Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 23 страниц)

Розділ сорок сьомий
ГЕРОЇ РОЗЛУЧАЮТЬСЯ

Коли Стременний зайшов у особливий відділ, Воронцов мовчки підвівся, кинув цигарку і, ні про що не питаючи, провів його в сусідню невелику кімнатку.

Там, присунута до стіни, стояла на підлозі знаменита кована скриня.

– А я думав, що ви вже про неї забули, – сказав Воронцов.

– Майже забув, – посміхнувся Стременний, – але тут, бачте, така обставина… Випадково прочитав один запис у щоденнику Курта Мейєра і захотів глянути на скриню ще раз. Та ось прочитайте самі! – І він простягнув Воронцову аркуш, на якому синім олівцем було підкреслено слова: «Велика Ведмедиця»… «Мала Ведмедиця»…

Воронцов повагом і зосереджено прочитав списаний густими рядками аркуш.

– Та-ак, можливо, можливо… – сказав він. – Ну що ж, ворожіть. Не заважатиму вам.

Він присів на підвіконня, запалив і, мружачи від диму одне око, спостерігав здалеку за Стременним.

Стременний схилився над скринею.

Він відчинив її звичайним, знайомим йому способом. Третя кнопка в першому ряду, шоста – в другому, п'ята – в третьому… Поворот ромашки, черепашки, і все готово. Віко легко піднімається. Він заглянув усередину. Ніщо не змінилося. Гладеньке поліроване дно блищить, як дзеркало. Ніхто й не подумає, що його можна підняти. Він знову опустив віко і, звіряючись із схемою сузір'я, намальованою метеорологом на аркуші паперу, став обережно, неквапливо підбирати кнопки так, як розташовані зірки Малої Ведмедиці.

Перші дві кнопки знайшлися одразу, і це були не ті кнопки, які треба було натиснути, щоб підняти віко.

– Так, – задоволено мовив Стременний. Очевидно, він трапив на вірний шлях.

Щоб знайти третю кнопку, йому довелося поморочитись.

Але це вже не бентежило Стременного. Курт Мейєр все-таки навів його на вірний слід. Просто інтервали між окремими кнопками майстер не дотримував точно за схемою сузір'я.

Ось і четверта кнопка, і п'ята…

Все знайдено і натиснуто, а скриня все одно не відчиняється. Залізне дно не зрушилось ні на міліметр. Від досади і свідомості свого безсилля Стременний щосили ударив кулаком по віку.

Воронцов, який досі уважно спостерігав із свого місця, як Стременний, мов сліпий, що читає навпомацки, торкався кінчиками пальців різних кнопок, встав і підійшов до скрині.

– У тому, що ви робите, незрозуміло одне, – сказав він.

Стременний обернувся:

– Що саме?

– А ось зараз поясню. Коли ви відчиняли верхнє віко скрині, то спершу натискували сім кнопок, розташованих по контуру Великої Ведмедиці, а потім повертали черепашку і ромашку. Так чи не так?

– Точно, – погодився Стременний.

– А зараз ви чомусь відмовилися від цього принципу. Це свідомо?

Стременний глянув на зосереджене обличчя Воронцова і заперечливо похитав головою.

– Ні. Просто мені чомусь здалося, що тут не може бути повторення.

– А ви спробуйте, повторіть.

– Зараз.

Він опустився на коліна, знову натиснув усі кнопки по черзі, а потім повернув черепашку й ромашку. Але цього разу якось інтуїтивно повернув їх в інший бік.

І раптом всередині скрині щось клацнуло.

Зрадівши, Стременний відчинив віко і побачив, що поліроване, блискуче дно піднялося вгору. Стременний засунув у скриню руку, спершу по лікоть, потім по плече, нарешті нагнувся ще нижче і заходився шарити обома руками. Воронцов із стриманою усмішкою стежив за його квапливими рухами.

Нарешті Стременний з розгубленим виглядом підвівся на ноги.

– Нічого не розумію! – сказав він.

– А скриня, виявляється, порожня! – спокійно мовив Воронцов, тільки тепер заглянувши в неї. – У схованці нічого немає…

– Нічого! – кивнув Стременний. Він лунко опустив верхнє віко і сів на скриню. – А я був твердо переконаний…

Воронцов глибше затягнувся димом і знову відійшов до вікна.

