Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 23 страниц)

– Як то – що? – Дідок здивовано подивився на Морозова крізь окуляри, косо посаджені на тонкий ніс. – Як то – що? На службу прийшов. Адже з сьогоднішнього дня в місті Радянська влада, якщо не помиляюся…

– Чудова ви людина, Григорію Хомичу, – сказав Громов, підходячи до ящика. – І чудово, що ви залишилися живі…

– Живий! – Старий сумно похитав головою. – Я то живий, а ось музей помер. Запізнилися ви, товариші!.. На один день запізнилися… А я ж про все докладно Микиті Борзову розповів… Дістався він до вас?

– Дістався, – похмуро сказав Морозов, – та, коли переходив лінію фронту, його важко поранили, і він помер… Отже, все краще вони вивезли?

– Ні, не все! – запально сказав дідок. – Дещо мені пощастило зберегти. – Він повернувся і вказав на кілька акварелей, які вже встиг розкласти під склом стенда, що стояв біля вікна.

Всі троє схилилися над вітриною. Так дивно було бачити в порожнечі цих брудних, занедбаних залів ніжну блакить акварельного моря, тонкий профіль жінки у барвистій шалі, сонячні плями на соковитій зелені молодого гаю…

– Акварелі ці я по одній виносив, – наче вибачаючись, сказав дідок і лагідно поклав на край вітрини свою суху руку – під тонкою пергаментною шкірою синіли набряклі склеротичні вени, – виймав і сюди, на груди, під сорочку… – Він показав, як робив це: швидко оглянувшись, розгорнув і зараз же знову загорнув поли куртки, і в цьому його русі було стільки зворушливого і разом з тим сумного, що Стременний мимоволі зітхнув і одвів погляд, наче він був винен у тому, що не встиг прийти раніше і дав можливість гітлерівцям пограбувати музей.

Він пройшовся по залу серед безладно нагромаджених, нашвидку збитих ящиків і зупинився біля того великого, над яким трудився Григорій Хомич, коли вони ввійшли сюди.

– А тут що у вас? – запитав він. – Схоже, що картини.

– Так, картини, – зітхнувши, сказав дідок. – Дуже пристойні, сумлінно зроблені копії… Звичайно, добре, що хоч це залишилося. Але, правду кажучи, я б їх усі віддав за ті десять дорогоцінних полотен, що вони забрали…

– А з сучасного що-небудь уціліло? – запитав Громов.

– Нічого, – відповів Григорій Хомич. – Це вони одразу знищили. Краще вже не нагадуйте.

– Ну, а що ж у вас в інших ящиках? – поцікавився Морозов.

– Усе те, що було на горішньому поверсі, – відповів дід. – Старовинне начиння, зброя пугачовців, рукописні книги… Ну і решта… Як бачите, збиралися вивезти все до нитки. А коли довелося скрутно, схопили ласий шматок – і навтікача. Це вже залишилося. Видно, дуже поспішали…

– І все-таки хотів би я знати, хто тут орудував, – сказав крізь зуби Стременний. – Можливо, ще доведеться зустрінутись…

Громов з посмішкою глянув на нього:

– Не позаздрив би я йому в такім разі… А як ви вважаєте, Григорію Хомичу, чия це робота.

Той знизав плечима:

– Та, очевидно, бургомістра Блінова, він тут у нас був головним цінителем мистецтв. Адже в мене, пригадуєте, все було підготовлено до евакуації, згорнуто, упаковано. А він, розбійник, знову розвішати примусив… Цінитель мистецтв!.. І справді цінитель. З оцінювачами сюди приходив. Для кожної картини ціни встановив у марках… А зрештою, не ручуся, що саме він вивіз. Охочих до нашого добра тут перебувало чимало!..

– А в народі не примітили, хто і в якому напрямку вивозив картини? – знову запитав Громов. – Люди ж усе помічають. Ви не розпитували?

– Розпитував, – сумно відповів дід. – Але ж це було вночі, а нам вночі виходити на вулицю – вірна смерть. Самі знаєте. Проте підглядів дехто, як цей мерзотник Блінов вантажив свої пожитки. Запихали до нього в машину якісь паки. А що там було – картини чи хутра каракулеві, – це вже він один знає… А от я знаю, що немає в нас тепер найкращих картин. І все… – Він одвернувся.

