Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 32 страниц)

Цей химерний день залишив у професора відчуття, ніби він рухається ландшафтом, складеним із якихось нечітких форм, позбавлених конкретних деталей. Як уві сні. Іронія полягала в тім, що, коли люди прокидаються, їхній кошмар припиняється, а Ленґдону здавалося, що кошмар почався саме тоді, коли він прокинувся.

– Скажи, про що ти думаєш, і я дам тобі грошей, – прошепотіла Сієнна, сидячи поруч.

Ленґдон підвів на неї погляд і стомлено всміхнувся.

– Я постійно думаю про те, що от-от прокинуся вдома і виявиться, що це був лише кошмар.

Сієнна схилила голову набік і серйозно поглянула на нього.

– І ти не скучатимеш за мною, коли прокинешся й ви– явиш, що всього цього насправді не було?

Ленґдон натужно всміхнувся.

– Якщо чесно, то трохи скучатиму.

Вона поплескала його по коліну.

– Професоре, облиште ваші фантазії й повертайтеся до роботи.

Ленґдон неохоче поглянув на зморшкувате обличчя Дайте Аліґ’єрі, яке байдуже дивилося на нього зі стола. Ленґдон обережно підняв гіпсову маску, перевернув її в руках і, вдивляючись в увігнуту порожнину, прочитав перший рядок:

– «Гей ви, хто розум сильний має...»

Ленґдон сумнівався, що зможе впоратися із завданням саме тепер і в такому стані.

Та однаково взявся за роботу.

* * *

А на відстані двохсот миль від потяга, що мчав із запаморочливою швидкістю, яхта «Мендаціум» стояла на якорі в Адріатичному морі. Сидячи під палубами в трюмі, координатор Нолтон почув легенький стукіт пальців по скляній стінці своєї кабінки, натиснув кнопку під столом – і непрозора стінка враз перетворилася на прозору. За нею видні– лася невеличка засмагла фігурка.

Начальник.

Не кажучи ні слова, він увійшов, зачинив за собою двері кабінки й натиснув кнопку, знову зробивши скло непрозорим. Від Начальника відгонило спиртним.

– Я стосовно відео, яке залишив нам Цобріст, – мовив Начальник.

– Слухаю, сер!

– Я хочу побачити його. Негайно.

розділ 63

Роберт Ленґдон саме закінчив переписувати спіралеподібний текст із посмертної маски на папір, щоби його зручніше було аналізувати. Сієнна й лікар Ферріс підсунулися, аби допомагати, і Ленґдон щосили намагався не зважати на безперервне почухування Ферріса та його важке сопіння.

«З ним усе гаразд», – запевнив він себе, зосереджуючи увагу на рядках.       _t

Гей, ви, хто розум сильний має,

Дотримуйтесь порад, які я тут сховав Під покривалом із віршів незрозумілих.

– Як я вже казав раніше, – зауважив Ленґдон, – початкова строфа поеми Цобріста взята дослівно з Дантового «Пекла» як нагадування читачеві, що в словах може критися глибший сенс.

Алегоричний твір Данте був насичений завуальованими посиланнями на релігію, політику та філософію, тому Ленґдон часто пропонував студентам вивчати цього італійського поета приблизно так, як вивчають Біблію, тобто читати між рядків, намагаючись збагнути глибший сенс.

– Дослідники середньовічних алегорій, – продовжив професор, – зазвичай розділяють аналіз на дві категорії: «текст» і «образ», де текст – це буквальний зміст твору, а образ – його символічний сенс.

– От і добре, – завзято мовив Ферріс. – Отже, той факт, ідо поема починається саме з цього рядка...

– ...свідчить, – втрутилася Сієнна, – що наше поверхове читання може розкрити нам лише частину оповідки. А істинний сенс може бути прихованим.

– Приблизно так, – погодився Ленґдон. А потім знову поглянув на текст і прочитав уголос:

Знайди віроломного дожа Венеції,

Того, хто коням голови відрізав...

Та ще кістки сліпої вирвав.

– Що ж, – сказав Ленґдон, – я не впевнений щодо коней із відрізаними головами та видраних кісток сліпої, але схоже, нам треба знайти цілком конкретного дожа.

– Наскільки я розумію – могилудожа? – спиталася Сі– <-:нна.

Або ж статую чи портрет, – додав Ленґдон. – Дожів у Венеції не було вже кілька сторіч.

