Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 32 страниц)

Він швидко прогорнув текст до наступних шести рядків і прочитав далі:

Тоді вже з іншим голосом

та з іншим золотим руном Я повернусь додому як поет та одягну,

Біля купелі, де мене хрестили,

вінець лавровий;

Бо там я вперше увійшов до тої віри,

Що робить наші душі бажаними Господу,

А потім за ту віру, мені Петро

чоло вінцем прикрасив.

Ленґдон у загальних рисах також пригадав цей пасаж – нечіткий натяк на політичну угоду, яку запропонували Дайте його вороги. Згідно з історичними джерелами, «вовки», котрі не пускали Данте до Флоренції, повідомили, що він :іможе повернутися, якщо погодиться на публічний осуд: ста– і іе перед усіма парафіянами сам-один біля купелі в самій ряд– пині на голе тіло й таким чином визнає свою провину.

У пасажі, який Ленґдон щойно прочитав, Данте, відкинув– ім и таку принизливу пропозицію, заявляє, що якщо й повернеться коли-небудь до купелі, де його хрестили, то не в ряднині винуватого чоловіка, а з лавровим вінцем поета.

Ленґдон уже був підніс палець, щоби прогорнути текст далі, але жінка раптом запротестувала й простягнула руку до айфону, бо, вочевидь, передумала, злякавшись високих розцінок.

Та Ленґдон ледь почув її. За якусь частку секунди, коли його палець іще не встиг торкнутися екрана, його погляд ковзнув рядком тексту поеми, і професор прочитав той рядок вдруге.

Я повернусь додому як поет та одягну Біля купелі, де мене хрестили,

вінець лавровий.

Ленґдон витріщився на ці слова, відчувши, що, намагаючись поспіхом знайти натяк на якесь конкретне місце, він мало не пропустив те, що кидалося у вічі в найперших рядках:

.. .Біля купелі, де мене хрестили...

У Флоренції була розташована одна з найвідоміших у світі купелей, яку понад сімсот років використовували для того, щоби омивати й хрестити маленьких флорентійців, серед яких був і Данте Аліґ’єрі.

Ленґдон швидко уявив собі споруду з тією купіллю. То була пишна восьмикутна будівля, яка багато в чому мала більший стосунок до небес, аніж сам собор Дуомо. «А чи встиг я прочитати все те, що слід було прочитати? – подумав Ленґдон. – Невже саме цю споруду мав на увазі Іґ– націо?»

У його голові спалахнув промінь золотистого світла, і в уяві постав прекрасний образ – приголомшлива бронзова брама, яка сліпуче сяяла в ранковому сонці.

«Тепер я знаю, що мені хотів сказати Іґнаціо!»

І      через кілька секунд усі сумніви випарувалися, як роса на сонці, оскільки Ленґдон пригадав, що Іґнаціо Бусоні був одним із тих нечисленних обраних, які мали змогу ту браму замикати.

«Роберте... Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися».

Ленґдон віддав айфон жінці й щиро їй подякував.

А потім кинувся до Сієнни й збуджено прошепотів:

– Я знаю, про яку браму казав Іґнаціо! Про Браму раю

Сієнна завагалася.

– Брама раю? А хіба вона не на небесах?

– Узагалі-то, – відповів Ленґдон, з іронічною посмішкою прямуючи до дверей, – якщо знати, де шукати, то вся Флоренція є раєм.

–

розділ 53

Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили...

Ці слова досі відлунювали в голові Ленґдона, коли він вів ('.існну на північ вузьким проходом, відомим, як віа делло (дудіо. їхня кінцева мета була попереду, і з кожним кроком у Ленґдона міцніла впевненість у тім, що вони рухаються и правильному напрямку і їм вдалося відірватися від своїх переслідувачів.

Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Коли вони підійшли до кінця проходу, схожого на глибоку ущелину, Ленґдон почув попереду гамір. Раптом ущелина, що оточувала їх з обох боків, різко скінчилася – і вони михлюпнулися з неї на величезний обшир.

То була п’яца дель Дуомо.

Цей гігантський майдан зі складною конструкцією споруд був давнім релігійним центром Флоренції, а в наші дні і центру релігійного перетворився на центр туристичний.

– ’яца вже була запруджена туристичними автобусами й натовпами відвідувачів, які купчилися біля знаменитого флорентійського собору.