Всі хвилину мовчали. Морозов заклопотано потер тім'я.

– Так, так… Ну що ж, Григорію Хомичу, приходьте завтра до мене годині так о дванадцятій. Поговоримо, подумаємо…

– Куди ж прийти? – запитав дід.

– Звісно куди, в міськраду. Вона ж уціліла.

– На старе місце? Це приємно. Прийду. Неодмінно прийду.

Потиснувши худу холодну руку Григорія Хомича, всі троє рушили до виходу. А він, схиливши голову набік, довго дивився їм услід. І на обличчі в нього був якийсь дивний вираз – радісний і сумний водночас.

– В табір! – коротко наказав Стременний, коли всі знову сіли в машину.

Але в цей час з-за рогу з'явився капітан Соловйов.

– Товаришу підполковник! – збуджено почав він, підійшовши до машини і поклавши руку на її борт. – Ми виявили місцеве казначейство…

– Казначейство? – з інтересом перепитав Морозов і з незвичною для нього жвавістю вибрався з машини. – Де ж воно? Ану, проведіть мене туди!..

– Та що там, у тому казначействі? – Стременний досадливо знизав плечима. – Якісь гітлерівські кредитки, мабуть… – йому хотілося поїхати в табір.

– Ні, там і наші радянські гроші є, величезна сума, – їх зараз лічать. Але, головне, знаєте, що ми знайшли? – Соловйов витягнув шию і сказав таємничим півшепотом: – Нашу вогнетривку скриню! Пам'ятаєте, котра під Воронежем при відході пропала?..

– А чому ви думаєте, що це та сама?

– Ну як же!.. Хіба я один її впізнав? Усі наші кажуть, що це скриня начфіна Соколова.

Стременний недовірливо похитав головою:

– Не думаю. А де вона стоїть, ця ваша знаменита соколовська скриня? В казначействі, кажете?

– Ні. Вона тут, поряд.

– Як же вона сюди потрапила?

– Дуже просто, товаришу підполковник. Німці її вивезти хотіли. Вже навантажили… Ви, може, помітили – там, на розі, автобус стоїть з драконами. То це в тому самому автобусі… Ох, і важка! Ледве витягли…

– Цікаво, – сказав Стременний. – Невже й справді та сама скриня? Не віриться…

– Та сама, товаришу підполковник. – Соловйов для переконливості навіть приклав руку до серця. – Всі пізнають. Та ви самі подивіться! Чи спочатку накажете в казначейство?

Стременний, наче радячись, глянув на Громова і вийшов з машини.

– Гаразд… Подивимося, мабуть, спочатку казначейство, а потім і скриню, – сказав він. – Тільки швидше. Треба встигнути ще до вечора оглянути концтабір.

Розділ тридцять п'ятий
ЗНОВУ КОВАНА СКРИНЯ

Казначейство гітлерівці влаштували в тому ж триповерховому кам'яному будинку, де до війни перебувало міське відділення Державного банку.

Коли Стременний і Громов зайшли до операційного залу, перше, що вони побачили, був великий письмовий стіл, завалений купами грошей. Поруч стояв вартовий, а довкола – за сусідніми столами – штабні писарі лічили асигнації і тут же заносили підраховані суми у відомості.

Над касою висіло ще не зірване оголошення бургомістра: «Панове платники податків! Пам'ятайте, ваш обов'язок вносити податки у встановлені міським управлінням строки. Ті, хто ухиляється, розглядатимуться німецьким командуванням як саботажники, і будуть віддані до суду».

Соловйов бадьоро, злегка випнувши груди, йшов попереду Стременного. Він був дуже задоволений, що той відгукнувся на його запрошення оглянути казначейство. Що не кажи, а приємно показати начальству, як чітко організована в тебе справа і в якому бездоганному порядку обліковуються трофеї.

– Грошей купи! – високо підвівши світлі брови і оглянувши столи, сказав Морозов. – Скільки ж їх тут приблизно? – запитав він старого вусатого писаря.

