Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 23 страниц)

– Я й хлоп'ят візьму з собою.

– Бери, тільки дивися за ними, бережи їх, – сказав Геннадій Андрійович.

Групи розійшлися. Федя зупинив своїх людей в кущах і наказав замаскуватися, особливо старанно прикривши гіллям підводу.

Як навмисне, по шосе рушила безкінечна колона автомашин з ящиками мін і снарядів. Федя нарахував сорок сім машин і збився з ліку. Немає сумніву, десь готувалася операція. За машинами пройшли танки…

Федя до болю в очах вдивлявся у кожну цятку на чорному шосе, що, мов змія, звивалося по горбах. На кілька хвилин воно звільнилося. Здавалося, саме час діяти. Але Федя ще трохи почекав, і ця обережність врятувала загін від серйозної небезпеки.

Раптом з-за великого каменя, що лежав метрів за триста від того місця, де притаївся Федя, підвівся мотоцикліст-есесівець. Він потягнувся, розім'явся, потім зник на хвилину в кущах і з'явився знову, ведучи мотоцикл з припасованим спереду кулеметом. Услід за ним з кущів вийшли ще троє мотоциклістів. Очевидно, вони влаштували тут невеликий перепочинок. Усі четверо вивели свої машини на дорогу, довго про щось говорили, збуджено розмахуючи руками, потім попрощалися і по двоє роз'їхалися в різні боки. Коли скрекотіння мотоциклетних моторів замовкло вдалині, Федя виповз на узбіччя, щоб уважніше оглянути дорогу. Пірнаючи з підйому на підйом, там віддалялися дві темні цятки. Нарешті мотоциклісти зникли.

Федя глянув на низькі клочкуваті хмари, що повільно повзли над лісом. Вони закрили сонце, і від цього якось одразу померкли барви. Тільки що, здавалося, літо ще жило, і зненацька упала глибока осінь. Так буває і з людиною: вона уперто бореться із старістю, і раптом одного ранку їй стає ясно, що ця боротьба безнадійна.

Федя був надто молодим для того, щоб уявити собі, що й у нього колись посивіє волосся, але й він, дивлячись на похилені гілки, на зморщене листя, вдивляючись у безрадісну сіру далину просіки з зеленими плямами ялин, відчув щось тривожне, тужливе…

Він любив ліс, звик до нього, знав і стежки, і повадки птахів, розгадував таємничі шуми; глибокої ночі міг пробиратися в гущавині, чуттям знаходячи вірний шлях. Ліс захищав його. Кожне дерево було дотом з рухливою бронею… А зараз ліс понурився, неначе втомився. «Скоро зима, – подумав Федя, – важко буде, слід на снігу не утаїш»…

Шосе було порожнє. Не можна гаяти час…

Тричі закувала зозуля. І одразу ж у кущах свиснув батіг; почувся приглушений гомін, хтось вилаявся.

Повз Федю стрімголов промчала підвода, на якій тряслася щупла постать Єгорова, і зникла за деревами…

– По одному!.. По одному!.. – командував Федя.

Здавалося б, просте діло – перейти дорогу. А скільки це коштує сил і напруження!

Глянувши направо, на шосе, Федя здригнувся, відскочив за дерево.

– Лягай! – крикнув він. – Заверни підводу!

Ніхто не встиг зміркувати, що сталося і з якого боку небезпека. Не добігши до шосе, одні попадали на землю, інші заховалися за деревами. Єгоров так гикнув на коней, що вони занесли його в саму гущавину кущів. Миколка і Вітя кинулися в канаву. Федя залишився стояти за деревом, напружено вдивляючись у шосе.

Не минуло і хвилини, як почувся наростаючий гуркіт моторів; із своєї схованки Миколка і Вітя побачили довгу колону вантажних машин, що виринула з-за повороту.

