Текст книги "Інферно"

– Професоре, сюди, сюди!

Ленґдон та його напарники поспішили до нього.

– Привіт, мене звуть Місрат, – сказав турок англійською із сильним акцентом, і голос його повнився ентузіазмом.

Це був худорлявий чоловічок із лисіючою головою, в окулярах, які надавали йому вченого вигляду, та в сірому костюмі. – Для мене велика честь зустріти вас!

– Для нас також, – відповів Ленґдон, тиснучи Місрату руку. – Дякуємо за виявлену гостинність, незважаючи на те що ми вас пізно поставили до відома.

– Так, так!

Мене звуть Елізабет Сінскі, – сказала доктор Сінскі. Вона потиснула руку Місрату й кивнула на Брюдера. – А це Крістоф Брюдер. Ми з ним прибули сюди для того, щоб допомагати професору Ленґдону. Вибачте за те, що наш літак вимушено затримався. Ми дуже вдячні, що ви погодилися прийняти нас.

– Та нема за що! – кипів ентузіазмом Місрат, аж захлинаючись від захвату. – Для професора Ленґдона я готовий влаштувати приватну екскурсію о будь-якій годині. Його брошура «Християнські символи в мусульманському світі» є бестселером у сувенірній крамниці нашого музею.

«Та невже? – подумав Ленґдон. – Тепер я хоч дізнався про те єдине місце на землі, де цю книгу купують».

– Прошу, ходімо, – сказав Місрат, кивнувши їм іти слідком.

Група поспіхом рушила через невеликий майданчик просто неба, повз офіційний вхід для туристів і попрямувала туди, де колись був парадний вхід у будівлю: до трьох арок у глибоких нішах із масивними бронзовими дверима.

Біля дверей на них чекали двоє озброєних охоронців. Побачивши Місрата, охоронці відімкнули двері й розчинили їх настіж.

–  Саг олун– Місрат вимовив одну зі жменьки турецьких фраз, які знав Ленґдон. Це була надзвичайно ввічлива форма «дякую».

Група пройшла всередину, і охоронці зачинили за ними масивні двері. Двері важко гупнули, і глухий звук відлунив від кам’яних стін.

Тепер Ленґдон та його супутники стояли в притворі Святої Софії – вузькому вестибюлі, характерному для християнських церков, який слугував архітектурним буфером між божественним і мирським.

«Духовний рів із водою»– так називав притвори Ленґдон.

Група пройшла до ще кількох дверей, і Місрат відчинив одні з них, потягнувши їх на себе. За ними Ленґдон побачив не храм, як сподівався, а другий притвор, трохи більший за перший.

«Внутрішній притвор», – здогадався Ленґдон, забувши, що Айя-Софія мала два рівні захисту від зовнішнього світу.

Немов готуючи відвідувача до того, що лежить попереду, внутрішній притвор мав значно більше прикрас, аніж зовнішній; його стіни зі шліфованого каменю виблискували у світлі елегантних люстр. У дальньому кінці цього приміщення, яке налаштовувало на душевний мир та спокій, було четверо дверей із пишними мозаїчними прикрасами над ними, і Ленґдон мимоволі ними замилувався.

Місрат підійшов до найбільших дверей – колосального, вкритого бронзою порталу.

– Це імперська брама, – прошепотів він голосом, який аж тремтів від збудження. – У візантійські часи нею користувався лише імператор. Зазвичай туристи через неї не ходять, але сьогоднішня ніч особлива.

Місрат простяг руку до дверей, але раптом завмер.

– Перш, ніж ми увійдемо, – прошепотів він, – чи не могли б ви сказати мені, що найбільше цікавить вас усередині?

Ленґдон, Сінскі та Брюдер враз перезирнулися.

– Так, – сказав Ленґдон. – Тут усього дивитися – не передивитися, але, якщо можна, ми хотіли б розпочати з гробниці Енріко Дандоло.

Місрат схилив голову набік так, наче недочув чи хибно зрозумів.

– Перепрошую? Ви хочете подивитися... гробницю Енріко Дандоло?

– Саме так.

Місрат похнюпився.

– Але ж, пане... Гробниця Дандоло – вона дуже проста. На ній зовсім немає символів. Це не найкраще з того, що ми можемо вам запропонувати.

– Розумію, – ввічливо мовив Ленґдон. – Проте ми були б вам дуже вдячні, якби ви повели нас саме до тієї гробниці.

