Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 32 страниц)

– Аякже, – відповів чоловік, трохи спантеличений наполегливістю тону Ленґдона.

– Galata – що це й де це?

– Що... Галата? – спитав чоловік. – Місток Галата? Вежа Галата? Порт Галата?

Ленґдон кивнув рукою на автобус, що віддалявся.

– Галата! Це куди прямує отой автобус!

Чоловік у тюрбані поглянув услід автобусу й трохи поміркував.

– Місток Галата. Той автобус вирушає зі Старого міста й перетинає протоку.

Ленґдон аж застогнав спересердя; він знову похапливо окинув поглядом вулицю, але Сієнни ніде не було видно. Уже повсюди ревіли сирени, й автомобілі «швидкої допомоги» мчали повз них у напрямку міського резервуара.

– А що сталося? – стривожено спитав чоловік. – Усе нормально?

Ленґдон іще раз поглянув на далекий автобус і зрозумів, що ризикує, але іншого вибору він не мав.

– Ні, пане, – відповів професор. – Виникла критична ситуація, і мені потрібна ваша допомога. – Він кивнув на тротуар, до якого слуга щойно підігнав блискучий сріблястий «бентлі». – Це ваше авто?

– Так, але...

– Мені потрібно, щоб ви мене підкинули, – сказав Ленґдон. – Знаю, ми з вами абсолютно незнайомі люди, але ситуація просто катастрофічна. Це справа життя і смерті.

Чоловік у тюрбані зазирнув у очі Ленґдону і довго вдивлявся в них, наче вивчаючи його душу. А потім кивнув.

– Раз так – то сідайте.

«Бентлі» з ревом рвонув від тротуару, і Ленґдон аж у крісло влип. Чоловік був досвідченим водієм, і, схоже, йому подобалося ризиковано петляти поміж автомобілями, наздоганяючи автобус.

Водієві знадобилося проїхати три квартали, щоб нарешті прилаштувати свій «бентлі» позаду автобуса. Ленґдон нахилився вперед на сидінні і, примружившись, вдивився в заднє скло. Світло в салоні автобуса горіло тьмяно, і Ленґдон тільки й міг бачити, що розпливчасті силуети пасажирів.

– Будь ласка, тримайтеся за автобусом, – попросив Ленґдон. – А ви маєте телефон?

Чоловік видобув із кишені мобільний і подав його пасажиру, який спершу сердечно подякував, а потім здогадався, що не знає, кому дзвонити. Номерів телефонів Сінскі та Брюдера він не мав, а до офісів ВООЗ у Швейцарії можна було додзвонюватися цілу вічність.

– Як мені зателефонувати до місцевої поліції? – спитав Ленґдон.

– Один-п’ять-п’ять, – відповів чоловік. – 3 будь-якої точки Стамбула.

Ленґдон натиснув на три кнопки й зачекав. Здавалося, гудки триватимуть вічно. Нарешті йому відповів записаний голос, який сповістив турецькою й англійською, що через перевантаженість лінії йому доведеться зачекати. Ленґ– дону подумалося, що причиною перевантаженості лінії могла стати криза, що вибухнула в підземеллі.

Напевне, тепер у осілому палаці панують тотальний хаос і гармидер. Він уявив собі Брюдера в лагуні. «Цікаво, щовін там знайшов? – Ленґдон мав лиховісне передчуття, що вже знає, що самезнайшов там Брюдер. – Сієнна увійшла у воду раніше за Брюдера».

Попереду спалахнули гальмівні вогні автобуса, і він під’їхав до зупинки. Водій «бентлі» також зупинився, не вимикаючи двигуна, приблизно за п’ятдесят футів від автобуса, і Ленґдону було чудово видно тих, хто виходив із транспортного засобу й заходив до нього. З автобуса вийшло лише троє, усі – чоловіки, але Ленґдон придивився до кожного з них вкрай уважно, бо знав здатність Сієнни до маскування й перевтілення.

Його погляд знову змістився до заднього вікна автобуса. Воно було тьмяне, але тепер, під час стоянки, внутрішнє світло увімкнули на повну потужність і Ленґдон мав змогу краще роздивитися пасажирів у салоні. Він нахилився вперед, витягнувши, мов журавель, шию, і видивлявся Сієнну, мало не торкаючись лобом лобового скла «бентлі».

«Тільки не кажіть мені, що я ризикнув – і програв!»

