Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 32 страниц)

Персонал оснащеної трьома закріпленими каналами супутникового зв’язку та додатковим комплексом наземних трансляційних радіостанцій керівної рубки яхти «Мендаціум» налічував майже дві дюжини людей – техніків, аналітиків й оперативних координаторів, які жили на судні, перебуваючи в постійному контакті з різними наземними центрами своєї організації.

До складу бортової системи безпеки судна входив невеликий підрозділдобре навчених військових, дві системи виявленняракет, а також цілий арсенал найновіших видів зброї, які тільки можна було роздобути. Разом із допоміжним персоналом – коками, прибиральниками та обслугою – персонал яхти складав понад сорок людей. Фактично «Мендаціум» – то була пересувна офісна будівля, із якої її власник здійснював управління своєю імперією.

Цей маленький, низенький чоловічок із засмаглою шкірою та глибоко посадженими очима був відомий своїм працівникам лише під прізвиськом Начальник. Його непоказна статура й безпосередні манери добре пасували особі, яка заробила грубенькі статки, надаючи купу приватних таємних послуг представникам тіньового марґінесу суспільства.

Його називали всіляко: і бездушним найманцем, і поплічником гріха, і агентом диявола, але він не був ані першим, ані другим, ані третім. Начальник лише надавав клієнтам можливість безкарно задовольняти свої амбіції та бажання, а те, що людство є гріховним за своєю природою, його мало турбувало.

Він не зважав на високоморальні протести своїх ганьбителів, бо його моральний компас мав чітко зафіксовані орієнтири. Свою репутацію – і сам Консорціум – Начальник збудував на двох золотих правилах:

– Ніколи не давай обіцянок, які не зможеш виконати.

– Ніколи не бреши клієнту.

Ніколи.

За всю професійну кар’єру Начальник жодного разу не порушив своєї обіцянки й жодного разу не скасував уже укладеної угоди. Під його слово можна було давати банківську позику – то була абсолютна гарантія, і хоча траплялися контракти, про які він потім шкодував, у нього навіть думки не виникало скасувати їх.

Цього ранку, вийшовши на приватний балкон пасажирського салону своєї яхти, Начальник поглянув на морські хвилі й спробував придушити відчуття тривоги, яке нуртувало в його душі.

«Рішення, прийняті нами в минулому, є архітекторами нашого сьогодення».

Рішення, які Начальник прийняв у своєму минулому, забезпечили йому таке становище, із якого він міг успішно обійти будь-яку небезпеку й будь-яку пастку і при цьому вийти переможцем. Однак сьогодні, вдивляючись із вікна в далекі вогники на узбережжі Італії, він відчув невластиву собі нервозність.

Рік тому на цій яхті він ухвалив рішення, яке загрожувало поховати все, чого він досяг у житті.

«Я погодився надавати послуги не тій людині».

Тоді Начальник ніяк не міг цього знати, однак цей прорахунок призвів до купи непередбачених проблем, змусивши його кинути на передову своїх найкращих агентів із наказом робити все, що треба, для того, аби не дати затонути його кораблеві, який небезпечно накренився.

Начальник чекав новин від цілком конкретного агент оперативника.

«Ваєнта», – подумав він, уявивши собі кремезну «спеціалістку» зі шпичастою зачіскою. Ваєнта бездоганно служила йому аж до цього завдання, але минулої ночі припустилася помилки, яка обернулася тяжкими наслідками. Останні шість годин вилилися в напружену боротьбу, у відчайдушну спробу відновити контроль над ситуацією.

«Ваєнта стверджувала, що її помилка стала результатом звичайного невезіння – голубка невчасно затуркотіла».

Однак Начальник не вірив у везіння й невезіння. Усе, що він робив, організовувалося таким чином, щоб виключити будь-яку випадковість та непевність. Уміння тримати все під контролем було його сильною стороною: передбачати кожну можливість, передчувати всіляку потенційну реакцію й формувати дійсність таким чином, щоб на виході здобути потрібний результат. Він мав бездоганну репутацію вправного майстра успішних таємних оборудок, яка забезпечила йому запаморочливу клієнтуру – мільярдерів, шейхів і навіть уряди в повному складі.

На сході слабке вранішнє світло вже поглинало зорі, що висіли найнижче над горизонтом. А на палубі стояв Начальник і терпляче чекав звістки від Ваєнти про те, що вона виконала своє завдання точнісінько так, як планувалося.