На передній машині, по четверо в ряді, у касках, насунутих низько на очі, сиділи озброєні німецькі солдати. На інших машинах їхали люди, одягнуті по-різному, але однаково бідно: хто у ватянках, хто в старих шинелях, а хто просто у гімнастьорках. Пообіч колони, охороняючи її, мчали мотоциклісти.

Одного погляду було досить, щоб зрозуміти: в машинах – полонені. Їх, очевидно, перекидають в район будівництва.

Сидячи за кущем, Геннадій Андрійович лічив машини. Налічив тридцять дві. В них було не менше чотирьохсот чоловік. Можливо, це не перша партія.

Події обганяли. Треба було негайно повідомити в партизанський загін, що Мейєр вже почав перекидати полонених…

Миколка і Вітя теж пильно розглядали машини.

– Батько! – раптом скрикнув Миколка.

– Хто? – не зрозумів Вітя.

– Батька повезли!.. Он він, у тій машині!..

Вітя глянув – над довгим зеленим бортом височіли голови людей; деякі були обв'язані брудними бинтами, у інших вітер колошкав непокрите волосся. Давно не голені, виснажені обличчя скидалися одне на одне.

З-за дерев з'явився Єгоров.

– Хлопці! – тихо покликав він. – Начальник кличе… Хутко!..

– Де він? – запитав Миколка.

– В кущах біля повороту дороги.

Машини пройшли. Шосе знову обезлюдніло. Але загін лишався на місці.

Хлопці розшукали Геннадія Андрійовича.

Прилаштувавши на колінах планшет, він щось писав. Закінчивши, швидко перечитав, поправив і, склавши папір, підвівся.

– Ось що, Миколко, – сказав він суворо, – ти з нами далі не підеш. І ти, Вітю, теж… Вам треба повернутися в загін із цим донесенням… – і, побачивши розгублене і схвильоване обличчя Миколки, запитав: – Що з тобою?

Я батька бачив, Геннадію Андрійовичу.

Батька? Ти не помилився?

– Він сидів біля борта… Дивився в наш бік…

– Виходить, ми не помилилися, це справді полонені… Тоді тим більше поспішайте! Дорогу пам'ятаєте?..

– Пам'ятаємо, – відповів Миколка, беручи з рук Геннадія Андрійовича пакет.

– Заховай глибше, – наказав Геннадій Андрійович. – Найкраще за пазуху… В разі небезпеки порви… Ну, йдіть, хлопці. Передайте: за добу-дві повернемося. Як дозволить обстановка…

Миколка і Вітя підбігли до Феді, сказали йому, що одержали наказ. Федя засмутився, але не виказав цього, хоч йому не хотілося розлучатися з хлопцями.

– Ну, давайте швидше, – сказав він грубувато. – Та дивіться не заблудіть.

– Не заблудимо, – відповів Миколка і пішов стежкою назад у табір.

За ним перевальцем рушив Вітя. Увечері хлопці вже були в загоні.

Розділ вісімнадцятий
НЕБЕЗПЕЧНА ГРА

Увечері Блінов приїхав до Курта Мейєра. З цієї нагоди господар відкоркував найкращу пляшку старого французького коньяку. Нарешті було досягнуто угоди – вони об'єдналися. Блінов обіцяв припинити свою гру в демократію і більше з населенням не загравати. Мейєр тут же розірвав і спалив у великій срібній попільниці акт з описом картин. Відтепер ніхто не зможе встановити, які цінності зберігалися в музеї.

Блінов, примружившись, дивився, як яскраве полум'я пожирає документ, що так загострив їхні взаємини. Мейєр кінчиком сигари ворушив попіл, щоб дати вогню знищити все дотла. Як досвідчений гравець, він знав: насамперед треба переконати противника в чесності і щирості своїх помислів.

– Дуже радий, Ілля Ілліч, – сказав він, розливаючи коньяк у чарки, – що знайшов у вашій особі розумну людину. Навіщо нам сваритися? – Він усміхнувся і похитав головою. – У нас страшні характери, чи не правда?..