Раптом він побачив її.

У задній частині автобуса показалися тендітні плечі, що закінчувалися лисою потилицею – голова була повернута у зворотний бік.

«Це може бути лише Сієнна – більше ніхто».

Коли автобус прискорився, «відчалюючи» від зупинки, світло в салоні знову потьмяніло. Перед тим як зникнути в темряві, лиса голова на якусь часточку секунди встигла обернутися й зиркнути в заднє скло.

Ленґдон скоцюрбився, намагаючись сховати голову в тінь, яку кидав на сидіння дах автомобіля. «Чи помітила вона мене?» А водій у тюрбані вже рушив від тротуару й знову прилаштувався за автобусом.

Тепер дорога пішла вниз, до води, і Ленґдон побачив попереду ліхтарі довгого містка, перекинутого через протоку. Схоже, він був цілком паралізований через транспортний затор. І не лише місток, а й всю прилеглу зону заполонили автомобілі.

– Базар спецій, – пояснив чоловік. – Дуже популярне місце в дощові вечори.

І він показав униз, на край води, де в тіні мечеті розташувалася неймовірно довга будівля. Якщо Ленґдон не помилявся й судячи з високих подвійних мінаретів, то була одна з наймальовничіших мечетей Стамбула – Нова мечеть. Базар спецій видавався більшим за більшість американських торговельних центрів, і Ленґдон побачив, як через його широкий арковий вхід линув потік людей.

– Алло?! – почувся слабкий голос. – Аджиль дуруміАлло?!

Ленґдон поглянув на телефон, який тримав у руці. «Це поліція».

– Так, здрастуйте, – випалив Ленґдон, підносячи мобільний до рота. – Мене звуть Роберт Ленґдон. Я працюю у Всесвітній організації охорони здоров’я. У вашому міському резервуарі виникла серйозна криза, і я тепер переслідую особу, яка цю кризу спричинила. Вона в автобусі в районі Базару спецій і прямує до...

– Хвилиночку, будь ласка, – перервав його оператор. – Я з’єднаю вас зі службою повідомлень.

– Ні, стривайте! – вигукнув Ленґдон, але його вже знову перевели в режим очікування.

Водій «бентлі» повернувся до нього з виразом жаху в очах.

– Криза в міському резервуарі?

Ленґдон почав пояснювати чоловікові, що сталося, як обличчя в того раптом стало червоним, наче у демона.

«То спалахнули гальмівні вогні!»

Голова водія сіпнулася вперед – «бентлі» різко загальмував і, верескнувши протекторами, встиг зупинитися за автобусом. Світло всередині знову яскраво спалахнуло, і Ленґдон побачив Сієнну чітко і ясно, як удень. Вона стояла біля задніх дверей, безперервно смикаючи шнурок аварійної зупинки й гепаючи у скло, наче збиралась вистрибнути з автобуса.

«Вона мене помітила», – збагнув Ленґдон. До того ж Сієнна, напевне, помітила транспортний затор попереду, а часу стирчати в ньому вона не мала.

Ленґдон рвучко відчинив дверцята, але Сієнна, прожогом вискочивши з автобуса, зі спринтерською швидкістю рвонула в нічну темряву. Ленґдон швидко віддав мобільний власникові.

– Розкажіть поліції, що трапилося! Скажіть, щоб вони блокували міський резервуар!

Чоловік у тюрбані перелякано кивнув.

– Дякую! – гукнув Ленґдон. – Тесекурлер!

Із цими словами професор кинувся вниз схилом за Сієн– ною, яка бігла саме до натовпу, що крутився побіля Базару спецій.

Розділ 95

Трьохсотрічний стамбульський Базар спецій є одним із найбільших критих ринків у світі. Збудований літерою Г, цей обширний комплекс має вісімдесят вісім склепінчастих приміщень, розділених на сотні яток, де місцеві комерсанти завзято торгують запаморочливими делікатесами з усього світу: спеціями, фруктами, травами, а також всюдисущими стамбульськими ласощами, схожими на льодяники.

Вхід до Базару – масивний кам’яний портал із готичною аркою – розташований на розі вулиць Джірек Пазар і Та– міс; стверджують, що через нього за день проходить майже триста тисяч відвідувачів.

