Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 23 страниц)

Розділ сорок шостий
«ОПЕРАЦІЯ МВ»

Того ранку Миколка і Вітя прокинулися, коли ще було темно. Тихенько ступаючи, щоб нікого не розбудити, пройшли до їдальні і сіли за стіл. Вони старалися говорити неголосно, але обидва все більше й більше гарячкували.

– Ні, – казав Вітя, злегка заїкаючись від хвилювання. – Н-ні, н-нікуди я б-більше не піду. Вистачить з мене позавчорашньої історії. Ти що, хочеш, мабуть, щоб нас вигнали?

Клавдія Федорівна, дізнавшись, що вони порушили її розпорядження і пішли на елеватор, по-справжньому розсердилась.

При такій дисципліні вона не може відповідати за кожного з них. Крім того, це просто неповага до неї. Клавдія Федорівна сказала це тихо і вийшла з кімнати. І ось тепер Вітя відмовляється від пошуків.

– Ніхто нас не вижене, – уперто твердив Миколка. – Це вона просто так каже. Ну за що нас виганяти! Нічого ми такого не зробили. А виженуть, то я в міськком піду!..

Та в душі Миколка сам вважав себе винним. І найбільше мучило хлопця те, що він не здогадався покликати патруля. Подумати тільки – якби йому спало на думку послати Вітю вниз, у місто, вони взяли б Курта Мейєра живим. Він не встиг би застрелитись, отже – не уникнув би суду і не забрав із собою в могилу цінні відомості, які можна було від нього одержати.

Цілу ніч Миколка крутився в постелі, сперечаючись в думці з Клавдією Федорівною, уявляючи собі, як вони принесли б у комендатуру пораненого Курта Мейєра, коли б усе було зроблено як слід, і він не встиг би застрелитись. На ранок у голові Миколки визрів новий план. Вони з Вітею таємно продовжуватимуть розшуки. В місті ще чимало закутків. Навіть тут, поруч…

Звичайно, все це ризиковано. Але якщо вони знайдуть картини, то ніхто їм не скаже жодного слова. Більше того – й учорашнє забудеться…

Майбутній похід він вирішив назвати «Операція МВ». Назва ця вийшла від поєднання початкових літер імен «Миколка – Вітя».

Після того, як операція дістала власну назву, Миколці стало веселіше, вчорашні події вже не здавалися такими прикрими, і дуже захотілося якнайшвидше все почати знову. Вислизнути непомітно з дому – і гайда!.. Був би живий Геннадій Андрійович, він, напевне, похвалив би його. Рушай, Миколко!..

І раптом усі плани руйнуються… Та ще через кого? Через розсудливого, нудного Вітьку!

Звідки це в нього знову? Адже зовсім недавно ще був людиною! Ворогів не боявся – гранати в них кидав. А зараз – тюхтій тюхтієм. Пізнати не можна!..

Миколка сварився, сперечався, переконував, умовляв, але все було марно. Вітя уперто стояв на своєму:

– Сказав, що не піду, і не піду!

Кінчилося тим, що Миколка крикнув:

– Ну й залишайся!

Він накинув на плечі ватник і, грюкнувши дверима, вибіг у двір.

Вітя хвилин десять мовчки сидів за столом. Поки вони з Миколкою сперечалися, за вікном вже зовсім розвиднілося. Нічний морок потроху розчинився в сонячному морозному сяйві.

А дім уже прокидався. За стіною сміялися дівчатка. В сінях плюскотіла вода. Хтось, тупаючи ногами, пробіг по коридору.

«До сніданку ще добрих півгодини, а то й година, – подумав Вітя. – Піти, хіба, подивитися, – може, він і не пішов?..»

Він одягнув своє пальтечко і вийшов на ґанок.

Ранок був тихий, без вітру. На бильцях ґанку лежала смужка снігу, ніжного, пухнастого і легкого.

Вітя повільно спускався засніженими східцями. Під ногами поскрипувало. Дихалося якось особливо глибоко й спокійно.

Пройшовши кілька кроків, Вітя зупинився, оглянувся. Де ж Миколка? Він не встиг помітити, як у прочинені двері висунулася голова Майї і тут же зникла.