Писар спритно робив свою справу – асигнації так і мелькали в його руках, – і стос туго перев'язаних шпагатом пачок ріс просто на очах.

– Та вже мільйон сімсот тисяч, – посміхнувся він, обв'язуючи шпагатом чергову пачку сотенних купюр. – А загалом не дуже багато – всього мільйонів п'ять-шість буде.

– Нічого собі – мало! – здивувався Морозов. – Та це ж цілий бюджет!

Громов обійшов навколо стола, взяв сотенний папірець в руки і пильно глянув на нього.

– Чи не здається вам підозрілим, – звернувся він до Стременного, – що тут так багато зовсім нових грошей?

– Що ти хочеш сказати, Артеме Даниловичу? – запитав Морозов і також взяв одну з новеньких асигнацій. – Думаєш, гроші фальшиві?

– Можливо.

– Думаєш, навмисне їх сюди підкинули?

– Це треба перевірити, – відповів Громов.

– Гм!.. – Морозов узяв у руки кілька асигнацій і, схиливши голову набік, наче милуючись, став їх розглядати.

– Що ж, влаштуємо експертизу, – запропонував Стременний. – Звичайно, так пускати їх в обіг не слід.

– Ніякої експертизи не треба, – сказав Морозов. – І так ясно – гроші фальшиві.

– Чому ти так впевнений, Сергію Пилиповичу? – повернувся до нього Громов.

– Та вже впевнений… Ану, поглянь ще раз, тільки уважно, і ти зразу переконаєшся.

Громов висмикнув з пачки одну асигнацію. Він крутив і так і сяк, дивився на світло, пробував папір пальцями. За його прикладом Стременний теж узяв одну сотенну, витягнув з кишені іншу й став порівнювати обидві асигнації. Так минуло кілька хвилин.

– Ні, – сказав нарешті Громов. – Нічого не бачу. Гроші як гроші!..

– Ну, а ти, Стременний, що скажеш?

– Що ж тут казати? Видай мені цими грішми зарплатню. – візьму без ніякого сумніву.

– Ех ви, експерти!.. Дайте-но сюди! – Морозов забрав у них асигнації і склав разом. – Дивіться!.. Бачите?.. Номери і серії на них однакові!.. На цьому папірці серія ВС 718223 і на другому теж. Я переглянув цілу пачку нових грошей – і всі з однаковими номерами…

– Ну й Сергій Пилипович! – вигукнув Громов. – Дивись, як це просто, га?.. І не здогадаєшся…

– Що ж нам з цими грішми робити? – заклопотано мовив Стременний.

– Спалити, звичайно, – сказав Громов, – а кілька кредиток пошлемо в Москву для вивчення…

– Вірно!.. Капітан! – Стременний покликав до себе капітана Соловйова, який в цей час складав міцно ув'язані пачки грошей у брезентовий мішок. – Перевірте гроші якнайуважніше. Якщо є справжні, відокремте їх.

– А в нас це вже зроблено, товаришу підполковник, – доповів Соловйов. – Начфін Барабаш з самого початку наказав нові папірці порахувати окремо. А що накажете вчинити із справжніми грішми?

– Скільки їх, до речі?

– Сто п'ятдесят шість тисяч.

– Здайте їх в нашу фінансову частину, Майору Барабашу.

– Слухаюсь, товаришу підполковник! Буде зроблено.

– Ну, а тепер давайте подивимося на скриню, – сказав Стременний і попрямував до дверей, подавши знак Соловйову йти за ним.

Їхати в машині цього разу їм не довелося.

Соловйов провів їх якимись провулками, дворами і городами на сусідню вулицю. Вони йшли повз недавнє згарище, серед обпалених, почорнілих від полум'я лип і берез. Перед ними безладно громадилися обгризені вогнем балки, купи битої цегли, потрощеного начиння…

– Зачекайте, товариші! – сказав Стременний, оглядаючись. – Куди це ви нас ведете? Якщо не помиляюся, це був будинок сільськогосподарського технікуму. А тепер зразу й не догадаєшся! Який тут був сад до війни – краса!..

– А гітлерівці що тут влаштували? – запитав Громов.

