Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 32 страниц)

«Шукай – і знайдеш», – подумав Ленґдон, і його пульс збуджено пришвидшився, коли в уяві постали десять канав восьмого кола.

Catrovacer.Він збагнув, що ці десять літер були в центрі однієї з найзагадковіших таємниць мистецького світу, старої головоломки, яку так і не вдалося розгадати. Тисяча п’ятсот шістдесят третього року цими літерами написали послання на стіні знаменитого флорентійського Палацо Веккіо; напис був зроблений на висоті близько сорока футів від землі, і без бінокля його майже неможливо побачити. Він залишався там, схований у всіх на виду, упродовж сторіч, аж до сімдесятих років двадцятого століття, коли на нього звернув увагу нині знаменитий дослідник мистецтва, який потім десятиріччями намагався з’ясувати його значення. Попри різноманітні теорії, зміст цього послання залишається загадкою донині.

Для Ленґдона цей код був звичною цариною, тихою гаванню в химерному й бурхливому морі. Зрештою, історія мистецтва та давні таємниці були Ленґдону цікавішими за рурки із символом біонебезпеки та стрілянина.

А попереду до Порта Романа під’їжджали все нові й нові поліцейські автівки.

– Господи твоя воля, – мовив татуйований хлопець. – Той, кого вони шукають, напевне, утнув щось страшне.

їхня група підійшла до парадного входу інституту мистецтв із правого боку, де вже зібрався натовп студентів, аби спостерігати за дійством біля Порта Романа. Низькооплачуваний охоронець інституту недбало зиркав на перепустки студентів, які заходили всередину: його більше цікавило те, що відбувалося біля старовинної брами.

Раптом почувся скрегіт коліс – то біля Порта Романа різко зупинився вже знайомий чорний мікроавтобус,

Ленґдон впізнав його з першого погляду.

Не кажучи ні слова, вони із Сієнною в слушний момент прослизнули крізь прохідну разом зі своїми новими приятелями.

В’їзна алея інституту мистецтв була напрочуд красивою, майже розкішною. З обох боків над нею плавно схиляли крони масивні дуби, утворюючи зелене покривало, яке обрамляло віддалену будівлю: масивну споруду вицвілого жовтого кольору з потрійним портиком та широкою овальною галявиною перед нею.

Ленґдон знав, що цю будівлю, як і багато інших будівель у цьому місті, звели за кошти і на замовлення однієї знаменитої династії, яка панувала у флорентійській політиці впродовж п’ятнадцятого, шістнадцятого та сімнадцятого сторіч.

Медичі.

Саме це ім’я стало символом Флоренції. За три століття правління царський дім Медичі нагромадив незліченні багатства й здобув величезний вплив, давши світові чотирьох римських пап, двох королев Франції, а також найбільший фінансовий заклад у всій Європі. І донині банки користуються бухгалтерським методом, винайденим Медичі: системою подвійного запису «дебет – кредит».

Однак найвизначнішою спадщиною Медичі були не фінанси чи політика, а мистецтво. Певно, як найщедріші з коли-небудь відомих у світі меценатів Медичі забезпечували безперервний і щедрий потік замовлень, який підживлював Ренесанс. Список митців, котрі користувалися покровительством Медичі, приголомшує – від Леонардо да Вінчі до Галі лея й Боттічеллі. Полотно останнього «Народження Венери» було замовленням Лоренцо ді Медичі, який забажав,

щобнад шлюбним ложем його кузена висіло сексуально збудливе полотно.

Лоренцо ді Медичі, відомий свого часу як Лоренцо Розкішний завдяки щедрості й поблажливості, сам був талановитим художником і поетом і мав, за свідченнями сучасників, бездоганний мистецький смак. Тисяча чотириста вісімдесят дев’ятого року Лоренцо пройнявся симпатією до творів одного молодого флорентійського скульптора й запропонував йому перебратися до палацу Медичі, де той міг би вдосконалювати свій талант серед творів красного образотворчого мистецтва, високої поезії та рафінованої культури. Під патронатом Медичі згодом молодий талант розквітнув і став автором двох найзнаменитіших скульптур в історії людства – «П’єтти» («Оплакування Христа») і «Давида». Сьогодні ми знаємо цього митця як Мікеланджело, творчого велета, якого інколи називають найвеличнішим подарунком, який зробили Медичі людству.