Вийшовши на південний край майдану, Ленґдон із Сієн– і юю опинилися навпроти бокової стіни собору з його захоп– ливим зовнішнім оздобленням із рожевого, зеленого та білого мармуру. Собор, що приголомшував і розмірами, від яких перехоплювало дух, і майстерністю, із якою він був збудований, тягнувся в обох напрямках, здавалося, безкінечно, і його загальна довжина майже дорівнювала довжині монумента Вашингтона, якщо покласти його на бік.

Попри відмову від традиційного однобарвного мурування на користь надзвичайно яскравої суміші кольорів, ця споруда була суто готичною: класичною, міцною й кремезною.

Ленґдон мав визнати, що під час першої подорожі до Флоренції архітектура собору видалася йому кричуще пістрявою й майже позбавленою смаку. Однак у наступних поїздках він спіймав себе на тому, що годинами придивлявся до цієї споруди, дивовижно захоплений її незвичними естетичними ефектами, і зрештою визнав її приголомшливу красу.

Дуомо, а офіційно собор Санта-Марія дель Фіоре, окрім того, що дав прізвисько Іґнаціо Бусоні, був не лише духовним центром Флоренції, а й джерелом усіляких драматичних історій та інтриг упродовж сторіч.

У складному й неоднозначному минулому цієї споруди були й тривалі й несамовиті дебати про суперечливу фреску Базарі «Судний день» під куполом, і напружений конкурс, на якому вибирали архітектора для завершення самого купола і результати якого спричинилися до гострих суперечок.

Насамкінець вигідний контракт дістався Філіппо Бру– неллескі, і він завершив будівництво купола, найбільшого у свої часи. А нині самого Брунеллескі можна побачити у вигляді скульптури – він сидить собі біля Палацо дей Ка– нонічі, задоволено споглядаючи свій шедевр.

Цього ж ранку Ленґдон, звівши очі на уславлений купол із червоної черепиці, який став неабияким архітектурним досягненням своєї епохи, пригадав, як колись здуру вирішив піднятися на купол, але швидко виявив, що його вузенькі, забиті туристами сходи були такими ж лячними, як і решта тісних конструкцій, де він зазнавав нападів клаустрофобії. Але навіть попри цю обставину, Ленґдон був вдячний долі за тяжкі випробування, пережиті під час сходження на купол Брунеллескі, оскільки саме вони підштовхнули його до прочитання цікавої книги Росса Кінга з такою назвою.

– Роберте, – озвалася Сієнна. – Ти йдеш?

Ленґдон відірвав погляд від купола, збагнувши, що закляк, милуючись красою архітектури.

Вони пішли далі, рухаючись по периметру майдану. Тепер собор був праворуч від них, і Ленґдон помітив, що деякі туристи вже виходили з бокових дверей; завершивши огляд, вони, напевне, уже викреслили собор зі списку об’єктів, де неодмінно слід побувати.

Попереду бовванів безпомилково впізнаваний контур кампаніли – другої з трьох споруд кафедрального комплексу. Зазвичай відома як вежа Джотто, кампаніла не залишала сумнівів у тім, що належала до собору, розташованого поруч. Прикрашена оригінальним рожевим, зеленим і білим облицювальним каменем, квадратна вежа видряпувалася до неба на запаморочливу висоту близько трьохсот футів. Ленґдону завжди було дивно, що ця тендітна споруда простояла багато сторіч, переживши землетруси та негоду, особливо зважаючи на те, що важкій «голові» дзвіниці доводилося витримувати вагу дзвонів, що сягала понад двадцять тисяч фунтів.

Сієнна швидко крокувала поруч, знервовано оглядаючи небо за вежею й побоюючись появи безпілотника, але його ніде не було видно. Натовп був вельми щільний як для такої ранньої години, і Ленґдон навмисне намагався триматися в його гущавині.

