Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 32 страниц)

Сірувате й видовжене обличчя мало холодні мертві очі й довгий, схожий на дзьоб ніс.

Та щойно човен промайнув попід зловісною фігурою, як Ленґдон збагнув, що то був турист, який красувався у своїй недавній покупці – чумній масці, які сотнями продаються щодня на базарі Ріалто.

Однак сьогодні та маска видавалася якою завгодно, але не кумедною.

розділ 69

Майдан Сан-Марко розташований у крайній південній точці венеціанського Гранд-каналу, де захищена протока виходить у широке море. Над цим вельми пожвавленим і тому небезпечним водним перехрестям бовваніє аскетична трикутна фортеця Догана да Мар – контора морської митниці, сторожова вежа якої колись охороняла Венецію від вторгнень іноземних загарбників. Нині вежу замінили масивним золотавим глобусом і флюгером у вигляді богині удачі – мінливі морські вітри безперервно змінюють напрямки, слугуючи морякам, які вирушають у далеке плавання, нагадуванням про непередбачува– ність долі.

Коли Мауріціо скерував свій лискучий прудкий човен до кінця каналу, перед ними розгорнулося зловісне море з хаотичними «рубаними» хвилями. Роберт Ленґдон уже не раз подорожував цим маршрутом – правда, головним чином на значно більших теплоходах вапорето, – але однаково занервував, коли їхній водний лімузин засіпався на неспокійних хвилях.

Щоб добратися до пристані біля майдану Сан-Марко, човен мав перетнути обшир лагуни, води якої були забиті сотнями всіляких суден – від розкішних яхт і танкерів до приватних вітрильників і великих прогулянкових лайнерів. Ленґдону здалося, що вони виїжджають зі спокійної сільської дороги на широченну восьмирядну трасу.

Сієнна теж почувалася невпевненою, бентежно поглядаючи на височенний десятиповерховий прогулянковий лайнер, що проходив попереду на відстані трьохсот ярдів. Палуба судна кишіла пасажирами, які, притиснувшись до поруччя, фотографували майдан Сан-Марко з води. У збурених хвилях за кормою лайнера прямували валкою ще три, очікуючи свого шансу пройти повз найвідоміший ландшафтний знак Венеції. Ленґдон чув, що за останні роки кількість суден збільшувалася так швидко, що тепер прогулянкові лайнери йшли день і ніч нескінченною чередою.

Мауріціо за штурвалом вдивлявся у вервечку зустрічних лайнерів, а потім зиркнув ліворуч на критий причал неподалік.

– Я припаркуюся біля «Бару Гаррі», добре? – І він кивнув на ресторан, відомий тим, що там винайшли коктейль «Белліні». – А звідти до майдану Сан-Марко – три хвилини пішки.

– Ні, вези нас аж до самого майдану, – наказав Ферріс і вказав через лагуну на причали біля п’яца Сан-Марко.

Мауріціо невимушено знизав плечима.

– Як забажаєте. Тримайтеся!

Ревонули двигуни – і водний лімузин, підскакуючи на хвилястих брижах, вписався в один із фарватерів, позначених бакенами. Зустрічні прогулянкові лайнери були схожі на плавучі багатоквартирні будинки, і у їхньому кільватерному потоці інші судна кидало туди-сюди, мов маленькі шкаралупки.

На превеликий подив Ленґдона, багато гондол сміливо наважувалися на такий самий перехід. їхні тендітні корпуси – приблизно сорок футів завдовжки й вагою близько тисячі чотирьохсот фунтів – виявилися напрочуд стійкими в бурхливих водах. Кожним таким суденцем керував упевнений у собі гондольєр, який міцно стояв на платформі з лівого боку корми в традиційній чорно-білій смугастій сорочці, стернуючи єдиним веслом, прикріпленим до правого планшира.

Коли вони проскочили повз одну з таких гондол, Мауріціо з гордістю показав на неї.

– Бачите оту металеву штуку на носі? – гукнув він через плече, показуючи на елегантну прикрасу, що стирчала з носової частини суденця. – То єдина металева деталь на гондолі, і називається вона феро ді пруа– «носова залізяка». Це символ Венеції!