Цієї ж ночі Ленґдону, коли він наближався до того людного входу, здалося, що ці триста тисяч зібралися тут усі відразу й саме тепер. Він мчав щодуху, не спускаючи очей із Сієнни. До неї залишалося якихось двадцять ярдів, і вона бігла прямо до брами базару, не збираючись зупинятися.

Добігши до арки, Сієнна відразу ж наштовхнулася на юрму людей і обкрутилася повз них, продряпуючись усередину. На порозі вона на мить зупинилася й крадькома озирнулася. І в її очах Ленґдон побачив маленьку перелякану дівчинку, яка тікає від переслідувачів... впавши в розпач і вже не володіючи собою.

– Сієнно! – гаркнув Ленґдон.

Але вона пірнула в море людей – і зникла. Ленґдон пірнув слідком, б’ючись об людей, штовхаючи їх і витягуючи шию, аж поки не помітив Сієнну, яка петляла західним проходом базару ліворуч від нього.

Уздовж проходу вишикувалися череваті барильця з екзотичними спеціями: індійським каррі, іранським шафраном, китайським квітковим чаєм, і їхні яскраві кольори створювали видовищний тунель із жовтого, брунатного й золотистого відтінків. Із кожним новим кроком Ленґдон наштовхувався на новий аромат: пікантні гриби, гіркі корінці, мускусні оливи – усі вони витали в повітрі, змішуючись з оглушливим хором мов з усього світу. А результатом усього цього був всепоглинальний наплив сенсорних стимулів.. . на тлі нескінченного гомону.

Багатьох тисяч людей.

Болісне відчуття клаустрофобії охопило Ленґдона, і він інстинктивно мало не зупинився, але пересилив себе й побіг далі, углиб базару. Він знову побачив Сієнну – вона бігла попереду, уперто проштовхуючись крізь натовп. Жінка зібралася боротися до кінця... байдужа до того, яким буде цей кінець.

На мить Ленґдон замислився: «А навіщо я, власне, її переслідую?»

Заради справедливості? Зважаючи на те, що вона скоїла, важко було навіть уявити покарання, яке її чекало в тому разі, якщо їй не вдасться втекти.

Для того, щоб перепинити пандемію? Але вже запізно: що зроблено, то зроблено.

І, проштовхуючись крізь океан чужинців, Ленґдон раптом збагнув, чому йому так жагуче хотілося наздогнати Сієнну Брукс.

«Мені потрібні відповіді».

А Сієнна, до якої вже залишалося ярдів десять, попрямувала до виходу в кінці західного крила базару. Вона знову швидко озирнулася – і перелякалася, побачивши Ленґдона так близько. Та коли Сієнна знову повернула голову вперед, вона перечепилася й упала.

Голова Сієнни сіпнулася вперед, коли вона наштовхнулася поперед себе на чиєсь плече. Падаючи, жінка виставила праву руку, щоб за щось вхопитися й не впасти. І намацала лише край діжечки із сухими каштанами, за який відчайдушно вчепилася. Діжечка перевернулася, каштани лавиною посипалися на Сієнну й розкотилися підлогою.

Ленґдону знадобилося всього три ривки, щоб добігти до місця її падіння. Він поглянув униз, на підлогу, але побачив лише перевернуту діжечку й каштани. А Сієнни там не було.

Крамар дико заверещав.

«Куди ж вона поділася?»

Ленґдон крутнувся на місці, озираючись довкола, але Сі– єнні якимось чином вдалося щезнути. Та коли його погляд упав на вихід із західного крила за п’ятнадцять ярдів попереду, Ленґдон збагнув, що її театральне падіння було аж ніяк не випадковим.

І кинувся до виходу. Він вискочив на величезний майдан, також забитий людьми, зупинився і вдивився в натовп, але марно.

А попереду, на протилежному боці багаторядної автостради, простягнувся через широкі води Золотого Рогу місток Галата. Праворуч бовваніли подвійні мінарети Нової мечеті, яскраво виблискуючи над обширом майдану. А ліворуч теж простягнувся майдан... також забитий людьми.

Звук автомобільних сигналів змусив Ленґдона спрямувати погляд уперед, до автостради, яка відділяла майдан від води. І він побачив Сієнну, до якої було вже сто ярдів; вона пробігла крізь швидкісний транспортний потік, проскочивши поміж двома вантажівками, і кинулася в бік моря.