Венеціанські дожі були кимось на кшталт герцогів з інших італійських міст-держав, і за тисячу років, починаючи :s шістсот дев’яносто сьомого року нашої ери, Венецією правили понад сотня дожів. Ця традиція перервалася наприкінці вісімнадцятого сторіччя, коли Венецію захопив Наполеон, але їхня слава та міць і досі залишаються предметом пожвавленого інтересу істориків.

Як вам, напевне, відомо, – сказав Ленґдон, – два найпопулярніші туристичні об’єкти Венеції – Палац дожів та базиліка Сан-Марко – збудовані дожами й для дожів. І багато хто з них там і похований.

– А чи не знаєш ти, – спитала Сієнна, вдивляючись у текст, – якого з дожів вважали найбільш небезпечним?

Ленґдон поглянув на конкретний рядок, про який ішла мова: «Знайди віроломного дожа Венеції».

– Я про такого не чув, але в поемі немає слова «небезпечний», там є слово «віроломний». І між цими словами існує різниця, принаймні у світі Данте. Віроломство – один із семи смертних гріхів, фактично найгірший із них, карається в дев’ятому й останньому колі пекла.

За визначенням Данте, віроломство – це акт зради близької чи коханої людини. Найвідомішим прикладом цього гріха в історії людства була сумнозвісна зрада Юдою любимого Ісуса. Цей вчинок Данте вважав таким підлим і мерзенним, що відправив Юду до самісінького осердя пекла – зони, що зветься Юдекка через свого найогидні– шого мешканця.

– Отже, – сказав Ферріс, – ми шукаємо дожа, який вчинив віроломство.

Сієнна кивнула на знак згоди.

– Це допоможе нам обмежити список можливих варіантів. – Вона помовчала, вдивляючись у текст. – Але отой наступний рядок... про дожа, який «коням голови повідрізав». – Сієнна підняла очі на Ленґдона. – А чи був такий дож, котрий відрізав коням голови?

Образ, який Сієнна викликала в його уяві, нагадав Ленґ– дону моторошну сцену з фільму «Хрещений батько».

– Наразі не можу пригадати. Але далі йдеться про те, що цей дож «вирвав кістки сліпої». – Він поглянув на Феррі– са. – Ваш телефон має Інтернет, еге ж?

Ферріс швидко витяг телефон і підняв догори свої набряклі почервонілі пальці.

– Мені буде важко натискати на кнопки.

– Давайте я, – сказала Сієнна, беручи його телефон. – Я пошукаю відомості про венеціанських дожів і перевірю їх стосовно знеголовлених коней, та сліпих із видертими кістками. – І вона швидко почала натискати на крихітні кнопки.

Ленґдон проглянув поему ще раз, а потім знову прочитав її вголос:

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води...

– Ніколи не чув, що таке «мусейон», – сказав Ферріс.

– Це давнє слово, яке означає храм, що охороняється музами, – відповів Ленґдон. – У часи давніх греків мусейон був тим місцем, де освічені люди збиралися, щоби обмінятися думками й поговорити про літературу, музику й образотворче мистецтво. Перший мусейон збудував Птолемей н Олександрійській бібліотеці за кілька сторіч до народження Христа, а потім їх з’явилися сотні по всьому світу.

– Лікарко Брукс, – сказав Ферріс, із надією поглянувши на Сієнну. – Подивіться, будь ласка, чи є у Венеції мусейон.

– їх там десятки, – запевнив його Ленґдон із веселою усмішкою. – Тільки тепер вони називаються «музеями».

– А-а-а... – мовив Ферріс. – Тоді нам доведеться закинути ширшу сіть.

Сієнна натискала на кнопки і без проблем ставила телефону багатофункціональні завдання, швидко складаючи потрібний опис.

– Отже, ми шукаємо музей, де можемо знайти дожа, який відрізав коням голови й видирав кістки сліпої. Ро– берте, то який музей підходить під ці параметри найбільше?

Ленґдон уже перебирав подумки всі найвідоміші венеціанські музеї – Галерея Академії, Ка’Реццоніко, Палацо Грассі, колекція Пеггі Гуггенхайм, музей Коррер – але, здавалося, жоден із них не підпадав під це визначення.

Він знову поглянув на текст.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки...

Ленґдон іронічно всміхнувся.