– Міське гестапо, – відповів Соловйов. – Місце, самі розумієте, затишне, і ділянка велика…

Громов мовчки кивнув головою.

– Ну, а де ж скриня? – запитав Стременний.

– А ми її он в ту прохідну будку занесли, де була охорона гестапо. Я біля скрині вартового залишив.

– Що ж, подивимось, подивимось…

Вони перетнули сад і ввійшли до невеликого дерев'яного будинку.

Вузенький коридорчик, фанерна перегородка з віконцем, наглухо закритим дерев'яним щитом, а за перегородкою – маленька кімната. В одному кутку – залізна грубка, в другому – простий стіл, вимазаний ліловим чорнилом.

Посеред кімнати стояла скриня. Скраю на ній сидів боєць у дубленому кожушку і повагом згортав козячу ніжку. Побачивши Стременного, він встав.

– Ану, покажіть мені цю скриню, – весело сказав Стременний. – Таки справді наша!.. Ніяк не сподівався, що доведеться ще її побачити.

Він нахилився, уважно оглянув скриню, провів рукою по віку, обмацуючи залізні штаби з горбиками заклепок і цілий розсип хитромудрих бляшок, що зображували то зірку, то квітку, то морську черепашку.

Морозов теж оглядав скриню. Не знаходячи ніяких ознак замка і замкового отвору, він тільки по слідах від сургуча на стінках встановив, у якому місці віко відокремлюється від ящика.

– Не розумію все-таки, як ця скриня відчиняється? – здвигнув він плечима.

– А ось зараз побачите, – відповів Стременний, все ще обмацуючи віко і щось на ньому шукаючи. – Ага!.. Ось ківш… А ось і ручка… Велика Ведмедиця…

– Яка ще ведмедиця? – здивувався Громов.

– Хвилинку терпіння!..

Стременний натиснув кілька заклепок, повернув якусь ромашку вліво, якусь черепашку вправо і вільно підняв важке віко скрині.

– Наша! – сказав він весело. – Але те, що в ній, не наше.

Всі зазирнули в скриню. Вона вщерть була наповнена різноманітними коштовними золотими речами, складеними абияк, поспіхом, перед самим від'їздом.

– Так! – мовив Громов.

Соловйов нахилився і витягнув газетний згорток, в якому виявилося дванадцять золотих годинників, ручних і кишенькових, а потім багато інших речей; єднало їх лише одно – їхня коштовність.

– Нічого собі нагарбав, собака! – обізвався Морозов. – А ти, Стременний, ще кажеш: «Те, що в ній, не наше». Як це – не наше? Все наше! У нас накрав. А що, іншого там нічого немає?

– Є, – Соловйов витягнув із скрині кілька папок з документами.

– Все більше по-німецьки, – сказав Громов, розгорнувши одну з папок і проглянувши кілька документів. – А оце цікаво! Дивіться, дивіться, тут є один інтересний документик – наказ посилати людей на будівництво воєнних укріплень. Візьми, товаришу Стременний. Нехай спочатку у вас в дивізії подивляться, а потім нам повернуть.

Стременний взяв документ і поквапливо пробіг його очима. Але перші ж рядки надрукованого на машинці тексту розчарували його. Це був російський переклад розпорядження Шварцкопфа, представника Тодта, бургомістру міста Блінову. В розпорядженні пропонувалося посилити підвезення робочої сили в район будівництва укріплень. Документ був двомісячної давності і коли мав певну цінність, то лише як свідчення того, що противник не припиняв робіт навіть в найлютіші грудневі морози. Отже, гітлерівське командування покладало на ці укріплення великі надії. Нічого більш суттєвого в двадцяти рядках не можна було знайти.

Стременний уважно передивився решту документів, що лежали в папці, але нічого, що стосувалося б укріпрайону, серед них не було. Він поклав документи в польову сумку і повернувся до Соловйова:

– Ну, капітане, складайте опис речей, та дивіться, щоб нічого не згубилося. Потім згідно опису треба буде передати в міськраду. Можливо, і власники ще знайдуться, якщо тільки живі. – І він зачинив віко спорожнілої скрині. – Ходімо, товариші.

