Текст книги "Інферно"

Автор книги: Ден Браун

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 32 страниц)

«А я був подумав, що в нього чума».

Чоловік глибоко вдихнув і поморщився від болю.

– Краще піду сяду, – сказав він. Віддаляючись, чоловік кивнув Ленґдону за спину. – Схоже, у вас новий співрозмовник.

Ленґдон обернувся й побачив доктора Сінскі, яка енергійною ходою наближалася до кабіни, і її сріблясте волосся елегантно погойдувалося в такт крокам.

– Осьде ви, професоре!

Директор ВООЗ мала виснажений вигляд, однак, як це не дивно, Ленґдон помітив у її очах мерехтливий вогник нової надії. «Не інакше, як вона щось знайшла».

– Вибачте, що покинула вас, – сказала Сінскі, підходячи до Ленґдона. – Ми координували наші дії й робили деякі дослідження. – Вона кивнула на відчинені двері пілотської кабіни. – Бачу, ви насолоджуєтеся сонячним світлом?

Ленґдон знизав плечима.

– Вам слід зробити у вашому літаку вікна.

Вона співчутливо всміхнулася.

– До речі, стосовно світла. Сподіваюся, Начальник уже встиг кинути трохи світла на недавні події?

– Так, але мені від цього не стало легше.

– Мені також, – відбила вона закид і обернулася, аби переконатися, що вони самі. – Повірте мені, – прошепотіла Сінскі, – для нього та його організації наслідки будуть поганими, у цьому можете не сумніватися. Я про це потурбуюся. А наразі нам усім слід зосередитися на виявленні місцезнаходження того контейнера, перш ніж він розчиниться й вивільнить збудник хвороби.

«Або перш, ніж до нього добереться Сієнна й випустить ту заразу власноруч».

– Мені потрібно поговорити з вами про будівлю, у якій міститься гробниця Енріко Дандоло.

Відтоді як Ленґдон зрозумів, куди вони прямують, та приголомшлива пишна споруда час від часу поставала перед його мисленим поглядом. Мусейон святої мудрості.

Я щойно дістала оптимістичну звістку, – сказала Сінскі. – Ми поговорили по телефону з одним місцевим істориком. Він, звичайно ж, не здогадується, чому ми цікавимось гробницею Енріко Дандоло, але я спитала, чи він, бува, не знає, що під тією гробницею. І знаєте, що він мені сказав? – Елізабет Сінскі всміхнулася. – Він сказав «вода».

– Правда? – здивувався Ленґдон.

– Так, схоже, нижні приміщення тієї будівлі затопило водою. Упродовж сторіч рівень ґрунтових вод під будинком піднявся і затопив принаймні два нижніх поверхи. Історик пояснив також, що там неодмінно мають бути заповнені повітрям порожнини та частково затоплені місця.

О, Господи.Ленґдон пригадав відео Цобріста й химерно освітлену печеру, на стінах якої виднілися слабкі вертикальні тіні стовпів.

– Це занурене у воду приміщення.

– Саме так.

– Але ж тоді... як Цобрісту вдалося туди пробратися?

Очі Сінскі заблищали.

– А це найцікавіша деталь. Ви навіть не повірите, що нам гільки-но вдалося знайти.

* * *

А цієї миті менш ніж за милю від узбережжя Венеції, на тендітному острівці під назвою Лідо, стрімкий і лискучий літачок «Сессна Сайтейшн Мустанг» злетів зі смуги аеродромі Нічеллі і гайнув у присмеркове небо.

Власника «Сессни», Джорджо Венчі, відомого дизайнера костюмів, на борту того літака не було, але він наказав пілотам відвезти їхню симпатичну молоду пасажирку туди, куди їй треба.

розділ 84

На столицю древньої Візантії опустилася ніч.

На берегах Мармурового моря спалахнули прожектори, освітлюючи лінію горизонту з блискучими мечетями та високими й стрункими мінаретами. Настала година ак– шаму,і гучномовці по всьому місту завібрували пронизливими модуляціями адхану– заклику до молитви.

Ла-іляха-ілла-Алла.

Немає бога, окрім Бога.

Віруючі заметушилися, поспішаючи до мечетей, а решта міста навіть оком не повела: гамірливі студенти університету пили пиво, бізнесмени укладали угоди, дрібні торговці збирали прянощі та килимки, а туристи все це зачудовано споглядали.

