Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 32 страниц)

розділ 67

Літачок «Сайтейшн» сильно трясло в турбулентних потоках. Круто злетівши зі смуги аеродрому Тессіньяно, він зробив розворот і взяв курс на Венецію. А на його борту Елізабет Сінскі ледве помітила такий різкий, «вибоїстий» злет: вона сиділа, байдуже втупившись у вікно й погладжуючи свій амулет.

Її нарешті припинили штрикати шприцами – у голові Елізабет Сінскі потроху прояснювалося. Поруч із нею сидів мовчазний агент Брюдер і, вочевидь, обмізковував той химерний поворот подій, який щойно трапився.

«Усе перевернулося догори дриґом», – подумала жінка, і досі неспроможна повірити в те, свідком чого щойно стала.

Півгодини тому вони вирушили на маленьке летовище, щоб не дати Ленґдону сісти на борт приватного літака, який він замовив. Але замість професора виявили там літачок із заведеними на неробочих обертах двигунами і двох пілотів фірми «НетДжетс», які походжали злітно-посадковою смугою, знервовано поглядаючи на годинники.

Роберт Ленґдон, замовивши літак, на виліт не з’явився.

А потім був отой дзвінок.

Коли телефон задзвонив, Сінскі була там, де пробула увесь день, – на задньому кріслі чорного мікроавтобуса. Агент Брюдер з отетерілим виразом обличчя увійшов до ав– та й подав їй телефон.

– Вам терміновий дзвінок, пані.

– Хто це? – спитала вона.

– Мені лише сказали, що для вас є термінова інформація стосовно Бертрана Цобріста.

Сінскі схопила телефон.

– Елізабет Сінскі слухає.

– Докторе Сінскі, ми з вами незнайомі, але моя організація займалася тим, що ховала від вас Бертрана Цобріста j впродовж останнього року.

Сінскі аж підскочила на сидінні.

– Хоч би хто ви були, ви ховали злочинця!

– Ми не робили нічого протизаконного, але це не...

– Не робили нічого незаконного?! Чорта з два!

Чоловік по той бік лінії зітхнув, вгамовуючи свої нерви,

а потім заговорив – тихо й спокійно:

– Ми з вами матимемо вдосталь часу для дебатів про моральність моїх дій. Я знаю, що ви мене не знаєте, зате я знаю про вас досить багато. Упродовж останнього року пан Цобріст платив мені грубі гроші, щоби ви та інші не могли до нього добратися. А тепер я змушений порушити власний суворий протокол і вийти з вами на зв’язок. Однак мені здається, що тепер ми не маємо іншого вибору, окрім як поєднати наші зусилля. Боюся, що Бертран Цобріст міг скоїти дещо жахливе.

Сінскі губилася в здогадках – хто він такий, цей чоловік?

– І це до вас дійшло лише тепер?

– Так, ви маєте рацію. Лише тепер, – щиро відповів чоловік.

Сінскі спробувала прояснити ситуацію.

– Хто ви?

– Той, хто хоче допомогти вам, допоки не пізно. Я маю відеопослання, записане Бертраном Цобрістом. Він попросив мене оприлюднити його на увесь світ... завтра. Гадаю, вам слід продивитися його негайно.

– Про що там ідеться?

– Це не телефонна розмова. Нам треба зустрітися.

– А звідки мені знати, що я можу довіряти вам?

– Можете, бо я скажу вам, де тепер Роберт Ленґдон... і чому він поводиться так дивно.

Сінскі аж сіпнулася, зачувши ім’я Ленґдона, й отетеріло вислухала абсолютно химерне пояснення. Виявилося, що цей чоловік співпрацював із її ворогом упродовж останнього року, однак, уважно слухаючи подробиці, Сінскі інстинктивно відчула, що має вірити його словам.

«Я маю погоджуватися, бо іншого вибору нема».

їхня «співпраця» почалася з того, що люди Брюдера швидко заволоділи літаком, «умовивши» пілотів. І тепер Сінскі разом із вояками мчала до Венеції, куди, згідно з інформацію цього чоловіка, Ленґдон і двоє його супутників мали вже прибути поїздом. Було запізно піднімати на ноги місцеву владу, але чоловік на лінії запевнив, що йому відомо, куди вони прямують.