– Венеція має один музей, який чітко підпадає під визначення «позолочений мусейон святої мудрості».

Ферріс та Сієнна очікувально поглянули на нього.

– Це базиліка Сан-Марко, – сказав Ленґдон. – Найбільша церква у Венеції.

Ферріс завагався.

– Церква є музеєм?

Ленґдон кивнув.

– Як, скажімо, Ватиканський музей. Більше того, інтер’єр цієї базиліки відомий тим, що його майже скрізь прикрашають кахлі зі щирого золота.

– Позолочений мусейон, – сказала Сієнна з непідробним ентузіазмом у голосі.

Ленґдон кивнув, анітрохи не сумніваючись, що базиліка Сан-Марко і є тим самим позолоченим храмом, про який ішлося в поемі. Упродовж сторіч венеціанці називали цю церкву La Chiesa d’Oro – Золота церква, – і Ленґдон вважав її інтер’єр найприголомшливішим порівняно з усіма церквами у світі.

– Поема закликає стати там навколішки, – додав Ферріс. – А на коліна, цілком логічно, стають саме в церкві.

Сієнна несамовито тицяла в кнопки.

– Я додам до пошуку базиліку Сан-Марко. Напевне, саме там нам слід шукати того дожа.

Ленґдон знав, що в базиліці Сан-Марко дефіциту дожів не буде, бо базиліка в буквальному сенсі була церквою дожів. І він, підбадьорений, знову повернувся поглядом до поеми.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води...

– Дзюркотлива вода? – здивувався Ленґдон. – А хіба під базилікою Сан-Марко є вода? – Він швидко збагнув, що це було недоречним і дурним запитанням. Вода була під усім містом. Кожна споруда у Венеції поступово осідала й пропускала воду. Ленґдон спробував уявити, де в базиліці можна стати навколішки так, щоби почути, як дзюркотить вода. «А коли ми почуємо ту воду, то що робитимемо далі?»

Ленґдон повернувся до поеми й дочитав її вголос до кінця.

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр... Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

– Гаразд, – мовив Ленґдон, стривожений цим образом. – Вочевидь, ми маємо йти на звук дзюрчання води... до якогось палацу, що осів у воду.

Ферріс знервовано почухав обличчя.

– А що таке «хтонічний монстр»?

– Підземний, – пояснила Сієнна, натискаючи на кнопки телефону. – «Хтонічний» означає «той, що під землею».

– Частково – так, – зауважив Ленґдон. – Однак це сло– во має ще одне значення, пов’язане з історією, – воно за– звичай асоціюється з міфами та потворами. Хтоніки – це ціла категорія міфічних богів та монстрів, наприклад ерінії, Геката або ж Медуза. їх називають хтоніками, бо вони жи– вуть у підземному світі й асоціюються з пеклом. – Ленґдон зробив паузу. – Згідно з міфами, вони виринають з-під землі, щоби творити хаос у світі людей.

Запала довга тиша, і Ленґдон відчув, що всі вони думають про те саме: «Отой хтонічний монстр... може означати лише одне – Цобрістову чуму».

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр... Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

– Як би там не було, – сказав Ленґдон, намагаючись не від? волікатися від узятого курсу, – ми, вочевидь, шукаємо місце пі д землею, бо це принаймні випливає з останнього рядка поеми, де йдеться про «лагуну, що не віддзеркалює зірок».

– Вельми слушно, – зауважила Сієнна, відриваючи погляд від телефону. – Якщо ця лагуна є підземною, то вона, звісно, не здатна віддзеркалювати зірки. Але хіба у Венеції є підземні лагуни?

– Я про такі не чув, – відповів Ленґдон. – Але в місті, збудованому на воді, є безліч можливостей для існування таких лагун.

– А що, коли та лагуна розташована всередині будівлі? – раптом спитала Сієнна, окинувши їх обох поглядом. – Бо в поемі йдеться про «темряву осілого палацу». Ти ж казав раніше, що Палац дожів сполучений із базилікою, еге ж? Отже, ці споруди мають багато з того, на що посилається поема: свята мудрість мусейону, палац, стосунок до дожів – і все це розташовується прямісінько на головній лагуні Венеції, на рівні моря.

Ленґдон замислився над почутим.

– Ти гадаєш, що «осілий палац» із поеми – це насправді Палац дожів?