Ліворуч від Ленґдона на берегах Золотого Рогу шумів транспортний порт – там сновигали пороми, автобуси, таксі та туристичні судна.

Ленґдон щодуху кинувся через майдан до автостради. Підбігши до загорожі, він прикинув, чи встигне проскочити перед фарами зустрічного автомобіля, стрибонув уперед – і успішно здолав першу з кількох двосторонніх смуг автостради. Упродовж п’ятнадцяти секунд, засліплюваний фарами та гнаний сердитими гудками, Ленґдон, то зупиняючись, то петляючи, примудрився пристрибом проскочити від смуги до смути, а потім, перелетівши через останню загорожу, опинився на трав’янистому березі моря.

Хоча він і бачив Сієнну, вона була далеко попереду. Оминувши стоянку таксі й автобуси, що стояли з увімкненими двигунами, вона рушила прямо до причалів, де Ленґдон побачив багато човнів, що відпливали й припливали: то були туристичні судна, водні таксі, приватні рибальські човни та катери. На протилежному, західному боці Золотого Рогу мерехтіли вогники міста, і Ленґдон майже не сумнівався, що коли Сієнна перебереться на той бік, то йому навряд чи вдасться розшукати її. Скоріш за все – ніколи.

Добігши до краю води, Ленґдон звернув ліворуч і кинувся бігти дощатим помостом, чим привертав себе отетерілі погляди туристів, що стояли в черзі, аби піднятися на борт крикливо оформлених відпочинкових катерів, прикрашених куполами, схожими на куполи мечетей, із різними цяцьками з фальшивого золота й мерехтливими неоновими гірляндами. їх там була ціла флотилія.

– Лас-Вегас на Босфорі, – досадливо простогнав Ленґдон, щодуху несучись повз них.

Раптом далеко попереду він помітив Сієнну; вона чомусь уже не бігла, а стояла біля причалу з приватними катерами, благально умовляючи одного з їхніх власників.

«Треба не дати їй піднятися на борт!»

Швидко долаючи відстань між ними, Ленґдон помітив, що благання Сієнни призначалися молодому чоловіку за штурвалом стрімкого катера, котрий саме зібрався відчалювати. Молодик усміхався, але ввічливо хитав головою – ні, мовляв, не можу. Сієнна знову спробувала щось пояснити йому жестами, але він, схоже, остаточно відмовив їй і повернувся до стерна.

Коли Ленґдон був уже неподалік, Сієнна поглянула на нього, і її обличчя спотворила гримаса відчаю. А під нею вже ревонув подвійний навісний двигун, збуривши воду й рушивши катер від причалу.

Раптом Сієнна злетіла в повітря, стрибонувши з причалу через смугу широкої води. І з тріском впала на фібергла– сову корму моторного човна. Відчувши удар, водій отетеріло обернувся, і його обличчя видовжилося. Він смикнув униз важіль газу, залишивши двигун на неробочих обертах і зупинивши катер, який на цей час встиг відійти від причалу вже на двадцять ярдів. Сердито волаючи, молодик рушив до непроханого пасажира.

Коли водій наблизився до неї, Сієнна невимушено відступила вбік, схопила чоловіка за зап’ястя і, використовуючи його власну інерцію руху, смикнула молодика назад через поруччя на кормі так, що той із розмаху впав у воду. Виринувши через кілька секунд на поверхню, він, хлюпаючи руками й відпльовуючись, щось люто викрикував – напевне, якісь турецькі матюки.

Сієнна недбало кинула у воду рятівний жилет, пройшла до штурвала човна й посунула подвійну ручку газу вперед.

Двигуни заревли, і катер помчав уперед.

Ленґдон стояв на причалі і, переводячи дух, дивився, як стрімкий білий корпус човна, немов летячи над водою, швидко перетворюється на нічний привид і щезає з очей. Професор підняв погляд на обрій і збагнув, що тепер Сієнна зможе дістатися не лише до протилежного берега, а й до безкінечного мережива проток, що тягнулися від Чорного моря до Середземного.

Вона втекла.

А неподалік власник човна, вибравшись із води і зіп’явшись на ноги, поспішив геть, вочевидь, дзвонити в поліцію.

Ленґдон дивився, як вогні вкраденого катера зникають у темряві, і раптом відчув себе страшенно самотнім. Виття потужних двигунів швидко віддалялося й стихало.

А потім різко перервалося.

