак і кинула його Ленґдону.

– Усе нормально, іди за мною.

Цього разу Ленґдон побіг за Сієнною без найменшого вагання.

Вони зійшли вниз до сходового майданчика над вестибюлем, де двоє військових саме заходили в ліфт, щоб піднятися нагору. На вулиці біля мікроавтобуса стояв насторожі ще один вояк; його м’язи випиналися з-під чорної уніформи. Ленґдон із Сієнною мовчки поквапилися вниз, до підвального приміщення.

На підземній стоянці було темно, смерділо сечею. Сієнна підтюпцем підбігла до кутка, заставленого скутерами й мотоциклами. Вона зупинилася біля сріблястого трайка – триколісної мопедоподібної конструкції, схожої на скромного й некрасивого нащадка італійської «Веспи» і справжнього триколісного мотоцикла. Помацавши своєю тендітною рукою під переднім крилом мотоцикла, вона видобула невеличку намагнічену скриньку. Усередині виявився ключ. Вона вставила його в замок – і двигун із ревом ожив.

За кілька секунд Ленґдон уже сидів на мотоциклі позаду Сієнни. Невпевнено почуваючись на маленькому сидінні, він помацав довкола, шукаючи ручки чи хоч що-небудь, за що можна було б триматися.

– Не слушний час для цнотливості, – сказала Сієнна, схопила Ленґдона за руки й обхопила ними свою струнку талію. – Не хочеться, а доведеться, бо гепнешся.

Ленґдон так і зробив, і Сієнна, давши газу, скерувала трицикл до виїзду. Цей транспортний засіб виявився потужнішим, аніж Ленґдону здалося на перший погляд, і вони мало не злетіли в повітря, коли вискочили з підземного гаража в ранкове світло за п’ятдесят ярдів від парадного входу до будинку. М’язистий вояк, що стояв біля входу, миттю повернувся й побачив, що Ленґдон та Сієнна помчали геть, верескливо ревнувши двигуном мотоцикла, коли Сієнна додала газу.

Сидячи ззаду, наче півень на сідалі, Ленґдон зиркнув через плече на вояка – той уже зняв із плеча автоматичну гвинтівку й прицілився. Ленґдон приготувався до найгіршого. Ляснув один-єдиний постріл, і куля рикошетом відскочила від заднього крила трицикла, мало не влучивши Ленґдону в поперек.

«Чорт забирай!»

Сієнна круто звернула на перехресті ліворуч, і Ленґдон ковзнув у сідлі, насилу зберігаючи рівновагу.

– Притиснись до мене! – крикнула Сієнна.

Ленґдон нахилився вперед, відновлюючи рівновагу, а тим часом Сієнна погнала трицикл уже ширшою вулицею. Поки професор переводив дух, вони проскочили цілий квартал.

«Хто ті люди, чорти б їх забрали?!»

Сієнна не відводила очей від дороги. Вони вискочили на широкий проспект і гайнули по ньому, викеровуючи між ранковими автівками. Декілька перехожих отетеріло подивилися їм услід, уражені тим, що шестифутовий здоровань сидить іззаду, а мотоциклом керує тендітна жіночка.

Ленґдон із Сієнною промчали три квартали і вже наближалися до великого перехрестя, як раптом попереду загуділи клаксони. З-за рогу, балансуючи на двох бокових колесах, вилетів блискучий чорний мікроавтобус. Круто вписавшись у поворот, він на повній швидкості рвонув прямо на них. Цей мікроавтобус був точнісінько як той, що привіз вояків до багатоквартирного будинку.

Сієнна негайно зробила крутий поворот праворуч і різко натиснула на гальма. Ленґдон міцно притиснувся грудьми до Сієнниної спини, коли трицикл, верескнувши колесами, зупинився за припаркованою вантажівкою так, щоби їх не було видно. Потихеньку підкотивши трайк до переднього бампера вантажівки для розвезення товарів, Сієнна вимкнула двигун.

«Вони помітили нас чи ні?»

Сієнна з Ленґдоном пригнулися й чекали, затамувавши дух.