– А чом би й ні? Поема спочатку наказує нам стати навколішки в базиліці Сан-Марко, а потім іти на звук води, що дзюркотить. Імовірно, звуки води виведуть нас до сусіднього Палацу дожів. Імовірно, він має щось на кшталт осілого у воду фундаменту.

Ленґдон багато разів бував у Палаці дожів і чудово знав, що то є надзвичайно масивна споруда. Це великий комплекс будівель, що містить повноцінний музей, справжній лабіринт конторських кімнат, апартаментів, внутрішніх дворів та таку велику мережу в’язниць, що вона розташовується в декількох спорудах.

– Можливо, ти маєш рацію, – сказав Ленґдон, – але пошуки навмання в тому палаці можуть розтягнутися на багато днів. Я пропоную вчинити точнісінько так, як закликає мас поема. Спершу ми вирушаємо до базиліки Сан-Марко й знаходимо там гробницю або ж статую зрадливого дожа, її потім стаємо навколішки.

– А опісля що? – спитала Сієнна.

– А опісля, – зазначив Ленґдон, зітхнувши, – ми будемо молитися, мов навіжені, щоби зачути звук дзюркотливої води... яка має нас кудись вивести.

У запалій тиші Ленґдон уявив собі стривожене обличчя Елізабет Сінскі зі своїх галюцинацій; вона гукала через річ– ку: «Час спливає! Шукай – і знайдеш!» Професор задумався: «А де тепер може бути ця жінка? Чи жива вона? – Вояки в чорному, безперечно, здогадалися, що Ленґдону та Сієнні вдалося втекти. «Скільки часу мине, допоки вони прийдуть за нами?»

Повернувшись поглядом до поеми, Ленґдон насилу здолав приплив втоми й виснаження. Він придивився до завершального рядка, і в нього з’явилася ще одна думка. «Утім, може, її навіть не варто розглядати?»

Лагуна, що не віддзеркалює зірок.Ця думка, вочевидь, не стосувалася їхніх пошуків, але він вирішив нею поділитися.

– Є ще одне припущення, яке варто розглянути.

Сієнна відірвала погляд від телефону.

– Три частини Дантової «Божественної комедії», – сказав Ленґдон. – «Inferno», «Purgatorio» і «Paradiso». Усі вони закінчуються тим самим словом.

Сієнна здивувалася.

– І що ж це за слово? – поцікавився Ферріс.

Ленґдон показав у нижню частину переписаного тексту.

– Це слово завершує й цю поему – «зірки». – Він підняв посмертну маску Данте й показав у центр спіралеподібного тексту.

– «Лагуна, що не віддзеркалює зірок».

– Більше того, – продовжив Ленґдон. – У фіналі «Пекла» ми бачимо Данте, який прислухається до дзюркотіння води в безодні і йде на її звук крізь отвір... який виводить його з пекла.

Ферріс аж пополотнів.

– Господи Ісусе.

І тієї миті оглушливий порив вітру заповнив купе – то швидкісний потяг пірнув у гірський тунель.

У темряві Ленґдон заплющив очі та спробував дати мозку можливість розслабитися. «Може, Цобріст і був психом, – подумав він, – але, поза сумнівом, надзвичайно добре розумівся на тонкощах творчості Данте».

Розділ 64

Лоренс Нолтон відчув, як йому відлягло від серця. «Начальник передумав стосовно перегляду відео, яке залишив нам Цобріст». Нолтон аж стрибнув до червоної флешки, схопив і вставив у комп’ютер, щоби якнайскоріше поділитися з босом бентежним змістом.

«Це відео вже не висітиме каменем на моїй шиї».

Затамувавши дух, Нолтон увімкнув перегляд.

Екран потемнів, і звуки плюскоту води наповнили кабінку. Камера рушила крізь червонувату імлу підземної печери, і хоча Начальник помітно не відреагував на побачене, Нолтон інтуїтивно відчув, що бос стривожився й не менш спантеличився.

Камера зупинилася, а потім пірнула вниз, під воду, і опустилася на кілька футів до полірованої титанової дошки, прикрученої болтами до підлоги.

У ЦЬОМУ МІСЦІцього дня СВІТ ЗМІНИВСЯ НАЗАВЖДИ.

Начальник ледь помітно сіпнувся.

– Це станеться завтра, – прошепотів він, вдивляючись у дату. – А нам відомо, що це за «місце»?