Це був розділений світ, місто супротивних сил – релігійних і світських, давніх і сучасних, Сходу й Заходу. Розташоване на географічній межі між Європою й Азією, це давнє, як світ, місто в буквальному сенсі було містком між Старим Світом... і Світом іще старішим.

Стамбул.

Він уже не був столицею Туреччини, але сторіччями слугував епіцентром трьох різних імперій: Візантійської, Римської й Оттоманської. Через це Стамбул, безперечно, є одним із найрізноманітніших міст у світі. Від палацу Топкапи й до Блакитної мечеті та-.замку Єдикуле він повниться народними легендами про битви, славу й поразки.

Цієї ночі, летячи високо в небі над міською метушнею та гомоном крізь штормовий фронт, що насувався на місто, транспортний літак С-130 заходив по прямій на посадку в аеропорту імені Ататюрка. Роберт Ленґдон, пристебнутий до відкидного сидіння у пілотській кабіні, сидів за спинами пілотів, вдивляючись у темряву крізь лобове скло. Коли йому запропонували сидіння з видом назовні, він із полегшенням зітхнув.

Трохи попоївши та поспавши близько години у хвості літака, бо вже забув, коли спав, Ленґдон збадьорився.

А тепер праворуч він побачив вогні Стамбула – блискучого рогоподібного півострова, що встромився в чорноту Мармурового моря. Це була європейська частина міста, відокремлена від своєї азійської сестри звивистою стрічкою темряви.

То була Босфорська протока.

Згори Босфор був схожий на широку рубану рану, яка розділила Стамбул навпіл. Утім, Ленґдон знав, що насправді ця протока є живильною артерією стамбульської комерції. На додачу до того, що Босфор дав місту дві берегові лінії замість одної, він ще й забезпечував прохід суден із Середземного моря до Чорного, надавши Стамбулу можливість бути перевантажним пунктом між двома світами.

Коли літак знижувався крізь дедалі щільніший туман, очі Ленґдона пильно вдивлялися в далеке місто, намагаючись узріти в ньому масивну споруду, у якій вони збиралися влаштувати розшуки.

І встановити місцезнаходження гробниці Енріко Дандоло.

Виявилося, що зрадливий дож Венеції Енріко Дандоло був похований не у Венеції; його останки покояться в серці твердині, яку він завоював тисяча двісті другого року, посеред величезного міста. Недарма Енріко Дандоло упокоївся в найпишнішій усипальниці, яку тільки могло запропонувати йому підкорене місто: у споруді, яка й донині залишається найпрекраснішою перлиною всього регіону.

Айя-Софія.

Споруджена аж триста шістдесятого року нашої ери, Айя-Софія слугувала храмом східної православної церкви аж до тисяча двісті четвертого року, коли Енріко Дандоло та керовані ним війська захопили її під час Четвертого хрестового походу і перетворили на католицьку церкву. Згодом, у п’ятнадцятому сторіччі, після завоювання Константинополя Фатіхом Султаном Мехмедом, цей храм став мечеттю й залишався мусульманською молитовнею аж до тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року, коли будівлю секуляризували й перетворили на музей.

«Золочений мусейон мудрості святої», – подумав Ленґдон.

Айя-Софія не лише була прикрашена більшою кількістю золотих кахлів, аніж базиліка Сан-Марко, її назва – Айя– Софія – буквально означала «свята мудрість».

Ленґдон уявив собі колосальну будівлю й спробував умістити у своїй свідомості той факт, що десь під цією спорудою в темній лагуні погойдується на мотузці мішок, що поволі розчиняється, щоб вивільнити вміст.

Ленґдон молив Бога, щоб вони не запізнилися.

– Нижні поверхи будівлі затоплені водою, – повідомила Сінскі під час польоту й збуджено кивнула Ленґдону йти слідком до її робочого місця. – Ви не повірите, що ми тільки-но знайшли. Ви коли-небудь чули про такого режисера документальних фільмів, як Гексель Гюленсой?

Ленґдон похитав головою.

– Коли я здійснювала пошук щодо Святої Софії, – пояснила Сінскі, – то дізналася, що про неї зробили фільм. Цей документальний фільм зняв Гюленсой кілька років тому.