Мікроавтобус із ревом проскочив повз них, не пригальмувавши ані на мить – скоріш за все, їх таки не встигли поїм ітити. Коли авто промчало повз, Ленґдон устиг побачити того, хто був усередині.

На задньому сидінні між двома військовими, наче полонена, сиділа немолода приваблива жінка. Її погляд розфо– к усувався, а голова метлялася, наче вона марила або, можливо, була під впливом наркотичних препаратів, а на шиї зблиснув амулет. Вона мала злегка кучеряве сріблясто-сиве волосся, що спадало на плечі.

На мить у Ленґдона стиснулося горло – йому здалося, ніби він побачив примару.

То була жінка з його видінь.

розділ 17

Начальник вихором вилетів із керівної рубки й закрокував по довгій правобічній палубі яхти, намагаючись зібратися з думками. Те, що трапилося щойно в багатоквартирному будинку у Флоренції, було немислимим.

Двічі оббігши по колу судно, Начальник забрів до свого офісу й видобув пляшку п’ятдесятирічного односолодового віскі «Гайленд-парк», але не налив собі склянку, а поставив пляшку на стіл і повернувся до неї спиною, ніби підкреслюючи самому собі, що й досі тримає ситуацію під контролем.

Його погляд мимоволі ковзнув до грубезного потертого фоліанта на полиці – то був подарунок одного клієнта... клієнта, про зустріч із яким він тепер страшенно шкодував.

«То було рік тому... звідки я міг знати?»

Зазвичай Начальник не розмовляв із потенційними клієнтами особисто, але цей прийшов за надійною рекомендацією, тому він зробив виняток.

На морі стояв повний штиль, коли той клієнт прибув на борт яхти «Мендаціум» на приватному гелікоптері. Гість – відома постать у своїй царині – мав сорок шість років, був ідеально вдягнений, надзвичайно високий і мав пронизливі зелені очі.

– Як вам відомо, – почав чоловік, – ваші послуги мені порекомендував наш спільний приятель. – Гість випростав довгі ноги, почуваючись, як удома, у фешенебельному офісі Начальника. – Тому дозвольте сказати, що самемені потрібно.

– Узагалі-то, цього робити не треба, – перервав його Начальник, демонструючи візитеру, хто тут старший. – Згідно з моїм протоколом, ви не маєте мені нічого казати. Я називаю асортимент послуг, які надаю, а ви вибираєте з них ту, що вас зацікавить.

На обличчі гостя відбилося спантеличення, але він підкорився й уважно вислухав. Наприкінці виявилося, що те, чого хотів цей високий стрункий чоловік, було для Консорціуму стандартною послугою: загалом він бажав можливості на якийсь час стати «невидимим», щоб зайнятися однією справою подалі від завидющих очей.

«Дитяча гра, їй-богу».

Консорціум мав забезпечити цю «невидимість», надавши клієнту фальшиві документи й безпечне місце проживання за межами офіційної системи, де він міг би виконувати свою роботу в умовах абсолютної секретності – якою б та робота не була. Консорціум ніколи не цікавився, із якою метоютой чи інший клієнт потребував тої чи іншої послуги, воліючи знати якомога менше про своїх роботодавців.

Цілий рік за грубі гроші Начальник забезпечував криївку тому зеленоокому чоловікові, який спершу здавався ідеальним клієнтом. Начальник із ним не контактував, а всі рахунки оплачувалися вчасно.

А два тижні тому все змінилося.

Несподівано клієнт вийшов на контакт, вимагаючи особистої зустрічі з Начальником. Узявши до уваги чималенькі суми грошей, сплачені клієнтом, Начальник змушений був погодитися.

У скуйовдженому й занедбаному чоловікові, який прибув на яхту, насилу можна було впізнати того статечного чепуруна, із яким Начальник мав справу рік тому. У його колись пронизливих зелених очах блукав якийсь дикий вираз. Клієнт був схожий... на божевільного.

«Що ж із ним сталося? Чим він займався?»

