Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 23 страниц)

Розділ сьомий
СКЛАДНИЙ ВУЗОЛ

Бургомістр Блінов з'явився незабаром після окупації міста гітлерівцями. Ким він був до того, коли комендант міста Курт Мейєр ввів його у міську управу, для всіх залишалося таємницею. Сам Блінов говорив, що він багато років учителював у Білгороді, але одного разу, коли його запитали, як називається центральна вулиця цього міста, він у відповідь промимрив щось невиразне.

З перших же днів бургомістр дав зрозуміти населенню, що він не прихильник суворих репресій. Облав на базарі і в місті стало значно менше. Щедріше почали видавати перепустки для переїзду в інші міста. А коли почався набір молоді для відправки в Німеччину, він дав медикам розпорядження: по змозі звільняти всіх, у кого слабке здоров'я.

Незабаром по всьому місту пішла чутка, що бургомістр зв'язаний з підпіллям. Але після того, як на базарній площі повісили трьох партизанів, а потім і Катерину Охотникову, ці чутки розвіялися.

І все ж населення міста відчувало різницю між Бліновим і комендантом Куртом Мейєром. Курт Мейєр не приховував своєї жорстокості, а Блінов обережно, але постійно підкреслював, що він у найважчих умовах продовжує захищати інтереси жителів. Саме тому він не любив бути присутнім при стратах. Коли ж Курт Мейєр змушував його приходити, то кожен по засмученому обличчю бургомістра міг бачити, яких душевних мук завдавало йому це страшне видовисько.

Блінову було років сорок п'ять, його широке, старанно поголене обличчя постійно зберігало вираз коректний і привітний. Особливо коли він, розправивши плечі, йшов по вулиці (а він любив ходити без охорони), знімаючи капелюха і розкланюючись з тими, хто хоч раз побував у нього на прийомі.

Говорили про нього, що він великий цінитель мистецтва. Сталося так, що, залишаючи місто, Радянська влада не встигла евакуювати картинну галерею місцевого музею. Всі картини були акуратно упаковані, але людина, якій довірили цю справу, забарилася, згаяла час, і коли нарешті під'їхали машини, вантажити було пізно – гітлерівські танки вже вийшли до Сейму.

Деякий час ящики з цінностями лежали у підвалі міського музею, але, коли владу в місті прийняв Блінов, він розшукав одного із давніх працівників музею, Григорія Хомича Трапезникова, який понад сорок років свого життя віддав улюбленій справі. Блінов наказав йому повернутися в музей і розмістити експонати по колишніх місцях.

Скоро музей відкрився знову. Картини висіли в тому ж порядку, що й до війни. Блінов приходив сюди і з виглядом знавця милувався полотнами художників. Одного разу він прислав у музей комісію, яка склала докладний опис картин і оцінила кожну з них у німецьких марках.

Через кілька днів після цього до музею прибув комендант міста Курт Мейєр.

Високий, кремезний, в мундирі полковника СС, він швидко пройшов по анфіладі кімнат у супроводі ад'ютанта і помічника бургомістра Микити Борзова. На його м'ясистому обличчі з крутим лобом і масивним підборіддям не з'явилося ніякого інтересу до того, що він бачив.

Ад'ютант ледве встигав за ним. І вже зовсім позаду, стараючись не відставати, дріботів щуплий Микита Борзов.

Оббігши всі кімнати і знову повернувшись до центрального виходу вже з іншого боку, Курт Мейєр раптом круто зупинився, дістав хусточку і довго витирав нею спітнілу шию.

– Недобре… Дуже недобре! – сказав він, хитаючи головою. – Де портрет Адольф Гітлер?.. Я вас питайт!..

Борзов розгублено розвів руками:

– Наш недогляд, пане Мейєр! Буде зроблено.

– Гут!.. – сказав Мейєр і, не попрощавшись з Григорієм Хомичем, пішов до виходу.

Коли ця трійця сіла в машину і поїхала, Григорій Хомич подзвонив по телефону Блінову, щоб повідомити про несподіваний візит.