Місрат довго мовчки дивився на Ленґдона, а потім його погляд поволі перебрався на мозаїку над дверима, якою щойно милувався професор. То була мозаїка дев’ятого сторіччя «Спас Вседержитель» – знамените зображення Христа, де він лівою рукою тримає Новий Заповіт, а правою благословляє.

А потім, наче у голові їхнього гіда зненацька розвиднілося, куточки губ Місрата вигнулися в усмішку розуміння і він похитав пальцем.

– Який розумник! Який великий розумник!

Ленґдон ошелешено витріщився на нього.

– Перепрошую?

– Не турбуйтеся, професоре, – змовницьки прошепотів Місрат. – Я нікому не скажу, чому ви насправдісюди приїхали.

Сінскі та Брюдер здивовано зиркнули на Ленґдона.

Професор тільки плечима знизав, а Місрат, доклавши чималеньких зусиль, уже відчиняв двері, щоб провести гостей усередину.

РОЗДІЛ 88

Дехто називав цю будівлю Восьмим чудом світу, і тепер Ленґдон, стоячи в ній, не мав ані найменшого бажання спростовувати це твердження.

Коли група переступила через поріг і увійшла до колосального храму, Ленґдону пригадалося, що Святій Софії потрібна була лише якась хвилька, щоби вразити відвідувачів самими лише розмірами.

Це приміщення було таким просторим, що порівняно з ним навіть найбільші собори Європи здавалися карликами. Ленґдон знав, що ця приголомшлива сила громаддя собору частково була ілюзією, побічним театральним ефектом візантійського планування долівки, де центральний наосконцентрував увесь внутрішній простір у єдину квадратну камеру, а не вздовж чотирьох сторін хреста, як це робили в соборах, збудованих пізніше.

«Ця споруда на сімсот років старша за Нотр-Дам», – подумав Ленґдон.

Завмерши на якусь мить, щоб осягнути й усвідомити колосальність розмірів приміщення, професор підняв погляд догори, на висоту сто п’ятдесят футів, до широченного золотистого купола, який вінчав собор. Із його центральної точки виходили, мов сонячні промені, сорок ребер, які тягнулися до круглої аркади із сорока аркових вікон. У денні години світло, що струменіло крізь ці вікна, відбивалося, а потім знову відбивалося – від друзок скла в мереживі золотих кахлів, створюючи ефект «містичного світла», яким Айя-Софія славилася найбільше.

Лише одного разу Ленґдон бачив полотно, яке чітко передавало золотаву атмосферу цього приміщення. То була картина художника Джона Сінгера Сарджента. Недивно, що, створюючи своє знамените полотно, на якому він зобразив собор Айя-Софія, американський художник обмежив палітру лише численними відтінками єдиного кольору.

Кольору золота.

Цей блискучий купол часто називали «куполом самих небес»; він тримався на чотирьох велетенських арках, які підпиралися напівкуполами й тимпанами. Ці опори покоїлися на ще одному спадному поверху менших напівкуполів та аркад, створюючи ефект каскаду архітектурних форм, що поволі спускаються з небес на землю.

Із небес на землю спускалися – щоправда, набагато прямішим маршрутом – довгі линви. Вони звисали з купола прямо і тримали на собі море мерехтливих люстр, які, здавалося, висіли так низько над підлогою, що високі гості ризикували вдаритися об них. Насправді ж це була ще одна ілюзія, створювана лише величезними внутрішніми розмірами собору, бо світильники висіли на висоті понад дванадцять футів над долівкою.

Як і кожне велике святилище, Айя-Софія виконувала дві функції. По-перше, вона демонструвала, на що здатна людина, яка бажає засвідчити свою шану Господу. А по-друге, собор піддавав віруючих такій собі шоковій терапії: його розміри приголомшували – ті, хто заходив сюди, почувалися карликами, їхнє «я» знищувалося, а їхнє фізичне єство та значущість у масштабах космосу всихали до розмірів малесенької піщинки перед лицем Господа... атома в руках Творця.

«Допоки чоловік не стане нічим, Господь не зможе витворити з нього нічого» – ці слова Мартін Лютер мовив у шістнадцятому сторіччі, але ця концепція була частиною світогляду будівельників іще в ті часи, коли споруджувалися перші зразки релігійної архітектури.