Мауріціо пояснив, що ота схожа на гребінь конструкція в носовій частині кожної гондоли Венеції має символічне значення. Її вигнута форма уособлює Гранд-канал, шість зубів означають шість сестьєрі,тобто районів Венеції, а довгасте лезо стилізоване під шолом венеціанського дожа.

«Венеціанського дожа», – повторив Ленґдон, подумки повертаючись до того нелегкого завдання, яке вони мали виконати: розшукати віроломного венеціанського дожа, який відрізав коням голови й вирвав кістки сліпої.

Ленґдон підняв погляд на берегову лінію, де до краю води підбирався невеличкий лісистий парк. На тлі безхмарного неба над його деревами бовванів червоний цегляний шпиль дзвіниці церкви Сан-Марко, а з нього, із запаморочливої висоти трьохсот футів, дивився вниз архангел Гавриїл.

У місті, де багатоповерхових будинків не було, бо ті мали схильність осідати у воду, височенна кампаніла Сан-Марко слугувала таким собі маяком для всіх, хто наважувався заходити до венеціанського лабіринту каналів і проток; заблука– лому мандрівникові варто було лише підняти голову – і він міг легко повернутися до майдану Сан-Марко. Ленґдону й досі важко було повірити, що ця масивна вежа обвалилася тисяча дев’ятсот другого року, залишивши по собі величезну купу уламків на майдані Сан-Марко. Дивно, але єдиною жертвою тієї катастрофи став... кіт.

Гості Венеції мають змогу насолодитися її неповторною атмосферою в будь-якій із численних місцевих туристичних пам’яток, але для Ленґдона найулюбленішим місцем завжди була Ріва дельї Ск’явоні. Цю широку кам’яну набережну для прогулянок, що підходила до самісінької води, збудували з вичерпаного з дна намулу, і вона тягнулася від старовинного Арсеналу аж до майдану Сан-Марко.

Променадна набережна Ріва із затишними кафе, елегантними готелями й навіть приватною церквою Антоніо Ві– вальді починалася біля Арсеналу – давніх венеціанських суднобудівних верфей, – де свого часу повітря повнилося хвойним запахом живиці, коли суднобудівники покривали гарячим дьогтем свої хисткі суденця, щоб замазати в них щілини. Кажуть, що відвідини саме цих верфей надихнули Данте Аліґ’єрі додати ріки киплячого дьогтю до інструментарію тортур у своєму «Пеклі».

Погляд Ленґдона перемістився праворуч, ковзнув уздовж набережної Ріва й зупинився біля її ефектного краю. Там, у найдальшій південній точці майдану Сан-Марко, широкий тротуар зустрічався з широким морем. У венеціанську золоту добу те круте урвище гордо називали «краєм цивілізації».

Сьогодні ж та ділянка триста футів завдовжки, де майдан Сан-Марко зустрічався з морем, була заставлена не менш ніж сотнею гондол, і гребінці їхніх залізних прикрас то підскакували, то опадали на тлі білих мармурових будівель.

Ленґдону й досі важко було збагнути, що колись це невеличке місто біля моря – лише вдвічі більше за Центральний парк у Нью-Йорку – якимось чином спромоглося перетворитися на найбільшу й найбагатшу імперію Заходу.

Коли Мауріціо підвів човен ближче, Ленґдон побачив, що центральний майдан був затоплений людьми. Колись Наполеон назвав майдан Сан-Марко світлицею Європи,

і Ленґдону здалося, що до тієї світлиці припхалося надто багато гостей. Виникало враження, що майдан ось-ось осяде й піде під воду, не витримавши ваги своїх шанувальників.

– О Господи, – прошепотіла Сієнна, окидаючи поглядом натовпи людей.

Ленґдон не зрозумів, чи Сієнна сказала це через страх, що Цобріст навмисне вибрав таке залюднене місце, щоб спустити з повідка свою чуму, чи тому, що Цобріст мав рацію, наголошуючи на небезпеці перенаселення.

Щороку Венеція приймала запаморочливу кількість туристів – за оцінками, третину одного відсотка від усього населення світу. Наприклад, двотисячного року Венецію відвідало близько двадцяти мільйонів людей. Відтоді населення світу збільшилося на один мільярд, і тепер Венеція аж стогнала під вагою додаткових трьох мільйонів гостей на рік. Місто, як і сама планета Земля, мало обмежений простір, тож у якийсь момент не зможе завозити достатньо харчів, переробляти достатню кількість відходів чи знаходити достатньо ліжок для тих, хто забажає відвідати його.