Нолтон похитав головою.

Потім камера націлила об’єктив ліворуч, вихопивши з каламутної води пластиковий мішок із желатиноподібною жовто-бурою рідиною.

– Господи, а це що таке?! – Начальник підсунув стілець до екрана й витріщився на мішок, який злегка погойдувався, немов повітряна куля, прив’язана мотузкою під водою.

Відео тривало, і в кімнатці запала тривожна тиша. Невдовзі екран потемнів, у печері з’явилася химерна дзьобата постать і заговорила красномовно й малозрозуміло:

Я – Привид.

Загнаний углиб, я мушу промовляти до світу з землі, заточений до цієї похмурої печери, де червоні, як кров, води, стікають до лагуни, яка не віддзеркалює зірок. Але це мій рай... ідеальна утроба для мого крихкого й вразливого дитяти. Це пекло.

Начальник підвів голову й поглянув на Нолтона.

– Пекло?

Нолтон знизав плечима.

– Я казав вам, що це бентежне відео.

Начальник повернувся до екрана й пильно вдивився в нього.

Дзьобата істота промовляла ще кілька хвилин, розводячись про епідемії, про необхідність очистити населення Землі, про її власну славетну роль у майбутньому, про боротьбу з невігласами, які намагалися зупинити її, і про тих небагатьох відданих людей, які розуміли, що рішучі дії є єдиним шляхом до порятунку людства.

Невідомо, про яку війну істота говорила, але Нолтона увесь ранок не покидало відчуття, що Консорціум у цій війні підтримав не тих, кого треба.

Я розробив ідеальний спосіб порятунку, однак мої зусилля не були відзначені сурмами слави та лавровими вінками... Навпаки – мене погрожували вбити.

Я не боюся смерті... бо смерть перетворює пророків на мучеників... і перетворює шляхетні ідеї на потужні суспільні рухи.

Ісус. Сократ. Мартін Лютер Кінг.

Невдовзі я стану одним із них.

Мій шедевр – це творіння самого Господа... дар від Того, хто наділив мене інтелектом, знаряддями та хоробрістю, необхідними для того, щоби зреалізувати такий витвір.

І тепер цей день наближається.

Пекло дрімає піді мною, готуючись вистрибнути зі своєї водяної утроби... під невсипним оком хтонічної потвори і всіх її фурій.

Попри мої благочестиві діяння, мені, як і вам, притаманна гріховність. Я винуватий у найгіршому із семи гріхів – в отій єдиній спокусі, від якої здатна втриматися лише жменька людей.

Гординя.

Записавши це відео, я піддався непереборному потягу гордині... бо мені дуже хочеться, щоби світ дізнався про мою роботу.

А чом би й ні?

Людству слід знати про творця його порятунку... Воно має знати ім’я того, хто назавжди наглухо зачинив зяючу браму пекла!

Із кожною годиною результат стає дедалі очевиднішим.

Із математикою, яка є так само невблаганною, як і земне тяжіння, сперечатися безглуздо.

Те ж саме буяння життя, яке тривало в геометричній прогресії і яке мало не знищило людство, стане також і його порятунком. Краса кожного живого організму – хоч доброго, хоч лихого – полягає в тому, що він дотримується Божого закону з однією-єдиною метою.

Плодитися й розмножуватися.

Тому я вогонь... поборюватиму... вогнем.

– Досить, – сказав Начальник так тихо, що Нолтон ледь почув його.

– Перепрошую?

– Зупиніть відео.

Нолтон зупинив перегляд.

– Сер, взагалі-то, кінцева частина є найстрашнішою.

– Я побачив достатньо. – Начальник пополотнів мов крейда. Кілька секунд він міряв кроками кабінку, а потім різко обернувся. – Нам треба вийти на зв’язок із FS-2080.

Нолтон замислився над цими словами.

FS-2080 було кодовим ім’ям одного з надійних агентів Начальника – того самого агента, який дав Цобрісту рекомендацію для Консорціуму як клієнту. Безсумнівно, тепер Начальник картав себе за те, що довірився FS-2080, бо поява Цобріста як клієнта породила хаос у ретельно структуро– ваному світі їхньої організації.

«FS-2080 – причина цієї кризи».

Вервечка пов’язаних із Цобрістом негараздів тепер загрожувала не лише Консорціуму, а можливо... й усьому світу.