До майдану Сан-Марко?Сінскі відчула холодок на спині, коли уявила собі натовпи людей у цьому щільно заселеному районі Венеції.

– А звідки вам це відомо?

– Не телефонна розмова, – відповів чоловік. – Але ви маєте знати, що Роберт Ленґдон не підозрює, що подорожує разом із вкрай небезпечним індивідом.

– Хто він? – настійливо спитала Сінскі.

– Один із найближчих поплічників Цобріста. – Чоловік тяжко зітхнув. – Той, кому я колись довіряв. Звісно, я був телепень. І тепер він, на мою думку, може становити велику загрозу.

Приватний літак прямував до венеціанського аеропорту імені Марко Поло з Елізабет Сінскі й шістьма військовими на борту, і директорка ВООЗ подумки повернулася до Ро– берта Ленґдона. Невже він справді втратив пам’ять? І нічого не пам’ятає? Ця химерна новина, давши відповіді на деякі запитання, засмутила Сінскі ще більше, бо вона й без того страшенно мучилася через те, що втягнула відомого науковця в таку халепу.

«Я ж не залишила йому вибору».

Майже два дні тому, коли Сінскі найняла Ленґдона, вона навіть не дозволила йому сходити додому за паспортом. А домовилася, щоб його тихцем пропустили в аеропорту Флоренції як важливого координатора Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Коли С-130, вайлувато піднявшись у повітря, узяв курс на схід через Атлантичний океан, Сінскі поглянула на Ленґдона й помітила, що в того, нездоровий вигляд. Він сидів поруч із нею, напружено встромивши погляд у бокову стіну літака.

– Професоре, ви ж бачите, що тут немає вікон? Донедавна цей літак використовувався за прямим призначенням – як військово-транспортне судно.

Ленґдон повернувся до неї, його лице було білим мов крейда.

– Так, я помітив це, коли тільки-но піднявся на борт. У замкненому просторі я почуваюся зле.

– Тобто ви вдаєте, що дивитеся в уявне вікно, еге ж?

Він знічено всміхнувся.

– Та десь так.

– А ви натомість погляньте ось на що. – Вона витягнула фото свого зеленоокого заклятого ворога й поклала перед ним. – Це Бертран Цобріст.

Сінскі вже встигла розповісти професору про свою неприємну зустріч із Цобрістом у штаб-квартирі Ради з іноземних стосунків, про пристрасть цього чоловіка до формули апокаліпсису, спричиненого перенаселенням, про його поширені в Інтернеті заяви стосовно тих благ, які дала свого часу Чорна Смерть, і про найзловіснішу обставину – про його зникнення рік тому.

– Хіба може така відома людина переховуватися так довго? – спитав Ленґдон.

– Він має багато охочих помічників. Професійних помічників. Можливо, йому допомагають уряди іноземних країн.

– А хіба є такі уряди, які поблажливо поставляться до перспективи вибуху епідемії чуми?

– Це ті самі уряди, що намагаються придбати ядерні боє– заряди на чорному ринку. Не забувайте, що чума є ідеальною біологічною зброєю й коштує величезних грошей. Цобріст міг легко ввести в оману своїх іноземних замовників, переконавши їх у тому, що збудник чуми, який він розробить у своїй лабораторії, матиме обмежений радіус дії. Цобріст єдиний, хто вповні уявляє, на що насправді здатен його витвір.

Ленґдон замовк.

– Хай там що, – продовжила Сінскі, – ті, хто йому допомагає, можуть робити це не заради влади чи грошей, а лише тому, що вони поділяють його ідеологію. Цобрісту не бракує послідовників, які підуть на все заради нього. Бо він є такою собі знаменитістю. Більше того, нещодавно він навіть виголосив промову у вашому університеті.

– У Гарварді?

Сінскі взяла ручку й написала на краю Цобрістового фото літеру Н,а потім знак +.

– Ви добре знаєтеся на символах, – сказала вона. – Вам відомо, що це означає?

Н+

– Ейч плюс, – прошепотів Ленґдон і злегка кивнув. – Гак. Кілька років тому цей знак було розклеєно по всьому університетському містечку. Я тоді подумав, що то запрошення на якусь конференцію з хімії.

Сінскі розсміялася.