Зважаючи на пристрасть Медичі до мистецтва, Ленґдон подумав, що представникам цієї династії було б приємно дізнатися, що споруда, яку він бачив перед собою і яку колись звели як стайні для родини Медичі, перетворилася на інститут, де вирувало мистецьке життя. Цю затишну ділянку, яка тепер надихає молодих творців, Медичі навмисне обрали під стайні: вона розташовувалася поблизу однієї з найгарніших місцевостей для кінних прогулянок у всій Флоренції – садів Боболі.

Ленґдон поглянув ліворуч, де над високою стіною виднілися густі крони дерев. Нині великий обшир садів Боболі став популярним туристичним об’єктом. Ленґдон майже не сумнівався, що коли йому з Сієнною вдасться потрапити до цього парку, то вони зможуть пройти крізь нього, обминувши браму Порта Романа непоміченими. Зрештою, у величезному парку не бракувало всіляких схованок – гаїв, лабіринтів, гротів та альтанок. А важливішим було те, що через сади Боболі вони зможуть вийти до Палацо Пітті – кам’яної цитаделі, колишньої головної резиденції великого герцогства Медичі, сто сорок кімнат якої залишалися найбільш відвідуваним туристичним об’єктом Флоренції.

«Якщо ми зможемо дістатися до Палацо Пітті, – подумав Ленґдон, – то до містка, який веде до Старого міста, залишиться три кроки ступити».

Намагаючись поводитися якомога спокійніше, Ленґдон кивнув на високу стіну, яка оточувала сади.

– Як нам потрапити до парку? – спитав він. – Мені хотілося б показати його своїй сестрі, перш ніж увійти до інституту.

Татуйований хлопчина похитав головою.

– Звідси потрапити до парку ви не зможете. Вхід до нього розташований аж біля Палацо Пітті. Вам слід було проїхати крізьПорта Романа й звернути до парку.

– Курзу-верзу! – випалила Сієнна.

Усі обернулися й отетеріло витріщилися на неї включно :і Ленґдоном.

– Не морочте мені голову, – сказала вона, грайливо всміхнувшись студентам і пригладивши свій «кінський хвіст». – Ви хочете сказати мені, хлопчики й дівчатка, що ніколи не пробираєтеся тишком-нишком до парку, аби покурити там травичку й трохи подуріти?

Студенти обмінялися поглядами, а потім вибухнули сміхом.

Схоже, татуйований хлопчина остаточно впав жертвою Ііснниної привабливості.

– Панійко, ну ви конкретна училка, скажу я вам! – Він провів Сієнну до рогу будівлі й показав на віддалену автостоянку. – Бачите отой сарай ліворуч? За ним стоїть старий причеп. Залазите на нього, вибираєтеся на дах сараю – і зістрибуєте по той бік стіни.

Сієнна вже йшла у вказаному напрямку. Озирнувшись через плече на Ленґдона, вона зверхньо посміхнулася йому:

– Ходімо, братику Бобе. Чи ти вже застарий, щоби стрибати через паркан?

розділ 22

Срібноволоса жінка в мікроавтобусі прихилилася головою до куленепробивного скла й заплющила очі. Здавалося, світ під нею обертається. Від препаратів, якими її накачали, їй стало зле.

«Мені потрібна медична допомога», – подумала вона.

Та озброєний охоронець побіля жінки дотримувався суворого наказу: ігнорувати її потреби, допоки їхнє завдання не буде успішно виконано. Із хаотичних звуків, що лунали довкола, було очевидно, що це станеться не скоро.

Млость і нудота посилювалися, і їй стало важко дихати. Борючись із новим нападом нудоти, жінка замислилася, яким же чином життєва дорога привела її до такого сюрреалістичного перехрестя. Відповідь була надто складною для декодування в її нинішньому близькому до марення стані, але вона не мала сумнівів щодо того, коли все це почалося.

У Нью-Йорку.

Два роки тому.

Вона – директорка Всесвітньої організації охорони здоров’я – летіла з Мангеттену до Женеви. То була бажана й престижна посада, яку вона обіймала майже десять років. Її як спеціаліста з інфекційних захворювань та епідеміології запросили до ООН прочитати цикл лекцій стосовно загрози пандемічних хвороб у країнах третього світу. Лекція була жвавою й оптимістичною, у загальних рисах характеризувала системи раннього виявлення хвороб і плани боротьби з ними, розроблені ВООЗ та іншими організаціями. їй аплодували стоячи.