Ленґдон завмер, вдивляючись в темряву. «Невже вона вимкнула двигун?»

Схоже, вогні човна також не віддалялися, а тихенько погойдувалися на легких хвилях Золотого Рогу. Із якоїсь незбагненної причини Сієнна Брукс зупинилася.

«Може, скінчилося пальне? – Він приклав до вуха долоню й прислухався – і почув тихеньке вурчання двигунів на неробочих обертах. – Якщо не скінчилося пальне, то чому ж вона зупинилася?»

Ленґдон почекав.

Десять секунд. П’ятнадцять. Тридцять.

А потім раптом двигуни знову заревли, спершу немов неохоче, а потім – рішучіше. На превелике здивування Ленґдона, вогні катера заклали широкий віраж, а потім човен розвернувся до нього носом.

«Вона повертається».

Коли човен наблизився, Ленґдон побачив за кермом Сієнну; вона бездумно дивилася поперед себе. За тридцять ярдів до причалу жінка скинула газ, і катер, стишивши хід, торкнувся причалу, від якого щойно відійшов. А потім Сієнна вимкнула двигуни.

І запала тиша.

Ленґдон, що стояв на причалі, не вірив своїм очам.

Сієнна жодного разу не поглянула на нього.

А натомість затулила лице руками. Потім вона затремтіла, її плечі опустилися й здригнулися. А коли жінка нарешті підняла очі на Ленґдона, він побачив, що в них стояли сльози.

– Роберте, – хлипала вона. – Я вже не можу тікати. Бо мені більше нема куди подітися.

Розділ 96

Інфекція вже потрапила в довкілля».

Елізабет Сінскі стояла біля підніжжя сходового колодязя резервуара й вдивлялася в темну порожнечу печери, з якої щойно повискакували люди. Через респіратор, який вона вдягнула, важко дихалося. Хоча, можливо, вона вже й зазнала тут, унизу, впливу збудника хвороби, Сінскі почувалася в захисному костюмі спокійніше й упевненіше, коли разом із членами спецгрупи увійшла до збезлюділого підземелля. Вдягнені в округлі білі скафандри з герметичними шоломами, вони скидалися на команду астронавтів, що увірвалися до ворожого космічного корабля.

Сінскі знала, що нагорі, біля входу, скупчилися сотні переляканих і спантеличених любителів музики, багатьом із яких надавалася допомога, бо вони дістали травми під час панічної втечі з підземелля. А декого з них уже й слід прохолов. Сінскі дякувала Богу, що їй удалося відбутися лишень синцем на коліні та розбитим амулетом.

«Лише одна пошесть поширюється швидше за вірус, – подумала вона. – Це страх».

Двері до резервуара вже були замкнені, загерметизовані й перебували під охороною місцевої влади. Сінскі очікувала, що коли прибуде поліція, почнуться юридичні ускладнення, але всі потенційні конфлікти враз випарувалися в нічне повітря, коли представники турецької влади побачили устаткування для хіміко-бактеріологічного захисту та почули від Сінскі застереження про можливу чуму.

«Доведеться нам самим мати справу з цією заразою, – подумала директорка ВООЗ, дивлячись на ліс колон, що відбивався в лагуні. – Ніхто не бажає сюди спускатися».

Позаду двоє агентів затягували вихід зі сходового колодязя великою поліуретановою завісою й впаювали її в стіну. Іще двоє членів групи знайшли місце на помості й тепер розставляли всіляке електронне обладнання, наче працівники поліції, що готуються досліджувати місце, де було скоєно злочин.

«Саме так воно і є, – подумала Сінскі. – Це місце злочину».

У її пам’яті знову постала жінка в бурці, яка тікала з підземелля. Схоже, Сієнна Брукс ризикнула власним життям заради того, щоб зірвати заходи, які мала вжити ВООЗ для локалізації джерела зараження, і втілити в життя безумний план Цобріста. «Вона проникла сюди й прорвала той мішок...»

Ленґдон погнався за Сієнною в нічну темряву, і Сінскі й досі не мала жодної звістки про те, що трапилося далі з ними обома.

«Сподіваюся, професор Ленґдон у безпеці», – подумала вона.

– * *

Промоклий агент Брюдер стояв на помості, розпачливо утупившись у перевернуту голову Медузи й не знаючи, з чого почати.