розділ 4

На мить Ленґдону здалося, що час зупинився.

Лікар Марконі лежав нерухомо на підлозі, і з його грудей струменіла кров. Долаючи дію снодійного у своїй судинній системі, Ленґдон підвів очі на вбивцю зі шпичастою зачіскою, яка широким кроком долала останні ярди коридору до відчинених дверей його палати. Наблизившись

до порога, вона зиркнула на Ленґдона і рвучко повернула пістолет у його бік, цілячись у голову.

«Зараз я помру, – збагнув Ленґдон. – Прямо отут і прямо тепер».

У невеликій шпитальній палаті пролунав оглушливий вибух.

Ленґдон відсахнувся, не сумніваючись, що в нього влучила куля, але то не був звук пострілу з пістолета нападниці. То взагалі був не постріл, а оглушливий удар дверей, що зачинилися, коли лікарка Брукс кинулася на них усім тілом і замкнула.

Із виряченими від страху очима жінка різко крутнулася на п’ятах, сіла навпочіпки біля свого колеги й перевірила його пульс. Лікар Марконі закашлявся й викашляв із рота кров, яка тоненькими цівочками потекла по щоці крізь його густу бороду. А потім він сіпнувся й обм’як.

–  Enrico, по! Tiprego! (Енріко, ні! Благаю тебе!) – закричала вона.

А ззовні об метал дверей дзвінко ляснула черга куль. Коридор заповнився стривоженими криками.

Тіло Ленґдона так-сяк рухалося, бо паніка й інстинкт самозбереження остаточно здолали дію заспокійливого препарату. Коли він незграбно вибирався з ліжка, його праве передпліччя різонув пекучий біль. На мить йому здалося, що то куля пробила двері і влучила в нього, але, поглянувши вниз, збагнув, що то від його руки відірвалася крапельниця. Зірваного отвору в передпліччі стирчав пластмасовий катетер, і з нього вже витікала тепла кров.

Нарешті Ленґдон отямився.

Лікарка Брукс і досі сиділа навпочіпки біля тіла Марконі, намагаючись намацати його пульс; її очі наливалися слізьми. А потім у ній наче клацнув якийсь перемикач: вона рвучко підвелася й обернулася до Ленґдона. Вираз обличчя пані Брукс змінився. Її риси набули рішучості й твердості досвідченого лікарян-невідкладника, який мав здолати критичну ситуацію.

– Ідіть за мною, – наказала вона Ленґдону.

І з цими словами лікарка Брукс ухопила Ленґдона за руку й потягнула через кімнату. У коридорі лунали хаотичні звуки й стрілянина. Він рушив уперед на хитких ногах, його розум прояснився й був насторожі, але тіло, накачане великою дозою заспокійливого препарату, слухалося погано й повільно. «Мерщій!» Стопами він відчував прохолоду кахлів підлоги, а тоненька шпитальна сорочка ледь затуляла його тіло шість футів заввишки. Іще Ленґдон відчував, як із його передпліччя стікає кров, утворюючи в напівзігнутій долоні маленьку калюжку.

Кулі вгризалися в масивну ручку дверей, коли лікарка Брукс безцеремонно заштовхала Ленґдона до невеликої туалетної кімнати. Вона вже зайшла туди слідком за ним, але раптом зупинилася, рвучко обернулася і, кинувшись до стола, вхопила закривавлений твідовий піджак професора.

«Та на біса він мені здався!» – подумав Ленґдон.

Лікарка повернулася, стискаючи в руках піджак, і швидко замкнула двері туалету. Саме тієї миті зовнішні двері палати з тріскотом розчахнулися.

Молода лікарка швидко оцінила ситуацію й так само швидко прийняла рішення. Широким кроком вона перетнула невеликий туалет, підійшла до дверей навпроти і, рвучко розчинивши їх, вивела Ленґдона до прилеглої кімнати для одужуючих. Позаду них знову почулися постріли. Лікарка Брукс вистромила голову в коридор і, швидко схопивши Ленґдона за руку, потягнула його до сходів. Від різкого руху в професора запаморочилося в голові, і він відчув, що може зомліти будь-якої миті.