– Ну, про Святу Софію було знято багато фільмів.

– Так, – погодилася Сінскі, підходячи до свого робочого місця. – Але не таких, як цей. – Вона крутнула портативний комп’ютер, розвертаючи екран до Ленґдона. – Прочитайте ось це.

Ленґдон сів і продивився статтю – компіляцію з різних медіа-джерел, включно з «Гюррієт дейлі-ньюс», у якій ішлося про новий фільм Гюленсоя «У глибинах Святої Софії».

Коли Ленґдон почав читати, він негайно збагнув, чому так зраділа Сінскі. Уже перші слова змусили професора здивовано підняти на жінку очі.

– Підводне плавання з аквалангом?

– Знаю, знаю, – відповіла вона. – Читайте далі.

І Ленґдон знову повернув погляд до статті.

ПЛАВАННЯ З АКВАЛАНГОМ ПІД АЙЯ-СОФІЄЮ

Продюсер документальних фільмів Гексель Гюленсой та його команда дослідників-аквалангістів виявили віддалені затоплені басейни, що лежать на глибині сотень футів під культовою спорудою Стамбула, яку відвідує величезна кількість туристів.

Аквалангісти відкрили багато архітектурних див, включно з ві– сімсотрічними підводними могилами дітей-мучеників, а також затоплені ходи, що сполучають Святу Софію з палацом Топкапи, палацом Текфур та здогадними відгалуженнями підземних тунелів темниці Анемас, про існування яких давно ходили чутки.

«Гадаю, що в глибинах Святоі Софії набагато цікавіше, аніж на її поверхні», – пояснив Гюленсой і розповів, що на створення фільму його надихнула стара фотографія дослідників, які вивчали підвали храму, пливучи човном на веслах крізь великий, частково затоплений зал.

– Вочевидь, ви знайшли саме ту будівлю! – вигукнула Сінскі. – Схоже, під цією спорудою справді є багато ділянок замкненого простору, де можна плисти човном, і до багатьох із них можна добратися й без акваланга... що частково підтверджується тим, що ми бачили у відео, яке зробив Цобріст.

До них підійшов агент Брюдер і став позаду, вдивляючись в екран переносного комп’ютера.

– Схоже також на те, що оці протоки під будівлею розгалужуються, мов павутина, й тягнуться на різні боки. Якщо цей мішок розчиниться до нашого прибуття, перепинити поширення його вмісту буде просто неможливо.

– Вміст... – наважився перебити його Ленґдон. – Ви хоч трохи знаєте, що там таке? Я маю на увазі що-небудь конкретне.Я знаю, що ми маємо справу зі збудником хвороби, але...

Ми аналізували відеоряд, – відповів Брюдер, – і він свідчить, що це скоріше біологічний збудник, аніж хімічний... тобто щось живе.Зважаючи на невеликий розмір мішка, ми припускаємо, що він є надзвичайно заразним і має здатність розмножуватися. Ми не знаємо, чи це є збудник, що поширюється через воду як бактерія, чи він набуде здатності поширюватися через повітря як вірус після того, як вивільниться з мішка, але можливі обидва варіанти.

– Ми збираємо дані, – сказала Сінскі, – про температуру ґрунтових вод у цьому районі, намагаємося також дізнатися, для яких заразних організмів тутешні підземні умови є найсприятливішими, але Цобріст був напрочуд талановитим науковцем і міг легко створити дещо з унікальними здібностями. До того ж я не можу не підозрювати, що Цобріст недарма вибрав саме це місце.

Брюдер кивнув на знак згоди і швидко виклав свою думку про незвичний пристрій поширення: підводний розчинний мішок, геніальну простоту якого вони тільки-тільки усвідомлювали. Причепивши мішок під землею у воді, Цобріст створив винятково стабільне інкубаційне середовище: з постійною температурою води, без сонячної радіації, з кінетичним буфером та в умовах повної конфіденційності. З мішком потрібної тривкості він дістав змогу залишити збудник без нагляду, щоб той визрівав упродовж певного часу, а потім вивільнив сам себе чітко за графіком.

– Навіть якби Цобрісту більше не судилося повернутися сюди знову.