Ленґдон зиркнув на Брюдера й Сінскі, які теж вдивлялися у височінь, а тепер опустили погляди на землю.

– Господи Ісусе, – мовив Брюдер.

– Так! – емоційно озвався Місрат. – І Аллах із Мухам– медом також.

Ленґдон усміхнувся, коли їхній гід закликав Брюдера поглянути на головний вівтар, де по боках височенної мозаїки із зображенням Ісуса виднілися два великі кола з іменами Мухаммеда та Аллаха, каліграфічно написаними арабською мовою.

– Наш музей, – пояснив Місрат, – намагається нагадати відвідувачам про різноманітність його використання як святилища, тому експонує як християнську іконографію ще тих часів, коли Айя-Софія була базилікою, так і ісламську іконографію з тих часів, коли вона стала мечеттю. – Він гордо всміхнувся. – Попри міжрелігійні тертя в реальному світі, ми переконані, що ці символи, добре працюючи в парі, докладаються до покращення взаєморозуміння. Я знаю, що ви зі мною згодні, професоре.

Ленґдон щиросердо кивнув, відразу ж пригадавши, що, коли базиліка стала мечеттю, усі християнські ікони забілили. Реставрація християнських символів поряд із мусульманськими створила заворожливий ефект, особливо завдяки тому, що стилі та внутрішня психологія двох різновидів іконографії є полярно протилежними.

Якщо християнська традиція віддавала перевагу буквальному зображенню своїх богів та святих, то іслам, аби передати красу Божого всесвіту, зосереджувався на каліграфії та геометричних візерунках. Згідно з ісламською традицією, лише Бог має змогу творити життя, тому людині не залишається місця, щоби творити образи життя, вона не мусить зображати ані богів, ані людей, ані навіть тварин.

Ленґдон пригадав, як колись спробував пояснити цю концепцію своїм студентам: «Наприклад, мусульманський Мі– келанджело ніколи б не намалював обличчя Бога на стелі Сікстинської капели; він тільки написав би ім’яБога. Зображення божого обличчя вважалося б святотатством. – А потім Ленґдон пояснив причину такого підходу: – І християнство, і іслам є логоцентричними, тобто вони зосереджені на Слові. У християнській традиції Слово стало плоттю в Книзі пророка Йони: «І стало Слово плоттю, і жило серед нас». Тому вважалося прийнятним зображати Слово як таке, що має людську подобу. Однак згідно з ісламською традицією, Слово не стало плоттю, тому має залишатися в подобі... слова; у більшості випадків – як каліграфічне зображення імен ісламських святих».

Один зі студентів Ленґдона звів цю складну історію до навдивовижу точної ремарки: «Християни люблять обличчя; мусульмани люблять слова».

– Тут ви бачите перед собою, – продовжив Місрат, окинувши жестом ефектний інтер’єр собору, – унікальне переплетіння християнства з ісламом.

І він показав на сплав символів у масивній апсиді, де найцікавішим було зображення Святої Діви з Дитям, що дивилися на міграб– напівкруглу нішу в мечеті, яка вказує напрямок на Мекку. Поруч виднілися сходи, що вели до кафедри проповідника, яка нагадувала ту, з якої читаються християнські проповіді, але насправді то був мін– бар,священний поміст, з якого імам править п’ятничну службу. Подібним чином схожа на платформу конструкція нагадувала ложу для хору в західному християнстві, але насправді то був муедзин мафілі– високий поміст, де стає навколішки муедзин і промовляє речитативом у відповідь на молитви імама.

– Мечеті та собори навдивовижу схожі, – заявив Місрат. – Традиції Сходу й Заходу не такі вже й різні, як можна подумати!

– Місрате! – наполегливо звернувся до нього Брюдер. – Нам хотілося б спершу поглянути на гробницю Дандоло, добре?

На обличчі гіда з’явився вираз легкого роздратування, наче поспіх Брюдера якимось чином свідчив про неповагу до історичної будівлі.

– Та отож, – підтвердив Ленґдон. – Я дуже вибачаюся за поспіх, але в нас надзвичайно стислий графік.

– Тоді гаразд, – сказав Місрат, кивнувши на високий балкон із правого боку. – Ходімо нагору й подивимося гробницю.

– Нагору? – здивувався Ленґдон. – А хіба Енріко Дандоло похований не внизу, у склепі? – Ленґдон пригадував саму гробницю, але не її точне місцезнаходження в будівлі. І в його уяві поставали темні підземелля Айя-Софії.