Наступні секунд п’ятнадцять були суцільною розмитою плямою: вони спускалися сходами... він спіткнувся... упав. Гупання крові в голові Ленґдона було майже нестерпним.

Його зір затуманився, м’язи стали повільними й неслухняними, кожен рух був наче вповільнений.

А потім повітря враз стало прохолодним.

«Я надворі».

Коли лікарка Брукс квапливо вела його темною алеєю геть від будівлі шпиталю, Ленґдон наступив на щось гостре й упав, боляче вдарившись об тротуар. Вона насилу поставила його на ноги, вигукуючи прокльони з того приводу, що Ленґдону ввели заспокійливе.

Дійшовши до кінця алеї, Ленґдон знову спіткнувся і впав. Цього разу вона залишила його на землі, а сама вибігла на вулицю й заволала, кличучи когось здалеку на допомогу. Ленґдон розгледів слабенький зелений вогник таксі, що стояло перед шпитальним фасадом. Та авто не зрушило з місця,

бо      водій, вочевидь, спав. Лікарка Брукс щосили верещала, несамовито вимахуючи руками. Нарешті фари таксомотора ввімкнулися й лінькувато рушили їм назустріч.

А позаду Ленґдона, який лежав у кінці алеї, із гуркотом розчахнулися двері й почулися кроки, що швидко наближалися. Він обернувся й побачив темну постать, яка кинулася до нього, мов пантера. Ленґдон спробував зіп’ястися на ноги, але лікарка вже схопила його й заштовхувала на заднє сидіння «фіата», що стояв з увімкненим двигуном. Так-сяк запхавши професора до автівки – половина його тіла опинилася на сидінні, а половина на долівці, – лікарка Брукс накрила його зверху власним тілом і рвучко хряснула дверцятами.

Заспаний водій обернувся й отетеріло витріщився на химерну парочку, яка щойно увіпхалася до його таксі: молода жінка з волоссям, забраним у хвіст, та якийсь чоловік із закривавленою рукою в подертій шпитальній сорочці. Він уже зібрався наказати їм вимітатися з його автівки к бісовій матері, як раптом бокове дзеркало вибухнуло, розсипавшись на друзки. З алеї вигулькнула якась жінка в чорній шкірянці й чорних штанях, тримаючи у випростаній руці

пістолет. Зброя засичала – і лікарка Брукс схопила Ленґдона за голову й різко пригнула її додолу. Цього разу вибухнуло заднє вікно, засипавши їх скляними друзками.

Водій не потребував подальших пояснень. Він щосили натиснув на газ, і таксі кулею рвонуло вперед.

Ленґдон хитко балансував на межі між притомністю й непритомністю. «Хтось намагається мене вбити?»

Коли вони повернули за ріг, лікарка Брукс випрямилася на сидінні й схопила Ленґдона за скривавлену руку. З отвору в його плоті неоковирно стирчав катетер.

– Погляньте у вікно, – сказала вона тоном наказу.

Ленґдон зробив те, що було наказано. За вікном повз них проносилися примарні надгробки. Дивно, але чомусь те, що вони мчали повз цвинтар, тепер видавалося цілком доречним. Ленґдон відчув, як пальці лікарки легенько мацають його передпліччя, шукаючи катетер. А потім вона різко, без попередження висмикнула його.

Пекучий удар болю вразив Ленґдона прямо в голову. Він відчув, як його очі закотилися під лоба – і все навкруг поглинула темрява.

розділ 5

Верескливий дзвінок телефону відірвав погляд Начальника від оповитих туманом вод Адріатики, і він швидко ввійшов до свого офісу в пасажирському салоні яхти.

«Уже й час», – подумав він, нетерпляче очікуючи на новини.

Екран комп’ютера на його робочому столі замерехтів і ожив, повідомляючи, що сигнал дзвінка надійшов із персонального кодофону «Сектра тайгер XS»; цей сигнал було скеровано через чотири невідстежувані маршрутизатори, а вже потім спрямовано до його судна.

Чоловік вдягнув навушники.

– Начальник слухає, – сказав він, ретельно й повільно промовляючи слова. – Розповідай.

– Це Ваєнта, – почувся голос.

Начальник відчув у її голосі незвичну нервозність. Агенти– оперативники рідко розмовляли з Начальником напряму, а ще рідше їм удавалося уникнути звільнення після такого провалу, який стався минулої ночі. Проте йому були потрібні агенти-оперативники, щоб долати кризові ситуації «на місці», і Ваєнта була найкращою для такої роботи.