Ферріс стояв поруч, але його погляд був спрямований не на суходіл, а на море – він оглядав усі зустрічні судна.

– Як ви почуваєтеся? – спитала Сієнна, обдивляючись його стурбовано.

Ферріс сіпнувся й повернув голову.

* – Та нічого, усе нормально. Просто замислився. – Він обернувся й гукнув Мауріціо: – Припаркуйтеся якомога ближче до п’яца Сан-Марко.

– Нема проблем! – махнув рукою керманич. – За хви– лину-дві будемо там!

Водний лімузин уже порівнявся з майданом Сан-Марко, і праворуч від них забовванів, домінуючи над береговою лінією, пишний Палац дожів. Як ідеальний приклад венеціанської готичної архітектури цей палац був втіленням скромної елегантності. Позбавлений башточок і шпилів, притаманних європейським палацам, він був спроектований як масивна прямокутна призма, щоб забезпечити якомога більше квадратних футів простору для розміщення чималенького урядового апарату венеціанського дожа та його обслуги.

Із боку моря масивна споруда з вапняку здавалася б надмірною через розміри, але цей ефект був вправно й ретельно притлумлений портиками, колонами, лоджією та різьбленням у вигляді чотирилисника. Зовні палац прикрашали геометричні візерунки по рожевому вапняку, що нагадали Ленґдону Альгамбру в Іспанії.

Коли човен підійшов до причалу, Ферріс, здавалося, занепокоївся через велику кількість людей перед палацом. На містку зібрався щільний натовп, і всі, хто там був, тицяли пальцями вниз, на вузенький канал, який розділяв дві великі секції Палацу дожів.

– На що вони там дивляться? – знервовано спитав Ферріс.

– Понте дей Соспірі, – відповіла йому Сієнна. – Це знаменитий венеціанський місток.

Ленґдон поглянув у тісну протоку й побачив прекрасний критий тунель, що випнувся дугою поміж двома будівлями. «Місток зітхань», – він пригадав фільм, який бачив у дитинстві, «Маленький роман», знятий за мотивами легенди про те, що коли двоє закоханих поцілуються під цим містком під час заходу сонця, коли б’ють дзвони базиліки Сан-Марко, то кохатимуть одне одного все життя. Цю надзвичайно романтичну легенду Ленґдон добре запам’ятав. І здавалося, до чого тут згадувати, що в тому фільмі одну з головних ролей грала чарівлива чотирнадцятирічна дебютантка на ім’я Дайан Лейн, у яку Ленґдон негайно й сильно закохався по-хлопчачому... Однак те кохання й досі нагадувало про себе.

Та через багато років Ленґдон із жахом дізнався, що Місток зітхань дістав таку назву не через зітхання пристрасті, а через зітхання горя і страждань. Виявилося, що той критий перехід слугував сполучною ланкою між Палацом дожів і в’язницею, де мучилися й помирали в’язні, а їхні зболені стогони долинали із заґратованих вікон, відлунюючи від стінок вузького каналу.

Колись Ленґдон побував у тій тюрмі і з подивом дізнався, що найжахливіші її камери були не ті, що розташовувалися на рівні води й часто затоплялися, а ті, що містилися на горішньому поверсі. Піомба – Олив’яна тюрма – називалася так, бо її дах вкривали олив’яні пластини, через що влітку там було страшенно спекотно, а взимку нестерпно холодно. Великий жуїр Казанова був в’язнем Піомби; звинувачений інквізицією в подружній зраді та шпигунстві, він провів там п’ятнадцять місяців, але втік, обманувши наглядача.

– Sta’attento! (Будь обережним!) – гукнув Мауріціо керманичу гондоли, яка щойно полишила вузенький люз біля берега, і скерував туди свій лімузин. Місце для стоянки знайшлося перед фасадом готелю «Даніелі», лише за сто ярдів від майдану Сан-Марко та Палацу дожів.

Накинувши линву на швартову тумбу, Мауріціо, схожий на актора, що прибув на кінопробу якогось бойовика, картинно зіскочив на берег. Міцно прив’язавши човен, він обернувся й подав руку, щоб допомогти пасажирам зійти на суходіл.