Літак різко сіпнувся під час посадки, Ленґдона відкинуло назад, і він гепнувся у своє відкидне крісло в пілотській кабіні. Пілоти різко загальмували, а потім скерували масивну повітряну машину до віддаленого ангару й там зупинили її.

Ленґдон був майже впевнений, що їх зустрічатиме армія співпрацівників ВООЗ у костюмах для хіміко-бактеріологічного захисту. Але, як це не дивно, єдиним, хто очікував їхнього прибуття, виявився водій великого білого мікроавтобуса з яскраво-червоним хрестом із симетричними променями однакової довжини.

«А хіба тут – Червоний хрест, а не Червоний півмісяць?» – здивувався Ленґдон, але потім придивився й швидко збагнув, що була ще одна установа, яка користувалася зображенням такого хреста, – посольство Швейцарії.

Він відстебнув пасок безпеки й підійшов до Сінскі, коли всі вже приготувалися зійти з літака на землю.

– А чому нас ніхто не зустрічає? – здивовано спитав Ленґдон. – Де група ВООЗ? Де представники турецької влади? Чи всі вони вже подалися до Айя-Софія?

Сінскі знервовано поглянула на нього.

– Узагалі-то, – пояснила вона, – ми вирішили не повідомляти місцеву владу. Із нами й так найкраща спецгрупа Європейського центру з профілактики та контролю хвороб, і ми вважаємо, що наразі краще проводити операцію тихо й спокійно, бо інакше можна зчинити широкомасштабну паніку.

Ленґдон побачив, як Брюдер та його група застібали великі мішки з чорного брезенту з усіляким устаткуванням для хіміко-бактеріологічного захисту: біокостюмами, респіраторами та електронними детекторами.

Брюдер закинув свій мішок на плече й підійшов до них.

– Ми вирушаємо. Увійдемо до будівлі, знайдемо гробницю Дандоло, прислухаємося до води, як ідеться в поемі, а потім я та моя команда оцінимо ситуацію та вирішимо, чи треба викликати на підмогу місцеву владу.

Та Ленґдон уже побачив проблеми, які могли виникнути з реалізацією цього плану.

– Свята Софія зачиняється після заходу сонця, тому без місцевої влади ми не зможемо до неї увійти.

– Усе нормально, – сказала Сінскі. – Я маю агента у швейцарському посольстві, який зв’язався з хранителем музею «Айя-Софія» й попросив улаштувати нам VIP-тур, щойно ми прибудемо. Хранитель погодився.

Ленґдон ледь стримався, щоб не розсміятися.

– VIP-тур для директора ВООЗ? І армії солдатів із мішками зі спорядженням для хіміко-бактеріологічного захисту? А вам не здається, що це трохи дивно?

– Спецгрупа з захисним спорядженням залишиться в автобусі, а Брюдер, я та ви займемося оцінкою ситуації, – відказала Сінскі. – До того ж маю вас поінформувати, що важлива персона – не я, а ви.

– Перепрошую?

– Ми сказали музейним працівникам, що до Стамбула прибув один відомий американський професор із групою дослідників, щоб написати статтю про символи Айя-Софії, але їхній літак затримався на п’ять годин і професор не встиг оглянути будівлю. А оскільки він зі своєю командою має повертатися завтра вранці, то ми уклінно просимо...

– Гаразд, – перервав її Ленґдон. – Я все зрозумів.

– Музей посилає свого працівника, щоб зустріти нас особисто. Виявилося, що він – великий шанувальник ваших праць з ісламського мистецтва. – Сінскі втомлено всміхнулася Ленґдону, намагаючись надати оптимізму своїм словам. – Нас запевнили, що ви матимете доступ до будь-якого куточка будівлі.

– А ще важливішим є те, – заявив Брюдер, – що вся споруда буде в нашому розпорядженні.

Розділ 85

Роберт Ленґдон втомлено дивився у вікно автобуса, коли той мчав трасою вздовж берегової лінії, яка сполучала аеропорт імені Ататюрка з центром Стамбула. Чиновники швейцарського посольства якимось чином примудрилися полегшити ускладнений процес проходження турецької митниці, і Ленґдон, Сінскі та інші за кілька хвилин були в дорозі.

