Текст книги "Відважні"

Автор книги: Александр Воинов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 23 страниц)

Розділ п'ятий
ВАЖКИЙ ДЕНЬ

До півночі перевертався Миколка на вузькому, твердому дивані, а потім забувся в глухому, неспокійному сні. Прокинувся він так само несподівано, як і заснув. Почуття гострої небезпеки, що раптом виникло десь у найвіддаленіших глибинах свідомості, миттю вихопило його із сну. Наче пружина підкинула його вгору. Полетіла вбік порвана шинель, якою він укривався, і хлопець став посеред кімнати, скуйовджений, з червоною смугою від твердого диванного валика через усю ліву щоку.

У дверях, не переступаючи порога, стояв у пальті і шапці Микита Кузьмич.

– Тобі б, Миколко, у пожежниках добре служити! – привітно усміхнувся він.

Миколка вирячив на нього заспані очі, відчуваючи у всьому тілі неприємну ломоту. За вікном яснів сонячний ранок. На верхівці паркана сидів великий червоний півень і гордо стріпував головою.

– Не бійся, не бійся, не чіпатиму, – примирливо сказав Микита Кузьмич. – І зачиняти не буду. Ходи по всій хаті… Їжа на столі. А у двір виходити не смій: собака порве… Ну, будь розумним! Увечері повернуся – поговоримо, що робити…

І Микита Кузьмич вийшов, не зачинивши за собою сінешніх дверей. Миколка бачив, як він спустив з цепу собаку, а потім швидко пішов до воріт. Біля хвіртки обернувся, суворо покивав пальцем і подався на вулицю.

Миколка важко сів на диван. Десь за стіною розмірено цокали ходики. З двору було чути горластий крик півня і сердите гарчання собаки, що бігав під вікнами.

В домі дядька Микити було три кімнати. Миколка добре знав їхнє розташування. У першій кімнаті, найбільшій, стояла складена з цегли грубка, покрита товстою чавунною плитою з трьома конфорками. Праворуч у кутку стояв буфет з посудом, а посередині – великий дубовий стіл на коротких, товстих ніжках. За цим столом дядько Микита обідав, а вечорами щось писав, розкривши потріпану бухгалтерську книгу в чорних палітурках. Двері наліво вели в найменшу кімнату, три чверті якої займало широке ліжко. Над ним у чорній рамці висіла велика фотографія самого дядька Микити. Знімок було зроблено ще до революції – дядько Микита і тоді служив у міській лазні, що належала в ту пору купцеві Трифонову. Фотограф зняв його на повний зріст біля етажерки, на якій у високій вазі стояв пишний букет паперових троянд. Вузькі плечі дядька Микити облягав чорний, позичений для цієї нагоди, сюртук, а обличчя, і без того маленьке, непоказне, здавалося ще меншим від вусів з довгими гострими стрілками.

Ну, а в третій кімнаті зараз перебував Миколка. Призначення вона не мала ніякого. В ній стояв диван, а на стіні висіло кілька літографій із старих журналів. Зрідка, коли в місто приїжджали родичі дядька Микити, він поселяв їх у цій кімнаті.

Відтоді, як дядько Микита став у місті поважною особою, він найняв стару жінку, яка варила йому обід і пекла пироги. Він пускав її до себе в дім раз у два-три дні. Зварений обід зберігався в підвалі, а пироги лежали в буфеті. Розігрівав їжу сам дядько Микита на чадній керосинці.

Миколка знайшов на столі миску з вареним м'ясом, квашені огірки, чорний хліб і черствий пиріг з капустою. Побачивши все це, він озброївся ножем і з апетитом накинувся на їжу. Шматки м'яса ковтав майже не пережовуючи, огірки хрумтіли на його гострих зубах.

Хоч Миколка сумлінно розправлявся з м'ясом, його залишилося ще чоловік на п'ять – добрячий шмат на великій кістці… Черствий пиріг видався хлопцеві дуже смачним. Бракувало тільки чаю. Але, зрештою, можна запити сніданок і квартою холодної води.

Тепер Миколка відчув себе значно сильнішим. Він обійшов увесь дім і виглянув на ганок. Собака одразу ж глухо загарчав, вискаливши гострі білі ікла, і великими стрибками кинувся до нього. Хлопець устиг зачинити двері, коли мохнаті лапи вже торкнулися ґанку, і підбіг до вікна. Собака сидів на верхній сходинці, вичікувально дивлячись на двері голодними, злими очима. Миколка відчинив раму. Собака оскаженіло загавкав. Ні, з таким не порозумієшся. А чи не можна його підкупити? Хлопець одрізав шматок м'яса, свиснув і кинув собаці. Той понюхав і байдуже одійшов геть.