Наближаючись до вежі Джотто, вони пройшли повз ху– дожників-карикатуристів, що стояли біля мольбертів і малювали шаржовані зображення туристів – підліток на скейтборді, дівчина з конячими зубами та ключкою ла– крос у руці, двійко молодят, що цілуються, сидячи на єдинорозі. Ленґдона вельми тішило те, що цей вид діяльності дозволили на тій самій священній бруківці, на яку малий Мікеланджело колись виносив свій мольберт. Швидко обігнувши підніжжя дзвіниці Джотто, Ленґдон із Сієнною звернули праворуч і вийшли на майдан перед собором. Тут натовп був найщільнішим, і туристи з усього світу націлювали фотокамери своїх телефонів угору, на мальовничий фасад собору.

Та Ленґдон туди й не дивився, бо прикипів очима до значно меншої будівлі. Біля парадного входу до собору стояла третя, завершальна споруда кафедрального комплексу.

Окрім того, вона ще й була улюбленою будівлею Ленґдона.

Баптистерій Сан-Джованні.

Оздоблений тими самими різноколірними каменями та смугастими пілястрами, що й собор, баптистерій відрізнявся від сусідніх споруд дивовижною формою – це був ідеальний восьмикутник. Ця восьмибічна будівля, яку дехто порівнював із листковим тортом, складалася з трьох чітко видимих шарів-поверхів, які завершувалися вгорі пласким білим дахом.

Ленґдон знав, що восьмикутна форма баптистерію не мала жодного стосунку до естетики й мала прямий стосунок до символізму. У християнстві число вісім означало відродження й відновлення. Цей восьмикутник слугував візуальним нагадуванням про ті шість днів, упродовж яких Господь творив небеса й землю, про один день відпочинку та про восьмий день, у який християни «відроджувалися» й «відновлювалися» через обряд хрещення. Восьмикутники стали звичною формою баптистеріїв у всьому світі.

Ленґдон вважав баптистерій однією з найцікавіших споруд Флоренції, але завжди дотримувався думки, що розташований він був дещо несправедливо. Деінде у світі він став би центром уваги. Одначе тут, у тіні двох колосальних родичів, видавався хирлявим і слабким молодшим братом.

«Якщо відійти вбік, то таке враження зникне», – нагадав собі Ленґдон, пригадавши запаморочливо красиву мозаїку всередині, настільки мальовничу, що найзатятіші шанувальники порівнювали її з раєм.

Якщо знати, куди дивитися, – іронічно сказав Ленґдон Сієнні, коли вони сюди йшли, – то Флоренція – це рай.

Упродовж сторіч цей восьмибічний храм ставав свідком хрещення багатьох визначних постатей, серед яких був і Данте.

Я повернуся як поет... біля купелі, де мене хрестили...

Через вигнання Данте так і не зміг знову побувати в цьому священному місці – місці свого хрещення, – хоча н Ленґдона зростала надія на те, що посмертна маска Дайте завдяки низці неймовірних подій, що сталися минулої ночі, нарешті потрапила до баптистерію.

«Баптистерій, – подумав Ленґдон. – Напевне, саме тут Іґнаціо сховав маску перед тим, як померти». Йому пригадалося розпачливе телефонне повідомлення Іґнаціо, і на одну моторошну мить Ленґдон уявив собі цього огрядного чоловіка, який, хапаючись за груди, шкутильгає через майдан до алеї й звідти здійснює останній у житті телефонний дзвінок, встигнувши надійно сховати маску в баптистерії.

Для тебе брама відчинена.

Ленґдон очей не зводив із баптистерію, коли разом із (лєнною пробирався крізь натовп. Жінка рухалася тепер так моторно й жваво, що Ленґдону доводилося мало не підтюпцем бігти, щоби за нею встигати. Навіть на відстані він бачив, як блищали на сонці масивні парадні двері баптистерію.

Майстерно зроблені з позолоченої бронзи, ці двері п’ятнадцять футів заввишки Лоренцо Гіберті створював аж двадцять років. Вони були прикрашені десятьма вишуканими панелями з витонченими фігурками біблійних персонажів так майстерно, що Джорджо Базарі назвав ці двері «незаперечно бездоганними по всьому... найдовершені– IIIим шедевром з усіх коли-небудь створених».

Однак саме Мікеланджело дав ту захоплену характеристику, котра охрестила ворота ім’ям, яке дожило й донині. Мікеланджело заявив, що ці ворота є настільки прекрасними, що їх було б доречно використовувати як... Браму раю.

розділ 54

Біблія в бронзі», – подумав Ленґдон, милуючись прекрасними воротами, які постали перед ними.