Раптом звідкись з-за льоху пролунав голос товариша:

– Вітю, Вітю!.. Йди сюди!..

Голос був сердитий, в ньому чулися тільки нетерпіння і стурбованість.

Радіючи з того, що Миколка тут, у дворі, і нікуди не пішов, Вітя мовчки перебіг двір.

Він знайшов свого друга в закутку між льохом і сараєм на верхівці кучугури.

Миколка стояв, держачись за гострокінцеві піки огорожі, і дивився в сусідній сад, туди, де зовсім недавно серед старих лип і густих кущів ховався страшний будинок гестапо.

– Ось що, Вікторе, – сказав він діловито, – необхідно оглянути згарище.

– Що ж там оглядати? – здивувався Вітя. – Все ж згоріло.

– А може, не все.

– Ну, що ж, давай підемо.

– Кругом обійдемо чи просто через паркан?

– Просто.

Вони швидко перелізли через паркан, і, сплигнувши, загрузли по коліна в глибокому снігу. Зблизька згарище здавалося ще страшнішим і похмурішим, ніж здалеку. Від будинку лишився тільки кам'яний фундамент. На ньому в хаотичному безладді лежали обгорілі балки, шматки штукатурки, бита цегла. Хлопці обійшли кругом і зупинились. Перед ними були завалені цеглою сходи, що вели в підвал, і низькі, оббиті залізом двері з товстим відсунутим засувом.

Двері були прочинені.

– Зайдемо? – спитав Миколка.

Вони потягли на себе важкі двері, що повільно, плавно відчинилися, і хлопці опинилися у вузькому камінному коридорі. Очевидно, він розтинав підвал на дві частини вздовж усього будинку, але зараз їм пощастило пройти цим коридором лише п'ять чи шість кроків. Далі коридор був завалений битою цеглою, залізом, обсипаною штукатуркою. Тільки одні двері ліворуч, найближчі до входу, уціліли, хоч тепер вони й не були потрібні. Поруч з ними чорнів пролом, удвоє ширший, ніж ці тюремні низькі, оббиті залізом страшні двері. Хлопці мовчки оглянули їх, поторкали руками, заглянули у віконце. Їм обом було моторошно.

– Якщо вже попадеш за такі двері, то не виберешся, – тихо сказав Вітя.

– Буває, що й вибираються, – відповів Миколка.

Вони пролізли в пролом і тепер стояли посеред камери з сірими бетонними стінами і підлогою з великих кам'яних плит. Два вузьких заґратованих віконця майже не виступали над рівнем землі. Але в камері було зовсім видно. Біло-голубе зимове світло щедро лилося крізь зруйновану стелю.

– Як ти гадаєш, тут розстрілювали? – пошепки запитав Вітя.

– Ні, мабуть. Виводили кудись, – так само тихо відповів Миколка. – Уявляєш собі: ніч, люди сплять ось на цих нарах. Раптом відчиняються двері, кричать «виходь» і ведуть убивати… – І Миколка зітхнув, згадавши той підвал, в якому він зустрівся з двома дідами. – Дивись, що це? – несподівано запитав він.

– Де? Де? Нічого не бачу! – відгукнувся Вітя.

– Та ось, на стіні! Над самими нарами… Дивись, написано…

– Справді.

Хлопчики вилізли на нари і стали уважно розглядати нерівні, видряпані цвяхом чи уламком скла незграбні літери.

«Федю, мовчи!» – наказував хтось комусь.

«Валечко, мене вбили 27 жовтня. Бережи дітей…» – підпис. Тільки не можна його розібрати.

– А ось там, вище, дивись, який довгий напис! Давай-но прочитаємо, – сказав Миколка.

І хлопці, звівшись навшпиньки, стали читати.

Минуло добрих десять хвилин, поки вони розібралися в цих невиразних лініях, рисках, щербинах, нанесених на бетон.