Той вислухав і сухо подякував.

Ні, зрозуміти, що думає і чого хоче Блінов, було неможливо! Він провадив свою гру, нікому не звіряючись. Навіть Курт Мейєр, якому згори було наказано призначити Блінова бургомістром, перестав йому довіряти. Та скоро Мейєр зрозумів, що у Блінова в Берліні міцні зв'язки. Які вони? Він губився в припущеннях. Запит у центральне управління гестапо завдав йому лише неприємностей. Звідти сухо відповіли: «Не лізьте не в своє діло». По тому, як зухвало поводився бургомістр, було видно, що він зовсім не збирається визнавати над собою владу Курта Мейєра і навіть, коли вважатиме за потрібне, напише на нього донос.

Взаємини бургомістра Блінова і коменданта міста Курта Мейєра були не з кращих. Та особливо вони погіршали після того, як Курт Мейєр дізнався, що Блінов обвів його навколо пальця, примусивши оцінити картини, котрі, як з'ясувалося, коштують мільйони марок.

Спробуй тепер взяти їх! Блінов зразу ж повідомить про це в Берлін.

Мейєр так і не міг зрозуміти, чому росіянин Блінов користується не меншою підтримкою вгорі, ніж він, справжній німець, що примкнув до гітлерівського руху ще перед тим, як відбувся переворот тридцять третього року. Він намагався проникнути в таємницю колишнього життя бургомістра і послав спеціальну людину в Білгород, щоб перевірити, чи справді Блінов служив там учителем. За три дні йому доставили незаперечні докази – Блінов казав правду.

Курт Мейєр доручив за ним стежити, але за тиждень одержав сувору догану з Німеччини. Звідки і яким чином там могли про це дізнатися, Мейєр не розумів, його тільки поставили до відома, що Блінова наділено надзвичайними повноваженнями, і хоч він росіянин, але користується всіма правами корінного німця…

Курт Мейєр знав, що в місті залишилася сильна підпільна організація росіян. Іноді йому здавалося, що він уже держить нитки в своїх руках, але вони тут же рвалися. Час від часу щастило схопити підпільника, та ніякі катування не могли примусити його виказати товаришів.

Кожного разу, коли Блінов дізнавався про нову невдачу Курта Мейєра, він тільки знизував плечима, і на його широкому обличчі пробігала зла посмішка. Ні, методи Курта Мейєра надто грубі, в Росії вони не дійові, він іде іншим шляхом, більш вірним, хоч, можливо, й повільнішим. Він завоює серця людей, і, коли вони зрозуміють, що він їм друг, вони самі прийдуть до нього.

У цій глибоко прихованій боротьбі між Мейєром і Бліновим Катерина Охотникова стала жертвою конкуренції. Майор Вернер не був убитий, як про це говорилося в офіційному повідомленні. Він був лише важко поранений, і його зразу ж відправили в глибокий тил. Але останнім часом Вернер зійшовся з Бліновим, і через своїх інформаторів Мейєр дізнався, що Блінов збирається познайомитися з Охотниковою ближче. У Мейєра були деякі дані, правда, не зовсім перевірені, що вона залишилася в місті з завданням. Та, очевидно, Блінову було відомо щось певніше. Коли з Вернером сталося нещастя, Блінов не хотів чіпати цю жінку. Він навіть доручив Микиті Борзову викликати її і запропонувати кращу роботу, таку, де вона завжди була б на виду.

Тієї ж ночі Мейєр арештував Охотникову і, не добившись від неї ніяких зізнань, через день повісив.

І при всьому цьому Курт Мейєр і Блінов трималися як дуже добрі, щирі друзі, вони ходили один до одного в гості і годинами ганяли по зеленому полю більярдні кулі.

Того дня Курт Мейєр прокинувся рано, почуваючи якусь особливу легкість в усьому тілі. Що не кажи, а коли людині під п'ятдесят, вона повинна дбати про своє здоров'я. Вже десять років, як на сніданок він їсть сиру капусту, а вечеряє молоком. Склероз – доля всіх старих його ще не торкнувся. Чудова пам'ять, міцні нерви і величезна витривалість – ось нагорода за відмову від деяких радощів.