Після лекції, коли вона розмовляла з науковцями, до неї наблизився представник ООН зі значком працівника високого дипломатичного рівня і втрутився в розмову:

– Докторе Сінскі, ми щойно спілкувалися з представниками Ради з іноземних стосунків. Там одна людина хотіла б і:і вами поговорити. Авто чекає на вулиці.

Здивована й трохи знервована, доктор Елізабет Сінскі вибачилася перед співрозмовниками й зібрала свій несесер. Коли лімузин помчав її по Першій авеню, вона відчула, що знервованість химерним чином посилилася.

«Рада з іноземних стосунків?»

Як і більшість її колег, Елізабет Сінскі вже чула про цю організацію.

Заснована тисяча дев’ятсот двадцятого року як приватний аналітичний заклад, РІС мала серед колишніх членів майже кожного держсекретаря, із півдюжини президентів, більшість голів ЦРУ, сенаторів, суддів, а також представників таких легендарних династій, як Моргани, Ротшильди і Рокфеллери. Така безпрецедентна концентрація інтелекту, політичного впливу й багатства серед членів РІС створила їй репутацію най впливовішого приватного клубу на Землі.

Працюючи директоркою Всесвітньої організації охорони здоров’я, Елізабет не раз мала змогу «поштовхатися ліктями» з «великими хлопцями». Тривала робота на цій посаді та відперта вдача нещодавно привернули до неї поблажливу увагу одного великого журналу, який заніс її до списку двадцяти найвпливовіших людей у світі. «Обличчя світового здоров’я» – отакий підпис містився під її фотографією, хоча Елізабет сприйняла його з іронією, зважаючи на те, що зростала хворобливою дитиною.

Коли у віці шести років вона страждала на сильну астму, її лікували високими дозами багатообіцяльного нового препарату – першого у світі глюкокортикоїду, або ж стероїдного гормону. Цей препарат чудесним чином вилікував симптоми її астми. На жаль, непередбачувані побічні ефекти цього препарату проявилися лише через кілька років, коли Елізабет досягла віку статевої зрілості... але менструації в неї так і не з’явилися. Ніколи не забуде вона того моторошного моменту в кабінеті лікаря, коли дізналася, що її дітородній системі було завдано непоправної шкоди.

Елізабет Сінскі так і не судилося мати дітей.

«Час загоїть порожнечу», – запевнив її лікар, але з роками сум і гнів у душі лише зростали. Препарати, позбавивши її можливості зачати дитину, жорстоко залишили їй тваринний інстинкт до продовження роду. Десятиріччями вона боролася з жаданням реалізувати це нездійсненне бажання. Навіть тепер, у шістдесят один, вона відчувала різкий біль порожнечі й самотності щоразу, коли бачила матір із дитям.

– Ще трохи, і ми на місці, докторе Сінскі, – сказав їй водій лімузину.

Елізабет швидко причесала свої довгі сріблясті кучері й поглянула на себе в дзеркало. Щойно вона це зробила, як авто зупинилося й водій допоміг їй вийти на тротуар заможного мікрорайону на Мангеттені.

– Я почекаю вас тут, – сказав він. – Коли будете готові, ми зможемо поїхати звідси прямо до аеропорту.

Нью-йоркська штаб-квартира Ради з іноземних стосунків виявилася непоказним будинком у неокласичному стилі на розі Центрального парку й Шістдесят восьмої вулиці; колись тут розміщувалася резиденція магната зі «Стандард ойл». Зовні споруда бездоганно вписувалася в елегантний ландшафт, не даючи ані найменшого натяку на її унікальне призначення.

– Добридень, докторе Сінскі, – привітала її огрядна секретарка. – Сюди, будь ласка. Він на вас чекає.

«Добре, але хто він?» Вона пішла слідком за жінкою розкішним коридором до зачинених дверей, у які секретарка швидко постукала і, відчинивши їх, кивком запросила Елізабет увійти.

Жінка ввійшла, і двері за нею зачинилися.