– Так, – посміхнувся Блінов, – треба віддати належне нашим батькам…

– Добре сказано! – підхопив Мейєр. – Вип'ємо в їхню пам'ять! Хоч ви і росіянин, Ілля Ілліч, але у вас є щось істинно німецьке. Я сказав би – твердість і велич духу!.. – Він нахилився до Блінова: – Признайтеся, адже ви німець!..

Блінов жартівливо підвів руки:

– Хотів би, але не можу!.. Я справжній росіянин, пане Мейєр.

Мейєр знизав плечима, відставив чарку і звівся:

– Ви такі ж таємничі, хай йому біс, як ваша кована скриня. І де ви її дістали?

– О, це давня історія, – відповів Блінов, – коли-небудь я вам розкажу.

Мейєр знову сів у крісло і довго розкурював погаслу сигару, не спускаючи з Блінова допитливого погляду.

– От бачите, – сказав Мейєр, – ви самі збуджуєте в мені інтерес. А вже коли я чим-небудь заінтригований, то йду по сліду, як хорт… Часом я думаю: на якого дідька витрачати стільки сил? Яка від цього користь?.. Але не можу стриматися. Натура!.. – І він весело засміявся.

Блінов поклав руку йому на коліно.

– Дорогий друже, – сказав він з тією щирою простотою, яка завжди насторожувала Мейєра, – ми ж зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати наш союз… Визнаю, я завдав вам деяких неприємностей. Мені здавалося, що ви більше, ніж слід, цікавитеся моїми справами. А проте мої повноваження дещо інші, ніж у звичайного бургомістра. Ви це, мабуть, зрозуміли?..

– Я переконався в цьому, – серйозно сказав Мейєр.

– Чому я приїхав сюди, в це місто? Щоб цупити з музею картини? Чи, може, з метою інтригувати проти вас?

По тіні, яка майнула по обличчю Мейєра, Блінов зрозумів, що влучив у ціль. Мейєр відкинувся на спинку крісла і, не кліпаючи, пильно дивився у вічі своєму співбесідникові.

Блінов відпив з чарки.

– Так, – мовив він тихо, і голос його щиро прозвучав у цій невеликій кімнаті, слабо освітленій лампою під синім абажуром, – ви думали про мене дуже погано, Мейєр. Але, на жаль, я не можу вам поки що все розкрити… Не знаю, що буде зі мною потім, адже доля моя вирішується не тут.

– Де ж саме? – подався вперед полковник Мейєр.

– У Берліні, – сказав Блінов. – Ні про що більше мене не питайте. Повірте, інтереси справи вимагають, щоб ми йшли в одному напрямку, але кожен своїм шляхом. Необхідно, щоб жителі міста мені довіряли. – Він нахилився до Мейєра і знизив голос до шепоту: – Була ідея створити партизанський загін. Я мав разом з ним піти в ліс…

Мейєр розуміюче кивнув.

– Ну, і що ж? – швидко запитав він.

– Зараз вже ніколи: назрівають події на Дону.

Мейєр глибоко затягнувся димом сигари. Він був розчарований – бургомістр не сказав нічого зайвого.

Розділ дев’ятнадцятий
ЗАВДАННЯ

Вночі Колеснику не спалося: болів поперек, голову обсіли нелегкі думи. Що буде з загоном, якщо Геннадій Андрійович не дістане продовольства?

Селяни повідомили, що в Малинівці заховано хліб, його закопали в ямі. Але дістатися до нього важко. Яма поряд з будинком, де колись була сільрада, а тепер живуть поліцаї. Без бою хліба не взяти. Ну і що ж? Зрештою, поліцаїв там не так вже й багато. Головне – напасти на них зненацька.