– Ні, то був символ конференції «Humanity-plus», яка проводилася 2010 року і стала одним із найбільших зібрань прихильників трансгуманізму.      з

Ленґдон схилив голову набік, немов намагаючись прига– f дати цей термін.

– Трансгуманізм, – сказала Сінскі, – це рух інтелігенції, щось на кшталт філософії, він швидко поширюється й укорінюється в наукових колах. У загальних рисах його представники стверджують, що люди мають використовувати досягнення науки й техніки, щоби здолати слабкості, притаманні їхнім тілам. Іншими словами, на наступному кроці еволюції ми змінюватимемо себе за допомогою генної інженерії.

– Звучить лиховісно, – зауважив Ленґдон.

– Як і всяка зміна, це лише питання міри. Абстрактно кажучи, ми займаємося власним генним модифікуванням уже кілька десятиріч – створюємо вакцини, які роблять дітей j невразливими до певних хвороб, наприклад до поліомієліту, віспи й тифу. Різниця полягає в тому, що тепер завдяки досягненням Цобріста в царині генної інженерії зародкових ліній ми навчаємося, як створити успадковану імунізацію, що ^!вплине на реципієнта на базовому рівні зародкових ліній

і зробить усі наступні покоління невразливими до тої чи іншої хвороби.

На обличчі Ленґдона з’явився ошелешений вираз.

– Отже, людство як вид може зазнати еволюції, яка наділить його імунітетом, наприклад, до тифу?

Це, скоріше, буде примусова еволюція, – уточнила Сінскі. – Зазвичай еволюційний процес – чи то розвиток ніг у дводишних риб, чи то відлеглого великого пальця в людиноподібних мавп – триває близько тисячоліття. А тепер ми маємо змогу здійснювати радикальні генетичні адаптації впродовж одного покоління. Прихильники цієї технології вважають її остаточним утіленням Дарвінового «виживання найпридатніших», коли людина стає видом, здатним цілеспрямовано впливати на процес власної еволюції.

– Схоже на гру «Сам собі Бог», – зауважив Ленґдон.

– Цілком згодна, – сказала Сінскі. – Одначе Цобріст, як і багато інших прихильників трансгуманізму, переконаний, що еволюційний обов’язоклюдства й полягає в тому, щоб використовувати всі засоби, які воно має, – із генною інженерією зародкових ліній включно, – заради вдосконалення себе як виду. Але проблема в тому, що наш генетичний код – це як картковий будиночок: одна карта сполучається з іншою й спирається на безліч інших карт, до того ж таким способом, про який ми навіть уявлення не маємо. Якщо ми спробуємо вилучити якусь людську властивість, це може призвести до того, що решта неминуче зсунуться, і результат буде катастрофічним.

Ленґдон кивнув.

– Саме тому еволюція і є тривалим процесом.

– Саме так! – вигукнула Сінскі, відчуваючи, як її симпатія до професора зростає щохвилини. – Ми бавимося з процесом, на який пішли мільярди років. І тепер настали небезпечні часи. У буквальному сенсі ми здатні активувати певні генетичні комбінації, які спричиняться до того, що наші нащадки будуть винахідливішими, жвавішими, дужчими й навіть розумнішими – фактично ми спроможні створити таку собі суперрасу. Цих гіпотетичних людей послідовники трансгуманізму називають постгуманоїдами, і декотрі вірять, що саме за такими істотами майбутнє нашого виду.

– Звучить химерно й лячно, як євгеніка, – мовив Ленґдон.

Від цієї фрази по шкірі Елізабет мурашки побігли.

У сорокових роках двадцятого століття нацистські науковці розробляли технологію, яку охрестили євгенікою, – то була спроба використати примітивні знання з генної інженерії для підвищення народжуваності осіб, які мали певні «бажані» генетичні властивості, і водночас для зниження народжуваності тих, хто мав «небажані» етнічні властивості.

«Етнічна чистка на генетичному рівні».

– Так, тут є певна схожість, – погодилася Сінскі. – І якщо ще важко уявити, як саме створювати нову расу людей, то вже не бракує розумників, які вважають, що для нашого виживання є вкрай важливим розпочати цей процес негайно. Один із дописувачів трансгуманістичного часопису «Н+»охарактеризував генну інженерію як «цілком природний наступний крок» і заявив, що стане втіленням «істинного потенціалу нашого виду». – Сінскі зробила паузу. – Утім, на захист видавців цього часопису можна сказати, що вони надрукували в рубриці «Відкриття» ще й статтю під назвою «Найнебезпечніша ідея у світі».