Так, дядько Микита знав, кому від доручає свого племінника.

Час минав… Сонце вже почало хилитися до заходу. Миколка бродив по дому, марно намагаючись придумати, як йому вибратися звідси. В кутку за грубкою він знайшов міцну довгу вірьовку і сплів з неї щось схоже на ласо. Кілька разів він пробував накинути його на шию клятому собаці, але той спритно відскакував і хапав вірьовку зубами, намагаючись її перегризти. Ця дивна гра тривала досить довго. Нарешті Миколка втомився і привалився спиною до віконної лутки.

Що ж робити? Поки він тут сидить, дядько Микита вже, мабуть, доповів Мейєру про нічного відвідувача. Тепер німці знають пароль і пошлють до вдови Полозневої свого шпигуна. А далі… Миколка раптом уявив собі Ген-надія Андрійовича, котрий лежить на землі з простреленою головою… І тут Миколка подумав про батька!.. Що з ним буде? Адже тепер дядько Микита знає, що він у таборі. Батька повісять… Ах, навіщо він сказав дядькові Микиті про батька!

Треба якнайшвидше вирватися з цього клятого дому. Будь-що усунути з дороги лютого пса… А що коли закутатися в ковдру і вибігти?.. Ні, ні!.. Пес все одно кинеться і розірве його на шматки. Отруїти б його, але чим?.. А може, вдарити залізною коцюбою, що стоїть за грубкою? Миколка зліз з підвіконня і взяв коцюбу в руку. Вимащена сажею, вона в двох місцях вже перегоріла і ледве трималася. А сокира? Миколка кинувся шукати її по всіх кутках. Та ні в кімнатах, ні в комірчині сокири не було. Мабуть, дядько Микита ховав її в сараї.

Знічев'я вийшов у сіни й застиг на місці од несподіваної думки. Між зовнішніми дверима і тими, що ведуть у квартиру, – невеликий простір. Що коли заманити собаку в цей маленький коридорчик, а потім… О, якби вдалося!

Хлопець зайшов у кімнату, взяв своє «ласо», розмотав його, потім повернувся в сіни, прив'язав кінець вірьовки до ручки зовнішніх дверей, а решту вірьовки протягнув через сіни всередину будинку. Потім прикрив внутрішні двері, але не зовсім, а так, щоб залишилася вузька щілина, і потягнув на себе вірьовку. Так і є! Зовнішні двері захлопнулися. Тепер він потягнув на себе і двері, то вели в кімнату. Вони зачинилися, міцно притиснувши вірьовку до одвірка! Для певності Миколка обмотав вільний кінець вірьовки навколо ніжки стола.

Так! Якщо собака опиниться в сінях, то з цієї пастки йому самому не вибратися.

Залишалося найголовніше – заманити в дім вівчарку, а самому встигнути заховатися за внутрішніми дверима. Але як це зробити? Кинути ще м'яса? Собака не з'їв і того шматка, який досі лежить у пилюці біля східців. Ні, треба придумати щось інше.

Миколка постояв, розмірковуючи. Хто б міг подумати, дивлячись збоку на цього худенького хлопця з блідими щоками і великими сірими очима, що він ладен вступити в боротьбу з великим, сильним і злим собакою, спеціально натренованим на переслідування людей.

Миколка вийшов на ґанок і зупинився на верхній сходинці. Собака лежав недалеко, на стежці, що вела до воріт, і, витягнувши вперед лапи, уважно дивився на нього. Здавалося, він стомився і тепер, знаючи свою силу, зайняв найвигіднішу позицію. Спробуй тут пройти!..

Хлопець постояв трохи, набираючись духу. Те, на що він наважився, могло закінчитися для нього дуже сумно. Вчора його врятував дядько Микита. Тепер, якщо пес наздожене, ніхто вже не допоможе.

Миколка труснув головою, зіщулився, наче плавець, який стрибає в крижану воду, збіг з ґанку на стежку і кинувся до вівчарки.

Собака схопився, злякано подався назад, але тут же, вискаливши зуби, приготувався до стрибка. Миколка пробіг ще кроків десять, повернувся і метнувся назад до ґанку, відчуваючи за своїми плечима важке дихання…

Не тямлячи себе, хлопець вихором влетів на ґанок, а звідти у сіни; помітивши, як промайнула услід за ним довга чорна тінь, захлопнув внутрішні двері і, зовсім знесилений, притулився до одвірка.