Начальник провів чоловіка, який нервово смикався, до свого офісу.

– Та срібноволоса відьма, – мимрив клієнт, заїкаючись. – Вона з кожним днем добирається до мене все ближче.

Начальник зиркнув на досьє клієнта й зупинився поглядом на фотографії привабливої жінки зі сріблясто-сивим волоссям.

– Так, – сказав він. – Це ваша срібноволоса відьма. Ми добре знаємо ваших ворогів. Та хоч якою б впливовою вона не була, нам вдавалося цілий рік захищати вас від неї, і ми збираємося це робити й надалі.

Зеленоокий знервовано накрутив на пальці пасмо немитого масного волосся.

– Не обманюйтеся її красою, вона небезпечний ворог.

«І то так», – подумав Начальник, невдоволений тим, що

його клієнт привернув увагу такої впливової особи. Та срібноволоса жінка мала надзвичайно великі можливості та іначні ресурси – із таким супротивником він волів би не маги справи.

– Якщо вона або її демони встановлять моє місцезнаходження... – почав клієнт.

– Не встановлять, – заспокоїв його Начальник. – Хіба ж нам досі не вдавалося ховати вас від завидющих очей і забезпечувати всім, чого ви потребували?

– Так, – сказав чоловік. – Одначе я спатиму спокійніше, якщо... – Він зробив паузу, збираючись із духом. – Мені треба знати, що коли зі мною щось трапиться, то ви виконаєте мої останні бажання.

– І в чому ці бажання полягають?

Чоловік засунув руку до сумки й видобув звідти невеличкий запечатаний конверт.

– Уміст цього конверта забезпечує доступ до банківського сейфа у Флоренції. У тому сейфі ви знайдете невеличкий предмет. Якщо зі мною щось трапиться, то я хотів би, щоб ви доставили той предмет замість мене. Це стане свого роду подарунком.

– Гаразд. – Начальник підняв ручку, щоби зробити необхідні нотатки. – І кому ж я маю його доставити?

– Срібноволосій відьмі.

Начальник підвів погляд.

– Подарунок вашому мучителю?

– Скоріше це буде не подарунок, а шпичка їй у бік. – Очі клієнта спалахнули лютим вогнем. – Така собі хитромудра маленька шпичка, зроблена з кістки. Вона виявить, що то мапа... її особистий Верґілій... гід, котрий поведе ту відьму до самісінького центру її особистого пекла.

Начальник кинув на клієнта довгий допитливий погляд.

– Як забажаєте. Вважайте, що ми вже виконали це завдання.

– Час його виконання матиме критично важливе значення, – емоційно зауважив клієнт. – Той подарунок не можна доставляти надто рано. Ви мусите тримати його в таємниці до... – Замовник спинився, раптово замислившись.

– До якої дати? – спитав Начальник.

Чоловік рвучко підвівся, підійшов до Начальникового стола, схопив червоний фломастер і похапцем обвів дату на особистому настільному календарі Начальника.

– До оцього дня.

Начальник стиснув зуби й повільно видихнув, переборюючи незадоволення чудернацькою поведінкою чоловіка.

– Зрозуміло, – сказав він. – До того дня я не робитиму нічого, а коли цей день настане, то предмет із сейфа – який би він не був – отримає срібноволоса жінка. Даю вам слово. – І він порахував дні, що залишилися до незграбно окресленої дати. – Я виконаю ваші побажання рівно через чотирнадцять днів від сьогодні.

– І в жодному разі ні на день раніше! – гарячково застеріг клієнт.

– Я чудово вас зрозумів, – запевнив його Начальник. – Дні на день раніше.

Він узяв конверт, вклав його в досьє клієнта й зробив на ньому необхідні позначки, щоб усі побажання замовника були виконані чітко й вчасно. Хоча клієнт і не дав конкретного опису предмета, що був у сейфі, Начальник не наполягав. Відстороненість була наріжним каменем філософії Консорціуму.

«Надавай послуги. Не став запитань. Не винось вироків і не висловлюй суджень».

Плечі замовника розслаблено обм’якли, і він важко видихнув.