– Гадаю, я прибічник останньої, – сказав Ленґдон. – Принаймні із соціокультурної точки зору.

– Як це?

– Ну, я вважаю, що генетичні покращення – це як косметична хірургія: коштують багато грошей, еге ж?

– Звісно. Не кожен має змогу покращити себе або своїх нащадків.

– А це означає, що узаконені генетичні модифікації негайно призведуть до появи світу «тих, хто має» і «тих, хто не має». Ми вже маємо шалений розрив між багатими й бідними, а генна інженерія ще й створить расу надлюдей... і простих людей, яких вважатимуть недолюдками. Гадаєте, люди сильно переймаються тим, що один відсоток супер– багатіїв керує світом? А тепер уявіть собі, що цей один відсоток у буквальному сенсі стане ще й вищою расою: розумнішою, дужчою та здоровішою. І тоді виникне ситуація, здатна спричинити рабство чи етнічні чистки.

Сінскі приязно всміхнулася привабливому науковцеві, що сидів поруч із нею.

– Професоре, ви надзвичайно швидко осягнули те, що я вважаю найбільшою потенційною загрозою генної інженерії.

– Може, й осягнув, але я й досі дечого не розумію стосовно Цобріста. Уся ця трансгуманістична філософія начебто спрямована на покращення людства, на те, щоби зробити нас здоровішими, щоби вилікувати від смертельних хвороб, продовжити тривалість життя. А ідеї Цобріста, навпаки, заохочують винищення людей. Його ідеологія транс– гуманізму та погляди на проблему перенаселення начебто суперечать одне одному, хіба ж ні?

Сінскі похмуро зітхнула. То було слушне запитання, і воно, на жаль, мало чітку й бентежну відповідь.

– Цобріст усім серцем вірив у трансгуманізм – у покращення людських особин за допомогою технології. Однак він також вважав, що людство як вид вимре швидше, ніж здобуде шанс це зробити. Тобто якщо ніхто не вдасться до рішучих кроків, то ми загинемо як вид лише через величезну чисельність, перш ніж встигнемо скористатися плодами генної інженерії.

Очі Ленґдона стали великими, мов блюдця.

– Отже, Цобріст збирався «зменшити поголів’я»... щоби виграти час?

Сінскі кивнула.

– Якось він схарактеризував себе як чоловіка, що потрапив у пастку на кораблі, де кількість пасажирів подвоюється щогодини, а він тим часом відчайдушно намагається спорудити рятівний човен іще до того,як корабель потоне від власної ваги. – Вона помовчала. – Він виступав за те, щоби викинути за борт половину людства.

Ленґдон скривився.

– Моторошна думка.

– Та отож. Цобріст твердо вірив, що різке скорочення людської чисельності колись визнають героїчним діянням...

як момент, коли людство зробило вибір на користь свого виживання.

– Це вже занадто!

– А ще гіршим є те, що Цобріст має однодумців. Коли він загинув, то для декого став справжнім мучеником. Не знаю, із ким ми зіткнемося у Флоренції, але доведеться бути вкрай обережними. Ми не єдині, хто намагатиметься знайти його чуму, і заради вашої ж безпеки ніхто не має знати, що ви прибули до Італії шукати її.

Ленґдон розповів їй про свого приятеля Іґнаціо Бусоні, фахівця з творчості Данте, який, на переконання професора, може повести його до Палацо Веккіо, щоби спокійно після закінчення роботи музею дослідити полотно з написом «Сегса trova»,який був також і в проекторі Цобріста. Можливо, Бусоні допоможе Ленґдону розшифрувати химерну цитату про «очі смерті».

Сінскі відкинула назад сріблясто-сиве волосся й уважно поглянула на Ленґдона.

– Шукайте – і знайдете, професоре. Час спливає.

Сінскі пішла до бортової комірчини й принесла звідти

найнадійнішу рурку ВООЗ, призначену для небезпечних матеріалів, яка мала здатність герметично зачинятися за допомогою біометричних даних.

– Дайте мені ваш великий палець, – сказала вона, кладучи маленький контейнер перед професором.