– Зажди, зажди, – обізвався Морозов, – поясни спершу, як вона відчиняється.

– Це досить мудра штука. Треба трохи знати астрономію. Ну, уявляєте собі Велику Ведмедицю?

– Ні, серйозно, – сказав Морозов. – Без магії, будь ласка!

– Та я без магії. Просто замок тут досить своєрідний. Для того, щоб відчинити скриню, треба натиснути кілька заклепок. Їх тут безліч, і майже всі заклепки як заклепки. А сім з них фальшиві. Це, власне кажучи, кнопки, а не заклепки. Їх треба в певній послідовності натиснути: спочатку третю кнопку в першому ряду – ось тут, в центрі залізної штаби, потім шосту – в другому, п'яту – в третьому; потім ось цю, цю, цю, – як бачите, всі кнопки розташовані по контуру Великої Ведмедиці. І ніякої магії. Тепер, для того, щоб остаточно відімкнути замок, ми повертаємо цю ромашку і цю черепашку… От і все – скриню відчинено.

– Чудеса! – похитав головою Морозов. – І який мудрець це вигадав! Ну, скажи ти мені, навіщо ви цю дивину в частині тримали? Хіба не простіше було дістати звичайний сейф?

– Простіше то простіше, але начфін у нас, кажуть, романтиком був. Я з ним, щоправда, недовго працював. А скриня ця до нас від іспанців потрапила, коли наша дивізія минулої весни на Ленінградському фронті діяла. Розбили одну їхню частину, а штаб захопили разом з казначеєм і його скринею. От нам і дісталась ця скриня…

– Буває… – Громов подивився на скриню. – У речей теж є свої долі, як у людей. Цікаво, як вона сюди потрапила, в окуповане місто? Кому служила останнім часом?..

– Я й сам хотів би знати. Дивна це історія, товариші, – сказав Стременний.

І він коротко розповів Морозову і Громову про події під Воронежем і про ту обстановку, в якій пропала скриня.

– Справді дивно, – погодився Громов. – І ви про Соколова ніколи більше не чули?

– Ні.

– Загинув, мабуть…

Стременний похитав головою:

– Можливо, можливо… Одного тільки я не можу збагнути. Скриня ж ціла. Виходить, гітлерівці дізналися про її секрет. Не зверталися ж вони за допомогою до іспанців!

Усі рушили стежкою до машини. Раптом між двома обвугленими деревами проглянула стіна сусіднього будинку. Стременний зупинився: цей шматок свіжопофарбованої зеленої стіни поруч з гнітючою чорнотою обгорілих руїн мимоволі привертав увагу.

– А це що таке? – запитав він. – Хто тут жив?

– Бургомістр тутешній, – відповів всезнаючий Соловйов. – Колись тут, кажуть, ясла були, а потім він свою резиденцію влаштував.

– Резиденцію, кажете? – посміхнувся Громов. – Цікаво, де зараз його резиденція! Мабуть, десь у яру!..

– Та й то ненадовго, – кинув через плече Стременний і швидко пішов уперед.

Розділ тридцять шостий
КОНЦТАБІР «ОСТ-24»

До воріт концтабору Стременний під'їхав сам. Часу було обмаль, справ багато, і, вибравшись на вулицю з напівобгорілого саду, де лежали руїни гестапо, Морозов і Громов попрощалися з своїм супутником.

Громов поїхав у залізничні майстерні, Морозов попростував до себе в міськраду, з фасаду якої вже було зірвано вивіску «Міська управа».

Знайти табір було не просто.

Спочатку Стременний впевнено вказував шоферові шлях, але виявилося, що там, де колись була проїжджа дорога, тепер майже на кожному повороті машину затримували то протитанкові надовбні, то густі ряди колючого дроту, протягнутого від одного рогу до другого, то глибокі вирви від бомб…

Нарешті Стременний махнув рукою і поклався на шофера – нехай добирається до місця як знає. Шофер попросив у начальника цигарку, побалакав на найближчому повороті із зграйкою хлопчаків, які вискочили з якогось тупичка, а потім тихенько, щось бурмочучи собі під ніс і лаючи вибоїни та ями, став петляти серед пустирів, вуличок і провулків, керуючись не стільки одержаними відомостями, скільки безпомилковим інстинктом досвідченого водія, котрий звик за будь-яких обставин, ясного дня чи темної ночі, доправляти начальство куди наказано.