Розлючений собака скажено дряпав лапами двері. Отямившись, Миколка трохи прочинив двері й потягнув вірьовку. Зовнішні двері стукнули. Пастка замкнулася.

Пес вив і метався у вузькому просторі, але тепер він уже був не страшний. За кілька хвилин Миколка переліз під парканом у тому ж місці, що і вчора. Ось він і в сусідньому дворі. Вийти через хвіртку не наважився, боячись, щоб не зустріти на дорозі дядька Микиту, і дворами перебрався на іншу вулицю. Відчувши себе в безпечному місці, присів на купу звалених колод.

Що ж тепер? Цілий день він так був захоплений прагненням втекти з дому дядька Микити, що не подумав про те, куди ж йому потім податися…

Повертатися додому не хотілося. В пам'яті залишилася та страшна ніч, яку він провів на самоті після страти матері… Треба швидше дістатися до села. Який пароль? «Чи не можна води напитися?» Якщо він піде швидко, то до ночі вже буде на місці.

Миколка попрямував до воріт, за якими виднілася вулиця. На вулиці він про всякий випадок оглянувся. Здається, ніякої небезпеки. Пройшли якісь жінки, мабуть, з базару. По той бік вулиці повільно походжає поліцай. З ним краще не зустрічатися.

Миколка обернувся і пішов у протилежному напрямку.

На перехресті вулиць він почув за собою шаркаючі кроки, оглянувся і хотів тікати, але було вже пізно. Чиясь рука чіпко схопила його за плече.

– Куди ти, куди, хлопчику? – промовив лагідний чоловічий голос. – Та не виривайся! Не бійся мене. Дивись, який ти нещасний! Замучений… Ходімо зі мною. Тобі не можна залишатися на вулиці. Ти загинеш.

І чоловік, який міцно стискував Миколчину руку, силою повів його за собою. Нелегко старому нести в лівій руці триногу, а правою тягнути хлопчиська, який до того ж упирається. Але фотограф з базарної площі не міг покинути ні триноги, ні руки хлопчика. Без триноги він не зміг би заробляти на прожиток, а без хлопчика?.. Він не уявляв собі, як проживе на цій непривітній землі маленька, покинута всіма людина.

Розділ шостий
НОВІ ВИПРОБУВАННЯ

Якушкін ішов, важко човгаючи ногами і глибоко зітхаючи. У нього був вигляд вкрай змученої, хворої людини. Раптом він зупинився.

– Ну, Миколко, – сказав фотограф, – більше силоміць тебе не тягнутиму. Якщо хочеш, можеш іти – ось дорога, але в мене тобі буде добре. А залишишся сам – загинеш!.. Ходімо краще зі мною. Не шкодуватимеш. – Його вицвілі, примружені очі дивилися лагідно, і в усій сутулій постаті було щось таке, що викликало довір'я.

– Дайте мені триногу, – сказав Миколка. – Я її понесу.

– Неси, неси! – Якушкін охоче простягнув йому дерев'яний штатив. – Тільки обережно! Не упусти…

Такого довір'я Миколка не чекав. Скільки разів йому кортіло хоч поторкати апарат, біля якого чаклував старий фотограф, але це здавалося йому настільки неможливим, що він і не пробував. А тут несподівано сам несе триногу. На вигляд вона така важка і масивна, а насправді зовсім легка, з сухого ясеня.

Миколка йшов поруч з Якушкіним, уявляючи себе його зброєносцем.

– Житимеш у мене, – казав Якушкін, – я тебе багато чого навчу…

– І фотографувати?

– Звичайно.

– А це дуже важко?

– Важко, але ти, напевне, зможеш, якщо будеш старанним і працьовитим…

Миколка уважно глянув на Якушкіна – чи не жартує він, але той легенько поплескав його по плечу:

– Станеш добрим фотографом… Ми з тобою таке діло розгорнемо!.. Я сидітиму в касі, а ти фотографуватимеш…

– Великим апаратом?

– Авжеж, найбільшим.