Мейєр одягнувся, старанно поголився і після легкого сніданку сів за роботу.

З вікна його двоповерхового будинку, захованого глибоко в саду, було видно автоматника, який походжав перед ворітьми.

Мейєр подумав про те, як по-різному складаються долі. Той солдат, котрий його охороняє, кожної хвилини зазнає значно більшої небезпеки, ніж він. І все-таки, якщо заглянути цьому солдатові в душу, то він, напевне, щасливий, що служить тут, у тилу, а не просиджує ночі під вибухами бомб у якомусь брудному бліндажі… У кожного своє щастя і свої злигодні…

Мейєр запалив сигарету, розкрив досьє ^[4] 4
  Досьє– папка з секретними матеріалами на якихось осіб.


[Закрыть]і вийняв аркуш паперу. Це було повідомлення його агента Т-А-87. Так, агент Т-А-87 – людина безперечно розумна… Навіть залишаючись на самоті, Мейєр не згадував справжніх прізвищ тих, хто працював на нього. Звичка досвідченого розвідника тримати язик за зубами виявлялася і в цьому.

Т-А-87 повідомляв, що, за його спостереженнями, під час страти Охотникової на площі були підозрілі люди. Він бачив колишнього учителя Стременного, якого він вважає зв'язаним з підпіллям. Пізніше Стременного бачили на дорозі, що веде в Малинівку. Треба встановити, що робить і де працює цей чоловік. Далі агент відзначив відданість помічника бургомістра Борзова, який видав арештованого, котрий втік від охорони і заховався в нього у дворі.

Прочитавши останні рядки, Мейєр похмуро посміхнувся. Хто-хто, а він добре знав, що відбулося у дворі Микити Борзова! Він провів глибоку перевірку одного з найближчих до Блінова людей. Про фарс з утечею знали тільки він, двоє конвойних і людина, яка тікала. Але конвойні тепер вже не зможуть вибовкати: з першим же маршовим батальйоном їх відправили на фронт. А арештований сидить під замком.

Перш ніж розгромити підпільників, Мейєру треба було підіслати до них вірну людину, яка зуміла б встановити склад організації. Т-А-87, на думку Мейєра, для цього не годився. Для цього потрібна людина, яка змогла б завоювати довір'я підпільників.

Після довгих пошуків Мейєр нарешті зупинився на молодому акторі Михайлові Юренєві. Юренєв сам попросив у коменданта термінової і цілком таємної зустрічі. Під час цієї розмови без свідків з'ясувалося, що Юренєв добре володів німецькою мовою і мав підстави бути незадоволеним Радянською владою. Таланту його не оцінили. Довгий час затирали в театрі, не доручали провідних ролей. А головне, в минулому його батько володів під Липецьком великим маєтком, і тепер Юренєв хотів, як тільки німецька армія дійде до тих місць, пред'явити свої права.

Мейєр був надто досвідченим для того, щоб одразу повірити в цю сповідь. Він уважно придивлявся до цієї молодої людини з вродливим, смуглявим від літнього загару обличчям. Було в цьому обличчі щось таке, що привертало увагу, – гострота і допитливість погляду, якесь уміння глянути на співрозмовника так, що той мимоволі починав ставитись до нього з прихильністю.

Юренєв поводився трохи невпевнено, але видно було, що він розумний, досить кмітливий і не боягуз, якщо сам наважився на зустріч з начальником гестапо.

Мейєр попросив юнака прийти через тиждень, а за. цей час постарався його перевірити. Так, Юренєв не брехав. Він справді працював у місцевому театрі, і одного разу в міській газеті було вміщено критичний відгук на його гру. За десять років йому не доручили жодної провідної ролі.

Під час другої зустрічі, яка відбулася в точно призначений строк, Мейєр дав своєму новому співробітникові завдання – з'ясувати благонадійність працівників міської електростанції. Протягом місяця Юренєв працював на посаді діловода, а потім подав докладну записку, в якій перераховував прізвища тих, кому не можна довіряти.