– Дякую, – сказав Ленґдон, коли мускулистий італієць висмикнув його на берег.

Слідком за ним пішов Ферріс; він мав якийсь відсторонений вигляд і раз у раз поглядав на море.

Останньою висаджувалася Сієнна. Коли диявольськи привабливий Мауріціо витяг її на суходіл, він пронизав Сі– єнну пристрасним поглядом, який начебто промовляв: «То6і, дівчино, було б набагато цікавіше, якби я викинув отих двох у воду, а ми залишилися б із тобою на самоті». Але Сі– єнна проігнорувала цей натяк.

– Grazie, Мауріціо, – сказала вона байдужим тоном, увіп’явши погляд у Палац дожів, що виднівся неподалік.

А потім, не марнуючи часу, повела Ленґдона й Ферріса крізь натовп.

розділ 70

Доречно названий на честь одного з найзнаменитіших мандрівників в історії людства, аеропорт Марко Поло розташовується за чотири милі від майдану Сан-Марко посеред вод Венеціанської лагуни.

Завдяки перевагам приватного авіарейсу Елізабет Сінскі вже за десять хвилин після приземлення мчала лагуною на футуристичному чорному судні «Дюбуа SR 52 Блекберд» – його послав за ними той самий дивний чоловік, із яким вона нещодавно розмовляла по телефону.

То був Начальник. Сінскі, яка цілий день нерухомо сиділа на задньому сидінні мікроавтобуса, відчула себе на свіжому морському повітрі бадьоріше, підставивши обличчя солоному вітру, а її сріблясте волосся замайоріло в його потоках. Після останньої ін’єкції минуло дві години, і до неї нарешті повернулася жвавість. Уперше після останньої ночі Елізабет Сінскі знову стала сама собою.

Агент Брюдер сидів поруч із нею з групою сво'іх людей. Жоден із них не сказав ані слова. Навіть якщо вони відчували занепокоєння через цю несподівану подорож, їхні думки нікого не цікавили – рішення приймали не вони.

Моторний човен мчав уперед, і праворуч поперед ними забовванів великий острів із береговою лінією, поцяткованою низенькими опецькуватими будівлями з димарями.

«Мурано, – упізнала Елізабет знамените склодувне підприємство. – Аж не віриться, що я повернулася, – подумала вона, і сум гострим ножем штрикнув її серце. – Я пройшла все коло й повернулася назад».

Багато років тому, навчаючись у медичному інституті, Елізабет приїхала до Венеції з нареченим, і вони вирішили відвідати музей скла в Мурано. Там її наречений побачив підвісну скляну іграшку для немовлят і, нічого не підозрюючи, сказав, що хотів би повісити таку цяцьку над колискою їхнього первістка. Охоплена почуттям провини за те, що так довго приховувала болісну таємницю, Елізабет нарешті виклала хлопцю все про дитячу астму й трагічні наслідки лікування глюкокортикоїдами, які зруйнували її дітородну систему.

їй так і не судилося знати, чи стала її нечесність стосовно власної безплідності причиною того, що серце її хлопця перетворилося на камінь. Але тиждень по тому вона поїхала з Венеції без обручки.

Залишився єдиний сувенір на згадку про ту нещасливу подорож – лазуритовий амулет. Жезл Асклепія був доречним символом медицини, і в цьому конкретному випадку медицина призначила їй гіркі ліки, але відтоді вона носила амулет щодня.

«Мій безцінний амулет, – подумала вона. – Прощальний подарунок від чоловіка, який хотів, щоб я народила йому дітей».

Але нині венеціанські острови не навівали ніяких романтичних почуттів, і ці ізольовані від світу села породжували в Елізабет думки не про кохання, а про карантинні поселення, колись організовані для того, щоби стримати поширення Чорної Смерті.

Коли прудкий катер проскочив повз острів Сан-П’єтро, Елізабет збагнула, що вони прямують до масивної сірої яхти, що стояла на якорі в глибокому каналі і, здогадно, очікувала на їхнє прибуття.

Це судно кольору гарматного металу скидалося на продукт пентагонівської програми з виробництва бойових машин невидимих для радарів. Назва, написана на борті яхти, не залишала жодного сумніву у призначенні цього судна.