– Дякую.

– Щось іще? – поцікавився Начальник, бажаючи якомога скоріше позбутися клієнта, що зазнав такої несприятливої трансформації.

– Так, узагалі-то, є ще дещо. – Клієнт засунув руку до кишені й видобув звідти маленьку темно-червону флеш– к у. – Це відеофайл. – Він поклав флешку перед Начальником. – Я хотів би, щоб його передали світовим засобам масової інформації.

– Ні. – Чоловік поклав масивний фоліант на стіл. – Навпаки: цю книгу написали для мене.

Начальник ошелешено глянув на видання, яке поклав перед ним клієнт. «Невже він справді думає, що її написали для нього?» Фоліант виявився класичним літературним твором... написаним у чотирнадцятому сторіччі.

– Прочитайте цю книгу, – попросив клієнт, і на його обличчі з’явилася химерна й лячна посмішка. – Вона допоможе вам збагнути все, що я зробив.

Із цими словами скуйовджений візитер підвівся, попрощався й швидко вийшов. У вікно офісу Начальник спостерігав, як гелікоптер клієнта злетів із палуби й попрямував до узбережжя Італії.

А потім він зосередив увагу на великій книзі, що лежала перед ним. Невпевненими пальцями підняв шкіряну обкладинку й прогортав сторінки до початку твору. Перша строфа була виписана великими каліграфічними літерами й займала всю сторінку.

Пекло

Промандрувавши півжиття,

Я в лісі темному раптово опинився,

Бо зі шляху прямого збився.

На протилежній сторінці його клієнт підписав книгу від руки отаким посланням:

Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Гобі вдячний також увесь світ.

Начальник щонайменшої гадки не мав, що це означало, але він прочитав більше, ніж треба, тому похапцем згорнув книгу й поклав її на полицю. Слава Богу, його професійні стосунки з цим дивакуватим типом невдовзі скінчаться.

«Іще чотирнадцять днів – і все», – подумав Начальник, переводячи погляд на похапливо окреслену дату у своєму календарі.

Наступними днями Начальник відчував нехарактерну нервозність, коли згадував про клієнта. Здавалося, той зовсім із глузду з’їхав. Проте, попри інтуїцію Начальника, цей час минув без небажаних пригод.

А потім, саме перед окресленою датою, у Флоренції швидко сталося кілька халеп. Начальник спробував врегулювати кризу, але вона швидко вийшла з-під контролю. Криза сягнула апогею, коли їхній клієнт, хекаючи від натуги, видерся на вежу Флорентійського абатства.

«Він зістрибнув звідти... і вбився».

Попри жахливу втрату клієнта, особливо в такий спосіб, Начальник як людина слова швидко готувався до виконання останньої обіцянки, даної загиблому: доставити срібноволосій жінці вміст сейфа у Флоренції. Як його заздалегідь попередили, це мало відбутися в чітко визначений момент, бо було вкрай важливо.

Не раніше дати, окресленої в календарі.

Начальник дав конверт із кодом сейфа Ваєнті, яка поїхала до Флоренції забрати той предмет, оту «хитромудру маленьку шпичку». Та коли Ваєнта зателефонувала, щоб звітуватися, новина, яку вона повідомила, була приголомшливою й тривожною. Вміст сейфа вилучили, і Ваєнті дивом удалося уникнути арешту. Якимось чином срібноволоса жінка дізналася про той предмет, вдалася до свого впливу і здобула не лише доступ до сейфа, а й ордер на арешт будь-кого, хто з’явиться за його вмістом.

Це було три дні тому.

Клієнт розраховував, що на той момент поцуплений предмет уже доставлять срібноволосій жінці – як його завершальну образу, як глузливий голос із могили.

«А тепер виявилося, що той голос прозвучав надто рано».

І відтоді Консорціум перебував у безперервній хаотичній шарпанині – використовував усі ресурси для захисту останнього побажання клієнта, а також для захисту самого себе. Консорціум уже перетнув низку певних застережних ліній, з-за яких, як добре знав Начальник, повернутися буде дуже важко. І тепер, кинувши всі сили на повернення ситуації у Флоренції під свій контроль, Начальник сидів, втупившись поглядом у робочий стіл і міркуючи над тим, що чекало його в майбутньому.