На вимогу Мейєра трьох було звільнено, а одного, який працював у відділі вербовки людей в Німеччину, навіть посадили в табір: він брав хабарі і за них видавав звільнення.

Друге завдання було складніше. Мейєру стало відомо, що в залізничному депо сталися один за одним три випадки саботажу. В першому випадку хтось насипав пісок у мастило, яким змащують букси; в другому – з нез'ясованих причин заклинило поворотний круг, і це на дві години затримало подачу паровоза, який мав везти ешелон з боєприпасами; в третьому – раптом перегорів трансформатор, і в депо три доби не було електрики.

Ніщо так не могло б переконати Мейєра в акторському таланті його агента, як цілковите перевтілення Юренєва, коли той з'явився для одержання останніх інструкцій. Перед Мейєром стояв робочий хлопець у старому промасленому ватнику. З-під кашкета в різні боки стирчало розпатлане волосся, очі якось потьмяніли, і обличчя зразу втратило свою виразність. «Ну-ну, – подумав Мейєр, – цей хлопець далеко піде»…

Нову операцію Юренєв виконав за два тижні. Він сумлінно працював чорноробом: носив вугілля, возив важкі деталі паровозів, топив печі. Ніхто не звертав уваги на хлопця з вимащеним тавотом обличчям, який гнув спину на найважчій роботі. А проте саме завдяки Юренєву Мейєр зміг доповісти своєму начальству, що в депо встановлений новий порядок. Саботажем займався слюсар Сергєєв. Захоплений на гарячому, коли він намагався заховати в холодній топці паровоза протитанкову гранату, Сергєєв почав відстрілюватись і був убитий агентом, котрий стежив за ним. Агенту оголошено подяку і видано грошову винагороду.

Так воно й було. Юренєв застрелив слюсаря Сергєєва, коли той, витягнувши з мішка з інструментами гранату, поклав її в топку паровоза.

Юренєв боявся помсти з боку підпільників і вирішив замести сліди. Він попросив Мейєра арештувати його і пустити чутку, що він, мовляв, діяв заодно з Сергєєвим. Оскільки під час убивства слюсаря свідків не було, це могло уберегти Юренєва від підозри в зраді, навіть створити йому репутацію людини, яка потерпіла від німців.

Думка ця здалася Мейєру вартою уваги. На очах у всіх двоє есесівців вивели Юренєва з депо, грубо штовхнули в машину і повезли.

Тиждень Юренєв просидів в одиночці, де, втім, його добре годували.

В цей час Мейєру спала на думку хитра ідея – перевірити Микиту Борзова. Тоді й було організовано інсценіровку втечі арештованого, в якій головну роль грав Юренєв. Як це було передбачено, він заховався у дворі банщика. Проте Борзов виявився поза підозрою. Він піймав Юренєва і наказав арештувати його.

Так Юренєв знову опинився під замком. Тепер Мейєр ламав голову, як же йому ввести підручного в діло. Відпустити не можна – його зразу викриють. Тримати в тюрмі – марнувати дорогий час.

Мейєр був збентежений. Усі його спроби знайти шлях до підпільників закінчувалися невдачею. Тим часом у місті раз по раз траплялися диверсії; дійшло до того, що хтось перерізав антени на літаках. Під час польотів вони не мали зв'язку, а один з «юнкерсів» мало не загинув, йому загрожувала катастрофа, бо дріт антени заплутався в апаратурі управління, і штурман, ризикуючи життям, насилу витягнув його звідти.

Ні, далі так тривати не може! В його роки вже треба було б мати трохи легшу роботу! Мейєр давно просив, щоб його перевели в якийсь більший центр, де по-справжньому могли б пригодитися його знання і досвід. Він просив, нарешті, повернути його в Бельгію – Мейєр провів там останні три роки, і це були непогані роки, – але йому сказали, що місто О. дуже важливе в стратегічному відношенні і він із своїм досвідом потрібен саме тут…

Телефонний дзвінок перервав роздуми Мейєра. Дзвонив черговий по гестапо. Він повідомив, що Михайло Юренєв просить терміново викликати його на допит.