«Товариші, ми помираємо, – було виведено на стіні. – Залишилося жити три години. Боріться, працюйте, живіть. Ми трималися до кінця». І прізвища: «Шубін, Фомічов, Коробов, Самохін, Кондратенко…»

– Слухай-но, – тихо мовив Вітя, – а Шубін – це, мабуть, батько нашої Майї. Пам'ятаєш, він був заарештований і зник…

Миколка, нічого не відповідаючи, повернув до Віті голову і дивився на нього великими потемнілими очима. І Вітя зрозумів, що він думає про свою матір. Адже й вона, мабуть, пройшла через цей підвал, перш ніж загинути на шибениці…

Розшукуючи нові написи, Миколка присів навпочіпки і почав розбирати майже закрите тінню від нар слово, змісту якого повністю ніяк не міг зрозуміти, а коли нарешті зрозумів, то аж здригнувся і мимоволі схопився за Вітине плече:

– Вітю, дивись, що тут написано!..

– Що? Що?

– Написано – «Остерігайтесь». Бачиш?

Віктор глянув через його плече, але нічого не побачив, крім якихось подряпин на штукатурці.

– Не бачу, – сказав він, вдивляючись до болю в очах. – Хоч убий, не бачу!

– Та ти дивись уважніше… Ну куди ти дивишся? Ось унизу, біля самих нар: «О-сте-рі-гай-тесь». Останні літери зовсім під нари пішли. І далі щось написано. Очевидно, ім'я того, кого треба остерігатись. Тільки там темно. Не видно нічого… Де б нам сірників дістати?..

– Хлопчики, ви тут? – раптом долинув згори голос Майї.

Підвівши голови, вони побачили в отворі між двома балками її рожеве від морозу обличчя.

– Як ви туди потрапили – по сходах чи через стелю? Я зараз теж до вас спущуся.

– Ні! – не змовляючись, крикнули Миколка й Вітя і, сплигнувши з нар, швидко вибігли у двір.

– Куди ж ви? – підозріло запитала Майя. – Мабуть, щось знайшли і приховуєте…

– Просто там нічого цікавого немає, – якось по-новому, лагідно і дружньо, сказав Миколка. – Ходімо краще звідси. В інших місцях пошукаємо.

– Ага! Ось тут хто! – почувся звідкись з-за комина знайомий голос. – І всюди вони бігають, всюди бігають…

Діти оглянулися. За кілька кроків від них, на обгорілій балці, стояв Якушкін, мерзлякувато щулячись у своєму благенькому пальті. В руках він держав незмінну триногу від фотоапарата, а сам апарат в потертому шкіряному футлярі висів у нього на ремені через плече. Темні очі його дивилися крізь надтріснуті окуляри здивовано, стривожено і, здавалося, незадоволено.

– Що це ви в підвалах робите? – бурчав він, підступаючи до них ближче. – Так і хочеться вам, видно, на міну наскочити.

– А ми тільки зайшли подивитися, – сказав Віктор.

– Подивитися? – посміхнувся Якушкін. – Коли міна вибухне, нічого не побачиш…

– А ви знаєте, що ми там знайшли? – сказав Миколка.

– Ну, що? Що? – чи то покашлюючи, чи то посміхаючись, запитав Якушкін. – Кайдани які-небудь страшні?

– І зовсім не кайдани, – заперечив Віктор, – а стіну з написами… Там засуджені на смерть свої імена залишили…

Миколка відтіснив Вітю і схвильовано заговорив:

– І ще там про якогось зрадника написано… На стіні під самими нарами… Сказано – остерігайтесь, а кого остерігатися, я не розібрав, там темно. Сірники у вас є?.. Давайте подивимось!

Майя навіть руками сплеснула.

– Як вам не соромно: самі все бачили, а мене не пускаєте! – І вона бігцем кинулася до завалених цеглою сходів.

– Майє!.. Майє!.. Не ходи! – закричав Миколка.

Але дівчинка вже зникла за дверима.

– От пронози! – похитав головою Якушкін. – Ну добре, піду й я подивлюся, що там за написи…

Дрібними кроками, щоб не зачепитися за який-небудь камінь, він слідом за Майєю, крекчучи, став спускатися в підвал.

Хлопчики перезирнулися й повільно рушили услід за ним.

Вони побачили Майю на нарах. Вона, витягнувши шию, читала видряпані на бетоні написи. Обличчя в неї було серйозне, а очі майже не кліпали. Вона боялася пропустити бодай одне слово на цій скорботній стіні. «Добре, якби не помітила», – подумав Миколка, завмираючи від жалю і співчуття. Але Майя вже все побачила, все прочитала і все зрозуміла. Вона раптом схопилася руками за стіну, саме в тому місці, де виднілося глибоко і чітко видряпане рідне їй ім'я.