Місрат був спантеличений таким питанням.

– Ні, професоре, гробниця Енріко Дандоло однозначно розташована нагорі.

***

«Та шо ж тут відбувається?» – подумав Місрат.

Коли Ленґдон висловив бажання подивитися гробницю Дандоло, Місрату здалося, що це був такий хитрий прийом із боку професора. Ніхто ту гробницю дивитися не збирається.Місрат подумав, що насправді Ленґдон хотів побачити загадковий скарб, що був біля гробниці Дандоло, – мозаїку «Деісус» – давнє зображення Христа Вседержителя, яке, безперечно, було одним із найзагадковіших мистецьких творів у всій будівлі.

«Ленґдон хоче дослідити мозаїку, але бажає зробити це без зайвого шуму й обережно», – припустив Місрат, гадаючи, що професор, напевне, потайки пише якесь дослідження на тему «Деісуса».

Однак тепер Місрат розгубився. Ленґдон, безумовно, знав, що та мозаїка на другому поверсі, тоді чому ж він вдав, що здивувався?

«А може, він шукає щось інше, а не гробницю Дандоло?»

Спантеличений Місрат повів їх до сходів повз одну з двох знаменитих урн собору Айя-Софія – велетенську конструкцію об’ємом триста тридцять галонів, вирізану з суцільної мармурової брили в елліністичну добу.

І тепер, мовчки піднімаючись сходами разом зі своїми гостями, Місрат відчув занепокоєння. Колеги Ленґдона зовсім не схожі на вчених. Один із них скоріше скидався на військового: м’язистий і суворий, увесь у чорному. А цю жінку зі сріблястим волоссям Місрат десь уже бачив... «Може, по телевізору? – І в нього виникла підозра, що мета цього візиту була не такою, як йому пояснили. – Чому вони насправді сюди прийшли?»

– Іще один сходовий марш, – бадьоро оголосив Місрат, коли вони вийшли на сходовий майданчик. – Нагорі ми знайдемо гробницю Енріко Дандоло і, звісно... – він помовчав, вдивляючись у Ленґдона, – знамениту мозаїку «Деісус».

– Та професор навіть бровою не повів.

– Отже, виявляється, Ленґдон прийшов сюди не для того, щоб подивитися «Деісус». Якимось незбагненним чином вони зациклилися на гробниці Дандоло.

Розділ 89

– Коли Місрат вів їх нагору, Ленґдон помітив на обличчях Брюдера й Сінскі тривогу. Бо, звісно ж, підніматися на другий поверх начебто було безглуздям. Перед очима Ленґдона безперервно прокручувалося відео, яке Цобріст зняв у підземеллі... а також документальний фільм про затоплені водою ділянки під Святою Софією.

– «Нам треба спускатися вниз!»

– Утім, навіть якщо це справді була гробниця Енріко Дандоло, вони не мали вибору, окрім як виконувати вказівки Цобріста. «У позолоченому мусейоні мудрості святої ти стань навколішки, приклавши вухо до землі, і слухай звуки дзюркотливої води...»

– Коли вони нарешті добралися до другого поверху, Місрат повів їх праворуч, до краю балкона – звідти розгортався вид на собор унизу, від якого перехоплювало дух, але Ленґдон зосереджено дивився поперед себе.

– Місрат знову гарячково й емоційно заговорив про мозаїку «Деісус», але Ленґдон його не чув.

– Він побачив свою ціль.

– Гробницю Дандоло.

– Вона постала перед ним такою, якою він запам’ятав її, – прямокутною плитою з білого мармуру, вмонтованою в поліровану кам’яну підлогу й огороджену стовпчиками з ланцюгами.

– Ленґдон підбіг до неї й уважно поглянув на викарбува– ний напис.

HENRICUS DANDOLO

Коли до нього приєдналися решта, Ленґдон швидко взявся до дій: переступивши через огороджувальний ланцюг, підійшов до мармурової плити усипальниці, Місрат голосно заперечував, та Ленґдон його не слухав і швидко став навколішки, немов готуючись помолитися побіля ніг зрадливого дожа.