– Нам треба з’ясувати істинні наміри Цобріста, – заявив Начальник. – Мені необхідно знати, що саме він створив і наскільки реальною є загроза.

Нолтон знав, що коли хтось і має відповіді на ці запитання, то це FS-2080. Ніхто інший не знав Цобріста краще, аніж цей агент. Для Консорціуму настав час порушити протокол і дізнатися, яке ж безумство їхня організація так необачно підтримувала впродовж останнього року.

Нолтон замислився над можливими наслідками безпосереднього виходу на FS-2080. Бо навіть спроба вийти на зв’язок мала певні ризики.

– Не підлягає сумніву, сер, – озвався Нолтон, – що, виходячи на FS-2080, ви маєте робити це дуже й дуже обережно й делікатно.

Начальник блиснув лютим поглядом і витягнув із кишені мобільний.

– Ми вже давно проминули межу делікатності.

* * *

Сидячи в купе швидкісного потяга зі своїми супутниками, чоловік у пістрявій краватці та дизайнерських окулярах щосили намагався не чухати висип, який мав дедалі гірший вигляд. Біль у грудях, здавалося, також посилювався.

Коли потяг нарешті вигулькнув із тунелю, чоловік зиркнув на Ленґдона, який повільно розплющив очі, вочевидь, повертаючись із далеких думок. Поруч із ним Сієнна глянула на мобільний телефон, який поклала на стіл, коли вони в’їхали до тунелю, бо сигнал перервався.

Сієнна хотіла була взяти телефон, щоб продовжити пошуки в Інтернеті, як той раптом завібрував і запищав короткими пронизливими чергами сигналів.

Добре знаючи цей рингтон, чоловік із висипом негайно схопив його зі стола і, вдивляючись у маленький екран, насилу спромігся приховати свій подив.

– Вибачте, – сказав він, підводячись. – Телефонує моя хвора мати, мені треба з нею поговорити.

Сієнна та Ленґдон із розумінням кивнули, чоловік вибачився й вийшов із купе, а потім швидко пройшов коридором до ближнього туалету.

Чоловік із висипом замкнув за собою двері й натиснув на кнопку відповіді.

– Алло!

– Це Начальник, – озвався по той бік лінії суворий голос.

Розділ 65

Туалет потяга «Фречардженто» був не більшим за туалет у комерційних повітряних лайнерах: там ледве вистачало місця, щоби повернутися. Чоловік із висипом на обличчі завершив розмову з Начальником і сховав телефон до кишені.

«Ситуація круто змінилася», – збагнув він. Уся картина раптом перевернулася догори дриґом, і йому потрібен був час, щоби зорієнтуватися в нових обставинах.

«Мої друзі стали моїми ворогами».

Чоловік послабив краватку й подивився в дзеркало на своє всіяне прищами обличчя. Він мав гірший вигляд, аніж гадав. Утім, порівняно з болем у грудях, обличчя його мало турбувало.

Вагаючись, він розстебнув кілька ґудзиків на грудях і відгорнув сорочку.

Примусивши себе поглянути в дзеркало, чоловік обдивився свої голі груди.

«О Господи...»

Темна пляма розросталася.

Шкіра в центрі грудей мала густий синювато-чорний колір. Та пляма з’явилася минулої ночі й була завбільшки лм’яч для гольфу, але тепер вона стала завбільшки з апельсин. Він легенько торкнувся вразливої плоті – і скривився під болю.

Чоловік похапцем застебнув сорочку, сподіваючись, що йому вистачить сил виконати те, що він мав виконати.

«Наступна година буде визначальною, – подумав він. – Треба здійснити кілька витончених і делікатних маневрів».

Заплющивши очі, він набрався духу й тепер ретельно про думував те, що мало статися. «Мої друзі стали моїми ворогами», – знову майнуло в голові.

Чоловік зробив кілька глибоких і болісних вдихів, сподіваючись вгамувати нерви. Він знав, що має залишатися спокійним і невимушеним, аби приховувати свої справжні наміри.

«Внутрішній спокій є визначальним для переконливої акторської гри».

Чоловікові не первина було когось обманювати, однак його серце несамовито калатало. Він знову кілька разів глибоко вдихнув і видихнув, відчуваючи внутрішній дрож. «Ти багато років обманював людей, – нагадав він собі. – Це твоя робота».