Маленький тьмяний конференц-зал освітлювався лише мерехтінням екрана. Перед екраном виднівся високий і стрункий силует. Хоча Елізабет і не бачила обличчя, вона відчула в тому чоловікові владу й авторитетність.

– Здрастуйте, докторе Сінскі, – мовив різкий голос. – Дякую, що прийшли до мене. – Чітка вимова незнайомця нагадала Елізабет її рідну Швейцарію та Німеччину.

– Прошу, сідайте, – сказав він, кивнувши на крісло в передній частині залу.

«А формального знайомства не буде? – подумала Елізабет, сідаючи в крісло. Химерна картина на екрані змусила її нервувати ще сильніше. – Що це в біса таке?»

– Сьогодні вранці я був на вашій презентації, – заявив силует. – Я приїхав здалеку, щоб послухати ваш виступ. І це був надзвичайний виступ.

– Дякую, – відповіла вона.

– Дозвольте також сказати, що ви виявилися значно гарнішою, аніж я собі уявляв... попри ваш вік і ваш недалекоглядний підхід до проблем світового здоров’я.

Елізабет мимоволі аж рота роззявила. Таке зауваження було образливим з будь-якої точки зору.

– Вибачте, – мовила вона, вдивляючись у темряву. – Хто ви такий? І навіщо ви мене сюди покликали?

– Вибачте за невдалу спробу пожартувати, – відповів стрункий привид. – Зображення на екрані пояснить, чому не тут.

Сінскі придивилася до страхітливого образу – картини, на якій було зображене безкрає море людства – натовпи х воробливих людей, що видряпувалися одне на одного, утворюючи клубок оголених тіл.

– Доре – великий художник, – заявив чоловік. – Це його видовищна й моторошна інтерпретація бачення пекла, яким уявляв його собі Данте Аліґ’єрі. Гадаю, вас воно аж ніяк не лякає... бо саме до такого фіналу ми прямуємо. – Він помовчав, поволі підходячи до неї. – І дозвольте мені пояснити чому.

Він наближався, неначе збільшуючись із кожним кроком.

– Якщо я візьму аркуш паперу й розірву його навпіл... – Він зупинився біля стола, узяв аркуш паперу і гучно розідрав його навпіл. – А потім покладу дві половинки одну на одну. – І він склав дві половинки у стос. – А потім повторю цей процес... – І він знову розірвав папірці і знову склав їх у стос. – То результатом буде стос папірців, учетверо товщий за початковий, чи не так? – Його очі тліли, наче вуглини, у темряві кімнати.

Елізабет не сподобалися його поблажливий тон й агресивна поведінка. Та вона промовчала.

– Гіпотетично кажучи, – продовжив незнайомець, підходячи ще ближче, – якщо початковий аркуш паперу має товщину одна десята міліметра і я повторю цей процес, скажімо, п’ятдесят разів... то якою буде висота утвореного стосу? Ви знаєте?

Елізабет наїжачилася.

– Знаю, – відповіла вона з більшою неприязню, ніж збиралася. – Це буде одна десята міліметра помножити на два в п’ятдесятому ступені. Це зветься геометричною прогресією. Можна дізнатися, навіщо я тут?

Чоловік пирхнув і, приємно вражений обізнаністю співрозмовниці, кивнув.

– Так, а чи можете ви уявити, якою буде фактична величина? Одна десята міліметра помножити на два в п’ятдесятому ступені? Ви знаєте, яким заввишки буде цей стос паперу? – Він на мить зупинився, а потім продовжив: – Наш стос паперу всього-на-всього після п’ятдесяти подвоєнь тепер сягнув... аж до сонця.

Елізабет не здивувалася. Приголомшлива сила геометричного зростання – це те, з чим вона повсякчас мала справу у своїй роботі.

Ареал зараження... реплікація інфікованих клітин... прогнози смертності.

– Вибачте за мою здогадну наївність, – навіть не намагаючись приховати роздратування, зауважила вона, – але я не розумію, що ви хочете сказати.

– Що я хочу сказати? – Чоловік стиха хихикнув. – Я хочу сказати, що історія зростання нашої людської популяції є навіть більш разючою. Населення Землі, як і наш стос папірців, починало дуже скромно... але з велетенським потенціалом.

Він знову заходив по залу.