– Маю повідомити нові оперативні дані, – сказала жінка.

Начальник мовчав, даючи зрозуміти, що вона мусить продовжувати.

Коли Ваєнта заговорила, її тон був позбавлений емоцій; вона явно – і невдало – намагалась утриматися в рамках холодного професіоналізму.

– Ленґдону вдалося втекти, – повідомила вона. – Той предмет при ньому.

Начальник сів за робочий стіл і дуже довго сидів мовчки.

– Зрозуміло, – нарешті сказав він. – Не сумніваюся, що він якнайскоріше зв’яжеться з представниками влади.

* * *

Двома палубами нижче, у захищеному й безпечному керівному центрі судна, старший координатор Лоренс Нолтон, сидячи в приватній кабінці, помітив, що закодований дзвінок до начальника скінчився. Він сподівався, що той отримав добру новину. Останні два дні знервованість шефа було видно неозброєним оком і кожен оперативник на борту судна відчував, що триває якась операція, на яку зроблено високі ставки.

«Ставки надзвичайно високі, і цього разу Ваєнта постарається зробити все як слід».

Нолтон мав великий досвід керування ретельно розробленими планами, але цей конкретний сценарій розпався на

шматки й перетворився на хаос, тому Начальник узявся особисто керувати його втіленням.

«Ми потрапили в ситуацію, у якій нам ніколи не доводилося бувати».

Хоча наразі у всьому світі виконувалися півдесятка інших завдань, усіма ними займалися різні оперативники Консорціуму, щоб дати змогу Начальнику і його персоналу на борту яхти «Мендаціум» зосередитися на реалізації саме цього плану.

їхній клієнт стрибонув із даху і вбився кілька днів тому у Флоренції, але Консорціум і досі мав багато важливих завдань у списку вже оплачених цим чоловіком замовлень, виконання яких він довірив цій організації незалежно від того, як могли скластися обставини. Тому Консорціум, як і завжди, мав намір виконувати ці замовлення без зайвих питань.

«Я маю виконувати накази», – подумав Нолтон. Він справді збирався виконувати їх сумлінно й беззаперечно. Координатор вийшов зі своєї звуконепроникної кабінки й оминув із півдесятка інших скляних кімнаток – прозорих і непрозорих, – де чергові офіцери займалися іншими аспектами цього самого завдання.

Нолтон пройшов крізь розріджене й охолоджене повітря головного пункту управління, кивнув технарям й опинився в невеликій високій комірчині з дюжиною сейфів. Відімкнувши один із них, він видобув його вміст – це була яскраво-червона флешка. Згідно з прикріпленою до неї карткою, флешка містила великий відеофайл, котрий їхній клієнт наказав передати основним засобам масової інформації в конкретний час завтра вранці.

Завтрашнє анонімне оприлюднення – справа нескладна, але, згідно з протоколом щодо цифрових носіїв інформації, у робочому графіку цей файл був позначений як такий, що підлягав перегляду сьогодні,за добу до пересилання, аби забезпечити Консорціуму достатньо часу для здійснення, у разі потреби, необхідного декодування, перекомпонування й інших

підготовчих процедур, виконання яких може знадобитися передоприлюдненням, призначеним на конкретний час.

«Потрібно врахувати все, усунувши найменшу можливість будь-якої випадковості».

Нортон повернувся до своєї прозорої кабінки і, зачинивши важкі скляні двері, відгородився від зовнішнього світу.

Потім клацнув вимикачем на стіні – і кабінка вмить стала непрозорою. Заради конфіденційності всі офіси на борту яхти були обладнані склом із «пристроєм на завислих частинках». Прозорість такого ПЗЧ-скла можна було легко змінювати, подаючи на нього електричний струм або вимикаючи його. Цей струм або структурував, або хаотизував мільйони паличкоподібних частинок, підвішених у скляній панелі.

Розкладання всього по полицях та чітке структурування було наріжним каменем успіху Консорціуму.

«Кожен має знати лише власне завдання. І нікому нічого не розповідати».

І тепер, усамітнившись у своїй кімнатці, Нолтон вставив флешку в комп’ютер і клацнув по файлу, щоб проаналізувати його.