Сінскі наказала Начальнику й Феррісу залишатися на борту літака з кількома працівниками ВООЗ і продовжувати пошуки місцезнаходження Сієнни Брукс. Ніхто не вірив у те, що Сієнні вдасться вчасно добратися до Стамбула, але всі побоювалися, що вона зателефонує одному з прибічників Цобріста в Туреччині й попрохає його допомогти втілити в життя безумний план їхнього наставника ще до того, як група Сінскі встигне втрутитися в ситуацію.

Невже Сієнна й справді зібралася скоїти масове вбивство? Ленґдон і досі силився усвідомити те, що сталося за цей день. Це було боляче, але він мусив прийняти правду такою, якою вона була. «Ти ж її по-справжньому не знав, Роберте. Вона тебе просто використала».

На місто накрапав дощик, і Ленґдон, слухаючи безперервний шелест двірників по вітровому склу, раптом відчув, як на нього навалилася втома. Праворуч, у Мармуровому морі, він бачив рухомі вогники – то розкішні яхти й масивні танкери заходили й виходили з міського порту, що лежав попереду. А вздовж усього узбережжя над мечетями з овальними куполами височіли стрункі мінарети як мовчазне нагадування про те, що Стамбул, залишаючись сучасним світським містом, суто засадничо все ж таки був містом релігійним.

Ленґдон завжди вважав цю трасу завдовжки десять миль однією з найкрасивіших у Європі. Як чудовий приклад стамбульського поєднання старого з новим дорога бігла вздовж стіни Костянтина, збудованої за понад шість сторіч до народження людини, ім’ям якої був названий цей проспект, – Джона Ф. Кеннеді, американського президента, що був великим прихильником ідей Кемаля Ататюрка про Турецьку республіку, посталу на руїнах Оттоманської імперії.

Проспект Кеннеді, що мав чудовий вигляд із боку моря, звивався пишними гаями та історичними парками повз порт Єнікапи, а потім пролягав поміж міською межею та Босфорською протокою, звідки тягнувся аж до бухти Золотий Ріг і огинав її. Там бовваніла над містом оттоманська твердиня – палац Топкапи. Оскільки цей палац займав ' стратегічну позицію над Босфорською протокою, він став , улюбленцем туристів, які відвідували його, щоб помилуватися чудовими ландшафтами та неймовірною колекцією оттоманських скарбів, включно із мантією та мечем, котрі, за свідченнями, належали самому пророку Мухаммеду.

«Так далеко ми сьогодні не поїдемо», – подумав Ленґдон, уявивши собі Святу Софію, яка бовваніла неподалік над центром міста.

Коли вони з’їхали з проспекту Кеннеді й помчали звивистими вулицями щільно заселеного міста, Ленґдон побачив на тротуарах величезні натовпи людей, і в його пам’яті нав’язливо виринули сьогоднішні розмови.

Перенаселення.

Чума.

Схиблені забаганки Цобріста.

Попри те, що Ленґдон знав, куди й навіщо прямує разом зі спецгрупою, він цілком усвідомив це лише тепер. «Ми прямуємо до епіцентру катастрофи». Професор уявив собі мішок з жовто-коричневою рідиною, який повільно розчиняється у воді, і подумав: «Як це так сталося, що я опинився в цій небезпечній ситуації?»

Химерна поема, яку вони із Сієнною виявили на зворотному боці посмертної маски Данте, насамкінець привела його сюди, до Стамбула. Ленґдон спрямував спецгрупу до Айя-Софії, знаючи, що коли вони прибудуть, то їм додасться роботи.

У позолоченому мусейоні мудрості святої Ти стань навколішки, приклавши вухо до землі,

І слухай звуки дзюркотливої води...

Спустися вглиб осілого палацу...

Бо там, у темряві, хтонічний зачаївся монстр...

Занурений в криваві води Лагуни, що не віддзеркалює зірок.

Ленґдон знову з тривогою усвідомив, що завершальна пісня Дантового «Пекла» закінчувалася майже такою самою сценою: після довгого сходження до підземного світу Данте й Верґілій досягають найнижчої точки пекла. Там, опинившись у безвиході, вони чують дзюркотіння води, що біжить крізь камені під ними, ідуть за течією струмка крізь розщелини та урвища... і насамкінець опиняються у безпечному місці.

Данте писав: «Там унизу є місце... невидиме для ока, але йдучи на звук струмка, що впадиною кам’яною мчить... отим шляхом таємним мій проводир та я пішли – і повернулися до світу білого».