– А я, правду кажучи, так і думав, що тут ми нічого не знайдемо, – сказав він. – Справа значно складніша, ніж здається…

– Щось не второпаю…

Воронцов показав цигаркою на скриню.

– Знайти друге дно і навіть відкрити його ось у цьому трофейному мотлоху зрештою не так вже й складно, товаришу Стременний. Значно складніше буває знайти і відкрити друге дно у людини. Тим більше, що трапляються люди не лише з подвійним, а навіть з потрійним дном, і значно хитріше замаскованим, ніж у вашої скрині.

Стременний здивовано глянув на нього:

– Я уже зовсім не розумію…

Воронцов кивнув головою:

– Це тому, що ви ще всього не знаєте.

– Чого саме я не знаю?

Воронцов не встиг відповісти. В кімнату постукали, і на порозі з'явився сержант Аніщенко. Обличчя його радісно усміхалося, і, здавалось, йому не терпілося швидше розповісти про щось дуже важливе.

– Дозвольте доповісти, товаришу майор!

– Ну що? Що? – запитав Воронцов, і очі його блиснули.

– Все в порядку, товаришу майор!

– Як же все в порядку, коли він до мене не дзвонить?

– Зараз, мабуть, подзвонить, товаришу майор… Як ви наказали, він послав його до вас по нагороду…

– Ну, а олівець застругували?

– Застругували, товаришу майор.

– І що?

– Та все в порядку, товаришу майор. Як ви й передбачали. – Аніщенко потупцяв на місці: – Можна мені сказати вам два слова по секрету?

Воронцов вийшов разом з ним і швидко повернувся значно жвавішим, майже веселим, відчинив стіл і поклав туди якийсь маленький згорток, не більший за сірникову коробку.

– Я дуже прошу вас, товаришу Стременний, – сказав він, – побудьте тут. Мені на хвилинку треба вийти. І послухайте, будь ласка, телефон.

– Добре, – кивнув Стременний.

Він відчував – готується щось важливе й несподіване, і з інтересом чекав розв'язки.

Воронцов накинув шинель і вийшов. А Стременний кілька хвилин сидів у цілковитій тиші.

Раптом на столі задзвонив телефон.

– Слухаю, – сказав Стременний у трубку.

– Товариш Воронцов?

– Ні, не Воронцов, а Стременний… Слухаю вас. Сергію Пилиповичу!

– Що це, телефоніст помилився? Я ж не до тебе дзвонив.

– Ні, не помилився. Воронцов вийшов, а я його, так би мовити, заступаю.

– Ну добре… До тебе я хотів дзвонити пізніше. – Голос Морозова звучав якось особливо поважно. – Поздоровляю тебе, товаришу Стременний!

– З чим, Сергію Пилиповичу?

– Картини знайдено!.. Всі десять!.. Я, правда, їх ще не бачив, але за ними пішли…

– Хто ж їх знайшов? – запитав Стременний.

– Фотограф Якушкін! Я його до Воронцова послав по нагороду…

– Чому до Воронцова? Хіба він у нас нагородами відає?

Морозов усміхнувся.

– Не знаю! Так Воронцов наказав. Це вже ти його поспитай!.. Ну, будь здоров!..

Стременний поклав трубку. До кімнати вже заходив Воронцов, розчервонілий від швидкої ходьби. Він обернувся на порозі і комусь наказав:

– Якушкіна – одразу до мене!

– Це ти що, товаришу Воронцов, начальником нагородного відділу став? – примружившись, запитав Стременний.

– А що, Морозов дзвонив?

– Дзвонив.

Воронцов зняв шинель і сів за стіл.

– Звичайно, це трохи незручно, – усміхнувся він. – Але зараз, як ти побачиш, це вже не має значення.

– Я нічого не розумію! – розсердився Стременний. – Яке відношення до нашої справи має фотограф Якушкін? Прошу пояснити, що тут, нарешті, відбувається!

– Будь ласка!

Але в цей час за стіною почулися голоси, двері відчинилися, і в кімнату ввійшов Аніщенко, а за ним Якушкін із зв'язаними за спиною руками; двоє солдатів з гвинтівками зупинилися на порозі, чекаючи розпоряджень.

– Ну, Якушкін, ось ви й прийшли по нагороду!.. – сказав Воронцов. – Сідайте! Давайте поговоримо.