«Мендаціум» у перекладі з латини означало «обман».

Яхта швидко збільшувалася, і невдовзі Сінскі розгледіла самотню постать на кормовій палубі: маленький сильно засмаглий чоловічок вдивлявся в них крізь бінокль. Коли катер підійшов до широкої причальної платформи на кормі «Мендаціуму», чоловік спустився їм назустріч.

– Ласкаво просимо на борт, докторе Сінскі. – Засмаглий чоловік ввічливо потис їй руку; його долоня була м’якою й гладенькою, не схожою на долоню човняра чи яхтсмена. – Радий, що ви прибули. Ідіть, будь ласка, за мною.

Коли група йшла вгору кількома палубами, Елізабет кра– см ока помітила щось на кшталт офісу на видноті. Виявилося, що це дивне судно напхом-напхане людьми, але ніхто не байдикував – усі працювали.

«Над чим вони працюють?»

їхня група йшла вгору далі, а Сінскі почула, як заревли потужні двигуни, і яхта, залишаючи за собою глибокий кільватерний слід, рушила вперед.

«Куди ми пливемо?» – стривожено подумала вона.

– Я хотів би поговорити з доктором Сінскі сам на сам, – сказав чоловік військовим і обернувся до жінки. – Ви не заперечуєте?

– Ні, – сказала Елізабет, похитавши головою.

– Сер, – настійливо мовив Брюдер. – Я вважаю за потрібне, щоб ваш бортовий терапевт оглянув доктора Сінскі. їй було зроблено ін’єкцію...

– Яв нормі, – перервала його Сінскі. – Правда. Утім, дякую за увагу.

Начальник зміряв Брюдера довгим прискіпливим поглядом, а потім кивнув на стіл на палубі, де вже розставляли харчі та напої.

– Перепочиньте й наберіться сил. Вони вам знадобляться. Невдовзі ви вирушите на берег.

Без зайвих слів Начальник повернувся до агента спиною, провів Сінскі через елегантний салон до свого кабінету й зачинив за собою двері.

– Вип’єте? – спитав він, кивнувши на бар.

Елізабет похитала головою, і досі призвичаюючись до химерної обстановки.

«Хто цей чоловік? Чим він тут займається?»

А чоловік мовчки дивився на неї, підперши пальцями підборіддя.

– Вам відомо, що мій клієнт Бертран Цобріст називав вас «срібноволосою відьмою»?

– Я також маю для нього декілька найулюбленіших прізвиськ.

Не виказуючи емоцій, чоловік підійшов до робочого стола й тицьнув пальцем у велику книгу.

– Мені хотілося б, щоб ви поглянули ось на це.

Сінскі підійшла до стола й окинула фоліант поглядом.

«Дантове “Пекло”?» їй пригадалися ті страшні картини загибелі й смерті, які продемонстрував Цобріст під час їхньої зустрічі в штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків.

– Цобріст подарував мені цю книгу два тижні тому. Ось тут є напис.

Сінскі проглянула рукописний, текст на титульній сторінці. Його написав Цобріст.

Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху. Тобі вдячний також увесь світ.

Сінскі відчула на спині холодок.

– А який шлях ви допомогли йому пройти?

– Гадки не маю. Точніше сказати, іще кілька годин тому не мав.

– А тепер?

– А тепер я мало не вперше порушив свій суворий протокол. .. і покликав вас.

Сінскі здолала довгий шлях і була на в гуморі говорити загадками.

– Пане, я не знаю, хто ви і що ви в біса робите на цьому судні, але ви мусите мені дещо пояснити. Скажіть, будь ласка, навіщо покривали людину, яку активно розшукувала Всесвітня організація охорони здоров’я?

Незважаючи на войовничий тон Сінскі, чоловік відповів стриманим шепотом:

– Я розумію, що ми працювали в абсолютно протилежних напрямках, але пропоную забути минуле. Минуле залишається в минулому. А майбутнє, як підказує мені інтуїція, вимагає від нас негайних дій.

І з цими словами чоловік узяв зі стола маленьку червону флешку, вставив її в комп’ютер і жестом запросив Елізабет сідати.

– Це відео зробив Бертран Цобріст. Він сподівався, що я замість нього оприлюдню це завтра.