За п'ятнадцять хвилин Курт Мейєр вже заходив у свій службовий кабінет, невеликий і дуже скромно обставлений. Письмовий стіл з масивною чорнильницею, графин води на столику, в кутку кілька стільців і вогнетривка шафа. Мейєр не любив на службі зайвих речей.

Ніхто, крім найближчих співробітників Мейєра, не знав, які справжні стосунки у арештованого з начальником гестапо, тому Юренєва привели під суворою вартою.

Коли він зайшов у кабінет, розпатланий, неголений, у порваній шинелі з чужого плеча, у нього був вигляд справжнього в'язня, який вже зазнав усякого лиха.

– Ну, – сказав по-німецьки Мейєр, – я бачу, ви швидко освоїлися з новою роллю.

Юренєв сів у крісло і простягнув руку за сигаретою – розкрита пачка лежала на столі.

– Це все-таки краще, ніж відчувати, що тобі стріляють у спину, – промовив він з похмурою посмішкою.

– Так, але ж кулі летіли мимо?

– На жаль, мої конвоїри виявилися поганими стрільцями і мало не підстрелили мене.

Мейєр весело засміявся.

– Мені казали, що основним вашим ворогом виявився собака!

– Щоб він здох, – хитнув головою Юренєв. – Через нього я й попався.

– А важко вам було проникнути у двір?

Юренєв глибоко затягнувся димом.

– Мені пощастило, – сказав він. – Поблизу був якийсь хлопчисько. Він допоміг мені одірвати дошку в паркані, проліз у двір спочатку сам, а потім і мене втягнув.

Мейєр зацікавився:

Он як! То ви мали союзника?

Так, і дуже активного.

– Хто ж він такий? Хто його батьки?

– Як мені вдалося з'ясувати, він син недавно страченої Катерини Охотникової!..

– Син Охотникової? – здивовано підвів брови Мейєр. – Що ж він робив у дворі Боргова?

– Борзов йому дядько… Двоюрідний брат батька…

– Он як? Ви повідомили мені цікаві новини! І дядько любить свого племінника?..

– Цього я не знаю, але зате знаю інше…

– Що саме?

– Племінник ненавидить дядька…

– Ненавидить? За що?..

– Він вважає його зрадником. І не може йому простити, що той мене видав.

Мейєр промовчав. Здавалося, він був зворушений:

– Хлопчаки – завжди хлопчаки! Вони сповнені благородних поривань… Очевидно, ваш рятівник зовсім не поганий хлопчина?

– Так, – втомлено посміхнувся Юренєв, – цей хлопчина не з боязких. Скільки ж йому років? Років тринадцять-чотирнадцять…

Мейєр зітхнув:

– Що ж, хлопчик залишився сиротою – куди ж йому було йти, як не до свого дядька. – Він побарабанив пальцями по краю стола. – Але дивно, на допиті Охотникова сказала, що родичів у неї в місті немає!.. Чому ж вона приховала Борзова?

Юренєв поправив волосся, що лізло в очі:

– Це не дивно – відтоді, як він пішов до нас працювати, всі від нього відмовилися.

Мейєра мимоволі покоробило це «до нас», сказане спокійно і побіжно, але яке немовби поставило знак рівності між ним і Юренєвим.

Він роздратовано підвищив голос.

– Тим більше! Що ж тоді заважало їй скомпрометувати Борзова в наших очах. Адже, назвавши його ім'я, вона цим самим кидала на нього підозру. А це найкращий спосіб помсти…

Юренєв подумав.

– Мені це важко пояснити. Але я знаю тільки одне: Борзов намагався затримати хлопчину в себе, а той від нього утік.

Мейєр зупинився перед Юренєвим і допитливо подивився йому в очі. Він виробив це вміння – дивитися пильно, наче заглядаючи людині в душу.