– Задумайтеся ось над чим. Населенню Землі знадобилася тисяча років – від світанку людства аж до дев’ятнадцятого сторіччя, щоб досягти позначки один мільярд. А потім воно з приголомшливою швидкістю за якихось сто років збільшилося до двох мільярдів у двадцятих роках двадцятого сторіччя. Після цього людській популяції знадобилося всього-на– всього п’ятдесят років, щоби збільшитися вдвічі, до чотирьох мільярдів, у сімдесятих роках. Як ви можете собі уявити, нам судилося вже вельми скоро досягнути восьми мільярдів. Лише за один сьогоднішній день населення планети Земля збільшилося ще на чверть мільйона осіб. Чверть мільйона. І це відбувається кожного дня – хоч дощ, хоч сонце. Нині щороку наша кількість збільшується на населення Німеччини.

Високий чоловік замовк, бовваніючи над Елізабет.

– Скільки вам років?

Іще одне образливе запитання, хоча вона як голова ВООЗ вже звикла відповідати на такі запитання дипломатично.

– Шістдесят один.

А чи знаєте ви, що коли проживете ще дев’ятнадцять років до віку вісімдесяти, то станете свідком того, як населення Землі потроїлосявпродовж вашого життя. Упродовж життя людини – потроєння! Замисліться над потенційними наслідками. Як вам відомо, ваша Всесвітня організація охорони здоров’я знову змінила свої прогнози в бік збільшення, передбачаючи, що ще до середини поточного сторіччя на нашій планеті буде приблизно дев’ять мільярдів людей. А тваринні види прискорено вимирають. Потреба в ресурсах, яких стає дедалі менше, злітає до небес. Чисту воду дедалі важче добути. За будь-якими біологічними вимірами наш вид уже перевищив кількість, життєдіяльність якої можна підтримувати на нормальному рівні. І перед лицем неминучої катастрофи ВООЗ, хранитель здоров’я нашої планети, вкладає гроші й ресурси в такі речі, як лікування діабету, створення банку крові, боротьба з раковими захворюваннями... – Чоловік замовк, уставившись поглядом в Елізабет. – Тому я й запросив вас сюди, щоб спитати відверто: якого біса Всесвітня організація охорони здоров’я не має мужності розв’язувати цю проблему з піднятим заборолом?

Елізабет уже кипіла гнівом.

– Хто б ви не були, ви до біса добре знаєте, що ВООЗ сприймає проблему перенаселення дуже серйозно. Нещодавно ми витратили мільйони доларів, відправивши лікарів до Африки, щоб вони поширювали безкоштовно кондоми й освічували людей стосовно контролю народжуваності.

– Ага, аякже! – глузливо вигукнув чоловік. – А за вами слід у слід рушила ціла армія католицьких місіонерів, які навчають африканців, що коли вони користуватимуться кондомами, то всі опиняться в пеклі. Тепер в Африці з’явилася нова проблема в царині захисту довкілля – звалища невикористаних презервативів.

Елізабет стрималася, щоб не дати волі язику. У цьому питанні він мав рацію, однак сучасні католики вже чинять опір втручанню Ватикану в справі дітонародження. Найвідоміша з цих людей, Мелінда Гейтс, правовірна католичка, зробила мужній вчинок: ризикуючи наразитися на гнів церкви, надала п’ятсот шістдесят мільйонів доларів на покращення можливостей контролю дітонародження у всьому світі. Елізабет Сінскі неодноразово заявляла через засоби масової інформації, що подружжя Білла та Мелінди Гейтс заслуговує на канонізацію за все, що вони зробили за допомогою свого фонду для покращення здоров’я на Землі. Та, як це не сумно, єдина інституція, здатна зараховувати до лику святих, не побачила християнської природи їхньої діяльності.

– Докторе Сінскі, – продовжив привид. – Всесвітня організація охорони здоров’я відмовляється визнати, що існує лише одна світова проблема, пов’язана зі здоров’ям. – І він показав на похмуру картину на екрані. – Ось ця. – Чоловік помовчав. – Я знаю, що ви – науковець, а не дослідник класики й образотворчого мистецтва, тому дозвольте мені продемонструвати вам іще одне зображення, яке промовлятиме до вас мовою, яку ви добре розумієте.