Аніщенко поклав на стіл фотоапарат, триногу, пакунок з речами, відібраними у Якушкіна під час обшуку, швидко розв'язав йому руки і вийшов з кімнати, щільно причинивши за собою двері. Незважаючи на запрошення сісти, Якушкін все ще стояв, розтираючи затерплі долоні. В усій його постаті була така розгубленість і пригніченість, що Стременний мимоволі подумав – чи не помилився Воронцов?..

– Що ж це таке, товаришу Воронцов? – жалібно запитав Якушкін. – Хапають! І це дяка за те, що я віддано розшукував картини? І знайшов їх… Адже так? І хіба не я допоміг викрити зрадників? – Він повернувся до Стременного. – А ось ви, товаришу начальник, ви ж бачили, як я бургомістра впізнав? То за що?.. За що?..

Якушкін затулив обличчя руками і так стояв кілька секунд.

– Сідайте!.. Сідайте, Якушкін!.. – мовив Воронцов. – Зараз ми розберемося, допущено помилку чи ні…

Якушкін покірливо підсів до стола, поклав руки на коліна і всім своїм виглядом показував, що ладен допомогти розібратися в цьому сумному непорозумінні.

– От що, Якушкін, від вас залежить дуже багато… По-перше, ваша власна доля. Тому відповідайте на запитання правдиво, – сказав Воронцов, присуваючи до себе ближче пакунок з відібраними у арештованого речами. – Де вас обшукували?

– В кімнаті при виході.

– Ви все віддали?

– Все.

– Ну, подивимось, що у вас…

Майор розгорнув газету, і Стременний побачив зім'яту носову хусточку, в'язку ключів, мабуть, від будинку, де жив Якушкін, зламаний ножик, монети, кілька кредиток по десять карбованців. Тут же були якісь дуже потерті посвідчення, паспорт… Загалом, наче нічого цікавого. Воронцов розгорнув хусточку, оглянув її, відклав убік, потім перелічив монети, одну з них затримав у руках, потрусив у повітрі в'язкою ключів – чи не випаде що-небудь з горловинок, мигцем зиркнув на посвідчення і паспорт.

Якушкін спокійно спостерігав за тим, як Воронцов перебирає нехитрий дріб'язок, взятий з його кишень.

– І не соромно вашим людям так стару людину кривдити! – сказав він, коли огляд закінчився і, очевидно, не дав Воронцову нічого істотного. – Ну навіщо вам усе це? Хіба я не можу мати в кишені хусточку і ключі від квартири?

– Звичайно, можете, – погодився Воронцов.

– То поверніть мені все це!

– Почекайте, почекайте, не зараз… – Воронцов відсунув речі на край стола. – Скажіть, Якушкін, – несподівано запитав він, – де ви жили до війни?

Якушкін трохи розгубився:

– Я?.. До сорокового року я жив у Західній Білорусії, в місті Ліда.

– Так… А потім? Як ви опинилися в цьому місті?

Якушкін нахилився вперед і гаряче почав:

– Бачите, за Пілсудського я дуже бідував. Багато років голодував. Коли стало можливим повернутися в Росію, я, самотній старий чоловік, вирішив поїхати в одне з невеличких степових міст, де багато вишень, привілля, спокій, і дожити тут свого віку…

– Добре, – сказав Воронцов. – До ладу у вас вийшло, навіть якось поетично. – Він сперся ліктями на стіл. – А от скажіть, Якушкін, як до вас потрапили картини? Де ви їх знайшли?

Якушкін здивовано знизав плечима:

– Всі шукали, і я шукав… Тільки, очевидно, мені більше пощастило, ніж іншим… А знайшов я їх у підвалі гестапо – під нарами… Мене туди затягли діти з дитячого будинку, щоб показати стіну з написами загиблих. От я випадково й виявив…

Воронцов глянув на Стременного і посміхнувся краєчком губ, наче закликаючи уважно стежити за ходом допиту. Стременний весь час уважно стежив за Якушкіним і помітив, що за його зовнішнім спокоєм криється настороженість.

– Отже, всі шукали, і ви шукали, – сказав Воронцов. – Добре. – Він різко встав і, обійшовши навколо стола, сів напроти Якушкіна – А якщо я вам скажу, що картини ви взяли не в підвалі гестапо, а в елеваторі?.. Того самого вечора, коли там були діти з дитячого будинку, ви теж побували в тому підвалі і забрали картини, які з машини перетягнув туди Курт Мейєр. Це було найцінніше з того, що він, поранений, міг взяти з собою. Що б ви на це відповіли?