Опанувавши себе, він приготувався повернутися до Ленґ– дона і Сієнни.

«Мій останній виступ», – подумав він.

І перед тим як вийти з туалету, витяг із телефону батарейку, щоб ним не можна було скористатися.

***

«Якийсь він блідий», – подумала Сієнна, коли чоловік із висипом повернувся з туалету і, болісно зітхнувши, сів на місце.

– Усе гаразд? – спитала вона, щиро стривожившись.

Він кивнув.

– Так, усе гаразд. Дякую.

Вочевидь, збагнувши, що це була вся інформація, якою він збирався поділитися, Сієнна змінила тактику.

– Мені знову потрібен ваш телефон, – сказала вона, – якщо ви не заперечуєте, я хочу дізнатися більше про отого дожа. Може, ми знайдемо відповіді на деякі запитання, перш ніж доберемося до базиліки Сан-Марко.

Та нема проблем, – відповів чоловік, витягуючи телефон із кишені й дивлячись на його екран. – От чорт! Під час розмови сіла батарейка. Схоже, він не працює. – Чоловік поглянув на годинника. – Невдовзі будемо у Венеції. Треба ще трохи почекати.

* *

А за п’ять миль від узбережжя Італії, на борту яхти «Менда– ціум», координатор Нолтон мовчки дивився на Начальника, що крокував периметром тісної кабінки, наче звір у клітці. Схоже, після телефонного дзвінка коліщата в голові Начальника завертілися, і Нолтон чудово знав, що поки бос думає, краще сидіти тихенько.

Нарешті засмаглий чоловік заговорив, і Нолтон давно не чув, щоби його голос був таким напруженим.

– Ми не маємо вибору. Нам слід показати це відео доктору Елізабет Сінскі.

Нолтон закляк, не бажаючи виявляти свій подив. «Отій срібноволосій відьмі? Від якої ми ховали Цобріста цілий рік?»

– Слухаю, сер. Наскільки я розумію, мені слід знайти спосіб, як переслати їй те відео електронною поштою?

– Ні, чорт забирай! Ми не можемо ризикувати, бо це ві– део може потрапити до широкого загалу! Якщо це станеться, то почнеться масова істерія. Доктор Сінскі потрібна мені на борту цієї яхти – і якомога скоріше!

Нолтон спантеличено витріщився на боса. «Невже він зібрався доставити директорку ВООЗ на борт своєї яхти?!»

– Сер, таке порушення протоколу неминуче поставить під загрозу наш...

– Беріть і робіть, Нолтоне! НЕГАЙНО!

РОЗДІЛ 66

FS-2080 дивився у вікно швидкісного поїзда на віддзеркалення Роберта Ленґдона у склі. Професор і досі настійливо шукав розв’язання загадки, яку залишив Бертран Цобріст на зворотному боці посмертної маски.

«Бертран, – подумав агент FS-2080. – Господи, як мені його не вистачає!»

Біль втрати ще не вгамувався. Та ніч, коли вони зустрілися, і досі згадувалася, як чарівний сон.

Чикаго. Заметіль.

Січень, шість років тому... а наче це було вчора. Піднявши комір, щоби хоч якось захиститися від сліпучого білого шаленства, я продираюся крізь снігові замети на Чудесній Милі, де гуляє вітер. Попри холоднечу, я кажу собі, що мене, ніщо не спинить на моєму шляху. Бо сьогодні я маю можливість послухати виступ великого Бертрана Цобріста... власною персоною.

Моя пам’ять зберігає геть усе, що написав цей чоловік, я тішуся з того, що маю один із п’ятисот квитків, віддрукованих заради цієї події.

Коли я заходжу до залу, заклякнувши від холоду, то паніч-, но усвідомлюю, що приміщення майже порожнє. Невже виступ скасували? Бо в місті все життя майже зупинилося через таку негоду... невже через неї Цобріст не зміг сьогодні добратися сюди?

А потім я помічаю, що він тут.

Висока елегантна постать виходить на сцену.

Він високий, такий високий... зі жвавими зеленими очима, які, здавалося, криють у своїх глибинах усі таємниці світу. Він дивиться в порожній зал... там зібралося лише з десяток його палких прибічників, і мені стає соромно через те, що зал напівпорожній.

Та це ж Бертран Цобріст!