– Тату!.. Тату!.. – закричала вона, і сльози струмком потекли її обличчям.

Хлопці зблідли, стояли поруч і не знали, що їм робити, як утішити її.

– Ах, діти, – сказав Якушкін, – от горе яке, от горе!..

Він підійшов до Майї, легенько зняв її з нар і поставив на підлогу.

– Ну, дівчинко, не плач, – він погладив її по плечу своєю жорсткою рукою з довгими вузлуватими пальцями, коричневими від тютюну, – сльозами горю не поможеш… А я от зараз сфотографую цю стіну і подарую тобі картку… Ну, заспокойся, заспокойся! Хлопчики, – звернувся він до Миколки і Віті, які розгублено стояли обіч, – одведіть її додому. Не треба їй тут бути.

– Ходімо, Майє, – сказав Миколка і взяв дівчинку за руку.

Схлипуючи, Майя покірно пішла між Миколкою і Вітею, а Якушкін розставив триногу і взявся прилаштовувати апарат, щоб назавжди зафіксувати для історії ці останні слова людей, які загинули за Батьківщину.

Коли діти підходили до пролому в паркані, вони не помітили, що за ними, стоячи на порозі прохідної будки, стежить якийсь солдат. Постоявши трохи і оглянувши згарище, солдат зник у будці і зачинив за собою двері.

Діти повернулися додому і про все розповіли Клавдії Федорівні. Майю, яка гірко плакала, вона посадила поруч із собою і довго, лагідно втішала.

А через якийсь час вірний своєму слову Якушкін приніс Клавдії Федорівні велику, ще вологу фотографію. На знімку всі написи на стіні чітко вирізнялися і здавалися викарбуваними на граніті.

Клавдія Федорівна тепло подякувала Якушкіну і хотіла йому заплатити, але Якушкін рішуче відмовився і швидко пішов, сказавши, що він тільки виконав свій обов'язок перед дочкою загиблого за Батьківщину героя.

– Нехай у неї залишиться пам'ять про батька…

Подумавши, Клавдія Федорівна вирішила поки що не віддавати картку Майї. Дівчинка дуже схвильована, нехай трохи заспокоїться.

Діставши сірники, Миколка і Вітя перед вечерею, нічого не сказавши Майї, знову вирушили в підвал гестапо. Було вже темно, але хлопчики йшли протоптаною стежкою і незабаром опинилися в камері. Вони стали на коліна перед нарами, і Миколка чиркнув сірником.

Нерівне жовте світло вихопило з темряви край чорних нар, замиготіло на сірій шершавій стіні.

– Тепер бачиш? – запитав Миколка.

Вітя дивився туди, де його товариш водив сірником.

– Нічого не бачу, – відповів він, – дай-но я сам.

Миколка передав йому коробку, і Вітя запалив другого сірника. Тепер, водячи ним біля самої стіни, він нарешті розібрав видряпане на ній слово: «Остерігайтесь…»

– Бачу, бачу, – схвильовано мовив він.

– А тепер давай світи під самі нари. Що там?

Тут сірник догорів і обпік Віті пальці. Але, не відчуваючи болю, він взяв з коробки зразу три сірники, склав їх докупи і разом чиркнув. Сірники з тріском спалахнули. Вітя прикрив їх долонею і заліз під нари.

– Ну, що там? Що там? – нетерпляче допитувався Миколка.

Вітя довго мовчав, сопів, потім, коли вогонь погас і в камері знову стало темно, вибрався назад.

– Нічого там не розбереш, – сказав він. – Ім'я, можливо, й було, але штукатурка обсипалась. Нічого тепер не розбереш.

– Вигадуєш!

Миколка сам порачкував під нари, спалив майже всю коробку сірників, але так нічого й не побачив.

Біла порохнява лежала на бетонній підлозі, і на стіні від закінчення напису майже нічого не лишилось.

– А це що? – раптом запитав Віктор, глянувши у дальній, найтемніший куток під нарами. – Посвіти-но туди!