Блискуча Брама раю, яку створив Гіберті, складалася з десяти квадратних панелей, на кожній із яких була зображена важлива сцена зі Старого Заповіту. Скульптурна розповідь Гіберті розгорталася від Едемського саду до Мойсея, від Мойсея – до храму царя Соломона й тягнулася двома вертикальними колонами по п’ять панелей у кожній.

Це приголомшливе зібрання сцен сторіччями підживлювало щось на кшталт конкурсу на визнання серед художників та істориків, і учасники цього конкурсу – від Боттічел– лі до сучасних критиків – жваво аргументували, чому вважають найгарнішою саме ту, а не іншу панель. За загальною згодою, переможцями цього багатовікового конкурсу стали Яков та Ісав на центральній панелі лівої половини. Вочевидь, їй віддали перевагу через надзвичайну кількість мистецьких методів, використаних під час створення. Однак Ленґдон підозрював, що справжньою причиною перемоги цієї панелі на конкурсі глядацьких уподобань було те, що саме на ній Гіберті вирішив поставити свій підпис.

Кілька років тому Іґнаціо Бусоні з гордістю показав Ленґ– дону ці ворота, знічено зізнавшись, що після п’ятсотрічного впливу повеней, вандалізму та забрудненого довкілля позолочену браму тихцем замінили її точною копією, а оригінал перебуває в музеї собору Дуомо на реставрації. Ленґдон вирішив ввічливо промовчати про те, що йому добре відомий той факт, що вони милуються підробкою й що насправді ця копія – уже другий екземпляр «фальшивих» дверей Гіберті, який трапився Ленґдону, а перший екземпляр він надибав абсолютно випадково, коли досліджував лабіринти Собору милосердя в Сан-Франциско й виявив, що копія Брами раю Лоренцо Гіберті слугує парадними дверима собору ще з середини двадцятого сторіччя.

Коли Ленґдон стояв перед шедевром Гіберті, йому в око шіав невеличкий інформаційних плакат, що виднівся поруч. На тому плакаті його спантеличену увагу привернула проста фраза, написана італійською.

La peste nera.

Ця фраза означала «Чорна смерть». «О Господи, – подумав Ленґдон, – куди б я не пішов – усюди вона!» Згідно з плакатом, ці ворота були змайстровані на виконання обітниці Богу – як вияв вдячності за те, що Флоренції якимось чином вдалося уникнути чуми.

Ленґдон знову повернувся поглядом до Брами раю, і відлуння слів Іґнаціо знову зазвучало в його голові. Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Попри обіцянку Іґнаціо, Брама раю, скоріш за все, була зачиненою, як і завжди, бо відчиняли її лише на великі релігійні свята. Зазвичай туристи заходили до баптистерію крізь північні двері.

Сієнна йшла навшпиньки позаду нього, намагаючись побачити ворота понад натовпом.

– Там немає дверної ручки, – зауважила вона. – Немає отвору для ключа. Там немає нічого.

«І то правда», – подумав Ленґдон, знаючи, що Гіберті не став би руйнувати свій шедевр чимось настільки земним та банальним, як дверна ручка.

– Ці двері відчиняються всередину. І замикаються вони зсередини.

Сієнна на мить замислилася й стиснула ниточкою губи.

– Отже, якщо дивитися звідси... то неможливо побачити, двері замкнені чи ні.

Ленґдон кивнув.

– Сподіваюся, саме це й мав на увазі Іґнаціо.

Він пройшов кілька кроків праворуч і визирнув з-за північного краю споруди на значно скромніше прикрашені двері – вхід для туристів, – де знуджений екскурсовод палив цигарку й відганяв допитливих туристів, показуючи на оголошення, що висіло біля входу: «ПРАЦЮЄ з 13.00 до 17.00».

«Отже, баптистерій не відчиняли впродовж кількох годин, – із задоволенням подумав Ленґдон. – І всередині ще нікого не було».

Інстинктивно він поглянув на наручний годинник – і знову пересвідчився, що його Міккі-Маус зник.

Коли професор обернувся, до Сієнни вже приєдналася група туристів – вони робили знімки через простеньку залізну загорожу, зведену за кілька футів від Брами раю, щоби відвідувачі не підходили надто близько до шедевра Гіберті.