Екран його комп’ютера враз почорнів... і в динаміках почувся плюскіт води. Потім на екрані з’явилося зображення – розпливчасте й непевне. Виринаючи з темряви, поволі почала вимальовуватися сцена – інтер’єр якоїсь печери чи гігантського підземелля... Долівкою тої порожнини була вода, як у підземному озері. Якимось дивовижним чином та вода була немов підсвічена знизу.

Нолтон досі не бачив нічого схожого. Уся печера світилася моторошно-химерним червонуватим кольором, а на її блідих стінах колихалися схожі на вусики віддзеркалення маленьких хвильок на воді.

«Де це? Що це за місцина?»

Плюскіт води тривав, і камера спочатку нахилилася вниз і опустилася вертикально, до води, аж поки не пронизала її

освітлену поверхню. Плюскіт стих, йому на зміну прийшла лячна підводна тиша. Занурившись, камера опускалася далі й, здолавши кілька футів водної товщі, зупинилася, сфокусувавшись на дні печери, вкритій намулом.

До дна була пригвинчена прямокутна табличка з блискучого титану. На ній був напис.

У ЦЬОМУ МІСЦІ ЦЬОГО ДНЯ СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

На табличці викарбувані ім’я й дата.

Те ім’я було іменем їхнього клієнта.

Але датою був... завтрашній день.

РОЗДІЛ 6

Раптом Ленґдон відчув, як чиїсь дужі руки піднімають його... вириваючи із забуття й допомагаючи вийти з таксі. Босими ногами він відчув холод тротуару.

Спираючись на плече тендітної лікарки Брукс, Ленґдон почвалав безлюдним проходом між двома багатоквартирними будинками. Шумів ранковий вітерець, роздуваючи його шпитальне вбрання, і Ленґдон відчув прохолоду в тому місці, де її не слід було відчувати.

Від заспокійливого, яке йому ввели в шпиталі, затьмарився не лише зір, а й розум. Йому здавалося, наче він потрапив під воду й тепер продирається крізь якесь липке й тьмяно освітлене середовище. Сієнна Брукс тягнула його вперед, підтримуючи із силою, дивовижною для її тендітного тіла.

– До сходів, – сказала вона, і Ленґдон здогадався, що то вони наблизилися до бокового входу будівлі.

Ухопившись за перила, він запаморочено поплентався вгору, долаючи одну сходинку за один крок. Його тілопочувалося незграбним та важким. Лікарка Брукс допомагала Ленґдону, підпихаючи його ззаду. Коли вони дісталися до сходового майданчика, вона набрала на старому іржавому табло якісь цифри – двері задзижчали й відчинилися.

Повітря всередині виявилося ненабагато теплішим, але кахлі на долівці здалися йому м’яким килимом після холодного й шорсткого тротуару надворі. Підвівши Ленґдона до крихітного ліфта, лікарка Брукс відчинила його складані двері, різко смикнувши їх убік, і заштовхала професора до кабінки, не більшої за телефонну будку. У ліфті стояв запах цигарок «Емес» – гірко-солодкий аромат, так само всюдисущий в Італії, як і аромат кави еепресо. Від цього запаху в Ленґдона трохи прояснилося в голові. Лікарка Брукс натиснула на кнопку, і десь високо над ними клацнули й закрутилися зморені шестерні.

Тепер – угору...

Старий скрипучий ящик піднімався, погойдуючись і вібруючи. Його стіни були звичайнісінькою металевою решіткою, і Ленґдон спіймав себе на тому, що спостерігає, як повз них ритмічно пропливають нутрощі ліфтової шахти. Навіть у напівпритомному стані страх Ленґдона перед обмеженим простором, який переслідував його все життя, знову ожив і набув реальних обрисів.

«Не дивися».

Він прихилився до стіни, намагаючись перевести дух. Передпліччя боліло, і коли він поглянув униз, то побачив, що воно незграбно перев’язане рукавом його твідового піджака, наче бинтом. Решта піджака звисала позаду нього на долівку, добряче забруднена.

Він заплющив очі, намагаючись полегшити біль, що гупав у голові, і темрява поглинула його.