Ця сцена з Данте й надихнула Цобріста, хоча схиблений науковець начебто перевернув усе догори ногами. Ленґдон і його супутники справді йтимуть на звук дзюрчання води, але, на відміну від Данте, вони прямуватимуть не геть від пекла, а прямісінько в нього.

Мікроавтобус поїхав вужчими вулицями крізь іще щільніше заселені мікрорайони, і Ленґдон почав розуміти схиб– лену логіку, яка змусила Цобріста вибрати епіцентром пандемії саме центр Стамбула.

Схід зустрічає Захід.

Перехрестя світів.

Багато разів за свою історію Стамбул ставав жертвою смертоносних пошестей, які винищували величезний відсоток його населення. Під час завершального етапу епідемії Чорної Смерті саме це місто навіть називали «імперським центром чуми», де, згідно зі свідченнями сучасників, хвороба викошувала по понад десять тисяч людей упродовж одного дня. На кількох відомих оттоманських полотнах зображені містяни, які відчайдушно копають чумні рови в прилеглих полях Таксім, щоб поховати гори трупів.

Ленґдону хотілося вірити, що Карл Маркс помилився, коли сказав, що «історія повторюється».

А на мокрих від дощу вулицях численні мешканці міста, нічого не підозрюючи, займалися своїми вечірніми справами. Якась гарна туркеня кликала своїх дітей вечеряти, двоє підстаркуватих чоловіків випивали в кафе просто неба; добре вдягнена пара йшла під парасолькою, узявшись за руки; чоловік у смокінгу вискочив з автобуса і, прикриваючи полою піджака футляр зі скрипкою, побіг по вулиці, вочевидь спізнюючись на концерт.

Ленґдон спіймав себе на тому, що роздивлявся обличчя людей довкола, намагаючись уявити собі складні й заплутані деталі життя кожного.

Маси складаються з індивідуумів.

Він заплющив очі, відвернувся від вікна і спробував скерувати думки подалі від моторошної теми чуми. Але шкоду вже заподіяно. Із темних закутків його свідомості виринув непроханий образ – спустошений ландшафт із полотна Брейгеля «Тріумф смерті»: жахлива й огидна панорама пошестей, злиднів і тортур, що руйнують місто на березі моря.

Автобус звернув праворуч, на проспект Торун, і Ленґдо– ну на мить здалося, що вони прибули до пункту призначення. Ліворуч, піднімаючись із туману, вималювалася велика мечеть.

Але то була не Айя-Софія.

«Блакитна мечеть», – швидко здогадався він, помітивши шість тоненьких, як олівці, мінаретів із балконами-ше– рефе; вони здіймалися високо в небо гострими шпилями. Колись Ленґдон читав, що екзотичність і майже казковість цих мінаретів надихнула творців відомого замку Попелюшки в парку розваг Діснея. Мечеть дістала свою назву завдяки запаморочливо красивому морю блакитних кахлів, що прикрашали її всередині.

«Під’їжджаємо», – подумав Ленґдон, коли автобус помчав уперед, звернув на проспект Кабасакал і поїхав уздовж широкого парку району Султанахмет, розташованого на півдорозі між Блакитною мечеттю та Святою Софією й відомого тим, що звідти добре видно ці архітектурні пам’ятки.

Ленґдон примружився, вдивляючись у лобове скло й намагаючись побачити обриси Айя-Софії, але через дощ і світло фар видимість була поганою. А ще гіршим було те, що рух транспорту проспектом, здавалося, зупинився.

Попереду Ленґдон не бачив нічого, окрім жевріння червоних гальмівних підфарників.

– Якась подія, – висловив водій здогадку. – Може, концерт. Пішки буде швидше.

– А скільки тут іти? – невдоволено спитала Сінскі.

– Прямо крізь парк. Хвилини зо три. Абсолютно безпечно.

Сінскі кивнула Брюдеру, а потім повернулася до спец– групи.

– Залишайтеся в автобусі. Спробуйте під’їхати до будівлі якомога ближче. Агент Брюдер невдовзі з вами зв’яжеться.

Після цих слів Сінскі, Брюдер і Ленґдон вистрибнули з автобуса на вулицю й рушили через парк.