Ця захисна загорожа з кованого заліза мала гострі вершечки у вигляді кінчиків сонячних променів, умочених у золотисту фарбу. Вона нагадувала нехитру загорожу приміських будинків. Інформаційна дошка, що описувала Браму раю, була дещо невдало розташована не на самих бронзових воротах, що вражали своєю красою, а на оцій простенькій захисній огорожі.

Ленґдону вже доводилося чути, що невдале розташування інформаційної дошки інколи збивало туристів із панте– лику; от і тепер якась огрядна жіночка в дорогому спортивному костюмі проштовхалася крізь натовп й із саркастичною гримасою поглянула на кований парканчик.

– Брама раю?! Чорт, та вона більше схожа на загорожу собачої будки в моєму дворі! – І жіночка почимчикувала далі, перш ніж хто-небудь зміг пояснити її помилку.

Сієнна простягнула руку і, схопившись за захисний парканчик, невимушено подивилася крізь ґрати на замковий механізм, що виднівся на зворотному боці.

Поглянь, – прошепотіла вона, повертаючись до Ленґдона й дивлячись на нього широко розкритими від здивування очима. – Навісний замок із протилежного боку і справді відімкнений.

Для тебе брама відчинена, але мусиш поквапитися.

Ленґдон зиркнув угору, на Браму раю поза огорожею. Якщо Іґнаціо й залишив важкі ворота баптистерію незамкнени– ми на важкий засув, то вони просто гойднуться й прочиняться від поштовху. Однак проблема полягала в тім, як добратися до воріт, не привертаючи уваги людей на майдані, включно, поза сумнівом, із поліцією та охоронцями собору.

– Ой, погляньте! – заверещала раптом якась жінка, що стояла поруч. – Він от-от стрибне! – Її голос був сповнений сраху. – Отам, на дзвіниці!

Ленґдон різко крутнувся в протилежний від брами бік і помітив, що то... кричала Сієнна. Вона стояла на відстані п’яти ярдів від нього, показувала на дзвіницю Джотто й кричала:

– Отам, нагорі! От-от він стрибне!

Кожна пара очей поглянула вгору, обдивляючись вершечок дзвіниці. Поруч щось вигукували й тицяли пальцями інші люди.

– Хтось збирається стрибати?!

– Де?!

– Я там нікого не бачу!

– Та отам, ліворуч!

І за кілька секунд людей на всьому майдані охопила паніки, тепер і вони вигукували й показували руками на дзвіницю, вдивляючись у її вершечок. Із шаленістю вогню, що по сли нає в полі суху траву, хвиля страху прокотилася майданом і іатопила його, і тепер геть увесь натовп витягував шиї, ти– цяв пальцями на вежу й щось вигукував.

«Вірусний маркетинг», – подумав Ленґдон, усвідомлюючи, що має лише одну секунду у своєму розпорядженні. Він враз ухопився за кований парканчик і рвучко розчинив йо го,а Сієнна тим часом швидко повернулася до нього й теж прослизнула до вузького проміжку між захисною огорожею та Брамою раю. Зачинивши за собою парканчик, вони обернулися й постали перед бронзовими дверима п’ятнадцять футів заввишки. Сподіваючись, що він зрозумів Іґнаціо як слід, Ленґдон наліг плечем на одну половинку масивних подвійних дверей і сильно уперся ногами.

Спочатку не сталося нічого. Але потім із болісною повільністю громіздка секція зарухалася. Двері таки відчиненіїПіддавшись, Брама раю прочинилася на один фут, і Сієнна, не барячись, боком прослизнула всередину. Ленґдон кинувся за нею, продершись боком крізь вузький отвір у темряву баптистерію.

Обернувшись, вони обоє попхнули двері назад і з глухим завершальним стукотом швидко зачинили масивний портал. Шум і гам, що долітали знадвору, умить поступилися місцем тиші.

Сієнна показала на довгий дерев’яний брус, що лежав на долівці під ногами. Він мав вставлятися в бокові скоби обабіч дверей, слугуючи таким собі велетенським засувом.

– Напевне, Іґнаціо навмисне зняв його для тебе, – пояснила вона.

Вони разом підняли той брус і вставили назад у скоби, фактично замкнувши Браму раю... й убезпечивши себе всередині.