А потім він зробив те, що вичавило з Місрата крики жаху: поклав долоні на пласку поверхню гробниці й схилився додолу. Ленґдон здогадався, що збоку скидалося, наче він вклонявся Мецці. Цей демарш зовсім збив Місрата з пантелику, гід враз замовк, і в усій будівлі запанувала всеохопна тиша.

Глибоко вдихнувши, Ленґдон повернув голову праворуч і потихеньку приклав ліве вухо до гробниці. Його плоть відчула холод каменя.

Звук, який він почув і який відлунював крізь камінь знизу, був чітким і ясним, як день.

Господи милосердний.

Ленґдону здалося, що то до нього долітають звуки фіналу Дантового «Пекла».

Професор повільно повернув голову й ошелешено поглянув на Сінскі та Брюдера.

– Я чую її, – прошепотів він. – Чую дзюрчання води.

Брюдер перескочив через ланцюг, став навколішки біля Ленґдона й прислухався. А через хвилину енергійно закивав.

Тепер, коли вони почули звук води, яка текла внизу, залишилося єдине питання: «Куди вона тече?»

Свідомість Ленґдона раптом заполонили картини напів– затопленої печери, що купалася в лячнуватому червоному світінні... десь попід ними.

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...

Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

Коли Ленґдон підвівся й переступив назад через загорожу, Місрат витріщився на нього з гнівом, тривогою та докором. Та Ленґдон був майже на фут вищим за свого турецького візаві.

– Місрате, – почав Ленґдон. – Вибачте. Як ви бачите, ситуація дуже незвична. Я не маю часу все пояснювати, але хочу поставити вам одне вкрай важливе запитання щодо цієї споруди.

Місрат через силу кивнув.

– Гаразд.

– Тут, на гробниці Дандоло, можна чути, як під каменем кудись тече струмок. Нам треба знати, куди саметече ця вода.

Місрат похитав головою.

– Не розумію. Звуки води можна почути під долівкою в будь-якому місці Айя-Софії.

Усі аж заціпеніли.

– Так, – продовжив Місрат. – Особливо коли йде дощ. Айя-Софія має дах площею приблизно сто тисяч квадратних футів, які треба осушувати, і цей процес часто розтягується на кілька днів. Зазвичай не встигне скінчитися дренаж, як починається новий дощ. Тому звуки води є тут вельми звичним явищем. Можливо, вам відомо, що Айя– Софія стоїть на великих порожнинах, заповнених водою. Нещодавно навіть фільм документальний зняли, в якому...

– Так, так, – сказав Ленґдон, – але чи не знаєте ви, куди конкретно тече вода, дзюркотіння якої можна почути отут, біля гробниці Енріко Дандоло?

– Звісно, що відомо, – відповів Місрат. – Вона тече туди, куди стікає вся вода з Айя-Софії, – до міського резервуара.

– Ні, – заявив Брюдер, переступаючи через огорожу гробниці. – Ми не шукаємо міський резервуар. Ми шукаємо велике підземне приміщення, де, здогадно, є колони.

– Так, – сказав Місрат. – Ото і є міський резервуар – велике підземне приміщення з колонами. Вельми приголомшлива конструкція, мушу вам сказати. Її збудували в шостому сторіччі, щоб тримати в ній запаси міської води. Нині там води лише приблизно чотири фути завглибшки, але...

– Де він?! – суворо спитав Брюдер, і його голос відлу– нив у безлюдному залі.

– Резервуар? – перелякано спитав Місрат. – За квартал звідси, неподалік від східного крила цієї будівлі. – І він махнув рукою, показуючи назовні. – Він називається Єребатан-сараї.

– Сараї? – задумливо спитав Ленґдон. «Це як Топкапи– сараї?» Коли вони їхали сюди, то всюдисущі дороговкази на Топкапи-сараї повсякчас траплялися їм на очі. – Але... а чи не означає «сараї» палац?

Місрат кивнув.

– Так, означає. Назва нашого давнього резервуара – Єребатан-сараї. Це означає «осілий, або вгрузлий, палац».

Розділ 90

Коли доктор Елізабет Сінскі з Ленґдоном, Брюдером та їхнім переляканим і спантеличеним гідом вискочили зі Святої Софії, дощ не на жарт розходився й падав стіною.

«Спустися вглиб осілого палацу», – подумала Сінскі.

Вочевидь, щоб потрапити до міського резервуара Єреба– тан-cdpai, треба було пройти назад до Блакитної мечеті та ще трохи на північ.

Місрат ішов попереду.