Колесник з вдячністю подумав про тих багатьох простих людей, котрі, нехтуючи небезпекою, пробираються дальніми стежками і приносять партизанам важливі вісті. Їхніми очима партизани стежать за кожним кроком гітлерівців у найвіддаленіших населених пунктах…

Саме завдяки доставленим відомостям партизани за останні тижні тричі громили обози гітлерівців, призначені для фронту. Вони спалили і висадили в повітря понад тридцять навантажених мінами і снарядами «круппів»…

Колесник розумів, що це не може не викликати відповідних дій з боку гітлерівців. Треба чекати каральних загонів. Зараз, після тієї диверсії на станції, гітлерівці особливо люті. Доведеться партизанському загонові перебазуватися на нове місце.

Та головна турбота Колесникова полягала в тому, щоб розвідати район, де фашисти будуватимуть систему укріплень. Вже кілька разів штаб фронту по радіо запитував про це у партизанів. Та повідомити, по суті, нічого…

«Що ж робити? – подумав Колесник. – Пробиватися в район будівництва? Ну добре, загін проб'ється, хоч і ціною великих втрат і жертв. Та все ж головного він не знатиме. Де споруджуються доти? Скільки їх? Які дороги вони прострілюють? Як організовано систему вогню?» Саме про це важливо дізнатися для того, щоб майбутній наступ наших військ був успішним.

Минулого тижня Колесник ходив на явку з Борзовим. Микита Кузьмич повідомив, що Блінов зберігає в себе важливі папери, які стосуються укріпрайону. Мейєр дав їх йому для того, щоб бургомістр міг відповідним чином розподілити робочу силу. Та й взагалі, як відомо, Блінов користується цілковитим довір'ям гестапо.

Микита Кузьмич на власні очі бачив, як бургомістр сховав карту в ковану скриню, що стоїть у нього в кабінеті. От якби пощастило її зламати! Досить тільки сфотографувати документ.

Але Борзов не знав, яким чином відчинити цю кляту скриню. Ніхто, крім самого бургомістра, не має до неї доступу. Блінов упевнений, що секрет замка розгадати неможливо, ї навіть відмовився від спеціальної охорони.

У цієї дивної скрині, розповідав Микита Кузьмич, немає навіть щілини для ключа, а стальні стінки такі товсті, що їх не розплавити автогеном.

Залишається одне – розвідати сам укріпрайон. Встановити, де будуються доти, і нанести їхнє розташування на карту.

Але як туди проникнути? Там, де йдуть роботи, кожна людина на обліку. Стороннього одразу ж затримають. Якщо не розстріляють, то примусять працювати, а втекти звідти майже неможливо.

На світанні Колесник зайшов до Дудникова, розбудив його, присів на тапчан в кутку землянки і мерзлякувато простягнув руки до грубки, в якій дотлівав жар.

– Чого блукаєш? – запитав Дудников, запалюючи цигарку.

– Не спиться…

Помовчали. Дудников дивився на маленьке віконце під стелею, складене з кількох шматочків скла, на промені сонця, що вставало з-за лісу. В місті до війни йому рідко доводилося бачити схід сонця. А тепер він уже звик до цього, але часом все ж милувався сяйвом нового дня.

Колесник зненацька схопивсь, ударився головою об сволок і від цього ще більше розлютився.

– Невже ми нічого не придумаємо? – крикнув він. – Не може бути! Не може бути! Треба знайти якийсь вихід! Ми мусимо туди проникнути! Я б сам пішов, але з моїм зростом туди не потикайся – за кілометр побачать…

Дудников палив і мовчки спостерігав Колесника. В дитинстві він був, мабуть, таким, як Миколка Охотников, – хоробрим, кмітливим хлопчиною. Виріс – дядько ого-го! П'ять пудів залюбки виважує. А от збереглася в ньому якась дитяча безпосередність.

Раптом Дудникову згадалась учорашня розмова з Миколкою Охотниковим. Розповівши, як він побачив батька в машині, хлопчик почав просити, щоб йому дозволили піти туди, куди повезли полонених. Звичайно, Дудников відмовив. «Ні, ні, дурниці, – подумав він. – Це неможливо».