На мить у кімнаті стало темно, а потім екран засвітився знову. Нове зображення, що на ньому з’явилося, Елізабет доводилося бачити вже не раз. І щоразу воно викликало у неї химерне відчуття неминучості.

Зростання світового населення впродовж його історії

2—5 мільйонів 7ооо 6000 5000 4000 3000 2000 1000– 1 1000 2050 років до нашої ери      За нашої ери

У залі запала важка тиша.

– Так, – нарешті озвався стрункий високий чоловік. – Мовчазний жах є цілком доречною реакцією на цей графік. Дивитися на нього – це наче дивитися на фари локомотива, що наближається. – Чоловік повільно повернувся до Елізабет і всміхнувся їй стримано й поблажливо. – Маєте які-небудь запитання, докторе Сінскі?

– Лише одне, – відказала вона. – Ви запросили мене сюди для того, щоб лекції читати, чи для того, щоб ображати?

– Ні те, ні інше. – Голос незнайомця став моторошно улесливим. – Я запросив вас сюди для співпраці. Я не маю сумніву, що ви розумієте, що перенаселення – це проблема охорони здоров’я. Але, боюся, ви не розумієте того, що ця проблема вражає саму душу людини. Під тиском перенаселення ті, хто ніколи навіть думки не мали про крадіжку, стануть крадіями заради того, щоби прогодувати свої родини. Ті, кому ніколи не спадало на думку вбивство, вбиватимуть, щоб виростити своїх дітей. Усі Дантові смертні гріхи – пожадливість, зажерливість, підступність, убивство й решта – усі вони поширюватимуться й виходитимуть на поверхню з глибини людських душ, посилювані зменшенням комфорту в нашому житті. Перед нами неминуча битва за саму душу людини.

– Я біолог. Я рятую людські життя, а не душі.

– Що ж, можу запевнити вас, що рятувати людські життя в майбутні роки ставатиме дедалі важче. Перенаселеність – дещо набагато більше, ніж духовний дискомфорт. У Макіавеллі є один пасаж...

Так, – перервала вона його, цитуючи з пам’яті знамениту фразу: – «Коли кожна провінція світу переповниться мешканцями настільки, що вони не зможуть ані прогодувати себе, ані перебратися до інших країв, світ очистить себе сам». – Елізабет, поглянувши вгору, зупинила погляд на співрозмовникові. – Усі ми у ВООЗ знаємо цю фразу.

– Добре, тоді ви маєте знати, що Макіавеллі сказав далі про чуму як природний спосіб очищення світу.

– Так, і, як я вже сказала у виступі, усі ми добре усвідомлюємо пряму залежність між густотою населення й можливістю широкомасштабних епідемій, але безперервно розробляємо нові методи виявлення й лікування. ВООЗ твердо переконана в тому, що ми зможемо запобігти майбутнім епідеміям.

– Дуже шкода.

Елізабет ошелешено витріщилася на нього.

– Перепрошую?

– Докторе Сінскі, – мовив чоловік, засміявшись лячним сміхом. – Ви говорите про контроль над епідеміями так, паче це гарна річ.

Вона мовчки витріщалася на нього, не вірячи своїм вухам.

Це все, – заявив співрозмовник, наче адвокат, що завершив викладати аргументи. – Я ознайомив зі своєю точкою зору голову ВООЗ, яка є найкращою з тих, хто працює в цій організації. Лячна ситуація, якщо вдуматися. Я вже показав вам картину неминучих нещасть. – Він повернув (ображення, що демонструвало сплетені тіла. – І вже нагадував вам про загрозливу силу нестримного зростання населення. – Чоловік показав на маленький стос папірців. – Я вже просвітив вас стосовно того, що ми перебуваємо на грані духовного колапсу. – Він замовк і, обернувшись, глянув на неї впритул. – І як ви відреагували? Безкоштовні презервативи для Африки? – Чоловік зневажливо пирхнув. – Це наче відмахуватися мухобійкою від астероїда. Бомба з часовим механізмом уже не цокає. Вона вибухнула, і, якщо не вдатися до жорстких заходів, експоненціальна математика стане вашим новим Богом... а цей Бог, він дуже мстивий. Він влаштує вам картини Дантового пекла прямо біля Парк-авеню... маси скоцюрблених людей, що борсаються у власних екскрементах. Це буде всесвітнє вибраковування, влаштоване самою Природою.