Ленґдон здивувався, але зробив так, як вона йому сказала.

Сінскі запрограмувала рурку таким чином, щоби Ленґдон був єдиною людиною, яка має змогу її відімкнути. А потім взяла маленький проектор і засунула всередину.

– Уявіть собі, що це переносний сейф, – усміхнулася вона.

– Із символом біологічної небезпеки? – збентежено спитав Ленґдон.

– Іншої ми не маємо. Але тут є позитивний аспект – усі боятимуться навіть доторкнутися до неї.

Ленґдон вибачився й підвівся, щоби сходити до туалету й заодно трохи розім’яти ноги. Коли він пішов, Сінскі спробувала запхати рурку до кишені його піджака. На жаль, вона там не поміщалася.

«Не можна, щоби він носив цей проектор у всіх на очах», – подумала вона і знов пішла до комірчини, щоб узяти скальпель і набір для накладання швів. Із точністю фахівця своєї справи вона розпорола підкладку професорового піджака й швидко змайструвала в ній потайну кишеньку такого розміру, щоби туди змогла увійти рурка.

Коли Ленґдон повернувся, вона саме робила завершальні стібки.

Професор заціпенів і витріщився на жінку так, наче вона щойно розкраяла ножем «Мону Лізу».

– Ви розрізали підкладку мого піджака?! Та це ж «Гарріс– і'іїід»!

– Розслабтеся, професоре, – відказала Сінскі. – Я досвідчений хірург. І шов вийшов цілком професійним.

розділ 68

Залізничний вокзал Венеції Санта-Лючія – це елегантна низька споруда із сірого каменю і бетону, спроектована по-модерновому мінімалістично. Її фасад позбавлений будь-яких табличок і написів за винятком одного знака: крилатих літер FS – символу державної залізниці («Ferrovie ciello Stato»).

Вокзал розташовується в найдальшому західному кінці Гранд-каналу, тож пасажирам, котрі прибувають до Венеції, треба ступити лише один крок від станції, щоб опинитися в гущавині історичних пам’яток, характерних запахів і звуків.

Солоне повітря – перше, на що зазвичай звертав увагу Ленґдон: чистий морський бриз, присмачений духмяним ароматом здобної піци, яку продавали тут, біля вокзалу. Сьогодні вітер дув зі сходу, а з ним линув слабкий запах дизельного палива від довгої вервечки водних таксі, які стояли із заведеними двигунами неподалік, у припливних водах Гранд-каналу. Десятки капітанів цих човнів вимахували руками і гукали прибулим гостям, сподіваючись заманити нову партію туристів на свої таксі, гондоли, маршрутні теплоходи вапорето і приватні катери.

«Хаос на воді», – подумав Ленґдон, окинувши поглядом плавучий транспортний затор. Дивно, але затор, який у Бостоні доводив би людей до сказу, у Венеції мав чудернацький, але привабливий вигляд.

Зовсім поряд із каналом у надвечірнє небо стримів знаменитий фарбований мідянкою купол церкви Сан-Сімеоне Пікколо. В архітектурному плані це була найбільш еклектична церква в Європі. Її незвично зелений крутий купол і круглий вівтар збудовані у візантійському стилі, а мармуровий нартекс із колонами скопійований із класичного про– наосу римського Пантеону. Над парадним входом височів приголомшливий фронтон із чудовим мармуровим рельєфом, на якому було зображено легіон святих мучеників. «Музей, що повільно опускається під воду». Та навіть потенційні наслідки такого занурення були нічим порівняно з тією небезпекою, котра, як боявся Ленґдон, крилася десь під містом.

«І ніхто про це навіть не здогадується...»

Рядки поеми, написані на звороті посмертної маски Дайте, і досі крутилися в Ленґдона в голові, і він подумав: «А куди ж ці рядки нас заведуть?» Папірець із переписаною поемою лежав у нього в кишені, але саму гіпсову маску Ленґдон – за порадою Сієнни – загорнув у газету й обережно поклав у камеру схову на залізничній станції. Хоча та комірка здавалася жахливо недоречною для зберігання такого цінного експоната, сховати маску там все ж було безпечніше, аніж ходити з гіпсовим предметом по місту, яке стоїть на воді.