Але пізніше, проходячи повз конов'язь, він побачив Миколку, який гаряче переконував у чомусь Колесника. Хлопець розмахував скреблом, показував кудись убік, а Колесник, трохи згорбившись, слухав уважно і похмуро.

Помітивши Дудникова, Миколка зніяковів і одвернувся до коня, який стояв і жував листя.

– Дудников, підійди-но сюди!.. – гукнув Колесник і помахав рукою. – Ти чуєш, про що він просить?

– Вже чув і заперечую!.. – відповів Дудников.

Миколка різко обернувся, в його очах блиснули сльози:

– І ви недобре чините… Дуже недобре!.. Я хоч подивився б, що вони з батьком робитимуть!..

– А куди б ти сам пішов, цікаво знати? – розсердився Дудников. – Дурниці!

– Не сам, а з Вітею, – заперечив Миколка. – І нічого з нами не станеться. Я тут усі місця виходив. Ми з батьком багато бродили. Рибу ловили разом…

Колесник глянув на Дудникова.

– Ну добре, чисть коня, – сказав він Миколці, – а я подумаю… Ходімо, Дудников.

Коли вони відійшли далеченько і Миколка вже не міг їх почути, Колесник похитав головою:

– Боюся, втече хлопець. Видно, дуже любить батька!..

Дудников зітхнув:

– Та-ак… Це можливо…

Вони зачинилися в землянці і довго обмірковували запропонований Колесником план, намагаючись передбачити можливі труднощі.

Вже зовсім смеркло, коли Колесник виглянув із землянки і наказав партизанові, який проходив поблизу, прислати до нього Миколку і Вітю.

Хлопці прибігли. Колесник запросив їх сісти і присунув на край стола відкриту банку згущеного молока – єдині ласощі, які йому пощастило дістати.

Миколка скромно відмовився, а Віктор присів на табуретку далі від стола, хоч із солодощів він понад усе любив саме згущене молоко.

Вмостившись, хлопці притихли. Колесник сказав:

– От що, хлоп'ята! Ми покликали вас сюди, щоб поговорити з вами. Навіть не поговорити, а разом подумати… Справа, яку ми хочемо доручити вам, серйозна. Скажи, Миколко, якщо підеш звідси кілометрів за тридцять, не заблудишся?

– Ні. Хоч зав'яжіть очі!

Колесник усміхнувся.

– А завдання таке… Вам треба якнайближче підібратися до тих місць, де перебувають полонені. З'ясувати, який це район. Здалеку подивитися, чи дуже його охороняють. Зрозуміло?

– А як же батько? – запитав Миколка, і його бліде обличчя вкрилося рум'янцем. – Виходить, я його не побачу?

Дудников похитав головою:

– Ні, тобі це не вдасться. І давайте, хлопці, домовимося: якщо туди, де розміщені полонені, наближатися небезпечно, зразу ж повертайтеся назад. Не рискуйте!

– Підете з клуночками, – вів далі Колесник. – Якщо затримають – кажіть, що йдете до родичів у Білгород. І довідки вам дамо по всій формі, ніхто не підкопається. – Він підвівся. – Ну от, поки що все. А зараз ідіть спати. Такі справи з ходу не роблять. Треба все добре обдумати.

Хлопці пішли, але майже цілу ніч від хвилювання не могли заснути. Вони поклялися один одному бути разом до останнього і виручати, якщо хтось з них потрапить у біду.

Біля Віті стояла банка із згущеним молоком – подарунок Колесника, який догадався, що хлопець любить солодке. Але банка так і залишилася повною…

Розділ двадцятий
ПЛАН УТЕЧІ

Спочатку Олексій Охотников вирішив, що їх везуть у місто, до рову, на розстріл. Так було з полоненими сусідніх бараків. Це у гітлерівців називалося «очисною» операцією.

Але машини, проминувши околицю міста, швидко помчали степовими дорогами.

Отже, смерть поки що пройшла стороною. Куди ж їх везуть? Притулившись один до одного, полонені тихо перемовлялися, висловлюючи різні припущення.