– Що там?

– Якісь палиці!

Миколка чиркнув останнього сірника, і в тьмяному світлі хлопці розгляділи обриси якихось предметів. Вітя простягнув руку і вицупив одного з них. Це був туго змотаний рулон цупкої тканини.

Невдовзі перед хлопцями лежало вже кілька рулонів різної довжини і товщини.

– Як ти гадаєш, що це? – запитав Вітя.

– Не знаю, – сказав Миколка. – А раніше ж їх тут не було!

– Не було, – знизав плечима Вітя. – Я вранці всі кутки обдивився.

– Хто ж їх сюди поклав?

Хлопці помовчали, обмацуючи рулони.

– Можливо, Якушкін? – сказав Миколка.

– Мабуть, він, – погодився Вітя. – А ти помітив, як він старався швидше нас звідси випровадити?

І тут Миколка враз пригадав свою зустріч із старим фотографом на вулиці, коли Якушкін, дізнавшись, що він утік від дядька Микити, повів його до себе… Пригадав він і те, як дядько Микита вдерся тоді в дім Якушкіна, силоміць забрав від нього Миколку і, мов арештованого, зачинив у підвалі… Він нізащо не хотів, щоб Миколка залишився, у Якушкіна. Чому? Можливо, він знав щось про старого?.. Та й майор із штабу армії, котрий приходив у дитячий будинок після того, як вони знайшли Мейєра, докладно розпитував їх з Вітею про фотографа, коли вони сказали, що зустріли його біля руїн елеватора. Дивні підозри закралися в душу Миколки.

Зненацька нагорі, біля входу, хруснув камінь, загупали кроки, під склепінням підвалу забігав тонкий промінь ліхтаря, і хлопці почули чиїсь голоси.

– Ідіть за мною! Сюди, вниз! – долинув голос.

Хлопці смикнулись тікати, але зрозуміли, що пізно, вихід їм відрізано. Не змовляючись, обидва метнулися під нари і причаїлися.

– Тут хтось є! – почули вони знову той самий голос.

– Навряд. Це, мабуть, щури, – відповів йому інший голос.

Кроки наближалися. Дзвякнули об підлогу приклади гвинтівок. Прибулі зупинилися.

– Ну, швидше показуйте, куди ви їх заховали! – знову почули хлопці.

І тут у відповідь пролунав тремтячий голос Якушкіна:

– Та ви що! Не я заховав! Я їх знайшов ось тут, під нарами…

Промінь ліхтаря метнувся сюди й туди й застиг на рулонах, що лежали на підлозі.

– Чому під нарами? – посміхнувся чоловік з ліхтарем. – Ось вони, на підлозі!..

Миколка, завмерши, дивився, як промінь освітив руки чоловіка, що перебирав згортки.

– Один, другий, третій, – став рахувати Якушкін. – Повинно бути десять, а тут всього дев'ять.

– Можливо, ви помилилися?

– Ні! – заперечив Якушкін. – Одного бракує.

– Ну що ж, складемо акт, – сказав чоловік.

Хляпнула шкіряна кришка польової сумки, на якийсь час у підвалі запала тиша, тільки шелестів папір.

– Яка досада, зламався олівець! – промовив той самий голос. – Чи немає у вас ножика?

– Є, – з готовністю відповів Якушкін. – Будь ласка, візьміть.

– Лукін, подержи-но ліхтар.

Промінь ліхтаря перемістився. Хлопці почули, як ножик шкребе по олівцю.

– Ну й зазублини на вашому ножі! – сердито сказав чоловік. – Зовсім не ріже. І до того ж він зламаний… Візьміть його. – І після невеликої паузи запитав: – Чи немає в кого олівця?

– У мене є, товаришу сержант, – відгукнувся голос, якого хлопці ще не чули.

Виходить, разом з Якушкіним їх тут четверо! І одного називають сержантом. У них із собою гвинтівки. Дивно, чому, це Якушкіна супроводжують озброєні люди? Голос фотографа звучить невпевнено, наче він дуже переляканий.

Що робити? Вилізти з-під нар? Але ті, хто прийшов сюди з Якушкіним, можуть подумати, що вони заодно з фотографом…

– Отже, ви запевняєте, що картин всього було десять, – промовив той, кого назвали сержантом.