Група швидко йшла стежинами парку Султанахмет, широколисті дерева якого забезпечували такий-сякий захист від негоди, що ставала дедалі гіршою. На стежках всюди були численні таблички зі знаками, які скеровували відвідувачів до основних пам’яток парку: єгипетського обеліска з Луксора, Зміїної колони з храму Аполлона в Дель– фах та колони Нульова миля, яка колись слугувала «точкою відліку» для всіх відстаней у Візантійській імперії.

Нарешті вони вийшли з-під дерев і опинилися біля круглого дзеркального ставка, що позначав центр парку. Ленґдон вийшов на галявину й підняв очі на схід.

Айя-Софія.

Не так будівля, як гора.

Колосальний силует Святої Софії, поблискуючи під дощем, здавався містом посеред міста. Її центральний купол – неймовірно широкий і сріблясто-сірий – ніби покоївся на скупченні інших будівель із куполами. Із кутів споруди піднімалися чотири височенні мінарети, кожен мав балкон і гострий сріблясто-сірий шпиль. Мінарети розташовувалися так далеко від основного купола, що глядач не відразу міг здогадатися, що перед ним – цілісна споруда.

Сінскі та Брюдер, які рухалися зосередженою швидкою ходою, ошелешено зупинились, як укопані, і задрали голови догори... потім вище... іще вище, силкуючись вмістити у свою свідомість усю висоту і всю ширину будівлі, яка бовваніла перед ними.

– Господи милосердний, – досадливо простогнав Брюдер, не вірячи своїм очам. – І ми зібралися обшукувати... оце?

розділ 86

«Мене тримають тут заручником», – подумав Начальник, походжаючи салоном літака С-130. Він погодився вирушити до Стамбула, щоб допомогти Елізабет Сінскі відвернути кризу, перш ніж ця криза цілком вийде з-під контролю.

Начальник враховував також і ту обставину, що співпраця із Сінскі зможе пом’якшити потенційні санкції, яких він міг зазнати через те, що, сам того не відаючи, дав втягнути себе в цю кризу. «Але тепер Сінскі тримає мене заручником». Щойно літак став на стоянку в державному ангарі аеропорту імені Ататюрка, як Сінскі та її команда зійшли на землю й директорка ВООЗ наказала Начальнику та нечисленним працівникам Консорціуму залишатися на борту.

Начальник спробував був вийти надвір подихати свіжим повітрям, але дорогу йому заступили двоє пілотів з кам’яними виразами облич. Вони нагадали, що доктор Сінскі попрохала всіх залишатися на борту.

«Кепські справи», – подумав Начальник і, повернувшись у крісло, з усією серйозністю відчув, яке непевне майбутнє на нього чекає.

Начальник давно звик бути господарем маріонеток, вищою силою, яка смикала за ниточки, але раптом цю силу в нього відібрали.

Цобріст. Сієнна. Сінскі.

Усі вони виступили проти нього... навіть примудрилися маніпулювати ним.

І тепер, сидячи в пастці глухого відсіку транспортного літака ВООЗ, він задумався, а чи не відвернулася від нього удача, чи не скінчилися її запаси... чи не є нинішня ситуація чимось на кшталт кармічної розплати за нечесність, яку він проніс через усе своє життя.

«Я брешу, щоб заробити на життя. Я постачальник дезінформації».

Начальник був не єдиним, хто торгував у цьому світі брехнями, але він зарекомендував себе як найбільша рибина у ставку. Дрібніша риба – то були люди зовсім іншої породи, і Начальник навіть знатися з ними не бажав.

Доступні через Інтернет, такі фірми, як «Алібі компані» та «Алібі нетворк», заробляють по всьому світу величезні гроші. Вони надають можливість зрадливим подружжям дурити одне одного та не попадатися. Вони обіцяють своїм клієнтам ненадовго «зупинити час», щоб ті могли вшитися від своїх чоловіків, дружин чи дітей; ці організації були майстрами створення ілюзій: фальшивих бізнесових угод, фальшивих призначень до лікаря і навіть фальшивих вінчань, включно з фальшивими запрошеннями, брошурами, квитками на літак, готельними бланками та квитанціями і навіть спеціальними контактними телефонами, які мали вихід на комутатори цих компаній, де натреновані професіонали вдавали із себе тих, кого треба було вдавати для створення ілюзії: секретарок, бізнесменів, клерків та інше.