Не встигла Сінскі щось відповісти, як монітор комп’ютера потьмянів і вона почула тихий плюскіт води. Із темряви виринула й набрала обрисів дивна картина – заповнена водою печера... це було схоже на підземний ставок. Вода якимось дивним чином підсвічувалася знизу... вона жевріла химерним червонуватим відблиском.

Плюскіт води тривав, і камера перевернулася об’єктивом донизу й опустилася під воду, сфокусувавшись на вкритому намулом дні печери. До дна була пригвинчена блискуча квадратна плита з написом, датою та іменем.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО дня СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Дата була завтрашнім днем. А ім’я – ім’ям Бертрана Цобріста.

Елізабет Сінскі мимоволі здригнулася.

– Де це? – суворо спитала вона. – Де розташоване це місце?

У відповідь Начальник уперше проявив свої емоції: він глибоко зітхнув із розчаруванням і тривогою.

– Докторе Сінскі, – відповів він, – я сподівався, що ви знаєте відповідь на це запитання.

* * *

А на відстані однієї милі від яхти вид на море з приморської променадної набережної Ріва дельї Ск’явоні трохи змінився. Уважний спостерігач міг би помітити, що з-за крихітного острівця на сході повільно вирисувалася величезна сіра яхта. І взяла курс на майдан Сан-Марко.

«Це “Мендаціум”», – здогадався агент FS-2080, відчувши, як накотилася хвиля страху.

Не впізнати її сірий корпус було неможливо.

Сюди прямує Начальник... і час швидко спливає.

РОЗДІЛ 71

Поміж величезними натовпами людей на Ріва дельї Ск’явоні Сієнна, Ленґдон і Ферріс, петляючи, пробиралися краєм тротуару, що межував із водою. Вони прямували до майдану Сан-Марко й вийшли на його дальній південний край, туди, де п’яца стикається з морем.

Тут натовп туристів був майже непрохідний і утворював довкола Ленґдона тисняву, що загрожувала клаустрофобією, бо величезні маси народу дрейфували в цей бік, щоб сфотографувати дві масивні колони, що обрамляли майдан.

«Офіційна брама міста», – іронічно подумав Ленґдон, знаючи, що це було місце публічних страт аж до вісімнадцятого сторіччя.

Нагорі однієї з колон цієї брами виднілася химерна статуя святого Теодора – той гордовито хизувався вбитим легендарним драконом, який завжди нагадував Ленґдону крокодила.

А нагорі другої колони височів всюдисущий символ Венеції – крилатий лев. Цього лева можна було побачити по всьому місту; він стояв, гордовито спершись лапою на розгорнуту книгу з написом латиною «Pax tibi Marce, evangelista meus» («Мир тобі, Марку, мій євангелісте»). Згідно з легендою, ці слова мовив янгол по прибутті святого Марка до Венеції. А ще янгол передрік, що тіло святого Марка одного дня упокоїться саме тут. Ця апокрифічна легенда згодом послужила венеціанцям для виправдання викрадення мощей святого Марка з Олександрії для перепоховання в базиліці Сан-Марко. І донині цей крилатий лев є символом міста й трапляється мало не на кожному кроці.

Ленґдон кивнув праворуч, за колони, через майдан Сан– Марко.

– Якщо трапиться так, що ми загубимо одне одного в натовпі, зустрінемось біля парадного входу до базиліки.

Двоє його супутників погодилися і, швидко оминаючи натовп по краю попід західною стіною Палацу дожів, попрямували вглиб майдану. Попри закон, який заборрняв годувати знаменитих венеціанських голубів, вони виявилися живими й здоровими, а декотрі плуталися під ногами туристів, щось видзьобуючи, інші залітали до кафе просто неба, щоб поцупити хліб із ненакритих серветками кошиків і подратувати офіціантів у фірмових смокінгах.

На відміну від майданів решти європейських міст, цей мав форму не прямокутника, а скоріше був схожий на літеру L. Коротша нижня частина цієї літери з’єднувала море з базилікою Сан-Марко. Попереду майдан робив поворот на дев’яносто градусів до довшої «ноги», яка тягнулася від базиліки до музею Коррер. Дивно, але замість прямолінійної форми майдан витягнувся в неправильний трапецоїд, який сильно звужувався в одному кінці. Ця ілюзія, схожа на ту, що виникає в кривих дзеркалах кімнати сміху, створювала враження, що майдан значно довший, аніж він є насправді, і цей ефект іще більше посилювали порожнисті цеглини, що мережею окреслювали місця, де колись у п’ятнадцятому сторіччі стояли ятки вуличних торговців.