– Це ви вже зовсім даремно! Ні в якому елеваторі я не був… Правда, я зустрів на дорозі дітей, вони мені розповіли про свій похід, але я не був… І чого мені туди ходити?..

– Ми не діти, – суворо мовив Воронцов і тієї ж ночі ви перенесли картини в одне потайне місце, а потім вирішили їх знайти… Зробити подарунок Радянській владі!.. І можу вам сказати точно: до останнього дня їх не було в підвалі гестапо…

– Ну, а де вони були раніше, мені не відомо, – сказав Якушкін. – Де я їх знайшов, там і знайшов.

Воронцов нахилився вперед:

– Добре. А навіщо ви, Якушкін, зіскребли під нарами ім'я зрадника? Пам'ятаєте, там написано «Остерігайтеся»… Це слово ви залишили, а ім'я стерли…

– Я нічого не стирав… Нічого не знаю… Який напис?.. Яке ім'я?..

Воронцов присунув до себе газету з речами і взяв з неї ножик із зламаним лезом.

– Де ви зламали цей ножик, Якушкін?

– Вже не пам'ятаю! – Фотограф наморщив лоба. – Здається, колись невдало відкривав консервну банку…

Воронцов устав, повернувся на своє місце, витягнув з шухляди стола маленький пакетик і розгорнув його. Якушкін, витягнувши шию, стежив за тим, що робить майор, заглядаючи в пакетик, але, мабуть, нічого не бачив. Стременний підвівся і підійшов ближче. На папері лежав шматочок заліза.

– Дивіться сюди, Якушкін! – Воронцов приклав зламане лезо до шматочка металу: зразу стало ясно, що це кінчик леза. – Ви дуже квапились і зламали ножик. І ось вам відломлена частина… Її знайдено під нарами. Що ви на це скажете?

– Нічого не скажу, – різко кинув він і враз глибоко закашлявся. – Дайте… дайте мою хусточку.

– Візьміть. – Воронцов вийняв з кишені свою і простягнув Якушкіну. – Вона зовсім чиста, щойно з чемодана.

Але Якушкін вже перестав кашляти і з непроникливим обличчям спідлоба спостерігав за Воронцовим.

– Товаришу Стременний, підійдіть, будь ласка, ближче, – сказав Воронцов, який в цей час знову розглядав речі фотографа. – От цікава знахідка… Дивіться.

Воронцов розстелив перед собою хусточку Якушкіна і кінчиком леза безпечної бритви обережно відрізав один з ріжків хусточки, з широкого рубчика на стіл випала маленька чорна пілюля.

– Отрута, – сказав Воронцов. – Варто розкусити її крізь хусточку – і негайна смерть! – Він загорнув пілюлю в клапоть паперу і заховав у сірникову коробку. – Ну, Якушкін, тепер ви будете говорити?

Не повертаючи голови, Якушкін краєм ока зиркнув на Воронцова. Він якось згорбився і ще більше постарішав, голова глибоко ввійшла йому в плечі.

– Кажіть же. Я слухаю, – спокійно мовив Воронцов.

– Так, справді, я був зв'язаний з гестапо, – глухо почав Якушкін. – Але тільки як фотограф… Вони не давали мені спокою… Коли я відмовлявся знімати розстріли радянських людей, вони погрожували мені смертю… Тому дехто в місті став вважати мене зрадником! Я болісно переживав це, але не міг вирватися з-під влади гестапо… Та ось прийшли ви, і я вирішив, що цей кошмар закінчився назавжди. Я став активно вам допомагати… Так, я старався завоювати довір'я, мені здавалося, що, викриваючи ворогів, я хоч якоюсь мірою доб'юся цього… Так, я стер ім'я зрадника під нарами… Це було моє ім'я…

– Це все, що ви маєте сказати? – запитав Воронцов.

– Все, – відповів Якушкін.

– Усе до кінця? – перепитав Воронцов, акцентуючи на останньому слові.

– Все до кінця. Ось тільки ще про отруту… Мені подарував її Курт Мейєр з жалю на випадок, якщо партизани схоплять мене як зрадника і я не зможу довести свою безневинність.

– І п'ять хвилин тому вам здалося, що ви цього не зможете зробити?

Якушкін злякано підвів руку:

– Ні, ні, що ви!