– Десять, – ствердив Якушкін. – Так я товаришу Морозову і сказав: знайшов десять картин.

– І вони були під нарами?

– Так! Під нарами.

Сержант помовчав.

– Ай справді! – сказав він. – Вони були під нарами! Хто ж їх звідти витягнув? І однієї не вистачає…

Миколка відчув, що Вітя тихенько штовхає його в бік чимось твердим. Простягнув руку, і пальці сковзнули по щільно згорнутій шершавій тканині. Десятий рулон! Тепер їхні справи безнадійні. Зараз сержант посвітить під нарами, і тоді…

Але життєвий досвід – велика справа. Миколка вихопив з Вітиних рук згорток і навмисне голосно чхнув.

– Хто тут?! – крикнув сержант, і в ту ж мить дзвякнули два приклади: мабуть, солдати приготувалися стріляти.

– Це ми! – відповів Миколка з-під нар. – Те, що ви шукаєте, лежить тут!..

В цю ж мить його засліпив промінь ліхтаря.

– Ану, вилазьте! – грізно сказав сержант, нахиляючись до нар. – Та швидше!.. Скільки вас там?

– Двоє! – відповів Миколка.

Віктор на цей раз виявився значно спритнішим. Поки Миколка виповз, він уже стояв на ногах.

– Більше нікого? – перепитав сержант.

– Нікого! – підтвердив Вітя.

Промінь ліхтаря застиг на їхніх обличчях. Хлопці мружились – очі боліли від яскравого світла.

– Так! Пізнаю! – обізвався сержант. – Ви обидва з дитбудинку?

Миколка кивнув. Сержант перекинув промінь на обличчя Якушкіна, і, вихоплене з темряви, воно здалося хлопцям особливо виснаженим. Різкі тіні спотворювали його, оточені синявою очі позападали, а тонкий ніс загострився.

– Це ви їх фотографували? – запитав сержант.

– Так, я! Чого це ви ще не спите, дітки? – мовив Якушкін. – Дістанеться вам від Клавдії Федорівни.

Сержант враз нахилився і, взявши один із рулонів, обережно розгорнув його на підлозі.

Всі завмерли від несподіванки. Солдати, що стояли в дверях, подалися вперед. Хлопці опустилися на коліна – вони хотіли краще роздивитися те дивне, що відкрилося їхнім очам.

В миготливому світлі ліхтаря блищали фарби старовинного портрета молодої дівчини в широкій білій, оздобленій перлами сукні. Обличчя дівчини було не дуже вродливе, але усмішка, спокійна і водночас мудра, робила його прекрасним. Здавалося, дівчина через віки зверталася до людей з якимсь дуже важливим словом.

Потім сержант згорнув полотно, і зачарування миттю зникло. І темрява стала ще густішою в цьому холодному, вогкому підвалі.

– То чого ж ви, хлопці, знову сюди забрели? – спитав сержант вже не так сердито.

– Ми напис один хотіли прочитати, – сказав Вітя.

Сержант виявив дивну обізнаність:

– Під нарами?

– Он там, унизу, – відповів Миколка.

– Ну, і прочитали?

– Одне слово розібрали, а друге хтось стер.

Сержант більше не розпитував хлопців.

– Ну, от що, – сказав він, – допоможіть-но нам. Забирайте рулони, хлопці… Та несіть обережно!.. Йдіть попереду, а ми за вами. – Він обернувся до Якушкіна: – А вам раджу йти спокійно. Ви мене зрозуміли? Ви заарештовані!

– Я буду скаржитись! – глухо мовив Якушкін. – Я чесна людина!.. Це може підтвердити сам товариш Морозов. Він сказав, що мене повинні нагородити.

Хлопці взяли в руки рулони, нести які було не дуже й легко. Але ніколи в житті ні Миколка, ні Вітя не переживали такого складного почуття і радості, і відповідальності. Вони знайшли картини, які шукало все місто. Кожна з цих картин – чудо! Хлопці тепер були в цьому переконані.

А позаду, човгаючи ногами, по-старечому кашляв чоловік, якого вели конвоїри…