Ленґдон із Сієнною довго стояли, спершись на двері й переводячи дух. Після гамору майдану всередині баптистерію виникало відчуття миру та спокою – наче в самому раю.

* * *

А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у дизайнерських окулярах і пістрявій краватці йшов крізь натовп, ігноруючи занепокоєні погляди тих, хто помічав кривавий висип на його шкірі.

Він щойно підійшов до бронзових дверей, крізь які Ро– берт Ленґдон і його супутниця так хитромудро проникли всередину. Навіть тут, надворі, він почув, як важко гепнув дерев’яний брус, блокуючи двері зсередини.

«Отже, звідси туди вже не потрапити».

На майдані все повільно поверталося до норми. Туристи, котрі очікувально витріщалися на вершечок дзвіниці, уже втрачали інтерес. Ніякого стрибуна там не виявилося.

1 шкіра в чоловіка знову зачесалася, його стан дедалі погіршувався. Уже й пальці набрякли й порепалися. Він засунув руки до кишені, щоби не чухатися. Відчуваючи гупання в грудях, чоловік пішов по периметру восьмикутника, шукаючи інший вхід.

Щойно він звернув за ріг будівлі, як відчув різкий біль у кадику – і спіймав себе на тому, що знову чухається.

розділ55

Легенда каже, що, потрапивши всередину баптистерію Сан-Джованні, людина просто фізично не може не поглянути вгору. І Ленґдон, попри те, що вже бував тут багато разів, знову відчув містичний потяг до цього приміщення й дозволив погляду піднятися до стелі.

Високо-високо вгорі дах баптистерію сходився аркою з бо– ків на вісімдесят футів. Стеля блищала й мерехтіла, наче складена з жаристого вугілля. Її відполірована янтарно-золота поверхня нерівно віддзеркалювала довколишнє світло смальтовими кахлями, яких налічувалося понад мільйон, – то були малесенькі шматочки мозаїки, вирізані вручну зі склоподібного кварцу й розташовані шістьма концентричними колами, у яких зображені біблійні сцени.

Підкреслюючи красу пишної верхньої частини приміщення, природне світло пронизувало темний простір крізь центральне округле вікно – приблизно так, як у римському Пантеоні. Ефект природного світла посилювався за допомогою низки високих і вузьких вікон у глибоких впадинах, що кидали потоки світла, такого сконцентрованого й густого, наче воно було твердим, схожим на бруси, що підпирали конструкцію під кутом, який безперервно змінювався.

Заглиблюючись із Сієнною в приміщення, Ленґдон милувався легендарною мозаїкою на стелі – то було багатошарове зображення раю та пекла, дуже схоже на описане в «Божественній комедії».

«Данте Аліґ’єрі бачив усе це ще дитиною, – подумав Ленґдон. – То було натхнення, яке прийшло згори».

Тепер Ленґдон зосередив увагу на центральному елементі мозаїки. Витаючи над головним вівтарем, здіймався вгору Ісус Христос заввишки двадцять сім футів. Він судив спасенних та проклятих.

Праворуч від Ісуса праведники здобували у винагороду вічне життя.

Однак ліворуч від Нього грішників каменували, підсмажували на гострих палях, а ще їх пожирали всілякі потворні істоти.

Цими тортурами керував велетенський сатана, зображений на мозаїці у вигляді пекельного звіра-людожера. Ленґдон завжди внутрішньо зіщулювався, дивлячись на цю фігуру, яка понад сімсот років тому витріщалася вниз на малого Данте Аліґ’єрі, налякавши його і врешті надихнувши зобразити диявола як істоту, що зачаїлася в завершальному колі пекла.

На моторошній мозаїці вгорі рогатий диявол поглинав людину, починаючи з її голови. Ноги жертви, звисаючи з рота сатани, метлялися приблизно так само, як і ноги грішників, закопаних по пояс головою донизу в восьмому колі Дан– тового пекла.

«Lo ‘mperador del doloroso regno (Імператор похмурого царства)», – подумав Ленґдон.

Із вух сатани виповзали, звиваючись, два здоровенні змії, які також пожирали грішників, створюючи враження, наче сатана має три голови – точнісінько так, як зобразив його Данте у завершальній пісні свого «Пекла». Понишпоривши в пам’яті, Ленґдон пригадав уривки образів, створених Данте.