Вони без пригод дісталися до будинку Якушкіна, що стояв на околиці, за перекошеним дерев'яним парканом, колись зеленим, а тепер брудно-сірим. Будиночок був невеликий і наче врослий у землю. Збудований ще в середині минулого століття, він змінив чимало господарів, які, видно, не дуже про нього дбали. Стіни побуріли від часу, розхитаний ґанок загрозливо рипів, коли на нього ставала нога, а на вхідних дверях висіли клапті повсті. Всередині будинок теж був запущений і непривабливий. Як не дивно, майже ніщо в ньому не свідчило про професію господаря. На стінах не висіли великі фотографії, не видно було альбомів, тільки в темній комірчині, що прилягала до кухні, стояли банки з розчинами, фіксажем та інші речі, без яких не може обійтися фотограф.

У цій хижці Миколка відчув себе напрочуд легко і вільно. Якушкін поставив апарат на столик перед потьмянілим дзеркалом у чорній рамі і одібрав у Миколки триногу.

– Ну, синку, – сказав він, – ось ми і прийшли. Зараз я тебе нагодую і напою чаєм…

Але Миколці самому захотілося діяти.

– Ви вже сидіть, – сказав він діловито. – Де у вас тут самовар? Я сам його поставлю…

Якушкін посміхнувся:

– Самовара в мене немає. Є тільки чайник. Вода у відрі за дверима, а керосинка на плиті… Ти, я бачу, молодець. Ну, допомагай, допомагай дідові…

Поки Миколка порався з чайником, Якушкін накривав на стіл. Він дістав з шафи шматок сиру, хліб і трохи масла.

– Ти називай мене Іваном Митричем, – сказав Якушкін, помітивши, що хлопець почуває себе ніяково, звертаючись до нього, – і не дуже метушись, присядь, відпочинь… Де це ти цілу добу пропадав? Я шукав тебе, просто з ніг збився. Думав, ти зовсім пропав…

Миколка розповів йому про все, що сталося з ним від того моменту, як його з площі повів до себе дядько Микита. Не розповів тільки про підслухану нічну розмову. Хоч Якушкін і викликав у нього довір'я, але щось підказувало йому – цю таємницю він нікому розкривати не повинен.

Мовчки вислухавши історію про те, як дядько Микита виказав утікача, Якушкін сидів мовчки, щось напружено думав.

– Який падлюка! – раптом сказав він. – Який зрадник! Продався за банку консервів!.. Ти добре зробив, що втік од нього.

– А якщо дядько Микита прийде сюди? – запитав Миколка.

– Не прийде, – впевнено відповів Якушкін, – він боягуз. Тебе ж він до себе нишком привів?..

– Сказав, щоб я не підходив до нього близько, а йшов ззаду…

– От бачиш!.. Він тебе з дому не хотів випускати, боявся, що поліцаї пронюхають, кому він доводиться родичем… Ну, нічого, є люди, які всьому ведуть облік…

– І ви їх знаєте? – схопився Миколка.

Але дивно – Якушкін якось зразу замкнувся, і його кошлаті сиві брови зовсім прикрили очі.

– Ну, це до діла не стосується, – ухилився він од прямої відповіді. – А твій дядько Микита ще за все відповість! За все!.. – І фотограф суворо погрозив пальцем. – І за життя твоєї матері відповість. Недолюдок!

У Миколки від болю защеміло серце. Він боровся з бажанням розповісти Якушкіну все до кінця: і про ту нічну розмову, яку він підслухав, і про явку в домі вдови, і про батька, який мучиться в таборі, і про те, що він хоче добитися до Геннадія Андрійовича й попросити в нього допомоги…

– Поглянь-но, здається, закипів чай, – сказав Іван Митрич, – кришка стукотить. Заварка в шафі.

Миколка вийшов на кухню. Чайник справді вже кипів, з носика клубочилась пара.

Хлопчик ухопив за залізну дужку, але пара обпекла йому пальці.

– Ой!..

– Що з тобою? – запитав з другої кімнати Іван Митрич.

– Пальці обпік, – відповів Миколка.

Але скрикнув він не лише тому, що обпік пальці. За вікном під тополею стояв дядько Микита. Звідки він узявся? Щойно Миколка дивився у вікно – в дворі не було нікого. Помітивши, що Миколка дивиться на нього, дядько Микита якимсь благальним рухом руки приклав пальці до губів. Що це означає? Попередження? Миколка повинен мовчати?..

Хлопець мимоволі обернувся: чи бачить дядька Микиту Якушкін? Старий переставляв у своїй комірчині якісь банки, і звідти долинав його глухий, надривний кашель. Коли Миколка знову обернувся, дядько Микита вже зник. На стежці, що вела до паркана, нікого не було.