А з календаря на нього дивилася дата, похапцем окреслена загиблим клієнтом: химерне червоне коло навколо конкретного числа.

«Завтрашньої дати».

Начальник неохоче зиркнув на пляшку віскі, що стояла перед ним. А потім – уперше за чотирнадцять років – налив собі склянку і випив її залпом.

– * *

А в трюмі координатор Лоренс Нолтон витягнув маленьку червону флешку зі свого комп’ютера й поклав перед собою на стіл. Це відео було однією з найхимерніших речей, які йому доводилося бачити в житті.

І воно було рівно дев’ять хвилин завдовжки, секунда в секунду.

Почуваючись незвично тривожно, координатор підвівся й міряв кроками свою маленьку кабінку, знову і знову переймаючись питанням, чи варто поділитися з Начальником думками про це химерне відео.

«Лишень роби свою роботу, – сказав Нолтон самому собі. – Не став зайвих запитань. Не висловлюй суджень».

І, викинувши зайві питання з голови, Нолтон проставив у щоденнику конкретне завдання. Завтра, згідно з обіцянкою, даною клієнту, він передасть цей відеофайл засобам масової інформації.

розділ 18

Проспект Нікколо Макіавеллі називають найгарнішою з усіх флорентійських вулиць. За S-подібні вигини, що зміяться крізь пишні зелені чагарники та листяні дерева, його полюбляють мотоциклісти й палкі шанувальники «феррарі».

Сієнна вміло провела трицикл крізь усі круті вигини проспекту. Непоказний житловий мікрорайон залишився позаду, і вони в’їхали в чисте, насичене кедровим запахом повітря фешенебельного району Флоренції, розташованого на західному березі річки Арно, проминули каплицю з годинником, який відбивав восьму годину ранку.

Ленґдон тримався за талію Сієнни, а в його голові крутилися загадкові видіння Дантового пекла... і таємниче обличчя прекрасної срібноволосої жінки, яку вони щойно бачили між двома кремезними вояками на задньому сидінні мікроавтобуса.

«Ким би вона не була, – подумав Ленґдон, – вони її спіймали».

– Та жінка в мікроавтобусі, – гукнула Сієнна через плече, перекрикуючи шум двигуна. – Ти впевнений, що то та сама жінка з твоїх видінь?

– Абсолютно.

– Тоді ти мусив бачити її впродовж останніх двох днів. Чому образ цієї жінки регулярно повертається до тебе – ось у чім питання... і чому вона щоразу наказує тобі шукати й знаходити.

– Не знаю... Я не пам’ятаю, чи зустрічався з нею, але щоразу, коли бачу її обличчя, мене проймає відчуття, що мушу їй допомогти.

Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь.

Раптом Ленґдон подумав: «А що, як те вибачення стосувалося срібноволосої жінки? Може, я її в чомусь підвів?» Від цієї думки в нього защеміло в грудях.

Ленґдон мав таке відчуття, наче з його арсеналу вилучили надзвичайно важливу зброю. «Я втратив пам’ять». Ще з дитинства маючи розвинену ейдетичну пам’ять, Ленґдон найбільше покладався саме на цей інтелектуальний ресурс. Для чоловіка, який звик пригадувати кожну дрібну деталь із того, що він бачив довкола себе, жити без пам’яті було те саме, що намагатися в темряві посадити літак, на якому не працює радар.

– Здається, твій єдиний шанс знайти відповіді на запирання полягає в декодуванні «Мапи пекла», – сказала Сіснна. – На мою думку, через сховану в ній таємницю – якою б вона не була – на тебе й полюють.

Ленґдон кивнув і замислився над словом catrovacer,що виступало на скоцюрблених тілах у Дантовому пеклі.

Раптом у його голові промайнула чітка і ясна думка: «Я прокинувся у Флоренції...»