Нарешті шофер крутнув останній раз, машина провалилася в глибоку вибоїну, потім вибралася з неї…

– Приїхали, товаришу підполковник.

Так ось воно де, це прокляте місце!

Широкі ворота розчинені навстіж. Поруч з ними до стовпа прибито дерев'яний щит з німецьким написом «Ост-24».

Під концтабір гітлерівці відвели дві довгі вулиці на околиці міста і обнесли їх високою огорожею з колючого дроту.

Машина повільно в'їхала у ворота. Стременний зіскочив на землю і зупинився, озираючись навколо. Рік тому ці вулиці мали такий самий вигляд, як і сусідні. Не було в них нічого особливого. Будиночки, палісадники, двори, влітку порослі травою, а взимку засипані снігом… А тепер? Тепер усе тут стало зовсім іншим. Просто не можна було собі уявити, що він, Єгор Стременний, колись вже ступав по цій землі…

Пригадується, якось восени перед війною він повертався цією вулицею додому з полювання. Був вечір. На лавочках біля воріт сиділи бабусі. Хлопчики, позначивши покладеними на землю куртками ворота, ганяли футбольного м'яча, його собака раптом кинувся назустріч м'ячу. М'яч ударився об собаку і відскочив убік. Всі засміялися, закричали: «Оце футболіст!» А він ішов перевальцем, приємно втомлений, і щось насвистував… Ні, не може бути! Як він міг свистіти на цій вулиці? Тут і слова сказати не посмієш…

Стременний повільно обвів очима сіру шеренгу будиночків з брудно-каламутними, давно не митими віконцями.

Будиночки здавалися вимерлими. Жодної людини не було видно на пустинній дорозі, жоден димок не підіймався над дахами.

Стременному захотілося швидше піти звідси, швидше знову поринути з головою в гарячу і тривожну метушню залишеного за воротами життя. Але він переміг себе, зняв руку з борта машини, перетнув вулицю і, піднявшись поламаними східцями, ступив у найближчу до воріт будівлю.

Його зразу ж охопив каламутний присмерк і важкий дух холодної затхлості. В будинку тхнуло потом, зіпрілим одягом, гнилою соломою. Більшу частину єдиної кімнати займали подвійні нари. В кутку купою лежало якесь брудне дрантя, задимлені консервні бляшанки – в них, мабуть, варили їжу.

Стременний хвильку постояв на порозі, оглядаючи всі кутки: чи немає людини.

– Є тут хто-небудь? – запитав він, щоб остаточно переконатися, що огляд його не обманув.

Але ніхто не відповів. Стременний рушив уздовж вулиці, переходячи від будинку до будинку. Скрізь було те ж саме. Брудне лахміття, консервні бляшанки, зіпріла солома на нарах… Іноді Стременний помічав забуті з поспіху речі – солдатський казанок, загублений ножик, залишений на підвіконні згарок оплилої свічки. Все це видавало поквапливий нічний збір. Хто знає, чий це був ножик, чий казанок, кому в останній вечір світила ця стеаринова оплила свічка…

Заходячи в черговий будинок, Стременний кожного разу запитував голосно: «Є тут хто-небудь?» І щоразу запитання його повисало без відповіді. Він уже не вірив, що хто-небудь озветься.

І раптом в одному з будиночків, чи то в п'ятому, чи. то в шостому, з верхніх нар почувся слабкий, тихий голос:

– Я тут!..

Стременний підійшов до нар, заглянув на них, але в присмерку нічого не побачив.

– Хто там?

– Я…

– Та хто ви? Спускайтесь сюди!..

– Не можу, – так само тихо відповіла людина.

– Чому не можете?

– Ноги поморожені…

В глибині на нарах заворушилася, зашаруділа солома і з'явилася чиясь скуйовджена голова, потім плече у старій, подертій військовій гімнастьорці, і чоловік, стогнучи, підповз до краю нар.