– Роберте! – Сієнна, яка йшла попереду з Феррісом, махнула йому рукою, указуючи на таксі. – У нас обмаль часу.

Ленґдон поспішив до них, хоча як знавець і шанувальник архітектури вважав майже блюзнірством похапцем подорожувати Гранд-каналом. Мало які венеціанські атракціони були приємнішими за прогулянку на борту вапорето – основного міського виду транспорту. Таку прогулянку слід здійснювати пізно ввечері, сидячи в носовій частині судна під відкритим небом, щоб помилуватись підсвіченими соборами й палацами, що пропливають повз.

«Сьогодні вапорето не буде», – подумав Ленґдон. Ці водні теплоходики були вкрай повільними, тому швидшим варіантом бачилися водні таксі. На жаль, черга до водних таксі біля залізничного вокзалу здавалася нескінченною.

Ферріс, не бажаючи довго чекати, швидко взяв справу у свої руки. Видобувши з кишені грубенький стос купюр, він підкликав водний лімузин – блискучий венеціанський кабріолет, змайстрований із південноафриканського червоного дерева. Хоча це елегантне судно, безперечно, демонструвало надмірність, воно гарантувало конфіденційну й швидку подорож: до п’яца Сан-Марко можна було добратися за якихось п’ятнадцять хвилин.

Водій виявився напрочуд вродливим чоловіком у костюмі «Армані», зшитому на замовлення. Він був схожий скоріш на кінозірку, аніж на шкіпера, але це ж, зрештою, Венеція – край італійської елегантності.

Мене звуть Мауріціо Пімпоні, – назвався чоловік і, підморгнувши Сієнні, запросив їх на борт свого човна. – Prosecco? Limoncello? Champagne?

– No, grazie, – відповіла Сієнна, наказавши йому скорострільною італійською відвезти їх до майдану Сан-Марко якомога швидше.

– Ма certo! – знову підморгнув Мауріціо. – Та мій човен – найшвидший у всій Венеції...

Коли Ленґдон і його супутники вмостилися в м’яких кріслах на кормі просто неба, Мауріціо ввімкнув двигун «Вольво Пента» і вправно від’їхав заднім ходом від набережної. А потім крутнув штурвал праворуч і дав газу, маневруючи вельми великим суденцем поміж вервечками гондол. Кілька гондольєрів у строкатих сорочках сердито замахали йому кулаками, коли їхні лискучі чорні човни застрибали на збурених хвилях.

– Scusate! – винувато вигукнув Мауріціо. – У мене VIP– пасажири!

Не проминуло й кількох секунд, як Мауріціо вибрався з затору біля вокзалу Санта-Лючія і помчав Гранд-каналом на схід. Коли вони проскакували під широким граціозно вигнутим мостом Скальці, Ленґдон відчув неповторний солодкий аромат місцевого делікатесу сепі аль неро – кальмара у власному чорнилі, – який линув із ресторанчиків під навісами, що вишикувалися вздовж берега. Та от вони ввійшли у вигин каналу, і попереду показався купол масивної церкви Святого Єремії.

– Свята Лючія, – прошепотів Ленґдон, читаючи напис на боці церкви. – Кістки незрячої.

– Перепрошую? – Сієнна поглянула на Ленґдона, сподіваючись, що він, можливо, вирахував щось іще з тексту загадкової поеми.

Та нічого, – відповів Ленґдон. – Просто одна дивна думка. Може, і недоречна. – Він показав на церкву. – Бачиш отой напис? Там похована свята Лючія. Інколи я читаю лекції про агіографічне мистецтво, тобто про мистецтво, що зображає християнських святих, і мені щойно спало на думку, що свята Лючія є покровителькою незрячих.

– Si, santa Lucia! – підключився до розмови Мауріціо. – Вона – свята сліпих! Ви ж знаєте цю історію? – Водій озирнувся на них і гукнув, перекрикуючи шум двигунів. – Лючія була така гарна, що її бажали всі чоловіки. Тому, щоби постати перед Господом чистою й зберегти свою цнотливість, вона взяла й вирізала собі очі.

Сієнна аж застогнала.

– Оце так віра!

– У винагороду за її пожертву, – додав Мауріціо, – Господь дав Лючії ще гарніші очі!

Сієнна поглянула на Ленґдона.

– Невже він не знає, що це дурня?