Знову вирисувалася вже знайома картина: жінка під вуаллю, схожа на статую, з амулетом та кучерявим сивим волоссям. Як і раніше, вона стояла на березі кривавої ріки, а довкола неї звивалися й вигиналися людські тіла. Вона мо– иила Ленґдону благально:

– Шукай – і знайдеш!

У Ленґдона з’явилося відчуття, наче він має врятувати її... врятувати їх усіх. Ноги, що стирчали догори, охляли й впали на землю одна за одною.

– Хто ти? – гукнув він у тиші. – Що тобі треба?

Розкішне сріблясто-сиве волосся жінки тріпав гарячий

вітер.

– У нас залишається все менше часу, – прошепотіла вона, торкаючись свого амулета. А потім раптом вибухнула сліпучим стовпом вогню, який шугонув через ріку й поглинув їх обох.

Ленґдон скрикнув і різко розплющив очі.

Лікарка Брукс стурбовано глянула на нього.

– Що сталося?

– Мої галюцинації тривають! – вигукнув Ленґдон. – Та сама картина.

– Жінка зі сріблястим волоссям? І купа трупів?

Ленґдон кивнув, і на його лобі виступили краплини поту.

– Із вами все буде гаразд, – запевнила його лікарка, хоча в самої голос тремтів. – Повторні видіння є звичайними для стану амнезії. Та функція мозку, що займається сортуванням та категоризацією ваших спогадів, зазнала тимчасового ушкодження, тому все замінює тепер однією картиною.

– Не надто приємна картина, – насилу вимовив Ленґдон.

– Знаю, але доки ви не видужаєте, ваші спогади залишатимуться сплутаними й неструктурованими: минуле, сьогодення й фантазії – усе змішається докупи. Те саме стосуватиметься й ваших снів.

Ліфт сіпнувся й завмер, і лікарка Брукс знову рвучко розчинила складані двері. Вони вийшли й знову кудись пішли, цього разу темним високим коридором. Потім пройшли повз вікно, за яким у передсвітанковій імлі проступали розпливчасті обриси флорентійських дахів. У дальньому кінці коридору Сієнна Брукс нагнулася, видобула з-під горщика з давно не поливаною хатньою рослиною ключа й відімкнула двері.

Квартира була маленька, а повітря в ній наштовхувало на думку про віковічну боротьбу ароматизованої ваніллю свічки зі старим килимом. Меблі та інші речі були в кращому випадку скромними, наче вона придбала їх на дешевому розпродажу в чиємусь дворі. Лікарка Брукс покрутила термостат – і батареї опалення з шумом ожили.

Вона на мить завмерла, заплющивши очі, і гучно зітхнула, немов збираючись із думками. А потім обернулася й допомогла Ленґдону ввійти до скромної кухоньки, де біля стола з пластмасовим покриттям стояли два хиткі стільці.

Ленґдон був рушив до стільця, сподіваючись на нього сісти, але лікарка Брукс схопила його одною рукою за зап’ястя, а вільною рукою розчинила маленьку кухонну шафку. Та шафка виявилася майже порожньою: трохи крекерів, кілька пакетів із макаронами, бляшанка «Кока-коли» та пляшечка кофеїнових пігулок «Ноудоз».

Сієнна Брукс дістала пляшечку і висипала Ленґдону в долоню шість пігулок.

– Це кофеїн, – сказала вона. – Приймаю, коли в мене нічна зміна, як сьогодні.

Ленґдон підніс пігулки до рота й озирнувся, шукаючи поглядом води.

–  &ви їх розжуйте, – порадила лікарка. – Так вони потраплять вам у кров швидше і допоможуть здолати дію заспокійливого.

Ленґдон пожував і аж скривився. Пігулки були гіркі й розраховані на те, щоб їх ковтали цілком. Лікарка Брукс

відчинила холодильник і подала Ленґдону напівпорожню пляшку води «Сан-Пелеґріно». Той вдячно припав до неї, зробивши кілька великих ковтків.

Тим часом «хвостата» лікарка зняла з його руки імпровізований бинт, який змайструвала з рукава твідового піджака, і поклала його на кухонний стіл. Потім пильно оглянула рани. Коли вона тримала його за оголену руку, Ленґдон відчув, як тремтіли її тонкі пальці.

– Житимете, – заявила лікарка Брукс.

Ленґдон відчув за неї тривогу, хоча ще й досі не вповні збагнув те, що з ними щойно трапилося.