Однак Начальник ніколи не розмінювався на таку дрібноту. Він займався винятково широкомасштабними обманами і пропонував свої послуги тим, хто мав змогу заплатити мільйони доларів за бездоганну послугу.

Урядам.

Великим корпораціям.

Інколи супербагатим великим цабе.

Для досягнення своєї мети ці клієнти мали всі ресурси Консорціуму: його активи, персонал, досвід та творчий підхід. А понад усе це клієнти Консорціуму діставали надійність– гарантію того, що, хоч яку б ілюзію вони не створили заради обману, їх ніколи не викриють як її авторів.

Чи для того щоб утримати фондову біржу від краху, чи для виправдання війни, чи для перемоги на виборах, чи для того, щоб виманити із засідки небезпечного терориста, – політичні ляльководи завжди покладалися на масивні дез– інформаційні проекти, щоб відповідним чином сформувати громадську думку.

Так було завжди.

У шістдесятих роках росіяни створили цілу фальшиву мережу шпигунів, котрі сплавляли хибну інформацію британцям, створюючи в тих ілюзію, що вони її перехоплюють. Тисяча дев’ятсот сорок сьомого року ВПС Сполучених Штатів розробили детальну фальшивку з НЛО, аби відвернути увагу від катастрофи секретного літака в Росвеллі, що в штаті Нью-Мексико. А нещодавно увесь світ змусили повірити, що Ірак мав зброю масового знищення.

Майже тридцять років Начальник допомагав впливовим людям захищати, утримувати й примножувати свою владу. І хоча він завжди був винятково обережним стосовпо тих завдань, які підписувався виконувати, Начальник однаково побоювався, що одного дня може взятися не за туроботу.

І ось цей день настав.

Начальник був переконаний, що кожну катастрофу епічних масштабів можна пояснити якимось одним моментом: випадковою зустріччю, хибним рішенням чи необачним поглядом.

Він зрозумів, що в його випадку цей момент настав майже дванадцять років тому, коли він погодився найняти молоду студентку медінституту, що шукала приробітку. Гострий інтелект цієї жінки, її виняткові мовні здібності, схильність та любов до імпровізації відразу ж виокремили її з решти працівників Консорціуму.

«Сієнна Брукс була справжнім самородком».

Вона дуже швидко схопила сутність того, чим він займався, і Начальник на власній шкурі переконався, що ця молода жінка й сама не мала схильності ділитися своїми таємницями з кожним перехожим. Сієнна працювала на нього майже два роки, заробила чималеньку купку грошей, щоб оплатити навчання, а потім ні з того ні з сього заявила, що з неї досить. Жінці хотілося врятувати світ, а в нього на роботі, як вона йому сказала, цього зробити не можна.

Начальник ніколи подумати не міг, що Сієнна Брукс вирине на поверхню майже через десять років, та ще й принесе із собою щось на кшталт подарунка – надзвичайно багатого потенційного клієнта.

То був Бертран Цобріст.

Від думки про нього волосся на голові Начальника стало сторч.

«Це Сієнна винувата. Вона була частиною плану Цобріста і його спільницею».

А поруч, за імпровізованим столом для засідань у вантажному відсіку С-130, розмова зазвучала на підвищених тонах: чиновники ВООЗ щось обговорювали по телефону й сперечалися.

– Сієнна Брукс?! – крикнув один із них у слухавку. – А ви впевнені? – Він помовчав і нахмурився. – Гаразд, дізнайтеся деталі й повідомте мені. Я буду на лінії.

Затуливши рукою слухавку, чиновник повернувся до колег.

– Схоже, Сієнна Брукс вилетіла з Італії невдовзі після нас.

Усі за столом заціпеніли.

– Як же так? – спитала одна жінка-службовець ВООЗ. – Ми ж перекрили аеропорт, мости, залізничну станцію...

– Вона вилетіла з аеродрому Нічеллі, – відказав її колега, – що на острові Лідо.

– Це неможливо, – заперечила жінка, похитавши головою. – Нічеллі – дуже маленький острівець. Звідти ніхто не вилітає. Його летовище обслуговує лише місцеві тури на гелікоптерах і...