На якусь жахливу мить у приміщенні запала тиша, і він прискіпливо вдивляється в нас із суворим виразом обличчя.

А потім абсолютно несподівано Бертран Цобріст вибухає сміхом, зблискуючи зеленими очима.

—До біса порожню аудиторію,– заявляє він.– Я зупинився в готелі поруч. Ходімо до бару!

Лунають радісні схвальні вигук, і невеличка група перебирається до бару сусіднього готелю, де ми втовплюємося до великої кабіни й замовляємо напої. Цобріст частує нас розповідями про свої дослідження, про те, як він став знаменитістю, і ділиться своїми думками про майбутнє генної інженерії. Напої ллються рікою, і розмова переходить до теми філософії трансгуманізму– нової пристрасті Берт– Iнма Цобріста.

—Я гадаю, що трансгуманізм– це єдина надія людства на тривале існування,– проповідує Цобріст, а потім відсовує сорочку й показує татуювання Н+ на плечі. – Як ви можете переконатися, я не жартую.

Я маю таке відчуття, ніби відвідую приватну зустріч із рок-зіркою. Годі було й думати, що уславлений «геній генетики» виявиться харизматичним і чарівливим. Щоразу, копи Цобріст кидає на мене погляд своїх зелених очей, вони запалюють у мені цілковито несподіване відчуття... сильний сексуальний потяг.

Ніч минає, група прибічників рідшає. Гості, вибачившись, ідуть додому, щоби повернутися до реальності. І опівночі я залишаюся сам-на-сам із Бертраном Цобрістом.

—Дякую вам за сьогоднішній вечір, – кажу я, трохи напідпитку, бо випито було чимало. – Ви дивовижний учитель.

–  Лестите мені?– Цобріст усміхається, присувається ближче, і наші ноги тепер торкаються.– Із лестощами можна далеко піти.

Цей флірт є недоречним, але тепер ніч, надворі завірюха, ми сидимо в безлюдному чиказькому готелі, і весь світ доокола наче зупинився.

–  Тож як?– питає Цобріст.– Може, хильнемо завершальну чарчину в моєму номері?

Мене взяв острах від усвідомлення, що, напевне, цієї миті я нагадую оленя, який, вискочивши на дорогу, заціпенів у світлі автомобільних фар.

А очі Цобріста приязно мерехтять.

—Дозвольте висловити здогадку,– шепоче він.– Вам ніколи не доводилося бути з відомим чоловіком.

Я відчуваю, що шаріюсь, і відчайдушно борюся з напливом почуттів: ніяковість, збудження, страх.

—Якщо чесно,– кажу я,– то мені не доводилося бути з жодним чоловіком.

Цобріст усміхається й присовується ще ближче.

–  Не знаю, чого ви очікували, але дозвольте мені стати вашим першим чоловіком...

І тієї миті всі мої ніякові сексуальні фобії та фрустрації дитинства щезають, наче полетівши геть у нічну заметіль.

Уперше в житті я відчуваю пристрасне бажання, не стримане почуттям сорому.

Я хочу його.

Десять хвилин по тому ми вже в номері Цобріста, лежимо голі, не розчіпляючи обіймів. Цобріст не поспішає, і його вмілі руки викликають у моєму тілі такі відчуття, про існування яких мені не довелося навіть здогадуватися.

Це мій вибір. Він мене не примушував.

У коконі обіймів Цобріста я відчуваю, що все в цім світі стало на місце. І в обіймах Цобріста я дивлюсь у вікно на нічну завірюху і розумію, що піду за цим чоловіком хоч на край світу.

Швидкісний потяг несподівано стишив швидкість, і FS– 2080, виринувши зі щасливих спогадів, знову опинився посеред гнітючої реальності.

«Бертране... тебе вже нема...»

Та перша їхня ніч стала першим кроком до неймовірної подорожі.

«Ми не лише стали коханцями. Тепер я його апостол».

– Місток Ліберта, – сказав Ленґдон. – Ми майже приїхали.

– FS-2080 сумно кивнув, дивлячись на води Венеціанської лагуни й пригадуючи, як він катався там на вітрильному човні разом із Бертраном... а потім цю тиху й радісну картину змі– нив спогад про жахливу подію, що трапилася тиждень тому.

– «Він стрибнув із вежі Флорентійського абатства в мене на очах.

– Мої очі – це було останнє, що він побачив перед смертю».