– Та невже? – відрізала Елізабет. – Тоді скажіть мені, будь ласка, а яким ви вважаєте гарантоване комфортне майбутнє, якою, на вашу думку, має бути ідеальна кількість населення Землі? Якою є та магічна цифра, за котрої людство матиме надію годувати себе нескінченно довго й жити у відносному комфорті?

Високий чоловік усміхнувся; це запитання йому явно сподобалося.

– Будь-який еколог чи статистик скаже вам, що найкращий шанс довгострокового виживання людства забезпечується кількістю світового населення близько чотирьох мільярдів.

– Чотирьох мільярдів? – випалила Елізабет. – Нас уже сім мільярдів, тому ви трохи спізнилися з цією цифрою.

Зелені очі високого чоловіка спалахнули вогнем.

– Та невже?

Розділ 23

Роберт Ленґдон здійснив жорстку посадку на пухкий ґрунт із протилежного боку масивної стіни садів Боболі з південного краю, густо зарослого деревами й чагарниками. Сієнна приземлилася поруч; підвівшись, жінка обтрусилася й розгледілася довкола.

Вони стояли на порослій мохом і папороттю прогалині на краю невеличкого гаю. Звідси Палацо Пітті зовсім не було видно, і Ленґдону здалося, що вони опинилися в найвіддаленішій від палацу точці парку. Принаймні о такій ранній порі сюди ще не дісталися ані робітники обслуги, ані туристи.

Ленґдон поглянув на бруковану стежину, що мальовничо звивалася перед ними до лісу схилом пагорба. У тому місці, де стежина зникала в лісі, стояла мармурова статуя, причому встановлена вона була так, щоб неодмінно впадати у вічі. Ленґдон не здивувався. Сади Боболі упорядковували такі знамениті й талановиті оформлювачі, як Нікколо Тріболо, Джорджо Базарі та Бернардо Буонталенті: мозковий трест талановитих естетів створив справжній прогулянковий шедевр на полотні площею сто одинадцять акрів.

– Якщо ми вирушимо на північний схід, то доберемося до палацу, – сказав Ленґдон, показуючи на стежину. – Там ми загубимось серед туристів і зможемо вийти непоміченими. Наскільки я пам’ятаю, палац відчиняється для відвідувачів о дев’ятій.

Ленґдон глянув униз, щоб перевірити час, але побачив лише своє голе зап’ястя, без годинника з Міккі-Маусом. Він подумав, чи годинник і досі зберігається в шпиталі з рештою його речей і чи вдасться йому коли-небудь забрати його звідти.

Та Сієнна демонстративно затялася:

– Роберте, перш ніж ми рушимо далі, мені хотілося б знати, куди ми йдемо. Що тобі спало на думку тоді, коли ми ховалися за туалетом? Ти щось сказав про те, що канави зла мали хибну послідовність?

Ленґдон кивнув на зарості, що простягалися перед ними.

– Спершу щезнімо з виду. – І він повів її стежиною, яка, звиваючись, утворювала закриту порожнину – або «кімнату», як це називалося в професійному жаргоні ландшафтних архітекторів, – де стояли кілька лав, пофарбованих «під дерево», та дзюркотів невеличкий фонтан. Повітря під деревами було відчутно прохолоднішим.

Ленґдон дістав проектор із кишені й потрусив його.

– Сієнно, той, хто створив цю цифрову картину, не лише написав літери на грішниках у восьмому колі, а ще й змінив порядок гріхів. – Ленґдон застрибнув на лаву і, вивищуючись над Сієнною, націлив проектор собі під ноги. На пласкій поверхні поруч із Сієнною з’явилося слабке зображення Боттічеллієвої «Мапи пекла».

Ленґдон кивнув на тераси біля підніжжя лійкоподібної порожнини.

– Бачиш оті літери в десяти канавах восьмого кола?

Сієнна відшукала їх на спроектованому зображенні

й прочитала зверху донизу.

– Catrovacer.

– Так. Але це не має сенсу.

– Потім ти збагнув, що ці десять канав поміняли місцями?