Ленґдон, ідучи до вигину майдану, побачив удалині попереду мерехтіння блакитного скляного циферблата дзвіниці Сан-Марко – то був той самий астрономічний годинник, із якого Джеймс Бонд викинув одного негідника у фільмі «Місячний гонщик».

Тільки на захищеному обширі майдану Ленґдон зміг вповні насолодитися унікальним даром, який пропонувала своїм гостям Венеція. Її звучанням.

Майже позбавлена всіляких моторизованих колісних видів транспорту, Венеція насолоджувалася благословенного відсутністю звичного для інших міст шуму громадського й приватного транспорту, метро й автомобільних гудків, залишаючи вільний звуковий простір для цілковито неме– ханічного плетива з людських голосів, туркотіння голубів і веселого співу скрипок, що зазивали відвідувачів до кафе просто неба. Жодне інше велике місто у світі не звучить так, як Венеція.

Надвечірнє сонце лило із заходу свої промені на майдан Сан-Марко, і Ленґдон підвів погляд на височенну вежу кам– паніли, яка бовваніла над п’яца, пануючи над давнім міським обрієм Венеції. Верхня лоджія вежі кишіла сотнями туристів. Від однієї думки про перебування на такій висоті Ленґдон здригнувся, опустив погляд додолу й поплив далі крізь людське море.

** *

Сієнна легко встигала б за Ленґдоном, але Ферріс увесь мас плентався позаду, і вона вирішила піти на компроміс, щоб постійно мати обох чоловіків у себе перед очима. Одначе тепер, коли відстань між ними зростала, вона нетерпляче озирнулася. Ферріс показав на свої груди – мовляв, у нього ядуха, і махнув, щоб вона йшла вперед.

Сієнна так і зробила, швидко закрокувавши за Ленґдоном і втративши Ферріса з очей. Однак поки жінка, петляючи, просувалася крізь юрбу, у неї виникла дивна підозра, що Ферріс відстає навмисне... немов намагаючись збільшити відстань між собою й ними.

Сієнна давно навчилася довіряти власним інстинктам, тому пірнула в нішу і, занишкнувши там, обдивилася юрму позаду, видивляючись Ферріса.

«Куди ж він подівся?!»

Схоже, чоловік і не збирався нікуди з ними йти. Сієнна ще пильніше приглядалася до облич у натовпі – і нарешті гаки помітила Ферріса. На її превеликий подив, він зупинився, присів і набирав номер на своєму телефоні.

На тому самому телефоні, у якого, за його словами, здохла батарейка. Сильний звірячий страх охопив її, і Сієнна знову повірила йому. «Він збрехав мені у поїзді».

Вона дивилася на Ферріса, намагаючись збагнути, що він робить. Потайки надсилає комусь СМСку? Займається власними розшуками поза їхніми спинами? Намагається розгадати загадку поеми Цобріста, перш ніж це зробить вона з Ленґдоном?

Хоч яким би мотивом цей чоловік не керувався, він нахабно їй збрехав.

«Я не можу йому довіряти. – подумала Сієнна. – А може, підбігти до нього й застукати на гарячому?»

Але швидко передумала й знов пірнула в натовп, перш ніж Ферріс її помітив. Вона вирішила прямувати до базиліки й знайти там Ленґдона, як вони й домовлялися.

«Маю попередити його, щоб більше нічого не розказував Феррісу».

До базиліки залишалося п’ятдесят ярдів, коли раптом чиясь сильна рука схопила її за светр і потягнула назад.

Сієнна різко крутнулася на п’ятах – і опинилася лицем до лиця з Феррісом.

Чоловік із висипом на шкірі важко дихав, йому, певно, довелося бігти крізь натовп, щоб її наздогнати. У його рухах і обличчі проглядалася якась несамовитість, котру Сієнна раніше не помічала.

– Вибачте, – захекано випалив він, ледве переводячи подих, – я загубився в натовпі.