Їх усіх підняли рано-вранці, по тривозі. Біля бараків уже стояли напоготові великі машини. Не минуло й чверті години, як у таборі не залишилося ні душі.

Справа, тісно притулившись до плеча Олексія, тремтів від холоду Єременко. Він ще не поправився після контузії. Важкі роботи зовсім виснажили його. В першому ряду сидів Юренєв. Він, прижмурившись, дивився на широкі поля і про щось напружено думав. У його темних очах горів похмурий вогник.

У Олексія склалися з ним дивні взаємини. Юренєв, здавалося, прагнув дружби і в той же час іноді ставав замкнутим і відлюдькуватим. Кілька разів він ні з того ні з сього заводив з Олексієм розмову про втечу.

Олексій нерідко жартував:

– Артистична натура!.. Ніжна душа… Ось коли-небудь гратимеш ув'язненого, нічого не доведеться вигадувати: все сам пережив!..

Юренєв зітхав і відмовчувався.

І все ж їх багато що єднало: спільні злигодні, мулькі нари, на яких вони лежали поряд, спогади про минуле, про знайомих…

Курт Мейєр ніби забув про існування Юренєва. В цьому був його таємний задум, хитра тактика: він давав своєму агенту можливість обжитися серед ув'язнених, заслужити їхнє довір'я. Якби Юренєв почав діяти одразу, його могли б швидко викрити. Мейєр вів свою гру ©бережно, а в Юренєві, який поділяв усі злигодні ув'язнених, закипала злість. До нього ставляться, як до нікчемного собаки, зробили дрібним шпигуном, а майбутнє не обіцяє йому нічого радісного…

«Добре, що тут ніхто про мене не знає. Якщо Мейєр мене забуде, то для всіх інших, з ким я тут бідую, я залишуся чесною людиною»… – так думав Юренєв у хвилини відчаю, який все частіше й частіше находив на нього.

Але одразу ж він починав звинувачувати себе в слабості. Ні, він не повинен, не має права відступати од своєї мети. Треба вирватися звідси будь-що. Ось тоді він і замикався в собі, озлоблений, озвірілий, ладен на все.

Минав час, а йому не щастило розвідати нічого значного, щоб донести Мейєру. Він вирішив підбити групу полонених на втечу, а потім виказати їх. Але табір посилено охороняли, і всі розуміли, що втеча зараз приречена на невдачу.

Тепер, сидячи в машині, Юренєв розмірковував, чи пощастить йому на новому місці. Різні люди оточували його. Одні були зломлені нещастями, виснажені ранами, голодом, важкою працею; інші трималися стійко, незважаючи ні на що. До таких належав і Олексій Охотников. Він не скаржився, а коли бувало особливо тяжко, тільки міцніше зціплював зуби. Юренєв його ненавидів, йому здавалося – Охотников щось підозрює. І щоб не мучитися, він твердо вирішив при першій же нагоді знищити Олексія.

Покрутившись польовими дорогами, машини опівдні прибули в село, назви якого ніхто не знав, а запитати не було в кого: в селі не залишилося жодного місцевого жителя. Та Олексій, який добре знав ці місця, прикинув, що звідси недалеко до Обояні.

Злізши з машини, він швидко озирнувся. До їхнього приїзду вже приготувалися. Навколо села в два ряди тяглися дротяні загорожі. На кожному розі стояли вишки з вартою. Тут було не краще, ніж у місті.

Полонених розвели по хатах і видали їм по шматку хліба. Це був харч за цілий день.

Олексій тулився ближче до Єременка. Не можна було лишати його без підтримки.

До Єременка люди ставилися з мимовільною симпатією. На вигляд йому було років під п'ятдесят. Невисокий, худорлявий, з простим селянським обличчям, він говорив повагом, і його світлі, побляклі очі завжди були спокійні.

З перших днів Єременко не злюбив «актора», як він називав Юренєва. Чому саме, він не міг пояснити. Можливо, тому, що Юренєв тримався з ним сухо і навіть гордовито. Склалося так, що двоє людей, з якими дружив Олексій, ставилися один до одного з недовір'ям.