– Лікарко Брукс, – озвався він. – Нам треба когось викликати. Із консульства... з поліції. Хоч кого-небудь.

Вона кивнула, погоджуючись.

– Звісно, що треба. А ще вам треба кинути звертатися до мене «лікарко Брукс», мене звуть Сієнна.

Ленґдон кивнув.

– Дякую. Мене звуть Роберт. – Схоже, той зв’язок, що виник між ними, коли вони обоє тікали від смерті, потребував фундаменту, складеного з їхніх імен. – Ти сказала, що ти британка?

– Так, за народженням.

– Але я не чую англійського акценту.

– От і добре, – відповіла вона. – Я дуже старалася його позбутися.

Ленґдон хотів був спитати чому, але Сієнна кивнула, щоб він йшов за нею. Вона провела його вузьким коридором до маленької похмурої ванної кімнати. У дзеркалі над раковиною Ленґдон побачив своє обличчя вперше, відтоді Як бачив його у вікні шпитальної палати.

Те, що він побачив, не надто йому сподобалося. Його густе волосся скуйовдилося, а очі були червоні й втомлені. Підборіддя вкривала густа щетина.

Сієнна відкрутила кран і спрямувала поранену руку під холодну, як крига, воду. Гострий біль обпалив передпліччя, але Ленґдон, скривившись, тримав руку під водою.

Сієнна витягнула свіжу махрову серветку й побризкала на неї антибактеріальним мийним розчином.

– Може, відвернешся, щоб не бачити?

–Усе нормально. Мені неважко витримати такий...

Сієнна сильно потерла його рану, і пекучий, мов розжарений метал, біль стрільнув у руку. Ленґдон стиснув зуби, щоб не скрикнути на знак протесту.

– Ти ж не хочеш підхопити інфекцію, – сказала вона, шкрябаючи ще сильніше. – До того ж, якщо ти збираєшся розмовляти з владою, тобі слід бути жвавішим, ніж тепер. Ніщо так не збільшує продукування адреналіну, як біль.

Ленґдон тримався аж десять секунд, принаймні йому так здалося, але потім висмикнув руку. Досить! А й дійсно: тепер він почувався дужчим і жвавішим, а біль у руці цілком перекрив біль у голові.

– От і добре, – сказала вона, закручуючи кран і витираючи професорові руку чистим рушником. Потім Сієнна наклала йому на передпліччя невеличку бинтову пов’язку, і, коли вона це робила, Ленґдон мимоволі помітив те, чого не помічав раніше, і те, що він помітив, дуже його засмутило.

Майже сорок років він носив антикварну колекційну модель годинника з Міккі-Маусом, який подарували йому батьки. Усміхнений писок мишеняти і лапки, якими він несамовито розмахував, слугували Ленґдону щоденним нагадуванням про те, що слід частіше всміхатися і сприймати життя менш серйозно.

Мій... наручний... годинник, – сказав професор, затинаючись. – Він зник! – Без нього Ленґдон раптом відчув себе неповним, незавершеним. – Коли я з’явився в шпиталі, на мені був годинник?

Сієнна спантеличено зиркнула на нього, явно заінтригована тим, що його хвилює така начебто тривіальна річ, як годинник.

– Ніякого годинника я не пам’ятаю. Помийся. Я прийду за кілька хвилин, і ми поміркуємо, як тобі допомогти. – Вона обернулася, щоб піти, але на порозі зупинилася й зустрілася з ним поглядом у дзеркалі. – А поки мене не буде, раджу то

бі      добряче подумати – чому комусь здумалося тебе вбити. Гадаю, це перше, про що спитають тебе представники влади.

– Стривай, а ти куди?

– Ти ж не збираєшся розмовляти з поліцією майже голяка. Піду пошукаю тобі якусь одіж. Мій сусід приблизно такий самий за розмірами. Його немає вдома, а я годую його кота. Тому він переді мною в боргу.

І з цими словами Сієнна пішла.

Роберт Ленґдон знову глянув у малесеньке дзеркало над раковиною й насилу впізнав індивіда, який на нього звідти дивився. «Комусь треба, щоб я помер». У голові професора знову залунало його малорозбірливе маячливе бурмотіння, яке він почув у шпиталі на диктофоні: «Дуже вибачаюсь. Дуже вибачаюсь».