– Шляхи Господні недовідомі, – зауважив Ленґдон і згадав, що приблизно на двадцяти полотнах одного знаменитого старого майстра зображено святу Лючію, яка несе на тарілці свої очі.

Варіантів легенди про святу Лючію було багато, але у всіх ішлося про те, що Лючія вирізала свої очі, які розпалювали хтивість чоловіків, поклала їх на таріль, подала своєму най– палкішому залицяльнику й виклично мовила: «Ось тобі те, чого ти так сильно прагнув... а стосовно решти я благаю тебе – дай мені спокій!» Як це не моторошно, але на такий акт самоскалічення Лючію надихнуло саме Святе Письмо, міцно прив’язавши її до відомого Христового повчання: «Коли твоє око доводить тебе до гріха, вирви його й викинь».

«Вирви, – подумав Ленґдон, збагнувши, що це саме слово траплялося і в поемі. – Знайди віроломного дожа Венеції... того, хто кістки сліпої вирвав».

– Здивований таким збігом, він припустив: «Може, це зашифрований натяк на те, що свята Лючія і є тою особою, про яку йдеться в поемі?».

– Мауріціо, – гукнув Ленґдон, показуючи на церкву Святого Єремії. – А кістки святої Лючії лежать у тійцеркві чи ні?

– Так, декілька, – відповів Мауріціо. Вправно керуючи човном однією рукою, він озирнувся на пасажирів, абсолютно не зважаючи на суденця, що рухалися попереду. – Але загалом ні. Святу Лючію так люблять, що її тіло розібрали по всіх церквах світу. Авжеж, венеціанці люблять святу Лючію найбільше, тому ми шануємо...

– Мауріціо! – крикнув Ферріс. – Сліпа – свята Лючія, але не ти! Дивись уперед!

Мауріціо приязно розсміявся й повернувся вперед саме вчасно, щоб уникнути зіткнення з човном, який ішов назустріч.

Сієнна прискіпливо поглянула на Ленґдона.

– Ти на кого натякаєш? На віроломного дожа, який вирвав кістки сліпої?

Ленґдон стиснув ниточкою губи.

– Важко сказати.

Він швидко розповів Сієнні та Феррісу історію мощів святої Лючії, тобто її кісток, яка була, мабуть, найдивнішою в житії цієї святої. Начебто, коли прекрасна Лючія відкинула домагання впливового залицяльника, він оббрехав її й наказав спалити на вогнищі, але, згідно з легендою, її тіло не горіло. Воно виявилося таким вогнетривким, що вважалося, ніби мощі святої Лючії мають особливі властивості й той, хто ними заволодіє, буде жити надзвичайно довго.

– Магічні кістки? – спитала Сієнна.

Так, вважають, що вони магічні, і саме через це мощі святої Лючії розійшлися по всьому світу. Дві тисячі років впливові лідери намагалися зупинити власне старіння, заволодівши кістками святої Лючії. Її скелет викрадали, пе– ревикрадали, перевозили з місця на місце й розділяли більше, аніж скелет будь-якого іншого святого. Ці мощі пройшли через руки принаймні дванадцяти найвпливовіших людей в історії людства.

– Включно з віроломним дожем? – спитала Сієнна.

Знайди віроломного дожа Венеції,

Того, хто коням голови відрізав...

Та ще кістки сліпої вирвав...

– Цілком можливо, – сказав Ленґдон, тепер збагнувши, що в Дантовому «Пеклі» свята Лючія згадується абсолютно конкретно. Вона була однією з трьох благословенних жінок (le tre donne benedette), які покликали Верґілія допомогти Данте втекти з підземного царства.

Оскільки двома іншими жінками були Діва Марія й Бе– атріче, кохана Данте, то можна сказати, що поет помістив святу Лючію в найдостойнішу компанію.

– Тут ти маєш рацію, – вигукнула Сієнна з ентузіазмом. – Виходить, той самий віроломний дож, який відрізав голови коням...

– ...украв і кістки святої Лючії, – закінчив Ленґдон її думку.

Сієнна кивнула.

– І це значно скорочує наш список. – Вона кинула погляд на Ферріса. – А ви впевнені, що ваш телефон не працює? Ми могли б пошукати в Інтернеті...

– Мертвий, як камінь, – запевнив Ферріс. – Я щойно перевіряв. Вибачте.