– Зажди, я тобі допоможу, – Стременний став на нижні нари, однією рукою вхопився за стовп, на якому вони держалися, а другою обняв плечі чоловіка і потягнув його на себе.

Чоловік застогнав. Тоді Стременний правою рукою обхопив плечі чоловіка, ліву підсунув йому під коліна і зняв його з нар. Чоловік майже нічого не важив – такий він був виснажений і худий. Він сидів на нижніх нарах, притулившись спиною до стіни, і важко дихав. У напівтемряві Стременний не міг добре роздивитися його бородате обличчя. Натруджені, в саднах руки безсило лежали на колінах. Ноги в чорних чоботях стирчали як неживі.

– Ви хто такий? – запитав Стременний.

– Полонений я… На Тімі в полон потрапив, – відповів солдат. А руки його весь час гладили коліна, що гостро виступали з-під подертих штанів.

– Ну, а з ногами що у вас? Дуже поморозили?

– Вогнем горять… Сили немає терпіти. – Чоловік хвилинку помовчав, а потім, пересиливши біль, сказав крізь зуби: – Ми на будівництві укріпрайону були. Нас сюди цілу добу на морозі пішки гнали. А взуття наше яке? Ніякого…

– Слухайте, – перебив Стременний, – який це укріпрайон? Той, що на захід від міста?

– Той, як по шосе йти…

– Далеко це звідси?

– Кілометрів сорок буде…

– Що ж ви там робили?

– Та що… доти будували… рови копали… Ох, товаришу начальник, сили більше не маю!..

– Зараз одвезу вас у госпіталь, – сказав Стременний, – там вам допоможуть… А зумієте ви на карті показати, де ці доти?

– Мабуть, зумію…

– А як ви тут опинилися?

– А нас сюди назад пригнали – склади вантажити…

– Коли?

– Та вже чотири доби скоро буде.

«Чотири доби! – вигукнув про себе Стременний. – Значить, це було ще до наступу».

– Де ж решта?

– Повели. Вночі… А куди, не знаю… Ой, ноги, ноги як болять! – Він міцно обхопив свої ноги і завмер, злегка погойдуючись.

Стременний вийняв з кишені ліхтарик і посвітив на ноги солдата, йому стало моторошно. Те, що він вважав за чоботи, насправді були босі ноги, почорнілі від гангрени…

– От горе!.. Держись-но, друже, за мої плечі. – Стременний підняв солдата і, як дитину, виніс його на ґанок.

Він посадовив його на заднє сидіння машини, укрив ковдрою, яку завжди возив із собою, а сам сів поруч. Машина рушила.

– Ти з якої дивізії? – запитав Стременний солдата, з болісною жалістю розглядаючи його скуйовджену руду бороду і обличчя, пооране глибокими зморшками.

Щось схоже на усмішку промайнуло на обличчі солдата.

– Та з нашої, сто двадцять четвертої, – тихо одказав він.

– А в якій частині служив?

– В охороні штабу…

Стременний пильно подивився на солдата.

– Єременко! – мимоволі вигукнув він, і голос у нього затремтів.

У старій, змученій людині, що сиділа обіч нього, майже неможливо було впізнати того Єременка, який лише рік тому міг руками розігнути підкову.

– Так, я, товаришу начальник, – насилу видихнув солдат.

– А мене впізнаєш?

– Ну як же… Одразу впізнав…

Тепер Стременний пригадав усе. Єременко був тим другим автоматником, який зник разом з начфіном. Очевидно, він знає, куди дівся й Соколов.

Стременний обережно поклав руку на плече солдата, що сидів з заплющеними очима.

– Товаришу Єременко… Чуєте, товаришу Єременко… Чи не знаєте ви, що з Соколовим? Де він?

Солдат мовчав. Стременний торкнувся його руки. Вона була холодна. І тільки по легкому клубочку пари, яка виривалася з його рота, можна було бачити, що він ще живий.

За чверть години Єременка доправили в польовий госпіталь, що зайняв усі три поверхи кам'яного будинку школи. Ще за півгодини його поклали на операційний стіл, і хірург ампутував йому обидві ноги по коліна.