На голові він мав аж три обличчя...

Три підборіддя вкрились пінистою кров’ю...

Три його роти працювали, наче жорна...

Що перемелювали грішників по три за один раз.

Ленґдон знав, що троїстість сатани мала символічне значення: це цілковито урівнювало його з потрійною міццю Св ятоїТрійці.

Ленґдон, споглядаючи це жахливе зображення, намагався уявити враження, яке воно справляло на молодого Дайте, коли той роками ходив на службу до цієї церкви й бачив, я к сатана витріщається на нього щоразу, коли він молився. ()днак цього ранку Ленґдон мав бентежне відчуття, що ди– явол витріщається саме на нього.

Він швидко опустив погляд на балкон другого поверху баптистерію та на галерею – єдине місце, звідки жінкам дозволялося спостерігати за обрядом хрещення, а потім глянув ще нижче, на підвішену гробницю антипапи Іоанна XXIII, чиє тіло спочиває на стіні, наче печерний відлюдник або помічник фокусника, на якому останній демонструє трюк левітації.

Нарешті погляд Ленґдона опустився до прикрашеної декоративними кахлями долівки, яка, на думку багатьох, містить посилання на середньовічну астрономію. Він пройшовся поглядом по вишуканих чорно-білих мереживах долівки і спрямував його в самісінький центр залу.

«Онде вона», – подумав він, знаючи, що дивиться тепер на ту саму точку, де в другій половині тринадцятого сторіччя хрестився Данте Аліґ’єрі.

—Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили,– сказав Ленґдон, і його голос відлунив у порожньому приміщенні. «Ось де вона».

Сієнна стривожено поглянула на центр підлоги, туди, куди показував Ленґдон.

– Але ж... там нічого немає.

– Немає, але було, – відповів професор.

Усе, що лишилося, – це велика восьмикутна панель червонувато-коричневого кольору. Цей навдивовижу простий восьмикутний майданчик чітко переривав мереживо більш вишукано спроектованої долівки й нагадував не що інше, як велику залатану дірку, якою він, власне, і був.

Ленґдон швидко пояснив, що початкова купіль баптистерію – то велика восьмикутна чаша, розташована в самісінькому центрі приміщення. Сучасні купелі є зазвичай чашами, піднятими над рівнем підлоги, а тодішні купелі більше відповідали буквальному значенню слова font– «криниця» чи «фонтан», – тож це був глибокий басейн із водою, у який учасників обряду хрещення можна було занурювати. Ленґдон уявив собі, як голосно верещали малюки у цьому кам’яному приміщенні, коли їх опускали у великий басейн із крижаною водою, що стояв колись посеред цього залу.

– Хреститися тут було холодно й страшно, – сказав Ленґдон. – Справді обряд переходу з одного стану до іншого. Інколи навіть небезпечний. Згідно з декотрими історичними джерелами, Данте колись стрибнув у купіль, щоби врятувати дитя, яке тонуло. Та хай там як, у шістнадцятому сторіччі початкову купіль замурували.

Очі Сієнни стривожено забігали приміщенням.

– Але якщо купелі тут уже давно немає... то куди Іґна– ціо сховав маску?!

Ленґдон зрозумів її тривогу. Бо в цій масивній споруді не бракувало схованок – за колонами, статуями, гробницями, у нішах, на вівтарі та навіть під стелею.

Проте Ленґдон почувався навдивовижу впевнено, коли повернувся й поглянув на двері, крізь які вони щойно ввійшли до баптистерію.

– Ми маємо почати отам, – сказав він, показуючи на ділянку під стіною праворуч від Брами раю.

На високій платформі біля дверей виднівся високий восьмикутний цоколь із різьбленого мармуру, схожий на маленький вівтар або службовий стіл. Його поверхня була вирізьблена так вишукано, що нагадувала перламутрову камею. Цей мармуровий цоколь мав полірований дерев’яний верх діаметром приблизно три фути.

Ідучи слідком за Ленґдоном до цієї конструкції, Сієнна іавагалася. Коли вони піднялися сходами й наблизилися до неї, пройшовши за огорожу, жінка аж охнула, здогадавшись, щосаме перед собою бачить.

Ленґдон усміхнувся.