– Невдовзі ми там будемо, – сказав Ленґдон. – І не сумніваюся, що в базиліці Сан-Марко знайдемо відповіді на декотрі запитання.

Базиліка Сан-Марко була єдиним фрагментом загадки– мозаїки, стосовно якої Ленґдон був упевнений на всі сто. Мусейон мудрості святої.Ленґдон сподівався, що саме в базиліці вони «встановлять особу» загадкового дожа... а звідти, якщо поталанить, дістануться до того конкретного палацу, який Цобріст вибрав за місце поширення своєї чуми. Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр.

Ленґдон хотів був викинути з голови всілякі згадки про чуму, але марно. Раніше він часто намагався уявити собі, яким було це місто в часи розквіту Венеції як торговельного центру Європи, до того як чума послабила його настільки, що спершу венеціанські землі завоювали отоманці, а потім Наполеон... Схоже, у світі не існує прекраснішого міста, а багатство й культура його мешканців незрівнянні.

Та іронія полягала в тому, що саме пристрасть венеціанців до заморських розкошів і призвела до занепаду: убивча чума добралася до Венеції з Китаю на спинах пацюків, що ховалися в трюмах торговельних суден. Та сама чума, яка знищила неймовірну кількість людей у Китаї – дві третини населення,– прибула до Європи й швидко винищила кожного третього – молодих і старих, багатих і бідних.

Ленґдон читав розповіді про те, яким було життя у Венеції під час спалахів чуми. Через брак чи відсутність суходолу для поховання померлих роздуті трупи плавали у каналах, і там, де їх накопичувалося багато, жителі міста тяжко працювали, мов сплавники лісу, проштовхуючи тіла далі в море. Волати до Бога було марно: схоже, ніяка молитва не вгамувала б осатанілу чуму. Коли представники міської влади здогадалися, що причиною є пацюки, було пізно, але у Венеції таки прийняли указ, згідно з яким усі кораблі, що заходили в місто, мали відстояти на якорі подалі від берега аж сорок днів, перш ніж їм дозволялося розвантажуватися. І донині число «сорок» – італійською quaranta – є похмурим нагадуванням про походження слова «карантин».

Коли їхній човен промчав іще один вигин каналу, нарядний червоний навіс, що показався з-за повороту, тріпочу– чи під легеньким бризом, відволік увагу Ленґдона від похмурих думок про смерть і зосередив її на елегантній триповерховій споруді, яка забовваніла ліворуч.

CASINO DI VENEZIA: AN INFINITE EMOTION

(Казино Венеції: нескінченні емоції)

Хоча Ленґдон не до кінця розумів сенс цього рекламного транспаранта, він знав, що цей надзвичайний палац у стилі Ренесансу був частиною венеціанського міського ландшафту ще з шістнадцятого сторіччя. Колишній приватний особняк, що згодом перетворився на богемний гральний зал, відомий тим, що саме тут тисяча вісімсот вісімдесят третього року знаменитий композитор Ріхард Ваг– нер упав замертво від серцевого нападу невдовзі після того, як завершив оперу «Парсіфаль».

Праворуч, за казино, на рустованому фасаді висів іще більший рекламний плакат, цього разу темно-синій, і на ньому виднівся напис: СА’ PESARO: GALLERIA INTER– NAZIONALE DARTE MODERNA (Ка’Пезаро: Міжнародний музей сучасного мистецтва).

Багато років тому Ленґдон там бував і бачив шедевр Гус– гава Клімта «Поцілунок», орендований із Відня для показу. Сліпучо-яскравий стиль Клімта, у якому зображені двоє закоханих, збурив у Ленґдона жагучу цікавість до творчості художника, тому професор і донині віддавав належне цьому музею за те, що той на все життя прищепив йому пристрасть до модерного мистецтва.

Канал розширився, і Мауріціо додав газу.

Попереду забовванів знаменитий місток Ріалто, розташований на півдорозі до п’яца Сан-Марко. Коли вони наблизилися до моста і от-от мали проскочити під ним, Ленґдон поглянув угору й побачив самотню нерухому постать біля поруччя, що вдивлялась у них згори з похмурим виразом обличчя.

Те обличчя було і знайомим.... і лячним.

Ленґдон інстинктивно відсахнувся.