Коли почало сутеніти, хати замкнули знадвору. Полонені лежали просто на холодній підлозі, підстеливши по оберемку торішньої соломи.

Олексій прикрився шинелею. Він лежав і думав про Миколку. Де зараз його хлопчик – єдине, що залишилося у нього в житті? Якою страшною була їхня остання зустріч на дорозі! Яка згорьована, мабуть, його душа… Ех, Катю, Катю! І навіщо ти залишилася в місті! Загинула одною з перших і так мало, мабуть, встигла зробити!

Була вже глупа ніч, коли хтось обережно торкнувся плеча Олексія.

– Хто це? Чого тобі? – розплющивши очі, тривожно запитав він.

– Тихше, – почувся шепіт, – це я…

Олексій пізнав голос Юренєва.

– Ну що?

– Нам треба поговорити. Зараз. Важлива справа…

За вікном стояла непроглядна темрява. Поруч важко хропли і стогнали уві сні змучені люди. Біля порога хтось марив і кликав якусь Ганну…

Олексій присунувся ближче до Юренєва, але той потягнув його за рукав:

– Ходімо в сіни…

Намагаючись ні на кого не наступити, Олексій слідом за Юренєвим насилу дістався до порога. В сінях його огорнув нічний холод, скував плечі, забрався під гімнастьорку і морозною лапою ліг на груди.

– Сюди, – покликав Юренєв з дальнього кутка. – Причини двері!..

Олексій навпомацки знайшов Юренєва. Під його ногою рипнула дошка підлоги.

– Тихше! – прошепотів Юренєв і прислухався.

На дорозі перед хатою перемовлялися німецькі вартові. Десь далеко завив покинутий господарями собака. Боєць, котрий лежав за дверима біля порога, все ще кликав Ганну.

– У мене є план, як звідси втекти, – швидко зашепотів Юренєв. – Чуєш?.. – Олексій кивнув головою, Юренєв вів далі: – Ти мусиш вплинути на людей… Нас використають тут на роботах. Ми обеззброїмо конвойних. Не в таборі, звичайно, а там, у полі…

Олексій мало не оглух від гарячого шепоту. Половини слів не розібрав. Юренєв шепотів плутано, істерично.

– Треба подумати, – сказав Олексій, коли Юренєв замовк. – Це справа серйозна.

– Довго думати не можна! Нас можуть розподілити по різних групах.

– А тікати без підготовки – все одно, що кулю собі в лоб пустити. Нас усіх переб'ють.

– Що ж робити? Чекати?

– В усякім разі, треба роздивитися.

Юренєв помовчав, зіщулившись у темряві.

– Даремно ти зволікаєш, Охотников, – зі злістю сказав він. – Не бачу в тобі горіння.

– Не кажи дурниць, Михайле! – відповів Олексій. – Мені жити хочеться не менше, ніж тобі. – Він у пітьмі знайшов його руку і потиснув її. – Заспокойся. Будь обережний! Про це поки що ні з ким жодного слова…

По дорозі, гупаючи чобітьми, ходили вартові.

Олексій і Юренєв повернулися на свої місця. Розмова схвилювала Олексія. Добре, що поруч такі сміливі люди, як Михайло. Він нетерплячий, але краще діяти, ніж повільно умирати, з кожним днем, з кожною годиною втрачаючи надію на порятунок…

На відстані простягнутої руки від нього лежав Юренєв і посміхаючись дивився у вікно, за яким йому вже ввижався світанок. Він почекає! У нього вистачить терпіння! А потім усіх розстріляють, і свідків не залишиться. І тоді він вимагатиме, щоб Курт Мейєр виконав свої зобов'язання. Так, наближається день, коли він почне нове життя!..

Юренєв тихо засміявся. Олексій почув цей сміх, але вирішив, що Михайло сміється уві сні…