Сінскі не бачила іншого виходу, як сказати Місрату, ким вони є насправді і що поспішають до Єребатан-сараї, щоб усунути біологічну катастрофу, яка може початися в осілому палаці.

– Сюди! – гукнув Місрат, ведучи їх крізь темний парк. Громаддя Святої Софії лишилося позаду, а попереду виблискували під дощем казкові мінарети Блакитної мечеті.

Швидко крокуючи поруч із Сінскі, агент Брюдер давав команди своїй групі – наказував їм прибути для зустрічі до входу в міський резервуар.

– Схоже, Цобріст має намір завдати удару по міській системі водопостачання, – захекано сказав Брюдер. – Мені будуть потрібні схеми всіх водогонів, що ведуть до резервуара і з нього. Діятимемо відповідно до процедури обмеження та ізоляції. Нам знадобляться фізичні та хімічні бар’єри, а також вакуумний...

– Стривайте, – гукнув йому Місрат. – Ви мене неправильно зрозуміли. Резервуар уже не використовується для міського водопостачання. Уже ні!

Брюдер опустив телефон і люто вирячився на гіда.

–Що?!

– У давні часи цей резервуар справді містив запаси води для міста. Тепер усе не так. Ми модернізували нашу систему водопостачання.

Брюдер зупинився під деревом, яке давало захист від дощу, і всі стали разом із ним.

– Місрате, – сказала Сінскі. – А ви впевнені, що воду з того резервуара ніхто не п’є?

– Боже, борони, – відповів Місрат. – Та вода наповнює резервуар... і, зрештою, просочується в землю.

Сінскі, Ленґдон і Брюдер обмінялися невпевненими поглядами. Директорка ВООЗ не знала, чи їй радіти, чи тривожитися. «Якщо з тією водою ніхто регулярно не контактує, то чому Цобріст вибрав для зараження саме цей резервуар?»

Коли ми осучаснили нашу систему водопостачання кілька десятиріч тому, – пояснив Місрат, – експлуатація резервуара припинилася і він перетворився на звичайне водоймище в підземному приміщенні. – Він знизав плечима. – І нині це звичайний туристичний об’єкт.

Сінскі рвучко обернулася до Місрата.

«Туристичний об’єкт?»

– Стривайте... Виходить, що туди можуть спускатися люди? Туди, до резервуара?

– Аякже, – відповів Місрат. – Його відвідують упродовж дня тисячі людей. Та печера є досить ефектною. Уздовж води – пішохідні місточки... там навіть є маленьке кафе. У тому підземеллі погана вентиляція, повітря задушливе й вологе, але є багато охочих там побувати.

Сінскі зустрілася поглядом із Брюдером і зрозуміла, що і вона, і досвідчений агент спецгрупи уявили собі однакову картину: темну вологу печеру зі стоячою водою, де визріває смертоносна інфекція. А завершальним штрихом цього кошмару були пішохідні місточки, якими цілий день над поверхнею води рухались туристи.

– Він створив біоаерозоль! – констатував Брюдер.

Сінскі кивнула, і її плечі безпорадно опустилися.

– А що це означає? – швидко спитав Ленґдон.

– Це означає, – відповів Брюдер, – що та зараза матиме здатність поширюватися через повітря.

Ленґдон замовк, і Сінскі побачила, що професор нарешті усвідомлює потенційні масштаби кризи.

Певний час Сінскі розглядала варіант із повітряним збудником, однак коли почула, що резервуар використовувався для міського водопостачання, у неї виникла надія, що Цобріст зупинив свій вибір на біологічному виді, що поширюється через воду. Водні бактерії живучі й стійкі до негоди, але поширюються вельми повільно.

Повітряні ж патогени поширюються швидко.

Дуже швидко.

– Це повітряний патоген, – упевнено сказав Брюдер. – І, скоріш за все, вірус.

«Так, вірус, – погодилася Сінскі. – Цобріст обрав той збудник, який має максимальну швидкість поширення».

Вивільнення повітряного вірусу у воду було вельми незвичним, однак існує багато форм життя, які визрівають у рідині, а потім злітають у повітря: комарі, спори плісняви, бактерії, що спричинюють хворобу легіонерів, мікоток– сини, «червоний приплив» та навіть люди. Сінскі похмуро уявила собі, як вірус потрапляє до води в лагуні резервуара, а потім у вологе повітря піднімаються мікроскопічні інфіковані крапельки.