Він понишпорив упам’яті, шукаючи хоч якийсь спогад, хоча б що-небудь. І не знайшов нічого, окрім порожнечі. Ленґдон знав лише, що він у Флоренції і що куля поранила його в голову.

Коли професор вдивлявся у свої втомлені очі, йому раптом подумалося, що він ось-ось прокинеться вдома у своєму кріслі, стискаючи в одній руці порожній келих для мартіні, а в другій – примірник «Мертвих душ», і вкотре збагне, що джин «Бомбейський сапфір» у жодному разі не можна змішувати з Гоголем в одному коктейлі.

РОЗДІЛ 7

Ленґдон скинув шпитальну сорочку й обмотав талію рушником. Похлюпавши водою в обличчя, він обережно помацав на потилиці шви, які йому наклали у відділенні невідкладної допомоги. Шкіра боліла, та він розгладив скуйовджене волосся над раною, прикривши її. Кофеїнові пігулки вже подіяли, і Ленґдон нарешті відчув, як туман, що огортав його, розвіюється.

«Думай, Роберте. Спробуй пригадати».

Раптом глуха, без вікон ванна нагнала на нього нову хвилю клаустрофобії, і Ленґдон вийшов у залу, інстинктивно рушивши до стовпа світла, що линуло з кінця коридору крізь прочинені двері. Кімната виявилася таким собі імпровізованим кабінетом – із простеньким робочим столом, потертим обертальним стільцем, набором книг на підлозі і, хвала Господу, із вікном.

Ленґдон рушив до денного світла.

Удалині світанкове тосканське сонце от-от мало ніжно торкнутися найвищих точок міста, що прокидалося: вежі Джотіо, Флорентійського абатства та палацу Барджелло. Ленґдон притиснувся лобом до прохолодного скла. Холодне й прозоре березневе повітря посилювало повний спектр сонячного світла, що вже визирало з-понад пагорбів.

Це називали «світлом художників».

А в центрі обрію горою здіймався купол із червоної черепиці, прикрашений у найвищій точці позолоченою мідною кулею, що виблискувала, мов маяк. Санта-Марія дель Фіоре. Чи то пак Дуомо. Брунеллескі, змайструвавши масивний купол цього собору, увійшов в історію архітектури, і тепер, через п’ять с торіч, ця споруда триста сімдесят п’ять футів заввишки вперто стояла нерухомим гігантом на п’яца дель Дуомо.

«Чому я опинився у Флоренції?»

Для Ленґдона, який усе життя захоплювався італійським мистецтвом, Флоренція стала одним з улюблених пунктів призначення в усій Європі. Це було місто, на вулицях якого її дитинстві грався Мікеланджело, тут у мистецьких студіях народився італійський Ренесанс. Це була Флоренція; її галереї манили до себе мільйони туристів, котрі милувалися «Народженням Венери» Боттічеллі, «Благовіщенням» Леонардо, ,і також красою й гордістю міста – статуєю Давида.

Ленґдон був заворожений «Давидом» Мікеланджело, іще коли вперше побачив його в підлітковому віці, опинившись и Академії образотворчих мистецтв. Ідучи повз похмуру шерегу «Рабів», грубо витесаних Мікеланджело, Ленґдон раптом відчув, як його погляд невмолимо потягнувся сам по со– оі догори, до шедевра заввишки сімнадцять футів. Самі лише велетенські розміри «Давида» і його випукла мускулатура спантеличували більшість гостей, які бачили статую вперше, ллє Ленґдона захопила надзвичайна Давидова постава. Мі– келанджело вдався до класичної традиції кон трапосту для створення ілюзії, наче Давид подався трохи праворуч і його )ііиа нога майже не має ніякого навантаження, годі як на– і правді його ліва нога тримала на собі тонни граніту.

Саме «Давид» уперше викресав у Ленґдона іскру розуміння того впливу, який справляє на людину велика скульптура. А тепер Ленґдон намагався пригадати, чи ходив він ди– нитися на цей шедевр упродовж кількох останніх днів, але і диним спогадом, що виринав зі свідомості, було те, як він 11 рокинувся у шпиталі і як у нього на очах убили безневинного лікаря. «Дуже вибачаюся. Дуже вибачаюся... – Почуття провини було таким, що професора мало не нуди– ю. – Що ж я скоїв?»