– Але ви просили в мене хусточку… Ну добре, добре, – наче повіривши йому, сказав Воронцов. – Пояснення ваші логічні…

Якушкін з полегкістю відкинувся на спинку стільця. Тильним боком долоні він обтер з лоба піт.

Стременний з цікавістю дивився на цю людину.

«Ось і відкрилося друге дно», – подумав він і мимоволі глянув на Воронцова.

Воронцов, перехилившись через стіл, дивився на Якушкіна. І в погляді його було щось таке пильне, напружене, гостре, що Стременний, піймавши цей погляд, запитав про себе: «Чому він так дивиться? Невже тут є і третє дно?»

В цю мить Воронцов підвівся і коротким рухом руки кинув перед Якушкіним якусь монету, вірніше, неправильно обрубаний шматок мідної п'ятикопійчаної монети, вийнятої із згортка.

Побачивши монету, Якушкін відсахнувся. Його розчервоніле обличчя різко зблідло.

– Ну що ж, Якушкін, кінчайте свою гру, – неголосно сказав Воронцов, – людина, у якої друга половина монети, – в сусідній кімнаті. Очну ставку хочете?

– Ні, не треба. – Якушкін вишкірив жовті зуби. Можна було подумати, що він ладен вчепитися в горло Воронцову.

– Товаришу Стременний, – сказав Воронцов, – дозвольте представити: перед вами агент гестапо Т-А-87!

Якушкін рвонувся з місця і тут же безсило привалився до краю стола. «Ось і третє дно відкрито», – подумав Стременний.

А Воронцов тим часом підвівся і, заклавши руки в кишені, зупинився перед Якушкіним.

– А тепер скажіть мені, куди ви поділи планшет, який зняли з бургомістра, коли він лежав непритомний. Ну, знаєте, там, в автобусі, що його ви підірвали протипіхотною міною. В тому планшеті були документи. Деякі з них стосувалися укріпленого району.

Якийсь живий, хитрий вогник мигнув у згаслих очах Якушкіна. Він знизав плечима.

– Навіщо мені було їх берегти. Звичайно, я їх знищив.

– Ні, – сказав Воронцов. – Ви їх не знищили.

– Чому ви так думаєте?

– Ви надто обачливі для цього. Ви знаєте ціну фотографій, картин. Знаєте також, скільки коштують воєнні документи, особливо якщо вони потрібні для майбутніх операцій.

– Дорого коштують, – раптом сказав Якушкін і весь якось напружився, наче готуючись стрибнути. – Ви маєте рацію, я справді знаю їм ціну і дешево не віддам.

– Яка ж ваша ціна? – посміхнувся Воронцов.

– Життя.

– Цього я вам обіцяти не можу. Не від мене залежить. Хочете рискнути – рискуйте.

Якушкін хвилину помовчав. Потім, примружившись, глянув кудись у куток, поверх голови Воронцова:

– Що ж, треба рискнути. – Він простягнув руку до штатива фотоапарата, що лежав на столі. – Дозвольте?

– Зачекайте, – сказав Воронцов.

Він присунув штатив до себе і розняв ніжку на дві частини. Потім обережно витяг з трубки згорнуту фотоплівку.

– Це? – запитав він.

– Так, – відповів Якушкін, важко спершись на стіл. – На ній все чудово видно. Фотографував сам. Подивіться на світло. Оригінали знищені. Берегти було незручно і небезпечно.

Стременний швидко підвівся і через плече Воронцова глянув на негатив. Воронцов передав йому плівку, і він довго й уважно роздивлявся її.

Серед знімків різних наказів і донесень він побачив кілька кадриків, що рябіли позначками і звивистими лініями. Здавалося, зображення в кожному кадрику зовсім інакше. Але досвідчене око Стременного одразу визначило, що це частини одного плану: очевидно, Якушкін фотографував його по квадратах.

– Ну як? – запитав Воронцов.

Стременний задумливо згорнув плівку.

– Надрукуємо – буде видніше, – мовив він і глянув на Якушкіна.

Воронцов кивнув Аніщенку, мовчки наказавши вивести арештованого.

– Ходімо! – сказав Аніщенко.

Якушкін покірно встав і, сутулячись, пішов услід за конвоїром.

– Цікаво, – сказав Стременний, коли двері за ним зачинилися, – яка в нього зараз буде зустріч із затриманим вами агентом. Чи впізнають вони один одного без монетки?

Воронцов устав і пройшовся по кімнаті.

– Так… Так… – мовив він, посміхаючись. – Справді цікаво. Але зустріч не відбудеться, товаришу Стременний.