Місрат стояв, занепокоєно вдивляючись у заповнену автомобілями вулицю. Сінскі простежила його погляд і побачила приземкувату будівлю з білої та червоної цегли, єдині двері якої були розчинені, а за ними виднілося щось на кшталт сходів униз. Біля дверей стояв нечисленний натовп добре вдягнених людей під парасольками, а швейцар контролював потік гостей, що спускалися донизу.

«Там що – якийсь танцювальний клуб?»

Сінскі побачила на будівлі напис золотими літерами, і їй стиснуло груди. Попри те, що клуб називався «Резервуар» і, як свідчив напис, цю будівлю було споруджено п’ятсот двадцять третього року нашої ери, вона збагнула, чому Місрат був такий стривожений.

– Осілий палац, – мовив, затинаючись, Місрат. – Схоже... тут сьогодні концерт.

Сінскі вухам своїм не повірила.

– Концерт у резервуарі?

– Усередині досить просторо, – відповів він. – І тому це приміщення часто використовують як культурний центр.

Вочевидь, Брюдеру вже набридли балачки. Протиснувшись повз авто, що заполонили вулицю Алемдар, він кинувся до споруди. Сінскі та Ленґдон із Місратом кинулися бігти слідком за ним.

Коли вони добралися до входу в приміщення резервуара, дорогу їм заступила жменька глядачів, які чекали, поки їх пропустять усередину, – троє жінок у мусульманських бурках, двійко туристів, що трималися за руки, і чоловік у смокінгу. Усі вони тіснилися на порозі, ховаючись від дощу.

Сінскі почула, як знизу линуть акорди класичної музики. «Берліоз», – здогадалася вона зі своєрідної оркестров– ки, але хоч який би то твір не звучав, тут, на вулицях Стамбула, він відчувався недоречним і чужим.

Коли вони наблизилися до дверей, Сінскі відчула, як знизу, із глибини підземної печери, війнуло тепле повітря. Вітер виніс на поверхню не лише звуки скрипок, а й безпомилково впізнавані запахи вологи та великого скупчення людей.

. Він також доніс до Сінскі лиховісне передчуття.

Коли зі сходового колодязя вигулькнула, весело теревенячи, група туристів, швейцар запустив усередину нову.

Брюдер хотів був увійти, але швейцар зупинив його приязним жестом.

– Одну хвилину, пане. Резервуар заповнений до краю. Доведеться почекати десь хвилину, допоки хтось не вийде. Дякую.

Брюдер намірився пройти до резервуара, застосувавши силу, але Сінскі поклала йому на плече руку й відвела вбік.

– Стривайте, – наказала вона. – Ваша група вже на підході, а ви не зможете обшукати цю будівлю самі. – І вона показала на дошку, прикріплену до стіни біля дверей. – Вона величезна.

– Інформаційна дошка містила опис підземного приміщення завбільшки із собор: воно було завдовжки майже як два футбольні поля й мало стелю площею понад сто тисяч квадратних футів, яку підтримував ліс із 336 мармурових колон. Погляньте сюди, – озвався Ленґдон, стоячи за кілька ярдів від них. – Ви не повірите.

Сінскі обернулася, і Ленґдон кивнув на концертну афішу, що висіла на стіні.

Господи милосердний.

Директорка правильно визначила стиль музики як романтизм, але твір, що наразі виконувався, написав не Бер– ліоз. Його автором був інший композитор-романтик – Фе– ренц Ліст.

Цієї ночі Стамбульський державний симфонічний оркестр виконував одну з найвідоміших композицій Ферен– ца Ліста – симфонію «Данте», на яку творця надихнули сходження Данте до пекла та повернення з нього.

– Її виконуватимуть тут тиждень, – зауважив Ленґдон, роздивляючись дрібний шрифт на афіші. – Безкоштовний концерт. Оплачений анонімним меценатом.

Сінскі неважко було здогадатися, як звали того анонімного мецената. Схильність Бертрана Цобріста до театральних ефектів виявилася ще й стратегією з холодним розрахунком. Оцей тиждень безкоштовних концертів мав привабити до резервуара тисячі туристів, які наб’ються туди, мов оселедці в діжку. Там вони вдихнуть отруєного повітря, а потім роз’їдуться по своїх домівках як у Туреччині, так і за кордоном.