Як агент групи швидкого реагування, що мала справу з критичними ситуаціями, Брюдер звик мислити масштабно, відкидаючи миттєві моральні та особистісні міркування й зосереджуючись на порятунку якомога більшої кількості людей за тривалий проміжок часу. Загроза власному життю й здоров’ю мало турбувала його. До цього моменту.

«Я забрів прямісінько в цю чортівню, – подумав він, картаючи себе за необдуманий небезпечний крок, але разом із тим усвідомлюючи, що вибору не мав. – Бо ми потребували негайної оцінки ситуації».

Брюдер змусив себе подумки повернутися до завдання, яке перед ним стояло: втілити план Б. На жаль, для кризи, пов’язаної з необхідністю локалізації, план Б був завжди один і той самий: розширити радіус дій.Боротьба з інфекційними хворобами часто нагадувала боротьбу з пожежею: інколи доводилося відступати й програвати битву заради того, щоб виграти війну.

У цей момент Брюдер іще не відмовився від ідеї, що повна локалізація й досі можлива. Скоріш за все, Сієнна Брукс проштрикнула мішок за кілька хвилин до того, як вибухнула істерія, що переросла в панічну втечу. Якщо це так, то, хоча сотні людей і втекли з місця інциденту, кожен із них, цілком імовірно, перебував достатньо далеко від джерела інфекції й зміг її уникнути.

«Усі, окрім Ленґдона та Сієнни», – подумав Брюдер. Обоє були тут, в епіцентрі, а тепер вони деінде в місті.

Брюдер мав іще один клопіт – існувала одна логічна непогодженість, яка мучила його. У воді йому так і не вдалося виявити решток самого розчинного мішка, який, здогадно, прорвала Сієнна. Брюдер гадав, що якби Сієнна й прорвала мішок, ударивши його ногою чи проштрикнувши, він би неодмінно знайшов його пошкоджені рештки, що плавали б де-небудь поблизу.

Але Брюдер не знайшов нічого. Усе, що могло б залишитися від мішка, кудись зникло. Брюдер сумнівався, що Сієнна прихопила той мішок із собою, особливо зважаючи на те, що від нього лишилося не що інше, як багнисте гниюче місиво.

Брюдер мав тривожне відчуття, що щось пропустив, не взяв до уваги. Та хай там як, він зосередився на новій стратегії локалізації, яка вимагала відповіді на одне вкрай важливе запитання.

«Яким є наразі радіус поширення інфекції?»

Брюдер знав, що відповідь на це запитання надійде за кілька хвилин. Його команда розташувала кілька переносних пристроїв для виявлення вірусів з інтервалами, що збільшувалися, чим далі пристрій стояв від лагуни. Відомі як ПЛР-давачі, вони виявляли вірусну інфекцію за поліме– разною ланцюговою реакцією.

Надія не полишала агента Брюдера. Вода в лагуні була стоячою, часу минуло вкрай мало, і він не мав сумніву, що ПЛР-давачі покажуть відносно малу зону зараження, яку вони потім оброблять хімікатами й де застосують метод відсмоктування.

– Готові? – крикнув у мегафон техпрацівник.

Агенти, що зайняли позиції в різних місцях резервуара,

підняли вгору великі пальці.

Розпочинайте аналіз зразків, – крякнув мегафон.

І по всій печері аналітики схилились над пристроями ПЛР. Кожен пристрій здійснював аналіз зразка, узятого в точці, де на помості розміщувався оператор, а оператори були розставлені дедалі ширшими дугами довкола джерела Цобрістової чуми.

У печері запала тиша. Усі чекали, благаючи Бога, побачити на пристроях лише зелений вогник індикатора.

А потім почалося.

На машинці, що була найближче до Брюдера, індикатор вірусів спалахнув червоним. М’язи Брюдера напружилися, а погляд ковзнув до наступного пристрою.

Той теж заблимав червоним.

Ні...

Печерою рознеслося приголомшене бурмотіння. Брюдер, охоплений жахом, побачив, як кожен детектор ПЛР спалахнув червоним – від дальнього кутка лагуни й аж до входу до резервуара.

– О Господи... – видихнув він. Море мерехтливих червоних детекторів окреслило абсолютно однозначну картину.

Радіус зараження був величезним.

Увесь резервуар аж кишів вірусами.

Розділ 97

Роберт Ленґдон стояв, витріщившись на Сієнну Брукс, яка скоцюрбилася за кермом вкраденого катера, і силувався збагнути те, свідком чого щойно став.