«Це не вівтар і не стіп».Поліроване дерево виявилося лядою, яка затуляла порожнисту конструкцію.

– Це купіль? – спитала вона.

Ленґдон кивнув.

– Якби Данте хрестили сьогодні, то зробили б це саме в цій чаші. – Не марнуючи часу, він увібрав повні легені повітря, поклав долоні на дерев’яну ляду і, приготувавшись її підняти, відчув збудливе поколювання в пучках.

Міцно вхопившись за краї ляди, Ленґдон підняв її і зсунув убік, а потім, обережно стягнувши з мармурової основи, поклав на підлогу біля купелі. Професор зазирнув у темпу порожнину два фути завширшки.

Від моторошної картини, яку він там побачив, у Ленґдо– на перехопило дух, і він важко ковтнув слину.

Із темряви на нього дивилося обличчя мертвого Данте Аліґ’єрі.

розділ56

Шукай – і знайдеш.

Ленґдон стояв над краєм купелі, увіп’явшись поглядом у блідо-жовту посмертну маску, а її порожні очі зі зморшками в куточках байдуже дивилися вгору. Гачкуватий ніс і випнуте підборіддя неможливо було не впізнати.

Данте Алі/єрі.

Мертве обличчя мало вельми лячний вигляд саме по собі, однак щось у його розташуванні в купелі здавалося майже надприродним. На мить Ленґдон очам своїм не повірив.

«Невже маска... висить у повітрі?»

Ленґдон нагнувся нижче, придивляючись до моторошної картини. Купіль була кілька футів завглибшки і більше нагадувала вертикальний колодязь, аніж мілку чашу; її прямі стінки круто опускалися вниз до резервуара з водою. Виникало дивне враження, що маска застрягла на півдорозі до купелі, якимось магічним чином зависнувши в повітрі.

За кілька секунд Ленґдон усе ж таки здогадався, що саме створювало таку ілюзію. По центру купелі проходив вертикальний штир, що стирчав над поверхнею води і закінчувався невеличкою металевою тарілочкою. Вочевидь, то був декоративний наконечник, із якого лилася вода, а може, тарілочка призначалася для того, щоби на неї класти малюка сідничками, але наразі вона слугувала п’єдесталом, на якому покоїлася маска Данте, злегка піднята над водою.

Ленґдон із Сієнною не сказали ані слова, лише стояли одне біля одного, свердлячи поглядами зморшкувате обличчя Данте Аліґ’єрі, яке й досі було запечатане в целофановий пакет із застібкою, що створювало враження, наче Данте в ньому задихнувся. На мить обличчя, що витріщалося порожніми очима з наповненої водою чаші, збурило в Ленґдона моторошний спогад його дитинства, коли він застряг на дні глибокого колодязя й безпорадно вдивлявся вгору.

Він викинув цей спогад із голови, простягнув руки й обережно взяв маску за боки, там, де мали б бути Дантові вуха. Хоча за сучасними стандартами обличчя поета було маленьким, старовинний гіпс виявився важчим, аніж гадав професор. Повільно піднявши маску з купелі, Ленґдон повернув її так, щоби Сієнна змогла краще роздивитися.

Маска здавалася навдивовижу реалістичною, навіть крізь пластиковий пакет. Мокрий гіпс відтворив кожну зморшку й кожну ваду поетового обличчя. За винятком давньої тріщини по центру, маска була в прекрасному стані.

– Переверни її, – прошепотіла Сієнна. – Погляньмо, що там ззаду.

Та Ленґдон уже робив це. На відео, записаному камерою стеження в музеї, було чітко видно, як Іґнаціо з Ленґдоном виявили щось на зворотному боці маски, щось таке дивовижне й цікаве, що двоє чоловіків наважилися забрати експонат із музею.

Рухаючись украй обережно, аби не впустити крихкий гіпсовий предмет, Ленґдон перевернув посмертну маску й поклав її обличчям донизу на свою праву долоню так, щоби було видно зворотний бік. На відміну від зморшкуватої й горбкуватої поверхні лицевої частини, тильна була гладенькою. Через те, що ніхто цю маску носити не збирався, її порожнину заповнили гіпсом, щоби надати тривкості й ваги крихкому відбитку, і тому вийшла безформна увігну– та поверхня, схожа на мілку миску для супу.