Сієнна глянула йому у вічі – і враз усе зрозуміла. «Він щось приховує».

* * *

Коли Ленґдон добрався до фасаду базиліки Сан-Марко, то з подивом виявив, що двоє його напарників відстали. Дивним йому здалося й те, що біля входу до церкви нема черги. Утім, він швидко збагнув, що тепер, коли у Венеції вечоріло, більшість туристів, обважнівши від піци, макаронних страв і вина, прогулювалися по майдану замість нудитися в черзі за наступною порцією історичних відомостей.

Припустивши, що Сієнна з Феррісом прийдуть із хвилини на хвилину, Ленґдон звернув погляд на вхід до базиліки. Нижній фасад церкви, інколи критикований за надмірний доступ до неї, прикрашала шерега з п’яти заглиблених у стіну проходів, а його колони, аркові проходи та розчахнуті бронзові двері, безсумнівно, надавали будівлі гостинного вигляду.

Один із найвизначніших зразків візантійської архітектури – церква Сан-Марко мала однозначно м’який і вигадливий вигляд зовні. На відміну від аскетичних сірих веж Нотр-Даму чи Шартрського собору, базиліка Сан-Марко видавалася величною й одночасно більш приземленою, звичайною. Завширшки більша, ніж заввишки, вона мала нагорі п’ять опуклих побілених куполів, які випромінювали невимушену, майже святкову ауру, через що базиліку мало не в кожному туристичному довіднику порівнювали зі шлюбним тортом, прикрашеним безе.

На самісінькому вершечку церкви виднілася невеличка статуя святого Марка, який дивився вниз на майдан, названий на його честь. Його ноги впиралися у вигнуту арку, пофарбовану в темно-синій колір і поцятковану золотими зірками. І на цьому мальовничому тлі мерехтів крилатий венеціанський лев – талісман міста.

Саме під цим золотим левом розташувався один із най– знаменитіших скарбів базиліки Сан-Марко – чотири гігантські жеребці, які тепер виблискували в променях надвечірнього сонця.

Коні Сан-Марко.

Вони застигли у своєму русі, немов наготувавшись от– от стрибнути на майдан. Ці четверо безцінних жеребців – як і багато інших пам’яток Венеції – були забрані як трофей із Константинополя під час хрестового походу. Іще один схожий мистецький трофей виднівся під кіньми на південно-східному крилі церкви: композиція з різьбленого пурпурового порфіру, відома під назвою «Тетрархи». Ця скульптурна група була відома тим, що їй бракувало ноги – вона відламалася, коли «Тетрархів» вивозили як здобич із Константинополя в тринадцятому сторіччі. Чудесним чином нога знайшлася в шістдесяті роки двадцятого століття у Стамбулі. Венеція подала петицію з проханням віддати їй втрачену ногу, але відповідь уряду Туреччини була простою: «Ви вкрали статую – ногу ми залишаємо собі».

– Пане, купляєте? – почувся жіночий голос, який змусив Ленґдона опустити очі додолу.

Опецькувата товста циганка тримала довгу палицю, із якої звисала колекція венеціанських масок. Більшість із них були виготовлені в популярному стилі вольто інтеро, тобто анфас, – стилізовані повнолиці маски білого кольору, які жінки часто вдягають під час місцевого карнавалу. Були в тій колекції й грайливі напівмаски Коломбіни, кілька масок Баута з гострими підборіддями і масок Моретта без зав’язок. Попри це квітчасте розмаїття, увагу Ленґдона привернула єдина сіро-чорна маска на вершечку палиці – її зловісні мертві очі, здавалося, витріщалися саме на нього понад довгим дзьобом-носом.

Чумний лікар.Ленґдон відвів очі: йому не хотілося бачити ще одне нагадування про причину його перебування у Венеції.

– То ви купляєте чи ні? – повторила циганка.

Ленґдон слабко всміхнувся й похитав головою.

– Sono molto belle, та no, grazie.

Жінка пішла, а Ленґдон іще довго дивився на зловісну чумну маску, яка теліпалася на палиці поверх юрми. Тяжко зітхнувши, він знову підняв погляд на чотирьох мідних жеребців на балконі другого поверху.

І раптом професора мов громом ударило, а спалах блискавки освітив його здогадкою.