– Я не можу зрозуміти лише одного, – сказав він, – ви розповідаєте про цього хлопчиська так докладно, наче вам добре відома його дальша історія. Невже він встиг розповісти вам усе, що сталося з ним пізніше, за той час, коли ви пролазили в дірку паркана?..

Юренєв засміявся: питання справді було гостре.

– Давно я не палив таких чудових сигарет, – сказав він, беручи нову. – Бачте, пане Мейєр, справа в тім, що хлопчик перебуває зі мною.

– Як – з вами? – здивувався Мейєр.

– У підвалі.

Брови Мейєра знову підскочили вгору:

– Як же він туди потрапив?

– Його привів Борзов!

– Власного племінника? Але ж ви сказали, що хлопчисько від нього втік.

– Так… Та він не зміг добре заховатися…

Борзов знайшов його у старого фотографа і привів до нас…

– Для чого ж він це зробив?

– На жаль, мені він цього не пояснив, – посміхнувся Юренєв, – але гадаю, що тут проявилася його службова ретельність.

– Я не хотів би мати такого дядька, – сказав Мейєр. – Що ж, ви прийшли повідомити мені тільки про це?

– Ні, пане Мейєр, – відповів Юренєв, – у мене виник цікавий план.

Мейєр повернувся на своє місце і важко сперся руками об стіл. Він про щось напружено думав.

– У якого фотографа переховувався хлопчик? – запитав він.

Юренєв кивнув головою вбік вікна:

– У того, що працює на базарній площі. Пам'ятаєте, мабуть, – сивий, беззубий дідок. Він любить знімати дітей у човні…

– Здається, я його бачив, – наморщив лоб Мейєр, – а зрештою, не в ньому справа. Розповідайте про план.

Юренєв присунувся ближче до стола і, хоч у кабінеті нікого не було, почав півголосом:

– Бачте, пане Мейєр, я не вірю в те, що хлопчиська залишать в біді.

– Хто? – насторожився Мейєр.

– Друзі Охотникової. Хтось напевне дасть йому притулок.

Мейєр відкинувся на спинку крісла.

– Так! Так! – сказав він. – Цікава думка.

– Але це ще не все, – вів далі Юренєв. – Хлопчисько в розмові кілька разів згадав село Малинівку!.. Воно за п'ятнадцять кілометрів від міста – вбік від шосе…

«Що за чортовиння, – подумав Мейєр, – удруге сьогодні чую про Малинівку!» Але він нічим не видав свого здивування і навіть трохи скептично посміхнувся:

– А що в нього може бути в Малинівці?

– Можливо, хтось його там чекає.

Мейєр задумливо глянув у вікно, на якому лежали м'які промені сонця.

– Ну добре, – сказав він, – ми відпустимо хлопчиська. А де гарантія, що він піде саме туди? Не можна ж його тягнути за руку.

– В тім-то й уся справа! – жваво вигукнув Юренєв. – Треба, щоб він сам тягнув когось за рукав… Мене, наприклад!..

– Вас?!. – Мейєр голосно розсміявся, такою беглуздою видалася йому ця пропозиція. – Ви вже один раз невдало тікали… Якщо вам пощастить це і вдруге, то навіть найбільший дурень зрозуміє, що ви за птах!.. А що, як вас розстріляти? – раптом запитав Мейєр. – Так, так, розстріляти! – Юренєв зблід і відсахнувся. – Потім, уночі, ви вилізете з ями… Ні, звичайно, не мертвий, – похмуро пожартував Мейєр, – і постукаєте у найближчий дім. Вас побачать скривавленого, в самій білизні. Чутка про це одразу ж полетить по місту.

– Ну, а потім куди я піду? – голос Юренєва затремтів.

– Потім на дорозі випадково зустрінете хлопчиська, якого тоді ж випустять на всі чотири сторони… – Мейєр поклав ногу на ногу і глузливо глянув на Юренєва. – Куди ви бажаєте дістати кулю? В ногу чи в руку?

– Краще в руку, вище ліктя, так, щоб куля не зачепила кістку.