– Я не сумніваюся, ти зневажаєш мене, – хлипала вона, дивлячись на нього крізь сльози.

– Зневажаю?! – вигукнув Ленґдон. – Та я навіть гадки не маю, хто ти така! Бо ти тільки те й робила, що брехала мені!

– Так, – тихо погодилася Сієнна. – Вибач. Але я намагалася вчинити, як слід.

– І вивільнити чуму?

– Ні, Роберте, ти не розумієш.

– Я все чудово розумію! – відказав Ленґдон. – Я розумію те, що ти ввійшла у воду, щоб розірвати розчинний мішок! Ти хотіла вивільнити створений Цобрістом вірус, перш ніж його встигнуть локалізувати!

– Розчинний мішок? – спантеличено поглянула на нього Сієнна. – Не розумію, про що ти. Роберте, я подалася до печери, щоб зупинитивірус Цобріста... викрасти його й зробити так, щоб він зник назавжди... щоб його ніхто не зміг дослідити, включно з доктором Сінскі та ВООЗ.

– Викрасти? А навіщо ховати його від ВООЗ?

Сієнна сумно зітхнула.

– Ти багато чого не знаєш, але тепер це не має значення. Ми спізнилися, Роберте. Ми не мали жодного шансу.

– Ні, ми мали шанс! Вірус мав вивільнитися лише завтра! Саме цю дату вибрав Бертран Цобріст, тому якби ти не увійшла у воду...

– Роберте, я не вивільняла вірус! – верескнула Сієнна. – Коли я увійшла у воду, то спробувала знайти його, але було вже пізно. Бо я не знайшла там нічого.

– Я тобі не вірю, – відказав Ленґдон.

– Знаю, що не віриш. І я не звинувачую тебе. – Вона засунула руку до кишені й видобула звідти промоклу брошуру. – Може, оце змусить тебе повірити мені. – Із цими словами вона кинула брошуру Ленґдону. – Я знайшла її перед тим, як увійти в лагуну.

Ленґдон спіймав книжечку на льоту. То була програмка семи виступів симфонічного оркестру, який мав виконувати симфонію «Данте».

– Поглянь на дати, – сказала вона.

Ленґдон продивився дати, а потім продивився їх іще раз, приголомшений тим, що побачив. Чомусь йому здалося, що сьогодні була прем’єра, перший із семи концертів, призначений для того, щоб заманити людей до печери, зараженої чумою. Однак програмка свідчила інакше.

– Сьогодні був завершальний концерт? – спитав Ленґдон, відриваючи очі від паперу. – Оркестр уже грав цілий тиждень?

Сієнна кивнула.

– Я була не менш здивована. – Вона помовчала, а потім похмуро сказала: – Вірус уже вийшов назовні, Роберте. Іще тиждень тому.

– Цього не може бути, – заперечив Ленґдон. – Бо вказана завтрашнядата. Цобріст навіть дошку меморіальну виготовив із завтрашньою датою.

– Так, я бачила ту дошку у воді.

– Тоді ти маєш знати, що все було призначено на завтра.

Сієнна зітхнула.

– Роберте, я добре знала Бертрана, набагато краще, аніж сказала тобі раніше. Він був науковцем, людиною, налаштованою на конкретний результат. Тепер я розумію, що дата на дошці не була днем, коли мав вивільнитися вірус. Та дата мала означати дещо інше, дещо набагато важливіше для досягнення його мети.

– І що ж це таке?

Сієнна похмуро відвела очі.

– Це дата глобального насичення: математична проекція дати, коли його вірус мав поширитися у всьому світі... інфікувавши кожного індивіда.

Від такої перспективи в Ленґдона в животі похолонуло, але йому чомусь здалося, що жінка бреше. Її історія містила одну фатальну ваду, до того ж Сієнна Брукс уже встигла довести, що для неї брехати – що дихати.

– Тут є одна невеличка проблема, Сієнно, – сказав Ленґдон, дивлячись на неї згори. – Якщо, за твоїми словами, ця чума вже встигла поширитися світом, то чому ж люди не хворіють і не падають замертво?

Сієнна раптом відвернулася, не в змозі витримати його погляду.

– Якщо ця чума вирвалася з мішка на волю ще тиждень тому, то чому люди не помирають від неї? – повторив Ленґдон своє запитання.