– Насправді навіть простіше. Якщо уявити ці рівні колодою з десяти карт, то її не перетасували, а просто поділили навпіл, щоби змінити порядок розташування карт. Після такого поділу карти залишаються в тому самому порядку, але починаються з іншої. – Ленґдон показав рукою вниз на десять канав восьмого кола. – Згідно з текстом Дантового твору, на горішньому рівні мають бути спокусники, яких шмагають батогами демони. Однак у цьому варіанті спокусники з’являються аж у сьомій канаві.

Сієнна уважно придивилася до зображення, яке вже потроху блякнуло, і кивнула.

– Добре, я це бачу. Перша канава стала тепер сьомою.

Ленґдон сховав проектор до кишені й зістрибнув на стежку. Узявши маленьку паличку, він почав шкрябати літери на землі біля стежини.

– Ось у якому порядку з’являються літери у зміненому варіанті пекла:

C

A

T

R

O

V

A

C

E

R

– Catrovacer, – прочитала Сієнна.

Так. А ось де колода була поділена навпіл. – Ленґдон узяв і накреслив лінію під сьомою літерою й почекав, поки Сієнна уважно вивчить його креслярську роботу.

C

A

T

R

O

V

A

–

C

E

R

– Ну то й що? – швидко спитала вона. – Catrova. Сег.

– Так, і для того, щоби знову упорядкувати карти, ми просто з’єднуємо колоду й кладемо верхню частину на нижню. Дві половини міняються місцями.

Сієнна глянула на літери.

–  Cer. Catrova.– Вона розчаровано знизала плечима. – Однаково немає сенсу.

–  Cer catrova,– повторив Ленґдон. Після невеличкої паузи він знову повторив ці слова, зливши їх разом. – Cercatrova.– І насамкінець вимовив їх, зробивши паузу посередині. – Cerca... trova.

Сієнна охнула від несподіванки й втупилася ошелешеним поглядом у Ленґдона.

– Так, – усміхнувся він. – Cerca trova.

У буквальному розумінні ці два італійські слова – cerca trova– означали «шукати» і «знаходити». Якщо поєднати їх у фразу, то вони ставали синонімічними до біблійного вислову «Шукай – і знайдеш».

– Це з твоїх галюцинацій! – вигукнула Сієнна, якій перехопило дух. – Жінка під вуаллю! Вона увесь час спонукала тебе шукати і знайти! – Сієнна скочила на ноги. – Роберте, ти усвідомлюєш, що це означає? Це означає, що слова cerca trovaще раніше існували у твоїй підсвідомості! Невже ти не розумієш? Напевне, ти розшифрував цю фразу ще до того, як з’явився в шпиталі! Мабуть, ти вже бачив цю картину з проектора... але ти про це забув!

«Вона має рацію», – подумав Ленґдон. Професор настільки захопився самим кодом, що й не припустив, що все це міг зробити раніше.

– Роберте, ти вже казав, що «Мапа пекла» вказує на якесь конкретне місце в Старому місті. Але я й досі не зрозуміла, де воно.

– A cerca trovaні про що тобі не нагадує?

Вона знизала плечима.

Ленґдон подумки всміхнувся. «Нарешті Сієнна чогось не знає».

– Виявляється, ця фраза вказує на цілком конкретну знамениту фреску, яка висить у Палацо Веккіо, у Залі п’ятисот. Ця фреска називається «Битва під Марчіано», і створив її Джорджо Базарі. У горішній частині фрески Базарі написав малесенькими літерами ледь видимі слова cerca trova.Існує багато теорій щодо того, навіщо він це зробив, але конкретної переконливої версії так і не знайдено.

Раптом угорі почулося дзижчання якогось літального апарата; узявшись невідомо звідки, він промчав над вершечками дерев просто над ними. Звук пролунав дуже близько, і Ленґдон із Сієнною аж заклякли від несподіванки, коли гелікоптер пронісся повз них.

Апарат віддалявся, і Ленґдон пильно дивився йому вслід крізь листя.

– Іграшковий гелікоптер, – сказав він, видихаючи з полегшенням і дивлячись, як радіокерований пристрій закладає вдалині крутий віраж. Він дзижчав, наче великий розлючений комар.

Однак Сієнна насторожилася.

– Пригнись, – сказала вона.

І справді: зробивши розворот на сто вісімдесят градусів, гелікоптерчик попрямував до них над самісінькими вершечками дерев і знову проплив повз, але вже ліворуч, над іншою просікою.