– Розумію. Ви їх розмістите кожного окремо.

– Скажу вам по секрету, – мовив Воронцов уже серйозно. – На жаль, людини з другою половиною монети ми ще не затримали. Просто Якушкін не витримав психічної атаки. Я його переграв… Тепер, звичайно, ще треба вивідати, хто його помічники і де явки!..

В цю мить хтось несміливо постукав у двері. Воронцов гукнув:

– Зайдіть!

Двері повільно відчинилися. На порозі стояли Миколка і Вітя, скуйовджені і втомлені.

– Ми хочемо піти на фронт!.. – сказав Миколка.

Воронцов помахав хлопцям рукою:

– Заходьте, заходьте!.. Сідайте!..

Хлопці ввійшли і незручно примостилися на табуретці, де тільки що сидів Якушкін.

Стременний дивився на них з неприхованою досадою. І треба ж, щоб саме зараз, коли почалася серйозна розмова, з'явилися ці хлоп'ята з дитбудинку! Навіщо вони потрібні Воронцову? Одіслав би їх краще додому, ніж гаяти час на розмови. Але Воронцов уже цілком зайнявся хлоп'ятами.

– Що ж це ви мало нам усієї справи не зіпсували? – промовив він суворо. – Навіщо вам було лізти в цей підвал?

– Ми шукали картини, – відповів Миколка.

– І ми їх знайшли, – сказав Вітя.

Воронцов похитав головою.

– Та про те, що вони там, Аніщенко мені ще вдень доповів!.. А цей добрий дідок міг вас у підвалі пристрелити! Ви ж досвідчені розвідники!..

– Які там вони розвідники! – посміхнувся Стременний. – Відпусти їх з миром додому, товаришу Воронцов! Перестань малоліткам мораль читати!..

– Ану, розстебніть-но свої пальта! – наказав Воронцов хлоп'ятам. – Покажіть, які ви малолітки!..

Коли Стременний побачив бойові ордени, що блиснули у хлопців на грудях, він тільки розвів руками.

– То он ви хто! – вигукнув він. – Я про вас багато чув! Котрий же з вас Охотников?

– Я! – відповів Миколка, широко усміхаючись: дуже добродушним видався йому цей високий підполковник.

– У мене, Миколко, для тебе є важливе повідомлення, – сказав Стременний. – Сьогодні нагороджено орденом твого батька. Він вдало діяв по розвідці укріпрайону. Його група привела «язика»! Напиши йому листа. Неодмінно напиши…

– Напишу! – сказав Миколка, але на серці у нього було тривожно: як йому хотілося б зараз бути поруч з батьком, щоб кожного дня його бачити, щоб, при потребі, прийти йому на допомогу!

– Ну, а тепер, хлоп'ята, можете йти, – сказав Воронцов.

Але Вітя, який весь час переступав з ноги на ногу, раптом мовив жалібним голосом:

– Товаришу начальник! Скажіть Клавдії Федорівні, щоб вона нас не лаяла!..

Це було так несподівано, що Стременний упав грудьми на стіл, задихаючись від сміху:

– Ну, що я казав – хлопчаки!.. Справжні хлопчаки!..

Миколка розсердився, непомітно добре штурхонув Вітю.

– Ну й дурень же ти! – прошепотів він.

Воронцов залишався серйозним.

– Я скажу вашій завідуючій, що ви поводились сміливо, – мовив він, – але з умовою, хлопці… – Він помовчав. – Тепер ви займатиметесь лише однією справою – навчанням!.. А зараз ходімо, подивимось картини.

– Вони вже тут? – здивувався Стременний і досадливо махнув рукою: – А, признатися, я теж старався їх знайти!.. Обійшов ти мене, Воронцов! З усіх боків обійшов!.. Ну, ходімо, подивимось, а то скоро нам наступати далі…

За півгодини хлопці повернулися додому. Так закінчилася «Операція МВ», і це справді була остання бойова операція, в якій брали участь Миколка і Вітя…

Багато років минуло відтоді. Миколка, Вітя і Майя виросли. Та вони назавжди зберегли в пам'яті ті дні, коли у важких випробуваннях виникла й зміцніла їхня дружба.

І на все життя зберегли в серцях девіз: вірити товаришу, не полишати його в біді, боротися за нього.

Вірити!.. Боротися!.. Перемагати!..

1958–1960