Вона повільно повернулася до нього.

– Тому... – почала вона, але слова застрягли в неї в горлі. – Тому, що Бертран створив не чуму. – Її очі враз налилися слізьми. – Він створив дещо значно небезпечніше.

Розділ 98

Попри потік кисню, що надходив крізь респіратор, в Елізабет Сінскі паморочилося в голові. П’ять хвилин тому детектори Брюдера виявили страшну правду.

«Наше вікно можливості локалізувати інфекцію зачинилося вже давно».

Напевне, мішок із вірусом розчинився ще на тому тижні, скоріш за все під час прем’єри концерту, і Сінскі знала, що відтоді концерт тривав сім днів поспіль. Кілька решток мішка не зникли цілком лише тому, що кріпилися липкою стрічкою до пряжки з мотузкою.

«Інфекція вивільнилася ще тиждень тому».

Тепер, не маючи можливості ізолювати патоген, агенти спецгрупи скупчилися над зразками в імпровізованій лабораторії, яку організували в підземеллі, і зайняли звичну оборонну позицію: аналіз, класифікація й оцінка масштабів загрози. Наразі пристрої ПЛР виявили лише одну достовірну інформацію, і це відкриття не здивувало нікого: «Тепер вірус поширюється повітрям».

Вочевидь, вміст розчинного мішка піднявся бульбашками на поверхню й випустив вірусні часточки в повітря у вигляді аерозолю. Сінскі добре знала, що невеликої кількості цих часточок було цілком достатньо для зараження, особливо в закритому просторі.

Вірус – на відміну від бактерій та хімічних збудників – має властивість поширюватися серед популяцій із приголомшливою швидкістю та не менш приголомшливою здатністю до проникнення. Паразити за своєю поведінкою, віруси входять до організму й нападають на клітину-госпо– даря в процесі так званої адсорбції. Потім вони впорскують у цю клітину власні ДНК чи РНК, змушуючи її таким чином служити вірусам, репродукуючи їхні численні різновиди. Коли накопичується достатня кількість копій, нові вірусні часточки вбивають клітину, проривають її оболонку й швидко рушають на пошуки нової клітини-господаря, щоб вторгнутися до неї, – і процес повторюється.

Тоді інфікований індивід, чхаючи або кашляючи, викидає зі свого тіла респіраторні краплинки; ці краплинки зависають у повітрі доти, доки їх не вдихне ще якийсь індивід, і весь процес розпочинається наново.

«Зростання в геометричній прогресії», – подумала Сінскі, пригадавши графіки Цобріста, якими він ілюстрував вибух народонаселення Землі. Науковець використав геометричне поширення вірусів для боротьби з геометричним поширенням людства.

Тепер виникало ось яке пекуче питання: «Як буде пово– дитися'цей новий вірус?»А якщо сформулювати з холодною чіткістю, то воно звучатиме так: «Як вірус проникатиме в організм господаря?»

Вірус геморагічної лихоманки Ебола руйнує здатність крові до згортання, і це призводить до безупинної кровотечі. Хантавірус уражає легені та порушує їхню функцію. Цілий легіон вірусів, відомих під назвою «онковіруси», призводить до ракових захворювань. А віруси ВІЛ вражають імунну систему людини, спричинюючи таке захворювання, як СНІД. Для представників медичних кіл не є великою таємницею, що коли ВІЛ поширюватиметься через повітря, то все людство може загинути.

«То що ж у біса робить цей вірус Цобріста?»

Хоч якими б не були особливості цього вірусу, його ефект, вочевидь, дасться взнаки через певний час, бо місцеві шпиталі ще не повідомляли про появу пацієнтів із незвичними симптомами.

Нетерпляче чекаючи відповіді, Сінскі пішла до лабораторії. І невдовзі побачила Брюдера біля підніжжя сходового колодязя. Вочевидь, спіймавши слабкий сигнал, він із кимось стишено розмовляв по телефону.

Вона поквапилася до нього й підійшла, коли чоловік завершував розмову.

– Гаразд, зрозуміло, – сказав Брюдер, і на його обличчі одночасно відбилися спантеличення й жах. – Іще раз наголошую на абсолютній конфіденційності цієї інформації. Це строго між нами. Коли дізнаєшся більше – телефонуй. Дякую. – І Брюдер натиснув на кнопку «Відбій».