Але в цей час рипнули східці, хтось довго шарив у темних сінях по дверях, шукаючи ручку, і, не знайшовши її, відчинив двері, потягнувши їх, мабуть, за клапоть повсті.

«Дядько Микита! Тікати, якнайшвидше тікати від цієї людини!» Зарипіла на іржавих завісах рама, брязнули шибки, що ледве трималися на старій замазці. Миколка вже переніс ліву ногу через підвіконня, як із-за сарая, що стояв у глибині двору, вийшов високий рудий поліцай з автоматом і крикнув:

– Ей! Давай назад!.. – і підняв автомат.

Хлопець підкорився й повернувся в кухню. В сусідній кімнаті Іван Митрич вже зустрічав дядька Микиту, і вони завели розмову.

Миколка шукав, куди б йому заховатися… Для того, щоб вибратися на горище, треба проникнути в сіни й тоді пройти через кімнату, в якій на нього чекає дядько Микита. А підвал? Може, в підлозі є ляда?.. Ні, всі дошки міцно пригнані одна до одної, ляди не видно. В розпачі Миколка притулився до одвірка прочинених дверей і почав слухати, про що говорить Іван Митрич з цим клятим банщиком.

Але вони говорили не про нього. Іван Митрич просив дядька Микиту роздягнутися і присісти до столу. А той відмовлявся тим, що зайнятий, – проходив мимо і раптом згадав: давно не фотографувався, а тут якраз бургомістр Блінов вимагає, щоб його співробітники представили свої фотографії.

Іван Митрич розпитав, якого розміру потрібні фотографії, поскаржився, що тепер важко дістати хороший папір. Зв'язків з німецькими офіцерами він не має, а якщо зрідка йому й приносять папір, то він боїться купити: щоб не звинуватили потім, що він його вкрав. Микита Кузьмич обіцяв Івану Митричу дістати все, що потрібно, йому це не важко, адже він виконує спеціальне доручення міської управи.

Вони говорили поважно, як двоє людей, котрі знають собі ціну і посідають у суспільстві певне, помітне становище. Навіть у тому, яким тоном Іван Митрич звертався з проханням дістати йому фотопапір, відчувалася гідність. Він просить, але якщо це важко, то не наполягає. З свого боку Микита Кузьмич обіцяє, але не нав'язується.

Іван Митрич запросив Борзова прийти завтра вранці до ательє, і він зробить усе, що треба.

Потім вони замовкли. Здавалося, все вже було сказано, і Микита Кузьмич міг іти.

І справді, загуркотіли стільці. Микита Кузьмич підвівся і рушив до дверей. Миколка з полегшенням зітхнув.

Але Борзов раптом наче пригадав про щось дуже незначне:

– Ще одне, Іване Митричу!.. Тут хлопчисько за вами ув'язався. Мені треба буде захопити його з собою.

За дверима запанувало важке мовчання – видно, Іван Митрич збирався з думками, удар застав його зненацька.

– Ви говорите про Миколку? – запитав він, і голос його прозвучав твердо.

Це був голос людини, яка вирішила не здаватися. І Миколка враз повірив у те, що старий зможе його захистити. Він вибіг з кухні і кинувся до дядька Микити:

– Іди, іди звідси!

Дядько Микита кивнув головою на двері:

– Ходімо! Та швидше!

Якушкін заступив Миколку.

– Хлопчик залишиться тут, – сказав він рішуче.

– Ні, він піде зі мною!

Якушкін посміхнувся:

– Але ви, здається, його дядько? І ви знаєте, які можуть бути наслідки?

– Так, я все знаю, пане Якушкін. Він мій племінник, і тому я заберу його з собою. На це є наказ Блінова…

– Наказ Блінова? – перепитав Якушкін. – А навіщо Блінову цей хлопчисько?..

Дядько Микита сердито глянув на Миколку:

– Цей хлопчисько надто багато знає! І в нього дуже погано причеплений язик. Коротше кажучи, він піде зі мною. Він арештований!..

Якушкін розвів руками і відступив.

– Бог вас покарає, Микито Кузьмичу! Губите людей ні за що!.. Іди до мене, Миколко, я тебе поцілую, мій хлопчику. В мене немає сил захистити тебе, але я клопотатиму, щоб тебе відпустили.

Микита Кузьмич відчинив двері навстіж.

– Іди вперед! – глухо сказав він Миколці. – Та не подумай тікати. Коли я на службі, у мене немає родичів.