– Скромне бажання! Тепер давайте подумаємо, де все-таки гарантія того, що хлопчисько приведе нас на явочну квартиру. Якщо він щось знає, ми зможемо примусити його заговорити значно простішими засобами!..

– Боюся, що він нічого не знає.

– Тоді яка ж користь у цій витівці?

– Є користь, – уперто сказав Юренєв. – Ні в кого не залишиться сумнівів, що я – жертва гестапо. І тоді підпільники самі мене шукатимуть… Хлопчисько – чудовий свідок. Він рятував мене у дворі Борзова, разом зі мною сидів у підвалі…

Мейєр задумливо пожував губами. В цьому плані все-таки щось йому не подобалося. Надто громіздкий. А великий досвід підказував гестапівцю, що кращий план завжди найпростіший.

– Візьміть сигарети, – сказав він грубувато, – і йдіть. Я подумаю.

Але Юренєв тільки з жалем глянув на пачку і, не взявши її, пішов до дверей.

– А сигарети? – крикнув йому навздогін Мейєр.

У дверях Юренєв обернувся:

– Я сиджу в загальній камері, пане Мейєр!..

Він заклав руки за спину, як це мусять робити ув'язнені, і ногою штовхнув двері…

Мейєр провів його поглядом і деякий час мовчки ходив з кутка в куток. Потім, прийнявши рішення, відчинив навстіж кватирку і переніс із стола на підвіконня графин з водою. Це був умовний сигнал Т-А-87 про те, що Мейєр хоче його негайно бачити.

Через дві години з воріт гестапо виїхала машина, в якій, крім Мейєра, нікого не було. Машина довго плутала вулицями і нарешті звернула на шосе.

Недалеко за містом, на високому горбі, височіли руїни великого елеватора, схожі на зруйнований замок. Елеватор був розбитий бомбами, і вже з рік, як серед його повалених стін оселилися кажани. Дорога до нього, колись людна, тепер почала заростати травою. Одного разу на схилі горба підірвалася на міні коза, і відтоді ніхто з жителів сюди не ходив.

От у це глухе місце і повів свою машину Курт Мейєр. Він залишив її за купою каміння і щебеню так, щоб збоку не було видно, а сам, перескакуючи з одного уламка на інший, рушив до щілини між двома стінами, що привалилися одна до одної, утворивши щось схоже на «арку. Пройшовши кілька кроків, він відчинив низенькі двері в стіні, які вели у підвал, засвітив кишеньковий ліхтарик і, держачи про всякий випадок в другій руці пістолет із зведеним курком, переступив поріг.

Хто б міг догадатися, що в цьому підвалі з товстими бетонними стінами Курт Мейєр час від часу таємно зустрічається із своїм агентом Т-А-87, що тут же, під кам'яною плитою підлоги у них влаштовано «поштову скриньку». Т-А-87 кладе сюди донесення, а Курт Мейєр залишає йому свої інструкції…

Хто цей Т-А-87, знав лише він, Мейєр, і кілька його вищих керівників. Під своїми донесеннями, написаними російськими друкованими літерами, секретний агент ставив умовний знак «Т-А-87». Якщо навіть у міському гестапо хтось дізнається про існування такого інформатора, йому буде відома лише його кличка. У Мейєра була своя агентурна мережа, керівництво якою він не довіряв нікому.

З поїздки Курт Мейєр повернувся в доброму настрої. Він одразу ж наказав викликати Юренєва.

Розмова їх була короткою. Вони уточнили свій план. Юренєв буде легко поранений тут, у стінах гестапо, і руку його забинтують. Він стоятиме серед інших засуджених. Після залпу упаде в яму, і його присиплють тонким шаром землі. Перед тим, як вилізти, він зірве пов'язку. У випадку, якщо жителі найближчих будинків із страху відмовляться йому допомогти, він знайде свій одяг під розбитим возом, що лежатиме біля рову.

Юренєв вислухав усе це спокійно.

– А хлопчик? – запитав він.

– Хлопчиська ми випустимо! – сказав Мейєр. – Ви залишитеся в цьому будинку. Я пришлю до вас людину, з якою ви уточните операцію.