Якушкін провів Миколку до воріт. Тут Миколка з ним попрощався. Рудий поліцай вже чекав його посеред дороги і на знак Борзова підштовхнув хлопця стволом автомата.

– Іди, іди! Швидше!

Миколка пішов попереду поліцая, дядько Микита порівнявся з ним.

– Чорти б тебе забрали, наробив ти мені клопоту! – півголосом лаявся він. – Чого тікав? Тепер доведеться тобі сидіти в підвалі. Про одне прошу: мовчи. Навіть у підвалі мовчи…

Поліцай ішов надто близько. Дядько Микита замовк і лише час від часу багатозначно поглядав на хлопця.

Скоро Миколку штовхнули у підвал борошняного складу – тут поліцаї влаштували щось на зразок пересильної тюрми. Сюди приводили затриманих і вирішували, що з ними робити далі – передавати в гестапо чи вести справу тут. У підвалі ще пахло борошном і мишами. Тьмяне світло пробивалося з вулиці через мутне віконце під самою стелею. Вікно було настільки вузьке, що ґрат не ставили: доросла людина крізь нього не пролізе. У вікні виднілися латка неба і ноги вартового в грубих шкіряних черевиках.

Ліворуч біля стіни стояли збиті з товстих дощок, почорнілі від давності широкі нари. На них сиділи двоє дідів у порваних ватниках і худенька дівчинка в косинці і потертому пальті. У дальньому кутку лежав чоловік, укритий брудною шинелею.

За спиною лунко стукнули двері й заскрипів засув. Миколка повільно підійшов до нар і присів скраю.

Діди здивовано глянули на нього.

– Ну от, за дітей вже взялися!.. – сказав один з них; обличчя його було попсоване слідами віспи.

Дівчинка перестала плакати і з подивом глянула на Миколку. Те, що поруч опинився худенький хлопчик, такий же нещасний, як і вона, трохи заспокоїло її. Дівчинці було років п'ятнадцять; дві тонкі світлі кіски виглядали з-під косинки.

– Сідай сюди! – сказала дівчинка і посунулася ближче до стіни, поступаючись місцем. – Як тебе звати?..

– Миколка! А тебе?

– Майя!

– Я тебе на вулиці бачив.

– І я тебе бачила.

– Ти на Костромській живеш?

– На Костромській.

– Твій батько в депо працював?

– В депо.

– І мій у депо… Машиністом…

– А мій слюсарем. Як твоє прізвище?

– Охотников!

– А моє – Шубіна. Про твого батька тато часто розповідав… Він вусатий такий, сердитий. Завжди із слюсарями сварився.

Але Миколка не хотів говорити про батька. Він запитав:

– Тебе за що забрали?

– Хотіли відправити в Німеччину, а я заховалася.

– А тобі скільки років?

– Чотирнадцять… Але в комендатурі сказали, що я брешу і що мені шістнадцять…

– А мені вже п'ятнадцять, – збрехав Миколка; йому не хотілося бути молодшим за цю дівчинку.

– Тебе за що? – поцікавилась вона.

Миколка насупився.

– В мене матір убили, – сказав він, – а я від дядьки Микити втік. отім він мене спіймав – і сюди.

– Це який дядько Микита? Той, що у бургомістра служить?..

– Той самий, – підтвердив Миколка. – Хотів під замком держати, а я втік… І знову втечу.

Майя зітхнула.

– Звідси не втечеш!  І вона очима показала на чорні підковані черевики, що топталися у світлому квадраті віконця.

– А я втечу! – уперто твердив Миколка.

Чоловік, що лежав у кутку, стягнув з голови шинель і підвівся, спершись на лікоть.

– Щось наче голос знайомий, – сказав він, і Миколка одразу впізнав у ньому того самого полоненого, якого намагався врятувати у дворі дядька Микити. – А, і ти тут? От не сподівався! Як же тебе схопили?

– Схопили от, – похмуро відповів Миколка.

Чоловік похитав головою.

– Не сподівався я тебе тут побачити… – Він сповз на край нар і простягнув Миколці руку. – Ну, малий, давай познайомимося. Зви мене Михайлом… Чи не за мене, часом, тебе сюди посадили?..

– Ні, – сказав Миколка. – Мене дядько зрадив.

– А що вони з тобою хочуть зробити?

– Не знаю.

Михайло посміхнувся:

– Не журись! Головне – держатися. А там видно буде…

Хтось із старих зітхнув:

– Колись у цей підвал я купцю Дорофєєву борошно привозив. От не знав, що чекатиму тут своєї останньої години!..